На житейських перехрестях · “Кожна людина повинна залишити після себе слід на землі”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
ЖИТТЯ, ЗІТКАНЕ З ЛЮБОВІ Й ТЕРПІННЯ
Слово Просвіти, №08 за 2009 рік
До найстарішої мешканки Гутиська Парасковії Потоцької завітала делегація, щоб привітати зі 100:річчям, вручити ві: тальну листівку від Президента України В. Ющенка.
Тетяна КРОМБЕТ, просвітянка, с. Бишів Макарів# ського району Київської обл.
Хто із нас на світі не розп’ятий? Воно, як маєш серце не з льодини, Розп’яття — доля кожної людини. Та є печальна втіха далебі: Комусь на світі гірше, як тобі. Ці слова Ліни Костенко з “Ма# русі Чурай” — про життя Любові Легчилової. Дитя війни, Люба зростала дев’ятою, найменшою у сім’ї, коли батько загинув на фрон#
Любов Легчилова і Тетяна Кромбет ті. Половина її життя минула у рід# ній Білорусі, де після закінчення сільгоспакадемії працювала агро# номом, а друга половина — в Укра# їні, в селі Бишеві Макарівського ра# йону на Київщині. Тяжкі випробування випали на долю Любові Максимівни. Була сім’я, троє синів, але на ста# рість залишилася сама. Горе затьмарювало очі, але жінка знайшла в собі сили вистоя# ти, відродитися душею. Кажуть, час лікує душев# ні рани. Ні, не тільки час — треба, щоб був якийсь стри# жень, що не дасть душі зла# матися. Любов Легчилова — особистість творча, обдаро# вана: вона пише вірші. “Коли йшла полем, а над головою лише спів жайвора та легкі, мов із вати, хмарин# ки на блакитному небі, дум#
Потоцької досі збереглися, як жар# тують її родичі, “польські замаш# ки”. У цьому переконались і гості, коли 100#річна бабця продекламу# вала польською мовою духовний вірш “Польський хрест”. А ще баба Параска пам’ятає, окрім україн# ських, вірші англійською та єврей#
Парасковія Потоцька з чоловіком ки самі снувались у вірші, кожен крок римувався новим рядком”, — ділилася Любов Максимівна. Тож не дивно, що провідна тема її віршів — краса природи, землі, люди, що працею живуть на цій землі. Любов Легчилова — авторка кількох поетичних збірочок. До то# го ж, їй вдаються не лише вірші: її хата палахкотить вишивками. Ви# шитими власноруч рушниками прикрасила нашу сільську церкву, а ще підносить свій голос до Бога, співаючи у церковному хорі, пише пісні для хористів Бу# динку культури. Попри удари долі, всі ті труднощі, які довелося пере# жити, серце не зачерствіло, не збайдужіло, не перестало любити життя, бо до цього зобов’язує ім’я, яке дали батьки, — Любов. Кожна людина повинна залишити після себе слід на землі. Від неї самої зале# жить, яким він буде: “Кожен пізнається по плодах своїх”. Любов Легчилова віддає свою душу у віршах. Сила духу цієї жінки, її стійкість, терпіння, любов до життя — приклад для оточення. Односельці щиро люблять Лю# бов Максимівну, адже вона запа# лює всіх навколо своєю енергійніс# тю, товариськістю та веселим нас# троєм. Просвітяни нашого осеред# ку зичать пані Любові здоров’я, наснаги, творчих злетів та нових поетичних збірок.
ською мовами, які вчила колись у школі в селі Кам’янка Сяноцького повіту Краківського воєводства. Вимоги тоді були високими. Випуск# ники гімназій, як часто розповіда# ла бабця дітям та внукам, були майже поліглотами, хоч удома до# водилося багато працювати, адже батьки тримали чимало ху# доби й поля (в родини Па# раски було 7 га). Багатодітну родину доля розкидала по різних куточках Галичини. Параска з чолові# ком і трьома дітьми (дочкою Марією, синами Степаном і Миколою) опинилася на Бе# режанщині в селі Гутисько, де природа трохи нагадувала рідні Бескиди. Тут і криницю з цілющою водою знайшли. Бі# ля неї й оселилися. Бабця й досі дякує Богу за те, що во# дицю добру все життя пила. Може, тому й дожила до та# ких поважних літ, хоч тяжко працювала і в колгоспі, й на
Тетяна БІДЗІЛЯ, м. Бережани Тернопільської обл.
Інколи Віталик бачив на мами# них очах сльози. Хоч був ще ма# ленький, а вже розумів, що мамі боляче, адже вони чомусь не жили разом. Віталик часто запитував се# бе: чому? Мама ж завжди була така доб# ра! Тільки інколи сердилась, коли тато приходив з роботи додому на# підпитку й починав сварки. А часом виганяв їх із сестрою в іншу кімна# ту, і тоді до Віталика долинали ма# мині ридання і татова лайка. Віта# лик тоді не раз і сам плакав, ладен був заховатися будь#куди, тільки б не чути цього. Але як тато з мамою мирилися, було дуже весело, спокійно. Вони сідали всі разом за стіл зі смачни# ми стравами або гралися в кімнаті чи ходили в гості до знайомих.
*** Колись Ганна була веселою, ба# лакучою, мріяла про щасливу сім’ю, люблячого чоловіка, гарних дітей. Спочатку насправді відчула любов і розуміння чоловіка. Та з ча# сом Ярослав ставав дедалі вимог# ливішим, жорсткішим. Народилася Надійка, і Ганна сподівалася на потепління у сто# сунках. Але — не здійснилося: чо# ловік дедалі більше її ображав, принижував. Уже й не тішило його підвищення на службі. Народження Віталика трохи змінило Ярослава, та не надовго. Навіть як будували хату, молода жінка почувалася час# то чужою і зайвою, непотрібною чо# ловікові. Він приходив додому піз# но ввечері, а то й уночі. “Під мухою” влаштовував сварки, дорікав за дрібниці… Ганна не могла усвідомити, що все це відбувається з нею, що так поводиться її колись люблячий де# лікатний хлопець. А вже коли спра# ва доходила до бійки, жінка ціпені# ла від страху й огиди. Куди поділо# ся минуле кохання? Навіть спогади не зігрівали серце. Вона замикала# ся в собі, думаючи, що буде далі з нею, з дітьми, чи зможе й надалі терпіти знущання й побої. “Як добре тобі, — заздрили знайомі. — Чоловік твій — на висо# кій посаді, грошей заробляє бага#
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
