На перехрестях історії · “Багато згоріло вже в сім великім огні, і ще згорить. Люди вийдуть з нього нові й новими очима глянуть на світ”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Михайло Грушевський: “Се продовження того самого завдання на винищення українства…”
Слово Просвіти, №08–09 за 2022 рік
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Так сталося, що моя стаття “Тарас Шевченко: “Довелось запить з московської чаші московську отруту!””, написана на початку цього року, побачила світ у “Слові Просвіти” 24 лютого, коли український народ зранку хлебонув з історично нової московської чаші, вщерть наповненої смертоносним ракетним горем… Нагадаю, що в тій статті йшлося про московські кайдани, котрі Кобзар заповідав українцям обов’язково порвати, поготів заявивши, що “полину / До самого Бога” лише після того, “Як понесе з України / У синєє море / Кров ворожу…” Наголошував на тому, що “Тарас Шевченко заклав у “Заповіт” значно більше пророчого сенсу, ніж ми досі вважали…” Нарешті Шевченків “Заповіт” Україна почула та сприйняла вповні й буквально, і кров ворожа це підтверджує… Чекав із нетерпінням наступного виходу дорогого мені Всеукраїнського тижневика “Слово Просвіти”, бо саме час аби стисло й сильно нагадати призабуті висновки й мудрі застороги ще одного великого українця – Михайла Грушевського, густо настояні на драматичних реаліях минулого століття. Півтора десятиліття (2001–2015) мені випало очолювати Національний культурний центр України в Москві, який, по суті, був останньою духовною спробою вимріяної Грушевським, незалежної, цивілізованої, європейської України показати Московщині єдину можливість мирного, культурного співіснування двох абсолютно різних держав. Про це можна сказати поетичними рядками Дмитра Павличка з його нещадного до московитів вірша “Пам’ять” (2002): Ми вас не любимо, та жити Потрібно так, щоб ворожда Нас не спалила… Росія вкотре вибрала за краще ворожду, більше того, війну проти України… Виходив усі стежки московського засланця, встановив усі пам’ятні адреси й місця, пов’язані з Грушевським, здобув у державному архіві РФ безцінну справу “Про керівника мазепинського руху професора Львівського університету Михайла Сергійовича Грушевського та ін.”. Видав українською мовою в Москві книги про перебування в місті Михайла Грушевського1, добре знаю, як бояться й ненавидять там українського генія – вченого й політичного діяча. Не випадково, познайомившись із книгою “Москва Михайла Грушевського”, великий українець Дмитро Павличко писав мені в червні 2014 року: “Сучасна московська влада за таку енциклопедію-хроноскоп про найвидатнішого українського націоналіста мала б Вас замкнути на багато літ до криміналу…” Меморіальна дошка Михайлу Грушевському, з великими зусиллями встановлена нами 2003 року на будинку, де він жив і працював у радянські часи (вул. Погодінська 2/3), була знищена ще 2014-го. Його погляди, думки й висновки табуюються в Москві понад 100 років, але ми їх не повинні забувати…
Так от, відомо, що Михайло Грушевський довго виступав за національно-територіальну автономію України у складі федеративної російської держави. Не мудруючи, дослідники писали раніше просто про те, що прихід більшовиків до влади у 1917 році пришвидшив крах федералістських ілюзій Грушевського та його колег – українських соціалістів. Якщо в ІІІ Універсалі Центральної Ради в листопаді 1917 року йшлося про Українську Народну Республіку, що зберігала федеративний зв’язок із Російською республікою, то IV Універсал в січні 1918 року проголосив самостійність і незалежність УНР як вільної суверенної держави українського народу. Втім, усталені, звичні та спрощені погляди на позицію і діяльність Михайла Грушевського переглядаються сучасними істориками, зокрема відомим українським вченим Владиславом Верстюком. Зазначаючи, що в історичній літературі можна зустріти докори і закиди Грушевському за “автономізм” і недооцінку самостійницьких гасел, учений обґрунтовано заявив, що курс, обраний Михайлом Грушевським, був найвиваженішим і найреалістичнішим для того часу. Владислав Верстюк показав, що восени 1917 року поняття “автономії” для Грушевського взагалі “стало маскувальним заходом, під захистом якого розгорнулась енергійна робота з розробки основ української державності”. За словами вченого, вже наприкінці 1917 року Голова Центральної Ради “визнав, що фактично Україна після проголошення Української Народної Республіки стала суверенною державою”. Справді, розкривши статтю Грушевського “Роковини української незалежності”, написану на початку 1920 року, прочитаємо, що “фактичного федеративного зв’язку між Українською Республікою й іншими республіками бувшої Росії не було… і тим самим Українська Республіка була державою самостійною і независимою”. Таким чином, за висновком ученого, “федералізм, як і автономія, для М. Грушевського ніколи не були запереченням незалежної Української держави, швидше це був необхідний і послідовний крок до її побудови”. Грушевський добре розумів, що на створення незалежної держави в Україні тоді було, з одного боку, замало сил, аз іншого – заклик до негайного відділення в умовах незавершеної світової війни був би використаний російською стороною для знищення паростків української державності. “Можемо визнати, що в той момент політика М. Грушевського була мистецтвом реального”2. Врешті-решт остаточно згоріла ідея федералізму у вогні більшовицького походу на Україну на початку 1918 року. Втім, як відомо, Харків більшовицькі війська захопили вже в двадцятих числах грудня 1917 року, а в січні наступного 1918-го в місті було роззброєно полки Української Народної Республіки. Та в квітні в Харків знову вступили війська УНР, утвердилася влада гетьмана Скоропадського, в місті стояв і німецький гарнізон. У Харкові побували й денікінці, за яких українців “не було й бути не може”… Тож у наказі Троцького в грудні 1919 року єзуїтськи стверджувалося, що нібито червоноармійці йдуть не завойовувати, а звільняти Україну, в якій Харків став столицею… Коротко згадав якраз Харків, бо у багатостраждальному, нескореному місті, якому 6 березня 2022 року присвоєно почесну відзнаку “Місто-герой України”, нині мужньо працює під ракетними обстрілами мій друг, видатний український художник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Віктор Ковтун. Пам’ятаю, що напередодні 208-ї річниці з дня народження Кобзаря він розпочав телефонну розмову зі мною словами: “Стоїть Тарас!”. Ішлося про величний пам’ятник Тарасу Шевченку в серці Харкова, який вистояв і під час німецько-фашистської окупації. Наступного дня, 9 березня 2022 року, Віктор Ковтун розпочав роботу над картиною “Стоїть Тарас!”, відобразивши надалі у полотнах і процес захищення монументального комплексу мішками з піском… Український художник взявся за безприкладну роботу художньої фіксації злочинного руйнування й знищення російськими військами прекрасного, сонячного, квітучого Харкова й постійно надсилає мені фотографії вражаючих картин – їх уже багато десятків… А 17 квітня до приві-
М. Грушевський. Фото. 1916
тання з Вербною неділею додав ще й фотографію величезного осколка, що залетів через вікно до його майстерні в середмісті Харкова і пошматував чимало безцінних полотен, створених уже під час війни. Але Віктор Ковтун продовжує творити подвиг, і не сумніваюся, що його картини не лише займуть достойне місце в музеях, а й стануть документально-художніми свідченнями в грядущих судах над російськими варварами… А зараз, і невідкладно, необхідно зробити так, щоб полотна великого українця, зібрані в потужну виставку, люди побачили в усіх столицях Європи. І не тільки… У ХХІ столітті в своїй сукупності цим творам визначена історична доля “Герніки” великого іспанця Пабло Пікассо… Та повернуся на століття назад до Михайла Грушевського, який у статті “Очищення вогнем” (4 лютого 1918 року) заявив, що для радянських військ “завдання сього походу (на Україну – В. М.) – “бити хохлів”, що по 250-літнім поневоленні наважились піднести голови й скинути з себе московську кормигу… Се продовження під брехливими демагогічними большевицькими гаслами того самого завдання на винищення українства…”3. Цю невелику статтю варто було б прочитати нині кожному українцю, бо в ній ідеться про те, що в більшовицькій навалі на Україну згорали історичні, культурні, економічні й усякі інші зв’язки народу українського з народом великоруським: “Тепер ми самим очевидним способом маємо боротьбу самих народів – великоруського й українського. Один наступає, другий борониться”. Такий точний лапідарний аналіз історичної ситуації ще більше застосовний до нинішньої російсько-української війни, що виявляє ментальну несумісність двох народів у контексті незмінної у віках імперської політики Росії. Між іншим, видно також, як учений Грушевський, який виріс із Шевченкового кореня, впливав на політика Грушевського, котрий змушений був враховувати конкретні реалії історичного моменту. Адже саме він вказав на те, що “федералістами Леніни і Троцькі вважають себе, а під сим “федералізмом” лежить в дійсності самий поганий, терористичний централізм”. Як це вбивчо звучить у той час, коли “старий московський централізм” воює з Україною! Кажучи словами Михайла Грушевського, російські вороги українства вже тоді давали “генеральну битву нашому національному життю”: “Українство кінець кінцем її виграє, се ми знаємо. Але утрати її будуть великі, се ми бачимо. І розстрілюються в ній не тільки люди, а й ідеї. Руйнуються не тільки міста, а й традиції. Багато згоріло вже в сім великім огні, іще згорить. Люди вийдуть з нього нові й новими очима глянуть на світ”. Враження таке, що це написано буквально в наш час… Отже, пророцтво? Не без того. Втім є й простіше пояснення – вчений оціночно точно зафіксував абрис агресивної війни Росії проти України, яку ми тоді не виграли, але врешті-решт обов’язково виграємо… В історично нових умовах Михайло Грушевський сформулював імператив Нової України: “Перше, що я вважаю пережитим і віджитим, …се наша орієнтація на Московщину, на Росію, накидувана нам довго й уперто силоміць, і кінець кінцем, як то часто буває – справді присвоєна собі значною частиною українського громадянства”. На думку Грушевського, давня орієнтація була найперше підірвана російською революцією, що послабила той московський примус, який тяжів за старого режиму над Україною. Спочатку лише послабила, але не знищила. Війна більшовиків із Україною остаточно поставила хрест на цій ідеології, розв’язала будь-які моральні вузли, які ще могли в чиїх-небудь очах зв’язувати українця з московським громадянством окремішно, спеціально. Вона немовби зняла з Московщини звичні й набридлі права “особо благоприятствуемой” нації й дала українцям можливість керуватись у відносинах з нею лише добром власного народу, а не якимись інтересами спільної революції, спільної культури, спільної вітчини тощо. Важливо, що за цих історично нових умов Грушевський здійснив аналіз багатовікового проросійського переродження верхівкової частини українського громадянства, до якого нині необхідно пильно придивитися. Початки цього переродження, на думку вченого, корінилися в користі та страху. За його в’їдливо-точними словами, після включення України в Московщину “пішли вислужування перед московським правительством для своєї приватної користі – для маєткових надань, для жалування… Ще далі – забігання коло урядів в козацькім війську, яким фактично стало розпоряджатись московське правительство, а потім – з заведенням московського урядування, вся та неутолима “охота до урядів, а особливо до жалування”, яка всю українську
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
