Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Події, факти, коментарі · “Український здвиг сьогодні, як і тисячі років тому, зупиняє чергову навалу східної орди”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Світ дивиться на Київ, а з цього Вічного Міста видно все

Слово Просвіти, №08–09 за 2022 рік

Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор Сьогодні весь світ дивиться на Київ, на горах якого дві тисячі років тому апостол Андрій Первозваний пророче передбачив український здвиг, який вирішує майбутній шлях розвитку людства: чи впадемо у вічне рабство, чи повернемо назавжди свободу, як Божу благодать для себе й усіх навколо нас. А це препишне і глибоке почуття, за словами Юрія Липи, “лежить в глибині духовності Києва, Вічного Міста, лежить в глибині його великої культури. Тільки при такім відчутті світу можна накладати на себе найбільші обов’язки, ставити завдання матеріальні і духові, творити і здобувати”. Ті ж, хто цього не міг розумом осягнути й боявся зростання величі нашого Вічного Міста, прагнули дикою силою сплюндрувати всі шедеври Києва, як це зробила 1169 року суздальська орда Андрія Боголюбського. Цей погром спричинився до остаточних дезінтеграційних процесів колись утримуваної в єдиному державному організмі Русі. Відтепер вона втрачала не тільки свій політичний центр, упало його економічне й торговельне значення, а втеча до Московщини присланих з Візантії православних митрополитів Київських, звідки вони правили нашими єпархіями під відповідним ординським впливом, спричинилася і до духовного занепаду історичної Русі. Відтак українська шляхта пішла до Варшави, а чернь – до Москви, роз’єднуючи спільний власний шлях, гублячи національну душу й могутню державницьку традицію, яку не змогли вимолити у Всевишнього козацькі столиці, що тулились на якийсь час у Чигирині, Гадячі, Батурині, Глухові, Немирові. Ось чому треба було, за словами Олександра Лащенка, “чекати нових сотні років і на своїй шиї нести прокляття мільйонів, і води многі, стихія чужих морів заливають козацький суходол…” А далі цей автор пише: “Робимось поступово народом селянським і тим самим народом неісторичним: наша культура поступово перестає бути культурою національною, стає культурою суто народною, духове життя наше відходить в провінцію, замикається селом, досконало володіємо деревом, натомість вже не маємо сил, щоб опанувати камінь. Відступаємо з городів своїх і городи наші заповнює чужоземна тьма. Народні маси ще жевріють живим вогнем, вибухають раз-по-раз живим пломінем, мають ватажків сміливих вірою і високих мудрістю, мають ще Гонту і Залізняка, але вже не мають греблі, яка б народню повінь зібрала в одне річище, не мають над собою бані, яка б запричастила ці маси духові, веж, які б переможно сформували і вивели їх до висот!”. Визначальне значення Києва добре усвідомлює Іван Мазепа, котрий духовно розбудовує місто, готує його до відновлення статусу “столичного”, про що вже заявить гетьман-наступник Пилип Орлик у своїй Конституції. Однак по-справжньому повернув значення Києва в історичній пам’яті нашого народу Тарас Шевченко. Ставши зрілою людиною і запізнавши київську благодать, насамперед для українства, маючи вже цілий цикл поезій, присвячених козацтву, інтуїтивно відчув, що є набагато глибші підвалини українського “я” на цій землі, на якій піднялися в блакить золоті бані Софійського собору й Києво-Печерської лаври. Перебуваючи в засланні, Шевченко з відстані й висоти часу почне розмірковувати про роль Києва в нашій історії. І 1847 року в поезії “Чернець” Великий Кобзар уперше поставить цю проблему на поважний ґрунт: “Святий Київ наш великий”. Це було своєрідним закликом до національної прощі до Києва, де можна пов’язати українську національно-державну традицію з найглибших часів. І студентство Київського університету, продовжуючи традицію його української праці в Санкт-Петербурзі, створює 1862 року “Громаду”, через 20 років “Молоду громаду”, а на Зелені свята 1891 року “Братство тарасівців” на його могилі в Каневі, члени якого поклянуться віддати своє життя за визволення України. на – їхня рідна земля, рідна Батьківщина і чужинця з “русским миром” вони тут не потребують. ...Заради правди. На фронті своя мова – мова залпів і вогню, мова кулеметних черг. Достатньо побратимам погляду, жесту... Без слів усе второпають... Мало хто в Галичині зробить зауваження, що ти розмовляєш російською. Навіть у побутовому спілкуванні один розмовляє українською, а інший – російською. І всі один одного добре розуміють. Нарешті, з початком повномасштабної російської агресії, нової хвилі війни, у багатьох магазинах Червонограда з’явилися вивіски: “У нас спілкуються тільки УКРА- ЇНСЬКОЮ!”. Тим паче, що в Україні українська є державною мовою! Дістало... Втім, не йдеться про те, що всі російськомовні (чи-то росіяни) погані. Люди всюди є люди, і різні. Кожна людина – особистість зі своїм характером, культурою (навіть набутою від предків), уподобаннями, вихованням, мораллю, совістю... Отакі ми, галичани! Бережімо українську мову! Це саме виходець з нього – випускник Київського університету Микола Міхновський напише і проголосить на Шевченківські роковини 1900 року програму Революційної української партії “Самостійна Україна”. Відтак завдяки тисячам патріотів на весну 1917 року Київ відродиться як українське місто, саме тут організується Українська Центральна Рада, яка після цілих століть державницького небуття відновить на майдані біля Святої Софії проголошення власних законів і паради українського війська. Київ стає столицею відродженої Української держави. Саме за такий статус міста студентство й гімназисти Києва захищають його під Крутами. Саме з надією про такий Київ Головний Отаман військ УНР Симон Петлюра тричі очолює вхід українського війська до міста. Саме тут 22 січня 1919 року проголошується Акт Злуки всіх українських земель. Невдача національно-визвольних змагань у 1917–1921 роках остаточно переконала українство в тому, що тільки “святий Київ наш великий” може взяти на себе роль відродження власної державності. Відтак після поразки Карпатської України в березні 1939 року українські націоналісти остаточно визнавали: “Не в Хусті бо починається і не в Хусті кінчається історія визвольних змагань української нації і її боротьби за власну, незалежну державність. На Закарпатті відбувається лише один із епізодів тієї драматичної історії. Доля України вирішується не в Хусті, а в Київі. І туди скерована вся наша увага, на те віддаємо всі наші сили, об’єднані одним ідеалом, одним стремлінням, однією волею. І та воля нашої нації, воля тверда, як криця, — бути господарем у власній хаті, приведе нас вкінці спільними зусиллями всіх вірних синів України до бажаної перемоги”. Ось чому українські націоналісти, проголошуючи у Львові 30 червня 1941 року Акт відновлення Української держави, зазначають, що їхнє крайове правління передасть владу нашого народу його законному урядові в звільненому від російських більшовиків Києві. І туди поспішають похідні групи ОУН, щоб підняти над дзвіницею Святої Софії синьо-жовтий прапор. Бо розуміли, як зазначав О. Лащенко, що без столиці “будемо пустоцвітом, вічними ізгоями, народом окаянним, Богом проклятим, без Столиці, скільки б не перемагали ми – не осягнемо останньої і найбільшої перемоги, яка ім’я нації запише в книгу вічної жизні; бо лише через перемогу можемо наповнити дійсність правдою, яка горить в нас!”. І саме таким сприймається Київ крайовим провідником Дмитром Мироном у жовтні 1941 року: “В зелені й бронзі дерев достойно і величаво розсівся Київ на горбах, немов Володар на престолі. Робить враження другого Риму і своєю красою, і величчю, і сивою давниною. Так і відчуваєш благословенство святого Андрія… Краса, велич, достойна задума й культура Києва надихає людину новими думками. В Києві відчуваєш, що дивляться на тебе віки й великі, незнані предки. Як оглядаєш, або ходиш святими місцями Києва, так і чуєш, як росте у тобі якась нова сила. Так мусіли колись відчувати ті, що йшли до Святої Землі й Єрусалиму… Для величавого, всеоновлюючого, незнищимого міту Києва варто жити, працювати й віддавати всі сили…”. І українці в еміграції були тоді переконані, що “у визволенні поневоленої Москвою України і відновленні у Київі незалежности державної суверенного народу українського завжди вбачали ми і вбачаємо той ключ, який одімкне не тільки двері великої “в’язниці народів”, одкриваючи перед українською й іншими націями нові перспективи, але разом з тим дасть можливість встановити справжню рівновагу політичну й економічну в Европі і забезпечити мир світові”. Процес відродження української державності наприкінці ХХ століття за її утвердження нині однозначно вказують на те, що особлива роль при цьому належить Києву. Бо і величезні маніфестаційні зібрання після обрання першої демократичної Верховної Ради, і студентське голодування на Майдані Незалежності в жовтні 1990 року давали потужний імпульс революційним подіям в усіх регіонах України, що звершилися відродженням Української державності. На Київському Майдані, де перепалювалося у вогні все чуже, неприйнятне для українського єства, з диму пожарищ виростав загублений в останніх десятиліттях дух соборного державництва. Саме це не дало нам втратити Столицю, а перемогти в 2014 році. Саме це дає сьогодні наснагу рахунок найбільшої дальності, можливості керувати ракетою, наявності двох різних видів боєкомплектів, безпеки для оператора, ціни, широти можливості застосування та різних цілей ураження від танку до опорних пунктів і гвинтокрилів вона посунула “Джавелін”, який виграє винятково в мобільності та компактності. “Нептун” потопив, вперше в новітній історії війн, флагман ворожого флоту. “Вільха” взяла участь у стримуванні наступу на Київ. АСУ “Кропива” є унікальним рішенням, яке виявилося не тільки універсальним, а й виграшним щодо деяких західних аналогів. Безпілотники “Лелека” та “Фурія” продемонстрували чудові співвідношення ціни, якості та застосування в різних тактичних умовах. САУ “Богдана”, хай і в єдиному екземплярі, успішно вражає цілі та демонструє дальність, точність і можливість швидкого ремонту в польових умовах, навіть Харкову, Маріуполю, Сумам, Охтирці, Миколаєву, Чернігову, Гостомелю, Ірпеню та багатьом іншим героїчним містам і селам перемелювати новітню московську орду. Важливе політичне й військово-стратегічне значення нашої столиці визнавали в різні історичні періоди. “Якби я міг зійти на київські гори, – писав в останній чверті ХVІ століття кримський хан польському королеві Стефану Баторію, то я дивився б одним оком на твій Краків, а другим – на свій Бахчисарай”. З Києва, з цього справді Вічного міста, видно все, особливо ж сьогодні, коли у Вашингтоні, Нью-Йорку чи Брюсселі забракло своєчасної політичної волі й мужності зупинити знахабнілого агресора, який замахнувся на здобутки демократичних устремлінь усього людства. Там, як і в більшості європейських столиць, бояться розгнівити нащадків суздальської орди, безнадійно сподіваючись на її умиротворення. Тож сьогодні весь світ дивиться на Київ, усвідомивши нарешті, що цивілізаційне майбутнє всіх народів вирішується саме тут. Бо всі бачать не тільки високу майстерність Збройних Сил, а й мужність української територіальної оборони, жертовність кожного громадянина. Тому й змушені нині в чужинецьких парламентах, опускаючи очі, аплодувати за справедливі докори Президента України Володимира Зеленського із загроженого Москвою Києва щодо дієвості західної допомоги, особливо в закритті повітряного простору України. Але там ніяк не можуть зробити рішучий крок – пояснюють боязню спровокувати Третю світову війну, хоч полум’я її вже підступило до київських пагорбів. На все, що спроможні, – обіцяють захищати себе, коли на них прийде черга… Боягузливий Захід! – чверть століття тому чітко й лаконічно сказав Президент Чеченської Республіки Ічкерія Джохар Дудаєв. А от ми, як справжні спадкоємці Русі, сміливо стали в бій кривавий, бо не тільки в ріднім краї не дамо панувати нікому – український здвиг сьогодні, як і тисячі років тому, зупиняє чергову навалу східної орди. І ключ для перемоги над нею – в Києві, бо саме “мати городів руських” і досі є невичерпним джерелом сили і духу нашої нації, яка й далі жертвує себе в ім’я всього людства. командою цивільних слюсарів. Машини типу “Варта” або “Новатор” вже уберегли життя наших військових під час потрапляння ракети або підриву на міні. Тіктокер Кадиров, захопивши “Новатор” на базі НГУ, вирішив і оголосив публічно, що це генеральська машина, хоча це засіб для рядового бойового складу. А головне – наявність власних розробок дали нам змогу протриматись, допоки не змінилась світова кон’юнктура та політична повістка. Мода на Україну мине, як свого часу це сталося після 2014- го. Сенатор-республіканець вже заблокував нам 40 мільярдів військової допомоги. А ворог залишиться. Тому ми маємо брати все, що нам дасть лендліз, і вкладати гроші у своє. Аби, коли ми знову залишимося самі, мати шанс якщо не перемогти, то принаймні дочекатися допомоги. Війна дає жорстокі, але правильні уроки. Головне – не прогулювати їх.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин