Культура без провінції · “Як подолати деморалізацію суспільства, яка веде до руйнації, злиднів та протистоянь?” · с. 4сторінка оригіналу ↗
ПРЕМІЯ МАЛАНЮКА ВІДКРИВАЄ НОВІ ІМЕНА
Слово Просвіти, №08 за 2009 рік
Всьоме у Кіровограді від: булося вручення обласної премії імені Євгена Маланю: ка. Підготовка сценарію дійства не завжди свідчить про глибоке знання творчос: ті, внутрішнього світу, мо: ральних і духовних пріорите: тів видатного земляка і ча: сом перетворюється на зви: чайний самодіяльний захід, де акцентують увагу на лау: реатах. А премію задумува: ли не лише як їхнє пошану: вання, а як постійну пропа: ганду творчості одного з най: видатніших поетів минулого століття.
Отож про туалети як про уза# гальнене поняття чистоти, побуто# вої влаштованості, порядку. Почну здалеку: на пам’яті факт, який на# водить відомий історик і публіцист Юрій Канигін у книжці “Віхи свя# щенної історії”. Виявляється, пер# шу в світі миловарню ще у VI тися# чолітті до Р. Х. побудували саме на берегах Дніпра, і звичка вмиватися поширювалась у Європі саме звід# си. Можна згадати й набагато піз# ніші трипільські міста з двоповер# ховими будівлями та водогонами. Де була тоді просвічена Європа? А залишки тих міст — на наших горо# дах: у селі Володимирівці Кірово# градського району маємо еталонну пам’ятку трипільської культури — найбільше у світі протомісто пло# щею 80 гектарів. Але це давня історія. Ближча зриміша і конкретніша. Не перестає дивувати і вражати факт, вичитаний у спогадах людей, яким довелося брати участь у фінській кампанії. Радянські солдати, завжди, зрозу# міло, голодні й холодні, захопивши якийсь населений пункт, де, як пра# вило, жителів уже не було (вони ті# кали від завойовників), передусім шукали їстівне. У підвалах місцевих господарів знаходили банки з кон# сервацією. Але як дістати ті спокус# ливі огірочки чи помідорчики — не мали уявлення. Тож розбивали бан# ки над мискою або каструлею і ви# бирали звідти овочі й фрукти. Від# чуваєте цивілізаційну різницю? А Фінляндія ж тільки два десятиліття як вирвалася з лабет Російської ім# перії, що Україні не вдалося. Саме Росія з її азійсько#мон# гольськими традиціями (до речі, матюки — це зневажливі окрики завойовників#кочівників до рабів# слов’ян, що не любили бруду і прагнули чистоти, мабуть, тому ця лексика так поширена на теренах нашого північного сусіда) “подару# вала” нам кріпосне право з його
Фото Олеся Дмитренка
Сама премія та ім’я, що її освя# чує, мали б бути своєрідним повер# ненням до непересічного злету націо# нального духу та високого інтелекту# ального рівня, явленого в творчості поета, культуролога, філософа. Лауреатом у номінації “Літера# турознавство і публіцистика” став Володимир Караташ. Його книжка “На барикадах Кенгіра” унікальна: це спогади автора про перебування в ГУЛАГу та власну участь у Кенгір# ському повстанні. Саме під час цьо# го повстання Володимир Михайло# вич познайомився з майбутньою злиднями, отже, і з вимушеною по# бутовою невлаштованістю. Маємо документальні підтвер# дження побутової “влаштованості” наших селян в тридцятих роках ми# нулого століття. На заході знаходи# лись люди, не байдужі до комуніс# тичної ідеї, які добровільно пересе# лялися в СРСР. Приїхали такі в один з тодішніх радгоспів нашого Бобринецького району. Але умови праці й злидні, які вони тут зустрі# ли, змусили їх тікати додому, в рід# ні краї. Зрозуміло, їх заарештува# ли, звинуватили у саботажі й втечі й засудили до таборів. Їхні справи як репресованих зберігаються у нашому обласному архіві. Але міс# цеві мешканці свідчили, що сім’я Лукасюків, продавши двох своїх коней, жила добре — мала перини, подушки, ковдри, постільну білиз# ну. Але ці речі, які для будь#якого європейця не означали достатку, для наших земляків#степовиків, то# дішніх будівників соціалізму, заби# тих і пригнічених, пограбованих і опущених несамовитою більшо# вицькою владою на саме дно люд# ського виживання, здавалися роз# кішшю… Можна довго розмірковувати про роль злиднів у нівелюванні особистості й нації, про розвиток людської гідності чи люмпенської свідомості та передаванні остан#
дружиною. Володимирові Караташу довелося пережити тяжкі випробу# вання, однак лауреат вразив усіх бадьорістю, твердістю духу, чудо# вим декламуванням поезії Івана Франка. Його ім’я стало відкриттям для багатьох кіровоградців, навіть причетних до літературних кіл. Натомість ім’я лауреата премії в номінації “Художня література” Олек# сандра Жовни відоме не лише на Кі# ровоградщині, а і в Україні. За його творами знято кілька художніх філь# мів. Премію присуджено за книжку “Її тіло пахло зимовими яблуками”.
ньої у спадок, про її вплив на фор# мування внутрішньої культури сус# пільства, конфліктності, супереч# ностей, майбутніх нерівностей. Можу навести приклади з історії власної родини. Мій дід Степан, тяжко працюючи, до колективізації надбав чималі статки. У хаті (в селі Оситній Новомиргородського райо# ну) були і твори мистецтва, і вироби з золота, і власна бібліотека. Усе це розтрощили, пограбували, відібра# ли. Діда Степана і його дружину Те# тяну заарештували, а трьох дітей, найменшій — моїй мамі не було ще й двох років, кинули напризволяще. Вижили вони тільки завдяки тому, що дідові вдалося втекти і, перехо# вуючись, перебратися у село Ко# стянтинівку, де жили його брати й сестри, які й прихистили дітей. Де їм тільки не доводилось ховатися — куркульські ж діти! — і на горищах, ів повітках, і в погребах. Під час Го# лодомору були на краю загибелі. Та допоміг випадок. І коли через кілька років дід спромігся стягтися на ма# леньку халупку, де не було ні меблів, ні побутово#санітарних умов, моя мама лягла на підлогу, встелену сі# ном, раділа: “Ой, тату! Яке ж це щастя — своя хата!” А ви кажете — європейські туа# лети… Брата діда Степана більшовики вислали до Сибіру, сестрин чоловік
Вдруге за всі роки визначено лауреата у номінації “Переклад”. Ним став Кость Оверченко, який мешкає в Латвії, за книжку “Латвія поетична: поети Латвії в україн# ському перекладі”. На жаль, задум ініціаторів пре# мії щодо промов лауреатів та по# дальшої публікації творів в обласній газеті “Народне слово” віднедавна не здійснюється через незнання чи неготовність до цього публічного процесу. Сподіваємося, що твор# чість лауреатів наступного року та# ки оприлюднять місцеві ЗМІ.
був священиком — розстріляли. І це не виняткова ситуація. Схожі приклади — у кожній сім’ї. Отака наша дорога до цивілізованості. Та й у радянські часи не було розкошів — постійні нестатки, дефі# цити.. Та й уявлення ми не мали, як можна жити по#людському, адже навколо була сіра радянська дій# сність з її убогими стандартами життя. Що вже казати про батьків — уже наше покоління ледь#ледь спромагається на пристойний ре# монт житла. Коли в бетонних короб# ках наших, ще радянських, квартир вирівняють стіни та підлоги, рівно поставлять дверні коробки, причеп# лені абияк будпролетаріатом, замі# нять сантехніку, що, обслуговувана алконавтами, текла безперестанку, поставлять вікна без щілин у па# лець… А багато хто і досі не може дозволити собі навіть такого ремон# ту. І живе у хрущовці, де до чого не доторкнись — усе сиплеться. І навіть за таких умов українці ні# коли не були неохайними. В абсо# лютній більшості наших помешкань, навіть небагатих пенсіонерів — чис# тота, затишок. Інша річ — місця за# гального користування. У ставленні до них перемагає поки що совкова свідомість. І тут справді треба вчи# тися у Європи, яка давно звикла до людських умов, вони для неї тради# ційні, невід’ємні, як, зрештою, люд# ська й національна гідність. Побудувати туалети європей# ського рівня нескладно, але як по# долати оту деморалізацію суспільс# тва, яка не дає нам змоги просто насолоджуватися благами цивіліза# ції, а весь час кидає то в стихію руй# нації, то злиднів, то вічних проти# стоянь? Деморалізація — немину# чий наслідок денаціоналізації. Че# хія, де свого часу чи не десяток ро# дин на всю країну володів рідною мовою (таким сильним був вплив Німеччини), швидко оговталась, відродила мову, духовно об’єднала# ся і запрацювала на своє майбутнє. А тепер ми заздримо і дивуємось, дивлячись на чеські туалети. Та у нас матеріальних ресурсів у сотні разів більше, ніж у Чехії, тільки ми й досі не можемо заговорити рідною мовою, не можемо визначити, хто для нас окупант, а хто герой, видає# мо книжечки про те, як Російська ім# перія банкувала на наших одвічних землях, і аж заходимося від захвату: “наконєц появілась Кніга”! І не див# но, що Європа сміється над нами. І не над нашою бідністю, а над на# шою сліпотою і духовною недолугіс# тю. Не маємо того національного і духовного стрижня, який має кожен народ, зокрема й у Європі, того сві# товідчуття, яке дає людині зв’язок з її близькими і далекими предками, дає змогу відчувати виклики, що ви# падають на долю її нації й адекватно реагувати на них. Наші керівники сваряться за владу, а ми не чуємо одне одного. Хіба що можемо позаздрити циві# лізованій Європі…
Чомусь зачепила, здається, абсолютно нейтральна публі: кація у числі 42 кіровоградської газети “Україна:Центр” за 2008 рік про туристичні враження наших земляків від поїздок в Іспанію й Чехію. Автор передає захват співрозмовників красою Європи, порядком і чистотою. Усе це давно відомо, про це багато писали — які ми недолугі на тлі просвіченої Єв: ропи, як багато нам треба в неї навчитися. Згодна. Але у тій публікації мені вчувся просто телячий захват, грубо кажучи, їхніми туалетами (про це згадано в одному з матеріалів), не біль за свою країну, а зневага. Я далека від ура:патріотизму, коли кулик хвалить своє, хай і поганеньке, болото. Але чому, захоплюючись чужим, ми не замислюємось над глибинними причинами власної нікчемності? Адже без цього навряд чи чогось навчимось і тим більш досягнемо.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
