Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
На житейських перехрестях · “Кожна людина повинна залишити після себе слід на землі”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

НАТЕРПІЛАСЬ, ТА НЕ ПОКИНЕ

Слово Просвіти, №08 за 2009 рік

…Віталик дуже любив, коли до нього в школу приходила мама. Вона тихенько чекала в коридорі, доки закінчиться урок. А вже як виходив разом із шумливою дітворою з класу, ніжно брала за руку, і вони йшли до вікна й розмовляли. то, не те, що ми — перебиваємось, як можемо”. Ганна тільки сумно зітхала. Не хотілося виносити свої болі на лю# ди… Ярослав ставав дедалі жорсто# кішим. “Я тебе доведу до того, що за мною на колінах повзатимеш, молитимешся, щоб я до тебе заго# ворив!” — допікав словами. Ще й підбурював дітей проти неї. Ганна зі сльозами згадує, як він демонстративно садив дочку і сина до себе в машину, катав, давав їм гроші, а вона залишалася вдома сама. Особливо піддавалася бать# ковим “навчанням” Надійка, хоч ін# коли й співчувала матері. Віталик більше горнувся до мами. Але про# тистояти владному татові дитина не могла. Напруга в сім’ї зростала. — Життя було, мов пекло, — згадує Ганна. — Ніби хтось нам по# робив. І одного дня Ярослав подав за# яву на розлучення. — Маєш дати згоду одразу! — застеріг. — Погодишся — матимеш півхати і житимеш із дітьми. А ні — залишишся ні з чим, ще й аліменти платитимеш. Ганна від таких слів жахнулася. Пристала на його умови. Адже він, бачте, “матеріально добре забез# печений”. Це визнав суд. А ще… присудив дітей батькові. Рішення суду перевернуло всі Ганнині сподівання — вона повинна платити аліменти дітям! Здоровий глузд не міг цього осягти: нормаль# на жінка, хороша мати, не нарко# манка, не пиячка, не легковажна — і забрали дітей, про яких піклувала# ся й віддавала їм тепло, увагу, лю# бов. Незбагненним був присуд… Ганна витерпіла й це. Покинута близькими, дорогими їй людьми, вона оселилась у матері. Старан# но, як і раніше, ходила на роботу. Була привітна, хоч у серці — неза# гоєні рани від зради й підступності. Ярослав після “переможного” розлучення тріумфував. — Можеш брати собі півхати, — саркастично казав він. — А до дітей — не сунься!” Ганна обурювалася, та нічого вдіяти не могла. Її половина хати була порожня. “Як вас люблю, любі мої дітки, як за вами пропадаю!” — голосила зболена материнська душа. І мати шукала з ними зустрічі, приходила в неділю і свята, щоб подарувати щось своїм кровинкам, щоб поба# чити їх і потім проплакати довгі ночі. Не впала Ганна, як бажав їй Ярослав, вистояла. Та він… Не при# живалися в його хаті нові жінки. І сміху дитячого не вистачало, бо не було з дітьми найріднішої людини — матері. Сусіди скрушно хитали голова# ми. Мати з болем заглядала дітям у вічі й мовчки терпіла байдужість. “Я все одно їх не покину! — твердила знайомим. — Я доб’юся правди, справедливості!” Хотіла взяти дітей до себе, коли Ярослав захворів, — не віддала свекруха: переконала всіх, що ді# тям у матері нічого робити. Проси# ла Ганна дітей на канікули — також не віддали, відвезли в село. *** Спливав час… Діти підростали. Як і більшість українських жі# нок, не з добра поїхала Ганна шука# ти щастя в чужі краї. Але життя зму# сило. І не лише безгрошів’я, а й гір# ка несправедливість. …Одержавши легалізацію, Ган# на приїхала з Іспанії лише на кілька тижнів. Розрахуватися з боргами, відвідати батьків і… дітей. Так, са# ме її дітей, яких у неї колись відіб# рали. На чужині вона навчилася не плакати від душевного болю. А мо# же, ще й раніше, після того, як пе# режила приниження. Щоб діти вірили — мама їх ніко# ли не покине!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин