Читацький проєкт “СП” “Розкажу про свого батька” · с. 14сторінка оригіналу ↗
Копанка в бережині (уривок із повісті)
Слово Просвіти, №08–09 за 2022 рік
Валентина КОВАЛЕНКО, письменниця, літературознавиця, в. о. генерального директора Шевченківського національного заповідника, м. Канів
Батькові Михайлу Федоровичу Чуйченку на світле осоння пам’яті
...Років зо п’ять жили мої батьки ніби й нічого. Устатковувалися, добудовували, хазяйнували з Божою поміччю та дідовою й бабиною. Потроху піднімали нас двійко – мене й сестру. Якось ладнали. Батько працював завклубом, мати спочатку на свинофермі, а тоді й до корів перейшла. Жили скромненько. Свою корівчину завели, бо на колгоспному не разбагатієш, а зароблене — плакане. Як ідуть увечері жінки з ферми, то душа так і тремтить осикою на кожній колгоспній хвіртці — підстерігають, облапують підв’язані під грудьми “грєлки” з молоком та тією пригорщею дерті; передають на правління, “пісочать” та штрафують безупинно. Ех, мовчи, глуха – буде менше гріха! А самі ж — возами, мішками, бункерами... Це називається соціальна справедливість. І ото яке є найторопленніше в селі – те й “охраннік”, бо знають, що зі шкури вилізе, а свого не проґавить, щоб не понадорюгатися з простого колгоспника та не вислужитися перед начальством. А треба було якось виживати. Батько мав добру хватку до будівельної справи. Була в нього своя домашня майстерня – “середня” повітка. Чого там тільки не набачишся, починаючи од цвяхів та шурупчиків і аж до саморобних станків. І все те по ящичках порозкладжувано, по гвіздочках порозвішувано. Не пройде, бува, дорогою повз якогось загубленого болтика чи шматочка дроту – в господі згодиться. А от порання біля худоби
Наталія ПАСІЧНИК
Часто можна почути, що старі помешкання ховають у шпаринах стін голоси своїх померлих мешканців, їхні обличчя, постаті, й навіть злочинні таємниці, дбайливо замовчувані за життя. Наш будинок зведено у 1958 році, і мій батько Іван Пасічник, того ж року народжений, десь через чверть століття трансформував його у двоповерховий. От якраз ця добудована частина – три кімнати – свого часу слугувала мені власним куточком, окремим світом, зоною відчуження, неминучого, як і моє дорослішання та вигадані мандрівки, що згодом таки стали реальними. Після закінчення школи вони мали тенденцію переходити одна в одну, й, видається, назавжди втратили позначку початку, а разом із тим – можливість повернення додому. Не знаю, чи в інших родинах побутує звичка називати кімнати, але крім звичних “вітальні”, “спальні”, “дитячої”, в нас була “Хінарі”, названа на честь імпортного телевізора, який там знаходився. От якраз у ній тато писав спершу свої оповідання та вірші, а вже згодом переглядав телепередачу “Наші вітання”. Мабуть,
– це було не його, тому часто держаки вил та шкрябків тріщали на свинячих спинах, а ті голосили, як невивершені, на весь двір. Наче навмисне, щоб почула мати. Тоді починалася лайка. Не було в селі, напевне, жодної хати, до якої батько рук не приклав. На підробітках гроші здебільшого соромився брати, залишав “зароблених” людей на потім. А замогоричуватися почав-таки. Малі діти та важка робота розмивали материні почуття, і кожне наступне батькове похмілля нестримно руйнувало її. І його. Далі – нарікання, ревнощі, лайки. І, найстрашніше, бійки. “Щоб тебе збитниця об сухий шлях била!” – голосила мати, ами підпрягалися, заходячись отим горем. Доводилося і по горищах ночувати, і в діда з бабкою, і вичікувати під вікнами його глибокого хропіння, щоб потім якось добути в хаті до ранку перенегоджену ніч. Тільки зараз я можу зрозуміти свого батька і оборонити його. Бо не у всьому він винен. Боюся, що материна жалість так і не переросла в щось більше і на його велику чоловічу любов не відгукнулася. Ми, діти, звісно теж приймали материн бік, материні родичі його лаяли. Батькові — байдуже мовчали. Знаходилися корисливі люди, що купляли його роботу тільки за горілку, а потім ще й насміхалися, потюкували... Він ставав самотнім і нікому не зрозумілим. А якою ж великою була його душа! ...Ще загінок зо три – і батько “вижене зайця” до сусіднього ряду яблунь. Зарошена коса сонячно цвьохкає в густій траві – чепко викошує зелену соковиту тишу аж при самій землі. Я ж услід затрушую ті залисини і мало не чадію від прив’яленої запахущості дикої конюшини, чепчику, мишію, молочаю, полину та чорнобилю. Попереду ще зеленоруниться розкішна сталка трави, де золотим збіжжям роси засіяний червневий ранок. Ще. Бо батькова радість дужо вистигає в кіссі, нетерпеливиться вдовольнитися тим глумом. “На добрий бендюг, – хвалиться, підточуючи осьолком косу. – А там ще в Дєдове на пару деньків махнемо, та і на Мартинцевому є до чого прикластися. Буде!” Останнє слово вимовляє якось умиротворено. Бо те “буде” — набиті сіном аж під самі бантини горища в повітці та хаті. Це єдине, чого при житті батька завжди вистачало. Ще й з лишком. Все інше доводилося чимось доточувати, налатувати... Таке життя сільське. Робиш, робиш, як кажуть, – а воно ні ладу, ні поладу. І чи від батькового натхненного косіння, чи від бажання пришвидшити обід, напрошуюся й собі пройти хоч пів ручки коси. Та кісся важке, коса як навмисно застрягає в землю – не вдається перед батьком хизонутися – і ми не ликом шиті! Однак, пізніше, в класі шостому-сьомому, я таки набила руку на цій справі. Потроху підміняла і його. ...Припарює. Ховаємося в ожиновий холодок під стару яблуню-циганку. Поруч із колгоспним садом сусідиться листяний ліс, схлипуючи свіжим повівом. Синя небесна глибочінь вилоскочується ластівками. Отже, дощу не передбачається. Довкола нас оживлюються перелякані
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
