Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Педагоги Мирноградської школи № 4, зруйнованої рашистськими варварами, рятують уцілілі книжки з шкільної бібліотеки. Мирноград на Донеччині. Лютий 2024. Фото Олександра Синиці
ОЛЬГА САМОЛЕВСЬКА
10–11
ВАЛЕНТИНА КОВАЛЕНКО
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ У Покровську, що на Донеччині, до Дня Героїв Небесної сотні в міській бібліотеці імені Т. Г. Шевченка відкрили фотовиставку під назвою “Мій Майдан”. На ній представлені світлини журналіста УНІАН, уродженця Покровської громади Олександра Синиці. На презентації світлин були присутні керівники Покровської міської військової адміністрації, члени громадської та молодіжної рад, містяни з активною життєвою позицією, серед яких журналістка Олена Шило, з якою Олександр Синиця працював у місцевій газеті “Маяк”. “В умовах повномасштабної війни ми маємо частіше згадувати доленосні події, які стали символом боротьби за свободу та гідність. Ці фотографії передають емоції саме того періоду, змішані почуття перемоги та смутку за загиблими героями. Ці емоції можна прочитати в очах на портретах тих людей, яких пан Олександр застав у середмісті Києва. Відвага учасників Майдану та їхня непохитна віра в щасливе завтра нашої країни залишається прикладом для нас у боротьбі проти російської агресії. Дякуємо Олександру за збереження пам’яті про становлення України як вільної та європейської держави”, – сказав голова Покровської міської військової адміністрації Сергій Добряк. Олександр Синиця був одним з учасників протестного руху в столиці, що зародився восени 2013 року. В його об’єктив потрапили учасники Революції Гідності, побут мітингувальників, деталі життя наметового містечка та трагічні моменти прощання з Героями Небесної Сотні. “Під час Революції Гідності я зробив тисячі світлин, але сьогодні, під час відкриття першої виставки своїх робіт, я презентував лише 67 – саме ті, які, на мою думку, показують, як десять років тому українці вийшли на вулиці, аби захистити демократичні цінності, громадянські права й закон, право обирати власну долю та шлях країни”, – розповів Олександр Синиця. За високий патріотизм та активну громадянську позицію, творчість та з нагоди відкриття персональної фотовиставки Сергій Добряк вручив О. Синиці лист подяки. Виставка експонуватиметься до середини березня, тож кожен охочий може завітати до бібліотеки та ознайомитись із закарбованою у світлинах історією сучасної України.
Власн. інф. На світлинах: Олександр Синиця і його робота з Майдану 2013–2014 рр.
ПЕРЕДПЛАТА—2024 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу видань України" на 2024 рік (стор. 24). Вартість зросла вдвічі через незалежні від редакції причини і є такою: 1 міс. — 60 грн. 3 міс. — 180 грн. 6 міс. — 360 грн. Будьмо, друзі, разом!
Національна еліта · “Степана Ільковича називали і “Вічним революціонером/опозиціонером”, і “Вартовим Незалежності”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ної Ради України, і він долучився до створення Української республіканської партії разом Левком Лук’яненком та Михайлом Горинем. Вже восени він стояв на Майдані в Києві та зі студентами підтримував Революцію на граніті. Степан Хмара тричі обирався народним депутатом. Зокрема, був у фракції “Батьківщина”, проте залишив її через конфлікти з іншими депутатами. Через радикалізм сам називав себе “запеклим яструбом”. BBC News Україна нагадує: в часи депутатства і після роботи у парламенті він був проти відмови України від ядерного статусу і запекло критикував Леоніда Кравчука. Також закликав вивести з України війська Чорноморського флоту. Хмара закликав знищити будівлю Верховної Ради в Криму, коли ту в 2014-му захоплювали “зелені чоловічки” російської армії. Разом з Міхеїлом Саакашвілі брав участь в акціях протесту проти Петра Порошенка, звинувачуючи того в потуранні олігархам. “Цю шпану, що прийшла до влади, – їх всіх чекає трибунал! Це перекотиполе, яких цікавлять тільки гроші”, – заявляв він у грудні 2019 року після виборів, які виграв Володимир Зеленський. 2021 року Степан Хмара і його побратим Віктор Шишкін, з яким та іншими депутатами ухвалювали Конституцію України, специфічно привітали президента Володимира Зеленського з Днем Конституції. На урочисте засідання Верховної Ради вони прийшли у футболках з написом “Зе! Вбивця Конституції”.
З коментаря в соцмережах Микола Тимошик: Столичний сакральний Майдан прощався з легендою новітньої України Степаном Ільковичем Хмарою. Під маєвом жовто-синіх та червоно-чорних прапорів. З оберемками гвоздик, тюльпанів і троянд. За широкого здвигу простого патріотичного люду, громадськості. З
“Просвітою” і “Правим сектором”, ОУН і військовими. Але вже традиційно для таких подій загальнонаціонального значення – без участі високопосадових державників. Вони й досі бояться “непередбачливого дисидента” й “ефективного підбурювача мас” Степана Хмару. Вразило гірке зізнання на траурному мітингу дружини справжнього Героя України Роксолани Хмари: “До вчорашнього вечора тягнули з рішенням про місце поховання. Я мусила попередити, що в такім разі українці відспівають Степана Ільковича на Майдані, на Майдані й поховають його...”
З “Просвітою” Останніми роками Степан Ількович активно долучався до просвітянської діяльності, радо відгукувався на запрошення Павла Мовчана виступити на круглих столах “Просвіти” з безпекових питань. Він підтримував і підписував звернення до ООН щодо видалення росії з Ради Безпеки і до української влади щодо зупинення розпродажу землі... У державного діяча, борця за Україну Степана Ільковича Хмари накопичилося чимало запитань до влади, і він до Дня Незалежності в 2023 році був делегований громадськими організаціями на зустріч з Президентом України Володимиром Зеленським, однак його на розмову з гарантом прав і свобод громадян України не запросили. Навіть не пояснили причини відмови... Так само в Януковича колись відмовили Герою України Левку Лук’яненку... Торік улітку на одній із зустрічей в “Просвіті” Степан Ількович сказав, що написав статтю для Конгресу США і там вона буде розповсюджена англійською, а от в Україні ніхто й не дізнається. Павло Мовчан запропонував надіслати до “Слова Просвіти” – і вже за тиждень в нашому тижневику вийшла стаття Степана Хмари “Війна російської імперії проти України – Третя світова війна” (№ 32-33, 16-22 серпня 2023 р.). Гадаю, і зараз не запізно прочитати і звірити передбачення автора із сьогоднішніми подіями... Центральне правління ВУТ “Просвіта”, редакція тижневика “Слово Просвіти” щиро співчувають родині покійного Степана Ільковича Хмари, всім його побратимам, усім українцям... Не забудемо.
Власн. інф. Фото з відкритих джерел
Степан Хмара, Віктор Жердицький, Віктор Шишкін, Сергій Присухін, Ігор Зоц у “Просвіті” 10 липня 2023 р.
Національна еліта · “Степана Ільковича називали і “Вічним революціонером/опозиціонером”, і “Вартовим Незалежності”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Минулої неділі, 25 лютого, у Києві пройшла церемонія прощання з дисидентом, політв’язнем, народним депутатом кількох скликань і Героєм України Степаном Хмарою, який помер 21 лютого на 87-му році життя від важкого захворювання. Розпочалася церемонія в приміщенні Київської консерваторії, а опівдні труну зі Степаном Хмарою віднесли на Майдан Незалежності. Попрощатися з державником прийшли понад півтисячі людей. Його дружина Роксолана Хмара подякувала всім, хто підтримував хворого Степана Ільковича протягом останніх кількох місяців. “Він називав мене Росомаха. Він говорив мені: “Росомахо, нехай всі не думають, що я чіпляюся за життя. Ні, я не чіпляюся за життя, просто це такий цікавий час. 2024 рік, він казав, буде визначальним для України. Хоча б завернуло за той кут, щоб я уже бачив, що Україна перемагає. Я знаю, що до перемоги я не доживу. Я все життя боровся за це і так хочу бачити, що Україна перемагає”, – пригадала одну з останніх розмов з чоловіком Роксолана Хмара. Далі слово на Майдані тримали колеги по парламенту, воїни, друзі покійного. У своєму виступі голова ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Павло Мовчан порівняв втрату побратима зі стіною, яку зруйнували, і тепер у боротьбі за Україну буде важче вистояти. Промовець назвав Степана Хмару людиною з абсолютним слухом на правду. “Його ім’я – це Кодекс честі”, – сказав Павло Мовчан. У виступах народних депутатів Віктора Шишкіна, Івана Зайця, Віктора Жердицького, Віталія Мельничука, які разом працювали зі Степаном Хмарою у Верховній Раді, було багато сказано про те, що він був принциповим критиком влади в питаннях, що стосувалися відмови України від ядерної зброї, земельної реформи, яка загрожує втратою українцями своєї землі... Степана Ільковича називали і “Вічним революціонером/опозиціонером”, і “Вартовим Незалежності”, і “Яструбом”... Поховали С. І. Хмару на столичному Байковому цвинтарі.
З життя “запеклого яструба” У 1964 році Степан Хмара закінчив Львівський державний медичний інститут, отримав диплом за спеціальністю “лікар-стоматолог”. Цю професію обрав через те, що вважалася “ідеологічно нейтральною”. “Він рано збагнув, що вузівська наука така ж фальшива, як і шкільна: чесна людина неминуче законфліктує з окупаційною владою і це заведе її за ґрати”, – повідомляється на сайті віртуального музею “Дисидентський рух в Україні”. Після декількох років роботи в місті Гірник Львівської області, він зацікавився дисидентським рухом, почав поширювати самвидав. У 1972 році брав участь у випуску підпільного журналу “Український вісник”, публікували твори Василя Симоненка, Василя Стуса, Івана Світличного, Івана Дзюби. Під псевдонімом “Максим Сагайдак” вийшла одна з найвідоміших його статей – “Етноцид українців в СРСР”. Вже за кілька років, в 1975- му, Степана Хмару вперше спробували арештувати, але справу закрили через відсутність доказів. Репресивні органи арештували його у 1980 році та засудили до 7 років позбавлення волі і ще на 5 років заслання за так звану “антирадянську агітацію та пропаганду”. У карцері в’язниці на Уралі він провів 306 днів. Проте, вийшовши з в’язниці у 1987-му, він одразу долучився до створення української Гельсінської групи, виступав за легалізацію Української греко-католицької церкви та національного руху. Також був одним із авторів Декларації про державний суверенітет України. Навесні 1990 року Степана Хмару обрали депутатом Верхов-
Суспільство · “Він став одним із небагатьох сучасників, який заклав своєрідну ціннісну триєдність, зіткану з Правди, Ненависті і Любові”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
храму, аніж через любов до України зі святою силою Шевченкового Слова: “Нема на світі України, / Немає другого Дніпра”. На церемонії прощання зворушливо й надихаюче звучали блискавкою слова найдостойніших – сучасних Героїв, бійців, які прибули прямо з-під Авдіївки, уповноважених вшанувати визначного політика – Воїна Духу й Меча. Для кожного сущого українця Хмара залишається навічно відданим національній Ідеї, невтомним Борцем і Творцем української справи, гідним прикладом для наслідування. Відколи пам’ятаю, Хмара жертовно, одержимо, безкомпромісно обстоював національний, духовний, політичний простір (як найвищий суверенітет). Пригадую ще зовсім недавні наші зустрічі-дискусії з міністрами освіти і науки, культури та інформаційної політики, в інститутах НАПН України, коли Степан Хмара з притаманною йому відвертістю, точністю й прогностичністю в судженнях щодо стану й перспективи України, абсолютним несприйняттям “москаля” в різних іпостасях його присутності в національному просторі, обстоював найвищий принцип (політичний і педагогічний) Україноцентризму. Він тоді мені чимось нагадував осучаснену позицію Д. Донцова столітньої давності, який на початку національновизвольних змагань (1917 р.) озвучував причинність наших державних і політичних негараздів. У праці “Нарід-бастард” він напише: “Нас беруть і досі за росіян не тому, щоб ми справді були їм “братами”, а тільки тому, що в Києві є російський театр, що в Полтаві виходять переважно російські газети, а на Волині послами до Думи вибираються російські націоналісти і ми не маємо таких меценатів, як Мазепа… Як довго у нас будуть такі речі, як і російська газета у Львові – доти ніхто нас за окрему націю не братиме”. Багато води спливло відтоді. Одначе викликів і загроз здичавілого москвофільства та “рузькомірства” не зменшилось. Навпаки. Тому й були заточені силою правди всі життєві, політичні, світоглядні сенси цієї непересічної Особистості, що переможемо, коли позбудемося остаточно будь-якої постколоніальної інерції та залежності, і тоді не буде потреби доводити, що ми не те саме, що москалі. Ми – не “єдинородці”, а Народ, що вічно “чутиме себе Українцями”. Спочивайте з миром, Друже Степане! Для нас Ви назавжди – великий Творець, Борець і Співець Української Свободи! Слава Степану Хмарі! Слава Українським Воїнам! Слава Україні!
Крут, Львівського педагогічного училища при ЛНУ ім. Івана Франка, Автомобільно-дорожнього фахового коледжу при ЛНУ “Львівська політехніка”, Центру творчості дітей та юнацтва Галичини. На завершення урочистого заходу прозвучали щирі слова вдячності воїнам, які захищають нашу державу Україну, нашу мову.
Власн. інф.
Суспільство · “Він став одним із небагатьох сучасників, який заклав своєрідну ціннісну триєдність, зіткану з Правди, Ненависті і Любові”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Він був не просто дотичним до цієї надчутливої теми, а жив болями й злетами Української Мови, адже вважав її (за О. Потебнею) головним елементом нації, її найповнішим відбиттям. Не можу не згадати його одержиме бажання в період підготовки і прийняття Конституції України (1996) закласти в статтю 10 норми, суголосні державотворенню і національним інтересам. Здається, що його ідеї, оцінки, ваговите слово щодо оберегів рідної мови в наш час були просякнуті наскрізно уроками української історії, яку добре знав і безперервно в неї вчився, ніби сповідуючи цивілізаційне правило європейських просвітників, яке стверджує: “як екзистенція нації є щоденним плебісцитом, так й екзистенція особи є сталим утвердженням життя”. Жити, щоби боротися і творити, а не вегетувати – його високоетична поведінкова норма всього життя. Не перебільшую, адже всі ті задавнені близько пів тисячі циркулярів та указів, спрямовані чужинцями впродовж усієї історичної націогенези проти українськості, які підтверджують наш складний, драматично-трагедійний шлях до духовної суверенності, Хмара сприймав серцем. Тому багато хто в цей день згадував цінність Мови і чин Степана Хмари як данину шани цій непересічній, особливій Людині, вартовому Рідномов’я. Справді, для зайд, імперців, колонізаторів і чужинців боротьба з українством завжди асоціювалася з боротьбою проти української мови. Часто-густо вона набувала суто лінгвой етноцидного характеру, адже зайшлі колоністи та ординці вважали, що народ перестає існувати зі зникненням своєї рідної мови. Так само, як і відродження Нації постає лише зі зростанням його мови, особливо літературної. Бо й саму націю науковці визначають передусім як “мовну спільноту”. Якщо простежити еволюцію народів і держав, то очевидним є доконаний факт, що відродження “приспаних” народностей, зокрема в Європі, завжди починалося з “плекання” материнської мови. Забута, знекорінена, принижена, часто заборонена вона ставала стрижневою основою для єдності, консолідації, борні за волю. Недарма ті ж французи під час Великої революції 1792 року проголосили французьку мову Мовою Свободи. А перед цим упродовж кількох століть їхні кращі сини – поети й філософи – зрощували і зміцнювали своє національне Слово. Коли п’ять поетів на чолі з П. Ронсаром, створивши літературну “Плеяду”, підготували 1549 року трактат “Захист і звеличення французької мови”, тоді це стало найголовнішим чинником для єднання народу, адже менше половина якого послуговувалася французькою. Цінність мови перетворилася в найвищий національний і державний атрибут. Мова і національна культура сприймалися як тотожність, тому академіком знаменитої Французької академії (1635) міг бути тільки той науковець, який мав особливі заслуги перед французькою мовою. Недарма ця висококультурна європейська французька нація 1994 року ухвалила на рівні парламенту Закон Тубона, в якому “французька мова є основоположним елементом ідентичності і національного надбання Франції, вона є мовою викладання, трудових відносин, торгівлі і державної служби”. Справді, аксіомою для абсолютної більшості держав, тим паче для розвинених, стає поведінкова норма захисту і розвитку своєї духовної спадщини, якою передусім є мова. Проте чомусь “наша” невиразна впродовж останніх десятиліть етнополітика зорієнтована не на таку культурно-мовну парадигму, а на відміну від французів сфокусована, то на венеційську, то на “сіяртовську” мовно-культурну модель, а найгірше – на московську. Тож Україні нині потрібна не тільки допомога сучасною європейською зброєю. Вона, “йдучи в Європу”, мусить перейняти і їхній досвід у “повазі до себе”. Бо, як писав ірландський письменник Томас Девіс, “втратити рідну мову і перейняти чужу – се найгірший знак підданства”. А для поневолювача такий стан є найпридатнішим для підкорення й упокорення. Тому ось уже понад чотири століття московити ведуть безперервну війну проти української мови задля знищення українців як народу. Лінгвоцид, як один із складників геноциду, проявляв себе вже в ті часи (1622 р.), коли масово спалювалося за наказами царів, псарів і “патріархів” на вогнищах в москві “Учительне Євангеліє” К. Ставровецького, коли через сто років (1720 р.) петро І вилучав українські тексти із церковних книг, які не дозволено друкувати українською, “курва”-імператриця єкатєріна заборонила викладання українською в Києво-Могилянській академії, а вже ніколай ІІ (1914) повністю табуював українську пресу та вшановування Тараса Шевченка. Згодом пішла “мітла” лєніністів, сталіністів, брєжнєвських комуністів з репресіями, мововбивством, навіть забороною (1973 р.) відзначення ювілею “Енеїди” І. Котляревського та доплатою педагогам за русифікацію українських дітей. У період 1939–1959 років московія вбивала одну мову (один народ) щороку, здійснюючи денаціоналізацію, асиміляцію, суцільне зросійщення українців та їх фізичне нищення. Однак попри все українство боролося, усвідомлюючи, що “не стане мови – не стане національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом… От чому мова має таку велику вагу в національному рухові, і от чому ставлять її на перше місце серед головних наших питань”. Так стверджував один із найвидатніших мовознавців ХХ століття Іван Огієнко. Пишу ці рядки з болем у серці, бо 25 лютого Київ, Україна, Українство прощались зі своїм славним Сином. Пригадується, як 50 років тому (1974 р.) у підпільних умовах есересерівсько-московського тоталітаризму в заборонному “Українському віснику” Степан Хмара опублікував свою статтю “Етноцид українців в СРСР”, яка була розповсюджена в багатьох країнах Європи на різних мовах, висвітлюючи правду для світу про геноцидний режим московської диктатури. Відтоді він постав як один із найбільш яскравих постатей в українському політикумі ХХ–ХХІ століть. Державник, що слугував оберегом нашої Ідентичності, Духовності, Ріднокультурності, Української Мови, єдиної Володимирівської Церкви з центром у Києві, Суверенності й Безпеки Нації. Він став одним із небагатьох сучасників, який заклав своєрідну ціннісну триєдність, зіткану з Правди, Ненависті і Любові. Ці визначальні для буття Нації чесноти Хмара проніс через все життя. Його “незручна” й колюча Правда, що нуртувала незалежно від змін політичних режимів, кон’юнктурних інтересів “сильних світу сього”, врешті-решт власної безпеки, стала для нього етичною поведінковою нормою. Він став ніби праобразом і охоронцем Шевченкового заповіту, що закликав українців, особливо “передні ряди”, говорити з народом та світом щирою правдою. Оте “пізнай правду і вона зробить тебе вільним” викристалізувалося в ньому найбільш значимим життєвим кредо. Девіз Правди кирило-методіївців, як першої політичної української організації, слугував йому вірним орієнтиром у політиці, націєтворенні, людських взаєминах, у виборі друзів та недругів. Тому так ранимо, оголеними нервами сприймав Степан Ількович трагічні сторінки історії українського народу, передовсім Голодомор-Геноцид, переконливо заперечуючи “велику брехню”, виплоджену в сталінському бункері, що українців загинуло від “недоїдання” всього якихось лише 3,9 мільйона!? Не зраджував пам’яті мільйонів невинно убієнних, оскільки був свідомий масштабів вселенської трагедії, усвідомлюючи до якого стану виродження доведений народ здичавілими москвинами, стаючи аморфним навіть до власних дітей. “А що діти? Адже воно й краще – повмирають малими, лиха не знатимуть”, ніби згадував для сучасників застережливі слова В. Підмогильного (“Син”), щоби подібне не повторилось. А ще Степан Хмара є знаковою постаттю тому, що “переписав” на сучасну мову та вивершив на нову світоглядну сприйнятність відомий “хвильового клич” – геть від москви!, оскільки жив і творив, застерігав і запропонував якісно інший моральний та безпековий вимір – “Геть москву!”. З усіх закутків життєдіяльності українства та України – національної пам’яті, інформаційного простору, культури, економіки, освіти, науки, війська, влади, політики, Церкви. Оця “високоетична ненависть” до споконвічного ворога-московита завдяки і таким Просвітникам-Воїнам, як Хмара, перетворилася в нашу найбільш затребувану національну цінність, поза якою немислима наша Перемога над кровожерною московією. І, мабуть, про найголовніше. Прощаючись на Майдані з цим славним державником, чомусь на пам’ять спливли слова з пісні “Яворина” про мого знаного земляка Назарія Яремчука: “Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну”. Саме в цьому криється незборимий дух українолюбства і людинолюбства Хмари, його ніким і нічим непогамована життєва енергія, його непохитна віра в те, що немає іншої дороги до
Минулий тиждень був перенасичений, як завжди, війною, що проникала в усі закутки життя. Проте навіть на тлі цих емоційних тривог і трагедій поза фронтом відбувалися події, які позбавляли нас нейтральних зон. Одна з них знаменувала собою ходу Української (Рідної) Мови, оскільки 21 лютого – Міжнародний день рідномовності. І кожному, хто “чує себе українцем”, цей день нагадує про найвищий і найдорожчий скарб Нації і Держави – Українську мову. Очевидно, так склалася доля, що саме в День Рідної Мови в захмарні засвіти і висоти відходив від нас Степан Хмара. Великий Українець, Державотворець, Будитель національного духу, Захисник Рідного Слова, залишаючи у спадок сущим, живим і ненарожденним скарб своєї життєтворчої енергії – у почуттях, думках, Слові й Чині.
Суспільство · “Він став одним із небагатьох сучасників, який заклав своєрідну ціннісну триєдність, зіткану з Правди, Ненависті і Любові”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ З нагоди Міжнародного дня рідної мови у Львівському Палаці мистецтв відбулась молодіжна акція “Мова нас єднає”, організована Львівським обласним товариством “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Захід розпочався виконанням Державного Гімну України, після якого присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять полеглих у боротьбу за Україну. Зі вступним словом виступив голова Львівського обласного товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка Ярослав Пітко. Студенти та викладачі львівських навчальних закладів, а також гості мали можливість насолодитися мистецькою програмою, виступами колективів. Серед них – колективи ЛНМУ ім. Данила Галицького: народна капела “Музи Гіппократа”, народний ансамбль танцю “Горицвіт” ім. Зенона Колобича, народний ансамбль “Медікус”, ансамбль народного художнього колективу капели бандуристок “Дзвіночок” Центру творчості дітей та юнацтва Галичини. Прозвучали українські пісні в сольному виконанні Анни Ковальчук, Дмитра Романківа, Галини Паньків та інших. Особливо приємно було бачити серед слухачів і виконавців молодь львівських навчальних закладів, зокрема ЛНМУ імені Данила Галицького, ЛНУ ветеринарної медицини та біотехнологій ім. С. Гжицького, Львівського Ліцею ім. Героїв
Суспільство · “Сьогодні для України українське слово – вимір життя. Кордон культури. І кордон державний”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Громадські організації України звертаються до Кабінету Міністрів України з вимогою звільнити із займаної посади державного секретаря Міністерства культури та інформаційної політики України (далі – МКІП) Юрія Лещука, який під час російсько-української війни приховує злочини, вчинені працівниками МКІП, проводить антиукраїнську діяльність та підтримує “п’яту колону” в Україні. Українському суспільству відомо, що в Національний музей Голодомору-геноциду під час російської агресії, за вказівкою Ю. Лещука був прийнятий на посаду провідного редактора із зв’язків з громадськістю громадянин росії Сєргєй Окунєв, з документами на ім’я Леоніда Гришина. У відповіді на запит держсекретар заперечив цей факт, проте така особа наявна в штатному розписі, отримувала заробітну плату та була звільнена після виявлення цього факту журналістами, яким стало відомо, що Окунєв–Гришин активно втручався в просвітницьку діяльність Музею, нав’язував російські наративи та дискредитував українських вчених. Особливо цинічними були його заяви працівникам музею, що в Україну “придет новый царь”. Така діяльність Окунєва–Гришина свідчить про його можливу причетність до російських спецслужб. Кричущим фактом антиукраїнської діяльності Ю. Лещука є проведення 19 лютого 2024 р. у Музеї Голодомору наради щодо створення О. Ткаченком антиукраїнського політичного проєкту. Присутніми на так званій “нараді” були О. Ткаченко, К. Чуєва, А. Дробович, Л. Гасиджак та інші особи. Крім того, Ю. Лещук приховав факти протиправної діяльності працівників МКІП, що підтверджується відповідними матеріалами. Так, колишня заступниця міністра Катерина Чуєва особисто сфабрикувала документи, що стали підставою до незаконних звільнень працівників у сфері культури, та надала дозвіл на знесення рідкісної архітектурної пам’ятки в Подільському районі м. Києва. За фактом незаконного знесення пам’ятки зареєстровано кримінальне провадження. За фактами підробки документів К. Чуєвою з метою незаконного звільнення генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду, Шевченківський районний суд м. Києва виніс ухвалу, якою зобов’язав Державне бюро розслідувань також відкрити кримінальне провадження. Кримінальне провадження за підробку документів відкрите судом і щодо заступника начальника відділу супроводу судоспрямований на залучення дітей та молоді до культури, літератури, просвітницької діяльності як засобу інтелектуально-творчого розвитку та патріотичного виховання. Багато просвітян були членами журі конкурсу, зокрема, Віталій Міхалевський був головою журі фестивалю-конкурсу у ЗОШ №21. У перший день змагалися учні 1-4 класів, на другий день – учні 5-11 класів. 22 лютого в Хмельницькому інституті МАУП були проведені “Лесині читання” – декламація поезій Лесі Українки, приурочені до 153-ї річниці від дня її народження. Загалом участь у читаннях взяли 52 представники різних областей України – від Львівської до Дніпропетровської. Вони змагалися у двох категоріях: учні шкіл та здобувачі передвищої та вищої освіти (студенти). Захід проходив у змішаному форматі. Сила нашого слова і нашого духу нездоланна. Наша мова – це зброя для інформаційного та ідеологічного супротиву, така ж, як і зброя фізична.
Віталій МІХАЛЕВСЬКИЙ, голова Хмельницького ОО “Просвіта” ім. Т. Шевченка вих справ департаменту правового забезпечення МКІП Д. Яцишена. Громадські організації стурбовані тим, що, займаючи особливо відповідальну посаду, Ю. Лещук підтримує російські пропагандистські ЗМІ. Так, у листі від 24.01.2024 р. за № 06/28/721-24 держсекретар зазначив, що в. о. генерального директора Л. Гасиджак особисто підписала, завірила печаткою музею та подала до суду пропагандистські матеріали з “рамблер”, “вести.ru” та “взгляд.ru” – винятково в рамках судового провадження. Тобто Ю. Лещук прямо підтримав антиукраїнські матеріали з російських пропагандистських ЗМІ, порушуючи Конституцію України та норми чинного законодавства України. І це в той час, коли кремль веде не лише агресивну війну, а й інформаційну пропагандистську кампанію проти нашої держави, а Рада нацбезпеки та оборони України прийняла рішення щодо введення санкцій проти російських пропагандистських ЗМІ. Під час російсько-української війни головним завдання Міністерства культури та інформаційної політики є боротьба з російською пропагандою та знищенням російських міфів. Натомість цей діяч відкрито та цинічно підтримує кремль. Таким чином, держсекретар МКІП Ю. Лещук грубо порушив вимоги ст. ст. 17, 19 Конституції України, Закон України “Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімів”, Положення про Міністерство культури України та свої службові обов’язки. У зв’язку з викладеним, керуючись ст. ст. 7, 20 Закону України “Про звернення громадян”, громадські організації звертаються до Кабінету Міністрів України з вимогою звільнити з посади державного секретаря МКІП Юрія Лещука, за антиукраїнську діяльність, підтримку “п’ятої колони” в України та приховування злочинів. Також звертаємося до Служби безпеки України провести перевірку вказаних фактів антидержавної діяльності державного секретаря Міністерства культури та інформаційної політики Юрія Лещука.
Рух за Україну в НАТО Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Конгрес української інтелігенції Міжнародна асоціація дослідників Голо& домору&геноциду Національна спілка письменників України Громадська організація “Український дім” Рух “Українська сила” Спілка ветеранів України м. Київ, 26.02.2024 р.
Суспільство · “Сьогодні для України українське слово – вимір життя. Кордон культури. І кордон державний”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Хмельницьке обласне об’єднання “Просвіта” ім. Тараса Шевченка провело низку заходів до Міжнародного Дня рідної мови: зустрічі зі школярами і студентами у місті Хмельницькому та виїзні заходи в межах області. Протягом двох тижнів просвітяни провели зустрічі в Новодунаєвецькому ліцеї (смт Станція Дунаївці, Камянець-Подільський р-н), Дунаєвецькій школі №2, Центральній бібліотеці Дунаєвецької ОТГ, Хмельницькій обласній універсальній науковій бібліотеці, Хмельницькому обласному літературному музеї, Хмельницькому політехнічному коледжі, Хмельницькому торговельно-економічному фаховому коледжі, Хмельницькій обласній бібліотеці для молоді, Хмельницькому кооперативному торговельно економічному інституті, Кузьминському ліцеї (колись Красилівського, нині Хмельницького району), Хмельницькій гуманітарно-педагогічній академії. Разом із відзначенням Дня рідної мови, у дні пошанування Героїв Небесної Сотні 19 і 20 лютого у Хмельницькому проходив шкільний етап Всеукраїнського літературного фестивалю-конкурсу “Слово нації”. Засновано фестиваль-конкурс у 2016 році виконавчим комітетом Хмельницької міської ради, Департаментом освіти та науки міської ради та Хмельницьким палацом творчості дітей та юнацтва, з 2023 року конкурс набув статусу Всеукраїнського. Відтепер у ньому беруть участь обдаровані читці з усіх областей України. Цей конкурс є унікальним за своєю метою та завданнями. Він
Суспільство · “Сьогодні для України українське слово – вимір життя. Кордон культури. І кордон державний”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ 21 лютого відзначили Міжнародний день рідної мови в Навчально-науковому інституті філології (ННІФ) Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Інститут Шевченкового університету мультимовний, але чільне місце посідає в ньому українська. Наша мова! Вона гуртує, єднає, лунає, надихає. Знаково, що в лютневий день в актовій залі з нагоди Міжнародного дня рідної мови виступили знавці, дослідники й захисники Слова: директор ННІФ, професор Григорій Семенюк, директор Інституту української мови НАН України, професор Павло Гриценко, громадський діяч, голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров. Відкрив урочистість Григорій Семенюк: “Сьогодні для України українське слово – вимір життя. Кордон культури. І кордон державний! І тільки на таких позиціях – єдиної державної мови, розвитку й утвердження рідної (при сприянні розвитку інших мов національних меншин) – має стояти кожен громадянин і громадянка”. Григорій Фокович також зазначив, що мова без своєї держави беззахисна й згасає. Держава без своєї мови втрачає ознаки суверенітету – культурного, інформаційного, зрештою, засадничо-ідеологічного. “З утвердження рідної мови утверджується держава. Мова консолідує суспільство, а не роз’єднує його. Ворог може фізично знищувати мільйони українців, але Слово – тілесна плоть народу, відновлює, регенерує, бо визначає буття кожного з нас”. Наступним звернувся до присутніх
Павло Гриценко. Він закликав усвідомлювати розвиток рідної мови. Століттями відбувалася зміна мовного коду українців. Двомовництво та мовне відступництво призвело до трагедії та війни в Україні. Професор нагадав усім історичні події та злочини росіян проти української мови. Нас утискали, мову калічили. Тож сьогодні маємо дбати про чистоту мови, її якість, бо “мова – найкращий адвокат народу”. На завершення натхненного виступу пан Павло закликав: “Будьте рідномовними, ви& вчайте, систематизуйте”. Його послання підхопив Рефат Чубаров: “Нам усім слід пам’ятати цей день, особливо на фоні того, що відбувається в Україні. Можливо, саме в цьому і є високий смисл!” Також він наголосив, що росія вбачає своє майбутнє виключно через знищення інших народів – кримських татар, українців… Пан Чубаров розповів, що у кримських татар відсутнє поняття “рідна мова”, натомість є “материнська”, що влучніше й точніше, на його думку, відображає значення мови в житті людини. Українська щодня лунає у стінах університету й згуртувала палких поціновувачів Слова в Міжнародний день рідної мови, попри оголошену тривогу. Незламний дух у філологічному укритті витав між юних студентів та досвідчених викладачів і співробітників університету. Рухаємося до Перемоги!
Відділ зв’язків із громадськістю імені Володимира Мукана ННІФ КНУ імені Тараса Шевченка Фото Тетяни Василик
Інформаційний простір · “Чи поліпшиться ситуація для друкованих медіа найближчим часом – навряд чи”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Ігор ЗОЦ
Цим випробуваним методом пішли й редакції, які відновили свою діяльність на деокупованих і прифронтових територіях. І якщо, наприклад, спокуса виграти самогонний апарат із порівняно віддаленого від військових загроз Львова викликає усмішку, то оголошення про призи від “Маяка” на Харківщині здалося мені зворушливим. “Друзі, якнайшвидше заберіть призи: ковбасу від комбінату “М’ясний” і сардельки від Салтівського комбінату”, – звертається до своїх передплатників – учасників розіграшу призів редакторка газети Тетяна Лучинська. Між тим, за майже повної відсутності реклами для своїх видань і державної підтримки, ясна річ, саме прифронтові газети показують, як треба боротися за свого головного інвестора-передплатника. Так, “Маяк”, звісно, не тільки сардельки пропонує. Крім друкованої версії, з’явився в передплаті електронний варіант, започатковано відеопроєкт “Маяківська вітальня”. Свою районку Тетяна Лучинська називає родзинкою Богодухівського краю, яку треба зберегти для нащадків. Потужним інформаційним центром Великописарівської громади на Сумщині є газета “Ворскла” на чолі з Олексієм Пасюгою. За останній час ця редакція з території, що постійно під ворожим прицілом, розширила свої можливості спілкування з читачами: газета здобула статус обласної, в передплаті з’явився електронний варіант, а друкований випуск можна придбати в редакції і це буде втричі дешевше ніж на пошті. А наприкінці грудня Олексій Пасюга поділився новацією: – У новорічному випуску вперше друкуємо QR-код, а відтак можна побачити відеосюжет, що буде супроводжувати та доповнювати друковану інформацію в газеті. Варто сказати і про спільну акцію редакції і волонтерки Наталії Биканової “Придбай “Ворсклу” – підтримай ЗСУ!”, яка дала змогу придбати для захисників України два дрони. Але якщо ці дві газети не сумнівалися у своєму майбутньому, то Павло Смовж, головред “Трибуни праці” з Іванкова, не приховував своєї стурбованості. Наприкінці 2023-го він заявив: – Доведеться припинити вихід через серйозні фінансові проблеми, долати котрі доводиться не лише в Іванкові, а й журналістам локальних і регіональних видань по всій країні. Допомагати яким не збираються ні держава, ні обласні, ні районні ради й адміністрації, ні депутати і керівники місцевих громад. Хоча законодавчо передбачені для цього підстави є. Так сумно стало після цієї новини, адже за місяць до цього був на презентації книжки Павла Смовжа “Фрагменти української незламності”. Після того, що пережив автор і редактор під час тимчасової окупації Іванкова, а потім відновив випуск газети та ще й книгу написав, по суті документальне свідчення про російську агресію і її наслідки – навіть на думку не спадало, що така легендарна газета може закритися. Здавалося, влада і громада зберуться всім миром і підтримають свою “Трибуну”... Проте своє прощальне звернення Павлу Смовжу довелося переписати, і вийшло воно з добрими новинами: “По-перше, один з наших земляків підтвердив свій намір продовжувати посильно підтримувати “Трибуну праці” фінансово. По-друге, знов – уже вкотре! – підставив своє надійне плече голова НСЖУ Сергій Томіленко. Це саме завдяки його допомозі, а також керівників Академії української преси В. Іванова та А. Коваленка, видання газети фінансувалося майже весь минулий рік. До речі, завдяки активній і послідовній позиції очільника НСЖУ щодо всебічної підтримки місцевих і регіональних газет на прифронтових і деокупованих територіях відновили свій вихід понад 30 таких видань в Україні. По-третє, допомога прийшла, звідки я її й не очікував. Дізнавшись про проблеми іванківської газети, певну суму для її підтримки перерахувала дружина одного з героїв-захисників України, загиблих у березні 2022 р. в нашій Слободі Кухарській”.
Таким чином, з’явилася можливість говорити про вихід “Трибуни праці” протягом першого кварталу.
Влада не чує А ось думка Павла Смовжа про відносини влади й медіа: – Вкотре, на жаль, повторюю: сьогоднішній владі на всіх рівнях преса стала не потрібною. Тож немалі реальні й потенційні можливості друкованих ЗМІ належним чином не використовуються. Зокрема, і як канал комунікації влади з суспільством та його згуртування на прискорення перемоги над агресором, і як одного із знарядь ведення інформаційної війни з ворогом. Саме тому про виживання газет змушені дбати самі журналісти. Проблеми, про які розповів досвідчений медійник, характерні для всіх друкованих локальних медіа. Правда і в тому, що почалися вони ще до початку широкомасштабного вторгнення ворога. Але, як і до 24.02.2022, влада ігнорувала запити медійників, так і зараз ні Верховна Рада, ні уряд, ні Міністерство культури та інформаційної політики, ні парламентський комітет зі свободи слова не реагують на звернення місцевих медіа про підтримку. Так, 3.10.2023 “Сільські вісті” на першій шпальті друкують “Звернення до влади”, в якому, зокрема йдеться про те, що понад 120 керівників друкованих ЗМІ на Всеукраїнській нараді головних редакторів, проведеній НСЖУ, проголосували за звернення до Офісу президента, уряду та Верховної Ради щодо необхідності підтримки українських газет під час війни. “Росіяни на захоплених українських територіях відроджують газети, які закрилися 10 років тому, і тепер засипають неправдивою інформацією людей в окупації, а тим часом українська преса на вільній території зникає”, – наголошують редактори газет у своєму зверненні. Відповіді на нього знайти не вдалося. Схоже на те, що крім Єдиного телемарафону, влада воліє нічого не бачити, не чути і не читати... Але українці все-таки отримують інформацію з різних джерел, зокрема і з кількох національних телеканалів, діяльність яких влада обмежила без пояснення причин з початком війни, а також з видань, які виходять на прифронтових територіях та інформаційно захищають свою державу без її підтримки!
Каталог видань “схуд”, але вибір є! В останні дні грудня завершилася передплатна кампанія на друковані видання на 2024 рік. Вона була найкоротшою за всю історію: офіційно стартувала 30 жовтня і фінішувала 27 грудня. Проте найголовніша її відмінність від попередніх кампаній – зменшення кількості видань. Передплатний каталог на перше півріччя 2024 помітно “схуд”: нарахував близько 600 видань, а було понад тисячу. Треба зазначити, що місцеві медіа мають свої каталоги. “Укрпошта” також запрошує зробити онлайн передплату майже 1500 загальнодержавних і місцевих видань. За відсутності свіжої офіційної статистики можна зробити певні висновки з даних, які надає Книжкова палата України імені Івана Федорова за період 1991–2022 рр. Так от за ці попередні десятиліття саме в 2022 році вийшло найменше газет – 1089 і їх річний наклад теж найменший – 418383,9 примірників. Отже, можна припустити, що в 2023 р. кількість і наклад були ще меншими. Торік відхід друкованих видань продовжився. Наприклад, закрилися обласна “Житомирщина”, “Воля” з Тернопільської області, “Слово і час” та “Нове життя” з Рівненщини та інші газети. Але повернімося до Каталогу видань України на перше півріччя 2024 року і поміркуємо, що пропонують українцям прочитати. Найбільшим є розділ “Родина. Домівка. Побут” – понад 60 газет і журналів: “Бабусин компот”, “Кросворди для всіх”, “Тещині млинці” та ін. На другому і третьому місцях – видання про охорону здоров’я і медицину та універсального змісту – їх по 61 у кожному з цих розділів. Майже стільки ж – 59 – склали дитячі і молодіжні видання, що, як на мій погляд, не може не радувати. Серед цих видань, наприклад, “Дитяча газета”, “Стежинка”, “Яблунька”, “Івасик Телесик для малят”. Тримає стрій і “Малятко” – один із найстарших журналів України: видається з 1960 року. А от громадсько-політичних та літературно-художніх видань у передплатному Каталозі наразі 28 і 25%: з них – газета “Експрес” з додатками, які мають окремий індекс і тематичне спрямування: “Експрес + Історія плюс”, “Експрес + Моя сповідь. Газета віруючої людини” та інші – всього шість додатків. Вдвічі менше додатків має тижневик “Хазяїн”, заснований свого часу в Донецьку. З окремим додатком виходить і ще одна відома львівська газета – “Високий замок”. Є в цьому розділі і дві газети, для яких досі зберігається фінансування з Державного бюджету, – “Голос України” та “Урядовий кур’єр”. Здавалося за таких умов видання, що висвітлюють діяльність Верховної Ради і Кабміну мали бути доступними для широких верств за ціною передплати, але вони збільшили вартість утричі! Так, “Голос України” що на місяць коштував торік 45 гривень, цього року коштує 145! Це при тому, що незалежні видання підвищили свою ціну не в рази. Зберегли свої позиції на газетній мапі країни такі знані видання, як “Сільські вісті”, “Україна молода”, “Слово Просвіти”, “Шлях перемоги”, “Українська літературна газета”. Так само доступні для передплати газети для національних меншин. Угорською мовою виходить щотижня (!) Karpati igaz szo, польською Nowy kurier galicyjski двічі на місяць. У Києві польською та українською мовами двічі на місяць видається Dziennik kijowski. А от від мови агресора видавці практично відмовилися, за винятком кількох видань розважального характеру, як от “Бабушкин компот” (Збірник кросвордів) чи “Созвездие развлечений” (Журнал для сімейного дозвілля). У ці буремні часи Українському товариству сліпих вдалося зберегти реабілітаційну газету “Промінь”, що виходить плоскодрукованим шрифтом і окремо рельєфно-крапковим. Серед чималої кількості журналів виходять, зокрема, “Жінка”, Burda (українською) і кілька літературно-художніх часописів: “Київ”, “Всесвіт”, “Дзвін”. На відміну від них “Країна” збільшила періодичність – журнал, що не залежується в столичних кіосках, виходитиме двічі на місяць. Пропонується і видання з вельми актуальної для нашої держави теми: журнал “Україна до Північноатлантичного альянсу” періодичністю один раз на два місяці. Не можу не обійти увагою і Всеукраїнську жіночу газету “Між нами бабами” – назва говорить сама за себе. А приз за найоригінальнішу назву варто б віддати засновникам газети, які назвали її цитатою з вірша Володимира Сосюри “Так ніхто не кохав” (Неймовірні історії про любов та життєві драми). І як би не кортіло на такій лірично-оптимістичній хвилі завершити це дослідження, життя посеред війни вносить свої корективи. Так цими днями очільник Одеської облорганізації НСЖУ Юрій Работін ініціював робочу зустріч за участі Одеської дирекції АТ “Укрпошта” і 21 редакції ЗМІ області. За словами начальника відділу періодичних видань Вікторії Шевчук, передплатний тираж місцевих видань на Одещині склав 104 тисячі примірників, що на 44 тисячі менше, ніж торік. Своєю чергою Юрій Работін зауважив, що обдзвонив редакції всіх газет області – з’ясувалося, що частина з них тимчасово призупинили свою роботу. “Наразі на Одещині виходять 19 газет, торік було 25, а в 2022 – 36. На жаль, навіть деякі великі територіальні громади, як от місто Ізмаїл з навколишніми селами, залишилися без місцевих газет. Але я сподіваюся, що найближчим часом ситуація виправиться”, – прокоментував Юрій Работін. Чи поліпшиться ситуація для друкованих медіа найближчим часом – навряд чи. Центральна влада не підтримає: якби хотіла зробити хоч щось за майже два роки – зробила б. Могли б, принаймні круглий стіл організувати і бодай обговорити проблеми, але і цього не сталося... А от з місцевою владою треба працювати, хоча фінансові можливості територіальних громад істотно зменшилися. Чи розширять свою допомогу міжнародні медійні організації? Вони і так підтримують, як можуть, тут би не втратити грантові пропозиції, які є. Чи можна сподіватися, що підтримка передплатників і благодійників не спаде? Так, про що свідчать наведені тут успішні історії виживання локальних газет. Але фінансове становище населення може різко погіршитися і людям доведеться обирати: або передплачуєш газету або даєш гроші на армію і рятуєш Незалежність своєї країни і власне життя. Можливо, це спрощений підхід, але і до цього має бути готовою країна, яка ціною величезних втрат зберігає свою державність і незалежні друковані медіа як важливий суспільний інструмент.
Тема виживання друкованих медіа, звісно, дуже серйозна, але, як відомо, у будь-якій війні всі засоби добрі, якщо вони ведуть до перемоги. Тому коли, наприклад, львівська газета “Експрес” задля залучення нових передплатників проводить лотерею, де з-поміж іншого можна виграти порося, міні-генератор і навіть самогонний апарат, – це треба вітати, бо іншого способу привернути уваги до видання, мабуть, не лишилося.
Журналісти Юрій Бондар та Ігор Зоц на презентації книги свого колеги Павла Смовжа
Очевидець і літописець · “Через декілька хвилин тягуча тривога починає заповзати всередину. Страх огортає мене, ніби штормовою хвилею”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Анна БЄЛА, студентка КНУКіМ
1. З окупованої Карлівки до ще мирної Авдіївки 23 травня 2014 р. Розумію, наскільки сильно не хочу йти в школу, коли мама нав’язливо трясе мене за плече, змушуючи прокинутись. Спати хотілося настільки, що навіть з’являлася думка відштовхнути її руку, аби вона не заважала мені дивитися солодкі сни. Але мама продовжує якось по-дивному агресивно сіпати мене за руки, постійно повторюючи: “Аню, прокидайся. Прокидайся”. – Мамо, я не хочу в школу, – бурчу, ховаючи обличчя в подушці, впевнена, що вона будить мене саме через це. – Доню, ти сьогодні не підеш в школу, – якимось дивним тоном відповідає вона. Її тремтячий голос перекриває моє відчуття мимовільної радості від того, що не потрібно нікуди йти. Це підозріло. Батьки ніколи не дозволяли мені прогулювати. Змушую себе розплющити очі, повертаюсь, заспана, до маминого обличчя. – Чому це я не піду? – не встигаю завершити своє запитання, як до моїх вух долинають дивні звуки. Це що? Постріли? Вони всюди. З усіх боків. Ніби хтось бігає з рушницею навколо нашого дому. Мої очі округлюються в нерозумінні. Дивлюся на маму, яка всіма силами робить впевнений погляд, мовляв, “все добре, не переживай”. Але моєму серцю не збрешеш. Я бачу паніку в її очах. – Мамо, – голос тремтить. – Що відбувається? – питаю, відчуваючи, як липкий страх підступає до горла. – Все добре, доню, все добре, – шепоче мама, накриваючи мене ковдрою і штовхаючи до краю ліжка. Постріли тривають, зараз вони ще гучніші. Але дивно усвідомлювати, що мене лякають не стільки звуки, які долинають до вух, як мамин тремтячий голос. Моя мама ніколи нічого не боїться. Якщо від страху тремтить її тіло, це означає, що відбувається щось справді страшне. Я досі не розумію, чому вона пересуває мене на край ліжка. – Все добре, не бійся, – продовжує шепотіти мама, як мантру. – Доню, не бійся, тобі просто потрібно лягти зараз під вікно. Ти розумієш мене? – Що? Навіщо? – питаю я, насупивши брови і підводячись на ліктях. – Не вставай! – наказує вона, одразу стишуючи голос. – Я все тобі поясню, але просто зараз ти повинна акуратно сповзти з ліжка і лягти під вікно. Швидше, Аню, швидше. Прогалина між моїми бровами стає ще глибшою, поки я сповзаю на підлогу. Мене дратує, коли мене змушують робити щось таке, сенс чого я не розумію. Відзначаю, що на підлозі вже постелені ковдри та подушки. Коли моє тіло опинилося під вікном, мама миттю стає біля мене, вкриваючи простирадлом. – Мамо, що відбувається? Вона дивиться на мене своїми карими очима, на мить затримуючи погляд на моїх. Здавалося, сотні думок майнули в її голові, але вочевидь вона недовго добирала слова. – Почалась війна, – була її відповідь. Це здалося якимось сюрреалізмом, спотвореною реальністю. Хотілося думати, що мама жартує. Але звуки пострілів, які не припинялися ні на секунду, свідчили лише про правдивість її слів.
Як це – війна? Про таке явище я знала лише з книжок, фільмів і підручників історії. Це не може бути реальним життям. Ще вчора я гралася під нашою альтанкою, смакуючи холодне морозиво в очікуванні спекотного літа. А тепер я лежу під вікном, огорнута ковдрами, хоча тіло паралізоване страхом, жодною річчю не зігрієш. Тоді я ще не знала, що літа цього року не буде. Що його не буде й потім… З того дня я на довгі роки залишуся в 23-му травня. У житті, якому залишилося кілька днів до літа, до днів, наповнених щастям і безтурботністю, до днів, де на думці лише мрії. Літо так і не настало. – Що? – тільки й змогла вичавити хрипким голосом, відчуваючи, як мимовільно тіло починає трястися від паніки. Почулася наступна автоматна черга, цього разу гучніша, і я миттю розвернула голову до вікна, мама разом зі мною. Серце билося десь біля горла. – Мамо, що це? – шепочу я, відчуваючи, як погляд заступають сльози. – Що відбувається? Я нічого не розумію. – істерично промовляю. Мама мужньо витримує мої сльози, намагаючись говорити якомога впевненіше. – Все буде добре, доню. Послухай мене уважно. Зараз тобі потрібно лежати ось тут і не вставати. На вулиці стріляють погані люди. Ми повинні поводитися якомога тихіше і не стояти біля вікна. – Чому? – перелякано прошепотіла я. Мама зробила глибокий вдих, очевидно, намагаючись не залякати мене ще більше. Проте я повинна була це почути.
– Тому що коли вони потраплять кулею у вікно, скло може полетіти в дім і поранити нас. У мене замерло серце від страху. Ми що, можемо померти? Мама, видно, помітила абсолютний переляк в моїх очах, тому поспіхом продовжила: – Доню, все нормально. Нас ніхто не поранить. Просто треба бути обережними, гаразд? Я повільно кивнула, не в змозі говорити. Хоча запитань мені хотілося поставити сотні. Але згадала найважливіше і випалила одразу. – Де тато? – Сидить у коридорі, – відповіла мама, аж тут він з’являється біля дверей. – Тату, що відбувається? – запитала я. – По нас стріляють? – Не бійся, – відповів він. – Це лише автомати, тому в будинку ми в безпеці. Але треба відходити від вікон. На шовковиці сидить снайпер. По ньому можуть стріляти, чи він може стріляти, я не знаю. Не дай бог, куля влучить у вікно. Тому ми вирішили тебе розбудити. Я кивнула йому, думаючи про снайпера, який сидить на шовковиці. Дерево з цими ягодами стоїть прямо навпроти вікон зали. Коли в спальню, де я лежала, відчинені двері, я можу побачити вікна цієї кімнати. Я не втрималася і обережно піднялась, висовуючи над ліжком лише свої очі. І справді, на дереві сидів якийсь чоловік. Злякавшись, я миттю вляглася знову. – Я не знаю, що мені робити з машиною, – важко зітхнув тато, звертаючись до мами. Вона дивилася на нього неспокійними очима. – Може, не треба виходити? – прошепотіла нервово. – Не дай Бог, – вона не хотіла завершувати фразу. – А якщо влучать кулею? В машині переповнені газом баки. Якщо раптом вона вибухне і знесе половину будинку... – Не виходь, – тремтіла мама. – Мені тривожно. Тато повернув голову в бік коридору, і тільки зараз я почула плач: плакала моя сестра. – Тату, що мені робити? – чулося її ридання. – Я сказав, ти нікуди не поїдеш! – відрізав він. – Я не можу не поїхати! – сперечалась вона. – Я не випущу тебе з будинку! Я сказав – не дозволяю! – Мамо, що таке? – повернула голову до неї. – Чому вони сваряться? – У Наді сьогодні державний іспит, – мама важко вдихнула повітря. – Рветься в Донецьк, каже, інакше виженуть з університету. Мені стало тривожно. Як їхати? Батьки навіть не дозволяють по дому ходити, не те що по вулиці. Це був суцільний хаос. Раптом усвідомлюю, що не чую у дворі гавкання собаки. Одразу розумію, наскільки це підозріло. Адже наш Річі завжди гавкає, коли чує гучні звуки. – Мамо, чому собака не гавкає? – тихо питаю я. – Напевно, сховався, боїться, – відповіла вона. І я боюся озвучити вголос думки, які не виходять з голови, свої справжні підозри, чому пес мовчить. Через декілька хвилин тягуча тривога починає заповзати всередину. Страх огортає мене, ніби штормовою хвилею. Кінцівки німіють, і я не можу пояснити цей раптовий напад переживань.
Замість передслова. Ця публікація складатиметься з кількох подач. Тому вважаю за необхідне почати коротке представлення з настійного прохання до кожного, хто триматиме в руках “Слово Просвіти”: читати без поспіху. Тоді зримо відчуєте неповторність оповіді, тремтливість почувань юної авторки, відкритість і чесність, свіжість і правдивість у викладі думок. Текст осібний і незвичний ще й доладними діалогами, порівняннями, асоціаціями, переконливим та яскравим авторським “я”. Факти, деталі, епізоди, оцінки – все це пропущене через вразливу душу. Не раз переосмисле; не, виболене, виважене, очищене сльозою, огорнуте вдячністю й пошанівком до тих численних незнайомців, які зустрічалися на крутих віражах уже загартованої житейськими випробуваннями юної долі. У тих діалогах, роздумах і картинках – інший Донбас, інші донеччани, інша Україна. Про таке не почуєш в не завжди чесних випусках “єдиноправильних” марафонів чи від убогих на думку низки офіційних диванних експертів. Рідко знайдеш таке на шпальтах або ж у випусках місцевої чи цен; тральної журналістики – часто беззубої, сенсаційно ;поверхневої, копіювальної і сидячої. Авторка цього матеріалу – одна з найкращих моїх студенток спеціальності “Журналістика” в КНУКіМі Анна Бєла, творчі роботи якої часто ставлю за взірець її ровесникам. Народилася і вирос; ла в Карлівці неподалік Донецька. Це те село, яке в травні 2014 р. стало свідком першого крива; вого бою батальйону українських захисників “Донбас” з переважаючими силами окупантів. Ба; тальйон відомий, зокрема, червоно;чорними, бандерівськими, шевронами, від яких найбільше скаженіли рашисти. Кинута окупантами перша бомба на Карлівку дотла зруйнувала рідну домівку тоді ще школяр; ки Ані Бєлої. Далі були вимушені й вимучені шляхти;дороги родини в евакуації: Селідове, Авдіївка, Київ, За; поріжжя. Закінчення школи, вступ до столичного університету. Цієї весни Анна захищає в КНУКіМі бакалаврську роботу з журналістики. Робота ця має твор; чий характер – у формі власноруч вистражданої й написаної воістину кров’ю серця книги “Історії війни – своїми очима”. Талановито, сильно і страшно – про юність, опалену війною, про вірність і зраду, про неспра; ведливі стереотипи громадської думки у сприйнятті східних і західних, українсько; і російськомов; них українців, про справжню, а не сфальшовану чужинцями упродовж століть душу українського Донбасу. У цьому фрагменті щоденника зафіксоване відлуння першого дня російсько;української війни, яка почалася не два, а десять років тому. Микола ТИМОШИК, викладач журналістики
Пошта “СП” · “Тоді здавалося, що скоро цьому хаосу прийде кінець, що скоро ми повернемося в свій дім”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
могла заспокоїтись, коли тато вирішив вийти на вулицю. Чомусь же мені хотілося кричати йому, аби він повертався додому. І хоч він повернувся, хоч не зазнав жодних поранень, все ж була причина, через яку мою тривогу неможливо було зупинити. Про неї я дізналась через деякий час після 23-го травня. Тато про це дізнався, як тільки зайшов у будинок. Вийшовши з дому, тато став впритул до машини, роздумуючи, як йому вчинити, як вигнати її за межі двору. Тільки-но він хотів сісти за кермо, як почув свист куль у повітрі. Пригнувшись, вирішив перечекати. Проте звуки зброї, віддалених вибухів не стихали. Ідея відігнати машину ставала все небезпечнішою. Тож через декілька хвилин він вирішив повернутися в будинок. Потім дзвінок на мобільний. Телефонував татів друг. Ось тут і була відповідь, чому мою тривогу не можна назвати безпричинною. Виявляється, друг повертався зранку з роботи після нічної зміни. Вирішив зайти за цигарками. Найближче – “Карлові Вари”, готель, розташований навпроти нашого дому, який згодом виявився місцем для позиції бойовиків “днр”. Коли чоловік опинився там, почались бої. З готелю він так і не вийшов, ховаючись від куль у приміщенні. Кімната, яка слугувала йому сховищем, виявилася місцем, звідки снайпер стріляв по своїх мішенях. А вікно, з якого виглядала його зброя, було вікном, з якого відкривалося наше подвір’я. Тоді снайпер відстрілював військових батальйону “Донбас”, які носили чорний колір, і вирішив, що чорна футболка мого тата, в яку він був одягнений, коли вийшов відігнати машину, була мішенню, яка йому якраз була потрібна. Тільки чоловік, який зранку просто прийшов за цигарками, врятував його від кулі. Саме татів друг, надриваючись, кричав снайперу: “Це місцевий! Він не військовий! Не стріляй!” Коли снайпер відвів приціл, чоловік схопився за телефон, щоб зателефонувати татові і попередити, аби він не виходив на вулицю. І порадив переодягнути футболку. І хтозна, як би розгорнулася та історія, якби не чоловік, що прийшов зранку за цигарками…
*** Коли постріли затихли і ми перестали чути вибухи, було вирішено якнайшвидше збирати речі і виїжджати із села. Карлівка була окупована. І першою зупинкою, одним з великої кількості місць проживання, де нам доведеться зупинятися через війну, стане місто Авдіївка Донецької області. Авдіївка в той день була тихою, мирною. До себе нас прийняла мамина рідна сестра, моя тітка. Вона зі своєю сім’єю шоковано слухали наші розповіді, доки ми сиділи за обіднім столом після дороги. Пам’ятаю, як того дня моя двоюрідна сестра намагалась мене заспокоїти, якось відволікти від того страшного ранку. І тоді здавалося, що скоро цьому хаосу прийде кінець, що скоро ми повернемося в свій дім, свій двір і забудемо про ці події, як зранку забуваємо нічні жахливі сни. Проте ми не забули. І в свій будинок ми так ніколи й не повернулись. Це був лише перший день війни. І ми ще не знали, що попереду їх будуть тисячі.
Пошта “СП” · “Тоді здавалося, що скоро цьому хаосу прийде кінець, що скоро ми повернемося в свій дім”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ І вмить чую – зачиняються двері будинку. Тато вийшов на вулицю. Я панічно встаю з-під вікна, дивлячись на маму. – Мамо, куди він пішов?! Вона дивиться на мене такими ж наляканими очима, хоч і намагається вдавати, що не переживає. – Аню, все нормально, він зараз повернеться, – намагається заспокоїти мене. – Навіщо він пішов?! – ніяк не заспокоюсь я. – Там стріляють, мамо. Що, якщо… що, якщо… – я ніколи не озвучувала свої найстрашніші підозри. Ті кілька хвилин, поки тата не було поруч, – одні з найстрашніших хвилин у моєму житті. Мене огорнув страх такого масштабу, що я була готова кричати з відчаю. Коли почула, як відчиняються двері, як у будинку знову “з’явився” голос тата, мене накрило хвилею невимовного полегшення – повернувся, живий! Я кричала йому, щоб більше нікуди не йшов. Зі сльозами просила більше не виходити на вулицю. Трохи заспокоїлась, поки тато набирав номер сестриного декана, щоб попросити перенести її іспит на інший день. Спочатку декан не зрозумів причини відсутності студентки, але коли почув у телефоні постріли та вибухи, сказав лише: – Звісно, хай дитина залишається вдома! Ми щось придумаємо з іспитом. Проте у тата з’явився новий привід для тривоги. До цього ми чули автоматні черги та віддалені звуки вибухів. Однак все ближче й ближче чулися гранатомети та міномети. Якщо стрілецька зброя не була загрозою для нас, поки ми перебували в будинку (лише треба бути подалі від вікон), то від важкої артилерії стіни дому вже не захищали. Коли ми почули, як снаряди вибухають у селі, то зрозуміли, що будинок більше не був гарантією безпеки. – Одягайтесь, – наказав тато, – тут небезпечно, маємо спуститися в підвал. Мама повзала під вікнами, аби дістати мені теплий одяг, збирала в сумки найнеобхідніші речі: документи, гроші, ліки. Тато вже починав натякати на те, що нам доведеться покинути будинок на невизначений термін. Вікна спальні виходили на задній двір, де нас не мали б дістати кулі. Коли всі зібрались, тато підсунув стіл під вікно, на який забиралися всі по черзі. Підвал був поруч з будинком, тож коли ми стрибнули з вікна, нам залишалося декілька кроків до нього. Ми з сестрою стояли, згинаючись, біля входу, поки мама відсувала двері. Коли колодка клацнула, а залізні двері зі скрипом відчинилися, перед нами постала картина, яку ми ніколи не забудемо. Усмішку від прещирої радості я стримати не змогла. В кінці підвалу, де закінчувались сходи, в темряві, яку крізь відчинені двері освітлювало сонце, сидів наш пес – маленький Річі. Собачі оченята радісно засвітились, коли він побачив нас, ніби кажучи: “Я дочекався”. Дивовижно, як собака найпершим здогадався заховатись у підвалі, коли почув вибухи. Ніби знав, що робити. Уп’ятьох ми просиділи в холодному підвалі близько години.
*** Як все-таки серце вміє відчувати тривогу. Чомусь же душа не
Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, тричі звільнений директор Ірпінського історико-краєзнавчого музею
У тижневику “Слово Просвіти” (№ 21 за 25-31 травня 2023 р.) висвітлено знищення Ірпінського історико-краєзнавчого музею. І ось нарешті майже через рік “оновлений”, як повідомила влада, музей відчинив свої двері для відвідувачів. Отже, що “оновили”? Діораму “Річка Ірпінь” із характеристикою природи краю викинуто. Вся експозиція про край до 1900 року зникла. Там, зокрема, була колекція предметів побуту українського села, яка слугувала основою для розповіді про українську народну культуру. Археологічні знахідки теж зникли. Була карта кордону по річці Ірпінь між Річчю Посполитою і Московським царством. Теж зникла. Вона нагадувала, що після визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького Москва захоплювала Україну частинами. Так вона намагається зробити зараз. “Оновлювачі” музею вирішили, що таке нагадування не потрібне. Експозиція розпочинається сумішшю давніх меблів із картинами сучасних художників. Це начебто інтер’єр ірпінських дач початку ХХ століття. Для характеристики Ірпеня роздрукували уривки з моєї книги “Історія Ірпінського краю”. Художник Владислав Задворський на стіні намалював Ірпінь того часу. Але тоді ділянки були великими і такого скупчення будинків не було. У наступній залі картини трьох художників Володимира Сидорука, Матвія Донцова і Бориса Піаніди, а на столі чотири аркуші з текстом, де перераховано, хто з письменників був в Ірпені та що написав. Написано недбало, з помилками. Третя зала “Ірпінь нескорений” присвячена обороні Ірпеня. В анотації одна патетика і нічого конкретного про бої за Ірпінь. Написано, що зараз ланцюг перемог України “щільним зашморгом стискається довкола кволої шиї ворога”. На жаль, шия ворога зовсім не квола. Нічого обдурювати людей обіцянками швидкої перемоги. Фото зруйнованого Ірпеня, уламки речей. В кутку лежить опудало російського десантника в протигазі. Намагаються довести, що українці використовували заборонену хімічну зброю – гази? У відвідувачів складається враження, що в Ірпені від початку ХХ століття до 2022 року, окрім письменників і художників, нікого й нічого не було.
Перед відкриттям музею сюди привели виконувача обов’язки міністра культури та інформаційної політики України Ростислава Карандєєва. Екскурсію для нього проводив заступник начальника відділу культури Ірпінської міськради Віталій Коваленко. На мою думку, він скористався тим, що міністр, імовірно, не знає історії Ірпеня, і “навішав йому локшину на вуха”. Сказав, що тут була флора і фауна, а в зв’язку з нинішніми подіями музей змінили. Згідно з “оновленням”, зайвими виявились матеріали про нашого земляка отамана Орлика (Федора Артеменка), якого Островський у романі “Як гартувалася сталь” зобразив бандитом, а він віддав життя за Незалежність України. Та й матеріали про інших борців за свободу нашої Батьківщини викинули. У Росії література про Голодомор в Україні заборонена. От і з музею викинули матеріали про Голодомор. У Росії заборонили організацію “Меморіал”, яка досліджувала історію масових репресій в СРСР. І з експозиції матеріали про ці злочини викинули. Путін сказав, що Росія перемогла б Німеччину і без України. І експозиція про Ірпінь під час Другої світової війни, про вклад ірпінців та й українців взагалі в перемогу Об’єднаних націй над нацистською Німеччиною зникла. Не можна тримати в музеї те, що викличе сумніву правдивості слів Путіна. Добре, що згадали про ув’язнення письменників, перекладачів-ірпінців Григорія Кочура і Дмитра Паламарчука за український націоналізм. Але жодного слова про те, що Дмитро Паламарчук був в ОУН і УПА. Адже Путін обізвав ці організації помічниками німецьких фашистів, то як же можна про них згадувати в музеї?! Зник розділ експозиції “Герої нашого часу”, присвячений тим нашим землякам, які ціною власного життя зупинили наступ російських військ на Донбасі і тим самим дали Україні час підготуватися до повномасштабного вторгнення. Я вже писав, коли музей закрили і показували розмальовані гільзи, що треба представити матеріали про вбитих російськими загарбниками наших цивільних жителів. Серед цих жертв – люди відомі і в Ірпені, і в Україні. Наприклад викладач ВНЗ і перекладач українською мовою з кількох мов богослужебної, філософської та історичної літератури Олександр Кислюк, 75-літня Лариса Осипова, яка понад 40 років очолювала дитсадок в Ірпені і багато
Дорожній знак Ірпінь, продірявлений кулями російських окупантів і перекреслений оновлювачами, став символом оновлення музею інших. Але ж Путін сказав, що російські військові по мирних жителях не стріляють. А щоб замилити відвідувачам очі, їм пропонують побавитися VR-окулярами. Цікава іграшка. Одягаєш іна екрані бачиш панораму зруйнованого Ірпеня. Нагадує, як маленьку дитину від чогось відволікають: “Дивись, яка гарна цяця”. Багато ірпінців пішли захищати Україну і чимало вже полягли на полі бою. Нещодавно Ірпінь ховав Дмитра Хоменка, який був волонтером, виїхав за кордон, а коли Москва розпочала повномасштабне вторгнення, повернувся на Батьківщину і добровільно пішов в армію. Мінометник Дмитро Хоменко загинув у бою. В експозиції музею було фото, де Хоменко поруч із учасником АТО Юрієм Калініним та іншими волонтерами. Юрій Калінін загинув на початку повномасштабного вторгнення. Це фото теж вилучили з експозиції. Про участь ірпінців у боротьбі за незалежність України майже нічого не залишилось. Відвідувач дізнається, що були дачі, письменники писали книжки, художники – картини. А потім була битва. Можна сказати, що приїхали бандерівці із заходу України, і росіянам довелося визволяти від них Ірпінь. Цією диверсією “оновлення” не вичерпується. На мій запит перший заступник міського голови Андрій Кравчук відповів, що на ремонт музею з міського бюджету витрачено 935339 грн. У час війни на ремонт музею, який ремонту не потребував, витрачено майже мільйон гривень, щоб перефарбувати стіни в чотирьох невеликих залах і придбати нові штори! Міський голова Олександр Маркушин раніше обіцяв віддати під музей весь поверх. Уже цього року управління Пенсійного фонду обіцяють перевести в інше приміщення. Так що, знову робитимуть ремонт? Чи залишать музей у цих залах? Адже після “оновлення”, тобто викидання історії з музею, тут уже є вільна зала. Стали проводити виставки. Стараються заходами прикрити знищення музею. Деякі підлабузники влади роблять селфі в музеї і пишуть у фейсбуці, який гарний “оновлений” музей. Приміщення в центрі міста багатьох приваблює. Мабуть, хтось дізнався, що Пенсійний фонд переїжджає, і якимись аргументами переконав Олександра Маркушина не віддавати звільнене приміщення музею. Хтось дуже впливовий і антиукраїнський, судячи з того, як із музею старанно вичистили майже все українське. А потім і те, що залишилось від музею, вичистять. Сюди ж гармонійно вписалося і моє звільнення.
Ці вітрини разом із багатьма іншими для оновлювачів виявилися зайвими
Нашого цвіту... · “Своєю мистецькою і громадською діяльністю прагну бути корисною Україні”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Нещодавно в Івано-Франківську відбувся гала-концерт переможців і лавреатів Міжнародного мистецького різдвяно-новорічного фестивалюконкурсу “Formidable”. Завершилось це феєричне двогодинне дійство, а його учасники та численні глядачі були мовби заворожені: у єстві кожного ще довго яскріли і дзвеніли барви і звуки, які щойно переливалися повінню на сцені, де лунали не тільки колядки, а й українські патріотичні пісні, інструментальні композиції, розквітали всіма барвами веселки хореографічні постановки. Сьогодні гостя “СП” – Леся Королик-Бойко, співголова оргкомітету, організаторка фестивалю-конкурсу і голова його журі.
Іван ГАВРИЛОВИЧ, член НСПУ і НСЖУ, заступник голови Івано-Франківського міського об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
– Пані Лесю, наскільки складно було організувати і провести фестиваль у важкий для українців час збройного протистояння ворогу? – Фестиваль-конкурс “Formidable” (в перекладі – “найкращий, блискучий”) ми проводили у змішаному форматі: онлайн – з 19 грудня минулого року до 17 січня і офлайн – 28 січня 2024 року у столичному Будинку вчених НАН України, де відбувся гала-концерт переможців та лавреатів із Києва, його околиць, Вінницької, Житомирської та Донецької областей, а 2 лютого в Івано-Франківській обласній філармонії ім. Іри Маланюк зібралися для нагородження й виступів таланти Прикарпаття. Організували фестиваль-конкурс Київський міський центр народної творчості та культурологічних досліджень (директор Федір Баландін) за підтримки департаменту культури КМДА та очолювана мною культурно-просвітницька асоціація “Mist- Il Ponte” з італійського міста Ґуббіо, де я живу вже 23 роки, але часто приїжджаю в рідну Україну. З мистецького погляду фестиваль-конкурс був пошуком нових форм творчих жанрів: кожен учасник мав змогу продемонструвати свій талант і творчі здобутки в народному, традиційному та сучасному мистецтві. – Великий інтерес івано-франківської публіки, яка заповнила філармонійну залу, викликав гала-концерт переможців і лавреатів фестивалю-конкурсу “Formidable”. Хто з них особливо вразив вас як голову журі? – На щиру похвалу заслуговують усі 32 учасники гала-концерту, які виступали в різних номінаціях та жанрах, з-поміж них назву тих, котрі стали володарями Гранпрі й отримали від одного із наших партнерів – ГО “Федерація жінок за мир у всьому світі” (м. Київ, голова Тетяна Коцеба) почесну відзнаку – “Кришталеву нагороду”. Це муніципальний камерний хор “Галицькі передзвони” (диригент Ігор Дем’янець) та квартет бандуристок “Ґердан” Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника (керівник Віолетта Дутчак). Члени журі відзначили гран-прі й відомий професійний колектив – Національний академічний ансамбль пісні і танцю “Гуцулія”, Народну аматорську хорову капелу “Сурма” Івано-Франківського національного медичного університету (ІФНМУ), вокальний ансамбль “Опришівські соловейки” ліцею № 6 ім. Івана Ревчука обласного центру, який, до речі, приємно подивував нас в’язанкою повстанських (вояків УПА) колядок, щедрівок та віншувань, Зразковий духовий оркестр “Золоті сурми” й ансамбль мажореток “Сузір’я” Калуської дитячої музичної школи. Гран-прі вручено і Зразковому аматорському танцювальному колективу “Калинонька” Будинку культури с. Радча (керівник Тетяна Вацеба), Студії східного та сучасного танцю “Магія сходу” з Калуша, Студентському хору Університету Короля Данила (керівник Ігор Дем’янець), Софії Ориняк та Катерині Шиндирівській – студенткам цього ж Університету, Юрію Гресько та вокальному ансамблю “Чорне і біле” – студентам Навчально-наукового Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (клас вокалу Ольги Молодій), Софії Петровській та Маркіяну Скотнику – учням ДМШ № 2 ім. Василя Барвінського (клас викладачів Ірини Гонської та Тетяни Фученко), Ользі Хрипуненко та Аліні Жазі – ученицям вокальної студії “Сопрано” при Освітньо-мистецькому центрі (керівник Тетяна Шиптур) й директорці Будинку культури с. Тязів Ямницької територіальної громади Оксані Ковальчук за авторську пісню, гостям зі Львова – вихованці вокальної студії Діані-Катерині Горін, учениці ліцею с. Угринів, Ангеліні Качкан, яка подала на конкурс добірку своїх прозових творів “Порив слів”, а на гала-концерті прочитала уривок із присвяченого матусі твору “Мрії”. – Розкажіть про літературну складову цього багатожанрового творчого змагання з огляду на те, що ви не тільки музичний педагог за фахом, а й членкиня ВУТ “Просвіта”, яке прагне активно утверджувати в нашій державі українську мову. – Звісно, і літературний жанр знайшов належне місце на фестивалі-конкурсі. Диплом лавреата першого ступеня фестивалю-конкурсу отримала вчителька української мови і літератури Угринівського ліцею Ірина Садула. Гран-прі вручено головній спеціалістці департаменту культури Івано-Франківської міської ради, очільниці літературної платформи “Об’єднані словом” Лесі Ґеник, яка прочитала свій вірш “Відгомонить колись оця біда…”. Віднедавна я у ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Посвідчення за підписом Павла Мовчана, очільника “Просвіти”, мені торік вручила голова Івано-Франківського міського об’єднання Марія Гуцол. Я сприйняла це як високу відзнаку, адже, проживаючи в Італії, проводжу просвітницьку роботу серед української діаспори, налагоджую зв’язки, зокрема під час своїх приїздів на Батьківщину, з “Просвітою” та іншими патріотичними громадськими організаціями. Очолюю міжнародні мистецькі проєкти. З грудня 2022-го три такі масштабні культурно-просвітницькі заходи організувала разом із Київським міським центром народної творчості за підтримки департаменту культури КМДА. Тож я рада, і принагідно хочу подякувати пані Марії за те, що вперше до нашого міжнародного мистецького проєкту долучилася й Івано-Франківська міська “Просвіта”. – Кому ви б найперше хотіли подякувати за успішну реалізацію в умовах воєнного часу цього мистецького проєкту? – Насамперед його організаторам – Київському міському центру народної творчості та культурологічних досліджень, його директору Федору Баландіну, департаменту культури КМДА, культурно-просвітницькій асоціації “Mist-Il Ponte” і міському голові Івано-Франківська Русланові Марцінківу – за постійну підтримку наших міжнародних мистецьких проєктів, ректоратові ІФНМУ, який виступив спонсором фестивалю-конкурсу “Formidable”, дирекції філармонії за надання сцени й зали для гала-концерту. Велике спасибі всім, хто сприяв здійсненню цього проєкту, –
громадським організаціям, діячам культури та мистецтв України, Італії, Польщі, Литви, Естонії, Швейцарії, Хорватії, Іспанії, Словенії, Франції, Бельгії, Німеччини, Люксембургу, Греції, США. Хочу щиро подякувати за бажання в цей воєнний час творити в різних жанрах задля примноження скарбниці української культури всім учасникам фестивалю і гала-концертів у Києві й Івано-Франківську та фахівцям, котрі навчали їх основ вокалу, танцю, інструментальної музики, образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва, літературної майстерності й художнього читання, сприяли підготовці і проведенню цього заходу – керівникам мистецьких колективів, викладачам вишів і вчителям ліцеїв, концертмейстерам, батькам за підтримку своїх юних талантів, усім моїм краянам – за небайдужість! – Про вашу небайдужість, пані Лесю, я чув від багатьох людей. – Московити вдерлися збройною навалою в Україну, щоб не лише загарбувати її території, – ворог руйнує артилерійськими снарядами, авіабомбами, “шахедами” заклади освіти і культури, просвітницькі центри, вилучає із бібліотек захоплених міст і сіл та спалює україномовні книжки. Хоча я живу в Італії вже 24-й рік, почуваюся там на всі сто відсотків українкою, а, по-друге, українці захищають від рашистів не лише свою Богом дану землю, себе і свої родини, але й стали тим щитом, який перешкоджає нашестю кровожерної рашистської орди в Європу. Міжнародні культурно-просвітницькі проєкти, які я очолюю, мають на меті об’єднання українців у всьому світі задля того, щоб не лише виявляти юні таланти і створювати можливості для їх розвитку, а й щоб дівчата і хлопці росли з любов’ю до України – знали, чиїх батьків вони діти, були патріотично налаштованими. – Ви музикант, диригент, співачка, громадська діячка – то в Італії, то в Україні. Як все встигаєте? – Мною рухає єдина, але потужна мотивація – своєю мистецькою і громадською діяльністю прагну бути корисною своїй рідній країні й Італії, де нині проживаю, об’єднувати людей. У мене багато знайомих і тут, і там. Попри те, що заснувала культурно-просвітницьку асоціацію “Mist-Il Ponte”, тепер працюю над створенням ще однієї міжнародної громадської організації – “Поступ жінок-мироносиць у діаспорі”. Я входжу до Координаційної ради громадського об’єднання “ВГО “Поступ жінок-мироносиць”, яке діє в Україні, і товаришую з його засновницею й очільницею – киянкою Зоєю Ружин – поетесою, відомою культурною і громадською діячкою, справжньою берегинею національних цінностей. Влітку минулого року після нашої поїздки до Канева на Чернечу гору, де похований Шевченко, пані Зоя удостоїла мене честі долучитися до міжнародної акції “Тарасова верба”. Як відомо, зрізану гілочку тієї верби, яку Кобзар на засланні посадив у суху землю Мангишлаку й доглядав за нею, з Казахстану поет Андрій Малишко привіз 1963 року в музей-садибу Максима Рильського, директором якого на той час був його внук Максим Георгійович Рильський. За сприяння Благодійного фонду “Троянди й виноград”, від тієї гілочки в теплиці було вирощено декілька саджанців. Отак Тарасові вербички з’явилися в різних місцях України, одна із них – на подвір’ї Жашківського історичного музею, що на Черкащині. За час від 2014-го, коли українці відзначали 200-річний ювілей Кобзаря, по всій Україні посадили вже дві сотні вербичок, вирощених із гілочок того дерева, що росте біля згаданого музею. Зоя Ружин попросила мене уславлювати в такий спосіб ім’я Тараса Шевченка й за кордоном. Торік у вересні я привезла в Італію десь зо чверть сотні нарізаних у Жашкові гілочок дерева, яке, власне, є “дочкою” Тарасової верби. Вдома у мене вони пустили корінці, а потім і листочки. В рамках міжнародної акції “Тарасова верба” я посадила ті гілочки уже в трьох країнах: у Загребі (Хорватія), Пшемислі (Польща) і Бергамо (Італія). Там торік у листопаді відбулася вп’яте акція “Дерево життя”, яку організовує волонтерська асоціація “Злагода”. Кожен охочий може посадити своє іменне дерево. Позаторік у Бергамо я посадила граб, а торік – Тарасову вербу для увіковічнення пам’яті генія української літератури і Пророка нашої нації. До речі, в парку того міста від початку великої московсько-української війни садять іменні дерева і з написаними на табличках прізвищами наших захисників, щоб їх згадували і майбутні покоління українців та італійців.
– Чи змінилося в позитивний бік уявлення італійців про Україну з часу вашого приїзду в Італію? – Коли 2000 року я ступила на італійську землю, то мене місцеві жителі називали “русса”. Наполягала на тому, що я не з росії, як вони іменували й весь колишній СРСР, а з України, яка існує споконвіків. Аргументувала тим, що ми, українці, маємо свою милозвучну мову, незліченну кількість народних пісень, своїх видатних письменників. Зокрема називала прізвище
На сцені ансамбль “Гуцулія”. На передньому плані: грамоту Лесі Королик-Бойко вручає міський голова Руслан Марцінків, праворуч – ведуча заходу Марія Гуцол
Арт
калейдоскоп · “Художниця зуміла передати гармонійну співтворчість, співжиття людини з Природою”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Шевченка: “Це наш геніальний поет”. Та повернуся до теми своєї участі в акції “Тарасова верба”. Щоразу під час моїх приїздів в Україну Зоя Ружин дає мені зрізані гілочки жашківської “дочки” Шевченкової верби. У тому ж Загребі я посадила Тарасову вербичку наприкінці вересня минулого року, коли в Хорватії відбувалися Дні української культури, біля пам’ятника Кобзареві, спорудженого українцями, які народилися й живуть у цій країні. Зробила це за дорученням пані Зої і в польському Перемишлі, на горбочку над Сяном, біля будинку, в якому нині мешкають українські біженці, а в майбутньому буде гуртожиток для українських студентів, які навчатимуться в цьому місті. Щодо Тарасових вербичок, то я й цьогоріч розширюватиму в Європі їхній “ареал”. У мене вдома в Ґуббіо стоять у воді й розвиваються понад 30 вербових гілочок (на жаль, не всі вони виживають), які при черговій нашій зустрічі дала мені пані Зоя. Одну з них посаджу в іспанському місті Барселоні під час Шевченківських днів, приурочених до 210-ї річниці з дня його народження. На це свято запросила мене вчителька тамтешньої української школи, учні якої – діти заробітчан – стануть свідками і того урочистого моменту, коли я садитиму “вербичку від Тараса Шевченка”. – До тих багатьох міст Польщі, Румунії, Чехії, Словаччини, з якими Івано-Франківськ підтримує партнерські відносини, додалося віднедавна і Ґуббіо, де ви проживаєте. – Це була моя ідея, до її реалізації доклався і мій чоловік Альфредо Мореллі. З пропозицією про започаткування співпраці з Ґуббіо одразу дві італійські громадські організації – очолювана мною “Mist-Il Ponte” і “Maggio Eugubino”, активістом якої є Альфредо, звернулися до Івано- Франківської міської ради. Її депутати підтримали цю пропозицію. Торік наприкінці березня секретар міської ради Віктор Синишин приїхав до Італії і в мерії Ґуббіо поставив свій підпис під угодою про співпрацю між двома містами. – В Італії численні українці здебільшого доглядають літніх і немічних людей. Вам теж довелося забути про здобутий в українському виші музичний фах? – Ні, я й на чужині не поривала з улюбленою справою, фахові основи якої опанувала в Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника, а завжди знаходила можливість займатися нею. Для українців у діаспорі тими осередками, де вони збираються, є українські церкви. Тож і я кожної неділі ходила до Божого храму, щоб зустрітися зі своїми співвітчизниками. Там заснувала – задля підтримки наших релігійних і культурних традицій – церковний хор. Загалом я керувала двома такими хорами, створеними при церквах УГКЦ: 12 років у місті Ґуббіо, де проживаю, і 10 років – у Перуджі, яка є адміністративним центром регіону Умбрія. Запросив мене очолити хор при тамтешній церкві український священник. Уже п’ять років я співаю в італійському хорі при римо-католицькому храмі. – Чи в усьому підтримує вашу діяльність ваш чоловік-іноземець? – Так. Альфредо – напівжартома чи, може, всерйоз – каже, що після нашого знайомства він спочатку через мене закохався в Україну, а вже після того – в мене, українку Лесю. Бо я йому так цікаво і з великим захопленням розповідала про нашу націю, культуру й менталітет українців, про природні багатства нашої землі. Моя любов до України вразила Альфредо. Одного разу він так і сказав: “Тоді я не знаю, навіщо ти сюди приїхала, – Італія явно не для тебе. Їдь додому, в Україну, і там реалізовуй свій творчий потенціал, що закладений в тобі Господом Богом і батьками”. Нині, в час розв’язаної московією проти України війни, Альфредо фінансує мої поїздки в Україну задля реалізації мистецьких проєктів – вбачає в моїй праці на ниві культури й духовності паралельну підтримку героїчних діянь українських воїнів, які дають належну відсіч знавіснілим рашистам, вважає, що й митці своєю діяльністю мають сприяти наближенню перемоги над ворогом. Бійці тримають щит на фронті, ами тримаємо свій культурно-мистецький стрій.
Наталія ГУМНИЦЬКА, м. Львів
У творчому спадку геніальної Лесі Українки драма-феєрія “Лісова пісня” посідає особливе місце, за глибиною філософської думки, естетичною силою та красою поетичного слова вона сягає вершин шедеврів світової літератури. Цей твір письменниця написала в 1911 лише за два тижні, у якомусь загадковому пориві. Леся Українка вважала “Лісову пісню” своїм найвищим мистецьким здобутком, який практично вибухнув з-під її пера у період загострення хвороби під час лікування в Кутаїсі, коли вона перебувала на межі життя і смерті. Мабуть, цей межовий стан пробудив яскраві дитячі спогади і ностальгію за рідною волинською природою, виразно оприявнив у Лесиній пам’яті мальовничі міфічні картини загадкового краю. Ось як про цей спогад дитинства вона пише в листі до матері: “Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я здавна тую Мавку “в умі держала” аж з того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася Мавка”. Праця над цим шедевром, з одного боку, була рятівним колом у її боротьбі з тяжкою недугою, а з іншого – з її листа: “Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як недуга, – отоді уже приходить демон лютіший за усі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу як порожняя торбина”. Ці незабутні дитячі спогади – яскраве свідчення закоханості Лесі Українки в рідний край, у духовну силу українського народу, у багатство його фольклору і традицій. Важливо, що до цього національного шедевру Леся Українка йшла майже 30 років! Цікаво, що вона наважилася написати оду українському духовному устрою лише після опрацювання творів античності, світової літератури цього міфопоетичного жанру. Саме тому “Лісова пісня” досі викликає інтерес митців і критиків не лише в Україні, а й у світі, про що свідчать її переклади багатьма мовами світу. Цей твір висвітлює незаперечну мрію Лесі Українки про вічні універсальні цінності – Свободу, Гармонію, Красу, Любов, які сягають глибин античності, дохристиянських національних традицій. Твір модерний, написаний у час становлення і розвитку імпресіонізму. Інтелектуальний обшир Лесі Українки дозволив їй створити свій магічний світ образів, у якому вона втілює свою головну мрію – повернення сучасної людини у своє минуле, до витоків гармонійного життя з Природою як її невід’ємної частини. Саме образ Мавки є цією ідеальною мрією, прекрасною ніжною дівчиною, яка уособлює найкращі риси, які людство у процесі нерозумного цивілізаційного розвитку втратило. Насамперед втратило свою співтворчість, спорідненість із Природою, пошану до її законів розвитку. В образі Лукаша Леся Українка підкреслює трагічну дуалістичну природу людини, яка не може піднятися духовно до рівня Мавки, піддаючись матеріальним потребам на вимогу Матері й Килини. Саме тому таким важливим для розуміння цієї непростої драми-феєрії Лесі Українки є візуальне прочитання, підсилення сенсів кожного персонажа твору, розкодування його ідейного і смислового значення. Це непросте завдання для художника є одночасно як викликом, так і великою радістю занурення у глибинні пласти цього класичного шедевру. Кожне слово, кожен високопоетичний рядок поеми містить загадкову таїну віків наших пращурів, яка прокидається у нас десь на рівні інтуїції ледь помітним мерехтінням, серпанком ніжно окреслених тремтливими обрисами дивовижних істот. А ще — краса волинської природи, її таємничих лісів, голубих озер, неповторної симфонії флори і фауни цього звабливого краю. Цей виклик художниця Олеся Вітовська відчула серцем і зуміла в імпресіоністичному стилі передати головну ідею (мрію) твору – гармонійну співтворчість, співжиття людини з Природою, тобто повернення людини до свого, незамуленого цивілізаційними процесами минулого. Такий стиль художньої візуалізації твору цього міфопоетичного жанру з погляду філософії слід віднести до категорії “мислення серцем”. Саме так серцем і глибинною інтуїцією писала свій модерний шедевр Леся Українка. Відчуття художницею драми головних персонажів Мавки і Лукаша передано через змінну колористику, яка відповідає як символіці і міфічним уявленням наших пращурів, так і кореспондується зі смисловими поняттями сучасних читачів. Такий колористичний спосіб трансформації архетипів минулого до модерних реалій є важливою творчою знахідкою мисткині. Тонко, на рівні інтуїції ілюстраторка в унісон із кожним поетичним словом Лесі Українки творить свої загадкові персонажі, привабливі для будь-якої вікової читацької аудиторії: діти сприймають поему як радісну казку, а дорослі – як глибокий філософський твір. Трагізм дуалістичної природи Лукаша художниця вирішує через чорний одяг в останній сцені його зустрічі з ідеалістичним образом Мавки в її ніжному, ледь окресленому білому силуеті. У цій колористичній гамі протиставлення білого й чорного художниця торкається й екзистенційної проблеми співжиття людини з Природою за її непорушними циклічними законами. Людина знехтувала цими законами гармонії, тому Природа мстить жорстоко. Лукаш у темному костюмі сучасного юнака тяжіє до матеріальних цінностей і не зумів, за словами Мавки, “…своїм життям до себе дорівнятись…”, а піддався побутовим потребам Матері та Килини. Ця глибока філософська ідея Лесі Українки стосовно трагізму амбівалентної природи людини завершується надією такими словами Мавки: “…Я жива // Я буду вічно жити // Я в серці маю те, що не вмирає!”. І цю жертовну незнищенну життєствердну Любов художниця передала через сонячний колір вогню у загадковому портреті волинської “джоконди” на обкладинці книжки. Дивовижний образ Мавки у вогненній короні буйного волосся на зеленому барвистому тлі з прикритими очами і ледь усміхненими устами манить і кличе до ідеальних вершин духовності, захованих у глибинних пластах античності, дохристиянських часів наших пращурів, які почувалися невід’ємною частинкою Природи і шанували та боготворили її органічну й неорганічну реальність. А вогонь є символом вічності життя, про що Мавка і говорить Лукашеві. Краса волинської природи передана художницею в ніжній мерехтливій пастельній колористиці, яка вабить і гріє осяйним промінням прекрасного минулого. Архетипом твору є дерево, яким художниця й завершує свій ілюстративний супровід непроминального твору Лесі Українки. З одного боку, мисткиня акцентує увагу на вічності колообігу Життя, а з іншого – на актуальній проблемі збереження Природи у її гармонійній красі. Через циклічну зміну пір року Олеся Вітовська зуміла передати пульсуючі біоритми живої природи, у яких цілком органічно почуваються ці загадкові лісові істоти. Серед них є також добрі та не дуже, але все-таки художниця малює їх у спокійній тональності, підкреслюючи непорушність гармонійних стосунків між ними. Цим вона приваблює не лише дитячу увагу, а й дорослих, які вірять у казку, у безумовне торжество добра над злом. Образ вовкулаки несе навантаження людської цивілізації, яка втратила важливі сенси світовідчуття, зрадила вічним цінностям, порушила екзистенційні підвалини свого буття, надавши перевагу матеріальному комфорту. Лукаш жорстоко покараний. Але безмежна любов Мавки рятує його — і на засніженій лісовій галявині вибивається яскраве деревце. В образі чистої, безмежно люблячої Мавки Леся Українка втілює свою мрію-казку в ідеальну Любов, здатну повернути людину до свого ембріонального зв’язку з Природою, до співтворчості з нею за її непорушними законами, які є гарантами вічних екзистенційних цінностей, ідеалів – Гармонії, Краси, Любові, Свободи! Тільки вільна людина може творити! І цю екзистенційну потребу творити на глибоке Лесине переконання може забезпечити людині повернення у минуле, до своїх глибинних джерел, тобто до майбутнього. Художниця дуже майстерно через ритміку, колористичну трансформацію, мереживні мерехтливі магічні образи, які неначе манять нас у пласти далеких часів, намагається оприявнити душу Мавки, душу українського народу, яку весняною порою розбудив Лукаш неймовірно прекрасною старовинною українською мелодією. “Як солодко грає // як глибоко крає…” . З цими словами Мавка прокидається, виходить із глибин забуття, щоб пережити людські правди, людські кривди і неймовірної сили жертовну любов, якою в образі Лукаша показує шлях людству до здобуття омріяної свободи (волі), а, значить, творчості і духовного зростання. Тому дорікання Мавки Лукашеві, що він не зумів “своїм життям до себе дорівнятись”, звучить як камертон екзистенційного кредо людини відродження, людини античних ідеалів, гармонійної досконалості з високою духовною компонентою. Саме такої досконалості своїм многотрудним творчим життям намагалася досягнути Леся Українка. І досягнула. “Лісова пісня” стала “діамантовим вінцем” її творчості, її справжньою одою українській Духовності й Природі. А вигук Мавки: “Вільна я! Вільна!” кореспондується із сучасною боротьбою України за свою Свободу, за споконвічні духовні цінності, за мудре співіснування з Природою, уособленням якого є дядько Лев. Саме ця мудра філософія дядька Лева є екзистенційною вимогою сучасної цивілізації, яка або відновить духовний і матеріальний баланс своїх потреб, або знищить остаточно природу і себе, як її невід’ємну частину. Художниця демонструє глибоке проникнення у філософські ідеали геніальної письменниці і вдало доносить їх звучання до нинішнього прагматичного суспільства як через адекватну витончену стилістику, так і чуттєву магічну колористику образів. Таке зчитування поетичних контекстів мисткинею потребувало неабиякого опрацювання не лише драматургії, а й епістолярію Лесі Українки. І з цим нелегким і амбітним завданням Олеся Вітовська гідно впоралася і внесла в немалий ілюстративний спадок “Лісової пісні” свій новий імпресіоністичного характеру стиль.
Спадщина · “Повинні були підписати вирок “малоцінному Михайлівському собору”, щоби на святому місці в серці Києва спорудити урядовий центр”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Ольга САМОЛЕВСЬКА, кінорежисерка, лавреатка і дипломантка міжнародних фестивалів
Майже два роки комісія з перейменувань при КМДА розглядала нашу пропозицію надати ім’я Миколи Макаренка київському скверу, що на лінії його опору – між спасенною Софією і відродженим Михайлівським собором. І ось, нарешті, є сквер імені М. Макаренка. Дуже хочеться, щоб після війни ми спромоглися поставити на цьому місці пам’ятник Миколі Омеляновичу Макаренку. Син козака-хлібороба із Сумщини, він став студентом Cанкт- Петербурзького археологічного інституту, потім був помічником головного хранителя Ермітажу, входив у раду Імператорської археологічної комісії, 17 років досліджував археологічні місця, зокрема й на території України. Це великий вчений-енциклопедист, науковець, дослідник, колекціонер, мистецтвознавець. Працюючи в Ермітажі, щороку
Микола Макаренко. Фото зі слідчої справи бував в Україні, ретельно обмірював і описував старовинні церкви, керував археологічними розкопками скіфських курганів. Він задумав скласти й видати історію українського мистецтва. 1907 р. за рекомендацією всесвітньо відомого художника-філософа Миколи Реріха М. О. Макаренко стає співробітником Імператорського Археологічного товариства, а 1910 р. – дійсним членом цієї головної археологічної установи Російської імперії. У наступні роки він бере активну участь у діяльності й інших комісій та комітетів, пов’язаних із дослідженням та охороною пам’яток історії і культури. Його дуже шанували і відрядили до Німеччини для вивчення культури романського періоду, потім – до Туреччини. Після революції М. О. Макаренко повернувся в Україну, бо, відчуваючи себе українцем, мав великі сподівання на нову народну владу. Микола Макаренко одним із перших прийняв громадянство УНР. У Києві працював у історико-філологічному відділі ВУАН, разом з колегами створив бібліографію про київську архітектуру часів Середньовіччя, склав документацію і кошторис для реставрації старовинних храмів. Дослідив Софійський собор, пам’ятки Київської держави, Києво-Печерської лаври, Михайлівського Золотоверхого собору. Брав участь в археологічних розкопках Ольвії, Крейдищанського комплексу поблизу Сум; на Білоцерківщині, досліджував Спаський собор у Чернігові. Став дійсним членом Українського наукового товариства, очолив секцію мистецтв УАН, працював приват-доцентом Київського університету, професором Української державної академії мистецтв. З 1920-го – науковий співробітник історично-філологічного відділу ВУАН. У 1921–1929 рр. – член Cофійської комісії. Він був серед патріотів, які за допомогою французьких комуністів врятували від знищення Софію, скориставшись тим, що королева Франції Анна була донькою засновника Софії князя Ярослава Мудрого. Видатна пам’ятка культури ХІ століття, надбання всього людства, Софія Київська 1990 року увійшла до Світової спадщини ЮНЕСКО. Більш як за пів століття до цього, 1934-го, Софія дуже заважала радянському уряду, бо стояла якраз на прямій дорозі від залізничного вокзалу до урядового центру, і це означало, що дорогу для нової влади треба було розчистити. Працюючи у 1987 році над документальним фільмом “Пам’яті загиблих споруд”, ми знайшли тодішній архітектурний план Урядової площі: на місці древньої Софії – убогий сквер. По всій території СРСР гегемон руйнував архітектурні шедеври великих предків. Із 54174 церков у Російській імперії після більшовицької навали діяло менше 13%. З 1025 монастирів лишилося 15. Яка колосальна руйнівна енергія була спрямована на безжальне знищення духовної та культурної спадщини! У протоколі ВУАН від 20 лютого 1922 року написано, що М. Макаренко як голова Археологічної комісії ВУАН “рішуче відмовився з особистих мотивів бути представником у ліквідаційній комісії”. Після цього за вченим було встановлено нагляд ДПУ. Будучи директором Музею мистецтв ВУАН, Микола Омелянович дуже багато зробив для дослідження й збереження унікальної спадщини Богдана і Варвари Ханенків. Продовжував формувати музей, поповнюючи його колекцію, складаючи і публікуючи каталоги й описи. Цей музей, який нині носить ім’я своїх засновників, став одним з найкращих у країні багато в чому завдяки участі М. Макаренка. Він повернув з Москви 90(!) скринь з іконами, творами живопису й ужиткового мистецтва, що викликало хвилю обурення і провокаційних випадів проти цієї безкомпромісної людини. Почалося цькування, упереджене ставлення до всього, що він робив. А діяв учений активно, і претензій до нього було достатньо. Перевірки в музеї йшли одна за одною. Він заважав радянським чиновникам, неукам і негідникам. До чергової річниці Жовтневої революції 1930 року в Маріуполі біля гирла річки Кальміус запланували закладку доменної печі. Саме тоді мало розпочатися будівництво великого сталеливарного комплексу, який пізніше назвуть “Азовсталлю”. На археологічні дослідження неолітичного могильника команді М. О. Макаренка дали усього два місяці. “Ми працювали до виснаження. Роботу починали о 7 годині ранку. Весь персонал залишався на могильнику і працював до 7–8 вечора, розчищаючи кістяки. Вихідних днів не знали. Дійшло до того, що дехто з працівників буквально не витримував – падали з ніг… Велику зацікавленість виявило робітництво маріупольських заводів. Щодня на розкопи йшли тисячі робітників й обступали місце могильника, який обгороджений був колючим дротом… Ці відвідини й великий натовп завдавали немало клопоту дослідницькому персоналові. Кожному хотілося взяти в руки річ, що тримав в руках його попередник кілька тисяч років тому”, – писав М. Макаренко. При мізерному фінансуванні працюючи на межі своїх можливостей, команда Миколи Макаренка врятувала 130 поховань V тисячоліття до Р. Х., чотири поховання неолітичної скелянської культури. Разом із Миколою Омеляновичем працювала його дружина Анастасія Федорова- Макаренко. Результати розкопок перевершили найсміливіші мрії дослідників. За свідченням старшої наукової співробітниці Інституту ар-
Михайлівський Золотоверхий собор. Фото початку ХХ ст.
хеології НАН України, к. і. н. Наталії Михайлової, “неолітичний могильник являв собою унікальне явище – небіжчики були опоряджені небаченими для свого часу кількістю і різноманіттям прикрас. Тому пам’ятка одразу стала сенсацією у науковому світі. За етнографічними даними прикраси є невербальним засобом передання інформації як між членами соціуму, так і “між світами”. Матеріалами слугували зуби тварин, мушлі, кістки, різні породи каменю. Форми намистин та підвісок були вигадливими, небаченими на інших пам’ятках Європи того часу. Найбільш вражали прикраси, виготовлені з відшліфованих та просвердлених іклів кабана – їх носили як дорослі, так і діти – можливо, ці вироби були знаком роду. Особливий інтерес викликала статуетка тварини (напевне, бика або кабана), яку знайшли на скелеті дитини. Завдяки зусиллям М. О. Макаренка два кістяки з багатим оздобленням вдалося вирізати разом із землею – кожна така вирізка важила 1,5–2,0 т. Ці моноліти були складені у спеціально виготовлені дерев’яні скрині і перевезені до Маріупольського музею. З великими труднощами вони були підняті і через вікна встановлені на другому поверсі музею. Водночас Маріупольський музей прийняв від керівника розкопок М. О. Макаренка 595 знахідок, а також безцінні світлини та фотонегативи поховань і знайдених там речей. Значна частина артефактів була передана в музеї Донецька, Луганська і Москви. Значення Маріупольського некрополя в українській археології настільки велике, що його назва використовується для означення типу поховальних комплексів, поширених у пізньому мезоліті та неоліті на теренах від Дністра до Дону”. Передчуваючи близький арешт, учений поспішав опублікувати результати своїх виняткових досліджень. 1933 року М. Макаренко закінчив свою останню фундаментальну працю – “Маріюпільський могильник”, у якій пе-
Меморіальна дошка М. О. Макаренку на стіні Михайлівського Золотоверхого собору реконливо доводив світове значення описаної ним приазовської скіфської культури. За якістю публікації книжка випередила свій час, і не тільки на теренах Радянського Союзу. Але до читача це розкішне видання накладом 2000 примірників так і не дійшло, бо його автора об’явили ворогом народу і наказали знищити весь наклад. Це була перша українська монографія з археології. Вона налічувала 207 сторінок, де, окрім текстового матеріалу, розмістилися 53 фото, 100 малюнків та 2 плани. Ця робота і сьогодні може бути зразком для наслідування щодо ретельності опису археологічних знахідок та культури їхнього ілюстрування. Але перед тим, як розправитися з Миколою Макаренком, спочатку його, археолога світового рівня, сталінська влада 1934 року обрала до числа провідних діячів культури, які повинні були підписати вирок “малоцінному Михайлівському собору”, щоби на святому місці в серці Києва спорудити щось небачене – урядовий центр, гідний переможця-пролетаріату. Саме тоді столицю України перенесли з Харкова до Києва, і “будівничі нового світу” як справжні вороги почали в мирний час готувати до власноручного знищення давньоруський Собор, побудований ще онуком Ярослава Мудрого Святополком. Щоб надати своєму варварству наукове обґрунтування, кожному з фахівців поставили мефістофельську умову, адже кожен чудово розумів незаперечну унікальність собору, збудованого на початку ХІІ століття, як розумів і те, що власний підпис під актом руйнування святині означатиме продаж душі дияволу. Підписали всі – і кінорежисер О. Довженко, і художник І. Грабар… Олександр Довженко одним із перших 1932 року заявив, що “при вирішенні проблеми будівництва парку культури Михайлівський монастир попроситься “піти”, він віджив свій вік. Абсолютно неприпустимо навіть думати, що ці стіни комусь потрібні. Я думаю, коли ми знесемо Михайлівський монастир, то будівництво парку дасть потрібний ефект”. 1987 р. ми зафільмували свідчення колишніх студентів професора Іполита Моргілевського. Підписавши акт, він ридав, як дитина і каявся перед студентами. Проте кожен продовжив своє життя, крім професора Миколи
Багато років тому, коли ми зібрали сотні підписів щодо увічнення імені Миколи Макаренка, виявилося, що в Києві є і вулиця Макаренка, і провулок Макаренка. У Деснянському та Дніпровському районах. Але вони – на честь радянського педагога Антона Макаренка.
Спадщина · “Повсякчас маємо берегти і пошановувати пам’ять про тих, хто віддав життя за волю і незалежність України”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Інституту археології. Німецькі фашисти вивезли книжки, але в повоєнні роки комісія, у складі якої працював Іван Гаврилович Шовкопляс, знайшла їх і повернула в Київ. Лише з відродженням незалежності України книжки стали доступними для читачів. Іван Гаврилович зберіг Ваше маленьке паспортне фото, і саме воно було збільшене для нашого фільму “Пам’яті загиблих споруд”, який вийшов через 50 років після Вашого розстрілу, тобто, коли вже стала можливою робота над першим українським фільмом про знищення більшовиками безцінної київської старовини. А Ваші наукові праці десятиліттями залишалися розпорошеними по архівах, музеях та приватних колекціях. Німецькі фашисти розстріляли близько 19 тисяч маріупольських євреїв та радянських військовополонених. Приблизно стільки ж маріупольців не повернулося з полів Другої світової війни. У Ваш ювілейний рік російські фашисти зробили з “Азовсталлю” те саме, що й німецькі фашисти – вони його знищили. Завод був фортецею героїчного полку “Азов” та героїчних підрозділів 36-ї окремої бригади морської піхоти. Після цього слово “сталь” стало одним із символів української незламності у війні з росією. Наші військові протягом 86 днів мужньо тримали оборону. Рашисти обсипали їх запальними снарядами з термітними шарами, температура горіння яких близько 2-2,5 тисячі градусів за Цельсієм. А щедрий Ваш Маріуполь у 2022 році став суцільним жахливим могильником. Ніхто не знає, скільки людей загинуло, але їх більше двадцяти тисяч. В пам’ять про свої злодіяння перед входом у кожний свій театр росіяни мають написати: ДІТИ! Від прямого авіаційного удару став могильником маріупольський театр, в якому загинуло понад 300 осіб. На щебінь перетворена лікарня, в пологовому будинку замість дива народження запанувала смерть. Від запалювальних снарядів багатоповерхівки горіли, як свічки. Разом з людьми. Рашисти закидали місто всім, що могла придумати людина, щоби вбити іншу людину. І люди гинули цілими кварталами. Їх закопували прямо у дворах. Коли обстріли припинилися, маріупольці відчули присутність чотирьох вершників Апокаліпсису: люди стали гинути від нервових зривів, відсутності медичного обслуговування, антисанітарії та знищеного голодом імунітету. Полум’я рашистського наступу знищило Маріупольський краєзнавчий музей. Загинуло 60 тисяч експонатів. Більша частина Вашої безцінної колекції, Миколо Омеляновичу, назавжди втрачена для історії. Загинули унінародився герб, який об’єднав усю Тернопільщину. На моїй першій зустрічі взяла голочку з ниткою трьохрічна дівчинка Євгенка Михайловська, донька загиблого воїна. Як вона тішилася, коли тягнула ниточку. Вона хотіла шити ще далі, але мама сказала, що це треба зробити ще й іншим людям. А в одній з громад приєднався воїн із своєю донечкою і вони співали пісню про рушник. У цьому рушникові закладено велику любов. Ця любов хай буде нашою Перемогою”. До спілкування долучився о. Микола Квич: “Український рушник – це ікона вишивки. У ньому закладено багато емоцій різних спільнот, які в даний час переживають нелегкі часи у своє-
Зруйнований росією Маріуполь. Фото 2022 р.
кальні артефакти маріупольського могильника і вирізки з похованнями. Вцілілі реліквії, які залишились після руйнації, були пограбовані і вивезені в москву для виставки “Русский Азов”. Як таке божевілля стало можливим? – росіяни знищують і грабують цілі українські міста і села, де бували самі, де живуть їхні знайомі, друзі, а то й родичі… “Я почуваю себе не між людь& ми, а між тваринами. Мабуть, те, що колись звали людьми, зникло з поверхні земної. Суспільство загна& не, забите, боягузливе, не має жод& ного почуття гідності. Ті цінності, що формувалися і зберігалися в Ук& раїні з 17 століття, за козацтва, зникли безслідно і на їхньому місці настало жалюгідне боягузтво. У радянської людини – безмежне терпіння, що хочеш, те й роби з нею, вона все стерпить. Комуністи – мої найзапекліші вороги”… 90 років пройшло з того часу, коли совєтські сексоти записували за Вами ці слова. А наче сказано про сьогоднішню росію. Миколо Омеляновичу, Україна вистоїть!
му житті. Ми маємо відновити у пам’яті свою історію і трохи зазирнути вперед. Вперед, де бачимо надію, де маємо вірити і просити нашого Творця, щоб благословив нашу Україну”. Про місію тернопільської “Просвіти” розповіла Ірина Шумада: “Тернопільська Просвіта взяла на себе велику місію просвітництва. У кожному куточку, де б ми не бували, ми говорили про те, наскільки сьогодні важливе національно-патріотичне виховання молоді. Тому що кращі з кращих пішли на фронт, а війна з росією триває 300 років. І сьогодні ми говоримо не про звичаї і традиції, не про нашу культуру, ми говоримо про сокровенне утвердження нашої української мови, про те, що у кожному з нас має жити дух українства, маємо не забувати, чиї ми діти і де наше родове коріння. Повсякчас маємо берегти і пошановувати пам’ять про тих, хто віддав життя за волю і незалежність України. Не можна жити без віри у майбутнє”. Добротне полотно, барвисті нитки придбала громадська організація “Спілка жінок Тернопільщини”. Її членкині намагались підтримувати живильним словом і повсякчас нести позитив, куди б не їхали жінки з “Рушником волі”. Голова організації Олеся Капуш урочисто передала ініціативу-естафету започаткованого проєкту голові “Спілки жінок України” Леокадії Герасименко і голові “Спілки жінок Львівщини” Дані Мехедовій. Тепер кожна область вишиватиме свої “Рушники волі” притаманним тільки їй орнаментом, аби згодом об’єднати всі рушники на великому святі Перемоги.
Спадщина · “Повсякчас маємо берегти і пошановувати пам’ять про тих, хто віддав життя за волю і незалежність України”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Макаренка, який не змирився з варварством, не міг жити й удавати, що злодіяння є життєвою нормою. З Лондона М. Макаренку особисто надійшло запрошення взяти участь у науковій конференції. На нього чекало заслужене світове вшанування. Але тутешня неандертальська влада вже готувала іншу долю єдиному захисникові Михайлівського собору. Відоме в науковому світі ім’я Миколи Макаренка стримувало від того, щоб його розстріляти негайно, тому знищували “поетапно”. 1934 року Миколу Омеляновича вислали до Казані. За ним поїхала вірна дружина. Декабристки не перевелися й за часів тоталітаризму – Анастасія Сергіївна покинула комфортну квартиру в академічному будинку в центрі Києва. 1936 р. за доносом приставлених сексотів М. Макаренка знову заарештували. Цікавий документ я отримала з Казані. Сексот Прокопович (син священника), даю-
Валентина СЕМЕНЯК Фото авторки
Ідея вишити громадою “Рушник волі” належить невтомній громадській діячці Ірині Скасків (“Дім ветерана”). Пів року тому до неї долучились відомі в нашому краї лідерки з різних організацій. Вони й стали осердям доброго почину. Серед них Ірина Шумада (Тернопільське об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка), Вікторія Кривоніс (“Школа Борщівської сорочки”), Віра Горошок (Тернопільська обласна наукова бібліотека), Олеся Капуш (“Спілка жінки Тернопільщини”). “Рушник волі” охопив майже всі куточки Тернопілля. Розповідає Ірина Скасків: “Мета була створити оберіг як прагнення до нашої Перемоги, як прагнення завершити війну. Зрештою об’єднати традиції вишивки всіх небайдужих краян і тих людей, які тимчасово перебувають у нашій області. Робота над рушником стартувала ще в серпні 2023 року. Благословив на цю добру справу священник Микола Квич (координатор військового капеланства при Тернопільсько- Зборівській архієпархії УГКЦ, ієрей). У всіх куточках області у різний час лягали хрестики на полотно. У Чорткові, Кременці, у Збаражі, Борщеві, у селі Великі Гаї. У Шумську вишивали герб. Долучились до вишиття багато родин наших захисників”. “Відкриття спільного національно-патріотичного проєкту у стінах Тернопільської обласної наукової бібліотеки, – згадує Віра Горошок, – було ще в серпні. Ми мали на меті прославити наших чи свідчення, записав слова Миколи Макаренка: “Якщо хочеш щось надрукувати, то обов’язково друкуй у більшовицькому дусі, інакше зустрінеш безліч перешкод. Ударництво, особливо в галузі науки, стахановський рух – це ідіотство. Це черговий крик&блеф. В історії, мабуть, іще не було такого гніту, який ми маємо в Радянському Союзі”. Видатного вченого, хворого на туберкульоз кісток, відправили відбувати покарання до Томська – у трудколонії № 2, на свиноферму. 1937 р. його заарештували втретє – як учасника “кадетсько-монархічної повстанської організації”. 4 січня 1938 р. професора М. Макаренка розстріляли. Його дружина протягом багатьох років оббивала пороги різних установ, доводячи, що провини її чоловіка ні в чому немає. У квітні 1966 р. 83-річна Анастасія Макаренко звернулася до Томського управління КДБ з черговим проханням переглянути справу її чоловіка. Читаючи ухвалу про реабілітацію за “відсутністю складу злочину”, вона не витримала серцевого нападу і померла. Перед мужністю Миколи Омеляновича Макаренка, перед вірністю його вдови хочеться схилити голову і стати на коліна. А от кадебісти, послідовники енкаведистів, вижили! І не покаялися! Більше того, вони досі в росії при владі! Надто дорого обходиться світові їхнє перебування на Землі… Миколо Омеляновичу, кияни відбудували Михайлівський Золотоверхий! Один у полі воїн – один у небі Бог. Майже весь наклад Вашої книги “Маріюпільський могільник” було збережено завдяки мужності одного з співробітників воїнів захисників, прославити пам’ять про тих, хто віддав своє життя, захищаючи Україну. Коли зародилась ідея вишити рушник, ми не знали, який буде відгук у громадах. Але зараз, коли робота завершена, коли рушник вже тут, можу сказати, що це була дуже добра і потрібна ідея. І народилась вона вчасно і недаремно. У декого з учасників цей проєкт відгукнувся гірким, теплим, сповненим любові, поетичним словом. А саме — у матері Героя, який загинув, Павла Римара – Тетяни Римар. Я пригадую, як до бібліотеки приходили люди і на прославу нашим захисникам вони супроводжували свою вишивку українською національно-патріотичною піснею. У кожному хрестику цього оберегу закарбована історія нашої багатостраждальної України. Сьогодні треба брати участь у таких проєктах, бо це наша, хай невеличка, вдячність нашим захисникам і захисницям. Ми не маємо морального права стояти осторонь і бути байдужими. Наші воїни роблять для нас значно більше”. Вікторія Кривоніс, яка в серпні була на виставці у згаданому музеї, надихнулась побаченими візерунками, так в її уяві народилась схема візерунків майбутнього рушника. “Чорний колір, який є на вишитті, – це наша земля, яка проростає квітами, деревами, яка дає життя, – каже вона. – У цьому музеї я побачила рушник із колекції Уляни Перхалюк, так
Урочистий захід відбувся в Тернопільському обласному краєзнавчому музеї. “Рушник волі”, який вишивали понад 300 осіб у різних громадах Тернопілля, передали до музею.
“Рушник волі” від учасниць проєкту приймає директор музею Ярема Шатарський
Шевченкіана · “Він благословив наш край, тихо промовивши – Спасибі”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ківському університеті, у їхній садибі, коли ще жив дід Федір, гостював Григорій Сковорода. Вечорами дзвеніла гітара Олексія, а Тарас виводив “Зіроньку”. Шевченко жив у хаті, складеній з міцних дубових деревин, з трьома кімнатами і кухнею. З одного вікна було видно схил гори, вкритий роменом, дивлячись на яку, поетові відкрилося майбутнє України. Воно було поки що в “чужій хаті”, але поет його бачив в незалежній Україні в образі молодої дівчини з віковічною українською культурою, збереженою в рушникових символах. Це він відобразив у вірші “Ой на горі роман цвіте”, який створив 7 червня 1859 р. у Лихвині на Харківщині. У Харкові є давня традиція влаштовувати фестиваль “Харків мистецький”. Був випадок, коли 25 серпня 1816 р. вперше приїхав до Харкова на запрошення антрепренера І. Ф. Штейна тоді ще мало кому відомий актор – кріпак Михайло Семенович Щепкін. І саме в Харкові його талант розквіт. Щепкін теж високо оцінив багатьох представників наукового, літературного, художнього світу Харкова. Він був знайомий із засновником університету В. Каразіним, письменниками Г. Данилевським, П. Гулаком-Артемовським, видавцем “Українського альманаху” І. Срезневським. Про стосунки і дружбу Щепкіна і Шевченка можна написати роман. Але ми згадаємо про один епізод, пов’язаний з Харковом. Була можливість влаштувати Катерину Піунову в Харківський театр. Читаємо запис у Щоденнику 14 січня 1856 р.: “Я напишу письмо директору Харьковского театра и буду просить Михайла Семеновича Щепкина о ее заступничестве”. Шевченко так і зробив. Він напише лист у Харків до Щепкіна, відомий актор дасть хорошу рекомендацію Піуновій – і буде позитивна відповідь директора Харківського театру. І буде лист 30 січня 1858 р., написаний Шевченком до Катерини Борисівни: “Сделаться вашим мужем для меня величайшее счастье и отказаться от этой мысли будет трудно”. Думав Шевченко, що доля їх поєднає і вони парою приїдуть до Харкова. Та не судилося так, як хотілося поету. Але думка про Харків не полишала його. Він пише 16 лютого 1858 р. до Я. Кухаренка з Нижнього Новгороду: “Якщо не пустять у Пітер, то чкурну в Харків”. Тоді якраз Шевченка пустили у Пітер і Харків Шевченка не побачив. Але в перший приїзд в Україну в 1843 р. Шевченко бачив виступ Харківської трупи. В повісті “Близнецы” він пише : “Приїхали на першу пречисту до Лубен якраз під гарячі дні ярмару і ввечері ходили до театру й бачили як виставляли “Козака – стихотворца”. Це був спектакль Харківського театру. Вдячні харків’яни назвали Харківський академічний драматичний театр іменем Шевченка. У Харкові в садибі родини Алчевських в 1899 р. був встановлений перший в світі пам’ятник Шевченку, біля якого збиралась молодь, читали вірші, співали пісні. 9 березня 1861 р. у Петербург до Шевченка прийшла депеша з Харкова – поздоровлення і побажання. Це був останній Слобожанський уклін Тарасові Григоровичу Шевченку в його земному житті. І він благословив наш край, тихо промовивши – Спасибі. Лютий 2024 р.
Шевченкіана · “Він благословив наш край, тихо промовивши – Спасибі”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Анна СТОЛЯРОВА, просвітянка, м. Харків
Харківщина завжди була важливим центром розвитку української культури, а її літературна карта рясніє іменами відомих діячів слова. Шевченко побудував Духовний дім для нашого народу і дав йому ім’я – Кобзар. Перше видання вмістило лише вісім віршів. І саме у фундамент книги було закладено вірш, присвячений харківському письменнику Г. Квітці- Основ’яненку, – “Тебе люди поважають, / Добрий голос маєш; / Співай же їм, мій голубе, / Про Січ”. Особисто вони не зустрічалися. Було заочне знайомство, щире й сердечне листування. З листа Квітки-Основ’яненка від 23 жовтня 1840 р. дізнаємось, що вірші Шевченка він читав у рукописному вигляді і не знав автора, здогадувався, що писав Перебендя. Коли був надрукований “Кобзар”, один примірник Шевченко надіслав Квітці-Основ’яненку, про що письменник писав поетові: “А книжку як розгорнув, дивлюсь – Кобзар... Я його притулив до серця, бо дуже шаную Вас і Ваші думки кріпко лягають на душу”. Дружні стосунки були між літераторами. Шевченко дарував Квітці-Основ’яненку примірники поеми “Гайдамаки” і писав: “Поцілуйте любого Гулака-Артемовського і отдайте йому книжечку, а другу отдайте Корсуну”. Петро Петрович Гулак-Артемовський був ректором університету. Активну літературну діяльність почав перекладачем європейських авторів, творець перших в Україні романтичних балад, оригінальних байок, майстерних за формою ліричних поезій, прекрасних бурлескних переспівів з Горація. У повісті “Близнецы” Шевченко захоплено згадав переспів з Горація “До Пархома”. У Щоденнику поет часто згадує Семена Гулака-Артемовського – племінника Петра Петровича. У 1838 р. відбулося особисте знайомство талановитого співака з геніальним поетом, майже однолітків, земляків-українців. Дружба між ними була доброю і щирою. С. Гулак-Артемовський написав музику на текст народної пісні “Стоїть явір над водою” і присвятив її Шевченку. Згадувалося прізвище Корсун. Олексій Олексійович Корсун – український поет-романтик, у 1839 р. у Харкові видав збірку “Українські повір’я”, куди ввійшли і народні казки. Був видавцем альманаху “Сніп”, в якому друкувалися твори Шевченка. Корсун поширював у Харкові квитки на поему “Гайдамаки”. О. Корсун в 1890 р. в журналі “Русский архив” виступив зі спогадами про М. Костомарова, в яких писав про захоплення читачів “Кобзарем” Шевченка. Іван Єгорович Бецький видавав у Харкові український літературно-художній альманах “Молодик”. У “Молодику” на 1843 рік в другій книзі опубліковано Шевченкові твори “Утоплена”, “Думка” (“Тяжко-важко в світі жити”), “Н. Марковичу”. Шевченко читав альманах “Молодик”, був задоволений, це відомо з листа самого Шевченка до С. О. Бурачка в березні 1844 р.: “Спасибі Вам за оцей “Молодик”, коли маєте ви ще остатні книжки цього “Молодика”, то дайте, будьте ласкаві, прочтєнія ради”. Зберігся лист Шевченка до М. І. Костомарова від 1 лютого 1847 р. з Борзни в Київ: “Друже мій великий Миколаю. Коли б ви були трудящі і добрі, щоб розпитати в університеті, чи я утверджений при університеті?”. Костомаров Микола Іванович навчався в Харківському університеті, в 1844 р. захистив магістерську дисертацію, обраний професором Київського університету. Костомаров знав Шевченкові вірші, захоплювався його поезією, в 1843 р. в альманасі “Молодик” дав високу оцінку збірнику “Кобзар”. Особисто вони познайомилися навесні 1846 р. у Києві. На цей час припадає знайомство і зближення Шевченка з багатьма членами Кирило-Мефодіївського товариства. Великий був вплив на творчість Шевченка “старої” харківської літератури, зокрема Г. Сковороди, А. Метлинського, І. Срезневського, Я. Щоголіва. Шевченко поетичною творчістю Сковороди захоплювався ще в дитинстві, переписував його вірші з рукописного списку вчителя – дяка П. Рубана: “Маленьку книжечку з Хрестами / І візерунками з квітками / Кругом листочки обведу / Та й списую Сковороду”. Шевченко у своїх творах використовував дещо з творчості Сковороди. У повісті “Наймичка” згадується, що дяк любив співати “Всякому городу нрав і права”. Вступ до сатиричної поеми Шевченка “Сон” нагадує 10-ту пісню із “Саду Божественних пісень” Сковороди. Яків Іванович Щоголів закінчив Харківський університет, філологічний факультет, писати вірші почав рано, поезію його друкували в Петербурзі і в харківському “Молодику”. Шевченко захоплювався його віршем “Гречкосій” (переіменований “У полі”). Обидва поети любили природу України, їхні думки перекликаються у віршах Шевченкового “Садок вишневий коло хати”, “Княжна” (Село! І серце одпочине. / Село на нашій Україні – / Неначе писанка село) і Щоголіва “Золота бандура” (У садки слобідка весело вгорнулась, / У вишні і калину вкутались хатки; / Під вагою ягід слива перегнулась / І горять, як червінь, макові грядки). Читаємо лист Шевченка від 22 травня 1842 р. з Петербурга до Харкова, писаний П. М. Корольову: “Спасибі тобі, добрий чоловіче, за ласкаве слово, за гроші і за “Старину запорізьку”... Лежу оце п’яті сутки та читаю “Старину”, добра книжка, спасибі вам і Срезневському. Я думаю дещо з неї зробить,... там багато є дечого такого, що аж губи облизуєш”. Ізмаїл Іванович Срезневський – відомий український фольклорист, письменник, видатний учений-славіст. Одним із перших визнав, що українська мова є окремою слов’янською мовою. У 14 років закінчив Харківський університет. Багато зробив для української культури. Срезневський у 1838–1839 рр. видав шість випусків “Запорожской старины”, яка сприяла посиленню інтересу до історії України, до її самобутності й героїчності. Якраз матеріали цих збірників Шевченко використав для написання історичних поезій “Тарасова ніч”, “Іван Підкова”, “Гамалія”. У листі до П. М. Корольова 18
Будинок братів Залеських, де зупинявся Т. Г. Шевченко ліцейський нагляд. Він готувався до обшуку. І коли до нього прийшли поліцейські, він витягнув пістоль, спочатку цілив у жандарма, а потім вистрелив собі у рот. М. О. Головко був першим із тих тисяч людей, що стали на захист Шевченкового слова. Довгі роки Шевченко переживав за долю рідного слова. І ось з’явилась вона – ідейно і творчо близька, рідна в таланті своєму, в національному почутті Марія Олександрівна Вілінська- Маркович. Марія отримала науку в приватному пансіоні у Харкові. Тут вона набула знання іноземних мов і музики. Вона вповні використала культурне оточення, особливо той осередок у Харкові, що був такий сильний серед студентської молоді університету. Перший твір видрукував в 1857 р. П. Куліш, під назвою “Народні оповідання Марка Вовчка”, куди ввійшли 11 оповідань. Цю книгу П. Куліш надіслав Шевченку в Нижній Новгород. Особисто вони познайомилися в Петербурзі 24 січня 1859 р. Поет високо цінував твори письменниці, їй Шевченко присвятив вірш “Марку Вовчку”. Під час третьої подорожі на батьківщину весною 1859 р. Шевченко їхав в кареті Дмитра Олександровича Хрущова, поміщика, члена Харківського губернського комітету “по влаштуванню селянського стану”. Це поміщик запросив Шевченка разом подорожувати. Шевченко згодився, бо це було дешевше, тай солідні документи відрядження Хрущова забезпечували подання поштових коней поза чергою. Дружина Хрущова Наталія Олександрівна наполягла на тому, щоб чоловік запросив поета погостювати у них в маєтку Лихвин біля м. Суми Харківської губернії. У Харкові вважали Хрущова людиною ліберальною і незалежною, його дружина зачаровувала всіх своєю красою, а ще більше розумом, культурністю, глибоким зацікавленням поезією і політикою. У родині Хрущових аристократизм поєднувався з великою долею демократизму. Шевченко познайомився з людьми, котрі прийняли його з щирою гостинністю. Його, поета і художника, тут знали з сорокових років. У повіті поширювались офорти “Живописної України”. Шевченка тепло прийняли у господі братів Олексія і Максима Залеських. Олексій вчився у Харлистопада 1842 р. Шевченко пише: “Спасибі тобі, мій голубе, що хоч ти мене не забуваєш. Поклоніться Метлинському, спасеть його Бог за його “Думки і ще дещо”. Амвросій Лук’янович Метлинський – відомий харківський поет, перекладач, етнограф, видавець, теоретик літератури. Саме його твори читав Шевченко в киргизьких степах. Хто ж такий П. М. Корольов? Пилип Михайлович Корольов закінчив Харківський університет, відділення математичних наук, працював викладачем фізики та математики в другій харківській гімназії. Багато часу віддавав громадській діяльності. Захоплювався поезією Шевченка, поширював серед харків’ян квитки на видання його творів. Зібрані гроші пересилав авторові до Петербурга. Листувався з поетом, подарував йому збірку “Запорізька старина”. Це саме його Шевченко сердечно називав земляком, голубом, другом. Після довгої, майже п’ятнадцятирічної перерви, у травні 1843 р. Шевченкові пощастило здійснити першу подорож в Україну. Тут відбулося багато зустрічей, знайомств, з’явилися нові друзі. Яків Петрович де Бальмен після закінчення Ніжинської гімназії вступив на військову службу юнкером Білгородського уланського полку, який тривалий час стояв у Чугуєві та інших населених пунктах Харківщини, а саме – Бурлук, Кочеток, Печеніги, Артемівськ. Серед літературних знахідок треба виділити збірник повістей, які були ним написані в різних куточках Харківщини. Те, що бачив молодий офіцер і переживав сам, переказував в повістях “Сон”, “Вигнанець”, “Самогубця”. В них розповідається про тяжке солдатське життя з його жорстокими аракчеєвськими порядками. Коли Шевченко був уже на засланні, один його друг, Сергій Петрович Левицький, писав до нього: “В Петербурзі чимало людей, що згадують про Шевченка. Є між ними Головко, магістр з Харкова. От душа правдива: скоро зійдемося, перше слово про вас... Він каже, хоч вас і не стало, але знайдеться 1000, готових стояти за все, що ви говорили.” Цей лист при обшуці у Шевченка 27 квітня 1850 р. конфіскували і відправили в Петербург. Там було заведено слідство, і за Миколою Олексійовичем Головком був по-
З великим хвилюванням читаємо листи від Правління Харківського університету до Т. Шевченка в 1844–1845 рр., в яких звертаються до нього з проханням надіслати “Живописну Україну”, називаючи його “Ваше Високоблагородіє!”.
Шевченкіана · “У життя будучого віку не візьмеш з собою статків, грошей, земель і будинків, позірного благополуччя”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Надія НАУМОВА, наукова працівниця Музею історичного Центру міста Києва
Скажи мені, Господи, про кінець мій та про число днів моїх, яке воно, нехай знаю, коли я помру. Відміряв ти мої дні Твоєю рукою, і моє життя перед тобою. (Пс. 38: 5—6)
Так склалося (і в цьому є глибока символіка), що Тарас Шевченко помер наступного дня після дня народження, і от тепер для нас ці дати співпадають, ми їх відзначаємо одну за другою. Він прожив лиш 47 років, наповнених подіями, радощами і стражданнями, і у свій день народження ще приймав поздоровлення друзів у своїй майстерні. Наступного дня поета не стало. За десять днів до свого відходу “на той світ … до Бога” поет написав свій останній вірш, яким нині закінчується “Кобзар”. Вперше він був опублікований у журналі “Основа” (1861. – № 5 – С. 3-5), згодом поданий у виданні Володимира Доманицького (СПб., 1910), а у “Кобзарі”, що вийшов коштом Д. Е. Кожанчикова (СПб, 1867), був надрукований з деякими пропусками. Останній поетичний твір поета привернув увагу багатьох дослідників, починаючи з Ф. Колесси, до нього зверталися Л. Білецький, С. Ненадкевич, Ю. Івакін, Ю. Барабаш, інтерпретуючи його в різних контекстах, у зв’язку з темами і мотивами інших поезій. Нарешті, підсумкова стаття (автор – Ніна Чамата) у Повному зібранні творів Тараса Шевченка подає всі відомі дані й версії щодо змісту, місця й часу створення. Можна собі уявити цей похмурий день 14 (1) лютого 1861 року, жити залишилось зовсім мало (всього десять днів). Нікому, як сказано у Псалтирі, не дано знати часу свого кінця, але є моменти, коли людина відчуває, що земний шлях завершується. І ось на звороті аркуша з надрукованим на ньому автопортретом в кожусі і шапці (відомий офорт), Тарас почав викладати те, що мав у душі: це певною мірою розмова із самим собою і своєрідна сповідь. До речі, це не єдиний випадок, коли він використовував зворот якогось аркуша, що потрапляв під руку, чи офорта. Так, на звороті ще одного з автопортретів записано поезію “Колись то ще во время оно...”, а на звороті автопортрета зі свічкою – автограф чорнового варіанта “Плач Ярославни”. Це нам говорить про характер Шевченка, що часто спонтанно хотів швидко записати те, що складалось у вірш. Останні місяці він працював у майстерні, тут друкував гравюри, і аркуші з чистим зворотом лежали просто на столі. Отож під руку потрапив офорт-автопортрет в кожусі і шапці. А може, і не випадково поет написав останнє своє послання, звернене до Музи і до нас: “Чи не покинуть нам, небого...”, закінчуючи запис
Валентина КОВАЛЕНКО
Смійся, лютий враже! Та не дуже, бо все гине – Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, Що діялось в світі, Чия правда, чия кривда І чиї ми діти. Т. Шевченко
Убогий враже, смійся, та не дуже: на камінь наші сльози не впадуть – за кривду цю тобі криваві ружі на сім колін приплакали біду.
Тебе, палаче, за безвинно вбитих ще буде бити збитниця о шлях – із рідних хат за вижитих і зжитих, за вижаті пожежами поля...
за визолених болем вдів і сиріт, за “визволених” в чужину чужу і тих, що в лонах, звіром хижим взирів... – щоб на твою не зарились межу?
А де ж межа, москальський землеміре? Мов кроквою – брехнею міриш світ словами “Благослови мене, друже, славою святою”. Наступного дня Шевченко дописав кінець уже на лицьовому боці, трохи змінивши тон з надією одурити “Харона і Парку пряху”. Поет вдається до образів хрестоматійної грецької міфології і трактує перехід-перевіз на той світ, з тонким делікатним гумором, трохи занижуючи пафос. Деякі дослідники ділили твір на два вірші, аргументуючи це датами: 14 і 15 лютого. Але це не так, тут і дискутувати не варто. Наступного дня уранці поет відчув себе, мабуть, трохи краще. А може, і справді, навідався лікар і подав якусь надію? А втім, чи скаже тобі навіть лікар всю правду: залишилось десять днів… Тож “До Ескулапа на ралець…”. Але в Ескулапа поет вже не дуже-то вірить, бо далі продовжує “Ходімо лучче до Харона – // Через Лету бездонную // та каламутную // Перепливем, перенесем // і славу святую”. Навіть ці повтори, Лета і Слава, та ж інтонація, прощальний тон говорять про те, що це один твір. Нині відомо шість відбитків даного офорта з автопортретом, у кожного своє побутування, свій шлях. Естамп з автографом залишився у майстерні художника в Академії мистецтв і був придбаний з аукціону Михайлом Лазаревським 14 травня 1861 року, потім перейшов до спадкоємців Лазаревських, від них — до інших людей, сліди його на деякий час згубились. І лише в 1847 році портрет було виявлено вже в дуже пошкодженому стані і передано до Літературно-меморіального Будиночку-музею Тараса Шевченка у Києві. Він має номер Г-1537 (надійшов набагато пізніше від інших артефактів і зараз знаходиться у Національному музеї Тараса Шевченка). Він навіть експонувався у колишній експозиції музею. Правда, було майже неможливо прочитати текст, але сам експонат завжди вражав відвідувачів. Чи пробували ви коли-небудь читати Шевченка з рукопису? Його щоденник, листи? Це щось зовсім інше, ніж читати його в надрукованому виданні. В рукописі, навіть нерозбірливому, завжди можна відчути характер людини, певні порухи настрою, емоційний стан, в якому перебував автор тоді, 163 років тому, коли він записував рядки, що складалися ним, як своєрідний підсумок пройденого шляху. Прочитаймо його ще раз… Поезія Тараса часто починається з питання, питання риторичного, зверненого до самого себе, того, яке не потребує відповіді. Про те, хто ж адресат послання, існували різні припущення: одне з них, яке було оприлюднене у ювілейному році в одному з періодичних видань, могло б стати сенсацією ще й завдяки заголовку. Автор статті “Анна з Луги – таємна і остання наречена Тараса Шевченка, або як поет був заручений за десять днів до своєї смерті” оповідає гіпотетичну історію заручин Тараса Шевченка з Анною Шаріковою. Ця історія потребує перевірки, серйозної перевірки, бо ж не маємо їй жодних підтверджень, хоча їх можна при бажанні притягнути. Але коли поет звертається до “сусідоньки убогої” як реальної нареченої, то чи ж хоче він забрати її з собою “на той світ…”? Більшість трактувань тексту поезії, коментар в Академічному виданні і енциклопедична стаття говорять про образ Музи і цілком логічно вказують на тематичну і емоційну близькість останньої поезії до вірша “Муза”, записаного 9 лютого 1857 року до Щоденника, який, до речі, теж написаний майже напередодні дня народження (часто людина саме тоді думає про пройдений життєвий шлях). Моя порадонько святая! Моя ти доле молодая! Не покидай мене... …………………………… А як умру, моя святая, Моя ти мамо! Положи Свого ти сина в домовину І хоч єдиную сльозину В очах безсмертних покажи. Обидві поезії поєднані елегійною, щемкою тональністю, з якою поет звертається до тієї порадниці-супутниці, що завжди учила “неложними устами сказати правду…”. І ось тепер прийшов час “...лаштувать вози в далекую дорогу…”. “Втомилися і підтоптались, // і розуму таки набрались, // то й буде з нас!”. У цій поезії поет промовляє у першій особі множини: “ми”, а до музи звертається на “ти”. Уже ж не Анну Шарікову поет назвав “О, мій супутниче святий!” Це ніяк не може бути конкретна особа. У тих жінках, яких Тарас зустрічав в житті, він, звичайно, хотів би бачити її, музу, ідеальну супутницю життя митця. Але якось не вийшло… не судилось... У поезії “Чи не покинуть нам, небого…” Юрій Барабаш виділив три “найголовніші, непроминальні вартості” для поета: Віра, Муза як Боже покликання і Україна. Так, тим, хто кричав про те, що поет був невіруючим, не сповідався перед смертю, можна відповісти: оце і був його щирий, спонтанний рух до сповіді перед самим собою і перед Богом: “Та нескверними устами помолимось Богу, та й рушимо тихесенько в далеку дорогу…”. Віра – то річ дуже інтимна, і вона тут присутня. У поета не чутно жалю, чи безнадії, пригніченого настрою, ніякого марнославства, жодних сентиментів чи нарікань на долю, лиш дрібка гіркоти звучить у словах перейнятих легкою самоіронією, коли він каже про свою творчість, про ті “гекзаметри (що підуть) мишам на снідання.” Це, взагалі, був властивий поетові спосіб говорити про себе, поєднуючи гумор, інтелект, емоційний стан. Він любить беззастережно цей земний світ, але розуміє, що врешті надходить час його покидати, швидше відчуває серцем, що його місія в житті скінчена. А що там за межею? Не один Тарас Шевченко думав про це… Що людина забере з собою з того, що придбала тут, на землі? Цей останній поетичний сплеск, в якому відсутній страх смерті, говорить про готовність людини ввійти у вічність, бо вона прожила життя чесно. Заповіт, сповідь, завершальний вірш закінчується словами про Україну, роздумом про те, що вона буде і там з ним. Кожна нормальна, мисляча людина думає про ці трансцендентні речі. Можна сказати, що кожен свій вірш Шевченко писав, як “Заповіт”, ніби востаннє. Залишитись людиною, зберегти віру у те, що все мудро влаштовано у світі, що вічність існує. Вона чекає на тебе, важливо з гідністю підійти до межі, що розділяє земне життя і потойбіччя. Туди, у життя будучого віку, не візьмеш з собою статків, грошей, земель і будинків, позірного благополуччя. Для Шевченка те, що він хотів би взяти з собою – це той “садок вишневий коло хати”, “райок&садочок” такий, як у рідній Україні, і його Муза, все що любив, що було в душі за життя, залишиться з ним і там: …над Стіксом, у раю, Неначе над Дніпром широким, В гаю, предвічному гаю, Поставлю хаточку, садочок Кругом хатина насаджу, Прилинеш ти у холодочок, Тебе, мов кралю посаджу. Дніпро, Україну згадаєм, Веселі селища в гаях, Могили&гори на степах І веселенько заспіваєм… Справді, у особі нашого поета ми маємо абсолютний моральний авторитет. І саме його поезії дають відповіді на багато питань, які ставив поет і собі, і своєму народові. Яких батьків, чиї діти?”, “Один у другого питаєм, // нащо нас мати привела// чи для добра, чи то для зла... // Нащо живем, чого бажаєм?”, “Мій краю любий, неповинний, // За що тебе Господь кара, // Карає тяжко? За Богдана // Та за скаженого Петра”. Його оцінка історичних діячів (українських і російських), його любов до України, його віщий дух закликає нас: “Борітеся – поборете!”. У оці нелегкі часи бачимо і чуємо Тараса, розуміємо: його поезії від першої (“Думи мої…”) до останньої звучать пророче, вони навертають нас до нашої національної пам’яті: Правда і Воля України – понад усе! Це було мрією поета і найбільшим його бажанням Де, у якого народу ще був поет, щоб в “останню, тяжкую минуту” так думав про свою Вітчизну: За неї Господа моліть!
Шевченкіана · “У життя будучого віку не візьмеш з собою статків, грошей, земель і будинків, позірного благополуччя”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ І фірколиш патякання-невіру, що ми – “ісконно” піддані москві?
Справік оскомив ти на Русь прадавню, її злодійськи обкрадав справік: на чолобитну понукав богданів, й ладнав тарасам кайдали нові.
І заповзявся корчувати знову В тисячоліття врослі Слово й Дух… Та, Україні сковані окови, – Тобі ж тепер носити по роду.
А нашу славу вже не зупинити, А нашу правду вільно світ вдиха… Були і є з батьків ми родовиті, А з тебе, кате, – небудь-потрюха!
*** “Раби, подножки, грязь москви” Т. Шевченко
Доволі слинить феесбешні ряси, Помазана гундяєвська паство, Й намолювать чужі іконостаси, з кацапством виправдовувать “родство”,
Й палить свічки за “здравіє” росії Вкраїну ж – наче відьму – на вогні... Й плекать орлів двоглавих “на насіння”, А соколів зганяти з рідних гнізд.
Ви блудлі вівці, а не слуги Божі – чумні “раби, подножки, грязь москви”, При вас бичі-слова ці на сторожі поставив би Шевченко-вартовий.
Вам каятись – не кату потакати: з його кропила бризка наша кров... й шикує небо воїнів крилатих Під жовтосиній атлас корогов.
Та благовісту ми таки діждемось: почасник-дзвін лункіше калата... І Сонце повновидіє. Й ваш демон розхристано завив на болотах.
*** “У Бога за дверима лежала сокира...” “...треба миром, громадою обух сталить, та добре вигострить сокиру...”
“...За що скородили списами московські ребра?” Т. Шевченко
А Бог сокиру не встеріг таки: із-за дверей москаль її поцупив Та й заповзявсь рубать чужі садки й мостить своєму виводку халупи...
Та гніздить трон двоглавому царю й кадить хати кадилом феесбешним... Сім літ глумив сокиру нетутешній, пожежі чорні крукав чорний крук...
Та сивим сходом глипав степ сердешно… На восьме ж – топорище впало з рук, – та й заходилось обуха сталить, гострить сокиру об московські ребра, та гнать орду болотну за “парєбрік” – звільнять праруський край від кабали.
І сталось диво: з чорної золи Сади зросли в нове пагілля пружне і переможно випростались ружі – на кодло вікопомно осоружне: на красній площі отаман Залужний палив рашняцькі дупи й постоли! А ЗСУ сокиру стерегли!
Духовний простір · “Змінюються назви вулиць, було б доречно перейменувати одну з них іменем Валентина Кольченка”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Тетяна ЛИСАК, голова краєзнавців Слов’янщини, почесний краєзнавець України
Нинішнє покоління відвойовує в жорстокій, кровожерливій війні з російською навалою свою українську ідентичність, і українська церква серед її складових посідає одне з перших місць. Наразі згадуємо людину, яка взяла на себе надто складну відповідальність щодо відродження української православної церкви на Слов’янщині і виконала її з честю. В автобіографії архімандрит Валентин, який очолював відродження української церкви на Слов’янщині, зазначав: “Я, Кольченко Валентин Іванович, народився 2 жовтня 1924 року у місті Слов’янську Донецької області в сім’ї службовця. Виховувався в релігійно-православному дусі, бо мама, батьки мами і батьки батька були дуже релігійні, церковні люди і мене завжди водили до церкви. Я любив церкву. В нашому місті було добре і богословське освічене духівництво і особливо протоієрей о. Костянтин Руницький (магістр богослів’я). Деякий час я був послушником Глинської Пустині (Сумська обл.). Після розгону монастиря 1962 року більша частина монахів поїхала на Кавказ, мене постригли в монахи, і я п’ять років жив у місті Щиграх Курської області. Працював я в реставрації церков і цим заробляв кошти. Шість років жив я в місті Тамбові, а потім переїхав до свого рідного міста Слов’янська, бо осліпла мама і дуже тяжко захворіла сестра. В Україні почалося духовне і національне відродження, я в цьому відродженні брав активну участь і мене м. Антоній Мадсевич рукоположив в ієромонаха”. Згідно з ксерокопіями документів канцелярії Київського Патріархату, монах Валентин (Кольченко Валентин Іванович), за Святою Літургією в Трапезній Церкві Іоана Богослова Михайлівського монастиря м. Києва 20 лютого 1992 року, в день Святителя Феодосія з натхнення Духа Святого рукоположений керуючим справами Патріархії УАПЦ Митрополитом Переяславським і Січеславським Антонієм в сан священника. Указом керуючого справами Патріархії УАПЦ Митрополита Переяславського і Січеславського Антонія № 11 від 17 квітня 1992 року ієромонах Кольченко Валентин Іванович призначається настоятелем парафії св. Апостола Андрія Первозванного у місті Слов’янську Донецької області. Донецько-Луганською єпархією за № 40 від 18.04.1995 року було видано посвідчення, що ієромонах Валентин (Кольченко), настоятель храму Св. Андрія Первозванного міста Слов’янська возведений єпископом Донецьким і Луганським Ізяславом, за Божественною Літургією, в сан Ігумена, з дорученням йому обов’язків духівника єпархії. Указом Донецько-Луганської єпархії за № 17 від 19 березня
1996 року за підписом єпископа Ізяслава благословлялося Слов’янське Благочиння з усіма парафіями Слов’янського району: Андрія Первозванного, м. Слов’янськ; Всіх Святих, м. Слов’янськ; Божої Матері, смт Райгородок; парафія с. Прелесне, благочинним якого призначався ігумен Валентин (Кольченко). 21.06.1997 р. на прохання Єпископа Донецького і Луганського Іоасафа за ревне служіння
Церкві Божій Його Святість, Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України нагородив Ігумена Валентина (Кольченка) саном архімандрита. Отець Валентин одразу підключився до розбудови української церкви. Ось як згадує про нього у своїх щоденникових записах Олександр Возняк. Від початку жовтня 1991 р.: “Перед початком чергових зборів до мене підійшов чоловік невисокого зросту, років 65-ти, назвався Валентином Кольченком, сказав, що він монах закритої владою в 60-х Глинської Пустині (Сумська область), навчався в Одеській семінарії, але був виключений за “неблагонадійність”, міщанин Слов’янська з діда прадіда, мешкає по вул. Комунарів (колишній Ковальській) і хотів би приєднатись до Андріївської парафії. Потім виступив на зборах. Розповів дещо про РПЦ, всім дуже сподобався. Для нас це був просто дар Божий, і вирішили, що він буде нашим духівником”. Від 20 листопада 1991 р.: “Я у Києві. Керуючий справами Патріархії УАПЦ архієпископ Антоній погодив Статут парафії з прикріпленням до Київської єпархії. Розповів йому про монаха В. Кольченка. На моє прохання про направлення до нас священника сказав, що їх не вистачає навіть на ті парафії, де є храми, а нам порадив звертатись до послуг о. Віктора (Маринчака) з Харкова, з яким ми вже були знайомі. Дозволив відрядити до Києва Валентина Кольченка на стажування”. Від 25 листопада 1991 р.: “Валентина Кольченка відрядили до Києва. Сподіваємось, що скоро у Слов’янську, а також у Донбасі буде, нарешті, хоча б один український священник”.
Від 30 січня 1992 року: “Я, о. Валентин і Володимир Мельничук були на прийомі у голови виконкому В. Гончара. Розмова про приміщення під храм. Маємо право. Свято-Троїцький храм у центрі міста влада зруйнувала ж у 60-х. Здивувало те, що Міськкомунгоспу у центрі майже нічого не належить. Більшість фонду – відомчі споруди. Гончар запропонував нам оглянути приміщення по вул. К. Маркса, 29. Ходили за вказаною адресою. З вул. К. Маркса вхід до пункту прокату відеоапаратури і касет. Далі прилавку нас не пустили, але деякі відомості про приміщення ми отримали. Загальна площа приблизно 35 м2, за забитими дверима квартира, вхід з тильної сторони. Навідались до мешканців. Господарка п. Дворкіна учасниця війни, стоїть на квартирній черзі. Син виїхав до Ізраїлю. Разом з нею старенька мама. Проти Церкви не заперечує. Порадившись між собою, вирішили, що, як кажуть, з поганої вівці хоч вовни жмут, тобто треба погоджуватись, принаймні місце підходяще”. Від 1 лютого 1992 р.: “Написав листа до голови виконкому В. Гончару про надання нам нежитлового приміщення по вул. К. Маркса, 29. Лист, крім мене, підписали о. Валентин і в.о. голови парафіяльної ради Володимир Мельничук, так як Овчаренко був у відрядженні.” Від 22 лютого 1992 р.: “Київ. Св. Покровський храм. Велика Рада Братства, окрім голів Братств з усієї України, багато духовенства. Зустрівся з о. Валентином. Яка радість! Він вже ієромонах. Рукоположений у сан священника 20 числа у церкві Ів. Богослова (Трапезній) Михайлівського монастиря. Був на прийомі у керуючого справами Патріархії Архієпископа Антонія (Мсендича), просив, щоб відпустив о. Валентина до нас. Обіцяв”. Від 15-17 березня 1992 р.: “Наступного дня стояли у пікеті, приходив до нас о. Валентин. Сказав, що треба писати листа Антонію, щоб відпустив у Слов’янськ, додому”. Від 7 травня 1992 р.: “Слава Богу! Сьогодні у виконкомі дізнався , що нарешті наше прохання задовольнили. Рішенням
№189/2 від 6 травня нам надали приміщення по вул. К. Маркса, 29, але радість була трошки захмарена – приміщення надано неу власність, а в оренду. Заспокоїли, правда, що потім віддадуть назавжди. Будемо молити Бога, щоб був прихильним до нашої Церкви. Знайшов орендаря. Ним був Дряпак Сергій. Він вже знав про дострокове розірвання з ним договору оренди, але проти Української Церкви не заперечував, до того ж виконком надав йому рівноцінні метри у будинку по вул. Шевченка і Юн. Комунарів, у самому людному місці, поряд з тролейбусною зупинкою. Сходив додому до о. Валентина і повідомив його про рішення. Вирішили завтра зібратись у майбутньому храмі, скласти дефектну відомість, план дій і кошторис”. Від 8 травня 1992 р.: “Переддень Перемоги. Сергій Дряпак віддав ключі від приміщення. Отець Валентин привів з собою Володимира Мельничука і Андрія Гунченка. Прийшов і Євстафій Копач – майстри на всі руки. Після оглядин зазначили, що не все так погано і що Андрій приведе робітників, закупить матеріали для косметичного ремонту і за пару тижнів все закінчать. Стало питання про церковне обладнання: престол, жертовник, ікони. Облачення, хрестів, свічників і багато чого ще теж не було. Доводилось все починати з нуля. Сподіватися на допомогу московських церковників не випадало. Є. Копач пообіцяв списатися з львів’янами, вони-то вже обов’язково допоможуть. Отець Валентин збирається у Тамбов до архімандрита Поліхронія на лікування і також сподівається на деяку поміч”. Від 16 травня 1992 р.: “Перше богослужіння. По закінченні о. Валентин підписав перший офіційний документ, довідку парафіянці Банкіній А. О. з Донецька (рекомендація В. Олєйнікова) для отримання закордонної візи. Від’їзд о. Валентина до Тамбова”. Від 18 червня 1992 р.: “Перша літургія, перше причастя у нашому храмі. Вся служба українською мовою. Народу багато. Приміщення мале, і душ десять тісниться на сходах”. Від липня 1992 р.: “Горлівка. Зо. Валентином на прийомі у єпископа Донецького і Горлівського УПЦ Полікарпа (Гуца). Доповіли про стан парафії і Братства. Отримали поради і благословління”.
Отець Валентин багато уваги приділяв відродженню української церкви не тільки в місті, алей в районі. Зокрема, в селі Прелесне перші проповіді він проводив у сільській хаті на території етнографічного музею. Послухати такі проповіді-лекції раз на тиждень приходило багато односельців. Автору статті довелося прослухати такі проповіді не один раз. Правда, перший раз за сумною причиною – поминальна панахида з приводу смерті батька. Центральне місце у проповідях о. Валентина відводилося морально-етичній проблематиці, стосункам батьків і дітей, відношенню до навколишнього середовища. О. Валентин представив пастві села Прелесне і нового молодого священика Отця Сергія, якого після закінчення Духовної семінарії направив до парафії Єпископ Ізяслав. О. Сергій став першим священником, що переїхав до села з міста Макіївки разом із жінкою Ларисою Миколаївною та сином-школярем, який і до сьогодні продовжує служити. Архімандрит Валентин багато уваги приділяв своєму зростанню, не тільки вивчав лекції митрополита Іларіона (в миру Івана Огієнка), а й сам в 1999 році написав книгу “Історія Української православної церкви і її голгофський шлях” (частина перша). Цю книжечку він роздавав парафіянам, щоб люди знали, що, де та коли відбувалося в Україні. Планувалася і друга частина, але, на жаль, не встиг – відійшов у засвіти. Отець Валентин був одним із тих, хто самовіддано відстоював право українського народу мати власну Помісну Православну Церкву. За це одні висловлювали йому любов і шану, а дехто відкрито ненавидів. До речі, коли авторка вперше надрукувала статтю про нього, то також зазнала відкритої словесної агресії від мешканців міста. Керуючись Божими заповідями, отець Валентин прощав кривдників, говорив, що Господь розсудить, хто був правий, а хто помилявся. Віримо, що Господь гідно оцінив діяльність свого слуги і його душа знайшла спокій у царстві небесному. У наших же серцях назавжди збережеться пам’ять про отця Валентина. І нині, коли відбувається переоцінка цінностей, змінюються назви вулиць, було б доречно перейменувати одну з них іменем Валентина Кольченка і урочисто відзначити це до 100-річчя від дня народження – 2 жовтня 2024 року.
Театр · “Коли є відгук у залі, коли людям подобається, коли глядач сміється, сам бере участь у дійстві – вистава вдалася”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО Фото надано театром
Так, у Київському академічному театрі “Колесо” відбулася прем’єра казки “Три чарівні сили. Котигорошко”. Українська за суттю і сьогоденна за проблематикою п’єса сучасної української драматургині Надії Симчич за давнім казковим сюжетом сповнена гумору, сучасних проблем, життєвої мудрості про Знання, Сміливість і Віру. Але головна сила українців – це Єдність. – Специфіка роботи над виставами для дітей відрізняється від дорослих вистав, – розповідає режисерка-постановниця Марія Грунічева. – Важливо знати психологію дітей, як вони все сприймають, як реагують. Якщо говорити про п’єсу Надії Симчич, то вона потрапила до мене випадково. На початку повномасштабної війни ми активно займалися онлайн-театром. Випустили виставу за п’єсою Вільяма Шекспіра “Сон літньої ночі”. Потім вирішили, що наступною постановкою буде казка. Саме тоді й познайомилася з цим твором. Почали працювати. Але тоді були постійні обстріли, відключення електроенергії. Ми так і не завершили цю роботу. Коли ж постало питання, яку дитячу казку сучасного українського драматурга ставити у театрі “Колесо”, я згадала про цей твір. Перечитала і зрозуміла, що п’єсу буде дуже доречно поставити на сцені у звичайному форматі. Дещо переробили твір, оскільки у шанованої драматургині дуже багато персонажів. До того ж, як на мене, там не було яскраво вираженого негативного героя. Переконана, що такий герой повинен бути, і діти мають його бачити, мають боротися з ним. Додали Змія як повноцінного персонажа, а Чаклунка набула негативних рис. Це дало можливість загострити боротьбу. Ще одна режисерська знахідка – збори громади, це глядачі. Виставу поставили досить швидко. Взяли матеріал практично з нуля. Зшили костюми, зробили реквізит, написали пісні, а ще були репетиції. На все це у нас пішло лише два місяці. У Надії Симчич головний персонаж Котигорошко весь час був на сцені. Ми вирішили дещо зменшити його присутність, а більше уваги приділити громаді. Сенс казки в тому, що перемагають всі, а Котигорошко (у казці Марко з Котигорошівки) лише каталізатор цієї перемоги. Думаю, що мораль цього твору стане хорошим меседжем для дітей – для того, аби перемогти, треба всім згуртуватися і міцно стояти. Власне це наше сьогодення. У казці є Старий Козак Вернигора, він зберіг три горошини від прадіда і передає всі секрети Котигорошку. Це як зберігання наших власних коренів, нашої історії, народної мудрості, що передається від покоління до покоління. Цю інформацію ми маємо зберігати як нація. Дід Вернигора ще досить сильний, але вже не може перемогти Змія без допомоги Котигорошка та інших членів громади. Чаклунка у нас під всіх підлаштовується, як власне і будь-яка гидота, яка хоче щось завоювати. Вона намагається розкрити всі секрети громади, аби дізнатися, хто головний ворог Змія, щоб його знищити чи перетягнути на свій бік. Роль Марка з Котигорошівки грає Віктор Бакунов, Чаклунку – дві актриси: Ольга Армасар та Ольга Васинюк. Дядько Їм Не Наїмся, що є немов головою села, у нас Олександр Кокарєв, Скороход – Ростислав Фоменко, Хвеська – Олена Тертична. Старого Козака в різних складах теж грають два актори – Арсен Бойчук та В’ячеслав Шеховцов. Марічка Вернидуб – Ангеліна Зубаль. Над виставою працювала хореограф Ганна Лисенко, з якою я співпрацюю вже багато років. Музику створив композитор Ілля Чопоров. З ним разом працювали у виставі “Квітковий бум”, вийшло, як на мене, дуже вдало. Запросили і до участі в казці. А тексти пісень написала Марина Грачова, це також наша далеко не перша спільна робота. Над виставою працював каскадер Назар Майборода, який допоміг поставити сцену бою та сцену, коли Старий Козак крутить Марком з Котигорошівки і кидає своїм посохом. Є у нас і сцена боксу. Коли почали робити виставу, то вирішила, що реквізит буде дещо перебільшеним. Створювали мультяшний стиль, вважаю, що вдалося. Свідомо уникали використання української символіки до самого фіналу. Лише наприкінці йдеться про самоідентифікацію, люди усвідомлюють себе і своє коріння. Хотіла показати, що часто в житті ми віддаємо перевагу матеріальним речам, забуваючи про духовний спадок, духовні цінності. Якихось особливих декорацій не створювали. Наголос робили на яскравих костюмах і яскравому реквізиті. Робота над виставою ще триває. Зокрема, хочу додати світла. Також продовжуватимемо репетиції. Вже зараз можу сказати, що мені подобається, як всі актори створили свої образи. Ми хотіли розважити як дітей, так і дорослих. Тому заклали жарти, що мають сподобатися і тим, і іншим. Сподіваємося, що вистава буде йти довго і користуватиметься популярністю. – Моє знайомство з театром “Колесо” відбулося ще в 90-тих, – продовжує розмову драматургиня, авторка п’єси Надія Симчич. – Мені відразу заімпонувала затишна камерна атмосфера театру, дбайливо підібраний репертуар, шедевральна гра акторів. Пригадую, як вразила невеличка кав’ярня, де перед черговою виставою виконував власні пісні під гітару київський бард. Відтоді цей театр став для мене справжньою візитівкою Андріївського узвозу. А співпраця з “Колесом” розпочалася з п’єси “Ми – Майдан!”. Директорка театру Ірина Кліщевська ознайомилася з антологією “Майдан до і після”, виданою драматургічною лабораторією Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса, в яку увійшла і ця п’єса. Пані Ірині п’єса сподобалась, і невдовзі її було поставлено на сцені “Колеса” (у 2017 році ця вистава отримала театральну премію “Київська пектораль”). Пару років тому режисерка Марія Грунічева зацікавилася ще однією моєю п’єсою – “Марко з Котигорошівки”. П’єсу я написала в 2011 році. В 2013 вона отримала диплом Всеукраїнського конкурсу “Коронація слова” в номінації “Кіносценарії для дітей” під назвою “Три горошини для Котигорошка” (отож, існує ще й кінематографічна версія п’єси). До слова, у 2016-му її вже ставив аматорський театр “Гармидер” з Луцька під назвою “Змій”. І ось в “Колесі” відбулась прем’єра вистави “Три чарівні сили. Котигорошко”. Творці вистави дещо переосмислили сюжет п’єси, до чого я ставлюсь із повагою та розумінням. Однак для глядача, який, звісно, не знайомий із текстом моєї п’єси, хотілося б сказати кілька слів про деякі відмінності із виставою. За сюжетом п’єси, небо над Котигорошівкою трималося на
Київський театр драми і комедії чотирьох стовпах (алюзія до народних уявлень про будову світу та пошуком малим Тарасом Шевченком цих стовпів). Змій, який вирвався з Міжчасся, врізався в один із них, і тому небо похилилося. Чаклунка в п’єсі – позитивний персонаж. Вона прийшла до Котигорошівки, аби нащадки славних лицарів, які проживають в селі, а особливо один із них – Котигорошко – перемогли Змія та загнали назад, до Міжчасся. Дійові особи в п’єсі поділяються на дві категорії: одна – персонажі з характерними іменами Їм Не Наїмся, П’ю Не Нап’юся, Слухач, Скороход – це ті, хто йде на співпрацю зі Змієм, догоджає йому; а друга – Вернидуб, Вернигора, Крутивусиха з малим Крутивусом та Котигорошко стають на герць із Змієм і перемагають його. Чи не схожі події відбуваються зараз в Україні? Чи не напав на нас ворог, захопивши частину нашої землі, похиливши наше небо? Чи не поділене і наше суспільство на ці дві категорії? В той час, як одні, згуртувавшись, з останніх сил дають бій жорстокому немилосердному ворогу, інші ніяк не можуть ні наїстися, ні напитися. А перемогу святкувати прибіжать першими... Нагадую: п’єсу написано в 2011 році.
*** А в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра нещодавно представили виставу для дітей Наталії Ігнатьєвої “Котигорошко” за мотивами українських народних казок. Це історія про те, як завжди знайдеться герой, котрий зовсім не планував ним бути. Його до цього приводять тяжкі часи, бо не можна стояти осторонь, коли на тебе нападають. Саме таким героєм є Котигорошко, який рятує від Змія кохану дівчину, побратимів, а заодно й весь білий світ. Також – це історія-подорож, в якій – за всіма вимогами жанру – герой пізнає себе і світ. А ще – це історія за мотивами української народної казки, тож у ній зберігається народний колорит і відчуття справжнього традиційного свята, бо починається і завершується подорож Котигорошка на Різдво. – Коли у нашому театрі вирішили брати до постановки казку, – пригадує режисер вистави Володимир Цивінський, – то довго думали, що це має бути за твір. Ми перечитали багато сучасних і класичних п’єс-казок. Врешті директорка-художня керівниця нашого театру Олеся Жураківська та головна режисерка Тамара Трунова зупинилися на “Котигорошку”. Адже цей твір дуже резонує з нашим часом. Ми робили виставу для діток 6+, це мала бути інтерактивна казка. Щоб маленький глядач брав участь у дійстві, яке відбувається на сцені, а не лише споглядав. Звідси з’явилося багато звернень героїв до глядача. Актори запрошують дітей брати участь у цій грі. Також повинен бути специфічний гумор, аби смішно було саме діткам. Можливо, цей гумор має бути дещо простішим, ніж для дорослих. Але думаю, що старший глядач теж знайде у цій виставі якісь цікаві для себе речі. Працювати над виставою розпочали в листопаді. Не можу сказати, що репетиційний процес під час повномасштабної війни дуже відрізняється від того, що був раніше. Війна вже сидить у мозку і крові людей, як це сумно не звучить, та вони до неї вже звикли. Практично таким самим, як і в минулі роки, був процес пошуку. Загалом це вистава про народження героя. Як людина стає героєм, чи готується вона до цього? Наш Котигорошко прагне робити хороші речі, допомагати всім. Але це у нього не завжди виходить. То він яблуньку зломить, то тин завалить, а то й половину базарної площі розвалить. Усі над ним сміються. Але коли приходить біда, то він єдиний каже: “Я подолаю Змія. Я врятую Оленку”. І це звучить просто, без пафосу й сильно. Ми думали про те, як нам втілити на сцені цю простоту і силу. У нас вийшла досить енергійна історія, бо в ній грають багато молодих людей, які хочуть бути на сцені. І це дуже добре видно. Енергія просто шалена. Чого тільки варті студенти курсу Миколи Боклана, які проходять практику в нашому театрі. Вони надзвичайні. Де молодість, там пісні й танці. У виставі цього добра багато. Метр нашого театру Олександр Дмитрович Курій, який відповідав за музичну частину вистави, провів колосальну роботу, і у нас заспівали всі. Навіть ті, хто до цього казав, що не вміє співати. Зараз наш хор звучить епічно. Художником вистави виступила професіонал своєї справи Віра Задорожня. Вона одразу відчула стилістику майбутнього дійства. З такими людьми, як Віра, завжди приємно працювати. Велике значення у візуальній частині нашої історії посідає відео. Першою була задумка, що оскільки це сучасна казка, то Змій має бути ніби у комп’ютерній грі, бо діти дуже люблять екшени. Пізніше концепція змінилась, але анімований Змій і навколишнє середовище з комп’ютерної гри залишилися. Актор-Змій у важливі моменти перекидається на анімованого Змія ів такому вигляді взаємодіє з іншими персонажами. Як зізнавалися дітки, їм дуже сподобалася така анімація. За візуальну частину відповідав Unreal Engine generalist зі Львова Віталій Хомяк. У героїв українські національні костюми, як на мене, це гарно й модерново. Цікавий ефект мала ідея поєднати український колорит з сучасними танцями (пластичне рішення Антон Вахліовський). Це також сподобалася діткам. І коли актори спускаються до залу та співають колядок і різдвяних пісень, то маленькі глядачі охоче танцюють разом з ними. У виставі є ремінісценції до сучасності. У казці прописані богатирі, а ми вирішили, що вони можуть бути не тільки українцями, а й представниками дружніх народів, які допомагають подолати Змія. Навмисне зараз нічого не кажу про акторів-виконавців ролей, бо їх тут багато і про кожного можна довго говорити. Скажу одне: я пишаюсь вами. Ви справжні профі. Коли є відгук у залі, коли людям подобається, коли глядач сміється, сам бере участь у дійстві – значить, вистава вдалася. Ще під час репетицій бачив моменти, де дітки будуть сміятися. Коли актори виходять на сцену, починають грати і юні глядачі справді співчувають героям, намагаються їм щось підказати, допомогти, то відчуваєш внутрішнє задоволення. Отже, ми все зробили правильно. І хоча я ніколи не буваю повністю задоволений своєю роботою, але тут, як на мене, вистава склалася. На першу виставу квитки продавалися мляво. Але спрацювало “сарафанне радіо”. Вже під час третього показу був повний зал, зараз квитки продаються на місяць наперед. Тож якщо ви ще не бачили нашої вистави – ласкаво просимо. Не пожалкуєте.
Українська народна казка “Котигорошко” залишається актуальною. До постановки вистав за її мотивами нещодавно звернулися два столичних театри.
16 “Просвіта” сьогодні · “Естетичний післясмак події ще довго бринітиме голосами “Хореї козацької”, “Капели Ревуцького”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
творів Бориса Грінченка, Загалом у нашому репертуарі багато його творів. Ми їх вже співали, і вони увійшли до збірки “Пісні української революції”. Але цього вечора твори звучать в іншій інтерпретації. Присутні в залі мали можливість переглянути з великого екрану слайди з прижиттєвими світлинами ювіляра. На першому знімку – ще зовсім юний народний вчитель. Далі – фото, зроблені в Чернігові, Києві, на Галичині. На них Борис Грінченко разом з Іваном Франком, Володимиром Самійленком, Михайлом Коцюбинським, Сергієм Єфремовим, Миколою Міхновським, дружиною Марією Грінченко-Загірньою. На останній світлині зображено момент, коли письменника проводжають на лікування до Італії, звідки він не повернувся. Тут поруч із ним майбутні творці Української Народної Республіки. Унікальна програма концерту “Борис Грінченко – 160” містила рідко виконувані твори на вірші ювіляра – натхненника боротьби за українську ідентичність та державну незалежність на зламі ХІХ–ХХ століть. Класичні хори й романси Кирила Стеценка, Миколи Леонтовича, Модеста Левицького та Михайла Степаненка контрастували із сучасними кобзарськими піснями й баладами Тараса Компаніченка і Василя Живосила. Окрасою вечора стали виступи володаря розкішного басу, світової зірки оперної сцени, народного артиста України Сергія Магери та чарівної сопрано, солістки Національної філармонії України Карини Кондрашевської. Серед сюрпризів програми – виконання твору “Ще не вмерла…” у трьох версіях: для скрипки соло, з хоровою музикою Кирила Стеценка та в літературному переспіві Бориса Грінченка. Естетичний післясмак події ще довго бринітиме голосами “Хореї козацької”, “Капели Ревуцького” та оригінальними поезіями класика в інтерпретації ведучого Кирила Булкіна.
16 “Просвіта” сьогодні · “Естетичний післясмак події ще довго бринітиме голосами “Хореї козацької”, “Капели Ревуцького”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ У Колонному залі імені Миколи Лисенка Національної філармонії України відбулася велика мистецька академія “Борис Грінченко – 160”. Її організаторами виступили Київська “Просвіта” та Київський столичний університет імені Бориса Грінченка. Символічно, що концерт відбувся 21 лютого – у Міжнародний день рідної мови.
Кирило Стеценко
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Едуарда Межула
– У пантеоні пасіонаріїв українського духу й державності Борис Грінченко посідає почесне місце в першій п’ятірці, – переконаний очільник Київської “Просвіти”, народний артист України Кирило Стеценко. – А ця п’ятірка має такий вигляд: Тарас Шевченко, Іван Франко, Михайло Грушевський, Борис Грінченко та Микола Міхновський. Саме Борис Грінченко першим видав словник живої української мови в чотирьох томах. Вперше визначив етнічні кордони української нації і чітко зауважив, що там, де закінчуються балалайки і починаються бандури, – починається Україна. Там, де закінчуються частушки і починаються колядки, – теж починається Україна. Там, де закінчуються лєшиє та кікімори, а починаються мавки та перелесники, – це вже Україна. Борис Грінченко першим розробив методику патріотичного українського виховання, щоб виростали не москальчата, а українські патріоти. А ще він боровся проти угодовства та дворушництва, що з Московією можна якось змиритися і добитися поблажливого ставлення. Був засновником Товариства тарасівців, метою якою було втілення Тарасових заповітів. У 1906 році Грінченка обрали головою Київської “Просвіти”. Крім цього, він був першим ідеологом державної незалежності України, практично предтечою Миколи Міхновського, а можливо, навіть його вчителем. Дбав не лише про етнографію, а й про те, щоб українці мали владу на своїй землі. Грінченко – автор понад 50 томів літературних, наукових, мистецьких, публіцистичних праць. Це вражає, якщо врахувати, що він прожив неповних 47 літ. – Ми присутні на історичній події, – наголосив автор ідеї проєкту, доцент Київського столичного університету імені Бориса Грінченка Ігор Стамбол. – Ще ніколи не було концерту, на якому б звучало стільки пісень на слова Бориса Грінченка, до того ж на такій великій сцені, з прекрасними артистами. – У нашій програмі багато дебютів, – поділився секретом лідер гурту “Хорея козацька” Тарас Компаніченко. – За такий короткий час без репетиційної бази зробити подібну програму було вкрай важко. У цій програмі вокальні дебюти, власні озвучення
16 “Просвіта” сьогодні · “Естетичний післясмак події ще довго бринітиме голосами “Хореї козацької”, “Капели Ревуцького”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Черняхівський Олексій Іванович — 1000 грн. 2. Саковська Валентина Василівна — 1000 грн. 3. Лизанчук Василь Васильович — 500 грн.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279
41
46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 “Просвіта” сьогодні · “Естетичний післясмак події ще довго бринітиме голосами “Хореї козацької”, “Капели Ревуцького”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф
редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ