Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пам’ятаємо · “Залишив для України й українців істинно стратегічні орієнтири”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Пам’яті Леоніда Макаровича Кравчука

Слово Просвіти, №08–09 за 2022 рік

Справа з архіву була більше схожа на утопію, ніж на програму найближчих дій. Але ж і сам Грушевський попередив на початку своєї праці, що він пов’язував свої гадки не з поточними справами й проблемами, а “поверх них звертавсь до будучності”. Михайло Сергійович, який, за його словами, “прийшов до політики через історію”, усвідомлено прозирнув у майбутнє та залишив для України й українців істинно стратегічні орієнтири, й історична правота належить йому… Безперечно, що сучасному громадянському суспільству вкрай важливо знати й пам’ятати про справді засадничі висновки Михайла Грушевського щодо будівництва української держави та її орієнтації в світі, котрі нині стрімко набрали нову вагомість й неабияку актуальність. Адже через сто літ ми знову на порозі, який раніше не переступили вповні. Героїчна боротьба українського народу проти російського збройного вторгнення не залишає сумніву, що цього разу Україна не вдовольниться лише гадками і мріями… Якщо спробувати виразно й запалююче сформулювати девіз українського сьогодення, то, на мій погляд, однозначно треба взяти пронизливі строфи національного класика Дмитра Павличка з його вірша “Ми з москалями – не один народ…”, опублікованого у “Слові Просвіти” ще сім років тому: Ми з москалями – не один закон, Ми на своїй землі, вони – заброди, Вони – катуші, вбивства і полон, А ми – повстанці й прапори свободи. Україно, янголе з трубою, Будь сьогодні нам за сурмача! Україно, ми йдемо до бою – Дай нам смертоносного меча! Ми з москалями – не одна війна, Була сто перша – буде ще сто друга, Коли впаде кремлівський Сатана, А ми від зброї вернемось до плуга. 1 Мельниченко В. Михайло Грушевський: “Я оснувався в Москві, Арбат 55”. М., 2005. 448 с.; Його ж. Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті. М., 2006. 655 с.; Його ж. Москва Михайла Грушевського: авторська енциклопедіяхроноскоп. М., 2014. 568 с. 2 Верстюк В. Доба Центральної Ради в публіцистичній спадщині М. Грушевського // Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 4. Кн. І. Львів, 2007. С. ІХ–Х, ХІV, XV. 3 Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 4. Кн. І. Львів, 2007. С. 89. В цьому томі містяться всі праці М. Грушевського, на які зроблено посилання в статті. Юрій ЩЕРБАК, письменник, Надзвичайний і Повноважний Посол України Через кілька годин після звістки з Мюнхена про смерть першого Президента незалежної України Леоніда Макаровича Кравчука один мій добрий знайомий і багато в чому однодумець, людина багатьох яскравих політичних і публіцистичних талантів, написав пристрасний допис, в якому найчорнішими словами схарактеризував покійного, звинувативши його в масштабних злодіяннях, заподіяних проти України. Я не заперечую право цієї людини на негативну оцінку Л. М. Кравчука, тим більше що автор посту перебував на початку 1990-х років у самому епіцентрі непримиренного політичного протистояння націонал-демократів з комуністами, чільною постаттю яких був Кравчук. З того часу тягнуться вкрай критичні оцінки покійного. Розумію, що політичне життя має свої жорстокі закони “боїв без правил”, надто ж в епоху пост-модерну і проксі-воєн: тут не діє християнське правило “про покійника – тільки добре, або ніяк”. І все ж – надто значною постаттю в історії України і світу залишиться Леонід Макарович, аби покласти перед його труною тільки залізний з колючого дроту чорний вінок ненависті. Звістка про смерть Л. М. Кравчука сповнила моє серце, змучене багатьма нещастями 2020–2022 років, новим болем: знав і шанував Леоніда Макаровича, хоч і далеко не завжди погоджувався з ним, розуміючи: кожна людина, а тим більше такого масштабу, є складним, суперечливим, неодновимірним твором Бога і Диявола, генетики та історії, родинних традицій й особистих чеснот, вад і уподобань. Був час, коли Кравчук – процвітаючий номенклатурний комуністичний бонза – здавався (і був) безмежно далеким від мене – самотнього київського інтелігента-некомуніста, брата репресованого члена ОУН. Але сталося диво – і силою невідворотних історичних обставин Кравчук з біблійного “Савла” перетворився на євангельського “Павла”, трансформувався з одного з ідеологів українського радянського комунізму періоду агонії на поміркованого “націоналіста”, будівничого національної держави. І вже перша зустріч з ним показала, що нас єднає спільна турбота за долю України, її політичну й екологічну безпеку. Недаремно Л. М. Кравчук, який рекомендував мене на посаду першого міністра охорони довкілля України, погодився очолити Національний комітет захисту Дніпра. Я бачив Леоніда Макаровича в різних ситуаціях: під час його дискусій з ідеологами Народного Руху України, в ході його переговорів у Кремлі, коли радянський союз зникав як суб’єкт міжнародного права та геополітична реальність, під час міжнародних візитів Кравчука до США, Польщі та Ізраїлю – де вповні розкрився його дипломатичний хист, беззастережне відстоювання ним національних інтересів Української новонародженої держави. Працював з ним в Українській Раді Миру, коли вже Кравчук не був при вищій посаді й хвиля підлабузників та владолюбців відхлинула з його приймальні. Нерідко разом з Дмитром Павличком ми заходили до офісу Леоніда Макаровича, розташованого на Грушевського поряд із будівлею Кабінету Міністрів, й вели довгі довірчі бесіди про життя і політику. Він не намагався приховати своє комуністичне минуле, не змальовував себе більшим “патріотом”, ніж був. Так, він вийшов з ленінського френча, формувався і діяв у часи Брежнєва-Суслова, був наближений до гауляйтера України Щербицького, працював на зміцнення тоталітарного режиму. Але водночас він носив у своєму серці Україну, заповіти своїх батьків та земляків, пісні й мову своєї землі. Він пройшов школу націонал-комуністів типу П. Ю. Шелеста та Ф. Д. Овчаренка, добре знав “Заповіт борцям за визволення” Володимира Винниченка, який пророчо передбачив у 1949 р., що саме в Україні вибухнуть ідеї самостійності, й здійснять їх саме комуністи, “а не хто інший, не якійсь сили ззовні, а тим паче не крихітна купка емігрантів”. І в належний момент – у 1991 році, в належному місці – в Києві та Біловезькій Пущі – він здійснив головний подвиг свого життя, яким спокутував усі свої минулі й майбутні гріхи: став “термінатором” Імперії Зла – СРСР – та батьком Української нової державності. …Чи знаєте ви, як працював ночами Леонід Макарович (а я це бачив), готуючи лише короткі тези своїх виступів, бо відзначався блискучою пам’яттю, глибоким шаховим (стратегічним) розумом, здібністю діалектика-полеміста; був людиною обережною і ходив “між крапельками”, але відчайдушною в головному своєму виборі – коли рішуче, ризикуючи життям, став на бік України, її визвольного пориву. Коли зрозумів, що російський імперіалізм та месіанство – головний ворог України. Споконвіку і донині. І в майбутньому теж. Про це були його останні слова та думки… Щоб зрозуміти Кравчука, треба прочитати його книжки, особливо останню – “Перший про владу”, в якій відверто розповідає він про таємниці влади, дає безкомпромісні оцінки багатьом вищим персонажам української політичної сцени, розвінчує міфологічні фантазії, нагромаджені за роки незалежності. За це можна і треба простити гріхи Л. М. Кравчука, справжні й вигадані його недругами. Мир його душі й Царство Небесне. Там він зустрінеться з Єльциним та Шушкевичем й обговорить із ними попередні підсумки розвалу совєтського союзу і перспективи наступного краху рашистської федерації. Честь Його пам’яті.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин