Читацьке віче · “Саме з мови починається людина”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
ЧЕРВОНІ КЕТЯГИ КАЛИНИ
Слово Просвіти, №08 за 2009 рік
Алла ГЛЕМБОЦЬКА, Борова—Веприк, Фастівський ра# йон, Київська область Фото автора
Першу роботу — янгола — Оля вишила хрестиком на подушечці у четвертому класі й присвятила ма# мі Євгенії Саківні. Довго берегла ту подушечку мама, наставляючи до# ню: “Сорочку чи рушник вишивати# меш — доклади ще й душевного тепла, щоб люди про тебе па# м’ятали”. Матері нема вже давно, а як тільки бере просвітянка із села Бо# рова Ольга Михайличенко мамине шитво до рук, згадує її слова. Час невблаганний, тож і не зог# ляділася майстриня, як онуки по# виростали. Здається, нещодавно Оля й Володя ще студентами бу# ли… А як святкували її ювілей, стільки теплих слів і щирих поба# жань почула, стільки подарунків от# римала. Та найбільше зраділа не# величкій серветочці, яку вишив онук. Вручав Володя той дарунок, ав пам’яті Ольги Іванівни ожило да# леке минуле. Розчулилася жінка: крадькома витерла непрохану сльозу, що обпекла щоку. — Радію і плачу тому, що онук обрамив її вишитими червоними кетягами калини, що нагадали мені нелегке минуле, — каже Ольга Іва# нівна. — Саме такі ще зовсім моло# дою я потайки вишивала у невіль# ничих таборах… Про те, як “заробила каторгу”, не раз переповідала рідним, зна# йомим та землякам. Було те в роки німецької окупації. Якось брат Во# лодя Косовський приніс вірш фас# тівського поета Андрія Кравця# Кравченка “Ніченька”. Вихований у родині політв’язня тридцятих ро# ків, який загинув на Колимі, Андрій у свої шістнадцять життя розумів не по#сталінськи, та й громадян# ської позиції борця за свободу не приховував у віршах: Крові вкраїнської море бездоннеє П’ють, та не вип’ють усе. Сталін в Сибір гнав батьків мільйонами, Гітлер — до рейху везе. “Ніченька” стала першою лис# тівкою на Фастівщині, яку потайки наспівували, переповідали. Оля за порадою брата передрукувала її на машинці. Через рік, 1944#го, коли вже вигнали з Київщини німців, хтось таки доніс на Ольгу. Вирок влади був жорстоким: 11 років за# слання за “намагання підриву єди# ного і неділимого Союзу”. Заслали й брата Володимира Косовського, щоправда, на рік більше неволі до# дали. Коли влада змінилася, про них із Володею зняли фільм “Брат# невільник, невільниця#сестра”. — Доля Андрія Кравця#Крав# ченка була надто жорстокою, — пригадує Ольга Іванівна. — Куля з німецького парабелума застрягла у нього в попереку. Двадцять один день промучився паралізований юнак — до самої смерті… Доки Оля спізнавала жахи каті# вень Заполяр’я, її мати, колгоспни# ця Євгенія Саківна, мало не що# тижня носила на пошту листи до
“батька народів — Сталіна” з єди# ним проханням: виправдати не# винних дітей. Та жодної відповіді так і не отримала. Не дочекалася й дітей із далекої Півночі. — Якби не шитво, не уявляю, як би там, у неволі, вижила, — згадує Ольга Іванівна. — Здається, усі приниження й поневіряння забува# лися, коли торкалися пальці голоч# ки#розрадниці. Скільки сорочок, рушників вигаптувала! А ось калину не можна було вишивати. “Ето — националістічєскій кустарнік”, — гидким рефреном лунали слова наглядача. Неодноразово застері# гали, що можуть додати тюремної темноти не на один день та ніч, як# що торкнеться рука полотна й ви# шиватиму калинове гроно. І все# таки потайки між квітками, як мог# ла, ховала червоні кетяги калини. А як жити вдалині від рідної хати без калини? Ольга Михайличенко пишаєть# ся, що доля подарувала їй хорошо# го й вірного чоловіка, який був по# мічником і порадником. І дітьми за# доволена — виховані, чемні. Син, до речі, так і залишився жити у Воркуті. Він — шахтар, чоловік за# служений, нагороджений ордена# ми Шахтарської Слави. Дочка із зя# тем закінчили політехнічний інсти# тут, та й онук Володя тягнеться до інженерної справи. Про майстриню Ольгу Михай# личенко та її родину зняли ще один документальний фільм, “Сорочка# вишиванка”, а в Києві, Веприку, се# лищі Борова неодноразово де# монстрували її роботи. — Чимало літ я передавала знання учням школи мистецтв се# лища Борова, звідси й вийшла на пенсію, — каже Ольга Іванівна. Мешкає майстриня в селищі Борова, неподалік Веприка, де жив її брат, відомий поет#просвітянин, публіцист і краєзнавець Володи# мир Косовський. Заслужила поша# ну, радіє, що чимало дітей і нині ці# кавляться її калиновими візерунка# ми, не байдужі до рідного мистец# тва, до народної творчості. А ще, каже Ольга Іванівна, навідуються, не обминають рідної школи. Щедра душею майстриня не приховує мистецьких секретів. Як віднайде новинку — покаже дітям, знайомим. Хрестик, гладь, ріше# льє, філейна вишивка, мережка чи білим по білому — все виходить у неї витончено й філігранно. — Вишивка — як поезія, яку безмежно люблю, — каже Ольга Іванівна. Тягнуться до неї, мов молоді пагони, односельці, знайомі, учні. — Нехай переймають молоді наше рідне, — додає Ольга Михай# личенко, — а потім дітям своїм у спадок ті знання передадуть.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
