Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Абетка відомих імен · с. 6сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «МИКОЛА ЖУЛИНСЬКИЙ: «КУЛЬТУРА — ЦЕ САМОПОЧУТТЯ НАЦІЇ»», с. 5

МИКОЛА ЖУЛИНСЬКИЙ: «КУЛЬТУРА — ЦЕ САМОПОЧУТТЯ НАЦІЇ»

Слово Просвіти, №08 за 2006 рік

літики, який існує й сьогодні. Опрацьовувалися різні моделі розвитку культури, вивчався британський, американський, французький досвід, вибиралися найоптимальніші рішення. І знаєте, коли сьогодні говорять, що в нас неймовірний занепад культури, я з цим не можу погодитися. Так, у тяжкому стані нині наші музеї, особливо в ганебному стані архівна справа, збереження архівів. Є певні проблеми з утриманням театрів. Але водночас маємо добротні музейні колекції, які роблять честь країні, маємо в кожному обласному центрі свій драмтеатр, чудові оперні колективи. Багато колективів зберегли, таких, як Ансамбль пісні й танцю Вірського, хорову капелу “Думка”, хор імені Верьовки… Але вони, на жаль, перебувають у стані перманентного оживлення і згасання, не мають чітко вираженої перспективи. І тут чимало причин, які не завжди залежать від української держави, — бо для того, щоб влитися в систему міжнародних гастролей, потрібні роки, це вельми складно, там усе вже продумано, відрегульовано. Працюють продюсери, функціонує колосальна система обслуговування культурної індустрії, і нам туди ввійти не так просто: ми не маємо ні власної продюсерської школи, ні фахівців, які справді володіють сучасним менеджментом. Хоча Університет культури й готує спеціалістів, але, на жаль, вони ще не проявили себе, і я не знаю, чи відповідають вони світовим стандартам, можливо, і так. Сьогодні у суспільстві не створено відповідної атмосфери для того, щоб вони могли нашу культуру й мистецтво влити в світове конкурентне середовище і гідно в ньому конкурувати, адже воно формувалося протягом століть. І все ж таки якщо хтось стверджуватиме, що в нас немає високого рівня художників, музикантів або театральних діячів, то це неправда. Наприклад, Богдан Ступка — актор світового рівня, ми тільки не вміємо його відповідно подати, у нас немає, повторюю, вироблених продюсерських механізмів і фінансових важелів для того, аби гідно розкручувати його в світі. Нещодавно десятиріччя відзначив оркестр “Київські солісти” під орудою народного артиста України Богодара Которовича. Останні гастролі відбулися в Сінгапурі, тамтешні меломани були просто ошелешені-захоплені нашими віртуозами. Ви думаєте, вони гірші від московських колективів? Ні! Маємо блискучий Київський камерний ансамбль “Контрасти”, який створила чудова піаністка — народна артистка України Євгенія Басалаєва. У нас є просто феноменальні хори. А який у нас живопис! У всьому світі з колосальним успіхом виставляються українські художники, бо володіють досконалою школою рисунка й живопису. Наші художники сьогодні справді на вагу золота в світі, але ми знову ж таки нічого не робимо для того, щоб їх пропагувати, відкривати. Щоправда, намітилися зрушення: Міністерство культури і туризму розробило програму з трансляції, так би мовити, культурних цінностей у світ, ідеться про створення Українських домів — культурно-інформаційних центрів у найпрестижніших столицях світу. Але, повторюю, нам усім треба працювати, щоб позитивний рух динамізувати, дати йому нове дихання, нове життя. Це, звичайно, стосується театрального мистецтва. Театр Андрія Жолдака... Так, це експериментальний театр, декому він не подобається, але сьогодні про нього говорить Європа і світ (Жолдак — лауреат вельми престижної театральної премії ЮНЕСКО). Нещодавно в Берліні на сцені славетного театру “Фольксбюне” (в якому, до речі, в двадцяті роки минулого століття з величезним успіхом ішли драми Володимира Винниченка “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, “Гріх” та інші спектаклі) харків’яни показали виставу “Ромео і Джульєта”, яку театральна Європа захоплено сприйняла, а в Україні ходу їй не дали. Недавно в Донецькому оперному театрі Василь Вовкун поставив оперу Данькевича “Богдан Хмельницький”. Це знову-таки експериментальний спектакль, його можна сприймати або не сприймати, але це нове слово, цікаве явище, — режисер, який спеціалізується на масових дійствах, водночас показав себе як оперний режисер. Ще 1993 року я звертався до київської влади: “Побудуймо театр для Романа Віктюка”. “Ах, — знизували плечима, — та Ви що? Він пропагує лесбіянство, гомосексуалізм”. Різне говорили, але це — експериментальний театр. Романа Віктюка знає весь світ. Чому виходець зі Львова, галичанин, не може мати в Україні свого театру, а має його в Москві? Та вже чую голоси заперечення: “Чому Жолдак? Чому Віктюк? Хіба у нас немає експериментальних театрів, оригінальних постановок? А Молодий театр під керівництвом Станіслава Мойсеєва, а театр на Подолі, а Театр драми і комедії... Справді, театральне життя в Україні цікаве, різноманітне, є в нас гідні високої уваги театральні режисери, скажімо, учні прославленого метра Едуарда Митницького — Дмитро Богомазов, Олексій Лісовець, Юрій Одинокий... А актори — не перерахувати достойних майстрів театру й кіно. Із найсвіжіших новин: Олекса Вертинський за гру в спектаклі за Ярославом Стельмахом “Синій автомобіль” удостоєний п’яти міжнародних премій — і всі Ґран-прі. Нещодавно привезла в Україну Ґран-прі актриса зі Львова Лідія Данильчук. Режисер і актор дніпропетровського театру “Крик” Михайло Мельник у Мінську отримав “Срібного витязя” за виставу “Гріх” за Михайлом Коцюбинським. Усіх не назвеш, але треба називати. Бо є чим і ким пишатися. Немає в Україні творчої кризи, навіть у кіно, яке переживає тяжкі часи. Але це не творча криза, а криза ідеологічна, інформаційна, головне — штучна. Бо як пише наш славетний кіномайстер Юрій Іллєнко: “Немає катастрофи кінопродукту на ринку України, є катастрофа штучної відсутності національного кіно”. Від глибокого переживання за долю української культури звернувся Юрій Іллєнко з відкритим листом до українців “За українську Україну”, в якому особливу увагу звертає на окупацію українського інформаційного простору, куди не допущено “блискучого національного фільму і молодої генерації, і старих майстрів”. І справді, доки не буде законодавчо забезпечено пріоритету на національному інформаційному ринку українського виробника кіно-, теле-, радіопродукції, української книги, журнальної і газетної продукції — всіх видів творчої індустрії, доти ми не будемо господарями в своєму національному домі. — Вас часто можна побачити в опері, в філармонії, на художніх виставках. Що це для Вас? — Відповідь проста: я це люблю. Згадую, як я поїхав у 60-ті роки в Ленінград, — мені дуже хотілося побачити це висококультурне місто, пожити там. Довго шукав із товаришем роботу, нарешті став трубозгинальником на Ленінградському суднобудівному заводі імені Жданова. Після досить тяжкої праці я кожну суботу-неділю відвідував музеї, театри, виставки. Згуртувалося певне коло вихідців з України, які хотіли утвердитися там і шукали можливостей вступити в академію мистецтв або в художнє училище імені Мухіної. Я тоді дуже багато для себе взяв. Я взагалі все життя займався самоосвітою. У мене колосальний потяг до мистецтва. Практично немає такого тижня, щоб я не відвідав вистави, концерту, виставки. Мене це духовно стимулює, надзвичайно активізує, я дуже радію, що в нас є видатні артисти й митці. Звичайно, це столиця, я знаю, в якому занедбаному стані сьогодні село, наші маленькі містечка, яка там бідота, яке непрохідне духовне запустіння, але і там ще збереглася народна культура, народні традиції, звичаєві обряди, тобто основа будь-якої національної культури, якої чимало країн у світі вже не мають. Нам є що рятувати й відроджувати. Вірю, що ми зробимо певні зміни в суспільстві на користь культури. Володимир КОСКІН z

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин