Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Він став одним із небагатьох сучасників, який заклав своєрідну ціннісну триєдність, зіткану з Правди, Ненависті і Любові”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Вартовий Рідномов’я

Слово Просвіти, №08 за 2024 рік

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Він був не просто дотичним до цієї надчутливої теми, а жив болями й злетами Української Мови, адже вважав її (за О. Потебнею) головним елементом нації, її найповнішим відбиттям. Не можу не згадати його одержиме бажання в період підготовки і прийняття Конституції України (1996) закласти в статтю 10 норми, суголосні державотворенню і національним інтересам. Здається, що його ідеї, оцінки, ваговите слово щодо оберегів рідної мови в наш час були просякнуті наскрізно уроками української історії, яку добре знав і безперервно в неї вчився, ніби сповідуючи цивілізаційне правило європейських просвітників, яке стверджує: “як екзистенція нації є щоденним плебісцитом, так й екзистенція особи є сталим утвердженням життя”. Жити, щоби боротися і творити, а не вегетувати – його високоетична поведінкова норма всього життя. Не перебільшую, адже всі ті задавнені близько пів тисячі циркулярів та указів, спрямовані чужинцями впродовж усієї історичної націогенези проти українськості, які підтверджують наш складний, драматично-трагедійний шлях до духовної суверенності, Хмара сприймав серцем. Тому багато хто в цей день згадував цінність Мови і чин Степана Хмари як данину шани цій непересічній, особливій Людині, вартовому Рідномов’я. Справді, для зайд, імперців, колонізаторів і чужинців боротьба з українством завжди асоціювалася з боротьбою проти української мови. Часто-густо вона набувала суто лінгвой етноцидного характеру, адже зайшлі колоністи та ординці вважали, що народ перестає існувати зі зникненням своєї рідної мови. Так само, як і відродження Нації постає лише зі зростанням його мови, особливо літературної. Бо й саму націю науковці визначають передусім як “мовну спільноту”. Якщо простежити еволюцію народів і держав, то очевидним є доконаний факт, що відродження “приспаних” народностей, зокрема в Європі, завжди починалося з “плекання” материнської мови. Забута, знекорінена, принижена, часто заборонена вона ставала стрижневою основою для єдності, консолідації, борні за волю. Недарма ті ж французи під час Великої революції 1792 року проголосили французьку мову Мовою Свободи. А перед цим упродовж кількох століть їхні кращі сини – поети й філософи – зрощували і зміцнювали своє національне Слово. Коли п’ять поетів на чолі з П. Ронсаром, створивши літературну “Плеяду”, підготували 1549 року трактат “Захист і звеличення французької мови”, тоді це стало найголовнішим чинником для єднання народу, адже менше половина якого послуговувалася французькою. Цінність мови перетворилася в найвищий національний і державний атрибут. Мова і національна культура сприймалися як тотожність, тому академіком знаменитої Французької академії (1635) міг бути тільки той науковець, який мав особливі заслуги перед французькою мовою. Недарма ця висококультурна європейська французька нація 1994 року ухвалила на рівні парламенту Закон Тубона, в якому “французька мова є основоположним елементом ідентичності і національного надбання Франції, вона є мовою викладання, трудових відносин, торгівлі і державної служби”. Справді, аксіомою для абсолютної більшості держав, тим паче для розвинених, стає поведінкова норма захисту і розвитку своєї духовної спадщини, якою передусім є мова. Проте чомусь “наша” невиразна впродовж останніх десятиліть етнополітика зорієнтована не на таку культурно-мовну парадигму, а на відміну від французів сфокусована, то на венеційську, то на “сіяртовську” мовно-культурну модель, а найгірше – на московську. Тож Україні нині потрібна не тільки допомога сучасною європейською зброєю. Вона, “йдучи в Європу”, мусить перейняти і їхній досвід у “повазі до себе”. Бо, як писав ірландський письменник Томас Девіс, “втратити рідну мову і перейняти чужу – се найгірший знак підданства”. А для поневолювача такий стан є найпридатнішим для підкорення й упокорення. Тому ось уже понад чотири століття московити ведуть безперервну війну проти української мови задля знищення українців як народу. Лінгвоцид, як один із складників геноциду, проявляв себе вже в ті часи (1622 р.), коли масово спалювалося за наказами царів, псарів і “патріархів” на вогнищах в москві “Учительне Євангеліє” К. Ставровецького, коли через сто років (1720 р.) петро І вилучав українські тексти із церковних книг, які не дозволено друкувати українською, “курва”-імператриця єкатєріна заборонила викладання українською в Києво-Могилянській академії, а вже ніколай ІІ (1914) повністю табуював українську пресу та вшановування Тараса Шевченка. Згодом пішла “мітла” лєніністів, сталіністів, брєжнєвських комуністів з репресіями, мововбивством, навіть забороною (1973 р.) відзначення ювілею “Енеїди” І. Котляревського та доплатою педагогам за русифікацію українських дітей. У період 1939–1959 років московія вбивала одну мову (один народ) щороку, здійснюючи денаціоналізацію, асиміляцію, суцільне зросійщення українців та їх фізичне нищення. Однак попри все українство боролося, усвідомлюючи, що “не стане мови – не стане національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом… От чому мова має таку велику вагу в національному рухові, і от чому ставлять її на перше місце серед головних наших питань”. Так стверджував один із найвидатніших мовознавців ХХ століття Іван Огієнко. Пишу ці рядки з болем у серці, бо 25 лютого Київ, Україна, Українство прощались зі своїм славним Сином. Пригадується, як 50 років тому (1974 р.) у підпільних умовах есересерівсько-московського тоталітаризму в заборонному “Українському віснику” Степан Хмара опублікував свою статтю “Етноцид українців в СРСР”, яка була розповсюджена в багатьох країнах Європи на різних мовах, висвітлюючи правду для світу про геноцидний режим московської диктатури. Відтоді він постав як один із найбільш яскравих постатей в українському політикумі ХХ–ХХІ століть. Державник, що слугував оберегом нашої Ідентичності, Духовності, Ріднокультурності, Української Мови, єдиної Володимирівської Церкви з центром у Києві, Суверенності й Безпеки Нації. Він став одним із небагатьох сучасників, який заклав своєрідну ціннісну триєдність, зіткану з Правди, Ненависті і Любові. Ці визначальні для буття Нації чесноти Хмара проніс через все життя. Його “незручна” й колюча Правда, що нуртувала незалежно від змін політичних режимів, кон’юнктурних інтересів “сильних світу сього”, врешті-решт власної безпеки, стала для нього етичною поведінковою нормою. Він став ніби праобразом і охоронцем Шевченкового заповіту, що закликав українців, особливо “передні ряди”, говорити з народом та світом щирою правдою. Оте “пізнай правду і вона зробить тебе вільним” викристалізувалося в ньому найбільш значимим життєвим кредо. Девіз Правди кирило-методіївців, як першої політичної української організації, слугував йому вірним орієнтиром у політиці, націєтворенні, людських взаєминах, у виборі друзів та недругів. Тому так ранимо, оголеними нервами сприймав Степан Ількович трагічні сторінки історії українського народу, передовсім Голодомор-Геноцид, переконливо заперечуючи “велику брехню”, виплоджену в сталінському бункері, що українців загинуло від “недоїдання” всього якихось лише 3,9 мільйона!? Не зраджував пам’яті мільйонів невинно убієнних, оскільки був свідомий масштабів вселенської трагедії, усвідомлюючи до якого стану виродження доведений народ здичавілими москвинами, стаючи аморфним навіть до власних дітей. “А що діти? Адже воно й краще – повмирають малими, лиха не знатимуть”, ніби згадував для сучасників застережливі слова В. Підмогильного (“Син”), щоби подібне не повторилось. А ще Степан Хмара є знаковою постаттю тому, що “переписав” на сучасну мову та вивершив на нову світоглядну сприйнятність відомий “хвильового клич” – геть від москви!, оскільки жив і творив, застерігав і запропонував якісно інший моральний та безпековий вимір – “Геть москву!”. З усіх закутків життєдіяльності українства та України – національної пам’яті, інформаційного простору, культури, економіки, освіти, науки, війська, влади, політики, Церкви. Оця “високоетична ненависть” до споконвічного ворога-московита завдяки і таким Просвітникам-Воїнам, як Хмара, перетворилася в нашу найбільш затребувану національну цінність, поза якою немислима наша Перемога над кровожерною московією. І, мабуть, про найголовніше. Прощаючись на Майдані з цим славним державником, чомусь на пам’ять спливли слова з пісні “Яворина” про мого знаного земляка Назарія Яремчука: “Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну”. Саме в цьому криється незборимий дух українолюбства і людинолюбства Хмари, його ніким і нічим непогамована життєва енергія, його непохитна віра в те, що немає іншої дороги до Минулий тиждень був перенасичений, як завжди, війною, що проникала в усі закутки життя. Проте навіть на тлі цих емоційних тривог і трагедій поза фронтом відбувалися події, які позбавляли нас нейтральних зон. Одна з них знаменувала собою ходу Української (Рідної) Мови, оскільки 21 лютого – Міжнародний день рідномовності. І кожному, хто “чує себе українцем”, цей день нагадує про найвищий і найдорожчий скарб Нації і Держави – Українську мову. Очевидно, так склалася доля, що саме в День Рідної Мови в захмарні засвіти і висоти відходив від нас Степан Хмара. Великий Українець, Державотворець, Будитель національного духу, Захисник Рідного Слова, залишаючи у спадок сущим, живим і ненарожденним скарб своєї життєтворчої енергії – у почуттях, думках, Слові й Чині.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин