Спадщина · “Повинні були підписати вирок “малоцінному Михайлівському собору”, щоби на святому місці в серці Києва спорудити урядовий центр”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Маріупольський могильник
Слово Просвіти, №08 за 2024 рік
Ольга САМОЛЕВСЬКА, кінорежисерка, лавреатка і дипломантка міжнародних фестивалів
Майже два роки комісія з перейменувань при КМДА розглядала нашу пропозицію надати ім’я Миколи Макаренка київському скверу, що на лінії його опору – між спасенною Софією і відродженим Михайлівським собором. І ось, нарешті, є сквер імені М. Макаренка. Дуже хочеться, щоб після війни ми спромоглися поставити на цьому місці пам’ятник Миколі Омеляновичу Макаренку. Син козака-хлібороба із Сумщини, він став студентом Cанкт- Петербурзького археологічного інституту, потім був помічником головного хранителя Ермітажу, входив у раду Імператорської археологічної комісії, 17 років досліджував археологічні місця, зокрема й на території України. Це великий вчений-енциклопедист, науковець, дослідник, колекціонер, мистецтвознавець. Працюючи в Ермітажі, щороку
Микола Макаренко. Фото зі слідчої справи бував в Україні, ретельно обмірював і описував старовинні церкви, керував археологічними розкопками скіфських курганів. Він задумав скласти й видати історію українського мистецтва. 1907 р. за рекомендацією всесвітньо відомого художника-філософа Миколи Реріха М. О. Макаренко стає співробітником Імператорського Археологічного товариства, а 1910 р. – дійсним членом цієї головної археологічної установи Російської імперії. У наступні роки він бере активну участь у діяльності й інших комісій та комітетів, пов’язаних із дослідженням та охороною пам’яток історії і культури. Його дуже шанували і відрядили до Німеччини для вивчення культури романського періоду, потім – до Туреччини. Після революції М. О. Макаренко повернувся в Україну, бо, відчуваючи себе українцем, мав великі сподівання на нову народну владу. Микола Макаренко одним із перших прийняв громадянство УНР. У Києві працював у історико-філологічному відділі ВУАН, разом з колегами створив бібліографію про київську архітектуру часів Середньовіччя, склав документацію і кошторис для реставрації старовинних храмів. Дослідив Софійський собор, пам’ятки Київської держави, Києво-Печерської лаври, Михайлівського Золотоверхого собору. Брав участь в археологічних розкопках Ольвії, Крейдищанського комплексу поблизу Сум; на Білоцерківщині, досліджував Спаський собор у Чернігові. Став дійсним членом Українського наукового товариства, очолив секцію мистецтв УАН, працював приват-доцентом Київського університету, професором Української державної академії мистецтв. З 1920-го – науковий співробітник історично-філологічного відділу ВУАН. У 1921–1929 рр. – член Cофійської комісії. Він був серед патріотів, які за допомогою французьких комуністів врятували від знищення Софію, скориставшись тим, що королева Франції Анна була донькою засновника Софії князя Ярослава Мудрого. Видатна пам’ятка культури ХІ століття, надбання всього людства, Софія Київська 1990 року увійшла до Світової спадщини ЮНЕСКО. Більш як за пів століття до цього, 1934-го, Софія дуже заважала радянському уряду, бо стояла якраз на прямій дорозі від залізничного вокзалу до урядового центру, і це означало, що дорогу для нової влади треба було розчистити. Працюючи у 1987 році над документальним фільмом “Пам’яті загиблих споруд”, ми знайшли тодішній архітектурний план Урядової площі: на місці древньої Софії – убогий сквер. По всій території СРСР гегемон руйнував архітектурні шедеври великих предків. Із 54174 церков у Російській імперії після більшовицької навали діяло менше 13%. З 1025 монастирів лишилося 15. Яка колосальна руйнівна енергія була спрямована на безжальне знищення духовної та культурної спадщини! У протоколі ВУАН від 20 лютого 1922 року написано, що М. Макаренко як голова Археологічної комісії ВУАН “рішуче відмовився з особистих мотивів бути представником у ліквідаційній комісії”. Після цього за вченим було встановлено нагляд ДПУ. Будучи директором Музею мистецтв ВУАН, Микола Омелянович дуже багато зробив для дослідження й збереження унікальної спадщини Богдана і Варвари Ханенків. Продовжував формувати музей, поповнюючи його колекцію, складаючи і публікуючи каталоги й описи. Цей музей, який нині носить ім’я своїх засновників, став одним з найкращих у країні багато в чому завдяки участі М. Макаренка. Він повернув з Москви 90(!) скринь з іконами, творами живопису й ужиткового мистецтва, що викликало хвилю обурення і провокаційних випадів проти цієї безкомпромісної людини. Почалося цькування, упереджене ставлення до всього, що він робив. А діяв учений активно, і претензій до нього було достатньо. Перевірки в музеї йшли одна за одною. Він заважав радянським чиновникам, неукам і негідникам. До чергової річниці Жовтневої революції 1930 року в Маріуполі біля гирла річки Кальміус запланували закладку доменної печі. Саме тоді мало розпочатися будівництво великого сталеливарного комплексу, який пізніше назвуть “Азовсталлю”. На археологічні дослідження неолітичного могильника команді М. О. Макаренка дали усього два місяці. “Ми працювали до виснаження. Роботу починали о 7 годині ранку. Весь персонал залишався на могильнику і працював до 7–8 вечора, розчищаючи кістяки. Вихідних днів не знали. Дійшло до того, що дехто з працівників буквально не витримував – падали з ніг… Велику зацікавленість виявило робітництво маріупольських заводів. Щодня на розкопи йшли тисячі робітників й обступали місце могильника, який обгороджений був колючим дротом… Ці відвідини й великий натовп завдавали немало клопоту дослідницькому персоналові. Кожному хотілося взяти в руки річ, що тримав в руках його попередник кілька тисяч років тому”, – писав М. Макаренко. При мізерному фінансуванні працюючи на межі своїх можливостей, команда Миколи Макаренка врятувала 130 поховань V тисячоліття до Р. Х., чотири поховання неолітичної скелянської культури. Разом із Миколою Омеляновичем працювала його дружина Анастасія Федорова- Макаренко. Результати розкопок перевершили найсміливіші мрії дослідників. За свідченням старшої наукової співробітниці Інституту ар-
Михайлівський Золотоверхий собор. Фото початку ХХ ст.
хеології НАН України, к. і. н. Наталії Михайлової, “неолітичний могильник являв собою унікальне явище – небіжчики були опоряджені небаченими для свого часу кількістю і різноманіттям прикрас. Тому пам’ятка одразу стала сенсацією у науковому світі. За етнографічними даними прикраси є невербальним засобом передання інформації як між членами соціуму, так і “між світами”. Матеріалами слугували зуби тварин, мушлі, кістки, різні породи каменю. Форми намистин та підвісок були вигадливими, небаченими на інших пам’ятках Європи того часу. Найбільш вражали прикраси, виготовлені з відшліфованих та просвердлених іклів кабана – їх носили як дорослі, так і діти – можливо, ці вироби були знаком роду. Особливий інтерес викликала статуетка тварини (напевне, бика або кабана), яку знайшли на скелеті дитини. Завдяки зусиллям М. О. Макаренка два кістяки з багатим оздобленням вдалося вирізати разом із землею – кожна така вирізка важила 1,5–2,0 т. Ці моноліти були складені у спеціально виготовлені дерев’яні скрині і перевезені до Маріупольського музею. З великими труднощами вони були підняті і через вікна встановлені на другому поверсі музею. Водночас Маріупольський музей прийняв від керівника розкопок М. О. Макаренка 595 знахідок, а також безцінні світлини та фотонегативи поховань і знайдених там речей. Значна частина артефактів була передана в музеї Донецька, Луганська і Москви. Значення Маріупольського некрополя в українській археології настільки велике, що його назва використовується для означення типу поховальних комплексів, поширених у пізньому мезоліті та неоліті на теренах від Дністра до Дону”. Передчуваючи близький арешт, учений поспішав опублікувати результати своїх виняткових досліджень. 1933 року М. Макаренко закінчив свою останню фундаментальну працю – “Маріюпільський могильник”, у якій пе-
Меморіальна дошка М. О. Макаренку на стіні Михайлівського Золотоверхого собору реконливо доводив світове значення описаної ним приазовської скіфської культури. За якістю публікації книжка випередила свій час, і не тільки на теренах Радянського Союзу. Але до читача це розкішне видання накладом 2000 примірників так і не дійшло, бо його автора об’явили ворогом народу і наказали знищити весь наклад. Це була перша українська монографія з археології. Вона налічувала 207 сторінок, де, окрім текстового матеріалу, розмістилися 53 фото, 100 малюнків та 2 плани. Ця робота і сьогодні може бути зразком для наслідування щодо ретельності опису археологічних знахідок та культури їхнього ілюстрування. Але перед тим, як розправитися з Миколою Макаренком, спочатку його, археолога світового рівня, сталінська влада 1934 року обрала до числа провідних діячів культури, які повинні були підписати вирок “малоцінному Михайлівському собору”, щоби на святому місці в серці Києва спорудити щось небачене – урядовий центр, гідний переможця-пролетаріату. Саме тоді столицю України перенесли з Харкова до Києва, і “будівничі нового світу” як справжні вороги почали в мирний час готувати до власноручного знищення давньоруський Собор, побудований ще онуком Ярослава Мудрого Святополком. Щоб надати своєму варварству наукове обґрунтування, кожному з фахівців поставили мефістофельську умову, адже кожен чудово розумів незаперечну унікальність собору, збудованого на початку ХІІ століття, як розумів і те, що власний підпис під актом руйнування святині означатиме продаж душі дияволу. Підписали всі – і кінорежисер О. Довженко, і художник І. Грабар… Олександр Довженко одним із перших 1932 року заявив, що “при вирішенні проблеми будівництва парку культури Михайлівський монастир попроситься “піти”, він віджив свій вік. Абсолютно неприпустимо навіть думати, що ці стіни комусь потрібні. Я думаю, коли ми знесемо Михайлівський монастир, то будівництво парку дасть потрібний ефект”. 1987 р. ми зафільмували свідчення колишніх студентів професора Іполита Моргілевського. Підписавши акт, він ридав, як дитина і каявся перед студентами. Проте кожен продовжив своє життя, крім професора Миколи
Багато років тому, коли ми зібрали сотні підписів щодо увічнення імені Миколи Макаренка, виявилося, що в Києві є і вулиця Макаренка, і провулок Макаренка. У Деснянському та Дніпровському районах. Але вони – на честь радянського педагога Антона Макаренка.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
