Духовний простір · “Змінюються назви вулиць, було б доречно перейменувати одну з них іменем Валентина Кольченка”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Відродив українську церкву на Слов’янщині До 1008-річчя від дня народження архімандрита Валентина
Слово Просвіти, №08 за 2024 рік
Тетяна ЛИСАК, голова краєзнавців Слов’янщини, почесний краєзнавець України
Нинішнє покоління відвойовує в жорстокій, кровожерливій війні з російською навалою свою українську ідентичність, і українська церква серед її складових посідає одне з перших місць. Наразі згадуємо людину, яка взяла на себе надто складну відповідальність щодо відродження української православної церкви на Слов’янщині і виконала її з честю. В автобіографії архімандрит Валентин, який очолював відродження української церкви на Слов’янщині, зазначав: “Я, Кольченко Валентин Іванович, народився 2 жовтня 1924 року у місті Слов’янську Донецької області в сім’ї службовця. Виховувався в релігійно-православному дусі, бо мама, батьки мами і батьки батька були дуже релігійні, церковні люди і мене завжди водили до церкви. Я любив церкву. В нашому місті було добре і богословське освічене духівництво і особливо протоієрей о. Костянтин Руницький (магістр богослів’я). Деякий час я був послушником Глинської Пустині (Сумська обл.). Після розгону монастиря 1962 року більша частина монахів поїхала на Кавказ, мене постригли в монахи, і я п’ять років жив у місті Щиграх Курської області. Працював я в реставрації церков і цим заробляв кошти. Шість років жив я в місті Тамбові, а потім переїхав до свого рідного міста Слов’янська, бо осліпла мама і дуже тяжко захворіла сестра. В Україні почалося духовне і національне відродження, я в цьому відродженні брав активну участь і мене м. Антоній Мадсевич рукоположив в ієромонаха”. Згідно з ксерокопіями документів канцелярії Київського Патріархату, монах Валентин (Кольченко Валентин Іванович), за Святою Літургією в Трапезній Церкві Іоана Богослова Михайлівського монастиря м. Києва 20 лютого 1992 року, в день Святителя Феодосія з натхнення Духа Святого рукоположений керуючим справами Патріархії УАПЦ Митрополитом Переяславським і Січеславським Антонієм в сан священника. Указом керуючого справами Патріархії УАПЦ Митрополита Переяславського і Січеславського Антонія № 11 від 17 квітня 1992 року ієромонах Кольченко Валентин Іванович призначається настоятелем парафії св. Апостола Андрія Первозванного у місті Слов’янську Донецької області. Донецько-Луганською єпархією за № 40 від 18.04.1995 року було видано посвідчення, що ієромонах Валентин (Кольченко), настоятель храму Св. Андрія Первозванного міста Слов’янська возведений єпископом Донецьким і Луганським Ізяславом, за Божественною Літургією, в сан Ігумена, з дорученням йому обов’язків духівника єпархії. Указом Донецько-Луганської єпархії за № 17 від 19 березня
1996 року за підписом єпископа Ізяслава благословлялося Слов’янське Благочиння з усіма парафіями Слов’янського району: Андрія Первозванного, м. Слов’янськ; Всіх Святих, м. Слов’янськ; Божої Матері, смт Райгородок; парафія с. Прелесне, благочинним якого призначався ігумен Валентин (Кольченко). 21.06.1997 р. на прохання Єпископа Донецького і Луганського Іоасафа за ревне служіння
Церкві Божій Його Святість, Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України нагородив Ігумена Валентина (Кольченка) саном архімандрита. Отець Валентин одразу підключився до розбудови української церкви. Ось як згадує про нього у своїх щоденникових записах Олександр Возняк. Від початку жовтня 1991 р.: “Перед початком чергових зборів до мене підійшов чоловік невисокого зросту, років 65-ти, назвався Валентином Кольченком, сказав, що він монах закритої владою в 60-х Глинської Пустині (Сумська область), навчався в Одеській семінарії, але був виключений за “неблагонадійність”, міщанин Слов’янська з діда прадіда, мешкає по вул. Комунарів (колишній Ковальській) і хотів би приєднатись до Андріївської парафії. Потім виступив на зборах. Розповів дещо про РПЦ, всім дуже сподобався. Для нас це був просто дар Божий, і вирішили, що він буде нашим духівником”. Від 20 листопада 1991 р.: “Я у Києві. Керуючий справами Патріархії УАПЦ архієпископ Антоній погодив Статут парафії з прикріпленням до Київської єпархії. Розповів йому про монаха В. Кольченка. На моє прохання про направлення до нас священника сказав, що їх не вистачає навіть на ті парафії, де є храми, а нам порадив звертатись до послуг о. Віктора (Маринчака) з Харкова, з яким ми вже були знайомі. Дозволив відрядити до Києва Валентина Кольченка на стажування”. Від 25 листопада 1991 р.: “Валентина Кольченка відрядили до Києва. Сподіваємось, що скоро у Слов’янську, а також у Донбасі буде, нарешті, хоча б один український священник”.
Від 30 січня 1992 року: “Я, о. Валентин і Володимир Мельничук були на прийомі у голови виконкому В. Гончара. Розмова про приміщення під храм. Маємо право. Свято-Троїцький храм у центрі міста влада зруйнувала ж у 60-х. Здивувало те, що Міськкомунгоспу у центрі майже нічого не належить. Більшість фонду – відомчі споруди. Гончар запропонував нам оглянути приміщення по вул. К. Маркса, 29. Ходили за вказаною адресою. З вул. К. Маркса вхід до пункту прокату відеоапаратури і касет. Далі прилавку нас не пустили, але деякі відомості про приміщення ми отримали. Загальна площа приблизно 35 м2, за забитими дверима квартира, вхід з тильної сторони. Навідались до мешканців. Господарка п. Дворкіна учасниця війни, стоїть на квартирній черзі. Син виїхав до Ізраїлю. Разом з нею старенька мама. Проти Церкви не заперечує. Порадившись між собою, вирішили, що, як кажуть, з поганої вівці хоч вовни жмут, тобто треба погоджуватись, принаймні місце підходяще”. Від 1 лютого 1992 р.: “Написав листа до голови виконкому В. Гончару про надання нам нежитлового приміщення по вул. К. Маркса, 29. Лист, крім мене, підписали о. Валентин і в.о. голови парафіяльної ради Володимир Мельничук, так як Овчаренко був у відрядженні.” Від 22 лютого 1992 р.: “Київ. Св. Покровський храм. Велика Рада Братства, окрім голів Братств з усієї України, багато духовенства. Зустрівся з о. Валентином. Яка радість! Він вже ієромонах. Рукоположений у сан священника 20 числа у церкві Ів. Богослова (Трапезній) Михайлівського монастиря. Був на прийомі у керуючого справами Патріархії Архієпископа Антонія (Мсендича), просив, щоб відпустив о. Валентина до нас. Обіцяв”. Від 15-17 березня 1992 р.: “Наступного дня стояли у пікеті, приходив до нас о. Валентин. Сказав, що треба писати листа Антонію, щоб відпустив у Слов’янськ, додому”. Від 7 травня 1992 р.: “Слава Богу! Сьогодні у виконкомі дізнався , що нарешті наше прохання задовольнили. Рішенням
№189/2 від 6 травня нам надали приміщення по вул. К. Маркса, 29, але радість була трошки захмарена – приміщення надано неу власність, а в оренду. Заспокоїли, правда, що потім віддадуть назавжди. Будемо молити Бога, щоб був прихильним до нашої Церкви. Знайшов орендаря. Ним був Дряпак Сергій. Він вже знав про дострокове розірвання з ним договору оренди, але проти Української Церкви не заперечував, до того ж виконком надав йому рівноцінні метри у будинку по вул. Шевченка і Юн. Комунарів, у самому людному місці, поряд з тролейбусною зупинкою. Сходив додому до о. Валентина і повідомив його про рішення. Вирішили завтра зібратись у майбутньому храмі, скласти дефектну відомість, план дій і кошторис”. Від 8 травня 1992 р.: “Переддень Перемоги. Сергій Дряпак віддав ключі від приміщення. Отець Валентин привів з собою Володимира Мельничука і Андрія Гунченка. Прийшов і Євстафій Копач – майстри на всі руки. Після оглядин зазначили, що не все так погано і що Андрій приведе робітників, закупить матеріали для косметичного ремонту і за пару тижнів все закінчать. Стало питання про церковне обладнання: престол, жертовник, ікони. Облачення, хрестів, свічників і багато чого ще теж не було. Доводилось все починати з нуля. Сподіватися на допомогу московських церковників не випадало. Є. Копач пообіцяв списатися з львів’янами, вони-то вже обов’язково допоможуть. Отець Валентин збирається у Тамбов до архімандрита Поліхронія на лікування і також сподівається на деяку поміч”. Від 16 травня 1992 р.: “Перше богослужіння. По закінченні о. Валентин підписав перший офіційний документ, довідку парафіянці Банкіній А. О. з Донецька (рекомендація В. Олєйнікова) для отримання закордонної візи. Від’їзд о. Валентина до Тамбова”. Від 18 червня 1992 р.: “Перша літургія, перше причастя у нашому храмі. Вся служба українською мовою. Народу багато. Приміщення мале, і душ десять тісниться на сходах”. Від липня 1992 р.: “Горлівка. Зо. Валентином на прийомі у єпископа Донецького і Горлівського УПЦ Полікарпа (Гуца). Доповіли про стан парафії і Братства. Отримали поради і благословління”.
Отець Валентин багато уваги приділяв відродженню української церкви не тільки в місті, алей в районі. Зокрема, в селі Прелесне перші проповіді він проводив у сільській хаті на території етнографічного музею. Послухати такі проповіді-лекції раз на тиждень приходило багато односельців. Автору статті довелося прослухати такі проповіді не один раз. Правда, перший раз за сумною причиною – поминальна панахида з приводу смерті батька. Центральне місце у проповідях о. Валентина відводилося морально-етичній проблематиці, стосункам батьків і дітей, відношенню до навколишнього середовища. О. Валентин представив пастві села Прелесне і нового молодого священика Отця Сергія, якого після закінчення Духовної семінарії направив до парафії Єпископ Ізяслав. О. Сергій став першим священником, що переїхав до села з міста Макіївки разом із жінкою Ларисою Миколаївною та сином-школярем, який і до сьогодні продовжує служити. Архімандрит Валентин багато уваги приділяв своєму зростанню, не тільки вивчав лекції митрополита Іларіона (в миру Івана Огієнка), а й сам в 1999 році написав книгу “Історія Української православної церкви і її голгофський шлях” (частина перша). Цю книжечку він роздавав парафіянам, щоб люди знали, що, де та коли відбувалося в Україні. Планувалася і друга частина, але, на жаль, не встиг – відійшов у засвіти. Отець Валентин був одним із тих, хто самовіддано відстоював право українського народу мати власну Помісну Православну Церкву. За це одні висловлювали йому любов і шану, а дехто відкрито ненавидів. До речі, коли авторка вперше надрукувала статтю про нього, то також зазнала відкритої словесної агресії від мешканців міста. Керуючись Божими заповідями, отець Валентин прощав кривдників, говорив, що Господь розсудить, хто був правий, а хто помилявся. Віримо, що Господь гідно оцінив діяльність свого слуги і його душа знайшла спокій у царстві небесному. У наших же серцях назавжди збережеться пам’ять про отця Валентина. І нині, коли відбувається переоцінка цінностей, змінюються назви вулиць, було б доречно перейменувати одну з них іменем Валентина Кольченка і урочисто відзначити це до 100-річчя від дня народження – 2 жовтня 2024 року.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
