Арт
калейдоскоп · “Художниця зуміла передати гармонійну співтворчість, співжиття людини з Природою”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
Непроминальна цінність “Лісової пісні”: спроба візуального прочитання
Слово Просвіти, №08 за 2024 рік
Шевченка: “Це наш геніальний поет”. Та повернуся до теми своєї участі в акції “Тарасова верба”. Щоразу під час моїх приїздів в Україну Зоя Ружин дає мені зрізані гілочки жашківської “дочки” Шевченкової верби. У тому ж Загребі я посадила Тарасову вербичку наприкінці вересня минулого року, коли в Хорватії відбувалися Дні української культури, біля пам’ятника Кобзареві, спорудженого українцями, які народилися й живуть у цій країні. Зробила це за дорученням пані Зої і в польському Перемишлі, на горбочку над Сяном, біля будинку, в якому нині мешкають українські біженці, а в майбутньому буде гуртожиток для українських студентів, які навчатимуться в цьому місті. Щодо Тарасових вербичок, то я й цьогоріч розширюватиму в Європі їхній “ареал”. У мене вдома в Ґуббіо стоять у воді й розвиваються понад 30 вербових гілочок (на жаль, не всі вони виживають), які при черговій нашій зустрічі дала мені пані Зоя. Одну з них посаджу в іспанському місті Барселоні під час Шевченківських днів, приурочених до 210-ї річниці з дня його народження. На це свято запросила мене вчителька тамтешньої української школи, учні якої – діти заробітчан – стануть свідками і того урочистого моменту, коли я садитиму “вербичку від Тараса Шевченка”. – До тих багатьох міст Польщі, Румунії, Чехії, Словаччини, з якими Івано-Франківськ підтримує партнерські відносини, додалося віднедавна і Ґуббіо, де ви проживаєте. – Це була моя ідея, до її реалізації доклався і мій чоловік Альфредо Мореллі. З пропозицією про започаткування співпраці з Ґуббіо одразу дві італійські громадські організації – очолювана мною “Mist-Il Ponte” і “Maggio Eugubino”, активістом якої є Альфредо, звернулися до Івано- Франківської міської ради. Її депутати підтримали цю пропозицію. Торік наприкінці березня секретар міської ради Віктор Синишин приїхав до Італії і в мерії Ґуббіо поставив свій підпис під угодою про співпрацю між двома містами. – В Італії численні українці здебільшого доглядають літніх і немічних людей. Вам теж довелося забути про здобутий в українському виші музичний фах? – Ні, я й на чужині не поривала з улюбленою справою, фахові основи якої опанувала в Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника, а завжди знаходила можливість займатися нею. Для українців у діаспорі тими осередками, де вони збираються, є українські церкви. Тож і я кожної неділі ходила до Божого храму, щоб зустрітися зі своїми співвітчизниками. Там заснувала – задля підтримки наших релігійних і культурних традицій – церковний хор. Загалом я керувала двома такими хорами, створеними при церквах УГКЦ: 12 років у місті Ґуббіо, де проживаю, і 10 років – у Перуджі, яка є адміністративним центром регіону Умбрія. Запросив мене очолити хор при тамтешній церкві український священник. Уже п’ять років я співаю в італійському хорі при римо-католицькому храмі. – Чи в усьому підтримує вашу діяльність ваш чоловік-іноземець? – Так. Альфредо – напівжартома чи, може, всерйоз – каже, що після нашого знайомства він спочатку через мене закохався в Україну, а вже після того – в мене, українку Лесю. Бо я йому так цікаво і з великим захопленням розповідала про нашу націю, культуру й менталітет українців, про природні багатства нашої землі. Моя любов до України вразила Альфредо. Одного разу він так і сказав: “Тоді я не знаю, навіщо ти сюди приїхала, – Італія явно не для тебе. Їдь додому, в Україну, і там реалізовуй свій творчий потенціал, що закладений в тобі Господом Богом і батьками”. Нині, в час розв’язаної московією проти України війни, Альфредо фінансує мої поїздки в Україну задля реалізації мистецьких проєктів – вбачає в моїй праці на ниві культури й духовності паралельну підтримку героїчних діянь українських воїнів, які дають належну відсіч знавіснілим рашистам, вважає, що й митці своєю діяльністю мають сприяти наближенню перемоги над ворогом. Бійці тримають щит на фронті, ами тримаємо свій культурно-мистецький стрій.
Наталія ГУМНИЦЬКА, м. Львів
У творчому спадку геніальної Лесі Українки драма-феєрія “Лісова пісня” посідає особливе місце, за глибиною філософської думки, естетичною силою та красою поетичного слова вона сягає вершин шедеврів світової літератури. Цей твір письменниця написала в 1911 лише за два тижні, у якомусь загадковому пориві. Леся Українка вважала “Лісову пісню” своїм найвищим мистецьким здобутком, який практично вибухнув з-під її пера у період загострення хвороби під час лікування в Кутаїсі, коли вона перебувала на межі життя і смерті. Мабуть, цей межовий стан пробудив яскраві дитячі спогади і ностальгію за рідною волинською природою, виразно оприявнив у Лесиній пам’яті мальовничі міфічні картини загадкового краю. Ось як про цей спогад дитинства вона пише в листі до матері: “Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я здавна тую Мавку “в умі держала” аж з того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася Мавка”. Праця над цим шедевром, з одного боку, була рятівним колом у її боротьбі з тяжкою недугою, а з іншого – з її листа: “Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як недуга, – отоді уже приходить демон лютіший за усі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу як порожняя торбина”. Ці незабутні дитячі спогади – яскраве свідчення закоханості Лесі Українки в рідний край, у духовну силу українського народу, у багатство його фольклору і традицій. Важливо, що до цього національного шедевру Леся Українка йшла майже 30 років! Цікаво, що вона наважилася написати оду українському духовному устрою лише після опрацювання творів античності, світової літератури цього міфопоетичного жанру. Саме тому “Лісова пісня” досі викликає інтерес митців і критиків не лише в Україні, а й у світі, про що свідчать її переклади багатьма мовами світу. Цей твір висвітлює незаперечну мрію Лесі Українки про вічні універсальні цінності – Свободу, Гармонію, Красу, Любов, які сягають глибин античності, дохристиянських національних традицій. Твір модерний, написаний у час становлення і розвитку імпресіонізму. Інтелектуальний обшир Лесі Українки дозволив їй створити свій магічний світ образів, у якому вона втілює свою головну мрію – повернення сучасної людини у своє минуле, до витоків гармонійного життя з Природою як її невід’ємної частини. Саме образ Мавки є цією ідеальною мрією, прекрасною ніжною дівчиною, яка уособлює найкращі риси, які людство у процесі нерозумного цивілізаційного розвитку втратило. Насамперед втратило свою співтворчість, спорідненість із Природою, пошану до її законів розвитку. В образі Лукаша Леся Українка підкреслює трагічну дуалістичну природу людини, яка не може піднятися духовно до рівня Мавки, піддаючись матеріальним потребам на вимогу Матері й Килини. Саме тому таким важливим для розуміння цієї непростої драми-феєрії Лесі Українки є візуальне прочитання, підсилення сенсів кожного персонажа твору, розкодування його ідейного і смислового значення. Це непросте завдання для художника є одночасно як викликом, так і великою радістю занурення у глибинні пласти цього класичного шедевру. Кожне слово, кожен високопоетичний рядок поеми містить загадкову таїну віків наших пращурів, яка прокидається у нас десь на рівні інтуїції ледь помітним мерехтінням, серпанком ніжно окреслених тремтливими обрисами дивовижних істот. А ще — краса волинської природи, її таємничих лісів, голубих озер, неповторної симфонії флори і фауни цього звабливого краю. Цей виклик художниця Олеся Вітовська відчула серцем і зуміла в імпресіоністичному стилі передати головну ідею (мрію) твору – гармонійну співтворчість, співжиття людини з Природою, тобто повернення людини до свого, незамуленого цивілізаційними процесами минулого. Такий стиль художньої візуалізації твору цього міфопоетичного жанру з погляду філософії слід віднести до категорії “мислення серцем”. Саме так серцем і глибинною інтуїцією писала свій модерний шедевр Леся Українка. Відчуття художницею драми головних персонажів Мавки і Лукаша передано через змінну колористику, яка відповідає як символіці і міфічним уявленням наших пращурів, так і кореспондується зі смисловими поняттями сучасних читачів. Такий колористичний спосіб трансформації архетипів минулого до модерних реалій є важливою творчою знахідкою мисткині. Тонко, на рівні інтуїції ілюстраторка в унісон із кожним поетичним словом Лесі Українки творить свої загадкові персонажі, привабливі для будь-якої вікової читацької аудиторії: діти сприймають поему як радісну казку, а дорослі – як глибокий філософський твір. Трагізм дуалістичної природи Лукаша художниця вирішує через чорний одяг в останній сцені його зустрічі з ідеалістичним образом Мавки в її ніжному, ледь окресленому білому силуеті. У цій колористичній гамі протиставлення білого й чорного художниця торкається й екзистенційної проблеми співжиття людини з Природою за її непорушними циклічними законами. Людина знехтувала цими законами гармонії, тому Природа мстить жорстоко. Лукаш у темному костюмі сучасного юнака тяжіє до матеріальних цінностей і не зумів, за словами Мавки, “…своїм життям до себе дорівнятись…”, а піддався побутовим потребам Матері та Килини. Ця глибока філософська ідея Лесі Українки стосовно трагізму амбівалентної природи людини завершується надією такими словами Мавки: “…Я жива // Я буду вічно жити // Я в серці маю те, що не вмирає!”. І цю жертовну незнищенну життєствердну Любов художниця передала через сонячний колір вогню у загадковому портреті волинської “джоконди” на обкладинці книжки. Дивовижний образ Мавки у вогненній короні буйного волосся на зеленому барвистому тлі з прикритими очами і ледь усміхненими устами манить і кличе до ідеальних вершин духовності, захованих у глибинних пластах античності, дохристиянських часів наших пращурів, які почувалися невід’ємною частинкою Природи і шанували та боготворили її органічну й неорганічну реальність. А вогонь є символом вічності життя, про що Мавка і говорить Лукашеві. Краса волинської природи передана художницею в ніжній мерехтливій пастельній колористиці, яка вабить і гріє осяйним промінням прекрасного минулого. Архетипом твору є дерево, яким художниця й завершує свій ілюстративний супровід непроминального твору Лесі Українки. З одного боку, мисткиня акцентує увагу на вічності колообігу Життя, а з іншого – на актуальній проблемі збереження Природи у її гармонійній красі. Через циклічну зміну пір року Олеся Вітовська зуміла передати пульсуючі біоритми живої природи, у яких цілком органічно почуваються ці загадкові лісові істоти. Серед них є також добрі та не дуже, але все-таки художниця малює їх у спокійній тональності, підкреслюючи непорушність гармонійних стосунків між ними. Цим вона приваблює не лише дитячу увагу, а й дорослих, які вірять у казку, у безумовне торжество добра над злом. Образ вовкулаки несе навантаження людської цивілізації, яка втратила важливі сенси світовідчуття, зрадила вічним цінностям, порушила екзистенційні підвалини свого буття, надавши перевагу матеріальному комфорту. Лукаш жорстоко покараний. Але безмежна любов Мавки рятує його — і на засніженій лісовій галявині вибивається яскраве деревце. В образі чистої, безмежно люблячої Мавки Леся Українка втілює свою мрію-казку в ідеальну Любов, здатну повернути людину до свого ембріонального зв’язку з Природою, до співтворчості з нею за її непорушними законами, які є гарантами вічних екзистенційних цінностей, ідеалів – Гармонії, Краси, Любові, Свободи! Тільки вільна людина може творити! І цю екзистенційну потребу творити на глибоке Лесине переконання може забезпечити людині повернення у минуле, до своїх глибинних джерел, тобто до майбутнього. Художниця дуже майстерно через ритміку, колористичну трансформацію, мереживні мерехтливі магічні образи, які неначе манять нас у пласти далеких часів, намагається оприявнити душу Мавки, душу українського народу, яку весняною порою розбудив Лукаш неймовірно прекрасною старовинною українською мелодією. “Як солодко грає // як глибоко крає…” . З цими словами Мавка прокидається, виходить із глибин забуття, щоб пережити людські правди, людські кривди і неймовірної сили жертовну любов, якою в образі Лукаша показує шлях людству до здобуття омріяної свободи (волі), а, значить, творчості і духовного зростання. Тому дорікання Мавки Лукашеві, що він не зумів “своїм життям до себе дорівнятись”, звучить як камертон екзистенційного кредо людини відродження, людини античних ідеалів, гармонійної досконалості з високою духовною компонентою. Саме такої досконалості своїм многотрудним творчим життям намагалася досягнути Леся Українка. І досягнула. “Лісова пісня” стала “діамантовим вінцем” її творчості, її справжньою одою українській Духовності й Природі. А вигук Мавки: “Вільна я! Вільна!” кореспондується із сучасною боротьбою України за свою Свободу, за споконвічні духовні цінності, за мудре співіснування з Природою, уособленням якого є дядько Лев. Саме ця мудра філософія дядька Лева є екзистенційною вимогою сучасної цивілізації, яка або відновить духовний і матеріальний баланс своїх потреб, або знищить остаточно природу і себе, як її невід’ємну частину. Художниця демонструє глибоке проникнення у філософські ідеали геніальної письменниці і вдало доносить їх звучання до нинішнього прагматичного суспільства як через адекватну витончену стилістику, так і чуттєву магічну колористику образів. Таке зчитування поетичних контекстів мисткинею потребувало неабиякого опрацювання не лише драматургії, а й епістолярію Лесі Українки. І з цим нелегким і амбітним завданням Олеся Вітовська гідно впоралася і внесла в немалий ілюстративний спадок “Лісової пісні” свій новий імпресіоністичного характеру стиль.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
