Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Постать · “Мова простягне мені руку і врятує мене від зневіри. Бо Мова – всепроникаюча духовна субстанція, у якій існує матерія й сама людина”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Багатокрилість Олекси Різникова

Слово Просвіти, №09 за 2023 рік

Ярослава РІЗНИКОВА Так сталось, що оте нещастя, яке вважає себе “великим лідером”, обрало для розв’язання широкомасштабної війни проти нашої Держави 24 лютого 2022 року – день, коли талановитий поет, прозаїк, педагог, громадський діяч, в’язень сумління, знаний вчений-мовознавець, фахівець з порівняльного та історичного мовознавства Олекса Різників (за сумісництвом – мій тато) мав відзначати свій 85-літній ювілей. Нині йому 86! Він має за плечима неординарне життя, сповнене складних подій і поворотів, позначене не лише низкою творчих здобутків, а й освітлене участю в боротьбі проти тоталітарного режиму, палкою любов’ю до України, послідовним відстоюванням права українського народу на власну культуру, власну мову, що “була списана, призначена на злам”. За свої погляди письменник був двічі ув’язнений, відбув два терміни в радянських концтаборах. У страшній атмосфері одиночної камери, куди потрапив після першого арешту за звинуваченням в антирадянській агітації наприкінці вересня 1959 року, внаслідок болісного внутрішнього діалогу арештант Різників пережив своєрідний катарсис. Він, виходець із Донбасу, метався по камері і картав себе за те, що так пізно зрозумів, що він українець! “Чому я пишу додому листи російською, якщо ми все життя говоримо вдома українською? Чому я підписуюся “ваш син Алєксей”? Я ж маю бути Олекса! Скільки разів мені казав другі сусід Микола Вінграновський: “Пиши своєю мовою! Чому ти граєшся?”. Друге народження відбулось! Першим, кому він розказав про своє переродження, став подільник Володя Барсуківський, коли 1 січня 1960 року їх звели в одній камері одеської тюрми. Тут вони уже удвох прийняли рішення перейти повністю на українську мову. Згодом О. Різників писав: “Я зовсім не думав – та й не міг думати в той час – на яку небезпеку наражаю я себе і своїх близьких, а з іншого – не знав, що це є перші кроки на путь спасенну. І зовсім не думав я – та й не міг думати в той час, – що Мова обере мене своїм служителем, своїм адептом, своїм жерцем. Не знав я ще тоді – що Мова простягне мені руку і врятує мене від зневіри, від трясовини, в яку я тоді поринав. Бо Мова – всепроникаюча духовна субстанція, у якій існує матерія й сама людина”. Отримавши півтора роки ув’язнення, тато сидів у таборі ЖХ-385/11, с. Явас у Мордовії. Дружив із Сергієм Бабичем, з поетом Сашком Григоренком, з Василем Процюком, бачився з кардиналом Української Греко-католицької церкви Йосипом Сліпим, який відсидів 18 років у радянських таборах. Спілкувався з незламними українськими повстанцями 25-літниками, які подоброму сміялися над таким дрібним терміном його ув’язнення і вчили його незламності духу. А Мова вже не відпускала і вела. І в тих жахливих умовах він знаходив можливість займатись йогою, вчити польську, литовську мови, постійно писати вірші – і вже жодного російською. Однією з найрадісніших подій став дозвіл на придбання у 1960 році через “Книга – поштою” унікальних чотири томи “Словника Грінченка”. В умовах хрущовської “відлиги” О. І. Білецькому, І. К. Білодіду, Л. А. Булаховському, В. С. Ільїну, М. Т. Рильському вдалось проштовхнути перевидання “Словника” фотомеханічним способом. “Ми їх брали тремтячими руками, дехто з політв’язнів цілував їх, притискав до грудей, до серця”, – розповідав тато. Після звільнення – заочне відділення філологічного університету (1962), де він сформувався як дослідник з власним баченням мовознавчих проблем. Знайомство зі Святославом Караванським, Ніною Строкатою, Галиною Могильницькою, з прекрасними викладачами філфаку Миколою Павлюком, Василем Фащенком, братами Данилками, Андрієм Незвідським та іншими талановитими й непересічними людьми. Творча літстудія – Володимир Яворівський, Анатолій Колісниченко, Олекса Шеренговий, Микола Суховецький. Чудовий гурток польської мови, де він був старостою. Робота в газетах, постійне віршоТворення і Моводослідження. Йому пророкували гарну наукову кар’єру – у відзиві М. Павлюка на дипломну роботу студента О. Різниківа “Складівниця української мови” від 1968 року є промовиста фраза: “Автор роботи самостійно розробив принципи будови словника, практично опрацював існуючі погляди на поняття “склад” і місце його у фонетичній будові мови... як нам здається, перше такого роду дослідження взагалі у нашому мовознавстві”. Йому пророкували широкий письменницький шлях – в 1969 році у видавництві “Маяк” мала вийти книжка віршів “Вибухає весна”. Але її випуск все затримували, аж поки 11 жовтня 1971 року поета заарештували знову. Його подільницею стає славна Ніна Строката-Караванська. 19 травня 1972 року суд відміряв їй 4 роки, а йому – 5 з половиною. Себто майже в чотири рази більше, ніж за російськомовну антирадянську листівку! Серед закидів – “він носить вуса”, “співає українські пісні”, “колядує”, “не з тими спілкується”, “пише і розповідає неправильні вірші”, “читає самвидав”. Як гірко зазначив пізніше тато – “просто я винен тим уже, що українець, і ця вина з народження твоя!”... Судимого направлено до табору ВС-389/36 с. Кучино Пермської області. Але знову Мова підтримувала, допомагала і надавала сил. Він продовжує свої мовознавчі студії, не знаючи, що вони будуть оприлюднені лише... через понад 20 років. Батько розповідав: “Після роботи я розкладав на ліжку словники, свої зошити і починав працювати – вибирав однокореневі слова, виписував, укладав свій словник… Ліжка у бараку були двоярусні, я спав на другому ярусі. Піді мною – Левко Лук’яненко, недалеко харків’янин Анатолій Здоровий, кандидат технічних наук, але він дуже цікавився мовою нашою, далі – Олесь Сергієнко, син знаменитої Оксани Мешко, а ще Євген Сверстюк, Володя Мармус, Дмитро Гриньків, Василь Долішній, а поміж ними – десятки полонених воїнів УПА із Західної України – так що було мені з ким радитися. Працював я стоячи! Стоячи, аби не сидіти! Ми ще й жартували, що коли я стою, то здається, що я не “сиджу”. А оскільки в О. Різникові щасливо поєдналось наукове концептуальне мислення з даром феноменального лінгвіста й не менш феноменального поета, то він починає опрацьовувати сонетні форми, причому, свідомо відмовляючись від чотирьох чи п’яти рим, характерних для класичного сонета, а базуючись всього на двох: На моїм гралі дві струни, Бо решту вітром позривало. І ось в руках держу цурпалок. Покинуть? Боже борони!.. “В камері в мене два дерев’яних ліжка, ходити можу лише взад і вперед. Так і слідство бачило у моєму житті лише чорне і біле...”, – так пояснив він свій нестандартний підхід у передмові до книги сонетів під назвою “Двострунне грало”, що побачила світ лише у 2002 році. Там, за гратами, народжувались вірші, сповнені душевного болю, – “Вигасання голосу”, “Відчай” або: Розігнався був, щоб головою в стінку, Та вчасно згадав, що заборонено стукати Посеред горобиної ночі... Але саме там народились й вірші-передчуття зовсім іншої тональності: Уже світає, донечко, світа... Упав на серце солов’їний спів... Або: Очунюєм, як мрець із небуття. Свідомість проясняється помалу..., Чи: Нова релігія вітрила підійма. Хоч і вітрильника самого ще нема – Та море є, попутній вітер віє! Там же, за гратами, енергія інтелекту і духу Олекси Різникова проросли програмними оптимістичними віршами – “Багатокрилість” та “Озон”. І сталося справжнє диво: ці та ще п’ять віршів були опубліковані у 1977 році в Мюнхені в книзі “Поезія з-за колючих дротів”. Їх, як і десятки поезій інших в’язнів, у пам’яті вивіз юнак з Дніпропетровщини, політв’язнень Ар’є Вудка, єврей за національністю. Наближаючи розпад СРСР, О. Різників разом з іншими побратимами-в’язнями сумління брав активну участь в організації Народного Руху України, Товариства української мови, згодом “Просвіти”. Навесні 1990 року виходить нарешті довгоочікувана перша книга поезій “Озон”. Восени він бере участь у Всесвітньому форумі поезії “Золотий гомін” у Києві, а у грудні його приймають до Спілки письменників України. У 1997 році О. Різників увійшов до керівництва Всеукраїнського “Меморіалу” ім. В. Стуса, певний час був головою Одеської обласної організації “Просвіта”. Він плідно працює – одна за одною починають з’являтись книги “Терновий вогонь” (1993), “Наодинці з Богом” (1998), “З людей” (2000), “Їдло 33-го: словник голодомору” (2003), “Окупація” та “Сміх на гаку” (2005), епічна поема “Ілейко з бога Турейко” (2012), “Промінь з Одеси” (2000), “Маюнелла” (2018) та понад сотні публікацій в пресі. Мене ж найбільше вражає його філологічний доробок – це десятки статей, унікальні “Складівниця української мови” (1999, 2003); “Спадщина тисячоліть” (2000), що витримала вже шість доповнених перевидань; “Одноримки. Словник омонімів” (2001). Він буквально мольфарствує над українським Словом: Причарований чарами чар-очей чарівних, очарований падаю до чаруючих ніг. О чарине, чаруюча чаруванням чаринь, твоє чаро чарисніше чарівніших богинь. Твоє чаро чариснеє чародійно чарить, причаруй, чародійнице, причаровану мить. Причаруй розчарованих чаром чар чарівних, розчаруй очарованих чаробавством чарих. Із чарівної чари ми твої чари п’ємо. Душу чарами чаримо… Не п’ємо – чаримо!” Чи сонет № 125, писаний на Пермщині: “ЗаВІДує, проВАДить чи ВЕДе лиш той, хто ВІДає, а СВІТ не знає. Хто ВИДить все, то той і ВІДу має, в незВІДане від ВІДомого йде. Він, як ВІДун, усім поВІДомляє, провозВІЩа, розпоВІДа про те, яка їх ВИДозміна жде у дні новому, що уже СВІТає. Бо ВІДа – сВІТ, сВІТанок, сВІТло, День і усВІДомлення – сВІТогляд розВИДняє, і ВІДпоВІдно, в неВИДь йде ВИДець, хай сВІДок тільки соВІСТЬ споВІДає, а сВІТоВИД всеВИД не підВЕДе… Хто ВИДить все, то той і ВІДу має”. Або його відомі “одноримки”: Сину вже не до коси: виплив човен з-за коси, в нім русявих дві коси. Батько сердиться: “Коси! В човна очі не коси!” тощо. До цього часу він продовжує працювати над неповторним “Кореневим словником української мови”, у якому зібрано понад 6000 кореневих основ, на базі яких упродовж багатьох тисячоліть витворювалася українська мова. Капітальна книга “Словогрона Духу” (2015) стала початком оприлюднення цього словника. Скоро від представить книгу “Розу- Мовний обшир України-Руси (перша півсотня кущогрон)”, що вже в друкарні. Також найближчим часом буде презентовано “Біобібліографічний покажчик”, підготовлений чудовим колективом Одеської національної наукової бібліотеки. Нині пан Олекса очолює Одеське відділення Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих та є головним редактором Всеукраїнського журналу “ЗОНА”. У свої 86 він продовжує активно працювати з молоддю, є літературним консультантом обласної організації НСПУ. Семеро з його вихованців літстудії “Гарт” стали членами Національної спілки письменників України! З роси і води, тату!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин