Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №08 за 2009 рік

16 с. · 45 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 8 (489), 26 лютого — 4 березня 2009 З початку 2009 року редакція отримала 200 читацьких листів. Сьогоднішнє число тижневика — це Ваше читацьке віче, дорогі друзі! Будьмо разом! КУЛЬТУРА БЕЗ ПРОВІНЦІЇ: КІРОВОГРАД

Фото Олеся Дмитренка Заслужена артистка України Тетяна Негрій та заслужений працівник культури Дмитро Ломачук упевнені, що з піснею та жартами легше йти життєвою дорогою СЛІДАМИ НАШИХ ВИСТУПІВ
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ЖИТТЯ ДУХОВНОГО ОСНОВА

Ніна ГНАТЮК Ще зі шкільних років пам’ятаю рядки Максима Рильського: Як гул століть, як шум віків, Як бурі подих — рідна мова, Весняних пахощі листків, Сурма походу світанкова, Неволі стогін, волі спів, Життя духовного основа. А й справді, рідну українську мову, а вона є державною в Україні, без перебіль# шення можна назвати духовною основою усього нашого життя. Кожен має право на свою рідну мову, але державну маємо вив# чати, досконало знати, послуговуватися нею у всіх сферах суспільства. І той, хто нехтує цим, не лише порушує Конституцію України, а й свідомо обкрадає себе. Адже, спілкуючись суржиком, багато людей навіть не задумуються над тим, що так примітиві# зують своє життя, адже багатство духу пе# редбачає і багатство слова, вміння усе роз# маїття почуттів, думок, настроїв точно і пов# нокровно передати лексичними засобами. А прислухайтесь до мови нашої вулиці, про# аналізуйте, як спілкуються з мобільних те# лефонів, про що і як розмовляють у метро. Про жодну культуру мови говорити тут не доводиться. Висновок один — і сім’я, і дитячі садки, і школи та вищі навчальні зак# лади, на жаль, повністю не виконують одне з основних своїх завдань — допомогти лю# дині отримати надійну духовну основу, при# щепити їй повагу і любов до української мо# ви в Україні, зробити все, аби люди не сил# кувалися, за словами А. Луначарського, “замінити свою чудову мову каліченим, не# домовним, напівмосковським наріччям”. Що маємо зробити, аби перетворити на свідомих будівничих незалежної України “малих отих рабів німих і, за Т. Шевченком, “на сторожі коло їх” поставити рідне слово? Саме про ці та інші проблеми говорили учасники “круглого столу”, проведеного ВУТ “Просвіта” з нагоди Міжнародного дня рідної мови та 20#річчя cтворення Товарис# тва української мови. Відкриваючи поважне зібрання вчених, письменників, громадських діячів, народ# ний депутат України, голова ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Павло Мовчан підкреслив, що мова — це не лише Божий дар для кож# ного з нас. Одне з призначень людини на землі — берегти і розумно послуговуватися цим космічним даром. Павло Мовчан, роздумуючи про високе призначення мови, зазначив, що вже чоти# ри роки наша “рідна бюрократія” у Верхов# ній Раді не хоче ухвалювати Закону про ук# раїнську мову. Чому Російська Федерація приймає Закон про мову й асигнує на його впровадження 4,5 мільярда рублів, насам# перед підтримуючи російську мову за ме# жами своєї держави, особливо в Україні? Бо там знають: де російська мова, там і ро# сійський дух, простір. Правозахисник Юрій Бадзьо сказав, що “українська революція засьорбнулася, бо вона не вирішила проблеми мовної”. І справді, без повсякденної підтримки укра# їнської мови, культури, книговидання, без створення високоякісного українського ін# формаційного простору дуже важко гово# рити про незалежність України, її авторитет. І від державної політики, і від зусиль кож# ної людини залежить доля української мови. Якщо вона вистояла впродовж багатьох сто# літь, наш найголовніший обов’язок — забез# печити майбутнє рідної мови. Право бути ук# раїнцем в Україні вкрай потрібно твердо і послідовно відстоювати щодня. І це роблять такі добродії, як письменник і науковець Олексій Неживий з Луганська. За багаторічну подвижницьку працю в ім’я утвердження державності української мови, активну гро# мадську діяльність просвітянина відзначено Всеукраїнською премією ім. Бориса Грінчен# ка. Павло Мовчан вручив Олексієві Неживому диплом лауреата і нагрудну медаль, побажав йому нових вагомих здобутків у творчості, на просвітянській і науковій ниві, а також прим# ноження числа свідомих носіїв національної ідеї, мови на Луганщині. Заступник голови ВУТ “Просвіта”, про# фесор Київського національного універси# тету ім. Т. Шевченка, відомий мовознавець Олександр Пономарів згадав той піднесе# но#патріотичний час, коли створювалося То# вариство української мови ім. Т. Шевченка, відроджувалася “Просвіта”. Скільки тоді бу# ло сказано високих слів про красу і велич ук# раїнської мови, її багатство, милозвучність! Правду кажучи, в останні роки багато втрачено — нема графи “національність” у паспортах, ніхто не слідкує, щоб у докумен# тах значилися справжні українські імена і прізвища, а не покручі — “Ракоєд”, “Півовар”, “Стадніченко”. У Верховній Раді депутати по# рушують 10 статтю Конституції, послуговую# чись мовою сусідньої держави, а нерідко ви# голошують нею антиукраїнські гасла, але ніх# то з них за це не несе відповідальності. За часів Л. Кучми у Донецьку закрили українську школу №36. Просвітяни досі су# дяться, вимагаючи відновлення її статусу. Олександр Пономарів закликав прос# вітян, усіх свідомих українців, патріотів дія# ти рішучіше, домагатися дотримання чин# ного законодавства в Україні. Хіба не обу# рює нас, коли діти найвищих державних по# садовців не розмовляють українською мо# вою, навіть дають інтерв’ю мовою колиш# ньої імперії? Закінчення на стор. 8 ПІСНІ КСЕНІЇ ІСКРУК Добровільні пожертви “На Кобзареву Церкву”: МБФ “Українська Родина” Р/р №26045200145101 в Подільській філії АКБ “Київ”, МФО 320401 ЗКПО 21709106 УСЬОГО НА РАХУНКУ ТАРАСОВОЇ ЦЕРКВИ — 904 806 грн
Події, факти, коментарі · “Доки будемо на своїй землі не господарями, а покірними рабами?” · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

тиукраїнські сили не виливали на ім’я Васи# ля Стуса стільки бруду, називаючи його пре# зирливо, зневажливо — “націоналіст”, “на# цик”, “нашист”. І це — з уст народних депу# татів, політиків, “патріотів України”? Навіть не віриться, що таке може діятися на 18#му році незалежності України. 19 лютого відбулася позачергова кон# ференція трудового колективу університету. Я подзвонила до ректора і попросила роз# повісти про результати зібрання. Володимир Павлович повідомив, що з 300 делегатів було 284. При відкритому голосуванні за те, “щоб присвоїти університетові ім’я видатної лю# дини” не проголосував ніхто, проти — 283, утрималося — 1; за те, щоб залишити ни# нішню назву без змін, проголосувало 283 представники, проти не було нікого, утрима# лося — 1 особа. Я запитала ректора, Героя України, голо# ву Донецького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” В. П. Шевченка: чому студенти і викладачі університету виступили проти імені Василя Стуса? І яка його власна думка? Ректор відповів, що група, яка виступи# ла з ініціативою щодо присвоєння універси# тету імені Стуса, не порадилася з колекти# вом, не врахувала обставини тощо. Мовляв, ми живемо серед людей, і треба зважати на їхню думку. Поліпшиться політична ситуація, зміняться обставини, зросте освітній рівень людей, і можна буде тоді повернутися до цього питання. А зараз не час. — Як без Василя Стуса можна виховува# ти свідомого громадянина України, прищеп# лювати любов до української мови, почуття людської гідності? — запитала в ректора. — Наш університет впроваджує еволю# ційне вивчення української мови. Настануть впевненіші часи в нашій державі, а зараз непрості обставини. Ви знаєте, як ми вижи# ваємо? Гадаєте, нам держава фінансово ба# гато допомагає? Тут доречно нагадати рядки самого Ва# силя Стуса з його листа до Андрія Малишка. Це написано 12 грудня 1962 року: “Як можна з усім цим миритися? Зовсім не важко знай# ти факти найгрубішого шовінізму, найбезсо# ромнішого національного приниження… Чо# му ж ми такі байдужі, звідки у нас стільки по# кори перед долею як фатумом? Прошу — зрозумійте мене як слід. Я хо# чу тільки добра, а асиміляторство — хіба це чесна штука? Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, пе# ред історією. Перед людьми, що своєю кров’ю кропили нашу землю”. Чесно кажучи, не можу зрозуміти Героя України Володимира Шевченка, який вва# жає, що у вільній, незалежній Україні ще не настав час називати університет іменем борця за свободу Василя Стуса. І соромно за студентів, які збирали тисячі підписів проти імені того, хто загинув за їхнє щастя, за їхню свободу. Тож у якій державі ми живе# мо? І доки будемо на своїй землі не госпо# дарями, а покірними рабами? ких зусиль, щоб надати меш# канцям Полтави в умовах воєн# ного лихоліття можливість заро# бити на шматок хліба, отримати медичну допомогу, бо попри все, міське господарство по# винно було функціонувати. Саме ОУН у ХХ столітті до# клала найбільших зусиль до створення Української держави, тому учасники зібрання і звер# нулися до міської ради з вимо# гою встановити на будинку Пол# тавського кооперативного тех# нікуму меморіальну дошку на вшанування членів похідних груп ОУН та Федора Борків# ського; до обласної державної адміністрації — облаштувати в обласному краєзнавчому музеї відповідні експозиції, присвяче# ні похідним групам ОУН; до Пре# зидента України — присвоїти провідникові ОУН Степанові Бандері звання Герой України. Після урочистостей біля тех# нікуму молодь, запаливши смо# лоскипи, вирушила урочистою ходою відвідати і покласти квіти на місця, де мають бути вста# новлені пам’ятники видатним провідникам нації Іванові Мазе# пі та Симонові Петлюрі.
Події, факти, коментарі · “Доки будемо на своїй землі не господарями, а покірними рабами?” · с. 2сторінка оригіналу ↗

«ДОНЕЦЬКА СПРАВА» ВАСИЛЯ СТУСА

Ніна ГНАТЮК “Про померлих говорять або щось доб# ре, або їх зовсім не згадують”, — ця народна мудрість пригадалася у зв’язку з подіями щодо присвоєння Донецькому національно# му університетові імені видатного україн# ського поета, політв’язня Василя Стуса, який у 1954—1959 роках навчався у Сталін# ському педагогічному інституті за спеціаль# ністю “Українська мова і література”. Нагадаємо читачам про події, що спричи# нили історію загальнонаціонального масшта# бу, навколо якої сьогодні так багато політичних маніпулювань, словесного бруду, позавчо# рашньої риторики і взаємозвинувачень. Отож, 29 грудня 2008 р. до приймальні ректора Донецького національного універ# ситету надійшла заява#звернення від гро# мадської ініціативи Донеччини з відновлен# ня історичної пам’яті за підписом Станіслава Федорчука. До заяви додано копії “Відкри# того звернення представників творчої інте# лігенції, науковців, студентів та просто не# байдужих громадян до Міністра освіти і нау# ки України І. О. Вакарчука щодо надання До# нецькому національному університетові іме# ні Василя Стуса”, а також копія заяви моло# діжних громадських організацій, колишніх та нинішніх студентів ДонНУ щодо присвоєння імені Василя Стуса. 30 грудня міністр освіти і науки України Іван Вакарчук надіслав лист із проханням обговорити в колективі й на Вченій раді уні# верситету цю пропозицію. 10 січня ц. р. рек# торат ухвалив рішення щодо початку гро# мадського обговорення питання за встанов# леною процедурою. Здавалося б, обговорять цю ініціативу на факультетських зборах та в підрозділах університету, на Вченій раді й засіданні тру# дового колективу і, безумовно, питання бу# де розв’язано позитивно. Бо в кого з профе# сорів, доцентів, викладачів, а тим більш сту# дентів університету — найерудованішої час# тини нашої молоді, підніметься рука прого# лосувати проти імені Стуса, випускника цьо# го навчального закладу, Героя України, ви# сокоталановитого поета, закатованого ра# дянським режимом у таборах за право роз# мовляти на рідній українській землі рідною мовою, право почувати себе людиною, гро# мадянином, а не безсловесним рабом чи слухняним ґвинтиком державного механіз# му покори, доносів і прислужництва? Та не так сталося, як гадалося. “Знаки духовної аномалії”, про які писав Д. Стус у начерку “Двоє слів читачеві”, виявляється, не минули досі, через півстоліття з часу його студентської юності. Щоб перешкодити присвоєнню імені Віктор СТЕБЛЯНКО, м. Полтава У Полтаві з ініціативи ГО “Українська справа” патріо: тична громадськість відзна: чила 80:ту річницю ство: рення Організації Україн: ських Націоналістів вшану: ванням пам’яті члена похід: ної групи ОУН Федора Бор: ківського. Він за завданням організації виконував у Полтаві з вересня 1941:го до березня 1942 року обо: в’язки бургомістра (місько: го голови). У квітні 1942 ро: ку Федора Борківського розстріляли німецькі оку: панти. Полтавська міська влада на інформаційний лист про прове# дення заходу надала відповідь, де було зазначено: акція “…створить соціальну напругу в місті Полтаві”, отже, “…вважає# мо за недоцільне проведення Вами масового заходу на виз# наченому місці…” Однак уро# чистості відбулися згідно з намі# Випускне фото. 1959 р. Василя Стуса ДонНУ, 5 лютого надходить “Відкритий лист патріотів України до трудо# вого та студентського колективів Донецько# го Національного університету про ініціативу розглянути на загальних зборах трудового колективу питання щодо надання ДонНУ імені колишнього першого секретаря обко# му Компартії України Володимира Дегтя# рьова”. Під листом підписи 35 народних де# путатів України — Віктора Януковича, Мико# ли Азарова та інших, як сказано у заголовку, патріотів України (з них — 31 представник фракції Партії реґіонів). Це ж треба придумати — протиставити імені Василя Стуса, закатованого радян# ським режимом за спробу викриття русифі# кації, політики національного приниження, кандидатуру колишнього першого секрета# ря обкому партії, який власноруч здійснював русифікаторську політику Донеччини. Прес#конференції, студентські акції, конференції колективу студентів і аспіран# тів, збір підписів до владних структур, засі# дання Вченої ради — все це вихлюпнулося на сторінки газет і екрани телевізорів. І під час обговорень на факультетах з’явилися нові пропозиції щодо наймену# вання. Так, хіміки запропонували назвати університет іменем першого ректора, ака# деміка НАНУ Леоніда Литвиненка, матема# тики висунули ім’я академіка НАНУ Яросла# ва Лопатинського, було названо також ім’я колишнього проректора. Пристрасті виру# вали. І в тому не було б ніякої біди, якби ан#
Події, факти, коментарі · “Доки будемо на своїй землі не господарями, а покірними рабами?” · с. 2сторінка оригіналу ↗

КОЛИШНІМ І НИНІШНІМ СТУДЕНТАМ ДОНЕЦЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Ми, колишні співв’язні Василя Стуса, без# застережно підтримуємо ініціативу колишніх і нинішніх студентів Донецького національного університету щодо присвоєння університетові імені Василя Стуса. І не лише тому, що сиділи з ним в уральській катівні, а й тому, що Стус — ви# датний поет ХХ століття, яким пишалася б кожна нація. Тішимося, що цю ініціативу підтримали мі# ністр освіти і науки та Президент України. Якби так сталося, то це означало б, що Стусова мала батьківщина визначилася: тут Україна, тут тери# торія корінної української культури і мови. На жаль, чуємо, що місцева влада в особах голови Донецької облдержадміністрації Воло# димира Логвиненка та голови облради Анатолія Близнюка (ніби ж українці родом?) висловилася проти. А ми пам’ятаємо, якими високими слова# ми пан В. Логвиненко 25 вересня 2008 року про# мовляв про Стуса на ІV Всеукраїнській науковій конференції “Василь Стус: життєві і творчі кон# тексти”… Що, той текст йому написали? І то бу# ло сказано для красного слівця? Ми не дивуємося, що в цю справу 5 лютого втрутилася Партія реґіонів в особах депутатів Азарова (цей “парень из Калуги” прибився на Донеччину 1984 року), Бахтєєвої, Дейча (родом з Румунії), Януковича (мати його з Орловщини, а батько з Вітебщини). Це люди неукраїнської культури (а Янукович — той поза будь#якою культурою, бо Анну Ахматову називає Ахмєто# вою, а Гулак#Артемовський у нього — Ґулаґ Ар# тьомовский). Україна їм не батьківщина, а тери# торія і населення, над яким хочеться попанува# ти. Українська мова зав’язає їм у зубах. І якщо декому іноді й доводиться відбувати перед мік# рофонами чи телекамерами осоружний їм риту# ал україноговоріння, то вони тяжко потіють, а потім біжать до умивальника виполіскувати рот від українських слів. Далебі, не ми придумали цей образ: так ка# зав Стус про своїх “україномовних” слідчих#ка# дебістів. Тож ці депутати висунули альтернативну пропозицію: присвоїти університетові ім’я Во# лодимира Дегтярьова. Він родом з Тули, в цьому університеті, на відміну від Стуса, не навчався. Був секретарем Сталінського, а потім першим секретарем Донецького обкому КПУ — з 1957 до 1976 року. Цей не осквернив свої вуста жод# ним українським словом. За його правління До# неччину було майже повністю зросійщено. А те# пер його ідейні спадкоємці поспішають закріпи# ти (по#їхньому — “застолбить”) досягнення ро# сійського імперіалізму в Україні. Вони — проти Стуса, проти його громадянської позиції, тобто проти України. Вони раді б назвати університет Сталінським імені Дегтярьова. З цими чужинцями — спадкоємцями росій# ських окупантів — усе зрозуміло. Але серед “примкнувших к ним” є і власники українських прізвищ: Олена Бондаренко, Валерій Конова# люк, Олександр Стоян з Партії реґіонів, БЮТівці Геннадій Задирко, Володимир Каплієнко, Воло# димир Скубенко. І навіть один з НУ#НС — Олек# сандр Клименко, голова обласної організації НРУ! Як це назвати? По#французькому — кола# бораціонізм. А по#нашому — національна зрада. У Галичині за небіжки Австро#Угорщини таких презирливо називали хрунями. За такої ситуації може й правильно, що Вче# на рада університету вирішила поки що залиши# ти назву без змін. Але при вході до одного з кор# пусів університету вже є велична меморіальна таблиця зі скульптурним портретом Василя Сту# са. Є музей Стуса, є аудиторія Стуса. Є Стусів# ські конференції. Є сквер його імені, у якому не# забаром постане пам’ятник Стусові. А не Дегтя# рьову. А головне — в університеті є дух Василя Стуса, свідчення чого — сотні підписів студентів за присвоєння університетові його імені. Усе це — наслідки зусиль української громадськості Донеччини, зокрема й вас, студентів. Кажуть, що студентів, які збирають підписи за ім’я Стуса, переслідують. Стуса тяжче перес# лідували, але він переміг. Ціною життя. “Ви ще не до крові билися, підвизаючись за ім’я Моє”, — сказано у Святому Письмі. Ніщо не дається без зусиль. Тому вам, спадкоємцям Стусової справи, кажемо словами Тараса Шевченка: Борітеся — поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая! Стусові співкамерники Левко ЛУК’ЯНЕНКО, Герой України, Михайло ГОРИНЬ, кавалер ордена Свободи, Василь ОВСІЄНКО, лауреат премії імені Василя Стуса 18 лютого 2009 року, Київ
Події, факти, коментарі · “Доки будемо на своїй землі не господарями, а покірними рабами?” · с. 2сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

ПОЛТАВА ВШАНУВАЛА ФЕДОРА БОРКІВСЬКОГО

ченим планом. Спершу на площі перед Полтавським коопера# тивним технікумом отець Юрій, парох церкви Пресвятої Бого# родиці м. Полтави, відправив панахиду. Саме в будинку цього технікуму під час Другої світової війни розташовувалась міська управа, де виконував своє ос# таннє завдання член ОУН Федір Борківський. Це була людина непересіч# них інтелектуальних, духовних та організаторських здібностей, активний учасник Української революції 1917—1921 років, ко# лишній старшина армії УНР. Фе# дір Борківський докладав вели#
Події, факти, коментарі · “Влада захоплена й повністю поглинута конфліктом між собою, поділом повноважень, амбітною боротьбою”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

тільки через люстрацію. Способів є три. Пер# ший — це, звичайно, через парламент. У Верховній Раді ще з 2005 року лежить проект закону про люстрацію, автором якого я є. Суть його в тому, що має бути визначена ка# тегорія посад, які не можуть займати люди, що скомпрометували себе за часів комуніс# тичного режиму, або замішані в корупційних скандалах. Таким людям слід заборонити працювати у владі. Через люстрацію про# йшли країни Східної Європи, вона себе ви# правдала в Чехії, Польщі, Угорщині, Болгарії, Прибалтиці. Але ми розуміємо, що нинішній парла# мент нічого схожого не ухвалить, бо ворон ворону око не виклює. Тому другий спосіб люстрації — це голосування людей, які на виборах просто не оберуть ті політичні сили, що представлені в парламенті. Звичайно, те# перішні можновладці намагаються втовкма# чити в голови людям, що, мовляв, хоч би як ви голосували, все одно ми залишимося. Публікують різні брехливі соціологічні опиту# вання. Можу навести приклад Туреччини. Кілька років тому там була серйозна політич# на криза. І народ настільки був не задоволе# ний владою, що на нових виборах жодна з партій, які працювали до того в парламенті, не пройшла. Оце і була форма люстрації. І якщо сьогодні апелюємо до народу, то розу# міємо, що народ може об’єднатися у праг# ненні поміняти цю владу. А якщо цього не станеться, тоді на нас мо# же чекати третій різновид люстрації: стихійна, коли люди вийдуть на вулиці, коли почнуться фактично голодні бунти. І тоді вже говорити# муть вила і коси. Тоді влада нехай начуваєть# ся, оскільки вона вже далеко зайшла у своїх ігрищах з нацією, з народом. Вона надто дов# го використовувала терпіння українців. Теперішніх можновладців не ділю за ко# льорами, вони всі варті одне одного — чи по# маранчеві, чи біло#голубі, чи біло#сердечко# ві. Зверніть увагу: їхні діти вже давно навча# ються за кордоном, їхні дружини, сім’ї давно за межами України. Їхні активи, бізнес також там. Вони діють, як циган у байці Рудансько# го, який казав, що “натирить” сто рублів і втече. Тобто розуміють, що їхній час рано чи пізно в цій державі може завершитися, і вони готують собі відхідні варіанти.
Події, факти, коментарі · “Влада захоплена й повністю поглинута конфліктом між собою, поділом повноважень, амбітною боротьбою”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

«ЛЮДИ ПОЧИНАЮТЬ РОЗУМІТИ ПОТРЕБУ ОЧИЩЕННЯ ВЛАДИ» На запитання нашої газети відповідає голова Всеукраїнсько: го об’єднання “Свобода” Олег ТЯГНИБОК.

ПРЯМА МОВА — Пане Олеже, як би Ви охарактери@ зували сьогоднішню суспільно:політичну ситуацію в Україні? — Україна перебуває в доволі затяжній, системній, перманентній кризі. Вона має внутрішній характер, хоч інспірована зокре# ма і ззовні. Ця криза вже фактично призвела до руйнування держави і державних інститу# цій. Три гілки влади, які мали б бути незалеж# ними, тобто законодавча, виконавча і судо# ва, у нас не працюють. Практично суди, пра# воохоронні органи приватизовані політични# ми партіями, у свою чергу політичні партії, які представлені в парламенті, цілком залежні від кримінально#олігархічних кланів, що впродовж останнього десятка років трима# ють у руках державу. Їм належать засоби ма# сової інформації, партії, надра, ресурси. Бо# ротьба вже ведеться за повне розшматуван# ня та знищення Української держави. Україна починає втрачати свою територі# альну цілісність. Перша така неприємна лас# тівка — це програш у Гаазькому суді шельфу в Чорному морі, де є поклади нафти і газу. Сепаратизм розвивається в Криму. Також це так званий ПіСУАР — Південно#східна рес# публіка, інспірована Партією реґіонів. Активі# зувався процес відродження нібито Донець# ко#Криворізької республіки, яка свого часу була сформована Артьомом і Лєніним. Проб# леми на Закарпатті з русинством. Тобто Укра# їна на грані втрати територіальної цілісності, ЗАПРОШУЄМО ДО РОЗМОВИ Початок 1992 року. На всеукраїнському референдумі утверджено незалежність дер# жави, обрано першого її президента. Поча# лося формування нової української влади. Облишимо тему, чому водночас із утвер# дженням незалежності главою держави ціл# ком логічно не було обрано представника національно#демократичних сил, чому Рух в Україні, як “Солідарність” у Польщі й “Саю# діс” у Литві, не зміг прийти до влади і почати справжні державницькі перетворення. За# мислімося над тим, чому не склався союз учорашніх соратників, нехай і опонентів, на виборах глави держави. Хто винен — адмі# ністрація нового президента Кравчука чи сам Народний рух? Хто кому не зробив крок назустріч? Левко Лук’яненко свого часу зая# вив, що Кравчук подав Рухові руку, але ми, рухівці, відвернулися. Чи справді подав? І чи не варто було б лідерові політичної сили, що вийшла на друге місце на президентських виборах, запропонувати посаду прем’єр#мі# ністра, а самій цій силі — реальну участь у владі, а не один міністерський портфель, дві губернаторські й другорядні посади в облас# них адміністраціях? А перед Рухом, переформатованим у партію, й новоутвореними демократичними партіями постала ключова проблема полі# тичних сил, що не при владі, — стосунки з владою. Почалася тактика то конструктивної співпраці, то конструктивної опозиції. Харак# терним виявом її була відмова Руху та його союзників від участі у наступних доволі близьких, бо дострокових, президентських виборах 2004 року. А проведені того самого року парламентські вибори показали значне зниження підтримки Руху порівняно з 1991#м, що не стало першим дзвінком для партії. …Навесні 1998 року я балотувався в од# ному з мажоритарних округів на Чернігівщи# що може призвести до втрати державності. — Чи розуміє це сьогоднішня влада? — Влада, яка нині представлена псевдо# елітою, не здатна тверезо оцінити ситуацію, що ж робити в Україні. Вони захоплені й пов# ністю поглинуті конфліктом між собою, поді# лом повноважень, амбітною боротьбою. І все це — як у дитячій пісочниці. В результаті Україна втрачається внутрішньо, оскільки народ вже повністю зневірений — не вірить, що політики можуть знайти правильний шлях. З іншого боку, Україна стрімко втрачає в іміджевому плані: рейтинг її у світі зараз нижче нуля. На превеликий жаль, Україна протягом останнього року програла абсолютно всі вій# ни Росії, нашому основному супротивникові. Ми програли інформаційну війну. Україна пе# ребуває в стані дуже жорсткої інфор# маційної окупації. Ми програли дипло# матичну війну. Росія щоразу “обскакує” Україну в міжнародних інституціях, ко# ли розглядають такі питання, наприк# лад, як Голодомор чи газові конфлікти. Україна повністю програє в економіч# них, енергетичних питаннях. Зокрема, це програш газової війни. Останньою крап# кою може стати російський кредит, тобто умови його отримання, особливо підписання нульового варіанта, коли Україна відмовить# ся від колишніх радянських активів за кордо# ном. І ще гірше, якщо відмовиться від пре# тензій до Росії як інформаційного й еконо# мічного окупанта нашої держави впродовж останніх десятиліть. — Картина доволі невесела — отакий діагноз. Що робити, як лікувати? — Відповім як лікар за фахом. Колись в медінституті професори нас вчили: якщо хо# чеш бути хорошим лікарем, треба передусім встановити точний діагноз. А для цього слід з’ясувати причини хвороби. Тоді вже можна лікувати. Тут слід сказати, що основною при# чиною такої ситуації в державі є те, що нею керують кримінально#олігархічні клани, що псевдоеліта, яка при владі, — це фактично вихідці з епохи Брежнєва—Щербицького. Подивіться на склад Кабінету Міністрів, Сек# ретаріату Президента, депутатського корпу# су — це в переважній більшості колишні ком# сомольські активісти, які займали посади в комсомолі, комуністично#господарській но# менклатурі. Кожен другий — випускник або вищої партійної школи, або інституту мар# ксизму#ленінізму. Більш того, ті олігархічні клани, які сьогодні контролюють майже 80 відсотків усіх матеріальних благ в Україні, — не українці за походженням. І навпаки, се# ред людей, які виїжджають з України на за# робітки за кордон, за офіційною статисти# кою, 96 відсотків — українці. Тобто відбува# ється планомірне витіснення українців з Бо# гом даної землі. Ще такі прикрі цифри: 7 мільйонів українців виїхали на заробітки, а 7 мільйонів нелегальних мігрантів, переваж# в БЮТ. Другий — розчинитися в мегаблоці “Наша Україна”. Третій — піти самостійно. І коли лідер партії апріорі відкидає навіть для обговорення четвертий варіант, який підтри# мали б свідомі виборці, — об’єднання націо# нально#демократичних партій у потужну пра# воцентристську силу — стає сумно. Від того, що вже стільки років тривають безпредметні балачки про об’єднання бодай Української правиці — УНП, НРУ, УРП, “Собору”. Від того, що дехто воліє бачити “об’єднання” у формі приєднання до них, “істинних”. Невже вони такі наївні, ці ідеї об’єднання? І що не для того роз’єднують партії, тримаючи їх на фінансовій крапельниці, щоб вони об’єднувалися? Тут ішлося про так би мовити старі, тра# диційні національно#демократичні сили. Не знаю, чи розширювати дискусію до теми єд# ності ширшого спектра, наприклад, партій блоку “Наша Україна”, який переміг на пре# зидентських виборах і бездарно програв усі наступні парламентські, так і не зумівши об’єднатися ні в потужну партію, ні бодай у сильний виборчий блок. Може, це окрема тема? Чому б не порушувати питання й про таке потужне об’єднання державницьких сил? Хіба йому ні з ким боротися за справді незалежну, демократичну й заможну Украї# ну? Може, тоді нарешті й настане справжня весна оновлення. Не та, уроки якої ми досі так і не проаналізували. До такої розмови й запрошуємо, адже в цій публікації більше за# питань, ніж відповідей. * * * Запрошуємо до дискусії щодо єднос: ті національно:демократичних, держав: ницьких сил лідерів політичних партій, рядових партійців, просвітян, усіх, кому не байдужа доля України. Матеріали підготував Петро АНТОНЕНКО
Події, факти, коментарі · “Влада захоплена й повністю поглинута конфліктом між собою, поділом повноважень, амбітною боротьбою”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

“Ми постійно програємо всі війни Росії: інформаційну, дипломатичну, енергетичну”.

но з країн третього світу, приїхали сюди, в Україну, і багато з них, законно чи незаконно, осіли тут, на території нашої держави. Це ду# же прикра ситуація. Псевдоеліта, яка має однакове націо# нальне і соціальне походження, і призвела до цього стану. Тому рецепт може бути один: докорінне очищення влади. І нація це повин# на зрозуміти. — Вона починає це розуміти, як Ви вважаєте? — Зараз багато їжджу Україною і відчу# ваю: люди не зовсім уже опустили руки. Во# ни починають потроху розуміти, що досить обману. Якщо раніше ми, політики, свободів# ці, намагались апелювати до влади стосовно якихось проблем, то нині розуміємо: апелю# вати треба до нації, до народу, бо влада і не здатна, і не хоче робити якісь кроки. — Якими бачите шляхи очищення вла: ди? — Докорінне очищення можна здійснити
Події, факти, коментарі · “Влада захоплена й повністю поглинута конфліктом між собою, поділом повноважень, амбітною боротьбою”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Ще раз про фантоми об’єднання

ні на виборах до Верховної Ради. Балотуван# ня було заздалегідь безнадійним, навіть поп# ри те, що я був редактором дуже популярної рухівсько#просвітянської газети “Сіверщи# на”, яка виходила вже шостий рік, серед пів# сотні газет області була на другому місці за тиражем після газети обласної ради й адмі# ністрації. Але було зрозуміло, що балотуван# ня має чисто агітаційний для партії сенс, бо на шляху до парламенту стояло понад 20 кандидатів — голів колгоспів, представ# ників новітньої районної й обласної номен# клатури. Врешті, над ними вже був призна# чений владою кандидат зі столиці — з прези# дентського оточення. І місцева влада вже от# римала вказівку, як провести вибори. Але вказівка стосовно мого (і не лише мого) ба# лотування, яку ми в Чернігові отримали від керівництва партії, вразила відвертістю: “Висуватися, але не висовуватися”. Цей політичний афоризм — як діагноз в історії нашої націонал#демократії. До розколу Руху залишалося менш як рік… Що ж відбулося тоді, в березні 1999#го? Без відповіді на це болісне запитання, якої чимало хто волів би уникнути й сьогодні, нам не обійтися. Тоді більшість Народного руху пішла не за Чорноволом, а за лідерами “вес# ни оновлення”, як було названо цей процес, цей розкол. Свідомо хочу уникнути оцінок, принаймні побіжно засуджувати ту весну. Досить згадати, куди за ці роки подалися і де тепер лідери “весни” — Богдан Бойко, Воло# димир Черняк, Олександр Лавринович. Не закликаю визнати, що, може, мав рацію Чор# новіл, називаючи цю “весну” приватизацією партії кланами. Але ж партія справді незду# жала. У грудні 1998#го на обласній конференції Народного руху в присутності голови партії про це йому у вічі заявив не лише я, а й чима# ло інших делегатів. Називали, принаймні п’ять “хронічних хвороб” партії, які загрожу# ють її існуванню (до її краху залишалися тиж# ні). Для прикладу згадаю бодай про дві. Пер# ша — це абсолютна неувага до пропаган# дистської, агітаційної роботи з людьми, нев# міння її проводити. Виявом цього, зокрема, був жалюгідний стан рухівської преси. Друга хвороба — неувага партії до соціальних пи# тань, до життєвих потреб людей. Далі вже сумно й нецікаво. Починаючи з президентських виборів восени 1999#го, ко# ли лідери обох частин розколотого Руху, ба# лотуючись, набрали по жалюгідному відсот# ку голосів. Після розколу навіть більша і структурованіша частина Руху — УНП — де# сять років поспіль програє всі вибори. Про інший “осколок”, який гордо зберіг назву# “бренд” Народного руху, говорити тяжко. Поговорімо про майбутнє, яке так і не нас# тало після “весни оновлення” впродовж 10 років. Не настало ні в самих національно#де# мократичних силах, ні в державі не в останню чергу саме через витоптаність самих сил, че# рез їх роз’єднання. Це коли лідер однієї з та# ких партій цієї осені, коли чекали на нові пар# ламентські вибори, заявив, що в партії є три погані варіанти участі у виборах, і треба оби# рати найменш поганий. Перший — податися
Культура без провінції · “Як подолати деморалізацію суспільства, яка веде до руйнації, злиднів та протистоянь?” · с. 4сторінка оригіналу ↗

«НЕ МОЖНА БУТИ ОСВІЧЕНОЮ ЛЮДИНОЮ І НЕ ЗНАТИ ІСТОРІЇ РІДНОГО КРАЮ»

Такою була основна думка других обласних краєзнавчих Куценківських читань, що про: ходять з ініціативи завідувача навчально:методичного кабіне: ту українознавства та крає: знавства Кіровоградського об: ласного інституту післядиплом: ної педагогічної освіти імені Ва: силя Сухомлинського Лариси Гайди у приміщенні міського лі: тературно:меморіального му: зею І. Карпенка:Карого за спри: яння обласної організації Націо: нальної спілки краєзнавців. Понад два роки тому, наприкін# ці 2006#го, трагічний випадок заб# рав із життя нашого колегу, актив# ного просвітянина, літературознав# ця, доктора філологічних наук, гли# бокого дослідника творчості поета# земляка Євгена Маланюка, краєз# навця і публіциста Леоніда Куценка. Згадуючи Леоніда Васильовича, не можна оминути його особливу рису: безвідмовність у громадських справах. Як правило, люди, обтяже# ні науковою роботою, званнями, визнанням, скептично ставляться до будь#яких громадських ініціатив, вважаючи їх неефективними, марґі# нальними. Леонід Куценко, розумі# ючи невдячність і громіздкість цієї роботи, не намагався виходити тут на перші ролі. Та на відміну від бага# тьох колег, ніколи не відмовлявся допомогти у громадській роботі, ко# ли виникала потреба. Не зважав на власний час, якого катастрофічно не вистачало, не прагнув мораль# них, а тим більш матеріальних ви# год, він просто допомагав робити спільну українську справу. Дуже добре знав історію рідно# го краю, умів цікаво розповідати (пам’ятаємо екскурсії Леоніда Ва# сильовича, які він здійснював на прохання знайомих чи “Просвіти”), в юності мріяв стати істориком. Любив бувати у міському літера# турно#меморіальному музеї І. Кар# пенка#Карого. Цей будинок свого часу був власністю драматурга, тут збиралась єлисаветградська “Гро# мада”, попередниця “Просвіти”. Краєзнавчий рух в області дуже потужний. Вочевидь, зіграла роль його певна традиційність — тут працювали відомі краєзнавці Во# лодимир Ястребов, Павло Рябков. В області вже півтора десятиріччя вручають краєзнавчу премію імені Володимира Ястребова, до речі, побоювання, що з часом рівень ро# біт лауреатів знижуватиметься, не підтвердилися. Нині краєзнавство в області шириться — цьому сприяють що# річні тематичні краєзнавчі конфе# ренції, які проводить обласний інс# титут післядипломної педагогічної освіти. Вони давно переросли за# хід відомчого характеру, а стали явищем в інтелектуальному житті краю. У других краєзнавчих Куценків# ських читаннях цього року брали участь учителі, бібліотекарі з бага# тьох сільських шкіл області. Йшло# ся про роботу шкільних краєзнав# чих гуртків, найкращі представни# ки яких взяли участь у читаннях. Дехто закидав організаторам, що це знижує загальний рівень читань, але таке широке охоплення з ча# сом дасть позитивні плоди. Леонід Куценко, безперечно, порадів би цьому. Сторінку підготувала Світлана ОРЕЛ, м. Кіровоград
Культура без провінції · “Як подолати деморалізацію суспільства, яка веде до руйнації, злиднів та протистоянь?” · с. 4сторінка оригіналу ↗

ПРЕМІЯ МАЛАНЮКА ВІДКРИВАЄ НОВІ ІМЕНА

Всьоме у Кіровограді від: булося вручення обласної премії імені Євгена Маланю: ка. Підготовка сценарію дійства не завжди свідчить про глибоке знання творчос: ті, внутрішнього світу, мо: ральних і духовних пріорите: тів видатного земляка і ча: сом перетворюється на зви: чайний самодіяльний захід, де акцентують увагу на лау: реатах. А премію задумува: ли не лише як їхнє пошану: вання, а як постійну пропа: ганду творчості одного з най: видатніших поетів минулого століття. Отож про туалети як про уза# гальнене поняття чистоти, побуто# вої влаштованості, порядку. Почну здалеку: на пам’яті факт, який на# водить відомий історик і публіцист Юрій Канигін у книжці “Віхи свя# щенної історії”. Виявляється, пер# шу в світі миловарню ще у VI тися# чолітті до Р. Х. побудували саме на берегах Дніпра, і звичка вмиватися поширювалась у Європі саме звід# си. Можна згадати й набагато піз# ніші трипільські міста з двоповер# ховими будівлями та водогонами. Де була тоді просвічена Європа? А залишки тих міст — на наших горо# дах: у селі Володимирівці Кірово# градського району маємо еталонну пам’ятку трипільської культури — найбільше у світі протомісто пло# щею 80 гектарів. Але це давня історія. Ближча зриміша і конкретніша. Не перестає дивувати і вражати факт, вичитаний у спогадах людей, яким довелося брати участь у фінській кампанії. Радянські солдати, завжди, зрозу# міло, голодні й холодні, захопивши якийсь населений пункт, де, як пра# вило, жителів уже не було (вони ті# кали від завойовників), передусім шукали їстівне. У підвалах місцевих господарів знаходили банки з кон# сервацією. Але як дістати ті спокус# ливі огірочки чи помідорчики — не мали уявлення. Тож розбивали бан# ки над мискою або каструлею і ви# бирали звідти овочі й фрукти. Від# чуваєте цивілізаційну різницю? А Фінляндія ж тільки два десятиліття як вирвалася з лабет Російської ім# перії, що Україні не вдалося. Саме Росія з її азійсько#мон# гольськими традиціями (до речі, матюки — це зневажливі окрики завойовників#кочівників до рабів# слов’ян, що не любили бруду і прагнули чистоти, мабуть, тому ця лексика так поширена на теренах нашого північного сусіда) “подару# вала” нам кріпосне право з його Фото Олеся Дмитренка Сама премія та ім’я, що її освя# чує, мали б бути своєрідним повер# ненням до непересічного злету націо# нального духу та високого інтелекту# ального рівня, явленого в творчості поета, культуролога, філософа. Лауреатом у номінації “Літера# турознавство і публіцистика” став Володимир Караташ. Його книжка “На барикадах Кенгіра” унікальна: це спогади автора про перебування в ГУЛАГу та власну участь у Кенгір# ському повстанні. Саме під час цьо# го повстання Володимир Михайло# вич познайомився з майбутньою злиднями, отже, і з вимушеною по# бутовою невлаштованістю. Маємо документальні підтвер# дження побутової “влаштованості” наших селян в тридцятих роках ми# нулого століття. На заході знаходи# лись люди, не байдужі до комуніс# тичної ідеї, які добровільно пересе# лялися в СРСР. Приїхали такі в один з тодішніх радгоспів нашого Бобринецького району. Але умови праці й злидні, які вони тут зустрі# ли, змусили їх тікати додому, в рід# ні краї. Зрозуміло, їх заарештува# ли, звинуватили у саботажі й втечі й засудили до таборів. Їхні справи як репресованих зберігаються у нашому обласному архіві. Але міс# цеві мешканці свідчили, що сім’я Лукасюків, продавши двох своїх коней, жила добре — мала перини, подушки, ковдри, постільну білиз# ну. Але ці речі, які для будь#якого європейця не означали достатку, для наших земляків#степовиків, то# дішніх будівників соціалізму, заби# тих і пригнічених, пограбованих і опущених несамовитою більшо# вицькою владою на саме дно люд# ського виживання, здавалися роз# кішшю… Можна довго розмірковувати про роль злиднів у нівелюванні особистості й нації, про розвиток людської гідності чи люмпенської свідомості та передаванні остан# дружиною. Володимирові Караташу довелося пережити тяжкі випробу# вання, однак лауреат вразив усіх бадьорістю, твердістю духу, чудо# вим декламуванням поезії Івана Франка. Його ім’я стало відкриттям для багатьох кіровоградців, навіть причетних до літературних кіл. Натомість ім’я лауреата премії в номінації “Художня література” Олек# сандра Жовни відоме не лише на Кі# ровоградщині, а і в Україні. За його творами знято кілька художніх філь# мів. Премію присуджено за книжку “Її тіло пахло зимовими яблуками”. ньої у спадок, про її вплив на фор# мування внутрішньої культури сус# пільства, конфліктності, супереч# ностей, майбутніх нерівностей. Можу навести приклади з історії власної родини. Мій дід Степан, тяжко працюючи, до колективізації надбав чималі статки. У хаті (в селі Оситній Новомиргородського райо# ну) були і твори мистецтва, і вироби з золота, і власна бібліотека. Усе це розтрощили, пограбували, відібра# ли. Діда Степана і його дружину Те# тяну заарештували, а трьох дітей, найменшій — моїй мамі не було ще й двох років, кинули напризволяще. Вижили вони тільки завдяки тому, що дідові вдалося втекти і, перехо# вуючись, перебратися у село Ко# стянтинівку, де жили його брати й сестри, які й прихистили дітей. Де їм тільки не доводилось ховатися — куркульські ж діти! — і на горищах, ів повітках, і в погребах. Під час Го# лодомору були на краю загибелі. Та допоміг випадок. І коли через кілька років дід спромігся стягтися на ма# леньку халупку, де не було ні меблів, ні побутово#санітарних умов, моя мама лягла на підлогу, встелену сі# ном, раділа: “Ой, тату! Яке ж це щастя — своя хата!” А ви кажете — європейські туа# лети… Брата діда Степана більшовики вислали до Сибіру, сестрин чоловік Вдруге за всі роки визначено лауреата у номінації “Переклад”. Ним став Кость Оверченко, який мешкає в Латвії, за книжку “Латвія поетична: поети Латвії в україн# ському перекладі”. На жаль, задум ініціаторів пре# мії щодо промов лауреатів та по# дальшої публікації творів в обласній газеті “Народне слово” віднедавна не здійснюється через незнання чи неготовність до цього публічного процесу. Сподіваємося, що твор# чість лауреатів наступного року та# ки оприлюднять місцеві ЗМІ. був священиком — розстріляли. І це не виняткова ситуація. Схожі приклади — у кожній сім’ї. Отака наша дорога до цивілізованості. Та й у радянські часи не було розкошів — постійні нестатки, дефі# цити.. Та й уявлення ми не мали, як можна жити по#людському, адже навколо була сіра радянська дій# сність з її убогими стандартами життя. Що вже казати про батьків — уже наше покоління ледь#ледь спромагається на пристойний ре# монт житла. Коли в бетонних короб# ках наших, ще радянських, квартир вирівняють стіни та підлоги, рівно поставлять дверні коробки, причеп# лені абияк будпролетаріатом, замі# нять сантехніку, що, обслуговувана алконавтами, текла безперестанку, поставлять вікна без щілин у па# лець… А багато хто і досі не може дозволити собі навіть такого ремон# ту. І живе у хрущовці, де до чого не доторкнись — усе сиплеться. І навіть за таких умов українці ні# коли не були неохайними. В абсо# лютній більшості наших помешкань, навіть небагатих пенсіонерів — чис# тота, затишок. Інша річ — місця за# гального користування. У ставленні до них перемагає поки що совкова свідомість. І тут справді треба вчи# тися у Європи, яка давно звикла до людських умов, вони для неї тради# ційні, невід’ємні, як, зрештою, люд# ська й національна гідність. Побудувати туалети європей# ського рівня нескладно, але як по# долати оту деморалізацію суспільс# тва, яка не дає нам змоги просто насолоджуватися благами цивіліза# ції, а весь час кидає то в стихію руй# нації, то злиднів, то вічних проти# стоянь? Деморалізація — немину# чий наслідок денаціоналізації. Че# хія, де свого часу чи не десяток ро# дин на всю країну володів рідною мовою (таким сильним був вплив Німеччини), швидко оговталась, відродила мову, духовно об’єднала# ся і запрацювала на своє майбутнє. А тепер ми заздримо і дивуємось, дивлячись на чеські туалети. Та у нас матеріальних ресурсів у сотні разів більше, ніж у Чехії, тільки ми й досі не можемо заговорити рідною мовою, не можемо визначити, хто для нас окупант, а хто герой, видає# мо книжечки про те, як Російська ім# перія банкувала на наших одвічних землях, і аж заходимося від захвату: “наконєц появілась Кніга”! І не див# но, що Європа сміється над нами. І не над нашою бідністю, а над на# шою сліпотою і духовною недолугіс# тю. Не маємо того національного і духовного стрижня, який має кожен народ, зокрема й у Європі, того сві# товідчуття, яке дає людині зв’язок з її близькими і далекими предками, дає змогу відчувати виклики, що ви# падають на долю її нації й адекватно реагувати на них. Наші керівники сваряться за владу, а ми не чуємо одне одного. Хіба що можемо позаздрити циві# лізованій Європі… Чомусь зачепила, здається, абсолютно нейтральна публі: кація у числі 42 кіровоградської газети “Україна:Центр” за 2008 рік про туристичні враження наших земляків від поїздок в Іспанію й Чехію. Автор передає захват співрозмовників красою Європи, порядком і чистотою. Усе це давно відомо, про це багато писали — які ми недолугі на тлі просвіченої Єв: ропи, як багато нам треба в неї навчитися. Згодна. Але у тій публікації мені вчувся просто телячий захват, грубо кажучи, їхніми туалетами (про це згадано в одному з матеріалів), не біль за свою країну, а зневага. Я далека від ура:патріотизму, коли кулик хвалить своє, хай і поганеньке, болото. Але чому, захоплюючись чужим, ми не замислюємось над глибинними причинами власної нікчемності? Адже без цього навряд чи чогось навчимось і тим більш досягнемо.
Читацьке віче · “Візьмімося всі разом за національноA патріотичне виховання під гаслом “Українською розмовляти престижно!”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

А ГОЛОСОВИЙ СУПРОВІД — РОСІЙСЬКОЮ

Ігор САЄНКО, м. Луганськ Я неодноразово стикався з людьми, які спілкуються україн# ською мовою лише з україн# ськомовними співрозмовника# ми. Одні послуговуються нею у власній оселі, спілкуючись з од# нодумцями, переходячи на ро# сійську мову під час спілкування з рештою людей. Але існують й інші українські “патріоти”, у яких члени їхніх родин (дружини, чо# ловіки, діти) не спроможні ви# мовити українською мовою двох речень або й жодного сло# ва. Неодноразово бачив таких українських “патріотів” на керів# них посадах обласного та місь# кого рівнів, в українських гро# мадських організаціях і націо# нал#демократичних партіях. Траплялися навіть випадки, ко# ли ці люди прилюдно начебто змагалися за українську мову, а дітей та онуків віддавали до школи навчатися російською мовою, хоч у Луганську є кілька українських шкіл і мережа укра# їнських класів у російських шко# лах. Таких людей давно вже нази# ваю “професійними патріотами”. Для них українська мова та укра# їнський патріотизм — засіб за# робляння грошей та здобуття по# сади. Та нещодавно я зрозумів, що таких “професійних патріотів” ніколи не бракувало ні в уряді, ні у Верховній Раді України. Що ж мене спонукало зро# бити такі висновки? Лише про# тягом кількох останніх років моя родина спромоглася придбати собі комп’ютер і сучасну побу# тову техніку. Купуючи ці речі, був приголомшений. Усі панелі уп# равління, дисплеї та програмне забезпечення російськомовні або англійськомовні. Отже, ук# раїнський споживач цих товарів мусить послуговуватись іно# земною мовою. Від початку 1990#х яких тіль# ки українських “патріотів” — від націонал#демократів до націо# налістів — ми не бачили обран# цями у Верховній Раді України та на високих державних поса# дах! І невже вони не мали сучас# них комп’ютерів, телевізорів, холодильників, радіотелефонів, фотоапаратів, відеокамер, ав# томатичних пральних машин, мікрохвильових печей та інших приладів у своїх оселях 10 або й 15 років тому? У це не повірю! А якщо мали, то чому не били на сполох, не намагалися змінити це ганебне становище? Чого тільки вони не вимагали за ці роки, за що чи кого не бороли# ся, через що не сварилися, але жодного разу, від жодного з них не чув вимоги зробити україн# ську мовою комп’ютерів і побу# тової техніки у житті українців. Та можна здибати й витон# ченішу облуду “професійних патріотів”, що перебувають на різноманітних державних поса# дах і дають найрізноманітніші дозволи та погодження. Понад місяць тому ми придбали радіо# телефон. В інструкції з користу# вання передбачено можливість вибору мови дисплея, що мене дуже втішило. Обрати можна було між англійською, росій# ською та українською мовами. Але коли я зробив вибір на ко# ристь української мови, то по# бачив, що крім кількох україн# ських слів на дисплеї у роботі радіотелефона нічого україн# ського не з’явилося. Я не зміг записати українською мовою імен до телефонної книги, бо мова набору була російська. Крім цього, голосовий супровід у радіотелефоні лунав росій# ською мовою. Я почав вивчати інструкцію докладніше. В одно# му з розділів записано: “голосо# вий супровід тільки російською мовою”, а в іншому — “теле# фонний номер буде оголошено тільки російською мовою”. Ось такий вибір мови. Прик# ро на душі! Голова правління міськ# об’єднання ВУТ “Просвіта” Зоя Діденко подарувала ЗОШ №25 прижиттєве видання жур# налів “Віра і Культура” Івана Огі# єнка та його знамениту книжку “Тарас Шевченко” з видавничо# го проекту М. Тимошика “Запіз# ніле вороття”. ЗОШ №22 отри# мала в подарунок фільм про Олега Ольжича і збірку його творів. Як завжди, особливе захоп# лення викликала у вчите# лів експозиція “Українська ро# дина”, Музей діяльності Комі# тету споріднених міст і міжна# родних зв’язків і доброзичлива атмосфера Народного дому “Просвіти”.
Читацьке віче · “Візьмімося всі разом за національноA патріотичне виховання під гаслом “Українською розмовляти престижно!”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

ДОКИ Ж ПРИПЛАКУВАТИ?

Луїза ЧУМАК, с. Шарівка Ярмолинецького району Хмельницької обл. Добрий день, шановна редакціє! І знову “Слово Просвіти” болюче пише про функціонування української мови в Україні. Уже 18#й рік ми плачемося, зокрема, по радіо. Зав# жди з нетерпінням чекала “20 хвилин з Володи# миром Яворівським”. А потім злість розібрала: “А чому це депутат Яворівський з іншими патріо# тами дозволяє виступати комусь у Верховній Раді недержавною мовою?! Чому допускають у парламент людей, що не володіють державною мовою або володіють, як, наприклад, П. Симо# ненко, а до народу України із зали ВР звертаєть# ся російською? Невже немає засобів впливу на таких депутатів, щоб вони поважали український народ і землю, на якій живуть? Чи є у світі ще яка країна, де народні обранці гребували б держав# ною мовою? Я конотопчанка з глибоким корінням, україн# ка. Та моя мама 1944 року віддала мене до ро# сійської школи. Далі навчалася у Київському медінституті, де тільки чотири професори чита# ли лекції українською, а всі практичні заняття ве# ли російською мовою. 25 років читала педіатрію російською в Конотопському медучилищі. Зі здобуттям Україною незалежності однією з пер# ших перейшла на викладання свого предмета українською. Передплатила журнали “Київ”, “Ук# раїна”, газету “Літературна Україна” — шліфува# ла свою мову з учнями, колегами, спілкувалась українською. Разом з однодумцями була фунда# тором Товариства української мови в Конотопі, головою “Просвіти”. У березні виповниться 20 років нашій Конотопській “Просвіті”. І весь час непокоїло питання: “Хто навчить українських дітей української мови?” З ним зверталася до трьох міністрів освіти і науки. Відповіді гарні, а результату жодного. В українських школах — за# силля російської мови. Не на високому рівні й національно#патріо# тичне виховання. Впевнена, що тут недоробка Міністерства освіти і науки. Просвітяни! Візьмімося всі разом за націо# нально#патріотичне виховання під гаслом “Ук# раїнською розмовляти престижно!”
Читацьке віче · “Візьмімося всі разом за національноA патріотичне виховання під гаслом “Українською розмовляти престижно!”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

У ХМЕЛЬНИЦЬКОМУ — ІДИ В НАРОДНИЙ ДІМ

Тетяна ДУПЛЯК, член правління міського об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, завідувач інформаційно#методичного кабінету управління освіти, м. Хмельницький Правління Хмельницького міського об’єднання ВУТ “Прос# віта” імені Тараса Шевченка спільно з управлінням освіти Хмельницької міської ради про# Володимир МОЛОДИКО, м. Радомишль Житомирської обл. — Для того, щоб жити нам у справжній і могутній Україні, потрібно зрозуміти одне — все починається з мови, — зазначив голова Радомишльського ра# йонного об’єднання товариства “Просвіта” Віктор Міхненко. — А тому наше об’єднання підтри# мує і заохочує тих, хто працює на ниві відродження української мови. Традиційним у Радомишлі став конкурс учнівської твор# чості “Шевченко в моєму сер# ці”, що проходить щороку до Шевченківських днів. Кількість його учасників і рівень робіт ріку рік зростає. Про це свідчить той факт, що торік переможці районного конкурсу були серед переможців і на всеукраїнсько# му рівні. вело заходи з нагоди Міжнарод# ного дня рідної мови та 20#ліття заснування Товариства україн# ської мови ім. Т. Шевченка. У читальні Народного дому “Просвіти” діє виставка “У чужо# му слові людина чужа собі”, з якою вже ознайомилися вчителі шкіл №25 та №22 обласного центру. Саме ці школи носять імена Івана Огієнка й Олега Ольжича. Тому відповідальний секретар Товариства Тетяна Мосійчук увагу вчителів зверну# ла на життєвий і творчий шлях цих достойників, наголосивши, що саме вони — приклад для наслідування сучасної учнів# ської молоді. Увазі вчителів було запро# поновано фільми “Терновий ві# нець Івана Огієнка”, а вчителі ЗОШ №22 переглянули фільм “Ольжич — великий син Украї# ни” з архіву Народного дому “Просвіти”.
Читацьке віче · “Візьмімося всі разом за національноA патріотичне виховання під гаслом “Українською розмовляти престижно!”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

ШЕВЧЕНКІВСЬКІ ЧИТАННЯ ДЛЯ ДЕРЖСЛУЖБОВЦІВ

Олег ОЛЕКСЮК, голова Херсонського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Третій рік поспіль 22 числа щомісяця у Херсоні навпроти пам’ятника Шевченку відбува# ється дійство, яке з кожним місяцем здобуває якнайбільшу підтримку молодих літераторів, му# зикантів і співаків області. Поети читають власні твори, співаки виконують сучасні й українські народні пісні, читці зі шкіл декламують твори Ве# ликого Кобзаря. Тож 22 січня, у День Соборнос# ті України, на площі Шевченка вирувало справ# жнє свято українського мистецтва. Молоді пое# ти Наталія Кудрявченко (смт Білозерка), Катери# на Кривко (с. Чулаківка Голопристанського ра# йону), Вадим Лубчак (смт Високопілля), Олена Кучерява (с. Чкалове Нововоронцовського ра# йону) читали власні патріотичні поезії. Лауреати міжнародних конкурсів вокалістів херсонці Ан# желіка Пєршанова й Анастасія Лебедєва зача# ровували співом учнів загальноосвітніх шкіл №32 та 52 й активістів політичних та громад# ських організацій, які залишилися після церемо# нії покладання квітів до погруддя Т. Шевченка. Але держслужбовці стояли осторонь. Тож і виникла ідея провести наступні Шевченківські читання саме за їхньою участю. Вірю, що і голо# ва обласної державної адміністрації Б. Сіленков, і начальники управлінь обласної державної ад# міністрації, й керівники відомств, і рядові держ# службовці дуже хотіли б продемонструвати під# тримку акції вшанування Тараса Шевченка. Та не було нагоди. Тому 9 березня запрошуємо держ# службовців області та посадовців місцевого са# моврядування взяти участь у Шевченківських читаннях і стати прикладом для молодшого по# коління, як слід із Шевченковим словом торува# ти шлях до утвердження української державнос# ті на теренах Таврії. Тож усіх, хто не цурається ідей Тараса Григо# ровича Шевченка, запрошуємо підтримати держслужбовців рідного краю. Положення про конкурс читців уже подано на розгляд до облас# ної державної адміністрації.
Читацьке віче · “Візьмімося всі разом за національноA патріотичне виховання під гаслом “Українською розмовляти престижно!”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

ПРОСВІТЯНСЬКІ БУДНІ

У полі зору радомишльської “Просвіти” — популяризація і підтримка української книги і книговидання. У переліку доб# рих справ у цій царині — пре# зентації, читацькі конференції, поповнення фондів місцевих бібліотек. Активно підтримали радо# мишляни й чудову ініціативу “Просвіти”, об’єднавчу для Ук# раїни, — збирання коштів на Кобзареву церкву. Актив осе# редку випустив листівку і просто пішов до людей — на підпри# ємства, в установи. Тож учасни# ків акції помітно додалося. Ще один напрям роботи ра# домишльських просвітян — від# новлення історичної правди. Завдяки їм зібрано свідчення очевидців і з’явилась низка пуб# лікацій та повідомлень у місце# вих ЗМІ про голодомори, репре# сії, діяльність УПА, українські повстанські загони 1920#х років. За ініціативою “Просвіти” у Ра# домишлі відкрито пам’ятний знак “Борцям за волю України”. Задовго до офіційного проголо# шення тут на місцевому рівні за# початковано відзначення Дня національного прапора. Радіє# мо, що за президентства В. Ющенка зусилля “Просвіти” на цій ниві нарешті здобули дер# жавну підтримку. Радомишльські просвітяни планують свої дії так, щоб не пов# торювати або доповнювати офі# ційні заходи. Тому прагнуть пору# шувати й висвітлювати пробле# ми, які не перебувають у полі зо# ру влади, звертати її увагу на не# гаразди та прорахунки в духов# ній, культурологічній чи мовній сферах. Діячів і прихильників “Прос# віти” називають просвітянами. Доречно було б уживати щодо них і слово просвітителі, бо вони несуть народові знання і культу# ру, оберігають та пропагують мову і традиції. Те, що зусилля радомишль# ських просвітителів не минають марно, засвідчив інтерес, який виявили до просвітянського ру# ху школярі на конференції. Вони презентували дві шкільні газети: “Слово “Просвіти” (!) Потіївської школи і “Шкільну газету” Мало# рацької. Чільне місце в них від# ведено саме пропагуванню ідей і принципів, що їх сповідує “Просвіта”.
Слідами наших виступів · “Нехай політики чубляться, а просвітяни повинні втілювати в життя думки і дії Олекси Тихого. Це дає шанс розбудити в Україні українців”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

хваляє не тільки російських царів, а диявола Сталіна, плює в очі мільйо# нам українців з тиражних продаж# них видань. Шкода патріотів#стра# хопудів з числа істориків, мовоз# навців, політиків, письменників! Добре, що відкриваєте для за# гального читача поетичні імена, книжки яких нема змоги купити (Го# лобородько, Павлюк та інші). Доб# ре, що ви переконливо розповідає# те про звіряче нутро російського імперіалізму, щодо якого частина населення ще має, на жаль, певні ілюзії. Схиляння перед їх високо# мордієм не зарадить, а допоможе нам тільки самоутвердження в силі й гідності українства! Сердечно дякую вам, що роз# повіли про “українську космічну ду# шу” Івана Бровка. Подиву гідне ве# лике життя! Які молодці ви, що так вшанували світлу пам’ять воїна і великого українолюба! Є й інші яскраві приклади. Вшановуйте і на# далі видатних борців за волю і мову України! Бажаю вам, дорогі просві# тяни, нових творчих здобутків! негідна бути розміщеною в газеті під назвою “Слово Просвіти”. Навіщо автор пише про те, на чому не розуміється? (рефінансу# вання, валютні резерви, узгоджен# ня з урядом…) Навіть назву, адек# ватну змісту, не зміг знайти, — ма# буть тому, що текст розпадається на фраґменти, як розтріпаний віник. І невже до публікації нікому було прочитати цю статтю заради уник# нення “ляпів” (наприклад: “…лист громадянки, яка вже не допросить# ся ні депозиту, ні вкладу”(?)?.. Кому потрібна ця ложка “дьог# тю”? Навіщо псувати добру справу “Слова Просвіти” політичною “стряпнею” від “рятівниці” і в той же час організатора українського прориву (газовий уже відбувся, на черзі — банківський). Хочу сподіватися на відновлен# ня довіри до вашого слова. Бажаю здоров’я і дороги до світла і правди. патріотизм, любов до рідної мови, рідної землі, культури, історії. Не завжди знайдеш на полицях книгарень твори Олеся Гончара, Лі# ни Костенко, Василя Стуса, Василя Симоненка. А на Донбасі це велика проблема. Газети зберігаємо, і те, що заці# кавило, перечитуємо. Нещодавно слухали передачу, в якій ішлося про Павла Халепсько# го, який мандрував із батьком. Хо# четься прочитати про це на сторін# ках тижневика. Не кожен має можливість ко# ристуватись Інтернетом та постій# но слухати радіопередачі, а в газе# ті знайти таку цікаву інформацію зміг би кожен, кому не байдужа на# ша мова, культура, минуле та май# бутнє нашої країни. Бажаємо здоров’я, творчих ус# піхів, натхнення. мистецької та етнологічної сфер та не лише — тут системно й систе# матично бачимо видруки. Маю особливий пієтет саме до великих за обсягом матеріалів — шпальт, із продовженням, бо там розлого гуляє думка автора, бо там — розкрилля образності, там — краса слова. Збагачуюся саме ти# ми публікаціями, які розкривають традиції й незнищенність україн# ських родоводів; зачудовуюсь ма# теріалами з художніх робітень мит# ців, ратаїв красного письменства; маю хосен з рубрики, що подає наш духовний капітал, — про діяль# ність місцевих “Просвіт” та їхніх чо# лових через ретропогляд та сучас# не осмислене акцентування; не мо# жу напитися досхочу з мовних добі# рок, де завше стоїть на сторожі ви# сокооктанове вкраїнське Слово… “Слово Просвіти” — то не прос# то газета в газетному морі, це най# краще з того, що маємо нині. російською, ось чого росіяни диви# лися на нас зверхньо. Ставлюсь лояльно до розумію# чих, розумних росіян. Але ж біль# шість тих, хто одружився з україн# ками, або вийшли заміж за україн# ців, так і ностальгують за Росією, та не втікають додому. Але не це го# ловне. Я за те, щоб відновити спра# ведливість стосовно Олекси Тихо# го, і я за те, щоб думки Олекси Ти# хого дійшли до народу. Це був би вибух. Це сила! Погоджуюся з думкою В. Фе# ренца з Івано#Франківська про те, що хоч би хто що казав, а в Україні все залежить від українців. Ця думка підштовхує нас до дій, як Олексу Тихого. Мені 81 рік. Батько репресова# ний, помер у Томському концтабо# рі 1943 р. Я перебувала на окупо# ваній території й знаю, що це. 1932—33#го пережила Голодомор. 1946—47 — голод удруге. Знала методику і дії партійно#кадебіст# ської влади. Хочу для дітей і онуків української України. Мені болить! Мені болить, я буду рада, Коли наш уряд, Президент, Верховна Рада Не будуть готувати зраду, Не продадуть свого народу Америці, Європі, а чи Сходу. Мені однаково болить! Навіть тоді, коли не буду жить. Коли я стану попелом… Мені однаково Мій народ болить! всі таблички з назвами вулиць на нові (більші за розміром, з гербом міста), але… зі старими назвами! У приймальні міської ради це пояс# нюють тим, що таблички замовили раніше, ніж поставили на розгляд громади питання про переймену# вання. І розповіли, що тепер усе залежить від бажання жителів міс# та. Бюджет від цього не постраж# дає: зміна табличок і документації — ось і все, що потрібно. Основна причина затримки, як стверджують чиновники, — жителі вулиць, назви яких потрібно зміню# вати. Мешканцям доведеться побі# гати по інстанціях для заміни бу# динкових книг, актів на право влас# ності, документів про спадщину то# що. Юридичним особам доведеть# ся змінювати все — від свідоцтва про державну реєстрацію до бан# ківських документів. Тож обивате# лям простіше залишити все, як є. Секретар Ірпінської міської ра# ди Анатолій Мороз розмірковує: “Я не розумію, навіщо змінювати наз# ви одразу 25#ти вулиць. Ми повинні позбутися згадок про тоталітарну владу, а для цього достатньо пе# рейменувати назви п’яти—семи ву# лиць. Не варто чіпати Московську, Ленінградську тощо. Карла Маркса потрібно вважати не батьком кому# нізму, а економістом. Ірпінцям дуже не подобаються такі зміни — при# ходять люди зі скаргами”. Натура чиновника, вчорашньо# го комуністичного чи комсомоль# ського функціонера — все гальму# вати. То коли ж вулиця Калініна в Ір# пені носитиме просту, красиву і милозвучну назву — Калинова? Згадуючи трагічні сторінки ми# нулого комуністичного “раю”, дуже правильним видається рішення Мі# ністерства культури і туризму Укра# їни від 31 жовтня 2008 року “Про пам’ятки, взяті на облік відповідно до законодавства Української РСР, що не підлягають занесенню, до Державного реєстру нерухомих пам’яток України”. А отже, треба очистити українські вулиці від будь#яких згадок про тоталітарну владу та її очільників. Якщо хочемо розбудувати національну ідею і ви# ростити нове покоління на засадах патріотизму й історичної грамот# ності, маємо розпочати цей поступ зараз.
Слідами наших виступів · “Нехай політики чубляться, а просвітяни повинні втілювати в життя думки і дії Олекси Тихого. Це дає шанс розбудити в Україні українців”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

УСЕ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД НАС

Ганна ШЕВЧЕНКО, Ваша читачка, Ваша прихильниця, м. Черкаси Читаю і перечитую “Слово Просвіти” за 22—28. 01. 09. Мене вразила публікація “Хто такий Олекса Тихий?” Читала я книжку В. Лизанчука “Завжди пам’ятай: “Ти — украї# нець”. І все, що написано в ній, свого часу відбувалося з нами. Та написано це тоді, коли був вільний доступ до архівів. Автору, як і нам, свідомим укра# їнцям, болить душа за людей, які потрапили під ножиці впливу руси# фікації й ще не усвідомлюють, що колись їх потягне до батьківського коріння. А ось Олекса Тихий і ті деси# денти, які під час репресій свідомо пішли на протистояння й обрали тернистий шлях, — думаю, це под# виг. Ви пишете про подвижництво, про українську ідею, але такого сміливого матеріалу, програмно і конкретно окреслених дій ще не бачила. Читала, й у мене калатало сер# це, і я подумала: лише сім тисяч примірників — наклад Вашої газе# ти… Мало, дуже мало! А що, якби як кодекс (згадую, як “кукурузники” скидали листівки нам під час війни на окупованій те# риторії, й ми під страхом смерті# розстрілу приносили їх у пазусі до# дому, раділи, що нас звільнять від окупантів), як граматку донести до кожного селянина, у школі до кож# ного учня — оці положення, які не побоявся висунути в найтяжчі для українства часи Олекса Тихий — продовжувач Т. Шевченка, які зали# шив невмирущі думки задля кон# кретних дій. Чому б не підняти на вістря сьо# годення, вчинити справедливе від# родження цього Прометея на ко# ристь України? Нехай політики чуб# ляться, а просвітяни повинні втілю# вати в життя думки і дії Олекси Ти# хого. Це дає шанс розбудити в Укра# їні українців. У кожній області могли б пере# друкувати газети “Місто” і “Сільські вісті” одну сторінку — “Хто ж такий Олекса Тихий?” особливо у Східній Україні, щоб кожний українець зро# зумів — це важливо, це не його особисте життя, це життя України. Думки О. Тихого про те, що ті, хто оселяються в Україні, повинні поважати українців, і сьогодні акту# альні. А чи не так діють у європей# ських країнах?.. Вивчайте мову — тоді ви громадяни. А в Україні не тільки викоріню# вали рідну мову з усіх навчальних закладів, а ще й діловодство вели
Слідами наших виступів · “Нехай політики чубляться, а просвітяни повинні втілювати в життя думки і дії Олекси Тихого. Це дає шанс розбудити в Україні українців”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

ЦІЛЮЩЕ СЛОВО

Олексій ПОПОВИЧ, пенсіонер, колишній інженер, м. Київ Шановна редакціє! Кожне число Вашої газети — мов ковток цілющого повітря. Коли прилавки поспіль завалені антиук# раїнським чтивом, добре, що мож# на купити газету “Слово Просвіти”. Цікавий кожен випуск. Газета завжди торкається животрепетних проблем — долі нашої мови, утвер# дження національної ідеї, клопо# четься українською культурою. Я аж підстрибнув, побачивши, що даєте по зубах Бузині, який роз# кошує завдяки беззубості наших іс# ториків і боягузництву патріотів. Їм, бач, “нижче їхнього рівня” зв’язува# тися з якимось Бузиною. А той на# хабний яничар розперезався, ви#
Слідами наших виступів · “Нехай політики чубляться, а просвітяни повинні втілювати в життя думки і дії Олекси Тихого. Це дає шанс розбудити в Україні українців”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

КОМУ ПОТРІБНА ЦЯ ЛОЖКА «ДЬОГТЮ»?

Л. О. БОЧАР, м. Старобільськ Луганської обл. Шановна головний редакторе! Я впевнена у важливості й на# гальній потребі Вашого “Слова” і засмучувалася з приводу того, що ваша газета, як і інші українські ви# дання, має незначне коло читачів. Але свіжа публікація Петра Ан# тоненка засмутила зовсім з іншого приводу. Стаття “Як “узяти” банк” вч. 4 за 2009 рік не лише не відпові# дає тематиці культурологічного тижневика, а й що ще гірше, — тен# денційна і некваліфікована, тому
Слідами наших виступів · “Нехай політики чубляться, а просвітяни повинні втілювати в життя думки і дії Олекси Тихого. Це дає шанс розбудити в Україні українців”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

ЗБЕРІГАЄМО І ПЕРЕЧИТУЄМО

Тамара СІМЕЙКО@ІВАНЕНКО, м. Волноваха Донецької обл. Ми з чоловіком — великі шану# вальники Радіо “Культура”. А не# щодавно стали читачами тижневи# ка “Слово Просвіти”. Із задоволен# ням перечитуємо кожну сторінку газети. Було б дуже добре, якби на сто# рінках тижневика ми змогли прочи# тати імена наших видатних україн# ських письменників, композиторів, виконавців тощо, а також про їхній творчий шлях. Можливо, навіть варто публіку# вати уривки з книжок, які виховують
Слідами наших виступів · “Нехай політики чубляться, а просвітяни повинні втілювати в життя думки і дії Олекси Тихого. Це дає шанс розбудити в Україні українців”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

ПРОЙДУСЯ ПІОНЕРСЬКОЮ, ЗВЕРНУ НА ПРОЛЕТАРСЬКУ?

На продовження розмови, яку розпочав Євген Букет мате: ріалом “То чиї ж імена носять наші вулиці?” у ч. 5 за 2009 рік. Максим ОПАНАСЕНКО, м. Ірпінь Фото автора За роки незалежності у сус# пільстві й країні було чимало нега# раздів, конфліктів, помилок. Моло# да країна, як і дитина, багато роби# ла непевних кроків, падала та пі# діймалася, дорослішала, розумні# шала і змінювалася, але переваж# но в столиці й великих містах. Про# те більшість українських населених пунктів залишилися рудиментами радянської епохи. Місто Ірпінь поряд із Києвом. Тут є дитсадки, школи, санаторії, супермаркети, ресторани, залізни# ця і… пам’ятник “вождю всіх наро# дів”. Молодь доволі специфічно висловлює ставлення щодо цього: постійно з’являються фрази на кшталт “Геть комуністів!” чи “Слава УПА!” До речі, щоб побачити пам’ятник, слід пройтися вулицею Карла Маркса, повернути на Па# ризької комуни і вийти на вулицю Раднаркому. А поряд — одна з цен# тральних і найбільших вулиць міста — Третього Інтернаціоналу. Про яку національну ідею може йтися, якщо молодь, яка за 10— 20 років візьме на себе управління країною, фактично продовжує жи# ти в Радянському Союзі, бо її що# дня зомбують пережитки тоталі# тарної минувшини? Ірпінська міська рада 2006 року ухвалила постанову “Про відроджен# ня і збереження культурної та істо# ричної спадщини”. Вдруге цю поста# нову розглядали у вересні 2008#го за клопотанням Комісії з питань охоро# ни культурно#історичної спадщини, ана обговорення громади міста її за# пропоновано ще пізніше — напри# кінці листопада 2008#го. Тоді виріши# ли змінити назви 25 вулиць. Але пе# ремогу святкувати рано. Нещодавно в Ірпені замінили
Слідами наших виступів · “Нехай політики чубляться, а просвітяни повинні втілювати в життя думки і дії Олекси Тихого. Це дає шанс розбудити в Україні українців”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Я — ОСОБЛИВИЙ ЧИТАЧ!

Володимир КАЧКАН, професор, завідувач кафедри ук# раїнознавства ІФДМУ, заслужений діяч науки і техніки України Так#так, особливий, бо на тиж# невик чекаю, як на якусь духовно не вимовлену ще сповідь. Кафедра, що є базовою серед медичних університетів країни, послуговується цим високофахо# вим, чудово редагованим, цікавим із жанрово#тематичного й стиліс# тичного боку виданням як нестан# дартним й універсальним посібни# ком, на розсторіненні якого — блискучі за викладом, із тонким збереженням авторського “я” ма# теріали. З історії України, політоло# гії, культурології, мовознавства,
Читацьке віче · “Усім ворогам незалежності України, кажемо: наша воля й розум недоторканні”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

тя, і щоб його переважила ідея самопожертви в ім’я Батьків# щини. Не знаю, добре це чи погано, правильно чи непра# вильно, соромно чи ні. Єдине, що здається очевидним, — це тотальна зневіра у нинішній владі, у можливості хоч якось вплинути на ситуацію, у світло# му завтра України, у слові пат# ріотизм, що зараз не несе жодного смислового наванта# ження — це вже не стан душі, а просто інструмент маніпуляції. Коли зануритися ще глибше, зламати крихкий поверховий шар ілюзорної єдності, то вия# виться, що справжньою госпо# динею сердець стала байду# жість, а заради байдужості безглуздо йти на жертви. Історія закликає глядачів бу# ти уважними, адже потік нашого життя — мов міфічний Янус, що має два обличчя: одне дивиться в минуле, інше в майбутнє. Але він повернеться, і тоді картинка втратить орієнтацію “вчора# завтра”. Історія повторюється. Мов педантичний учитель, вона акцентує увагу своїх недолугих учнів на частих помилках, а учні так і не навчаться їх уникати. “національність”, щоб видно було, хто будує незалежну Україну, а хто її руйнує. 9. Забезпечити надійну обороноздатність України. Вимагаємо негайно розробити й ух# валити закони “Про гарантування енергоін# формаційної безпеки населення” та “Про га# рантування екологічної безпеки всієї терито# рії України”. Усім ворогам незалежності України, ка# жемо: наша воля й розум недоторканні! Геть чиновницьку сваволю і бюрократію! Заберіть усі свої зомбуючі програми! Поверніть людям свободу мислення, весь відібраний потенці# ал, ідіть у свій простір і час геть від нас! Педагогічні працівники Устимівської ЗОШ I—III ступенів, представники сіль@ ської інтелігенції. Г. Мельник, М. Гармаш, С. Коцупал, С. Рябчун, Л. Кравченко, Т. Вдовиченко, І. Микитенко, Л. Котенко, Т. Устименко, І. Бондаренко, В. Клопенко, Н. Бондарен@ ко, Л. Банацька, В. Нестеренко, Г. Несте@ ренко, Л. Куценко, М. Руцінський, С. Нес@ теренко, В. Трухан, В. Прутенко, С. Кур@ маз, О. Литвинська, В. Прутенко, Н. Гор@ дійчук, М. Саєнко, В. Нестеренко, Р. Ле@ щенко, О. Поліщук, М. Янченко, В. Вар@ ченко, А. Педько
Читацьке віче · “Усім ворогам незалежності України, кажемо: наша воля й розум недоторканні”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

А ТИ МІГ БИ? Вмерли в Новім Заповіті

ТЕМА “КРУТИ”, ч. 5 Анна АКАТЬЄВА, м. Ніжин Щороку 29 січня минуле не# мов створює міжчасовий кори# дор, і дух героїчно загиблих пат# ріотів повертається до нас, щоб розколихати і розбурхати нашу засинаючу пам’ять. 1918 рік, більшовицькі сили чисельністю близько 3 000 вояків під командуванням М. Муравйо# ва прямували до Києва, керів# ництво Центральної Ради було беззахисним перед ворожим наступом, розв’язку можна було передбачити без оракула. Та ніх# то не міг збагнути, звідки виник шалений опір, порив гарячих юних сердець, сповнених відва# гою і любов’ю до рідної землі. Саме вони, горстка студентів і юнкерів, зміцнених єдиною ме# тою і бажанням, ошелешили суп# ротивника під Крутами, збили з пантелику, а головне — виграли трохи часу, що дав змогу україн# ській дипломатії укласти договір у Бресті#Литовську і тим посвід# чити на міжнародній арені Укра# їнську державність. ПРОСИМО В ГАЗЕТИ ДОПОМОГИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ ЮЩЕНКУ В. А. ПРЕМ’ЄР-МІНІСТРУ ТИМОШЕНКО Ю. В. ВЕРХОВНІЙ РАДІ ВІДКРИТИЙ ЛИСТ освітян і сільської інтелігенції с. Устимівки Васильківського району Київської області Звертаємося до Вас із вимогою зупинити вбивство української культури — духовності українського народу, запоруки його існуван# ня як самодостатньої нації поміж інших. 1. Кабінету Міністрів негайно скасувати постанову про зняття 60 % фінансування те# атрів, музеїв, архівів, заповідників і працівни# ків культури. 2. Припинити практику закриття “малих” шкіл і скорочення гуртків за інтересами в усіх освітніх закладах. 3. Припинити розпродаж землі й усіх еко# номічно вигідних підприємств заради “прої# Скільки ж їм було? Десь по 18 років, може, трохи менше або більше, весна лише приві# талася з ними, а вони свідомо принесли її в жертву, так і не спізнавши. Існує міф, що керманичі УНР змусили їх тримати оборону без будь#яких навичок і бойового оснащення. Насправді ж хлопці взялися за зброю добровільно і свідомо. Бій під Крутами — це історич# ний факт, що поставив кому в лі# тописі українських героїчних под# вигів. Хтось може сказати, що 29 січня 1918 року — ганебна по# разка і сором уряду УНР, хтось від# стоює погляд, що це велика мас# штабна перемога. Як на мене, то можливе різне трактування. Звіс# но, у вузькому баченні нечислен# ний загін вщент розбили більшо# вицькі окупанти, але вивільнена енергія опору і патріотизму стала стимулом для пробудження наці# ональної віри і свідомості на поко# ління наперед. Окрім того, затри# мання війська Муравйова дало змогу зробити стратегічно важли# ві кроки УНР. Отож складно пере# оцінити значення мужності юна# ків, що не були байдужими у від# повідальний момент. Коли вкотре перечитую істо# рію далеких подій, охоплює див# не почуття: суміш гордості, по# дяки, захвату, страху. Страх ви# никає тоді, коли уява накладає на сьогодення кальку минулого. Чи зараз зголоситься хтось за# хищати Вітчизну, чи зможе по# тиснути руку смерті в ім’я свобо# ди України? Мої міркування в по# шуку відповіді постійно спотика# ються на аргументах навколо ко# роткого слова НІ. Прикро, хоч, відкинувши романтику ідеалізму, цілком виправдано. А сторінка одного дня 1918 року знову повертає до єдиного: “А ти зміг би?” Не знаю, чи змогла б пок# ласти на шальки терезів жит# дання” та можливості ще більших прибутків сучасним неправедним мільярдерам і міль# йонерам. 4. Припинити цілеспрямовану практику знищення фермерів і малих підприємств. 5. Припинити насадження ідеології спо# живання, паразитизму, лицемірства, алкого# лізму та розпусти через “приватизовані” ЗМІ. 6. Відмовитися від депутатської недотор# канності, як це було обіцяно перед вибора# ми. Забезпечити дієву можливість відкли# кання виборцями тих народних депутатів, які нічого не роблять для забезпечення неза# лежності держави та захисту її інтересів. 7. Забезпечити справедливі вибори че# рез відкриті списки із зазначенням освіти, походження та майнового статусу всіх канди# датів. Обмежити агітацію представникам ни# нішньої влади й опозиції — вас ми вже знає# мо, чули й бачили — дайте почути інших! 8. Припинити хизуватися словом “розбу# дова” (бо це означає — “зруйнування”!), і да# ти можливість українській нації БУДУВАТИ Ук# раїну. За зразком парламентаризму деяких країн ввести законодавчу норму: формуван# ня депутатського корпусу пропорційно до на# ціонального складу держави. Для цього по# вернути в документи (паспорт тощо) графу ПРОДОВЖЕННЯ ТЕМИ “СОБОРНІСТЬ”, ч. 4
Читацьке віче · “Усім ворогам незалежності України, кажемо: наша воля й розум недоторканні”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

«…ПО ПРАВДІ І ТІЛЬКИ ПО ПРАВДІ»

Володимир ПИЛИПЕНКО, просвітянин, м. Бердянськ Ні, світла, світла, більш нічого! Сим визволим сліпого брата: Не буде суєсловить Бога, Не стане вихваляти ката. П. Куліш Колись майбутнє суспільство нашої рід# ної землі, наші нащадки зроблять, імовірно, кілька ключових висновків. Зокрема про те, що на початку ХХ ст. скоїлася трагедія. Перша світова війна призвела до бійні, падіння сус# пільної моралі, посіяла бездушність, бездум# ність, жах. А це найблагодатніший ґрунт для розквіту брехні світових масштабів, яка до то# го часу вже добре визріла і чекала нагоди, і яка для задурювання світу прикрилася трьо# ма “солодкими” гаслами: “мир народам”, “земля селянам” і “фабрики робітникам”. Згодом їх замінили на єдину безстрокову “солодощ” — “вперед до комунізму”. Ідеться про комуністичну ідеологію та супутні їй. Збагнувши загрози далекого минулого, наші правнуки філософськи зауважать, що людське суспільство самодостатнє, тож на будь#які загрозливі впливи обов’язково ви# робляє протидію, передусім перестороги. Далі, володіючи незбагненними для нас тех# нологіями, нащадки звернуть увагу на те, що ми, духовно деформовані трагедіями ХХ сто# ліття, й досі, ось вже упродовж століття, не хочемо помічати. Бо ще за 20 років до 1917#го, тобто 1897# го, ніби небесне провидіння застерігало на# род України і все людство про небезпеку ор# ганізації життя держави за моделлю соціал# демократів і соціалістів: про концтабори, про державу#тюрму, про тотальний партійний догматизм, що спотворить людське життя, про нечувану диктаторську деспотію… Провидіння застерігало через ще одного нашого пророка, який прийшов після Т. Г. Шевченка, через вуста і світлий розум… Тут хочу розповісти наступне. Нещодавно, виступаючи перед учнями восьмих класів, я зупинився на цьому місці, що й зараз, і запитав у 15#літніх: хто цей про# рок? Після кількасекундних роздумів раптом пролунала впевнена відповідь: “Іван Якович Франко”. То була дівчинка, яка сиділа за ос# танньою партою. Так, це Франко застерігав нас і закликав жити “…по Правді і тільки по Правді”, доводив, що “…Правда спершу буде гіркою, але згодом стане солодкою спаси# телькою людства”. Наступний висновок нащадків стосувати# меться української еліти того часу. Вона, під найпильнішим імперським прицілом, піддас# ться осліпленню, зачудуванню оманою, не матиме ні об’єктивних, ні суб’єктивних мож# ливостей озирнутися на перестороги. Ось чому під Крутами були не досвідчені вояки, а героїчна юнь, українське військо обраховува# лося ліченими тисячами. Мабуть, майбутні дослідники жахнуться з тієї причини, що всі прогнозовані І. Франком трагедії здійснилися з надзвичайною точніс# тю: деспотія, репресії, голодомори, табори, колгоспне кріпацтво тощо. До речі, слід заз# начити, що ще 1959 р. Німецька соціалістич# на партія, найбільша у світі, цілковито відцу# ралася марксизму (про ленінізм#сталінізм, цей азійський витвір, не йшлося). У січні 2006 р. ПАРЄ ухвалила резолюцію, якою зак# ликала посткомуністичні країни провести кримінальне розслідування злочинів тоталі# тарних режимів. І, нарешті, наші нащадки будуть здивова# ні й обурені тим, що в ХХІ столітті — в нашому з вами часі — є сліпі, які жалкують за радян# ським минулим, готові й надалі натирати до блиску пам’ятники Леніну, протидіяти від# криттям правди про Геноцид і оскверняють пам’ятні знаки жертвам Голодомору. Але їхні серця зрадіють, відзначивши, що святі, славні події української історії все#таки повертаються до наших душ і зникає туман омани, а трапляється лише природний, який нас не осліплює, а український народ оспівав його в піснях “Туман яром, туман долиною” або “На долині туман”.
Читацьке віче · “Усім ворогам незалежності України, кажемо: наша воля й розум недоторканні”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

КОМПАРТІЯ: «ЧЕМОДАН, ВОКЗАЛ, РОСІЯ»

ПРОДОВЖЕННЯ ТЕМИ “ТРЕТЯ ПАРТІЯ: ОДНОЗНАЧНО ЗАЙВІ”, ч. 5 Петро АНТОНЕНКО Фото автора Ні, таки ж злодійкуватість у комуністів у на# турі. Починаючи ще з жовтневого перевороту, коли більшовики викрали у демократичних партій гарні соціальні гасла, під якими й прос# кочили до влади. Далі довго й нудно перепові# дати всю їхню “історію з географією”. Перейдімо одразу до сьогодення. 23 лютого чи то комуністи прагнули відзначити річницю створення Радянської армії в біль# шовицькій Росії, що досі чомусь в Україні відзначається як день захисника Вітчизни, чи згадали про день народження Віктора Ющенка. Але свою акцію вони гучно прове# ли саме цього дня на Майдані Незалежнос# ті. Щодо злодійкуватості: навіть назву акції ленінці вирішили вкрасти з добре відомого в Україні гасла антикомуністичного спряму# вання: “Чемодан. Вокзал. Росія ”. У цьому гаслі комуністи замінили Росію на Америку, а щоб не подумали, що це вони туди збира# ються, вказали, кому пропонують, — Пре# зидентові України. Зняли з гасла й вокзал, бо поїзди туди не ходять, та й швидше їм хочеться позбутися глави держави, тому пропонують йому літак. Навіть притягли якийсь списаний на Майдан. Але залишили ключове слово гасла: “чемодан”. Навіть поставили її, цю валізу, тут на асфальті. І запросили учасників свого мітингу кидати в неї гроші на авіабілет Президентові. А ще в скляний ящик поруч. Сумна була картина, навіть попри бадьорі комсомольські пісні Кобзона, що линули з ди# наміка. Ось перед самою сценою — літня змарніла жіночка. Їй при мені організатори мі# тингу увіпхнули в руку два прапорці — Компар# тії й Росії. Цій жіночці вже розповіли, хто винен у її злиднях, адже вона, як і подібні до неї, таки прийшла сюди, на мітинг, і сподівається, що саме тут почнеться її нове заможне життя. Їй патетично розкажуть про це ще краснобаї# оратори з натренованими на мітингах і в пар# ламенті голосами. Розкажуть, що всі її злидні від того, що “розвалили” Радянський Союз, що Україною керують націоналісти, які праг# нуть відірвати її від “матушки#Расєї”, а голов# ний націоналіст — президент, який говорить про українську історію, про соборну незалеж# ну державу. Як, якими словами розтлумачити цій жі# ночці й мільйонам таких, як вона, що першим націоналістом мав би бути навіть той кому# ніст, який стоїть поруч, на мітингу, якби він був справжнім, а не “інтернаціональним” патріотом своєї землі. Що далеко ще у нашій державі до справді національної влади, що у цих мітингувальників, парадоксально, але закономірно знайдуться союзники і в най# ближчому оточенні Президента, і серед його соратників з Майдану. Союзники “потаємні”, але всім відомі. Ті, хто волів би справді віді# слати якнайбільше нас, українців, з такими облупленими “чемоданами” на закордонні заробітки, в чужоземні холопи. Прикро, звичайно, що комуністам є на чому жирувати: на безладі в країні, на чварах у владній еліті. Залишається сподіватися, що це колись таки мине. І тоді організаторам, ляльководам таких комуністичних мітингів, знадобляться їхні “чемодани”, які у них давно вже налаштовані й напаковані. До речі, деко# му з утікачів у ту ж російську “матушку” вони вже й знадобилися.
Мова єдина · “Страшні слова, коли вони мовчать”. Ліна Костенко · с. 8сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «ЖИТТЯ ДУХОВНОГО ОСНОВА», с. 1

ЖИТТЯ ДУХОВНОГО ОСНОВА

Закінчення. Початок на стор. 1 Директор гуманітарного ліцею Київського національного універ# ситету ім. Т. Шевченка Галина Са# зоненко наголосила на тому, як важливо передати підростаючому поколінню найкраще з духовної спадщини наших попередників. Д. Павличко, І. Драч, Б. Олійник, П. Мовчан — добрі друзі й порад# ники цього ліцею. Щоранку тут звучить Гімн Укра# їни, і юнь співає його, поклавши ру# ку на серце. Ні в коридорах, ні в ла# бораторіях не почуєте російської мови, як в інших школах. Але діти запитують: “Чому на кожному кроці у Верховній Раді звучить російська мова?” Ці діти не мають почуття меншовартості. То коли ж позбу# дуться цього ганебного почуття де# сятки тих дорослих дядь і тьоть, яких називають “народними обран# цями”? А телебачення робить га# небну справу, тиражуючи їхні висту# пи без відповідних коментарів. Директор ліцею сказала, що варто було б на цей “круглий стіл” запросити її колег з київських шкіл. Це було б дуже корисно для них, адже нерідко на педрадах звучить російська мова. Один із засновників Товарис# тва української мови Анатолій Но# сенко (Дніпропетровщина) із су# мом зауважив, що ні в поїзді, ні на столичному вокзалі не почув жод# ного українського слова. Хоч як прикро, старі українці вимирають, а молодь не завжди і не скрізь про# довжує добрі справи дідів і батьків. “Без всенародного зрушення нічо# го не вийде, — сказав А. Носенко. — Може, усією громадою пропіке# туємо Верховну Раду?” Патріот згадує, як він в м. Ор# джонікідзе на секретному заводі, що працював на освоєння космосу й оборону, разом з однодумцями створював ТУМ. Над могилою ота# мана Сірка 7 листопада 1988 року вони підняли синьо#жовтий стяг, провели свято козацької слави. Що ж маємо тепер? Газет ук# раїнських нема, школа, яка 132 ро# ки носила ім’я Т. Шевченка, два ро# ки тому прибрала ім’я директора ЗАЯВА учасників “круглого столу”, присвяченого 20@річчю створення Товариства української мови та Міжнародному дню рідної мови З часу заснування Товариства україн# ської мови та відродження Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка впродовж двадцяти літ триває наполеглива праця на ниві духовного й культурного від# родження титульної нації, утвердження дер# жавності української мови. Проведення науково#методичних кон# ференцій під гаслом “Україні — українську мову!”, видавнича діяльність, створення фільмів телерадіокомпанією “Просвіта”, влаштування художніх виставок, мистецько# літературних вечорів, відродження україн# ських звичаїв і традицій, читання лекцій з іс# торії, економіки, культури України — щоден# на цілеспрямована праця просвітян, що формує національну і громадянську само# свідомість українців. Водночас за період незалежності керів# ництво країни, політики, владні структури не спромоглися виконати основні конституцій# ні положення щодо підвищення авторитету державної мови, впровадження її в усі сфе# ри життя, ігноруючи Основний Закон Украї# ни та рішення Конституційного Суду від 14 грудня 1999 року. Передбачене ст. 10 Конституції України забезпечення державою “всебічного роз# витку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій тери# торії України” так і не набуло поступального характеру. Олександр Пономарів і Павло Мовчан феросплавного заводу. Осередок “Просвіти” позбавили приміщення в Палаці культури. І це ще не всі факти антиукраїнської політики місцевої влади. Може, проведемо такий “круглий стіл” у Нікополі? Народний артист України, один із засновників Товариства ук# раїнської мови ім. Т. Шевченка Ана# толій Мокренко з тривогою гово# рив про те, що значна частина на# селення України готова до уярм# лення чужою мовою, повністю бай# дужа до культури, мови, традицій. Ця проблема передовсім психоло# гічна, і тут самими закликами не зарадиш — їх просто не чують. А хіба не ганьба для киян — мати такого мера?! Хіба не капіту# ляція наших українських інтересів, коли на українські телеканали за# прошують російських ведучих? Починати треба з кадрів. Коли людина не володіє українською мовою і не послуговується нею, во# на не має права займати ту чи іншу посаду. Анатолій Мокренко згаду# вав, що коли працював генераль# Особливо небезпечна ситуація склалася в інформаційній сфері. Загальний наклад українських газет постійно знижується, на недержавних каналах 90 % передач ведеть# ся лише іноземною — російською мовою. Потік іноземної преси та книжок із Росії не має жодних перепон. А податкове зако# нодавство українській книзі не сприяє і не захищає її. Український інформаційний простір не є цілісно українським — за державними на# ціональними інтересами і пріоритетами, мо# вою і культурою. Він насичений ідеологією, яка не працює на мобілізацію нації, а часто має антиукраїнську спрямованість. Ми, представники громадських патріо# тичних об’єднань, творчих організацій Укра# їни, вимагаємо від Президента, Уряду і Вер# ховної Ради України вжити рішучих дій для забезпечення державою “всебічного роз# витку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій тери# торії України”, на захист українського інфор# маційного простору, зміцнення інформацій# ної безпеки України, створення ефективної, національно орієнтованої системи засобів масової комунікації. Учасники “круглого столу” закликають: Президента України: видати Указ “Про захист, розвиток і роль української мови в житті людини, суспільс# тва, держави”; доручити Уряду розробити Програму щодо посилення ролі і авторитету української мови і представити її для гро# мадського обговорення; позбавити Указом Президента права носити назву “національ# ний” університети, у яких масово здійсню# ються конституційні порушення щодо засто# сування державної мови в навчально#вихов# ному процесі, визнавати як один з головних ним директором Національної опе# ри, то передусім почав з дотриман# ня колективом 10 статті Конституції України. І всі заговорили україн# ською мовою. А в нас виходить парадокс: Верховна Рада ухвалює Конститу# цію України і сама її не виконує. То# му в мовному питанні самими лише зусиллями громадськості ситуації не зміниш. Треба змусити Прези# дента, уряд розв’язувати мовне питання на найвищому рівні. Народна артистка України Ла# риса Кадирова згадала слова Ліни Костенко: “Страшні слова, коли во# ни мовчать”. Дуже важливо, щоб рідне слово жило в людській душі, звучало з уст, щоб любов до нього прищеплювали змалечку. Онучка пішла в дитсадок. Яку мову вона там чує, якою мовою спілкуються з нею? Вже не кажу про аромат і ми# лозвучність мови. Про це сьогодні майже не говорять. Як можна миритися з тим, що у Верховній Раді ходять зі значками неіснуючої республіки? Що роби# ти, коли Президент декларує свою любов до України, а його діти мо# вою цієї країни не розмовляють? Ми вболіваємо за це, а далі що? Маємо не лише називати больові точки нашого життя, а спільно виз# начати шляхи виходу з цих нега# раздів. Лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, головний редактор газети “Слово Просвіти” Любов Голота з болем зазначила, що Українська держава без бою здала свій інформаційний простір. Чи не тому нерідко вважають, що українська мова — ознака людей непрогресивних, застряглих у сво# їх національних інтересах. Мова — це не просто засіб спілкування, а позиція. Її треба підтверджувати конкретними справами. Якщо наша держава — не іг# рашкова, не “потьомкінське село”, організоване Росією, тоді вона по# винна забезпечити кожному укра# їнський інформаційний простір, можливість користуватися держав# ною мовою у всіх життєвих потре# бах. Двомовність — це дводуш# ність, двозначність української влади. Як можна добивати людей шустерівськими передачами, мі# зерними пенсіями? Або візьмемо високопоса# довців. Хто чув із вуст Прем’єр#мі# ністра Юлії Тимошенко про стан української мови в суспільстві, про дотримання мовного режиму держслужбовцями? Що зробив для цього віце#прем’єр пан Васю# ник? А міністр культури і туризму пан Вовкун? На дійство Жолдака він надав 3,5 млн бюджетних кош# тів, а скільки на підтримку україн# ської мови? Своє вагоме слово на захист рідної мови має сказати і Націо# нальна академія наук. Тут варто нагадати слова ака# деміка Максима Рильського: “Мова — могутнє знаряддя і шкільного навчання, і наукової та публіцистич# ної думки, й ораторського мистец# під час проведення акредитації ВНЗ і видачі їм ліцензій; визнати, що Українська держа# ва, на відміну від своїх сусідів — Росії, Руму# нії, Польщі, Угорщини та інших, продовжує ігнорувати належне виконання ст. 12 Кон# ституції, заходів підтримки закордонних ук# раїнців, зокрема у мовній сфері, чим сприяє активним процесам денаціоналізації наших співвітчизників. Верховну Раду України: ухвалити Закон “Про державну мову в Україні” в тій редакції, що насправді змінить позиції української мови та призупинить зросійщення України; переглянути проект Закону України “Про загальну середню осві# ту” з метою відновлення в ньому ст. 7, зак# лавши в її основу обов’язкове навчання й виховання в закладах середньої освіти дер# жавною українською мовою; Постановами Верховної Ради України №2503#ХІІ від 26 червня 1992 р. та №3423#ХІІ від 2 верес# ня 1993 р. було ліквідовано графу про націо# нальність у нових українських паспортах. Вищезгаданим кроком влада фактично поз# бавила громадян України національної са# моідентифікації, унеможлививши націо# нальне будівництво в Україні. Водночас дис# кримінуються і права національних меншин, адже жоден юридичний документ, що пос# відчує особу, не визначає належності до певної національності. Пропонуємо розглянути питання повер# нення графи “національність” на сесії Вер# ховної Ради України із вимогою затвердити новий зразок паспорта із внесенням цієї графи і заповненням його українською мо# вою. Уряд України: створити Державний департамент мов# ної політики Кабінету Міністрів України та тва, і поетичної творчості, й ділово# го листування, і дипломатичних пе# реговорів та ін. Не тільки поет, про# заїк, драматург, але й фізик чи ма# тематик доконче повинні мати до своїх послуг багатий, гнучкий, точ# ний і виразний мовний апарат”. До цієї думки визначного поета, мово# знавця варто прислухатися. Відомий український поет, заслужений діяч мистецтв України Віктор Женченко підкреслив, що поруч із “Просвітою” на благород# ній ниві утвердження державності української мови працює і Україн# ський фонд культури. Слід об’єдну# вати зусилля всіх громадських ор# ганізацій, спільно добиватися єди# ної мети — українська мова має бу# ти мовою всього українського на# роду. “Якщо не знатимемо мови, не дорожитимемо нею, провали# мося в імперське болото”, — за# значив поет. Народний артист України, зас# тупник директора Київської дер# жавної телерадіокомпанії, член правління ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Леонід Мужук наголо# сив на нагальній потребі створення Державного комітету української мови, який повинен відстоювати і Леонід Мужук науково#експертну комісію для виконання конституційних обов’язків держави перед громадянами і урядових програм з мовно# го розвитку; провести за участю відповід# них міністерств, інших центральних органів законодавства, які регулюють застосуван# ня мов у засобах масової інформації, ви# давничій справі, рекламі, та ввести до них відповідні зміни й доповнення; створити пільгові умови для розвитку української ау# діо# та відеопродукції, домогтися впровад# ження української мови в системі Інтернет і комп’ютерного навчання; здійснювати ре# альне державне сприяння українськомов# ній пресі, книгодрукуванню, всім різнови# дам української продукції, насамперед для дітей та молоді на основі податкових пільг; до пріоритетів і основних завдань реґіо# нальних програм соціально#економічного розвитку на 2009 і наступні роки обов’язко# во слід внести питання підтримки держав# ної мови; вважати неприпустимою практи# ку ведення діловодства, офіційного листу# вання недержавною мовою між органами центральної й місцевої влади; суттєво змі# нити мовний дискурс на українському те# лебаченні популярних розважальних прог# рам, спортивних змагань, які коментують здебільшого російською мовою; спрямува# ти належну кількість бюджетних коштів на виробництво і продукування українських телесеріалів, художніх фільмів про героїчне минуле українського народу, дитячих теле# візійних мультфільмів, художніх фільмів для дітей та юнацтва; продовжити і розширити практику дублювання фільмів українською мовою. Докладемо всіх зусиль, щоб позбутися залишків напівколоніального статусу україн# ської мови на рідній землі!
Мова єдина · “Зберегти рідну мову, передати її у спадок дітям і онукам, зробити безцінним скарбом”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

МИ НЕ ЗАЛИШИМОСЬ ОСТРІВЦЕМ

Лариса Кадирова Анатолій Носенко захищати права українців з цього важливого питання. Цю ідею вис# ловлював ще незабутній Анатолій Погрібний, але його тоді, на жаль, не підтримали. Починати треба з національ# ного радіо і телебачення. Усіх веду# чих, які не розмовляють україн# ською мовою, слід звільнити. Вар# то створити колегії окремих вче# них, які даватимуть конкретні реко# мендації, приписи, адже мова ра# діо й телебачення — не просто не# грамотна, а страшна. Украй потрібно все зробити, щоб українська мова стала не ли# ше духовною, а й матеріальною ка# тегорією. А коли люди знатимуть, що без її ґрунтовного знання не от# римаєш диплома, не займеш поса# ди, не зробиш кар’єри, тоді справи докорінно зміняться. Голова спілки офіцерів України В’ячеслав Білоус порекомендував, щоб засідання “круглого столу” з цього важливого питання проводи# ти постійно. Адже проблем багато, зокрема і в Збройних силах Украї# ни. Слід дорожити народними тра# диціями, все найкраще зберігати і впроваджувати в життя. 23 січня цього року в Івано# Франківську зініційовано прове# дення Дня захисника України на вшанування пам’яті Героїв Крут, які першими стали на захист УНР. Ми повинні це свято відзначати саме цього числа. Мають бути Служба Божа, наукові конференції, конкур# си військово#патріотичної пісні, а не “наркомовські 100 грамів” і гре# чана каша. Ветерани Радянської армії нехай відзначають День за# хисника Вітчизни 23 лютого — це їхнє право. Маємо пам’ятати, що саме в Криму сьогодні триває боротьба за Україну. Там українська громада бореться проти впливу Росії, але сили нерівні. Інтереси Росії в Кри# му готові захищати 2/3 російського населення автономії. Такий факт не лише насторожує, а й закликає до виваженої, мудрої, системної політики української влади в Кри# му, зокрема й мовної. Письменник і науковець, лау# реат премії ім. Б. Грінченка Олек# сій Неживий зізнався, що бути ук# раїнцем у Луганську непросто: у кіосках не купиш українських га# зет, жодна газета державною мо# вою тут не виходить. Приміром, наклад “Известий Луганщины” становить 200 тисяч примірників, а на час виборчої кампанії він ся# гав мільйона. До ювілею області тут видру# кувано об’ємний фоліант “Луган# щина” російською й англійською мовами. Не згадано в ньому ні Ге# роя України Миколи Руденка, ні Шевченківських лауреатів Івана Світличного, Григора Тютюнника, Василя Голобородька, зате є Ма# тусовський. Хіба це справедливо, що замовчують про тих видатних українців, які тут жили і творили, сьогодні становлять гордість цієї землі? Просвітяни Луганщини, твор# ча, наукова інтелігенція роблять усе можливе, щоб збільшувалася кількість дітей, які навчаються ук# раїнською мовою. Але для них не вистачає читанок, дитячої літера# тури. Підсумовуючи засідання “круглого столу”, Павло Мовчан закликав наукову і творчу інтеліген# цію, просвітянський актив, усіх сві# домих українців більше робити конкретних справ в ім’я того, щоб українська мова розвивалася, ста# вала набутком якомога ширших мас, а її державний статус не був декларативним. Зберегти рідну мову, переда# ти її у спадок дітям і онукам, зроби# ти безцінним скарбом не лише кожної родини, а й усього народу — чи може бути почесніша і вища місія? Ніна ГНАТЮК Фото Євгена БУКЕТА Дмитро Іванов Надія КИР’ЯН Фото Олеся ДМИТРЕНКА До Міжнародного дня рідної мови ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевчен# ка організувало урочистий вечір. Юрій Гнаткевич, народний депутат України, член Центрального прав# ління “Просвіти”, відкрив урочис# тості, привітав усіх зі святом. Він сказав: “Можливо, нам так важко сьогодні в Україні, оскільки ми за# були Слово Боже і не можемо по# вернутися до рідного слова, яке нам подарував Господь. 1991 року ми думали, що лише проголосимо незалежну Україну, і вона стане ук# раїнською. На жаль, не сталося. Виявилося, що українці різні. На заході поневолювачі змінювалися: приходили і поляки, й австрійці, й росіяни — однак це зміцнювало на# ціональний дух. “Визволитель” у центрі й на сході був один і той са# мий. Зросійщення українців вияви# лося надто глибоким. Соціальні проблеми нині най# важливіші, але національні — най# гостріші. Наприклад, у Луганську половина населення зараховує се# бе до українців, а там лише одна ук# раїнська школа. У Києві понад 82 % українців, а 92 % заявили, що воло# діють українською мовою. Але коли йдеш містом, створюється вражен# ня, що українців мало. За десяти# річне правління Леоніда Кучми до влади прийшли олігархи. Вони ки# нули шалені гроші на захист росій# ської мови. Є загроза, що україн# ську націю поділять на дві. Як колишній завідувач кафедри іноземних мов КПІ добре знаю, що треба шанувати всі мови, але най# більше любити свою”. Відповідальний секретар ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Микола Нестерчук висловив упевненість, що українська мова таки буде справжньою господинею в держа# ві. Від імені Центрального правлін# ня “Просвіти” нагородив громад# ського діяча Євгена Гірника, сина Олекси Гірника, українського пат# ріота з м. Калуша, який у ніч з 21 на 22 січня 1978 року спалив себе на могилі Т. Шевченка в Каневі на знак протесту проти політики зросій# щення українців, і Віктора Набрус# ка, президента Національної радіо# компанії України, медалями “Будів# ничий України”. Віктор Набруско, дякуючи за нагороду, сказав: “Найбільша за# гроза для України — це те, що нині коїться у ЗМІ. Тішуся, що радіомов# лення українське, але переймаюся тим, що нас називають острівцем. Ми ним не залишимося, а станемо великим материком”. Ліга українських меценатів і Фонд ім. Олекси Гірника щороку присуджують премії ім. Олекси Гір# ника за “значні успіхи в національ# но#патріотичному вихованні дітей та молоді, прищеплення їм патріо# Світлана Короненко тичного ставлення до української мови”. Виконавчий директор Ліги Ми# хайло Слабошпицький вручив від# знаки цьогорічним лауреатам. Пре# мії одержали Дмитро Іванов, пись# менник, головний редактор Черні# гівської газети “Гарт”; Світлана Ко# роненко, заступник директора Ди# рекції мистецьких програм Націо# нальної радіокомпанії України (ра# діоканал “Культура”); Віктор Наб# руско; Віктор Топілко, голова Всеук# раїнського об’єднання “Чорнобиль# Допомога” (Донецьк); Лариса Ма# сенко, професор, мовознавець; Ва# силь Бабій, літератор з смт Бого# родчан Івано#Франківської області; Григорій Клочек, ректор Кірово# градського педагогічного універси# тету ім. В. Винниченка. Михайло Слабошпицький пові# домив, що напередодні відвідали народну артистку України Нілу Крюкову, яка хворіє, вручили їй премію, і вона пообіцяла теж ак# тивніше долучитися до боротьби. Перший лауреат цієї премії Михайло Іщенко з Канева, який 1978 року як лікар мав зробити висновок про причину смерті Олекси Гірника на Чернечій горі, розповів: “Бережу біля серця ту запальничку, якою запалив себе Олекса Гірник. В архівах КДБ збе# рігаються протоколи допитів ге# роя: “Нічого вам говорити не буду. Ви прийшли на нашу землю, ще й вимагаєте свідчень. Як говорив Тарас, розкуються незабаром за# ковані люди”. Ми таки вибороли незалежність, але двоголовий кор# шак не хоче полишати наші прос# тори. Треба всім братися за робо# ту і виконувати заповіт Олекси Гір# ника”. Після урочистої частини відбув# ся творчий вечір заслуженої ар# тистки України, заслуженої артис# Євген Гірник вручає премію Вікторові Набруску Віктор Топілко тки Молдови, Тетяни Негрій, прис# вячений 35#річчю творчої діяльнос# ті. Розпочала артистка із запальної пісні “Хлопці, підемо, боротися бу# демо, за Україну, за вільнії права”, яка супроводжувалася бойовим го# паком, виконала українські народ# ні, козацькі пісні, авторські. Співач# ка ще в кінці 80#х — на початку 90#х років виконувала пісні “Ще не вмерла Україна”, “Ой у лузі черво# на калина”, які співати в той час бу# ло небезпечно. Її привітали представники укра# їнського козацтва та митці з Канади, США, Молдови, Львова, Корсуня# Шевченківського, Борисполя, інших міст. Полтавське крайове козацтво нагородило медаллю “За вірність Батьківщині” ІІІ ступеня, правління Фонду ім. П. Чубинського — орде# ном П. Чубинського, іншими відзна# ками. З привітанням виступили лау# реати цьогорічного конкурсу “Ку# яльник — 2008” (Одеса), зокрема, народний хор “Надія” Святошин# ського району Києва та народний хор “Калиновий цвіт” з села Горени# чі Києво#Святошинського району під керівництвом Наталії Мороз, який цього дня отримав першу пре# мію на фестивалі, присвяченому 170#річчю з дня народження П. Чу# бинського в Обухові. Гореничани показали частину весільного обря# ду “Барило”, який традиційно про# водять у селах на Київщині. Привітали ювілярку односельці з Петрушків, звідки Тетяна родом. Сільський голова Юрій Мальова# ний виступив з вітальним словом, школярка Анастасія Мунтяну заспі# вала пісню. Уже вкотре після таких вечорів непокоїть думка: чому такої краси не бачимо на телебаченні? Чому замість цього там показують різне закордонне сміття? І чи є в нас ук# раїнська влада? Микола Нестерчук прикріплює лауреатську медаль Олексієві Неживому
Гаряча тема · “Будьте живі, а не мертві душі”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Представники міської громади біля пам’ятника М. Гоголю в Ніжині. 1909 рік тій самій ментальності. У глибокій релігійності української людини, в неприйнятті радикальної зміни картини світу. Тому, на мою думку, маємо вивчати Гоголя і в курсі ук# раїнської, і в курсі російської літе# ратури. Будуть, зрозуміло, різні ак# центи. Але Гоголь залишатиметься Гоголем. Він справив величезний вплив на становлення української національної свідомості. Гоголь витворив власний стиль російської мови. Він не завжди уз# годжується з російською семанти# кою. Один із перших системних дослідників мови Гоголя І. Ман# дельштам схилявся до думки, що письменник перекладав з україн# ської, яку, за свідченням Максимо# вича, блискуче знав. Не завжди стовідсотково “потрапляючи” в ро# сійське слово, Гоголь зрушив його семантику. Він прищепив росій# ській літературі смак до словотвор# чості, про що яскраво свідчив Анд# рій Бєлий — один із найтонших по# ціновувачів творчості письменни# ка. Звідси, з гоголівського джерела — Хлєбников, Маяковський та інші представники російської літерату# ри пізніших поколінь. А тому дина# міка розвитку російської мови, її гнучкість, каламбурна грайливість значною мірою йде від барокової вишуканості фрази Гоголя. Чи не найголовніше те, що Го# голь спокусив і навчив Росію сміяти# ся з усього, навіть, як у “Ревізорі”, з державних інституцій. Росія завжди була імперією та й сьогодні тужиться нею стати, бодай “ліберальною”, іс# нує лише, як писав М. Бахтін, у “зоні серйозного”, походження її сак# ральне, її цар — помазанник Божий. Сміх профанує, розвінчує святість. Подивіться на догоголівський росій# ський комізм. Він наївний, примітив# ний і раціональний. Гоголь спокусив Росію сміхом і тим самим сприяв, як мало хто, руйнації імперії, її сакраль# ної природи. Руйнівну роль Гоголя блискуче зрозумів геніальний Василь Роза# нов, який мав абсолютне чуття на питомо російську матерію життя. І він все життя боровся проти Гого# ля. Та все ж, коли побачив револю# цію, змушений був сказати: “Ти ма# єш рацію, Гоголю!” Розанов вва# жав, що лише революція стала виправданням Гоголя. Тож в україн# сько#російських культурних відно# синах Гоголь — не просто важлива мистецька постать”. Оцінка творчості Миколи Гоголя належить вічності, вважає профе# сор Володимир Звиняцьковський: “Якщо Гоголя читають китайською, японською, корейською мовами, то чого ж ми не можемо насолод# жуватися його прозою українською і порівнювати з мовою оригіналу?” — запитує він. І з гордістю викла# дає на стіл щойно видані у видав# ництві “Либідь” російськомовні “Микола Гоголь “Всі повісті” з влас# ною монографією#передмовою й оригінальними ілюстраціями Сер# гія Якутовича. Якісно нові видання ювіляра, на його думку, повинні ґрунтуватися на перших редакціях. Проблема академічного видання Гоголя повинна бути українсько# російською. Для цього треба ство# рювати міжнародну групу для ро# боти над новим академічним ви# данням Миколи Гоголя. Професор Ніжинського держ# університету імені Миколи Гоголя Григорій Самойленко повідомив, що на інтелектуальній батьківщині традиційно вшановують випускни# ка гімназії кн. Безбородька і вивча# ють його спадщину. Саме в Ніжині 1979 року відбулася перша Всесо# юзна конференція, присвячена Миколі Гоголю. Дослідження його творчості регулярно публікують у збірниках “Література і культура Полісся”. Четвертий присвячено саме Миколі Гоголю. На стадії за# вершення — антологія матеріалів “Гімназія вищих наук кн. Безбо# родька в мемуаристиці”, що її готує Гоголезнавчий центр. Усі ми знаємо про перший, зни# щений автором, твір Гоголя “Нечто о Нежине, или Дуракам закон не пи# сан”. Григорій Самойленко намага# ється реконструювати цей текст. У його видавничих планах — бібліо# графія “Гоголь у ХХ столітті”, “Інтер# претація творів Гоголя на сцені теат# ру корифеїв”. На жаль, Ніжин із за# планованих бюджетних грошей жодної копійки не отримав. Отож для видання слід вкладати власні кошти, як це було з монографією “Николай Гоголь и Нежин”. Два роки тому планували бюд# жетні гроші на спорудження нового приміщення університетської бібліо# теки. Але сьогодні старовинні колек# ції зі скарбниці Безбородьків збері# гаються лише завдяки подвижниц# тву бібліотекарів, які врятували їх від фашистів під час Другої світової вій# ни, а тепер — від руйнації міського водогону. Наступного ювілею ста# родруки можуть не дочекатися. Ніжин сподівається разом з Ки# євом приймати учасників Міжна# родної конференції, запланованої на 13—15 травня 2009 року. З 1982 року вже традиційними стали березневі Гоголівські читання у Полтаві, які зініціював Полтав# ський державний педуніверситет імені Володимира Короленка. Про# фесор Валентина Мацапура налаш# тована оптимістично. Адже заявки на участь у цьому заході вже подали понад 50 учасників з України і Росії. Полтавська облдержадміністрація на чолі з Валерієм Асадчевим бе# реться використати 20 мільйонів гривень державних коштів на рес# таврацію і ремонт меморіальних приміщень та музейних комплексів. Згідно з обласною програмою свят# кувань, обласна телекомпанія ство# рює фільм “Дороги Гоголя”. Професор Таврійського націо# нального університету імені Воло# димира Вернадського Володимир Казарін ще півтора року тому в ін# терв’ю “Литературной газете” стверджував, що “Украина и Рос# сия опоздали с юбилеем Гоголя”. Його тривожний пафос не змен# шився, оскільки не всі можливості було реалізовано. Гоголя інтенсив# ніше осмислюють у світі, ніж на батьківщині, вважає відомий дос# лідник творчості письменника. Центром такого осмислення, як і академічного видання творів, по# винен стати Київ. Ідею підтримує Микола Жулинський. Для цього треба створювати громадський гу# манітарний фонд. Гоголя вшановують і за Карпа# тами, стверджує завідувач кафед# ри російської літератури Ужгород# ського національного університету Іван Сенько. Його твори перекла# дено угорською мовою. А ось крас# номовні назви розвідок тутешніх науковців: “Гоголівська Диканька на українських перехрестях”, “Ук# раїнці на Гоголівському Невському проспекті”. Одну з вулиць міста названо іменем найвідомішого ук# раїнця у світі. Професор Вікторія Зарва, ди# ректор Інституту філології Бердян# ського держуніверситету, пропонує використовувати і сучасні техноло# гії для пропаганди та дослідження творчості Миколи Гоголя. Біобібліо# графічне видання може бути й електронним. Її ВНЗ вже має досвід проведення міжнародних Інтернет# конференцій. Через світову павути# ну можна створити й міжнародну асоціацію гоголезнавців. Волинський національний уні# верситет імені Лесі Українки напри# кінці листопада вже провів міжна# родну науково#практичну конфе# ренцію “Гоголь і світ”, приурочивши її до ювілею. Її натхненником стала доцент Оксана Краснобаєва. Дослідники творчості Миколи Гоголя зійшлися на тому, що такий митець — над ювілеями. Отож, можливо, до кінця наступного року Міністерство культури і туризму за# цікавиться ідеєю професора Воло# димира Казаріна про міжнародний фестиваль гоголівських вистав. Як# що в державі ніколи і нікому запро# вадити літературну премію імені Миколи Гоголя, то, можливо, знай# дуться на це невеликі кошти в Ні# жинській міській раді? Наші чиновники сьогодні охоче кивають на кризу, для якої Гоголь не на часі. Будьте живі, а не мертві душі, прорік він. Та його й досі не почули. Матеріали підготувала Надія ОНИЩЕНКО, м. Ніжин
Гаряча тема · “Будьте живі, а не мертві душі”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

АПОСТОЛ ЖИВИХ ДУШ

Навесні 2009 року світова громадськість відзначатиме 200:річчя з дня народження Миколи Васильовича Гоголя — великого сина України, всесвітньо відомого письменника. Відповідно до Указу Президента України Віктора Ющенка, підписаного 2006 року, передбачалися заходи для гідного пошанування одного з найвідоміших українців у світі, а саме: зібрати гоголезнавців на міжнародний симпозіум із залучен: ням дипломатичних представників; розгорнути науково:ви: давничу діяльність; реставрувати й упорядкувати меморіаль: ні приміщення; організувати культурно:мистецьку програму. Але змінювався склад Кабінету Міністрів і разом з ним — орг: комітет. Зменшувалася сума передбачених держбюджетом коштів. Отож, справжню любов до Гоголя виявили ті науковці, які розуміють його велич і вперто продовжують пропагувати творчість письменника в Харкові, Луцьку, Полтаві, Ніжині, Сімферополі, Тернополі, Ужгороді, Києві… За чотири місяці до визначної дати їх зібрав Інститут літератури імені Т. Г. Шев: ченка НАН України. Один із впливових заступників голови орг: комітету, директор Інституту академік Микола Жулинський підсумував зроблене за два роки і вислухав пропозиції. Головний біль Інституту — брак сучасного академічного видання творів Миколи Гоголя. Була спроба зробити це в Москві до ювілею, але їй завадили ідейні суперечки у са# мій гоголівській групі. Слід зазна# чити, що в Україні є лише одне ака# демічне видання: літературні твори Тараса Шевченка. Живопису Коб# заря доведеться чекати ще довго. Хоч початок є — перший том ху# дожньої спадщини побачив світ. До 200#річчя Гоголя на етнічній батьківщині виділено кошти на ви# дання семи томів. Перший вже підпи# сано до друку, готові другий і третій. То чий же Гоголь? І чи на часі він сьогодні? З промовою виступив завіду# вач відділу слов’янських літератур, керівник Гоголезнавчого центру при Ніжинському держуніверситеті імені Миколи Гоголя професор Павло Михед. “Упевнений, що творчість Ми# коли Гоголя знаходить нових шану# вальників серед читачів, а інтерес дослідників стає масштабнішим. Є країни, наприклад, Італія, де скла# лись потужні гоголезнавчі школи. Гоголя перекладають, його творчий доробок дедалі частіше стає об’єк# том представницьких симпозіумів у різних країнах. У переломні періоди історії Гоголь завжди опинявся у центрі дискусій і суперечок. Так бу# ло в 20#ті роки ХХ століття, напри# кінці ХХ — початку ХХІ століття, в епоху, яка, здається, добігає кінця. Сучасне мистецтво називають постмодерністським, а одна з його найприкметніших рис — так звана цитатність або відверта інтертек# стуальність, що виявляється в охо# Перші три томи творів Миколи Гоголя із запланованих семи до 200#річчя письменника щойно вийшли друком у видавництві “Наукова думка”. Нове видання містить усі ху# дожні та переважну більшість лі# тературно#критичних, публіцис# тичних і духовних творів письмен# ника. Так презентує його редак# ційна колегія. “Іншого сенсу жит# тя, як творення, він не уявляв, — пише академік Микола Жулин# ський у передмові “Гоголь: дух і слово”. — З “Вечорів на хуторі бі# ля Диканьки” розпочався його трі# умфальний похід російською сло# весністю, який піднімав високі хвилі подивування, захоплення, заздрості та несподіваних очіку# вань нових естетичних чудес від цього настирного, терпеливого і честолюбивого українця”. чому зверненні літератури до тек# стів попередніх епох. Тож якщо ки# нути оком на сучасні східно# слов’янські літератури, то саме Го# голь — найбільш “цитований” письменник. В останньому закінче# ному творі “Авторська сповідь” Го# голь і про сучасну йому епоху гово# рив як про перехідну, як таку, що перебуває “у дорозі”. Пошук істини, пошук шляху в такий час актуалізується, і твор# чість письменника і мислителя спрямована саме на пошук істин# ного шляху. Це відбувається в ат# мосфері гарячих дискусій. Здаєть# ся, цього у нас доволі. Та й сучас# ний світ далекий від спокійного споглядання, хоч саме цього, мож# ливо, йому і не вистачає. Отже, Го# голь на часі. Він, зрозуміло, зали# шається російським письменни# ком, але разом з тим саме він, як ніхто, масштабно і виразно відоб# разив у своїй творчості ментальні риси українського народу мовою іншого народу. В цьому феномен Гоголя. А якщо так, то ми зо# бов’язані включати його твори у власний культурний канон. Ми не в змозі осягнути природу власної ідентичності без геніальних проз# рінь Гоголя. Лише один приклад, пов’язаний зі сприйняттям “Вибра# них місць”. Як тільки картали росій# ські критики Гоголя за цей твір, до того ж, з різних позицій, починаючи від Віссаріона Бєлінського, “нєіс# тового” революційного демократа, до Сергія Аксакова, людини кон# сервативних поглядів. А подивіть# ся, що казали про цю книжку Тарас Шевченко чи Пантелеймон Куліш. Це слова захоплення. У чому річ? У Саме цим твором розпочина# ється перший том видання. “Письменник#християнин, який дивився на мистецтво слова, як на своє вище покликання, вбачаючи в оновленому християнстві поряту# нок для змертвілих в суєті життя людських душ”, — стверджує упо# рядник Павло Михед, професор, завідувач відділу слов’янських літе# ратур, керівник Гоголезнавчого центру при Ніжинському універси# теті імені Миколи Гоголя. Відчути смак гоголевого сло# вотворення українською дають змогу переклади Максима Риль# ського, Остапа Вишні, Петра Пан# ча, Анатолія Хуторяна. У виданні використано ілюстра# ції художника В. Табуріна до книжки 1908 року “Полное собрание сочи# нений Н. В. Гоголя”. На фронтиспи# сі кожної книжки — портрети Мико# ли Гоголя роботи Олексія Венеціа# нова та Федора Моллера. Видано на замовлення Державного коміте# ту телебачення та радіомовлення України за програмою “Українська книга” накладом 5000 примірників.
Мова єдина · “Слова святі. Це наші душі І всіх до нас на цій землі”. Володимир Бубир · с. 11сторінка оригіналу ↗

«НЕ БІЙТЕСЬ ЗАГЛЯДАТИ У СЛОВНИК…»

100 років тому вийшов останній том славнозвісного “Словаря української мови” за редакці: єю та упорядкуванням Бориса Грінченка — першого фундаментального перекладного і частко: во тлумачного, який містив 68 тисяч слів. До цієї дати і до Міжнародного дня рідної мови у На: ціональному музеї літератури влаштували виставку “Не бійтесь заглядати у словник…”, а в На: ціональній Парламентській бібліотеці — виставку словників “Вмирає все, та не вмирає слово”. Надія КИР’ЯН З МУЗЕЙНИХ ФОНДІВ “Велика бо користь буває лю# дині від учення книжного. Книги ж учать і наставляють нас на путь по# каяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що наповнюють все# світ увесь. Се є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина”. Ці слова Нестора Літописця, написані в ХІ столітті, передають суть вис# тавки. Вона ілюструє вершинні до# сягнення українців у справі видан# ня словників і підручників від най# давніших часів. “Тут ви можете побачити рідкіс# Фото Н. Кир’ян ні видання з бібліотеки та фондів музею, зокрема, оригінал першої української книги “Апостол” 1574 року, виданий І. Федоровим, фак# симільні видання “Граматики” М. Смотрицького (1619), “Лексико# ну слав’янороського” Памви Бе# ринди (1627), “Граматики словен# ської” І. Ужевича (1643), “Пересоп# ницького Євангелія”, неперевер# шеної пам’ятки староукраїнської мови XVI століття, — розповідає Та# мара Сидоренко, завідувачка відді# лу науково#освітньої роботи му# зею. — Нам допомогли науковці Інституту української мови НАН Ук# раїни, зокрема, доктор філологіч# них наук, директор установи Павло Гриценко, його заступник кандидат філологічних наук, завідувачка від# ділу лексикології та лексикографії Ірина Гнатюк. Науковці передали для експонування рідкісні видання книг, словників: “Толковый словарь” 1861 року В. Даля, “Російсько#ук# раїнський словник” 1927 року за редакцією С. Єфремова, 1924 та 1929 року за редакцією А. Крим# ського, “Практичний російсько#ук# раїнський словник приказок” 1929 року М. Йогансена, “Історичний словник українського язика” 1932 року за редакцією професора Є. Тимченка, інші цікаві видання”. Розділ експозиції присвячено Борисові Грінченку. Представлено чотиритомне видання його “Слова# ря української мови” 1907—1909 ро# ків, кілька перевидань цієї праці, яка поставила його в ряд із найвідомі# шими лексикографами: братами Я. і В. Грімм, В. Далем, Й. Юнгманом. Показово, що більшість авто# рів, прізвища яких бачимо на слов# никах, виданих у 1920—30 роки, були безпідставно звинувачені, ув’язнені, багатьох знищили. Так, за участь у неіснуючій організації “Спілка визволення України” зви# нувачено Григорія Голоскевича, Сергія Єфремова, Андрія Ніков# ського, Всеволода Ганцова. За ан# тирадянську націоналістичну діяль# ність 1941 року заарештовано Ага# тангела Кримського, 1942#го він загинув в ув’язненні. Євгена Тим# ченка, академіка, члена#кореспон# дента АН СРСР 1937 року було за# слано, творів його не друкували до смерті. Вийшов лише перший том словника, наступний знищили в друкарні. Проаналізувавши істо# ричні факти, вираз “слово — зброя” починаєш сприймати вже не як метафору. Адже з тими, хто досконало володів українським словом, воювали по#справжньому. Представлені на виставці й су# часні словники: мови творів Т. Шев# ченка, Є. Гребінки, І. Франка, Є. Гу# цала, П. Загребельного; словники синонімів, антонімів, рим тощо. Зала оформлена ілюстраціями відомих українських художників Олексія та Катерини Штанків, на яких зображено гетьманів, дер# жавних діячів, українських пись# менників. Усе це з великою лю# бов’ю підготували працівники му# зею. ПАРЛАМЕНТСЬКА БІБЛІОТЕКА ВІДКРИТА ДЛЯ ВСІХ Виставка словників у Націо# нальній Парламентській бібліотеці — наче продовження тієї, що в Му# зеї літератури. Тут на стендах бачи# мо понад 500 назв різноманітних словників, виданих за часів неза# лежності. Яких тільки немає: лек# сичні, енциклопедичні, етимологіч# ні, перекладні, розмовні, інформа# ційно#пошукові… Сучасний термі# нологічний словник з радіофізики, географічних назв України, з релігі# єзнавства, фінансовий, україн# сько#російська, російсько#україн# ська термінолексика спортивних ігор, словник#довідник з екології та охорони природи тощо. Відкриваючи виставку, заступ# ник генерального директора бібліо# теки Галина Кириченко представи# ла все це багатство, привітала гос# тей. Вокальний ансамбль Київсько# го національного університету культури і мистецтв (керівник Ната# лія Цюпа) виконав пісні білорусь# кою, сербською, хорватською, ук# раїнською мовами. Заступник мі# ністра культури й туризму Ольга Бенч повідомила, що нещодавно Кабінет Міністрів затвердив кон# цепцію державної програми роз# витку національної словникової ба# зи. Директор Інституту україно# знавства Петро Кононенко сказав: “Сьогодні не можна не радіти тому, яка прекрасна виставка, як багато зроблено. Українці мешкають у 83 країнах світу, там представлена на# ша мова: в Австралії, Америці, Азії, Європі. У бібліотеках Москви є де# сятки українських словників, навіть таких, яких немає у нас. Російський вчений Олексій Шахматов і наш мо# вознавець Агатангел Кримський незалежно один від одного дослі# дили, що українська мова вже в ХІ столітті була структурованою, одні# єю з найрозвиненіших мов світу. Її забороняли принаймні 174 рази, і якщо вона вистояла й розквітла, то ця харизматична мова безсмертна, як і народ, який її створив. Вона не лише найчарівніша, а й одна з на# йінтелектуальніших. У нашій мові сила правди, сила краси”. Усе це справді так, але закра# лася думка: чому такого багатства словників немає в книгарнях, на полицях інших бібліотек, у школах? Цю проблему порушила дирек# На відкритті виставки у Національному музеї літератури тор видавництва “Довіра” Тамара Гуменюк: “1994 року ми разом з мовно#інформаційним фондом НАН України видали орфографіч# ний словник накладом 230 тисяч, зних 180 передали до Міністерства освіти і науки. Але це було один раз. Віднедавна дійшли до тисяч# ного накладу. Якщо таке вважати державним замовленням, то це профанація державної підтримки книговидавничої справи. Тисяча примірників на всю Україну — це просто насмішка над людьми, які ходять до бібліотек або хочуть придбати книжку. Такі видання ні# коли не дійдуть далі столичних кни# гарень. Можливо, ще до обласних міст”. Пані Тамара розповіла, що нещодавно була на книжковій вис# тавці в Мінську. Таким розмаїттям видань, як у Білорусі, Росії, тим більш у Польщі, Чехії, Словаччині Україна похвалитися не може. Ди# ректорка запропонувала книгови# давцям діяти разом, провести се# ред видавців конкурс, на який представити готові до друку книж# ки і спільно шукати можливості ви# дати найкращі. Директор Українського мовно# інформаційного фонду, доктор ма# тематичних наук, член#кореспон# дент НАН України професор Воло# димир Широков зазначив, що ве# ликі словникові праці мають статус національного надбання. Україн# ська нація має великі словники, наприклад одинадцятитомний словник української мови. Але цьо# Фото Н. Артеменко Фото Н. Кир’ян го не досить. Наші мовознавці тво# рять нові словники. Зі здобуттям незалежності ця діяльність надзви# чайно активізувалася. Інформацій# ний фонд долучився до цієї справи. Щойно вийшло восьме видання ор# фографічного словника за редакці# єю академіка Віталія Скляренка, новий російсько#українсько#англій# ський словник з механіки. У планах — видати цілу серію термінологіч# них словників. 2001 року підготува# ли перший словник в електронному вигляді. Він є на сайті українського лінгвістичного порталу, має велику популярність. Найновіша робота спільно з Інститутом імені О. Пато# на — термінологічний словник зі зварювання. У Програмі розвитку національної словникової бази за# плановано, зокрема, видання 20# томного тлумачного словника укра# їнської мови. Перший том уже зда# но до видавництва. В обговоренні теми взяла участь учениця 8 класу Київської гімназії №143 Катерина Манько, яка сказала, що не уявляє себе без словників і енциклопедій. Вона запропонувала у всіх школах Укра# їни провести конкурс на краще знання рідної мови. Олександр Пономарів, профе# сор, заступник голови ВУТ “Просві# та” ім. Т. Шевченка розповів про словники, видані й підготовлені “Просвітою”. Зокрема, терміноло# гічний словник Ніни Шило, у якому вона повернула деякі терміни, си# ломіць вилучені в 1920#х роках, ви# дання “Україна в словах” тощо. Не# забаром вийде “Великий тлумач# ний словник української мови” на 120 тисяч слів, спільний проект “Просвіти” та Інституту української мови НАН України, який буде знач# но досконаліший за попередній, бо той укладали в часи зближення мов. Тоді була вказівка до багатьох слів, які не схожі на російські, дода# вати позначки: застаріле, діалект# не тощо. Укладачі взяли одинадця# титомний словник, вилучили прик# лади, усі ті позначки залишили і склали в один том. Ми не повинні зупинятися на досягнутому, маємо дбати про наклади, адже словники потрібні кожному. Про популяризацію української мови серед шанувальників еспе# ранто, про українсько#есперант# ський словник на 40 тисяч слів роз# повів координатор міжнародного руху “В підтримку національних мов та культур” Михайло Лінецький. Насамкінець генеральний ди# ректор Парламентської бібліотеки Тамара Вилегжаніна, подякувавши гостям, сказала, що протягом 140 років існування бібліотека відкрита для всіх верств населення, і хоч би що відбувалося, такою й залишить# ся. Ця оптимістична нота, безпе# речно, тішить. Вокальний ансамбль Київського національного університету культури і мистецтв
З блокнота письменника · “Український театр, лишаючись суто українським, набирав силу загальнолюдської вартості”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

1963 року в Києві відбулися урочисті збори, приурочені 50:річчю з дня смерті Лесі Українки. Збори відкрив Олесь Гончар, а з доповіддю виступив Максим Рильський. Золотий наш Максим Тадейович сказав те, що мало бу: ти сказане в присутності партійних бонз, ні на йоту не поступившись істиною про Лесю і додавши до її канонічного образу несподівані слова: “Це була жінка:боєць, жінка:воїн — суща правда. Але це була жінка, і глибокою, ніж: ною жіночністю овіяні деякі її ліричні шедеври, в яких вона — на хвилинку — опускала (не випускала) свій меч. Як на приклад багатогранності Лесиної лі: рики, вкажу на російський її вірш:імпровізацію, пронизаний почуттям земної — прихованої, глухої, але тим сильнішої пристрасті”. Рильський прочитав вірш: “Когда цветет никотиана // И точно светит из тумана, // Как будто пад: шая звезда, // Вся бледная от тайной страсти, // Все вдруг становится тогда // Покорно непонятной власти. // И если вы тогда вдвоем, // И возле вас си: яют очи, // Горя таинственным огнем, // Как отраженье звездной ночи, // И голос милый вам звучит, // Как будто в тишине журчит // Струя волшебного фонтана, // Бегите прочь от этих чар, // Они зажгут в душе пожар, // Когда цветет никотиана”. З позначених туберкульозом вузьких життєвих меж молода Лесина душа рвалася на волю. Гіркий досвід лікарських поразок трансформувався в тер: плячу мудрість. І вже через неї письменниця дійшла розуміння того, що по: волі вмирає. Пішла з життя через недуже тіло, але з нескореним духом. ка), вводить гурт гостей, далеких і близьких родичів командора. Як годиться, із запізнен# ням, щоб це бачили (Лариса Петрівна за# любки використовує можливості драматич# ного жанру), входить дон Жуан. Він сідає на єдине вільне місце — чільне місце командо# ра, і з цієї миті його доля остаточно визначе# на, а його час перейшов на зворотний відлік — до нуля. Десять сторінок майстерного тексту, сповненого мотивів підступності, на# дії, натяків, щирих слів, обурення, сорому, розпачу, погорди і приниження. Анна відрі# зає собі шляхи до відступу і проголошує особливі права запізнілого гостя в цій оселі. Родичі командора підводяться і, не втрачаю# чи гідності, йдуть. Дон Жуан розгублений: він звик бути зверхником, таємним диригентом амурних оркестрів… а що тепер? Права? Які права без жодного поцілунку і п’янкого запаху жі# ночої плоті? Навіщо якісь права йому, пере# конаному безправнику і співцеві вільного чи# ну? Анна гордо викаблучується: “Я вам здо# буду гідність командорську. // Бо вже ж об# ранець мій не стане низько // в очах лицарс# тва й двору”. Підступає ближче, пристрасно шепоче: “Так, здобути трон! // Ви мусите у спадок перейняти // і сюю мрію вкупі з ко# мандорством!” Виймає з шафи білий плащ командорський, дон Жуан “бере його на се# бе”. Патериця. Меч. Шолом з білими пера# ми. Тим часом із свічада вирізняється пос# тать командора, камінною ходою йде до са# мозванця… Вони своє заслужили. Командор лівицею ставить Анну на коліна; “правицю кладе на серце дон Жуанові”; той завмирає; Анна падає ницьма до кам’яних ніг. Вона могла б (але не змогла) бодай чимось зрів# нятися з господарем дому — як не силою ко# хання, то бодай відданістю йому, натомість стала цнотливою повією. Дон Жуан фактично проміняв своє волелюбство і чоловічу завзя# тість на химеру королівської влади. Колись (давно, три дні тому) він і Долорес промови# ли чи не найголовніші в драмі слова. Долорес. Ви, дон Жуан, нічим не завиниA ли // проти жіноцтва? Дон Жуан. Ні. Нічим, ніколи. // Я кожен раз давав їм теє все, // що лиш вони могли змістити: мрію, // коротку хвилю щастя і поA рив, // а більшого з них жадна не зміщала, // та іншій і того було надміру. Долорес. А ви самі могли змістити більA ше? 3. Чи на часі були ці європейські вишука# ності тоді, коли Леся Українка писала свою драму, і чи на часі розмова про них сьогодні? Начебто маємо на карку гарячіші пробле# ми… Проте коли йдеться про кохання, владу, смерть і буденність, нічого гарячішого не# має. У цих чотирьох вимірах живемо всі, й марнує життя той, кому раз і назавжди вис# тачає одного виміру. Трактуючи кохання як універсальний Ерос, побачимо в ньому не лише сьогоднішній поцілунок, а й завтрашню жагу творчості. Універсальний Танатос (і смерть як його крайня реалізація стосовно окремої людини) має свої психологічні по# тенції. В такому контексті заслуговує на ува# гу коментар Гоголя до картини Брюллова “Останній день Помпеї”. Загибель розкішних красунь через виверження вулкана передає, на думку письменника, найглибшу сутність трагічного: “Нас лякає не руїна і не смерть; навпаки, в цьому є щось поетичне, закруче# на у вихор душевна насолода; нам жаль сво# єї милої чуттєвості, нам жаль своєї прекрас# ної землі”. Брюллов, вважає Микола Васи# льович, “на повну силу відчув цю думку”. Влада може стати сурогатом усього роз# маїття, що його творить контраверсія Ерос# Танатос. Потуга буденності полягає в її здат# ності замулити душу до повної нечутливості, аж до неіснування. Так, чи приблизно так, орієнтує нас спа# док давніх греків. Їхнє мистецтво, філософія, поєднавшись із юдейським монотеїзмом, створили європейську (християнську) куль# туру. Деякі народи — українці поміж них — долучили до неї орнаменти пантеїзму (лай# лива назва якого — поганство, язичництво). Це не випадковість, що саме “Камінний гос# подар” і “Лісова пісня” — найвищі в драма# тургії Лесі Українки. Долорес і Мавка — сес# три; третьою в їхньому гурті була сама Леся. Лютим 1897 р. датований “Романс” (“Не ди# вися на місяць весною…”), а невдовзі на па# пір лягли слова довічної гіркоти, адресовані тому, який їх ніколи не прочитає: “О візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!” За одну ніч після смерті коханого було написано “Одержиму”; її енергетика нагадує про кульову блискавку.
З блокнота письменника · “Український театр, лишаючись суто українським, набирав силу загальнолюдської вартості”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

ЛЮТНЕВІ МЕДИТАЦІЇ

Леся Українка Володимир ВОЙТЕНКО, професор 1. Лесю Українку (народилася 25 лютого 1871 р.) поховали в серпні 1913 р., а вже в лютому 1914#го, 95 років тому, в Києві відбу# лася прем’єра її драми “Камінний господар”. Людмила Старицька#Черняхівська в газеті “Рада” оприлюднила рецензію, в якій прого# лосила знаменні слова: “Відбувалася велика дія: український театр, лишаючись суто ук# раїнським, набирав силу загальнолюдської вартості. Прекрасна п’єса, що скрасила б кожен європейський театр, мала відограти# ся перед нами, і в глибині серця билась, як птах у сильці, несміла думка, чи ж наш укра# їнський театр в сучасному стані своєму вий# де з перемогою з цієї справи. Він переміг! […] Два роки тому, коли Леся Українка спові# щала мене про свій замір написати україн# ського дон Жуана, вона писала: “До чего дерзость хохлацкая доходит!” — скаже, на# певно, добродій Струве і всі пріснії його”. Чи “Камінний господар” — п’єса про ко# хання? Дон Жуан збиває з пантелику — зна# ємо, хто він і який вимір його почуттів. Впер# ше зустрічаючись з Анною, він, сказати б, щиро бреше, як це до нього й після нього — дослухаючись до свого єства — робили й роблять усі чоловіки: “Не знав я тільки вашо# го імення, // не знав обличчя, але я шукав // у кожному жіночому обличчі // хоч відблиски того ясного сяйва, // що променіє в ваших гордих очах”. Загалом у цій драмі дон Жуан авторці ближчий, ніж Анна; треба подолати інерцію й упередженість, щоб зрозуміти, хто є хто. “Партію кохання” виконує Долорес, подруга Анни, фатально віддана звабникові. В її словах чуємо далеке відлуння особистої трагедії Лариси Петрівни, яка, ще не бувши дружиною, стала вдовою. Долорес: “Чому я не циганка, щоб могла// зректися волі віль# ної для нього? // Чому я не жидівка? — я б стоптала // під ноги віру, щоб йому служити! // Корона — дар малий. Якби я мала // родину, — я б її не ощадила…” Долорес знає про всі “подвиги” дон Жуа# на і розповідає Анні про останній — він “під# мовив” абатису (онуку самого інквізитора), а “потім абатиса та держала // таверну для контрабандистів”. Розмова про це одноз# начно позиціонує подруг. “Він не без дотепу, твій дон Жуан”, — каже Анна. “Найбільше заздрю я тій абатисі! // Вона зреклася раю”, — каже Долорес. Зрештою знаходить спосіб занапастити себе заради коханого. Декрет короля повертає розбишаці права гранда, проте “Я за декрет цей тілом заплатила”. До# лорес іде в монастир, натомість дон Жуан по# чинає легітимно розкошувати на сцені, маю# чи для жінок шарм домінантного самця (пе# репрошую, це мене зіпсувала медицина), а для чоловіків — гостре слово і гостру шпагу. А хто командор? А він “не дуже молодий, поважний і здержаний, з великою гідністю носить свій білий плащ”. У належний час із# під того плаща дістає перловий убір для го# лови і підходить до Анни. Вона мовчки вкло# няється, але раптом випростується, намага# ючись так високо підняти голову, щоб поста# вити командора в незручне становище. Про# те він, наложивши на неї шлюбний подару# нок, констатує: “Як бачите, досяг”. Так йому здається… Це треба точно відіграти на сцені й розумно побачити з глядацької зали: ко# хання нема й не буде, є шлюб, етикет і примхи нареченої, яка (мало не позіха# ючи) віддається за командорський плащ. Невдовзі Анна дізнається, що ко# мандор претендує на іспанську корону, а “найвища скеля”, каже він, “лише тоді вінець почесний має, // коли зів’є гніздо на ній орлиця”. Королева — не якась там ґрандеса… Вперше бачимо порозумін# ня, душевний контакт між Анною і ко# мандором. Шкода, що авторка п’єси, орієнтуючись (і даремно) радше на чи# тання, ніж на сценічну виставу “Камінно# го господаря”, не акцентувала цього моменту, лише натякнувши на зацікав# леність Анни короною (і лишивши в її репліках сухість розумного єства, нас# правді позбавленого статі). Епізод за# кінчується тим, що командор іде на якесь поважне зібрання — “як часом за# пізнюся, то не ждіть”. І тут — ви вже здо# гадалися — у вікно влазить дон Жуан, падає на коліна і покриває руки Анни пе# кучими поцілунками. Жвавий діалог, і зрештою звабник пориває Анну в обій# ми, а вона схиляється йому на плече і проривається риданнями. Вперше гар# ненький жіночий манекен виказує при# сутність душі… Щоправда, Лариса Пет# рівна, не любивши свою Анну, і тут не подарувала їй бодай кілька таких реплік, які могли б викликати співчуття читача (глядача) до цієї глибоко нещасної дійо# вої особи. Далі — ви вже здогадалися — повертається командор. Дзвенять шпаги… дон Ґонзаґо де Мендоза падає і вмирає… Анна (знову, як завжди, спираючись на логі# ку, а не на почуття) пояснює донові Жуанові, хто він, а хто вона, і мало не в потилицю виш# товхує авантюрника за вікно. З рецензії Л. Старицької#Черняхівської: “Чудово написаний і так само виконаний діа# лог командора і Анни, в якому ширяться гор# ді мрії про королівський трон. І раптом, як подих палкого вітру, поява дона Жуана і мов# чазна дуель. Холодом і далеким часом повія# ло від цієї прекрасно виконаної сцени. Впав мертвий командор”. На цьому шановна ре# цензентка обриває розмову про сюжетну інтригу, в жодний спосіб не коментуючи п’ятої й шостої дії. Шкода, бо саме в них Ле# ся Українка пропонує оригінальну колізію, за якою її “Камінний господар” відрізняється від варіантів “Камінного гостя” Мольєра і Пушкіна. Порівняння цих творів у вимірах кращий#гірший не має сенсу, бо, попри по# верхову схожість сюжету, вони дуже різні. Але в чому різниця? І в чому сутність нашого, українського варіанта? Хоч і з різних причин, “Страшна помста” Гоголя і “Камінний госпо# дар” лишаються тими творами, зав’язку яких пам’ятають усі, але мало хто з читачів усві# домлює, чим насправді все закінчилося. 2. Зустріч дона Жуана й Анни (вдови) на кладовищі (п’ята дія) — традиційна для всіх варіантів; у Пушкіна з неї починається п’єса. Похмуро#романтична декорація формує контрастне емоційне тло (справжній чи уда# ваний смуток Анни, гарячкова — справжня чи удавана — закоханість дона Жуана і рухає сюжет: лише звідси можна запросити камін# ну статую господаря на вечерю до його зем# ної оселі. Зауважу, що в Лесі Українки ініціа# Сцена зі спектаклю “У полоні пристрастей” за драмою “Камінний господар” . Театр російської драми імені Лесі Українки тива запрошення належить не знахабнілому звабникові жінок (як у Пушкіна), а його слузі. Сам дон Жуан втішається думкою про нас# тупне побачення (“Я вас прийму. І ще гостей покличу”). І його зовсім не цікавить обтесана каменюка з командорською патерицею, ме# чем і розгорнутим сувоєм. Сґанарель, який багато встиг побачити на службі в пана, спо# чатку обережно, а далі нахабніючи, бере на кпини і дона Жуана, і камінну подобу його жертви: “Незрушно#міцний і величний пане! // Зволіть прийнять привіт від дон Жуана. // Мій пан дістав високу честь запросин”. Та рап# том скрикує, прочитавши на сувої “Приходь, я жду”. Прекрасна деталь, винайдена автор# кою драми: скульптор адресував ці слова на# самперед удові командора; вони входили до композиції надгробка вчора і входитимуть завтра, але сьогодні особливий день, а три слова на сувої наближають фатальний фінал. Дон Жуан, не вірячи очам, читає й перечитує ці слова… після паузи (після паузи! це треба добре зіграти і розумно побачити), намагаю# чись зберегти спокій, промовляє: “Ну що ж, ія, либонь, не без девізи”. Чи й справді має за душею якийсь принцип, щось, крім однома# нітного півнячого вокалу? Не раз і не два в попередніх чотирьох діях говорив про свобо# ду, зневагу до етикету і щастя вільного чину; в такий спосіб “підмовив” навіть абатису — а що скаже мертвому командорові? Третій сюжетний хід, започаткований на кладовищі, протиставляє Анну всьому клану де Мендоза: одна зі своячениць командора випадково стала свідком її розмови з доном Жуаном і зробила свої передчасні висновки. Шоста дія; світлиця для бенкетів у коман# доровій оселі. “Анна в білій сукні, лямованій по всіх рубцях широкою чорною габою” (така до несмаку демонстративна вишуканість ко# гось нагадує, але це мене зіпсувала політи#
На житейських перехрестях · “Кожна людина повинна залишити після себе слід на землі”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Тетяна БУДАР, м. Бережани Тернопільської обл. Окрім родичів, бабу Параску ві# тали голова районної ради Р. Ви# соцький, його заступник В. Пуків# ський, перший заступник голови райдержадміністрації В. Петров# ський, представники Підвисоцької сільської ради (сільський голова О. Малиняк), Підвисоцької школи (Т. Семеген), місцевої початкової школи (О. Пилипчак), гос# ті з Києва. Парасковія Михайлів# на Потоцька і справді зас# луговує на щедрі дарунки. Її доля була нелегкою, од# нак щасливою. Довелося їй пережити не тільки ра# дісне дитинство в нині польському Сяноку, а й роки війни, депортацію 1946 року з рідної землі, звикання до незнайомого краю і чужих людей у під# радянській Україні. Па# раску тоді записали до колгоспу й змусили пра# цювати за “трудодні”. У характері Парасковії власному полі. Як кажуть її рідні (Парасковія мешкає разом з доч# кою Марією, зятем Михайлом Іля# шами, онуком Василем, його дру# жиною Галиною та правнуком — дворічним Ярославом), бабця чи не щодня цікавиться погодою й не# покоїться, чи буде врожай. Уже сорок літ чоловіка Парас# ковії нема на світі, й вона дуже су# мує за ним. Завжди над усе цінува# ла родинну злагоду, любов, учила цього дітей і внуків. Окрім трьох дітей, у баби Па# раски четверо онуків і п’ятеро правнуків. Любить, коли вони з’їжджаються і разом святкують Різдво, Великдень, чиїсь іменини. Тоді вона багато дізнається, що відбувається в Україні й світі. Лю# бить бабця обговорювати новини, та, на жаль, уже недочуває. Та й здоров’я не те, тож доводиться старенькій більше лежати. Але си# лою її духу й оптимізмом можна за# хоплюватися. З донькою Марією, зятем Михайлом, онуками й правнуком
На житейських перехрестях · “Кожна людина повинна залишити після себе слід на землі”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

ЖИТТЯ, ЗІТКАНЕ З ЛЮБОВІ Й ТЕРПІННЯ

До найстарішої мешканки Гутиська Парасковії Потоцької завітала делегація, щоб привітати зі 100:річчям, вручити ві: тальну листівку від Президента України В. Ющенка. Тетяна КРОМБЕТ, просвітянка, с. Бишів Макарів# ського району Київської обл. Хто із нас на світі не розп’ятий? Воно, як маєш серце не з льодини, Розп’яття — доля кожної людини. Та є печальна втіха далебі: Комусь на світі гірше, як тобі. Ці слова Ліни Костенко з “Ма# русі Чурай” — про життя Любові Легчилової. Дитя війни, Люба зростала дев’ятою, найменшою у сім’ї, коли батько загинув на фрон# Любов Легчилова і Тетяна Кромбет ті. Половина її життя минула у рід# ній Білорусі, де після закінчення сільгоспакадемії працювала агро# номом, а друга половина — в Укра# їні, в селі Бишеві Макарівського ра# йону на Київщині. Тяжкі випробування випали на долю Любові Максимівни. Була сім’я, троє синів, але на ста# рість залишилася сама. Горе затьмарювало очі, але жінка знайшла в собі сили вистоя# ти, відродитися душею. Кажуть, час лікує душев# ні рани. Ні, не тільки час — треба, щоб був якийсь стри# жень, що не дасть душі зла# матися. Любов Легчилова — особистість творча, обдаро# вана: вона пише вірші. “Коли йшла полем, а над головою лише спів жайвора та легкі, мов із вати, хмарин# ки на блакитному небі, дум# Потоцької досі збереглися, як жар# тують її родичі, “польські замаш# ки”. У цьому переконались і гості, коли 100#річна бабця продекламу# вала польською мовою духовний вірш “Польський хрест”. А ще баба Параска пам’ятає, окрім україн# ських, вірші англійською та єврей# Парасковія Потоцька з чоловіком ки самі снувались у вірші, кожен крок римувався новим рядком”, — ділилася Любов Максимівна. Тож не дивно, що провідна тема її віршів — краса природи, землі, люди, що працею живуть на цій землі. Любов Легчилова — авторка кількох поетичних збірочок. До то# го ж, їй вдаються не лише вірші: її хата палахкотить вишивками. Ви# шитими власноруч рушниками прикрасила нашу сільську церкву, а ще підносить свій голос до Бога, співаючи у церковному хорі, пише пісні для хористів Бу# динку культури. Попри удари долі, всі ті труднощі, які довелося пере# жити, серце не зачерствіло, не збайдужіло, не перестало любити життя, бо до цього зобов’язує ім’я, яке дали батьки, — Любов. Кожна людина повинна залишити після себе слід на землі. Від неї самої зале# жить, яким він буде: “Кожен пізнається по плодах своїх”. Любов Легчилова віддає свою душу у віршах. Сила духу цієї жінки, її стійкість, терпіння, любов до життя — приклад для оточення. Односельці щиро люблять Лю# бов Максимівну, адже вона запа# лює всіх навколо своєю енергійніс# тю, товариськістю та веселим нас# троєм. Просвітяни нашого осеред# ку зичать пані Любові здоров’я, наснаги, творчих злетів та нових поетичних збірок. ською мовами, які вчила колись у школі в селі Кам’янка Сяноцького повіту Краківського воєводства. Вимоги тоді були високими. Випуск# ники гімназій, як часто розповіда# ла бабця дітям та внукам, були майже поліглотами, хоч удома до# водилося багато працювати, адже батьки тримали чимало ху# доби й поля (в родини Па# раски було 7 га). Багатодітну родину доля розкидала по різних куточках Галичини. Параска з чолові# ком і трьома дітьми (дочкою Марією, синами Степаном і Миколою) опинилася на Бе# режанщині в селі Гутисько, де природа трохи нагадувала рідні Бескиди. Тут і криницю з цілющою водою знайшли. Бі# ля неї й оселилися. Бабця й досі дякує Богу за те, що во# дицю добру все життя пила. Може, тому й дожила до та# ких поважних літ, хоч тяжко працювала і в колгоспі, й на Тетяна БІДЗІЛЯ, м. Бережани Тернопільської обл. Інколи Віталик бачив на мами# них очах сльози. Хоч був ще ма# ленький, а вже розумів, що мамі боляче, адже вони чомусь не жили разом. Віталик часто запитував се# бе: чому? Мама ж завжди була така доб# ра! Тільки інколи сердилась, коли тато приходив з роботи додому на# підпитку й починав сварки. А часом виганяв їх із сестрою в іншу кімна# ту, і тоді до Віталика долинали ма# мині ридання і татова лайка. Віта# лик тоді не раз і сам плакав, ладен був заховатися будь#куди, тільки б не чути цього. Але як тато з мамою мирилися, було дуже весело, спокійно. Вони сідали всі разом за стіл зі смачни# ми стравами або гралися в кімнаті чи ходили в гості до знайомих. *** Колись Ганна була веселою, ба# лакучою, мріяла про щасливу сім’ю, люблячого чоловіка, гарних дітей. Спочатку насправді відчула любов і розуміння чоловіка. Та з ча# сом Ярослав ставав дедалі вимог# ливішим, жорсткішим. Народилася Надійка, і Ганна сподівалася на потепління у сто# сунках. Але — не здійснилося: чо# ловік дедалі більше її ображав, принижував. Уже й не тішило його підвищення на службі. Народження Віталика трохи змінило Ярослава, та не надовго. Навіть як будували хату, молода жінка почувалася час# то чужою і зайвою, непотрібною чо# ловікові. Він приходив додому піз# но ввечері, а то й уночі. “Під мухою” влаштовував сварки, дорікав за дрібниці… Ганна не могла усвідомити, що все це відбувається з нею, що так поводиться її колись люблячий де# лікатний хлопець. А вже коли спра# ва доходила до бійки, жінка ціпені# ла від страху й огиди. Куди поділо# ся минуле кохання? Навіть спогади не зігрівали серце. Вона замикала# ся в собі, думаючи, що буде далі з нею, з дітьми, чи зможе й надалі терпіти знущання й побої. “Як добре тобі, — заздрили знайомі. — Чоловік твій — на висо# кій посаді, грошей заробляє бага#
На житейських перехрестях · “Кожна людина повинна залишити після себе слід на землі”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

НАТЕРПІЛАСЬ, ТА НЕ ПОКИНЕ

…Віталик дуже любив, коли до нього в школу приходила мама. Вона тихенько чекала в коридорі, доки закінчиться урок. А вже як виходив разом із шумливою дітворою з класу, ніжно брала за руку, і вони йшли до вікна й розмовляли. то, не те, що ми — перебиваємось, як можемо”. Ганна тільки сумно зітхала. Не хотілося виносити свої болі на лю# ди… Ярослав ставав дедалі жорсто# кішим. “Я тебе доведу до того, що за мною на колінах повзатимеш, молитимешся, щоб я до тебе заго# ворив!” — допікав словами. Ще й підбурював дітей проти неї. Ганна зі сльозами згадує, як він демонстративно садив дочку і сина до себе в машину, катав, давав їм гроші, а вона залишалася вдома сама. Особливо піддавалася бать# ковим “навчанням” Надійка, хоч ін# коли й співчувала матері. Віталик більше горнувся до мами. Але про# тистояти владному татові дитина не могла. Напруга в сім’ї зростала. — Життя було, мов пекло, — згадує Ганна. — Ніби хтось нам по# робив. І одного дня Ярослав подав за# яву на розлучення. — Маєш дати згоду одразу! — застеріг. — Погодишся — матимеш півхати і житимеш із дітьми. А ні — залишишся ні з чим, ще й аліменти платитимеш. Ганна від таких слів жахнулася. Пристала на його умови. Адже він, бачте, “матеріально добре забез# печений”. Це визнав суд. А ще… присудив дітей батькові. Рішення суду перевернуло всі Ганнині сподівання — вона повинна платити аліменти дітям! Здоровий глузд не міг цього осягти: нормаль# на жінка, хороша мати, не нарко# манка, не пиячка, не легковажна — і забрали дітей, про яких піклувала# ся й віддавала їм тепло, увагу, лю# бов. Незбагненним був присуд… Ганна витерпіла й це. Покинута близькими, дорогими їй людьми, вона оселилась у матері. Старан# но, як і раніше, ходила на роботу. Була привітна, хоч у серці — неза# гоєні рани від зради й підступності. Ярослав після “переможного” розлучення тріумфував. — Можеш брати собі півхати, — саркастично казав він. — А до дітей — не сунься!” Ганна обурювалася, та нічого вдіяти не могла. Її половина хати була порожня. “Як вас люблю, любі мої дітки, як за вами пропадаю!” — голосила зболена материнська душа. І мати шукала з ними зустрічі, приходила в неділю і свята, щоб подарувати щось своїм кровинкам, щоб поба# чити їх і потім проплакати довгі ночі. Не впала Ганна, як бажав їй Ярослав, вистояла. Та він… Не при# живалися в його хаті нові жінки. І сміху дитячого не вистачало, бо не було з дітьми найріднішої людини — матері. Сусіди скрушно хитали голова# ми. Мати з болем заглядала дітям у вічі й мовчки терпіла байдужість. “Я все одно їх не покину! — твердила знайомим. — Я доб’юся правди, справедливості!” Хотіла взяти дітей до себе, коли Ярослав захворів, — не віддала свекруха: переконала всіх, що ді# тям у матері нічого робити. Проси# ла Ганна дітей на канікули — також не віддали, відвезли в село. *** Спливав час… Діти підростали. Як і більшість українських жі# нок, не з добра поїхала Ганна шука# ти щастя в чужі краї. Але життя зму# сило. І не лише безгрошів’я, а й гір# ка несправедливість. …Одержавши легалізацію, Ган# на приїхала з Іспанії лише на кілька тижнів. Розрахуватися з боргами, відвідати батьків і… дітей. Так, са# ме її дітей, яких у неї колись відіб# рали. На чужині вона навчилася не плакати від душевного болю. А мо# же, ще й раніше, після того, як пе# режила приниження. Щоб діти вірили — мама їх ніко# ли не покине!
Читацьке віче · “Саме з мови починається людина”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

щоб пізнавати свою минувшину і вчитися на ній могло не одне поко# ління саджавців.
Читацьке віче · “Саме з мови починається людина”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

ЗБИРАЧ І ОХОРОНЕЦЬ МИНУВШИНИ

Степан БОЙКО, просвітянин, м. Івано#Франківськ Василь Мороз, мешканець села Саджави Богородчанського району, що на Івано#Франківщи# ні, за час незалежної України з допомогою просвітян розбуду# вав музей етнографії й побуту села і зібрав понад 12 тисяч екс# понатів. На Всеукраїнському кон# курсі музейних працівників його нагородили дипломом лауреата. Проводили конкурс Міжнародний благодійний фонд “Україна# 3000” та Український центр роз# витку музейної справи. “Це мені подяка до 140#річчя заснування “Просвіти” і 16#річчя відроджен# ня осередку в селі”, — сказав В. Мороз. Василь Іванович 20 років зби# рав надбання історії, культури, на# родного мистецтва рідного села, Перші експонати потрапили до музею зі… смітників, куди селяни викидали старі речі. Дещо Василь Іванович розшукав удома, дещо дали сусіди. Звернувся із прохан# ням до колег#учителів, учнів. Так назбирав понад сотню речей. Сьогодні в музеї дев’ять прос# торих залів, близько чотирьох ти# сяч експонатів. Їх поділено на 29 основних експозицій, разом з під# розділами їх налічується 45. Це іс# торія назви села, перші поселенці, знаряддя праці, предмети побуту; буденний, святковий та весільний одяг різних часів; мисливство та рибальство; розмаїтий світ вишив# ки; розвиток освіти й культури в се# лі — словом, усе, чим жила Саджа# ва і саджавці впродовж майже шести сотень літ. В експозиції “Просвіта” вчора і сьогодні” йдеться про будівництво народної школи, церкви, будинку “Просвіти” з читальнею. Відтворе# но розповіді про сільський та цер# ковний хори, драматичний гурток, традиції просвітян, спортивне жит# тя селян, патріотичне виховання молоді, участь односельців в укра# їнських визвольних змаганнях, розповіді про вшанування героїв і розбудову незалежної соборної України. Серед багатьох цікавих речей у музеї є унікальні, наприклад різь# блений дерев’яний хрест 1516 ро# ку. Такі хрести селяни кріпили над вікнами, молилися до них і як без# цінну сімейну реліквію передавали з покоління в покоління. Або двері 1840 року, зроблені без жодного цвяха; дитяча колиска 1900 року, корито кінця XVIII століття; вишива# ні рушники, яким понад сто років тощо. Багато разів В. Морозові про# понували продати раритетні екс# понати. Відповідав: “Та ти що, чо# ловіче, мені ж люди все безплатно віддали, тут майже на кожному експонаті ім’я його власника напи# сано, а ти смієш торгуватися”. Для Василя Івановича кожен від# відувач — найдорожчий гість. А по# бувало тут за роки існування музею понад 12 тисяч. У музеї зібрано ба# гатющий матеріал, який використо# вують на уроках мови, літератури, географії, історії, народознавства. Недаремно йому кілька років тому присвоєно звання народного, а 2008#го — найкращого в Україні.
Читацьке віче · “Саме з мови починається людина”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

ЧЕРВОНІ КЕТЯГИ КАЛИНИ

Алла ГЛЕМБОЦЬКА, Борова—Веприк, Фастівський ра# йон, Київська область Фото автора Першу роботу — янгола — Оля вишила хрестиком на подушечці у четвертому класі й присвятила ма# мі Євгенії Саківні. Довго берегла ту подушечку мама, наставляючи до# ню: “Сорочку чи рушник вишивати# меш — доклади ще й душевного тепла, щоб люди про тебе па# м’ятали”. Матері нема вже давно, а як тільки бере просвітянка із села Бо# рова Ольга Михайличенко мамине шитво до рук, згадує її слова. Час невблаганний, тож і не зог# ляділася майстриня, як онуки по# виростали. Здається, нещодавно Оля й Володя ще студентами бу# ли… А як святкували її ювілей, стільки теплих слів і щирих поба# жань почула, стільки подарунків от# римала. Та найбільше зраділа не# величкій серветочці, яку вишив онук. Вручав Володя той дарунок, ав пам’яті Ольги Іванівни ожило да# леке минуле. Розчулилася жінка: крадькома витерла непрохану сльозу, що обпекла щоку. — Радію і плачу тому, що онук обрамив її вишитими червоними кетягами калини, що нагадали мені нелегке минуле, — каже Ольга Іва# нівна. — Саме такі ще зовсім моло# дою я потайки вишивала у невіль# ничих таборах… Про те, як “заробила каторгу”, не раз переповідала рідним, зна# йомим та землякам. Було те в роки німецької окупації. Якось брат Во# лодя Косовський приніс вірш фас# тівського поета Андрія Кравця# Кравченка “Ніченька”. Вихований у родині політв’язня тридцятих ро# ків, який загинув на Колимі, Андрій у свої шістнадцять життя розумів не по#сталінськи, та й громадян# ської позиції борця за свободу не приховував у віршах: Крові вкраїнської море бездоннеє П’ють, та не вип’ють усе. Сталін в Сибір гнав батьків мільйонами, Гітлер — до рейху везе. “Ніченька” стала першою лис# тівкою на Фастівщині, яку потайки наспівували, переповідали. Оля за порадою брата передрукувала її на машинці. Через рік, 1944#го, коли вже вигнали з Київщини німців, хтось таки доніс на Ольгу. Вирок влади був жорстоким: 11 років за# слання за “намагання підриву єди# ного і неділимого Союзу”. Заслали й брата Володимира Косовського, щоправда, на рік більше неволі до# дали. Коли влада змінилася, про них із Володею зняли фільм “Брат# невільник, невільниця#сестра”. — Доля Андрія Кравця#Крав# ченка була надто жорстокою, — пригадує Ольга Іванівна. — Куля з німецького парабелума застрягла у нього в попереку. Двадцять один день промучився паралізований юнак — до самої смерті… Доки Оля спізнавала жахи каті# вень Заполяр’я, її мати, колгоспни# ця Євгенія Саківна, мало не що# тижня носила на пошту листи до “батька народів — Сталіна” з єди# ним проханням: виправдати не# винних дітей. Та жодної відповіді так і не отримала. Не дочекалася й дітей із далекої Півночі. — Якби не шитво, не уявляю, як би там, у неволі, вижила, — згадує Ольга Іванівна. — Здається, усі приниження й поневіряння забува# лися, коли торкалися пальці голоч# ки#розрадниці. Скільки сорочок, рушників вигаптувала! А ось калину не можна було вишивати. “Ето — националістічєскій кустарнік”, — гидким рефреном лунали слова наглядача. Неодноразово застері# гали, що можуть додати тюремної темноти не на один день та ніч, як# що торкнеться рука полотна й ви# шиватиму калинове гроно. І все# таки потайки між квітками, як мог# ла, ховала червоні кетяги калини. А як жити вдалині від рідної хати без калини? Ольга Михайличенко пишаєть# ся, що доля подарувала їй хорошо# го й вірного чоловіка, який був по# мічником і порадником. І дітьми за# доволена — виховані, чемні. Син, до речі, так і залишився жити у Воркуті. Він — шахтар, чоловік за# служений, нагороджений ордена# ми Шахтарської Слави. Дочка із зя# тем закінчили політехнічний інсти# тут, та й онук Володя тягнеться до інженерної справи. Про майстриню Ольгу Михай# личенко та її родину зняли ще один документальний фільм, “Сорочка# вишиванка”, а в Києві, Веприку, се# лищі Борова неодноразово де# монстрували її роботи. — Чимало літ я передавала знання учням школи мистецтв се# лища Борова, звідси й вийшла на пенсію, — каже Ольга Іванівна. Мешкає майстриня в селищі Борова, неподалік Веприка, де жив її брат, відомий поет#просвітянин, публіцист і краєзнавець Володи# мир Косовський. Заслужила поша# ну, радіє, що чимало дітей і нині ці# кавляться її калиновими візерунка# ми, не байдужі до рідного мистец# тва, до народної творчості. А ще, каже Ольга Іванівна, навідуються, не обминають рідної школи. Щедра душею майстриня не приховує мистецьких секретів. Як віднайде новинку — покаже дітям, знайомим. Хрестик, гладь, ріше# льє, філейна вишивка, мережка чи білим по білому — все виходить у неї витончено й філігранно. — Вишивка — як поезія, яку безмежно люблю, — каже Ольга Іванівна. Тягнуться до неї, мов молоді пагони, односельці, знайомі, учні. — Нехай переймають молоді наше рідне, — додає Ольга Михай# личенко, — а потім дітям своїм у спадок ті знання передадуть.
Читацьке віче · “Саме з мови починається людина”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

БУТИ УКРАЇНКОЮ НЕПРОСТО

Анатолій ТУРКЕНЯ, Чернігівська обл. Фото автора Традиційно освіта належить до “витратної” сфери суспільства. Проте освіта — це прихований скарб, який обов’язково виявить себе в майбутньому. Головний її ре# зультат — підвищення якості люд# ського потенціалу. Виняткову роль у підготовці кадрів належного квалі# фікаційного рівня відведено націо# нальній системі освіти. Цьому все свідоме життя присвятила Катери# на Романенко, вчителька вишиван# ня, української мови та літератури київської школи#інтернату №26. Пані Катерина пишається тим, що пам’ятає своє коріння й береже неоціненні скарби, завдяки яким залишилася українкою, — народну пісню і рідну українську мову, яку вивчала в університеті ім. Т. Г. Шев# ченка. Народилася Катерина Романен# ко на хуторі Мала Доч Борзнянсько# го району на Чернігівщині. І нині за# хоплюється українською художньою вишивкою, пам’ятає традиційне по# ліське вишивання, намагається до# помогти тим, хто захоплюється ру# коділлям. У неї є рушники із зобра# женням Тараса Шевченка, вишивки за мотивами його невмирущих тво# рів: “Учітеся, читайте”, “Ну, що б здавалося слова…”, “У нашім раї на землі…”, “Думи мої, думи мої…”, вишитий синіми та жовтими нитка# ми текст “Заповіту”… “Народилася я біля гетьман# ської столиці Батурина, — розпові# дає пані Катерина. — Понад 40 ро# ків передавала любов до рідного слова дітям. Завжди розмовляла лише українською — і всі розуміли. Навіть дехто з “общєпонятного” пе# реходив на українську. Але важко бути в Україні українкою. Іноді дово# диться терпіти образи чиновників… Адже те, що діється вже впродовж кількох років на державному рівні з українською мовою, — цілеспрямо# ваний геноцид. До болю у серці щодня відчуваю новітнє зросійщен# ня України, відверту наругу над її ду# ховним скарбом — мовою. Це — не# безпечна загроза для існування на# шої державності. Адже народ, що з гордістю називає себе українським, дозволяє образи: “малорос”, “пе# ревертень”, “покруч”… Із сумом згадую екскурсію для учнів 9 класу, про яку заздалегідь домовилася в Національному за# повіднику “Софія Київська”. Екс# курсовод категорично заявив: “Го# воріть буду на русском язикє”. До# велося йому нагадати, що Україна — вільна, незалежна, самостійна, соборна держава. У відповідь про# звучало: “Етой мови я нє знаю. А такая учітєльніца нічєму хорошему нє может научіть”. Ще була історія з обміном ра# дянського паспорта на україн# ський, в якому не вказано націо# нальності. Тривалий час не хотіла брати такий документ. Настирливо домагалася, щоб російською мо# вою (теж наруга) моє ім’я Катерина було відтворено без літери “є”. Паспортистка категорично від# мовилася зробити такий запис і ві# діслала мене до паспортного сто# лу. Там доводжу про існування іме# ні Катерина в російській мові, по# силаючись на російських класиків. Пред’явила своє свідоцтво про на# родження. Та вперті русифікатори не здаються: “А какая разніца? Ми ж помєняєм імя”. “Схожі до вас уже раз спотворили його без моєї зго# ди, а тепер я вже поверну його та# ким, яким мене нарекли батьки”. “Ну і націоналістка!” — гнівно#пре# зирливо кинула чиновниця мені вслід. Уже біля дверей я твердо за# явила: “Так, я націоналістка, але вас мені жаль. Ви ж перекотиполе. Проте запишете моє ім’я так, як потрібно, — Катерина”. В Інституті мовознавства вида# ли довідку про те, як записати моє українське ім’я російською мовою. Тож маю безнаціональний паспорт, зате зі справжнім українським іме# нем. У перші роки незалежності до мене зверталося багато старшо# класників з російськомовних шкіл, щоб опанувати державну мову на рівні середньої школи. Абітурієнтка Вікторія Медведєва, що до 10 кла# су навчалася в Тюмені, зуміла за півроку вивчити українську й успіш# но склала іспит до ВНЗ. На часі бити на сполох — рідну мову не можна зневажати. Саме змови починається людина”.
З народних джерел · “Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине”. Тарас Шевченко · с. 15сторінка оригіналу ↗

ПІСНІ КСЕНІЇ ІСКРУК

ІЗ ВУСТ В УСТА ЧЕРВОНА КАЛИНА Червона калина У лузі стояла. Із походу дівчинонька Козака чекала. Та чекала літо, Чекала ще й зиму — Та й питала у лузі Червону калину: “Розкажи, калино, Ти тут серед поля, Розкажи, калино, Яка моя доля? Чому сумні мої думи І сни невеселі, Коли милого побачу У своїй оселі?” Стоїть в полі та калина, З вітром розмовляє, А дівчина із походу Козака чекає. Знов цвіте калина, Сонце ясно сяє, Ну а та дівчина Надію ще має. ДВА БЕРЕГИ — ОДНА РІЧКА Два береги — одна річка, Шинкарочка#молодичка Горілочки наливає, На козака поглядає. А козак підморгнув Ще й підкрутив вуса: — Шинкарочко чорноброва, Я тебе боюся. — Ой не бійся, козаченьку, Чарувать не буду, Бо я твої чорні вуса Повік не забуду. Два береги — одна річка При гарній долині, Шинкарочка козака Виглядає й нині. Виглядає нині, У степ поглядає, А в душі їй серденько Спокою не має. Ой вернися, козаченьку, В цю гарну долину, А я тобі у шинку Налию чарчину. ОЙ У ПОЛІ ДУБ ЗЕЛЕНИЙ Ой у полі дуб зелений Й козацька могила. Виглядала козака Дівчинонька мила. Виглядала і чекала Козака з походу. Сама була, як калина, — Гарненька на вроду. Зима уже відшуміла, Уже сніжок тане, А милого козаченька З походу немає. Знову уже дуб зелений В полі розцвітає, А серденько у дівчини Сивий смуток крає. І сорочку миленькому Шила#вишивала, Та сорочка про милого Пам’яткою стала. Стоїть в полі біля дуба Дівчинонька мила, Ну а рядом із цим дубом — Козацька могила. БІЛЯ КОРЧМИ Йшли козаки на війну З турком воювати Та й рішили біля корчми Пісень поспівати. А ті пісні сумні такі, Сумні, невеселі — Чи повернемось колись ми У свої оселі? Наливай, корчмарю, Та й повнії чари, Хай же згине вража сила — Турки і татари! Та й поїхали козаки В чужу сторононьку, Щоб за вільний край свій Скласти голівоньку. Ой висока в чистім полі Козацька могила, Отут душа козацькая І могутня сила. Біля корчми знову пісні, Знову сумні чути — Це зібрались козаченьки Друзів пом’янути. Ще не вмерла наша сила, Міцнішою стала, А вам, рідні козаченьки, — Пошана та слава. ДУМИ МОЇ ЧУМАЦЬКІЇ Зупинились чумаченьки Біля водопою — Пийте, воли, пийте сірі, Корміться травою. Один чумак зажурився, Лежить спочиває, А в далекій стороні Дівчина чекає. Біля цього водопою Червона калина, Виглядає із мандрівки Чумака дівчина. Думи мої чумацькії, Думи невеселі, Що робиться в ріднім краї, У моїй оселі? Напився чумак водиченьки, Помолився Богу, Запріг свої воли сірі, Вирушив в дорогу. В ЧУМАКА ВЕСІЛЛЯ Везли сіль чумаки З Криму на Поділля. Попросили бандуриста, Щоб зіграв весілля. Бандурист був сивий#сивий, В дорозі стомився, На прохання чумаченьків Таки погодився. Та й пішла чумацька валка, Скрипучи возами, До рідної сторононьки Десь там за лісами. Сидить бандурист на возі, Щупаючи струни, А в кожного чумаченька Невеселі думи. Що ви хлопці сумні такі? — Бандурист питає. — Вже моя бандура Пісень починає. Рідна наша сторононька І рідна домівка, Там чекає чумаченька Гарнесенька дівка. Ой ви, воли круторогі, Яка у вас сила, Що дівчина чумаченька Взяла й полюбила. Не журися, чумаченьку, — Край не за горами. Вже приїдеш до дівчини, До батька й до мами. Якщо твоя наречена Із цього Поділля, То зіграємо тобі Гарненьке весілля. Аж три дні бандура грала, Як прийшла неділя, В молодого козаченька Родом із Поділля. КОЗАК МОЛОДЕНЬКИЙ ЗІБРАВСЯ В ПОХІД Піднялося сонце Раненько зі сходу, Козак молоденький Збиравсь до походу. Зібрав прості речі: Шаблюку та люльку, Пішов проганяти Татарина й турка. За вільну земельку, Яка життя дала, Дівчина козаку Кисет дарувала. І мати старенька Ішла проводжати. Дівчина сказала: “Я буду чекати”. Чекала два літа І зимоньку#другу, Душа відчувала То радість, то тугу. І якось під осінь, Ще зовсім раненько, Вернувся з походу Козак молоденький. ДВІ МОЛОДІ ДОЛІ Коло річки, під горою, Зупинились чумаки, Розпрягли волів попасти Ще й напитися води. Ой широка луговина, В річці чистая вода, Там дівчина воду брала, Чорнобрива, молода. Молодий чумак із валки, Що Остапом звався, Як угледів ту дівчину, Так і закохався. “Ти, дівчино чорнобрива, Напевне, тутешня, В тебе стан гнучкий дівочий, Сама, як черешня”. А дівчина, Соломія Яку було звати, Вирішила в чумаків Солі поміняти. Так окраєць хліба І кусочок солі Об’єднав навіки Дві молоді долі. ОЙ ТА НА ІВАНА Ой та на Івана, Ой та на Купала На березі на ставочку Дівчина стояла. — Чом стоїш, дівчино, Про що ти думаєш, Чом коси не чешеш, Чом не заплітаєш? — Стою, ноги мию Й косу заплітаю, Та й свого милого Іванка чекаю. А вода в ставочку Та й тиха стояла, А це ж на Івана Та й ще на Купала. — Ой прийди, Іванку, Прийди на Купала, Мої очі плачуть — Я тебе чекала. Ой ніч така гарна, Зоряна та ясна, Чом дівоча доля Та така нещасна? РОЗСТЕЛИВСЯ ТУМАН Розстелився туман Та й на всю долину, Зупинились чумаки, Ідучи до Криму. — Рідні мої чумаченьки, Рідні мої браття! Шукай вовну та кресало — Розпалим багаття. Розгорілось те багаття, Освіща долину, — Чумаки пісень співають, Згадують родину. Згадують родину, Дівчину, дружину, — Ідучи у край далекий Аж по сіль до Криму. Ой раненько чумаченьки, Розправивши плечі, Напоїли волів сірих Із річки Нетечі. Із долини той туман Іще не піднявся, А чумацький караван Уже в Крим подався. Біля річки Нетечі, Де росла калина, Ще жива, іще не вмерла Чумацька родина. Надіслав до редакції Сергій ПІДДУБНИЙ, с#ще Голованівськ Кіровоградської обл. Ксенія Іванівна Іскрук народилася 1892 року в се: лі Красногірці Голованівської волості Балтського пові: ту Подільської губернії. Померла на 105:му році 1997: го в рідному селі, але вже Кіровоградської області Го: лованівського району. Протягом всього життя Ксенія Іванівна ніколи не покидала рідного села, де працю: вала кравчинею. До глибокої старості пам’ятала бага: то пісень, які, як сама казала, ще співала її бабуся. Отож і вона шила та співала. Тексти пісень, які пропонуємо до уваги читачів, за: писав місцевий краєзнавець, директор сільського дер: жавного музею Георгій Варфоломійович Кулик, мати якого теж любила співати і часто ходила до тітки Ксені. На світлині бачите Ксенію Іванівну в день її 100:річчя. Якщо Ви, шановний читачу, теж маєте записи від носіїв народнопісенної лірики і вони справді цікаві, надсилайте їх до редакції. Віктор Наконечний. “Помисли наших предків”
Культура · “У мистецтві все можливо доти, доки його основою є любов — Бог”. Марк Шагал · с. 16сторінка оригіналу ↗

НЕ ХЛІБОМ ЄДИНИМ

Посольство Мексики в Україні за підтримки всеукраїнської органі: зації “За помісну Україну” (голова Петро Ющенко), Віктора Нероден: ка та майстерні “Зографос” відкрило в Національному музеї літерату: ри виставку “Мексиканські та українські ікони у творчості ікономаля: рів України”. Куратор проекту — київський художник Дмитро Гордіца. Посол Мексики в Україні Сесар Окаранса з українськими художниками не вмирає. Те, що поєднує наші народи, — віра. Це живий місток, що єднає два потоки культур у річку християнського мистецтва. Це зробило художників відкритими для мис# тецтва іншого народу. Надзвичайний і Повноважний Посол Мек# сики в Україні Сесар Оскар Окаранса Каста# ньєда сказав, що ця виставка — перший спільний проект з українськими художника# ми, які у творчості висловлюють власне сприйняття мексиканського мистецтва. Для мексиканського суспільства важливі ці робо# ти, адже ікономалярство Мексики не має таких давніх і тяглих тради# цій, як українське. Пан Посол ви# словив вдячність директорові Му# зею літератури Галині Сороці, май# стерні “Зографос”, усім, хто долу# чився до роботи над виставкою. Виставку благословив ієромо# нах о. Сава (Осмульський) (Виду# бицький монастир Української Православної Церкви Київського Патріархату): “Християни вірують, що в іконі перебуває благодать Божа, тож прославляємо образ Божий. Серед християн різних конфесій панує любов, а отже, Господь, тож ми живемо в Бозі, і сприяє цьому ікономалярство”. До розмови долучився Над# звичайний і Повноважний Посол Республіки Куба в Україні Фелікс Олена ШУЛЬГА Фото Надії КИР’ЯН На відкриття завітали представницькі де# легації Посольства Мексики в Україні, По# сольств Куби, Білорусі, Кореї, Угорщини, Па# лестини, Аргентини та інші. Духовними пісня# ми гостей вітав ансамбль Видубицького мо# настиря “Видубичі” під керівництвом Богдана Куця. Вела вечір журналістка, кандидат філо# логічних наук, лауреат всеукраїнських і міжна# родних фестивалів Галя Ільєва. Директор музею, заслужений працівник культури України Галина Сорока, вітаючи гостей, сказала, що людина постійно пере# буває в пошуку духовного опертя. Цей пошук неодмінно приводить її до віри, і на шляху до неї — мистецтво, передусім сакральне, яке в пошуку істини єднає людей. Ікономалярство — найвищий вияв такого мистецтва, воно зрозуміле всім. На виставці представлено 100 творів 28 молодих українських художників, яких об’єд# нує віра. Кожен з них зумів зберегти прийо# ми українського малярства і відкрити вітчиз# няному глядачеві світ мексиканської ікони. Твори побудовано на засадах традиційного народного мистецтва, і це зробило їх відкри# тими для мистецтва іншого народу — мекси# канського. Наші культури близькі, попри те, що країни розташовано на різних континен# тах. Українцям притаманне історично розма# їте народне мистецтво, традиція, що ніколи Леон Карбальйо. Його вразила глибина і ду# ховність робіт, представлених на виставці. Він підтримав ініціативу цього гуманного і красивого проекту, який у перспективі пе# редбачає зближення народів. “Сподіваюся, сказав пан Посол, що він пошириться й на ін# ші народи, зокрема кубинський”. Доктор мистецтвознавства, доктор фі# лософії, професор Київської Православної Богословської академії УПЦ КП Дмитро Сте# повик стверджує, що для України незвично, коли поєднуються українська й мексикан# ська іконописні традиції. “Наші дві цивіліза# ції протилежні, вони майже не перетинали# ся. Але в час, коли світ став єдиний і христи# янство перебуває під загрозою, це поєднан# ня непоєднуваного може започаткувати екс# перимент, традиції якого зберігає історія: ві# зантійський іконопис виник на перехресті античного міфологічного мистецтва і хрис# тиянської ідеології, які до того були фактич# но антагоністами. Художники, твори яких бачимо на вис# тавці, — експериментатори. До традицій ук# раїнського ікономалярства вони долучили святих Мексики — країни, яка не мала влас# них християнських традицій, прийнявши цю релігію в Пізньому Середньовіччі. Сподіваюся, що виставка стане початком цікавого експерименту, який піде в руслі Святого Писання”. Дмитро Гордіца. “Той, що є” Тетяна Устименко. “Богородиця з дитям” Художника#іконописця Петра Гончара вразило, що на творчість художників надих# нула Мексика, адже між нашими культурами небагато спільного. Іконопис — складний різновид творчості, бо ікона — це не карти# на, коли художник працює над пошуком форм, а Церква існує сама по собі. Тож пе# реплетіння цих понять надихає на єднання духу і високої майстерності. Директор майстерні “Зографос” Дмитро Гордіца переконаний, що проект вдався. “Та# кі проекти звершуються во славу Божу”, — сказав художник. На завершення відкриття виставки гості мали змогу послухати музичну композицію у віртуозному виконанні бандуристів Романа Гриньківа і Катерини Троценко. Мабуть, ще довго кожен з відвідувачів виставки перебуватиме під враженням від побаченого. Молоді ікономалярі запропону# вали власне неординарне бачення, яке, од# нак, не виходить за межі традиції; свій погляд на дискусію, яким повинен бути іконопис су# часного храму. Примирити в іконі мистецьку творчість і богословський аспект — ось, на їх# ню думку, мета сучасного ікономалярства.
Культура · “У мистецтві все можливо доти, доки його основою є любов — Бог”. Марк Шагал · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Запрошуємо Вас узяти участь у прямоефірній передачі з циклу “Радіо “Культура” представD ляє”, яка відбудеться 27 лютого, у п’ятницю, о 17 годині у Великій студії концертноDстудійного комплексу Національної радіокомпанії України (Будинок звукозапису, станція метро “Кловська”, вул. Леоніда Первомайського, 5Dа). Наша програма присвячена 20Dріччю утворення Товариства української мови, вона озаглавлеD на словами О. Т. Гончара: “Мово, будь! Мово, живи і живи!” До участі у програмі запрошені Герой України Борис Олійник, голова ВУТ “Просвіта” народний депутат Павло Мовчан, доктори філологічних наук Олександр Пономарів, Лариса Масенко, доктор історичних наук о. Юрій Мицик, професор Іван Ющук, директор Українського гуманітарного ліцею Галина Сазоненко, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка Марія Матіос, відома письменD ниця Катерина Мотрич, народні артисти України Анатолій Мокренко, Лариса Кадирова, кінорежиD сери Юрій Іллєнко та Леонід Мужук. Саме цього вечора Ви зможете привітати із врученням премії імені Б. Грінченка депутата ЛьвівD ської обласної ради, мовознавця Ірину Фаріон. Дійство вестиме лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка Любов Голота. Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Ш е ф # р е д а к т о р Павло МОВЧАН Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Перший заступник головного редактора Ніна ГНАТЮК 279#49#47 Заступник головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279#49#47 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278#01#30 (тел/факс) Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ мови Святослав МІЗЕРНЮК 279#39#55 Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН 270#55#57 Відділ коректури Олена ШУЛЬГА 278#63#69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Олег БЕССЬКИЙ 278#63#69 Інтернет#редактор Євген БУКЕТ 279#39#55 Черговий редактор Святослав МІЗЕРНЮК Бухгалтерія 279#41#46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10@Б, м. Київ, 01001 E@mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org.ua Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301208 Наклад у лютому — 28800 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 4,27 грн. на 3 місяці — 12,36 грн. на 6 місяців — 23,42 грн. 0 9 0 0 8 4 820095 780016
Емблема «Просвіта»Просвітянин