Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Очевидець і літописець · “Через декілька хвилин тягуча тривога починає заповзати всередину. Страх огортає мене, ніби штормовою хвилею”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Рідний дім, якого вже немає Зі щоденника юної донеччанки

Слово Просвіти, №08 за 2024 рік

Анна БЄЛА, студентка КНУКіМ 1. З окупованої Карлівки до ще мирної Авдіївки 23 травня 2014 р. Розумію, наскільки сильно не хочу йти в школу, коли мама нав’язливо трясе мене за плече, змушуючи прокинутись. Спати хотілося настільки, що навіть з’являлася думка відштовхнути її руку, аби вона не заважала мені дивитися солодкі сни. Але мама продовжує якось по-дивному агресивно сіпати мене за руки, постійно повторюючи: “Аню, прокидайся. Прокидайся”. – Мамо, я не хочу в школу, – бурчу, ховаючи обличчя в подушці, впевнена, що вона будить мене саме через це. – Доню, ти сьогодні не підеш в школу, – якимось дивним тоном відповідає вона. Її тремтячий голос перекриває моє відчуття мимовільної радості від того, що не потрібно нікуди йти. Це підозріло. Батьки ніколи не дозволяли мені прогулювати. Змушую себе розплющити очі, повертаюсь, заспана, до маминого обличчя. – Чому це я не піду? – не встигаю завершити своє запитання, як до моїх вух долинають дивні звуки. Це що? Постріли? Вони всюди. З усіх боків. Ніби хтось бігає з рушницею навколо нашого дому. Мої очі округлюються в нерозумінні. Дивлюся на маму, яка всіма силами робить впевнений погляд, мовляв, “все добре, не переживай”. Але моєму серцю не збрешеш. Я бачу паніку в її очах. – Мамо, – голос тремтить. – Що відбувається? – питаю, відчуваючи, як липкий страх підступає до горла. – Все добре, доню, все добре, – шепоче мама, накриваючи мене ковдрою і штовхаючи до краю ліжка. Постріли тривають, зараз вони ще гучніші. Але дивно усвідомлювати, що мене лякають не стільки звуки, які долинають до вух, як мамин тремтячий голос. Моя мама ніколи нічого не боїться. Якщо від страху тремтить її тіло, це означає, що відбувається щось справді страшне. Я досі не розумію, чому вона пересуває мене на край ліжка. – Все добре, не бійся, – продовжує шепотіти мама, як мантру. – Доню, не бійся, тобі просто потрібно лягти зараз під вікно. Ти розумієш мене? – Що? Навіщо? – питаю я, насупивши брови і підводячись на ліктях. – Не вставай! – наказує вона, одразу стишуючи голос. – Я все тобі поясню, але просто зараз ти повинна акуратно сповзти з ліжка і лягти під вікно. Швидше, Аню, швидше. Прогалина між моїми бровами стає ще глибшою, поки я сповзаю на підлогу. Мене дратує, коли мене змушують робити щось таке, сенс чого я не розумію. Відзначаю, що на підлозі вже постелені ковдри та подушки. Коли моє тіло опинилося під вікном, мама миттю стає біля мене, вкриваючи простирадлом. – Мамо, що відбувається? Вона дивиться на мене своїми карими очима, на мить затримуючи погляд на моїх. Здавалося, сотні думок майнули в її голові, але вочевидь вона недовго добирала слова. – Почалась війна, – була її відповідь. Це здалося якимось сюрреалізмом, спотвореною реальністю. Хотілося думати, що мама жартує. Але звуки пострілів, які не припинялися ні на секунду, свідчили лише про правдивість її слів. Як це – війна? Про таке явище я знала лише з книжок, фільмів і підручників історії. Це не може бути реальним життям. Ще вчора я гралася під нашою альтанкою, смакуючи холодне морозиво в очікуванні спекотного літа. А тепер я лежу під вікном, огорнута ковдрами, хоча тіло паралізоване страхом, жодною річчю не зігрієш. Тоді я ще не знала, що літа цього року не буде. Що його не буде й потім… З того дня я на довгі роки залишуся в 23-му травня. У житті, якому залишилося кілька днів до літа, до днів, наповнених щастям і безтурботністю, до днів, де на думці лише мрії. Літо так і не настало. – Що? – тільки й змогла вичавити хрипким голосом, відчуваючи, як мимовільно тіло починає трястися від паніки. Почулася наступна автоматна черга, цього разу гучніша, і я миттю розвернула голову до вікна, мама разом зі мною. Серце билося десь біля горла. – Мамо, що це? – шепочу я, відчуваючи, як погляд заступають сльози. – Що відбувається? Я нічого не розумію. – істерично промовляю. Мама мужньо витримує мої сльози, намагаючись говорити якомога впевненіше. – Все буде добре, доню. Послухай мене уважно. Зараз тобі потрібно лежати ось тут і не вставати. На вулиці стріляють погані люди. Ми повинні поводитися якомога тихіше і не стояти біля вікна. – Чому? – перелякано прошепотіла я. Мама зробила глибокий вдих, очевидно, намагаючись не залякати мене ще більше. Проте я повинна була це почути. – Тому що коли вони потраплять кулею у вікно, скло може полетіти в дім і поранити нас. У мене замерло серце від страху. Ми що, можемо померти? Мама, видно, помітила абсолютний переляк в моїх очах, тому поспіхом продовжила: – Доню, все нормально. Нас ніхто не поранить. Просто треба бути обережними, гаразд? Я повільно кивнула, не в змозі говорити. Хоча запитань мені хотілося поставити сотні. Але згадала найважливіше і випалила одразу. – Де тато? – Сидить у коридорі, – відповіла мама, аж тут він з’являється біля дверей. – Тату, що відбувається? – запитала я. – По нас стріляють? – Не бійся, – відповів він. – Це лише автомати, тому в будинку ми в безпеці. Але треба відходити від вікон. На шовковиці сидить снайпер. По ньому можуть стріляти, чи він може стріляти, я не знаю. Не дай бог, куля влучить у вікно. Тому ми вирішили тебе розбудити. Я кивнула йому, думаючи про снайпера, який сидить на шовковиці. Дерево з цими ягодами стоїть прямо навпроти вікон зали. Коли в спальню, де я лежала, відчинені двері, я можу побачити вікна цієї кімнати. Я не втрималася і обережно піднялась, висовуючи над ліжком лише свої очі. І справді, на дереві сидів якийсь чоловік. Злякавшись, я миттю вляглася знову. – Я не знаю, що мені робити з машиною, – важко зітхнув тато, звертаючись до мами. Вона дивилася на нього неспокійними очима. – Може, не треба виходити? – прошепотіла нервово. – Не дай Бог, – вона не хотіла завершувати фразу. – А якщо влучать кулею? В машині переповнені газом баки. Якщо раптом вона вибухне і знесе половину будинку... – Не виходь, – тремтіла мама. – Мені тривожно. Тато повернув голову в бік коридору, і тільки зараз я почула плач: плакала моя сестра. – Тату, що мені робити? – чулося її ридання. – Я сказав, ти нікуди не поїдеш! – відрізав він. – Я не можу не поїхати! – сперечалась вона. – Я не випущу тебе з будинку! Я сказав – не дозволяю! – Мамо, що таке? – повернула голову до неї. – Чому вони сваряться? – У Наді сьогодні державний іспит, – мама важко вдихнула повітря. – Рветься в Донецьк, каже, інакше виженуть з університету. Мені стало тривожно. Як їхати? Батьки навіть не дозволяють по дому ходити, не те що по вулиці. Це був суцільний хаос. Раптом усвідомлюю, що не чую у дворі гавкання собаки. Одразу розумію, наскільки це підозріло. Адже наш Річі завжди гавкає, коли чує гучні звуки. – Мамо, чому собака не гавкає? – тихо питаю я. – Напевно, сховався, боїться, – відповіла вона. І я боюся озвучити вголос думки, які не виходять з голови, свої справжні підозри, чому пес мовчить. Через декілька хвилин тягуча тривога починає заповзати всередину. Страх огортає мене, ніби штормовою хвилею. Кінцівки німіють, і я не можу пояснити цей раптовий напад переживань. Замість передслова. Ця публікація складатиметься з кількох подач. Тому вважаю за необхідне почати коротке представлення з настійного прохання до кожного, хто триматиме в руках “Слово Просвіти”: читати без поспіху. Тоді зримо відчуєте неповторність оповіді, тремтливість почувань юної авторки, відкритість і чесність, свіжість і правдивість у викладі думок. Текст осібний і незвичний ще й доладними діалогами, порівняннями, асоціаціями, переконливим та яскравим авторським “я”. Факти, деталі, епізоди, оцінки – все це пропущене через вразливу душу. Не раз переосмисле; не, виболене, виважене, очищене сльозою, огорнуте вдячністю й пошанівком до тих численних незнайомців, які зустрічалися на крутих віражах уже загартованої житейськими випробуваннями юної долі. У тих діалогах, роздумах і картинках – інший Донбас, інші донеччани, інша Україна. Про таке не почуєш в не завжди чесних випусках “єдиноправильних” марафонів чи від убогих на думку низки офіційних диванних експертів. Рідко знайдеш таке на шпальтах або ж у випусках місцевої чи цен; тральної журналістики – часто беззубої, сенсаційно ;поверхневої, копіювальної і сидячої. Авторка цього матеріалу – одна з найкращих моїх студенток спеціальності “Журналістика” в КНУКіМі Анна Бєла, творчі роботи якої часто ставлю за взірець її ровесникам. Народилася і вирос; ла в Карлівці неподалік Донецька. Це те село, яке в травні 2014 р. стало свідком першого крива; вого бою батальйону українських захисників “Донбас” з переважаючими силами окупантів. Ба; тальйон відомий, зокрема, червоно;чорними, бандерівськими, шевронами, від яких найбільше скаженіли рашисти. Кинута окупантами перша бомба на Карлівку дотла зруйнувала рідну домівку тоді ще школяр; ки Ані Бєлої. Далі були вимушені й вимучені шляхти;дороги родини в евакуації: Селідове, Авдіївка, Київ, За; поріжжя. Закінчення школи, вступ до столичного університету. Цієї весни Анна захищає в КНУКіМі бакалаврську роботу з журналістики. Робота ця має твор; чий характер – у формі власноруч вистражданої й написаної воістину кров’ю серця книги “Історії війни – своїми очима”. Талановито, сильно і страшно – про юність, опалену війною, про вірність і зраду, про неспра; ведливі стереотипи громадської думки у сприйнятті східних і західних, українсько; і російськомов; них українців, про справжню, а не сфальшовану чужинцями упродовж століть душу українського Донбасу. У цьому фрагменті щоденника зафіксоване відлуння першого дня російсько;української війни, яка почалася не два, а десять років тому. Микола ТИМОШИК, викладач журналістики

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин