Шевченкіана · “У життя будучого віку не візьмеш з собою статків, грошей, земель і будинків, позірного благополуччя”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
“Чи не покинуть нам, небого…”
Слово Просвіти, №08 за 2024 рік
Надія НАУМОВА, наукова працівниця Музею історичного Центру міста Києва
Скажи мені, Господи, про кінець мій та про число днів моїх, яке воно, нехай знаю, коли я помру. Відміряв ти мої дні Твоєю рукою, і моє життя перед тобою. (Пс. 38: 5—6)
Так склалося (і в цьому є глибока символіка), що Тарас Шевченко помер наступного дня після дня народження, і от тепер для нас ці дати співпадають, ми їх відзначаємо одну за другою. Він прожив лиш 47 років, наповнених подіями, радощами і стражданнями, і у свій день народження ще приймав поздоровлення друзів у своїй майстерні. Наступного дня поета не стало. За десять днів до свого відходу “на той світ … до Бога” поет написав свій останній вірш, яким нині закінчується “Кобзар”. Вперше він був опублікований у журналі “Основа” (1861. – № 5 – С. 3-5), згодом поданий у виданні Володимира Доманицького (СПб., 1910), а у “Кобзарі”, що вийшов коштом Д. Е. Кожанчикова (СПб, 1867), був надрукований з деякими пропусками. Останній поетичний твір поета привернув увагу багатьох дослідників, починаючи з Ф. Колесси, до нього зверталися Л. Білецький, С. Ненадкевич, Ю. Івакін, Ю. Барабаш, інтерпретуючи його в різних контекстах, у зв’язку з темами і мотивами інших поезій. Нарешті, підсумкова стаття (автор – Ніна Чамата) у Повному зібранні творів Тараса Шевченка подає всі відомі дані й версії щодо змісту, місця й часу створення. Можна собі уявити цей похмурий день 14 (1) лютого 1861 року, жити залишилось зовсім мало (всього десять днів). Нікому, як сказано у Псалтирі, не дано знати часу свого кінця, але є моменти, коли людина відчуває, що земний шлях завершується. І ось на звороті аркуша з надрукованим на ньому автопортретом в кожусі і шапці (відомий офорт), Тарас почав викладати те, що мав у душі: це певною мірою розмова із самим собою і своєрідна сповідь. До речі, це не єдиний випадок, коли він використовував зворот якогось аркуша, що потрапляв під руку, чи офорта. Так, на звороті ще одного з автопортретів записано поезію “Колись то ще во время оно...”, а на звороті автопортрета зі свічкою – автограф чорнового варіанта “Плач Ярославни”. Це нам говорить про характер Шевченка, що часто спонтанно хотів швидко записати те, що складалось у вірш. Останні місяці він працював у майстерні, тут друкував гравюри, і аркуші з чистим зворотом лежали просто на столі. Отож під руку потрапив офорт-автопортрет в кожусі і шапці. А може, і не випадково поет написав останнє своє послання, звернене до Музи і до нас: “Чи не покинуть нам, небого...”, закінчуючи запис
Валентина КОВАЛЕНКО
Смійся, лютий враже! Та не дуже, бо все гине – Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, Що діялось в світі, Чия правда, чия кривда І чиї ми діти. Т. Шевченко
Убогий враже, смійся, та не дуже: на камінь наші сльози не впадуть – за кривду цю тобі криваві ружі на сім колін приплакали біду.
Тебе, палаче, за безвинно вбитих ще буде бити збитниця о шлях – із рідних хат за вижитих і зжитих, за вижаті пожежами поля...
за визолених болем вдів і сиріт, за “визволених” в чужину чужу і тих, що в лонах, звіром хижим взирів... – щоб на твою не зарились межу?
А де ж межа, москальський землеміре? Мов кроквою – брехнею міриш світ словами “Благослови мене, друже, славою святою”. Наступного дня Шевченко дописав кінець уже на лицьовому боці, трохи змінивши тон з надією одурити “Харона і Парку пряху”. Поет вдається до образів хрестоматійної грецької міфології і трактує перехід-перевіз на той світ, з тонким делікатним гумором, трохи занижуючи пафос. Деякі дослідники ділили твір на два вірші, аргументуючи це датами: 14 і 15 лютого. Але це не так, тут і дискутувати не варто. Наступного дня уранці поет відчув себе, мабуть, трохи краще. А може, і справді, навідався лікар і подав якусь надію? А втім, чи скаже тобі навіть лікар всю правду: залишилось десять днів… Тож “До Ескулапа на ралець…”. Але в Ескулапа поет вже не дуже-то вірить, бо далі продовжує “Ходімо лучче до Харона – // Через Лету бездонную // та каламутную // Перепливем, перенесем // і славу святую”. Навіть ці повтори, Лета і Слава, та ж інтонація, прощальний тон говорять про те, що це один твір. Нині відомо шість відбитків даного офорта з автопортретом, у кожного своє побутування, свій шлях. Естамп з автографом залишився у майстерні художника в Академії мистецтв і був придбаний з аукціону Михайлом Лазаревським 14 травня 1861 року, потім перейшов до спадкоємців Лазаревських, від них — до інших людей, сліди його на деякий час згубились. І лише в 1847 році портрет було виявлено вже в дуже пошкодженому стані і передано до Літературно-меморіального Будиночку-музею Тараса Шевченка у Києві. Він має номер Г-1537 (надійшов набагато пізніше від інших артефактів і зараз знаходиться у Національному музеї Тараса Шевченка). Він навіть експонувався у колишній експозиції музею. Правда, було майже неможливо прочитати текст, але сам експонат завжди вражав відвідувачів. Чи пробували ви коли-небудь читати Шевченка з рукопису? Його щоденник, листи? Це щось зовсім інше, ніж читати його в надрукованому виданні. В рукописі, навіть нерозбірливому, завжди можна відчути характер людини, певні порухи настрою, емоційний стан, в якому перебував автор тоді, 163 років тому, коли він записував рядки, що складалися ним, як своєрідний підсумок пройденого шляху. Прочитаймо його ще раз… Поезія Тараса часто починається з питання, питання риторичного, зверненого до самого себе, того, яке не потребує відповіді. Про те, хто ж адресат послання, існували різні припущення: одне з них, яке було оприлюднене у ювілейному році в одному з періодичних видань, могло б стати сенсацією ще й завдяки заголовку. Автор статті “Анна з Луги – таємна і остання наречена Тараса Шевченка, або як поет був заручений за десять днів до своєї смерті” оповідає гіпотетичну історію заручин Тараса Шевченка з Анною Шаріковою. Ця історія потребує перевірки, серйозної перевірки, бо ж не маємо їй жодних підтверджень, хоча їх можна при бажанні притягнути. Але коли поет звертається до “сусідоньки убогої” як реальної нареченої, то чи ж хоче він забрати її з собою “на той світ…”? Більшість трактувань тексту поезії, коментар в Академічному виданні і енциклопедична стаття говорять про образ Музи і цілком логічно вказують на тематичну і емоційну близькість останньої поезії до вірша “Муза”, записаного 9 лютого 1857 року до Щоденника, який, до речі, теж написаний майже напередодні дня народження (часто людина саме тоді думає про пройдений життєвий шлях). Моя порадонько святая! Моя ти доле молодая! Не покидай мене... …………………………… А як умру, моя святая, Моя ти мамо! Положи Свого ти сина в домовину І хоч єдиную сльозину В очах безсмертних покажи. Обидві поезії поєднані елегійною, щемкою тональністю, з якою поет звертається до тієї порадниці-супутниці, що завжди учила “неложними устами сказати правду…”. І ось тепер прийшов час “...лаштувать вози в далекую дорогу…”. “Втомилися і підтоптались, // і розуму таки набрались, // то й буде з нас!”. У цій поезії поет промовляє у першій особі множини: “ми”, а до музи звертається на “ти”. Уже ж не Анну Шарікову поет назвав “О, мій супутниче святий!” Це ніяк не може бути конкретна особа. У тих жінках, яких Тарас зустрічав в житті, він, звичайно, хотів би бачити її, музу, ідеальну супутницю життя митця. Але якось не вийшло… не судилось... У поезії “Чи не покинуть нам, небого…” Юрій Барабаш виділив три “найголовніші, непроминальні вартості” для поета: Віра, Муза як Боже покликання і Україна. Так, тим, хто кричав про те, що поет був невіруючим, не сповідався перед смертю, можна відповісти: оце і був його щирий, спонтанний рух до сповіді перед самим собою і перед Богом: “Та нескверними устами помолимось Богу, та й рушимо тихесенько в далеку дорогу…”. Віра – то річ дуже інтимна, і вона тут присутня. У поета не чутно жалю, чи безнадії, пригніченого настрою, ніякого марнославства, жодних сентиментів чи нарікань на долю, лиш дрібка гіркоти звучить у словах перейнятих легкою самоіронією, коли він каже про свою творчість, про ті “гекзаметри (що підуть) мишам на снідання.” Це, взагалі, був властивий поетові спосіб говорити про себе, поєднуючи гумор, інтелект, емоційний стан. Він любить беззастережно цей земний світ, але розуміє, що врешті надходить час його покидати, швидше відчуває серцем, що його місія в житті скінчена. А що там за межею? Не один Тарас Шевченко думав про це… Що людина забере з собою з того, що придбала тут, на землі? Цей останній поетичний сплеск, в якому відсутній страх смерті, говорить про готовність людини ввійти у вічність, бо вона прожила життя чесно. Заповіт, сповідь, завершальний вірш закінчується словами про Україну, роздумом про те, що вона буде і там з ним. Кожна нормальна, мисляча людина думає про ці трансцендентні речі. Можна сказати, що кожен свій вірш Шевченко писав, як “Заповіт”, ніби востаннє. Залишитись людиною, зберегти віру у те, що все мудро влаштовано у світі, що вічність існує. Вона чекає на тебе, важливо з гідністю підійти до межі, що розділяє земне життя і потойбіччя. Туди, у життя будучого віку, не візьмеш з собою статків, грошей, земель і будинків, позірного благополуччя. Для Шевченка те, що він хотів би взяти з собою – це той “садок вишневий коло хати”, “райок&садочок” такий, як у рідній Україні, і його Муза, все що любив, що було в душі за життя, залишиться з ним і там: …над Стіксом, у раю, Неначе над Дніпром широким, В гаю, предвічному гаю, Поставлю хаточку, садочок Кругом хатина насаджу, Прилинеш ти у холодочок, Тебе, мов кралю посаджу. Дніпро, Україну згадаєм, Веселі селища в гаях, Могили&гори на степах І веселенько заспіваєм… Справді, у особі нашого поета ми маємо абсолютний моральний авторитет. І саме його поезії дають відповіді на багато питань, які ставив поет і собі, і своєму народові. Яких батьків, чиї діти?”, “Один у другого питаєм, // нащо нас мати привела// чи для добра, чи то для зла... // Нащо живем, чого бажаєм?”, “Мій краю любий, неповинний, // За що тебе Господь кара, // Карає тяжко? За Богдана // Та за скаженого Петра”. Його оцінка історичних діячів (українських і російських), його любов до України, його віщий дух закликає нас: “Борітеся – поборете!”. У оці нелегкі часи бачимо і чуємо Тараса, розуміємо: його поезії від першої (“Думи мої…”) до останньої звучать пророче, вони навертають нас до нашої національної пам’яті: Правда і Воля України – понад усе! Це було мрією поета і найбільшим його бажанням Де, у якого народу ще був поет, щоб в “останню, тяжкую минуту” так думав про свою Вітчизну: За неї Господа моліть!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
