Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Фото з відкритих джерел
Минулого тижня воююча (!) Україна провела на загальнонаціональному рівні численні заходи, зокрема конференції, до Дня рідної мови. Щороку світ ось уже понад двадцять років відзначає в різному форматі цей рідномовний День, підтверджуючи неперехідну цінність для націй, народів, держав цього феномену буття людства. Рішення про відзначення (починаючи з 21 лютого 2000 року) на міжнародному рівні саме такої події було прийнято ХХХ сесією ЮНЕСКО. Хоча приводом для цього стала подія, що відбулася понад 70 років тому. Тоді, 21 лютого 1952 року, в далекій країні Бангладеш відбувся протест на захист бенгальської мови, який було жорстоко придушено, а кількох студентів з університету Дакки було вбито пакистанською поліцією. Нині для понад 170-мільйонної країни, що виборола свою незалежність лише 1971 року, події, пов’язані з боротьбою за бенгальську мову, є історично значущими. Адже захист рідної мови асоціюється ними не інакше, як обстоювання своєї свободи, ідентичності, незалежності, державності. Це той яскравий приклад, коли рідна мова стає найвищим символом віри, духовної й політичної суверенності, національним скарбом. І те, що багатомільйонна країна, недавно позбавившись колоніальної залежності, на рівні ООН поставила питання про вшанування цього трагічного й водночас звитяжного дня боротьби за рідну мову на планетарному рівні, є доволі знаковим етичним і політичним прикладом. Адже проблема мови універсальна, оскільки завжди зберігала найбільшу значимість і чутливість для всіх без винятку спільнот, держав, політичних режимів й історичних епох.
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Словом і Чином Тарас Шевченко та інші Великі Українці? Хіба не слугують вони й донині правдивим дороговказом? Хіба пророчий Тарас, як “національний Мойсей”, не застерігав усіх сущих і майбутні покоління Українців про найбільшу загрозу для нашого існування та виживання, стверджуючи: “І могили мої милі / Москаль розриває”; що “москаль незгірша штука: / Добре вміє гріти руки”; “Бо москалі – чужі люде”; що “Україно! Україно! / Оце твої діти / Московською блекотою… / Заглушені!”. Тоді це зі страхом почула московська імперія “рабів і панів”. А ще чутливіше це Слово правди, сили й віри сприйняв народ український. І “Розкуйтеся, братайтеся…”, “Кайдане порвіте”, “За правду стать!”, “Свою Україну любіть” перетворилися на справжнє національне знамено боротьби за свободу. Оцей вічний змаг українців за правду і волю був найтяжчим і водночас найславнішим шляхом нашої історії. А всі ті, хто не волів бачити (“правнуки погані!”), як в усі часи “Кати знущаються над нами, / А правда наша п’яна спить”, – ті назавжди відійдуть за небосхил народної пам’яті з єдиним тавром-йменням – “…Раби, подножки, грязь москви”. Тому, коли нині, навіть у період клятої війни, лунають, як злісні бомбовибухи від московита, скиглячі голоси “бузинолюбів” про “немодерність” Шевченка, скажу одне: Кобзар вічний у новітньому баченні нашої непогамованої ніким Віри і національної Ідеї. Він випереджає теперішній час, перебуваючи на передньому фронті з нашими Воїнами, а його ідеали боротьби за Україну, за правду й справедливість живуть серед Народу, йдучи назустріч новим поколінням українців, які поки світ сонця пам’ятатимуть батьківський заповіт Шевченка: “…За неї Господа моліть”.
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Мова вважалась найсильнішою зброєю як у руках тих, хто захищав, оберігав своє національне “Я”, так і для тих, хто нищив народи, пропускаючи їх через “плавильний казан” асиміляції, денаціоналізації, декоренізації, окупації. Як ніхто інший, цю подію і проблему відчувають українці й Україна. Лінгвовбивство, лінгвоцид, етноцид упродовж століть супроводжували їх на шляху до свободи, духовної й політичної суверенності. Бо ті, хто намагався упокорити й знищити українців як народ, а це передусім московити та їхнє тоталітарне (вусі часи) державоутворення, засвоїли одне дикунське “правило” – знищити народ означає знищити його рідну мову. Тому, проголосивши 24 серпня 1991 року Незалежність, Україна отримала в “спадок” ще й понад 480 історичних актів, циркулярів та указів “наших” поневолювачів щодо вбивства української Мови. І коли нині, у ці трагедійні часи війни москаля проти України, ми запитуємо себе, а що вберегло і вберігає Український Народ від “винародовлення”, а його Державність від розкладу, Ідентичність від розчинення серед інших, то існує тільки єдина (безальтернативна) відповідь – Рідна Українська Мова; Національна Культура; Історична Пам’ять; Традиція і Віра. Наріжні камені, націєтворчі стовпи Української Держави. Війна та цінності. Рік повномасштабної агресії московитів за знищення Українськості в усіх її вимірах Ідентичності, Світоглядності, Суверенності, Державності. Вони, як матеріальні та ідеальні явища, стали для нас символами незламності в боротьбі за свою національну Свободу. Водночас їхня природа духовної, морально-етичної, екзистенційної, націєтворчої, державницької значимості сотворила стрижневу основу для єдності, соборності українства на материзні і поза її межами, народила ту силу народної міці і звитяги, що закладені в заповітах Святого Письма – “Не вгашайте Духа!”. Воюючи з рашистськими зайдами, непереможна Українська Нація, щодня втрачаючи в борні своїх найкращих синів і доньок, продовжує, попри все, благочестиву хресну ходу свого всепереможного державницького і національного Буття. Вічного! Бо живе за праведним Божим законом: “Україна була, є і буде!”, віруючи й утверджуючи пророче Шевченкове Слово: “Встане Україна. / І розвіє тьму неволі, / Світ правди засвітить…”. І хоча за результатами “Світового обстеження цінностей” вони завжди зазнаватимуть змін під впливом геополітичних, культурних, матеріальних, цивілізаційних умов життя, однак мусимо визнати, що аксіологія виховання й творення Української Нації міститиме вікопомні й неперехідні вершинні правила, завдяки яким Вона життєстверджується й перемагає. Вироблені цінності впродовж століть-тисячоліть звитягами й працею, духом й етичними почуттями, поведінковими нормами й традиціями народу, його Просвітниками, Воїнами, Державниками стали тими загальнонаціональними чеснотами, які оберігають і живлять український світ. З ними не лише наша минувшина, але й суворе сьогодення, а особливо будучина. Чи не про такі знаки-обереги впродовж усієї життєтворчої дороги нагадував нам
Події, факти, коментарі · “І скажуть колись люди: коли сей народ пережив і такі часи і не загинув, то він сильний”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
сталі”. Їхні особисті речі та спогади рідних, представлені в експозиції, нагадують, що це не абстрактні герої на п’єдесталах, як за радянських часів, це чиїсь сини й доньки, кожен із них має особисту історію. Так, в одному з боксів можна побачити боксерські рукавиці та спортивні нагороди одного з полеглих героїв, в іншому – прапор “Азову” і берці загиблого воїна з позивним “Вектор”, бойові нагороди Віталія Красовського. Серед експонатів – підбитий рашистською кулею смартфон, планшет із повідомленнями захисників до своїх рідних… За різними підрахунками, під час боїв на території металургійного гіганта загинули понад 200 українських воїнів, майже 2,5 тисяч опинилися в полоні – кілька десятків із них загинули під час теракту в сумнозвісній колонії в окупованій Оленівці, декого обміняли, а більшість героїв – досі в неволі… Одна із зал виставки повністю заповнена фотографіями полеглих захисників.
гиблих дуже багато, це спільний образ”. Виставку органічно доповнюють світлини бійця полку “Азов” Дмитра Козацького – “Ореста”. Родзинкою велелюдної та щемливої події в музеї став виступ народного артиста України Тараса Компаніченка, лідера гурту “Хорея Козацька”, бійця 112-ї окремої бригади територіальної оборони. Виставка триватиме до кінця року з можливістю продовження. А скільки ще проллється української крові на полях битв із заклятим сусідом – не знає ніхто…
Світлини з фейсбук-сторінки Національного музею історії України неймовірних зусиль для нашої перемоги над ворогом. Разом із воїнами-лицарями Українки захищають нашу країну в лавах ЗСУ, допомагають в волонтерських структурах, рятують економіку України і тримають на своїх плечах українські родини. Леся Українка у своїй творчості активно боролася проти московського поневолення рідної України, викриваючи злочинну імперську суть московії, яку називала “великою в’язницею”. У геніальної поетки завжди була чітка позиція щодо відносин між Україною та московією – “між нами ніколи не може бути нічого спільного!”. Видатна письменниця добре розуміла, що московити за своєю суттю є дикі імперці-загарбники, які завжди будуть смертельною загрозою для вільнолюбивої європейської України. Тому встановлення свята “День українки” у день народження Лесі Українки, яка все своє життя боролася за визволення рідного народу з московської неволі, якраз і буде достойною відповіддю рашистським загарбникам, котрі знову прийшли на нашу землю поневолювати український народ”. Леся Українка жила в азійській імперії, в якій її рідна країна і народ всіляко упосліджувались. Імперія воліла називати підневільних українців малоросами. Взявши собі псевдонім Українка, Леся кинула імперії виклик. Міркування письменниці звучать так сильно, ніби мовлені сьогодні: “І скажуть колись люди: коли сей народ пережив і такі часи і не загинув, то він сильний”.
можця – Торка, захисника “Азовсталі”. Просто зараз на полі бою Збройні Сили України виборюють право української нації на власне життя, на власну культуру, на власну мову. Не втрачайте присутність духу. Україна неодмінно переможе.
Події, факти, коментарі · “І скажуть колись люди: коли сей народ пережив і такі часи і не загинув, то він сильний”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Ігор ЗОЦ, журналіст
Невипадково саме 24 лютого в Національному музеї історії України відкрилась виставка “Азовсталь: нові сенси”. На відстані одного року від дня повномасштабного російського вторгнення в Україну подвиг захисників Маріуполя постає як одна з найтрагічніших і водночас найгероїчніших сторінок війни українців за Незалежність. Як відомо, територія металургійного комбінату “Азовсталь” перетворилася на фортецю, яку українські захисники з полку “Азов” та інших підрозділів мужньо боронили, перебуваючи в повному оточенні. Понад два місяці Україна вболівала за кожного з наших бійців, захоплювалась силою людського духу в прагненні вистояти за межею можливостей. Так підприємство з давніми виробничими традиціями набуло в суспільній свідомості нового сенсу. “Тепер це місце асоціюється з героїчними історіями, які ми показуємо. Оскільки радянські сенси відійшли в минуле, історична частина експозиції притлумлена – вона на задньому плані, не актуальна”, – відзначає куратор виставки, завідувач відділу історії незалежної України Національного музею Антон Богдалов. “Назва “Азовсталь” стала метафорою стійкості та незламності українських воїнів, народу, загалом держави”, – наголошує директор музею Федір Андрощук. Нові сенси промовляють через історії дванадцяти захисників і захисниць “Азов-
“На цих світлинах – 183 життя, 183 нездійсненні мрії. Подивіться їм в очі, почитайте їх біографії. Це мотивовані хлопці та дівчата, які поклали своє життя, щоб жили ми. Мета нашого, мого життя – вшанувати їхню пам’ять… Їхньою кров’ю написаний літопис Маріуполя, України, “Азовсталі”, – сказала на відкритті виставки Віра Литвиненко, мати загиблого бійця “Азову” Владислава Литвиненка. Пані Віра – голова громадської організації родин загиблих захисників України “Серце назовні”, яка багато зробила для реалізації цього пам’ятного заходу. Про минулі й теперішні сенси “Азовсталі” спонукає замислитись стінопис по центру виставки – людське обличчя між трубами металургійного гіганта. Художник із Рівного Андрій Шостак прокоментував цю роботу так: “Намалював мурал за тиждень. Там дві постаті: образ “Азовсталі” і образ людини у складній ситуації, в якій захисники опинилися на “Азовсталі”. Завійна підштовхнула до активного очищення всього інформаційно-культурного українського середовища від колоніального чужинського спадку, нав’язаного нам силоміць під час окупації спочатку московською, а згодом радянською імперією. Перейменовуються топоніми названі на честь загарбників, зносяться встановлені їм пам’ятники і пам’ятні знаки. Настав час позбавлятися повністю і від нав’язаних нам московськими окупантами і так званих “комуністичних свят”. Одним із таких існує й досі святкування 8 березня московсько-комуністичного “Мєждународного дня жєнщін”. Нещодавно група народних депутатів внесла до ВРУ законопроект, в якому пропонується скасувати святкування “8 березня” – цієї московської ідеологічної “скрєпи”, яка нав’язує хибні стереотипи реальності. Замість нього пропонується започаткувати 25 лютого святкування Дня української жінки. Ми одностайно підтримуємо свято 25 лютого під питомо українською назвою. Маємо лише зауваження щодо уточнення назви, власне, українського свята. На нашу думку, кращою була б назва “День українки”, універсальна для всіх вікових груп “пань” і “панянок”... Адже саме Леся Українка, як символ нескореної вільної Української Людини, заслуговує на те, щоб її день народження став всеукраїнським святом на честь всіх українок. Адже саме вони – нескорені, вільнолюбиві Українки сьогодні, під час російсько-української війни, докладають
Події, факти, коментарі · “І скажуть колись люди: коли сей народ пережив і такі часи і не загинув, то він сильний”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Георгій ЛУК’ЯНЧУК
25 лютого з нагоди 202-ї річниці від дня народження Лесі Українки представники громадськості м. Києва вшанували її місце поховання на Байковому кладовищі, а також провели урочистості біля пам’ятника геніальній поетесі в Києві, що на бульварі Лесі Українки. Від імені зібрання громадськості на святкуванні 202-ї річниці дня народження Лесі Українки, в якому брали участь активісти ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка, співробітники та читачі Бібліотеки ім. Лесі Українки, ГО “Українська патріотична альтернатива”, було ухвалено звернення до Верховної Ради України. В ньому, зокрема, йдеться: “Рівно рік тому – напередодні Дня народження великої української поетки Лесі Українки розпочалося і нині триває повномасштабне військове вторгнення рашистів в Україну. Російсько-українська
Події, факти, коментарі · “І скажуть колись люди: коли сей народ пережив і такі часи і не загинув, то він сильний”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Євген БУКЕТ
Ним став американський журналіст Майк Томпсон і його комікс-розповідь “Українська сталь” про оборону Маріуполя. Щорічна премія імені Леоніда Перфецького, співзасновником якої є Київське обласне об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, традиційно вручається в День українського коміксу – 23 лютого. Саме цього дня 1901 року в с. Ладижинка біля Умані народився сотник Армії УНР, художник-баталіст, графік і автор перших українських коміксів, у яких зображена боротьба УПА під час Другої світової війни, Леонід Перфецький. Минулого року нагородження відбулося в Києві. Вже наступного ранку розпочалася повномасштабна війна. Українські митці – художники, сценаристи, колористи
– перетворилися на українських воїнів. “Сьогодні немає необхідності малювати супергероїв – вони існують у реальності, на передовій, – розповідає один з ініціаторів нагороди, засновник клубу RAINHOUSE, доброволець та військовий 3 ОШБр Олексій Рейнс. – Подвиг українців, які обороняють власну державу від переважаючих сил російського агресора, надихає світ. Лавреат премії “Комікс Року – 2022” – це твір американського журналіста Майка Томпсона. В його особі редколегія премії імені Леоніда Перфецького вирішила подякувати кожному митцю вільного демократичного світу, який не стоїть осторонь війни в Україні та підтримує наш героїчний народ своєю творчістю. Мистецтво не може бути поза політикою в моменти, коли йде в прямому сенсі боротьба добра зі злом, коли на наших очах твориться історія”.
У коміксі-розповіді “Українська сталь” розповідається історія азовця з позивним Торк, який обороняв Маріуполь та “Азовсталь”. В особі Торка виводиться художній образ кожного захисника України – хороброго лицаря світла, хто рятує цивільних та захищає весь цивілізований світ від рашистів. Війна триває. Більшість членів редколегії премії Перфецького з лютого 2022 року служать у лавах Збройних Сил України. На жаль, голова редколегії, один із ініціаторів премії Микола Кравченко (позивний Крук) загинув у березні під час оборони Києва. У боротьбі за Україну Крук віддав найдорожче – своє життя… Грошову частину премії лавреат вирішив передати на допомогу пораненим українським воїнам – патронатній службі “Янголи Азову”. Саме ця служба займалась реабілітацією героя коміксу-пере-
«Просвіта» сьогодні · “Остання неділя зими у “Просвіті” була сповнена різних заходів”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ У Міжнародний день рідної мови відбувся круглий стіл (в режимі онлайн-конференції) “Визначальна роль української мови в українському державотворенні”, організований Всеукраїнським товариством “Просвіта” імені Тараса Шевченка спільно з науковцями Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих імені Івана Зязюна НАПН України, в якому взяли участь 110 просвітянських активістів та освітян з різних регіонів України.
Центральною проблемою обговорення була: виникнення та функціонування державної (офіційної) мови на теренах країни від часів Київської Русі до сьогодення. На конкретних прикладах і фактах учасники конференції розкрили процес виникнення та конституювання статусу державної мови на теренах України та інших державних утворень в часи утворення національних держав. Особлива увага приділялася тисячолітній історії вживання рідної мови у сферах культурного, громадського, державного життя від Київської Держави та мовним проблемам сьогодення. Адже після татаро-монгольської навали переважна більшість українських земель опинилася у складі інших об’єднань і утворень. Та попри це, навіть у ІV – першій половині VІ ст. на землях Галичини і Волині, під владою Польщі, українська мова зберегла статус, близький до державного. Українською мовою іноді користувались у зносинах з польськими королями татарські хани, канцелярії правителів Молдови. І, таким чином, українська мова виконувала функції міжнаціональної. У зв’язку з тим, що згідно з Люблінською унією Литви з Польщею (1569 р.) всі українські землі увійшли до Польського королівства, польською стороною порушувалися права української мови в офіційних ділових сферах. Нав’язувалася і витіснялася українська мова польською і латинською мовами. Те саме робилося в Австро-Угорській, а потім в Московській імперіях, варто лише згадати валуєвський (1863 р.) та емський (1876 р.) та інші циркуляри, якими заборонялось функціонування української мови в освітніх установах, книгодрукуванні та культурній сфері. Тільки в січні 1919 р. Законом
Директорії УНР українська мова була проголошена державною із забезпеченням прав національних меншин. Такий самий Закон прийняла (15.02.1919 р.) ЗУНР, ана Закарпатті 15.03.1939 р. закріпила Конституція Карпатської України. Статус української мови, близький до державного, гарантувався положенням ВУЦВК та РНК УСРР. Але аж до жовтня 1989 р. положення не виконувалось, що спричинило обмежене використання української мови як державної, звузило її функціонування на більшій частині території України, гальмувало природній розвиток її системи, що призводило до денаціоналізації українського народу. І тільки в лютому 1989 р. питання про необхідність надання мові статусу державної розпочали Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка і “Просвіта” та її керманичі Дмитро Павличко та Павло Мовчан. А 28 жовтня 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон “Про мови в Українській РСР”, яким державною мовою стала українська. Держава гарантувала її всебічний розвиток і функціонування в усіх сферах життя. Учасники круглого столу відзначили, що без мови немає нації, мова – це код нації, яка об’єднує українців. В умовах тотальної агресії росії проти України та українського народу рашисти намагаються зліквідувати українську мову та українську державу, що отримує рішучий спротив українського народу. Учасники круглого столу в обговореннях заявили, що в нових умовах українська мова стане мовою міжнаціонального спілкування у вільній демократичній Європі.
Володимир СЕМИСТЯГА
«Просвіта» сьогодні · “Остання неділя зими у “Просвіті” була сповнена різних заходів”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Напередодні Міжнародного дня рідної мови у Сумському обласному товаристві “Просвіта” імені Тараса Шевченка відбулася презентація поетичної трилогії “АРАНІ” Людмили Ромен – членкині НСПУ, просвітянки.
Зустріч із талановитою людиною – це завжди радість, відкриття чогось нового, море емоцій і відчуттів, свято душі... А в час війни – це ще й можливість побути серед людей і поспілкуватись. Цього разу йшла на зустріч у світлицю Сумської “Просвіти” з особливим трепетом – дуже вже цікава, неординарна, неймовірно обдарована гостя завітала до нас. Людмила Ромен добре знана не лише на Сумщині, а й на теренах України. Членкиня Міжнародної академії оригінальних ідей, трьох Національних спілок України, авторка 17 поетичних збірок, дизайнер і редактор своїх видань, композиторка, співачка, майстриня народного мистецтва, громадська діячка, наставниця творчої молоді – усі її іпостасі годі й перелічити. Відчуваю велике задоволення від того, що пані Людмила є нашою сучасницею, надзвичайно сильна духом, варта нашого захоплення і подиву. А ще – вродлива і шляхетна пані. Представив Людмилу Ромен голова обласного товариства “Просвіта” Олексій Шевченко. Скільки гарних слів він сказав про неї, скільки добрих справ і досягнень назвав! Дізнались ми і про те, як пані Людмила возила з Києва (була кур’єром) перші числа Рухівської газети, яку потім роздавали біля пам’ятника Т. Г. Шевченку в Сумах; про те, що вона 14 років поспіль проводила обласний дитячий літературний конкурс “Диво калинове” імені Дмитра Білоуса, заснованого ВУТ “Просвіта”, і випустила у світ 8 збірників конкурсу, де свої твори побачили понад 800 талановитих дітей. Вона організаторка багатьох круглих столів, вшанувань видатних людей, зустрічей із читачами, учнями шкіл міста і районів області. Як композиторка поклала на музику 30 поезій Олександра Олеся і присвятила йому збірку “Скрипка Сонця”, що вийшла друком до 140-річчя поета. Талановита і багатогранна, пані Людмила до справ ставиться з високою відповідальністю. До вступного слова доєдналася дружина відомого письменника, світлої пам’яті Юрія Царика Галина Царик. Говорила вона душевно, щиро, її емоції передались і нам... Презентувала трилогію “АРАНІ”, ділилася своїми враженнями, закоханістю у творчість Людмили Валентинівни. “Якби вона більше нічого не написала, крім збірки “Місто моєї долі” про Суми, то й за це ми були б вдячні, бо так оспівати кожен куточок рідного міста могла тільки вона. Тут любов до річечки, скверів, парків, берегів Псла, де прогулювався Олександр Олесь… Книжка цінна врізочками-карбами між поезіями, де подані цікаві сторінки з історії, культури краю, перебування видатних людей тощо”. Присвятила авторка свою вистраждану за 12 років збірку-трилогію “АРАНІ” дорогій своїй родині, синам… Бо нічого ціннішого для людини нема в житті, ніж родина! Ми всі від Рода пішли, тому в нашій мові є слова приРОДа, наРОД, вРОДа, поРО- Да, що в своєму корені мають склад – божественну сутність РОД”. Я розумію зараз, що мої слова безсилі передати все, що ми почули, пережили... Звучали прекрасні вірші. Голос заповнював світлицю і злітав увись, підіймаючи, ніби на крилах, усіх присутніх. До дня пам’яті Олени Теліги прозвучала пісня на її слова “Вечірня пісня”. А до Міжнародного дня рідної мови з вуст поетки почули прекрасні рядки кола ронделів “Яблунева мова”… Присутні милувалися килимками, серветками, витканими пані Людмилою на ручному ткацькому верстаті. Є у неї і прекрасні містичні витинанки.
вечір відпочинку “Кому за…”, присвячений Міжнародному дню рідної мови. Виступив член ради обласної “Просвіти”, професор Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника Микола Лесюк, який розповів про проблеми української мови у сьогоденні. “Олена Теліга – приклад для наслідування для наступних поколінь”. Такою була тема виступу керівника літературної секції Центру патріотичного виховання учнівської молоді ім. С. Бандери Надії Гриців. Голова обласної “Просвіти” Степан Волковецький розповів про першого голову Всеукраїнського об’єднання “Просвіта”, нашого земляка Дмитра Павлич-
Перед нами відкрився дивовижний світ жінки – матері, яка народила трьох синів, пережила зраду і трагедії, була прикута до ліжка, але не зламалась, а вийшла переможницею у двобої з долею... Роменлети – новий жанр у світовій поезії – видозмінений нею жанр тріолету. Саме в цьому жанрі і написані збірки трилогії, що були презентовані. Відчуваєш, що пані Людмила прийшла в цей світ, щоб зробити його красивішим, чистішим, добрішим... “Слово – мій бог!”. Ця теза пройшла через усю зустріч. Як поетка оперує словом, як бачить його наскрізь – ми тільки диву давались... На закінчення пролунала пісня-молитва зі словами, що йдуть із глибини серця: Благословенні будьте Богом, люди! Хай діти вам під сонечком ростуть, Щаслива доля хай завжди вам буде! Молюсь за вас з любов’ю я, молюсь... Були квіти, слова вдячності і захоплення, дарчі написи на книгах... Здивував усіх хлопчик, що зі сльозами на очах сказав, як його вразила загибель сина поетеси і рядки з її книги “За синню – син... Реквієм”… Хай наша вдячність Людмилі Ромен повертається до неї божою милістю і благословенням на довгії і благії літа!
Ганна ПЕТРЕНКО ка, з яким працював у Верховній Раді, про його громадську і культурну діяльність. Художній керівник ОНД “Просвіта” Орест Турок виконав пісню “Два кольори”, яку заспівав весь зал. Ще кілька пісень на слова поета виконав жіночий вокальний ансамбль “Квіти ромену”. Про роль і завдання “Просвіти” на найближчий час говорила голова Івано-Франківської міської “Просвіти” Марія Гуцол. Насамкінець членкиня ОО “Жіноча громада” Василина Ткачук, чий син починав з Майдану, добровольцем пішов в АТО, а нині на російсько-українській війні, – з хвилюванням прочитала вірш про Україну, а зал підхопив “Ой у лузі червона калина…”.
«Просвіта» сьогодні · “Остання неділя зими у “Просвіті” була сповнена різних заходів”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Михайлина БОДНАР, організаторка та ведуча заходу, м. Івано-Франківськ
Остання неділя зими у “Просвіті” була сповнена різних заходів. На першу годину поспішали молоді батьки з дітьми до “Батьківської вітальні”, де на них традиційно чекала Любомира Калуська. Говорили про доброту, адже це нев’януча краса людської душі, що прикрашає земний світ. Добра людина допоможе ближньому, без доброти важко жити. І щоб жилось усім добре, у мирі та злагоді, треба творити добрі справи. У другій половині заняття була організована дитяча дискотека, на якій з дітьми розважалися і батьки.
Після цього заходу в Музеї шани Шевченка була організована просвітянська година, присвячена дню народження видатної Лесі Українки. Член Правління обласної “Просвіти” Василь Жураківський розповів про Лесину працю у “Просвіті”. Адже в Києві вона була обрана заступницею голови. Розсилала листи українським письменникам, ученим, громадським діячам з проханням надсилати книжки до бібліотеки і взяти участь у написанні науково-популярних книжок для розповсюдження серед населення. Київська “Просвіта” проводила різні заходи, хоча й під пильним оком влади та контролю. Саме “Просвіта” звернулася до уряду з проханням дозволити заснувати в Києві народну школу з українською мовою викладання. На творчій діяльності Лесі Українки зупинилася членкиня Ради обласної “Просвіти” Любомира Калуська. Її доповнили учні ліцею № 1 (голова просвітянського осередку Віра Василишин), солістка Центру культури та мистецтв Івано-Франківської територіальної громади Леся Мельник та хор Союзу українок “Берегиня”, які виконали твори на слова Лесі Українки. Тим часом, за планом настав
Суспільство · “От яке наше військо, от яка наша мотивація: ми захищаємо свої сім’ї, дітей, своє село, місто, рідний край”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
готує тісто на вареники. І викачує тісто знаєте чим? Еге ж, оболонкою довгастої бойової частини гранати ручного гранатомета (звичайно, вже розрядженої). А скільки випадків високого героїзму наших захисників! Ось деякі. Після затяжного лютого бою з москалями запитують одного з них: – Коли вам було найстрашніше, як побачили орків, що наступають? – Ні, тоді, коли в мене закінчились набої, а я в гуркоті бою не помітив цього. А орки продовжують наступати. Як далі бути? Тікати? Але то ганебно для воїна. Оглядаюсь – неподалік побратим, повзу до нього. А в того виявились аж кілька повних запасних рожків. Ох і дали ми тоді оркам джосу! До сотні їх поклав наш рій. Перетворив лютих рашистів на “добрих расєян”, що більше вони вже ніколи не підуть на нас війною. Ще одне свідчення нашої незламності. В окупованому рашистами Токмаку на Запоріжжі українець Максим Махринов, якому було 38 років, коригував удари ЗСУ по військових об’єктах міста. Його виявили окупанти і прийшли арештувати. Аби не датись ворогам до рук, герой підірвав гранатою себе і окупантів, що вдерлися в квартиру. У вільному Токмаку має бути вулиця його імені, а в підручниках для школярів – розповідь про його героїчну самопожертву в ім’я України. І таких прикладів є багато. Слава героям! От яке наше військо, от яка наша мотивація: ми захищаємо свої сім’ї, дітей, своє село, місто, рідний край. Врешті – всю Україну. Не ми напали – нас прийшла звоювати зловорожа рашистська орда, і її необхідно знищити, всю, до останнього окупанта. На початку січня виповнилось 100 літ сотнику УПА “Кривоносу” – Мирославові Симчичу, Герою України, що проживав у Коломиї, де й нещодавно помер... Його сотня свого часу в горах Карпатах поблизу Космача, в 1944 році розгромила вщент полк карателів НКВД, знищивши до 500 окупантів, у тому числі кілька старших офіцерів і навіть генерала. Житомирські просвітяни бажають нашим теперішнім воякам вчитися бойової майстерності й відданості Україні у ветерана протимосковської боротьби, який воював і помер справжнім Героєм незалежної України. Горить, палає техніка ворожа, Рідна Україна переможе! – співається в одній із сучасних героїчних пісень. Віримо в українську перемогу, віримо, що згине раша – імперія зла і насильства, брехні, віроломства, ошуканства, держава-терорист. На це й спрямовуймо наші сподівання і нашу працю. Кожен на своєму місці, кожен у міру сил і можливостей. Слава Україні! Слава героїчному Українському Війську!
чук, Любов Ярова. Сольний номер “Чорна рілля ізорана” виконав керівник народного фольклорно-етнографічного гурту “Пшеничне перевесло” Володимир Соболевський. Піднесено присутні зустрічали патріотично налаштованих учнів фізико-технічного ліцею, яких організувала наставниця Оксана Савчук. У заході взяли участь і виступили заступник голови міста і територіальної громади Віталій Федорів та директор музею, художник Роман Бончук, які нагородили Михайлину Боднар нагрудним знаком “Гордість Івано-Франківської територіальної громади” і грамотою.
М. КОВАЛЬЧУК
Суспільство · “От яке наше військо, от яка наша мотивація: ми захищаємо свої сім’ї, дітей, своє село, місто, рідний край”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Це дикий антифеномен, коли, мріючи жити заможніше, у вільній красивій державі, спрямованій у великий вільний Світ, люди вперто десятиліттями робили вибір навпаки: за представників старої збанкрутілої комуністичної влади, тобто за бідність, безправ’я, світову ізоляцію.
Святослав ВАСИЛЬЧУК
Чому робився вибір на зло самим собі? На жаль, далася взнаки кількасотрічна рабська психологія українства, яке, аби вижити, принижувалося до вибору цього рабства. Ментальність нашого люду була настільки засмічена російськими імперськими ідеологемами, що без “старшого брата” не уявлялося наше суспільне життя взагалі. І продовжували бовваніти в наших селах і містах маркери московського імперіалізму: пам’ятники Лєніну (обов’язково в кожному населеному пункті) і головні вулиці імені цього більшовицького монстра, антихриста, гангстера та його близьких і дальших поплічників з винищування народів імперії й перед усе – українського. А комуністичний клан, що зберігся при владі зверху й донизу зусиллями президента-комуніста Кравчука, відчувши безкарність, відкрито грабував народне добро, привласнював спільне державне майно (величезна афера президента Кучми – ваучеризація), коли представники влади і близькі їй кримінальники, аферисти, практично привласнили величезну промислову інфраструктуру країни, пограбувавши весь народ. Люд наш убожів усе більше. А влада хитренько підкинула йому “рятівне” гасло: “Спасіба Руху за разруху!”. Ага, он хто, виявляється, винен! Не злодій, не грабіжник, а той, хто вказав на них. – Гиджа! Женіть їх геть! І погнали… А тоді: – Ой, як тяжко живеться, які високі комуналки, які мізерні зарплати, пенсії… І як вислід – дика лють: мені б автомат, я б ту Верховну зРаду сам викосив… Вони ж там тільки про себе дбають, народ їм байдужий. Запитання до таких: але ж то ви проголосували за них на виборах. Себе запитайте нарешті – допоки будете, звиняйте, телепнями? Проте вказати на себе завжди найтяжче… От і скніємо, державу марнуємо, ганьбимо. “Рух”, “Просвіта” – майбутнє народу, не надто могли вплинути
Просвітяни Івано-Франківської області в цей пам’ятний день провели в Музеї Героїв Небесної Сотні Майданівські читання. Набатний, буремний, тривожний, барикадний – таким запам’ятався нам голос Революції Гідності, таким він постав на сторінках поетів і тих, хто вперше на загальнодержавні суспільнополітичний і господарський процеси. – От якби в 1991 році проголосували за Чорновола, а не за Кравчука, тоді все пішло б по-новому, – не раз досі чую від знайомих людей старшого віку. Відповідаю: – Ми, рухівці, так і казали ще в 1991-му, а хто нас хотів чути? Скажіть без крутійства, чесно – за кого ви тоді проголосували? Зітхає людина: – За Кравчука. Було якось лячно голосувати за недавнього зека. А Кравчук – респектабельний, вихований, стриманий. Розумію тепер, що то було неправильно, що то – синдром совєтчини, фактично – рабського менталітету. – Ось вам і відповідь, бо так думала більшість. А тим часом чехи обрали собі президентом політв’язня Вацлава Гавела, поляки – переслідуваного владою дисидента Лєха Валєнсу. А наш “мудрий народ” знову слухняно пішов за брехливою пропагандою партократів і обрав президентом… секретаря ЦК КПУ Леоніда Кравчука. Який віддав нашу ядерну зброю (третій світовий потенціал) та ще сотні ракетних артилерійських установок “братікам рідним” – москалям, і нині вони шантажують Україну тією ядеркою і обстрілюють з тих артустановок, зокрема ракетами Х-22, якою вдарили по Дніпру… От що означає визначення “духовна окупація”. Міркуючи над таким нашим українським антифеноменом, коли люди не хочуть сприймати своє майбутнє, яке вже давно утвердилося на цивілізаційному Заході, мимоволі на думку спала відома біблійна притча про те, як юдейський пророк Мойсей, що вивів ізраїльтян із єгипетського полону, водив їх сорок років по пісках Синайської пустелі, доки привів на землю обітовану, в Ізраїль. Подивишся на мапу тих біблійних земель, дивуєшся: зовсім невеликий Синай, де там блукати чотири десятки літ? А виявляється, мудрість біблійної притчі в тому, що Мойсей як пророк знав: з рабами і рабською психологією новітньої справедливої держави не створиш. На землю обітовану має прийти вільний народ, який не сприймає рабства і деспотизму. Народ, готовий битися за свою волю, свою землю, свою державу з будь-ким, хто посягне на його свободу і край. Тож Мойсей чекав, доки вимруть усі, хто народився в рабстві, мав рабську психологію коритися володарям, дякувати наглядачам за міцний канчук і крихти на прожиття з панської жмені. Землю обітовану мають посісти вільні від імперської мішури люди, позбавлені рабського синдрому. Ось такі громадяни мають творити нову державу, новий світогляд, нові стосунки між собою, племенами та сусідами – народами. В основі – добро кожної людини і цілого народу, справедливість, відповідальна влада. Отак і з’явилась стародавня держава Ізраїль. Процвітала, воювала за свою свободу, втрачала її, але через століття несла в своїх людях віру в Господню ласку і відновлення державного маєстату. Що й сталося в новітні часи, в 1947 році. Донині Ізраїль твердо стоїть на своїй землі обітованій, готовий щомиті відбити ворожий напад, фактично в перманентній багатолітній війні з арабським світом. Ми, українці, бродимо по своєму українському Синаю теж четвертий десяток літ. Символічно! І лише тепер, коли при владі нема комуняк, які всі ці роки були слугами новітніх московських фараонів, слугами диявола, коли постаріли і пішли на пенсію спадкоємці – комсомольці та престарілий електорат – аж тепер на арену політичну, господарську, наукову, громадську вийшли молоді громадяни, що пішли до школи вже за незалежної Української Держави або народилися після її проголошення. Ровесникам держави вже по 31 року, а тим, хто пішов до школи за 5-10 років до цього, – по 40-50. Вони не уражені руйнівною імперською пропагандою зловорожого “рускава міра”, що возвеличує все московське, тобто чуже й лихе, і навпаки – гудить, принижує, топче своє, рідне й знане. У них відсутній комплекс меншовартості. Наші молоді земляки сприймають незалежну Українську Державу як об’єктивну даність, доконану і викінчену сутність, як день і ніч, як сонце і місяць, як очевидну і зрозумілу всім об’єктивність, що не піддається сумніву. Саме ця наймолодша і найактивніша частина суспільства, сформована у вільній незалежній державі, яка сприйняла за свої особисті символи цієї держави: синьо-жовтий прапор, герб Тризуб, національний славень “Ще не вмерли України ні слава, ні воля”– своєю визнала героїчну боротьбу попередніх поколінь українців за свою свободу і незалежність. І прийняла в серце такі героїчні імена, символи нації, як Степан Бандера, Роман Шухевич, Симон Петлюра, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Іван Виговський, Богдан Хмельницький, Петро Сагайдачний, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Іван Огієнко, Василь Стус, Левко Лук’яненко, Вячеслав Чорновіл та їм подібні. Ці молоді сучасники без вагань тисячами повстали проти чергової великої неправди і зла влади під орудою московського агента продажного президента Бандюковича (чи то пак Януковича) і утворили стотисячний майдан Гідності в Києві, а згодом – в усіх великих містах України. Молодь стала рушійною силою цих майданів, Революції Гідності, яка, незважаючи на перші великі втрати (Небесна сотня, понад сто вбитих) і пролиту в ім’я Свободи кров, перемогла промосковську владу регіоналів, що готували офіційну здачу України рашистському кацапстану. Ця молодь на тому ж Майданів Києві сформувала до півсотні бойових батальйонів для захисту України від московської агресії на Сході України, бо вже невдовзі московія загарбала Крим без жодного пострілу, без спротиву нашого війська. Нездале тодішнє тимчасове керівництво України (після втечі Януковича до Росії) в особах Турчинова, Яценюка, Тимошенко та їхніх радників побоялося віддати наказ бригаді морської піхоти (600 вояків), спецназу, що дислокувався в Севастополі, вибити московських диверсантів ще на стадії, коли вони захопили будівлю Кримської облради, а московський диктатор путлєр заявив на весь світ, що їхнього війська в Криму нема, “іх там нєт”. Ото й було видушити їх в заблокованих приміщеннях, привести в готовність наше військо (а було його там до 13 тис.), іна тому московська спроба анексії Криму й завершилася б. Але… маємо те, що маємо. Дивлюся щодня телевізійні новини з протимосковського фронту. Захоплююсь бойовим умінням, винахідливістю, героїзмом, оптимізмом наших хоробрих і вмотивованих вояків. Вони б’ються, як леви, як свого часу вояки УПА: до самогозагину, до перемоги. Якось показують на передку: вояк пече млинці для побратимів на… саперному заступцю, кладе чотири млинчики на посипаний борошном металевий лист – і в пічку. Його друзі з гордістю кажуть військовому кореспондентові: – О, він у нас такий класний кухар, що і в пригорщах юшку зварить. Інший вояк, теж на передку,
прочитав вірші зі своєї книжки “Революція гідності”, виконав деякі з них, покладені на музику. Завідувачка відділу культурно-масової роботи обласної “Просвіти”, ведуча й організаторка заходу Михайлина Боднар прочитала вірші зі своєї книжки “А сотню вже зустріли небеса”. Не без хвилювання читала тематичні вірші Василина Ткачук, чий син був на Майдані, в АТО, а нині – на Великій війні. У Музеї Героїв Небесної Сотні зібралось чимало патріотів, щоб віддати шану полеглим, які відстоювали Україну на Майдані у важкій борні, і прочитали про ці події свої вірші. Це активні учасниці пошанувальних заходів Ка7 терина Бойчук, Галина Мельни7
Суспільство · “От яке наше військо, от яка наша мотивація: ми захищаємо свої сім’ї, дітей, своє село, місто, рідний край”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ День Героїв Небесної Сотні – пам’ятний день, що відзначається в Україні 20 лютого на вшанування подвигу учасників Революції Гідності, які віддали своє життя, захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України. Цього дня 2014 року на вулиці Інститутській у Києві силові підрозділи режиму Януковича розстріляли протестувальників. Усього за день було до ста жертв, яких назвали “Небесною Сотнею”. Верховна Рада прийняла постанову “Про засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі мирних громадян України”, низка представників влади заявили про перехід на бік народу. День 20 лютого став переломним у ході подій Революції Гідності.
взявся за перо, щоб описати події, покликані, аби нам зростати в мужності, справедливості, непокорі, у європейському виборі та європейських цінностях. Не міг обійти увагою “Небесну Сотню” поет, просвітянин, журналіст Нестор Мартинець. Він
Уроки історії · “Ця Перемога, яку ми отримаємо на фронті, яку нам принесуть Збройні Сили України, – найбільш жадана, найбільш уявна і найбільш очевидна”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Галузевий державний архів Українського інституту національної пам’яті (ГДА УІНП), або Архів національної пам’яті, створено в червні 2019 року на виконання Закону України “Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років”. Головне завдання інституції – забезпечити вільний доступ до цієї інформації, сконцентрувати близько 4 млн справ та історичних даних радянського періоду з архівів силових органів, які досі їх зберігають: Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки, Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ, Національної поліції, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, органів прокуратури та судів. Про те, як працює архів у час повномасштабної війни, спілкуємося з його директором Ігорем Куликом.
Євген БУКЕТ Фото Тетяни ГОЛОВАТЮК
– Як повномасштабне вторг7 нення рф вплинуло на роботу Архі7 ву? – 24 лютого 2022 року кожна людина мусила приймати якесь рішення. Навіть якщо досі вона могла себе якось убезпечити від подій, що відбувалися з 2014 року. Тож і нам як архіву потрібен був деякий час, щоб зрозуміти, як працювати в нових реаліях, чим ми можемо бути корисні. Ми розуміли, що історія – це важливо, а для нас ще й цікаво. Як цікаво показати невідворотність війни? І як після перемоги показувати цю війну так, щоб нічого подібного в майбутньому не повторилося? Ми вирішили провести історичні паралелі з ХХ століттям, хоча, звісно, такі паралелі при бажанні можна було проводити й глибше – з ХІХ, XVIII століттям, періодом козаччини, але оскільки наше завдання зберігати документи репресивних органів комуністичного режиму, то вибір був очевидним. Ми вирішили виготовити наочний матеріал, повозити його по Україні й світу і показати людям, що непокаране зло зростає, що ми ще не до кінця усвідомили, що таке комунізм. Хтось досі намагається довести, що в комунізмі було щось хороше. Саме тому, щоб розвіяти будьякі сумніви в тому, що комунізм – це не менше зло для минулого століття, ніж нацизм, і окреслити чіткі паралелі з сучасністю, ми зробили фотодокументальну виставку “комунізм = рашиzм”. Це 8 стендів, 13 історій про українців ХХ та ХХІ століть, які постраждали від радянської та російської влади. Історії вибрані не випадково – вони проводять паралель між злочинами комунізму та рашизму. На кожному стенді – один герой, який став жертвою комунізму, а інший – жертва 2022 року. Ці люди пов’язані між собою професією чи родом діяльності. На восьми стендах можна побачити архівні документи про репресованих у ХХ столітті українців, а також свідчення про сучасні злочини російської армії. Ми свідомо не ставили на стенди військових, завданням яких є оборона держави, натомість обирали цивільних. Адже убезпеченим від дій росії не може бути ніхто, зокрема цивільні. Як і у ХХ столітті, так і тепер, у ХХІ, йде війна на суцільне фізичне знищення українців. Українці знову – у “розстрільних” списках, проходять через фільтраційні табори, примусову депортацію, масові розстріли, зазнають катувань і мародерства. Обидва режими – комуністичний та рашистський – знищують все українське: людей, культуру, мову, історію. Геноцид проти українців триває. До роковин початку широкомасштабної війни запланували показати цю виставку в кількох містах Німеччини. Для цього, завдяки партнерам, виготовлені стенди німецькою мовою, щоб з інформацією мали можливість ознайомитися якомога більше місцевих жителів. Ми прагнемо розбити ілюзію, що росія ХХІ століття – це така сама європейська країна, як і всі інші, що живе за тими самими демократичними правилами. Насправді, це геть інша країна – з іншою історією, іншими цінностями, що спираються на так зване “право сили”. Окрім німецької, виставка перекладена англійською, латвійською, литовською, естонською мовами. На фінальній стадії – переклад шведською. Ми шукаємо людей та інституції, які допоможуть перекласти виставку мовами інших європейських країн і відкрити її в їхніх столицях. – Ви допомагаєте людям шука7 ти репресованих родичів. Що спо7 нукає нащадків дізнаватися правду про пращурів? – Часто, щоб достукатися до людей, потрібно, щоб вони відчули весь жах тоталітаризму на власній шкірі. Тобто, щоб вони змогли провести чіткі паралелі із собою, своїми рідними і близькими. Пошук інформації про репресованих – це саме та річ, що може допомогти людині дізнатися та зрозуміти історичну правду. Від 2014 року у нас значно зросли запити від людей, пов’язаних із Донецькою і Луганськими областями. Вони хочуть зрозуміти зв’язок між сталінськими репресіями, коли їхніх родичів невідомо куди вивозили та їхнім вимушеним переселенням у результаті російської агресії. У багатьох українців з тимчасово окупованих територій був сумний вибір – або виїхати на підконтрольну Уряду України територію, або, як в 1930-ті, зникнути невідомо куди. Наразі ми чи не єдина інституція, яка консультує і допомагає шукати репресованих родичів. Завдяки нашим ініціативам українці дізнаються, співчувають і роблять висновки, що дозволяють бачити джерело та наслідки російської гібридної війни. У 2022 році число запитів не зменшилося, навпаки людей цікавить більш конкретна інформація. – Архів національної пам’яті – це європейська практика. Наскіль7 ки українська влада усвідомлює важливість повноцінного запуску роботи цієї інституції? Адже в час війни архіви можуть втратити ти7 сячі безцінних документів, як от у Чернігові… – Європейська практика полягає в тому, що окрім законодавства про доступ до документів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму має бути цивільна установа, що має ці документи зберігати. Саме такою цивільною установою і є Архів національної пам’яті. При всій повазі, але завданням Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Міністерства оборони України та інших силових структур, особливо нині, не має бути збереження чи дослідження документів, створених у неіснуючій нині державі. 25 лютого російські війська обстріляли будівлю СБУ в Чернігові. Під час пожежі, яка виникла внаслідок влучання, було втрачено тисячі документів радянських спецслужб. Але вороги вдаряли не по архіву, а по будівлі Служби безпеки України. Якби українське декомунізаційне законодавство в частині архівів було виконано вчасно і в повному обсязі, ці документи не були б знищені. Закон України, прийнятий у 2015 році, передбачав, що всі документи з усіх архівів мали бути передані до Архіву національної пам’яті за два роки. Але все вперлося в приміщення, пошук якого зайняв кілька років. Адже ми маємо найбільшу кількість таких документів у Європі – понад 100 погонних кілометрів (!). Навіть якщо їх просто насипати як цеглу, це буде повних два під’їзди класичної радянської дев’ятиповерхівки. Коли 2019 року будівлю на Пухівській, 7, у Києві все-таки знайшли, Архів зареєстрували як юридичну особу. Ми швидко розробили проєктну документацію. При достатньому і вчасному фінансуванні вже за два роки ми мали б 17 тис. кв. м загальної корисної площі з відповідно обладнаними робочими місцями для архівістів, обладнаним комп’ютерами читальним залом, архівосховищами зі стелажами та коробками для зберігання документів. В очікуванні реконструкції будівлі наша команда провела на її базі сотні ознайомчих екскурсій. Суспільний резонанс та переконання великої частини українства у важливості створення Архіву національної пам’яті суттєво вплинули на рішення Уряду. Але перші виділені на реконструкцію кошти були перенаправлені на боротьбу з коронавірусом.
Бюджет 2022 року передбачав виділення на реконструкцію 100 мільйонів гривень, але на заваді стало розв’язання росією повномасштабної війни… – Окрім виставки “комунізм = рашиzм”, які ваші основні здобут7 ки за цей рік і які плани після Пе7 ремоги? – Поки триває війна, лобіювати будівництво немає сенсу, але ми є в планах відновлення України. І я сподіваюся, що реконструкція нашого приміщення розпочнеться одразу після Перемоги. Тож Архів, поки що, не зберігає документи репресивних органів за 1917–1991 роки, але його команда ініціює та втілює актуальні проєкти. Серед них: створення алгоритму зручного доступу до інформації про репресованих, з єдиної точки доступу на ресурсі Архіву, створення порадника, що відповідає інтересам широкого кола зацікавлених у пошуку інформації про репресованих родичів в Україні, країнах Балтії та Молдови, створення освітніх роликів про особливості пошуку репресованих родичів в архівах закордонних інституцій (Литва, Латвія, Естонія, Молдова), у яких історично сконцентрована чимала кількість справ радянських спецслужб стосовно українців. Тож інституція поступово стає осердям навколо якого формується культура національної пам’яті. – Якою уявляєте Перемогу Ук7 раїни? – Я хотів би, щоб в Україні перемоги були одна за одною. Ця Перемога, яку ми отримаємо на фронті, яку нам принесуть Збройні Сили України, – найбільш жадана, найбільш уявна і найбільш очевидна. Її вже скоро можна буде побачити очима і відчути. Але головне на цьому не зупинитися, щоб це не було останньою перемогою України. Адже ми маємо завершити свій рух в Європу. Поки що нам дали “карт-бланш”, але “домашнє завдання” – боротьба з корупцією, незалежна судова гілка влади тощо – треба буде виконати, щоб стати повноправними членами європейської спільноти. Для мене буде Перемогою, коли ті, хто приймають рішення, зрозуміють, що культура, архіви, національна пам’ять – це основа гордості за Україну, майбутнього нашої держави. Вірю, що найбільша Перемога у Великій війні дасть почин для інших перемог, які в сумі переважать здобутки за понад 30 років Незалежності. Наше завдання – “клепати” перемоги щодня в кожній сфері, у якій кожен із нас є.
Читацьке віче · “Люди віддали “Просвіті” свій талант, світло душі, запал свого серця, бо саме просвітянська місія стала їхнім покликанням і долею”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
терів відправити цей випуск на фронт. У стадії підготовки книга “Сторінками “Ластівки” минулих років, де будуть зібрані найкращі твори, які публікували в часописі протягом тридцятирічного періоду творчого життя. В умовах російсько-української війни просвітяни переорієнтували свою роботу на допомогу фронту. Багато з них стали волонтерами, збирають кошти на автомобілі, відправляють на фронт найнеобхідніші речі: одяг, бронежилети, харчі, ліки, плетуть сітки для воїнів. У газеті “Буковина” постійно готуємо сторінку під рубрикою “Просвітянські обрії”. Значну роботу проводять і районні об’єднання. Найактивніші – Заставнівське, де головою Світлана Масловська та Вижницьке (голова Дмитро Никифоряк). Спільно з телевізійним каналом ТВА та обласною науковою бібліотекою ім. М. Івасюка започаткували проєкт “Життя з присмаком війни”. У цих передачах ми порушуємо найактуальніші просвітянські проблеми. Найбільше наше бажання – бачити Україну вільною, сильною, квітучою державою. А ще – щоб Україна стала справді українською. За це сьогодні тривають кровопролитні бої з ненависною російською ордою. Ми пишаємося тим, що в цій священній боротьбі разом із українським військом наближають перемогу і просвітяни – люди, для яких працювати для України є покликом серця й душі.
ла живе окремо від батьків, наймає квартиру в Києві. Працює на двох роботах, а у вільний від роботи час проводить екскурсії в Київському музеї темряви. Виявляється, є такий. А її “переможний” есей називається “Незрячі часом ведуть за собою зрячих”. Ян Рябінін із Маріуполя. Герой його есею “Тато-хмарка” Ігор Краснобриж із позивним “Козацький” – також звідти. На фотографії до цього матеріалу Ігор сфотографований зі своєю дворічною донечкою Майєю. У військовій формі з каскою. Йому дали відпустку додому лише на добу. Не втримаюся, щоб не навести короткої витинки з цього есею: “У розмові з дружиною Ігор дивився на неї якось поособливому. Прохання було єдине: сфотографувати його з донькою, на згадку. То було останнє фото. На вічну пам’ять… 15 березня йому виповнилося 27, а 16 березня його взяла куля. Тепер маленька Майя на запитання про тата завжди відповідає: “Мій тато-хмарка…” Трагічна, але світла та зворушлива історія. А тепер про прикре. Майданівську історію зі створення мартирологу полеглих героїв ніхто з українських ЗМІ, крім “Слова Просвіти” та “Детектор-Медіа”, більше не помітив. Не викликала вона інтересу ні у телевізійників з “Єдиних новин”, ні в інших центральних чи місцевих друкованих та мережевих видань України. А дарма! Адже уваги широкого загалу достойні як юні “лицарі правдивого слова”, так і ті, кому вони присвячують свої перші журналістські наробки – численні герої, історії яких чиїсь небайдужі руки щодня складають у саморобну скриньку на Майдані.
Читацьке віче · “Люди віддали “Просвіті” свій талант, світло душі, запал свого серця, бо саме просвітянська місія стала їхнім покликанням і долею”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Марія ПЕЛЕХ, відповідальна секретарка Чернівецького об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
Відповідь варто шукати в тих політичних процесах, які відбувались упродовж багатьох років у нашому суспільстві. Ставлення до важливих складових державності в української влади було не на користь суспільства, проте суспільство на ці рішення й дії реагувало без належного громадського осуду і спротиву. Думаю, у мене є право так вважати, оскільки вже понад двадцять років маю честь перебувати в керівному складі Чернівецького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. 155-річна історія цієї просвітянської організації свідчить: вона завжди обстоювала національно-державні цінності. Без перебільшення, людей, які присвятили себе боротьбі за Українську державу, об’єднує істинна українськість, патріотизм, прагнення утвердити українську Україну. Ці люди віддали “Просвіті” свій талант, світло душі, запал свого серця, бо саме просвітянська місія стала їхнім покликанням і долею. Головною метою “Просвіти” було і є утвердження державності на засадах української національної ідеї. Турбота про розвиток національної культури, утвердження рідної мови, відродження історичної пам’яті, формування національної свідомості, виховання у молоді найкращих рис української нації – це головні напрями
Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст
177-літня юність, крила7мрії якої вже обпалила війна Так сталося, що на факультетах журналістики столичних вишів помітно побільшало студентів із Луганщини, Донеччини та прилеглих до тих країв областей. Скажімо, в КНУКІМ, де в останні роки я викладаю головні фахові журналістські дисципліни, таких назбирувалося в кожній академічній групі по 60-70 відсотків. Осібна 17-літня юнь, крила-мрії яких вже обпалила реальна війна. І вони першими стали голосно питати: чому журналістика у Великій Україні не каже про це всієї правди? Так для першокурсників народилася моя творча вправа “Російсько-українська війна очима вісімнадцятилітніх”. Цілих шість шпальт несподівано сильних за відвертістю й змістом сповідей-роздумів, з фотографіями авторів, виділив для цього актуального проєкту всеукраїнський тижневик “Слово Просвіти”. І ця добірка викликала в читачів сплеск емоцій і таких же відгуків. Представляючи в передслові ті тексти, перепущені через уже загартовані першими житейськими випробуваннями юні душі, я зауважив тоді: “У цих текстах – інший Донбас й інші його мешканці по обидва боки тимчасово-діяльності обласного просвітянського осередку. Просвітяни краю проводять велику роботу щодо збереження національних цінностей, розвитку і функціонування української мови як державної, створення єдиної української церкви, поширення правдивих знань української історії, джерел народної культури. Особливо болісну мовну проблему ми часто порушували перед владою, яка не хотіла бачити, що тривалий час українці живуть фактично в зросійщеній державі, де ці питання ніколи не вирішувались фундаментально. Як згодом ми переконались, саме це стало однією з основних причин зародження сепаратистських рухів, колаборантства, зрадництва. Пригадаймо: російськомовні схід і Крим не виявляли особливого бажання вивчати українську мову. А влада за десятки років Незалежності не спромоглась запровадити державну мову в дошкільних дитячих установах та школах цих регіонів. Натомість постійно дискутувалось питання про другу державну мову, про мову регіональну, якою, звісно ж, мала бути російська. Водночас на цих територіях бракувало шкіл з українською мовою навчання, а самі навчальні заклади не були забезпечені підручниками, програмами з української мови та літератури. Історію України не викладали там зовсім. Чи не тому багато мешканців цих регіонів, так і не ставши свідомими українцями, мріяли про навчання у вишах “братської” росії? І чи не тому сьогодні, коли кращі сини й дочки нашої держави відстоюють свободу України, маємо таку кількість запроданців і колаборантів, які запобігають перед ворогом?.. Як пророче сьогодні зазвучали слова відомого правника, професора В. Василенка, який кілька років тому попереджав: “Сьогодні війну проти української мови веде влада путінської Росії в режимі спецоперації із залученням багатьох представників вітчизняного політикуму та створеної в Україні “п’ятої колони”, яка діє під прикриттям численних фінансових і керованих зовні партій, громадських організацій і рухів… Основним знаряддям вибудуваної ворогами гуманітарної стратегії є продовження війни проти української мови, яка триває кілька століть і підсилилась помітно тепер, аби досягти головної мети: нищення національної української ідентичності”. Минуло лише кілька років, і російська війна проти української мови перетворилась на реальну війну російського фашизму проти нашої держави, і “за поребриком” уже не приховують, що мають на меті знищити Україну як державу, а українців – як націю. У цей непростий для нашої держави час усі ми маємо об’єднатись навколо ідеї українства. І це є сьогодні одним із важливих завдань “Просвіти”. Ми залишаємось організацією, яка, перебуваючи в самому вирі громадського життя, несе людям слово правди і віри в нашу перемогу над ворогом. Ефективною формою роботи зарекомендували себе круглі столи та конференції, які просвітяни проводять разом із викладачами вишів, учителями шкіл, обговорюючи актуальні проблеми сучасності. Найгостріші питання, що потребують втручання місцевої і центральної влади, знаходять своє вираження у зверненнях, які ми постійно готуємо, надаючи їм гласності й публічності в засобах масової інформації. Під егідою нашого просвітянського осередку вже 30 років виходить дитячий літературно-просвітницький журнал “Українська (віднедавна – Буковинська) ластівка”. Чергове число за 2022 рік повністю присвячене воєнній тематиці. Плануємо через волон-
Нині, коли путінська росія розв’язала людиноненависницьку війну проти України, ми розмірковуємо над тим, чому рашистське військо наважилось порушити кордони суверенної Української держави.
Читацьке віче · “Люди віддали “Просвіті” свій талант, світло душі, запал свого серця, бо саме просвітянська місія стала їхнім покликанням і долею”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
го розмежування. Тут – протилежність тому, про що офіційно повідомляють. Читаєш цих юних і мимоволі запитуєш себе: чому про таке і в такому ключі у нас мало пишуть професійні журналісти, чому фальшивлять політики, чому уникають правди про Донбас і навколо нього державники?” Згодом студенти активно писали есеї і за іншими вправами: “Зорі в калюжах”, “Обличчя з фотографії на стіні”, “Моя хата скраю?”, “Про лебедину вірність і людську підлість” тощо. А платформою для оприлюднення стало “Слово Просвіти”, з яким університет уклав угоду на постійну творчу співпрацю. Вибірку кращих публікацій, які, переконаний, не оминуть майбутні дослідники історії теперішньої журналістики, став подавати “Український Інформаційний Простір” – чи не єдиний науково-практичний журналі в Україні, присвячений журналістиці.
Як народився рух “Лицарі правдивого слова” До такого кроку спонукала нова ініціатива столичного Майдану – магнетичного сакрального для всіх українців місця. Адже тут кожен сантиметр бруківки просякнутий духом, силою, вірою, снагою, одержимістю ніким і ніколи Невпокореної Нації. Від торішнього літа на одному з мармурових парапетів Майдану, що поближче до Головпоштамту, з’явилася дивна, вручну роблена й обтягнена водонепроникною плівкою річ – “Книга в коробці”. Сюди ініціатори закликають вкладати списані довільно аркушики паперу.
Про що і про кого? Заклики такі: поділіться історією втрачених близьких людей; покладіть під коробку цей текст; позначте на окремому прапорцеві ім’я героя. Таких прапорців довкола цієї коробки – вже тисячі і стільки ж – списаних аркушиків паперу, які стабільно вкладаються до неї і щодня забираються. До втілення цієї ініціативи зі створення мартирологу полеглих героїв російсько-української війни одними з перших долучилися й мої вихованці – студенти-журналісти КНУКІМ. Цього разу – творчою вправою “Розкажи історію полеглого Героя”. Добірка їхніх есеїв у “Слові Просвіти” (число від 13 жовтня 2022 року) мала назву “Герої не вмирають, якщо їх пам’ятають”. І сталося маленьке диво. Саме ця добірка матеріалів опинилася за кордоном і привернула увагу однієї небайдужої українки в Італії Тетяна Іванів (Гавриленко), коріння якої з Черкащини. Вона й показала опубліковані студентські тексти одному італійському журналісту… Так на чужині виникла ідея підтримати творчі потуги юних, талановитих і патріотичних студентів-журналістів. Недавно з Італії надійшли перші дві разові стипендії. І нехай вони невеликі (по 50 євро), але досить промовисті. Головним у цій справі є добрий початок. Далі, сподіваюся, буде.
Перші “Лицарі правдивого пера” Мені випала честь вибрати зпоміж гарної когорти юної пишучої братії два перші місця. Отож, першими стипендіатами руху “Лицарі правдивої журналістики” стали студентка четвертого курсу Таня Антоненко та першокурсник Ян Рябінін. Коротко про цих лавреатів. Таня Антоненко – незряча. Але сили, оптимізму й духу в цієї дівчини стає настільки, що вона й сама самостійно йде по життю й інших веде за собою. А пише так, що мурашки під шкірою оживають. Вже другий рік, як юнка з прикиївського се-
Постать · “Мова простягне мені руку і врятує мене від зневіри. Бо Мова – всепроникаюча духовна субстанція, у якій існує матерія й сама людина”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Ярослава РІЗНИКОВА
Так сталось, що оте нещастя, яке вважає себе “великим лідером”, обрало для розв’язання широкомасштабної війни проти нашої Держави 24 лютого 2022 року – день, коли талановитий поет, прозаїк, педагог, громадський діяч, в’язень сумління, знаний вчений-мовознавець, фахівець з порівняльного та історичного мовознавства Олекса Різників (за сумісництвом – мій тато) мав відзначати свій 85-літній ювілей. Нині йому 86! Він має за плечима неординарне життя, сповнене складних подій і поворотів, позначене не лише низкою творчих здобутків, а й освітлене участю в боротьбі проти тоталітарного режиму, палкою любов’ю до України, послідовним відстоюванням права українського народу на власну культуру, власну мову, що “була списана, призначена на злам”. За свої погляди письменник був двічі ув’язнений, відбув два терміни в радянських концтаборах. У страшній атмосфері одиночної камери, куди потрапив після першого арешту за звинуваченням в антирадянській агітації наприкінці вересня 1959 року, внаслідок болісного внутрішнього діалогу арештант Різників пережив своєрідний катарсис. Він, виходець із Донбасу, метався по камері і картав себе за те, що так пізно зрозумів, що він українець! “Чому я пишу додому листи російською, якщо ми все життя говоримо вдома українською? Чому я підписуюся “ваш син Алєксей”? Я ж маю бути Олекса! Скільки разів мені казав другі сусід Микола Вінграновський: “Пиши своєю мовою! Чому ти граєшся?”. Друге народження відбулось! Першим, кому він розказав про своє переродження, став подільник Володя Барсуківський, коли 1 січня 1960 року їх звели в одній камері одеської тюрми. Тут вони уже удвох прийняли рішення перейти повністю на українську мову. Згодом О. Різників писав: “Я зовсім не думав – та й не міг думати в той час – на яку небезпеку наражаю я себе і своїх близьких, а з іншого – не знав, що це є перші кроки на путь спасенну. І зовсім не думав я – та й не міг думати в той час, – що Мова обере мене своїм служителем, своїм адептом, своїм жерцем. Не знав я ще тоді – що Мова простягне мені руку і врятує мене від зневіри, від трясовини, в яку я тоді поринав. Бо Мова – всепроникаюча духовна субстанція, у якій існує матерія й сама людина”. Отримавши півтора роки ув’язнення, тато сидів у таборі ЖХ-385/11, с. Явас у Мордовії. Дружив із Сергієм Бабичем, з поетом Сашком Григоренком, з Василем Процюком, бачився з кардиналом Української Греко-католицької церкви Йосипом Сліпим, який відсидів 18 років у радянських таборах. Спілкувався з незламними українськими повстанцями 25-літниками, які подоброму сміялися над таким дрібним терміном його ув’язнення і вчили його незламності духу. А Мова вже не відпускала і вела. І в тих жахливих умовах він знаходив можливість займатись йогою, вчити польську, литовську мови, постійно писати вірші – і вже жодного російською. Однією з найрадісніших подій став дозвіл на придбання у 1960 році через “Книга – поштою” унікальних чотири томи “Словника Грінченка”. В умовах хрущовської “відлиги” О. І. Білецькому, І. К. Білодіду, Л. А. Булаховському, В. С. Ільїну, М. Т. Рильському вдалось проштовхнути перевидання “Словника” фотомеханічним способом. “Ми їх брали тремтячими руками, дехто з політв’язнів цілував їх, притискав до грудей, до серця”, – розповідав тато. Після звільнення – заочне відділення філологічного університету (1962), де він сформувався як дослідник з власним баченням мовознавчих проблем. Знайомство зі Святославом Караванським, Ніною Строкатою, Галиною Могильницькою, з прекрасними викладачами філфаку Миколою Павлюком, Василем Фащенком, братами Данилками, Андрієм Незвідським та іншими талановитими й непересічними людьми. Творча літстудія – Володимир Яворівський, Анатолій Колісниченко, Олекса Шеренговий, Микола Суховецький. Чудовий гурток польської мови, де він був старостою. Робота в газетах, постійне віршоТворення і Моводослідження. Йому пророкували гарну наукову кар’єру – у відзиві М. Павлюка на дипломну роботу студента О. Різниківа “Складівниця української мови” від 1968 року є промовиста фраза: “Автор роботи самостійно розробив принципи будови словника, практично опрацював існуючі погляди на поняття “склад” і місце його у фонетичній будові мови... як нам здається, перше такого роду дослідження взагалі у нашому мовознавстві”. Йому пророкували широкий письменницький шлях – в 1969 році у видавництві “Маяк” мала вийти книжка віршів “Вибухає весна”. Але її випуск все затримували, аж поки 11 жовтня 1971 року поета заарештували знову. Його подільницею стає славна Ніна Строката-Караванська. 19 травня 1972 року суд відміряв їй 4 роки, а йому – 5 з половиною. Себто майже в чотири рази більше, ніж за російськомовну антирадянську листівку! Серед закидів – “він носить вуса”, “співає українські пісні”, “колядує”, “не з тими спілкується”, “пише і розповідає неправильні вірші”, “читає самвидав”. Як гірко зазначив пізніше тато – “просто я винен тим уже, що українець, і ця вина з народження твоя!”... Судимого направлено до табору ВС-389/36 с. Кучино Пермської області. Але знову Мова підтримувала, допомагала і надавала сил. Він продовжує свої мовознавчі студії, не знаючи, що вони будуть оприлюднені лише... через понад 20 років. Батько розповідав: “Після роботи я розкладав на ліжку словники, свої зошити і починав працювати – вибирав однокореневі слова, виписував, укладав свій словник… Ліжка у бараку були двоярусні, я спав на другому ярусі. Піді мною – Левко Лук’яненко, недалеко харків’янин Анатолій Здоровий, кандидат технічних наук, але він дуже цікавився мовою нашою, далі – Олесь Сергієнко, син знаменитої Оксани Мешко, а ще Євген Сверстюк, Володя Мармус, Дмитро Гриньків, Василь Долішній, а поміж ними – десятки полонених воїнів УПА із Західної України – так що було мені з ким радитися. Працював я стоячи! Стоячи, аби не сидіти! Ми ще й жартували, що коли я стою, то здається, що я не “сиджу”. А оскільки в О. Різникові щасливо поєдналось наукове концептуальне мислення з даром феноменального лінгвіста й не менш феноменального поета, то він починає опрацьовувати сонетні форми, причому, свідомо відмовляючись від чотирьох чи п’яти рим, характерних для класичного сонета, а базуючись всього на двох:
На моїм гралі дві струни, Бо решту вітром позривало. І ось в руках держу цурпалок. Покинуть? Боже борони!..
“В камері в мене два дерев’яних ліжка, ходити можу лише взад і вперед. Так і слідство бачило у моєму житті лише чорне і біле...”, – так пояснив він свій нестандартний підхід у передмові до книги сонетів під назвою “Двострунне грало”, що побачила світ лише у 2002 році. Там, за гратами, народжувались вірші, сповнені душевного болю, – “Вигасання голосу”, “Відчай” або:
Розігнався був, щоб головою в стінку, Та вчасно згадав, що заборонено стукати Посеред горобиної ночі... Але саме там народились й вірші-передчуття зовсім іншої тональності: Уже світає, донечко, світа... Упав на серце солов’їний спів...
Або:
Очунюєм, як мрець із небуття. Свідомість проясняється помалу...,
Чи:
Нова релігія вітрила підійма. Хоч і вітрильника самого ще нема – Та море є, попутній вітер віє! Там же, за гратами, енергія інтелекту і духу Олекси Різникова проросли програмними оптимістичними віршами – “Багатокрилість” та “Озон”. І сталося справжнє диво: ці та ще п’ять віршів були опубліковані у 1977 році в Мюнхені в книзі “Поезія з-за колючих дротів”. Їх, як і десятки поезій інших в’язнів, у пам’яті вивіз юнак з Дніпропетровщини, політв’язнень Ар’є Вудка, єврей за національністю. Наближаючи розпад СРСР, О. Різників разом з іншими побратимами-в’язнями сумління брав активну участь в організації Народного Руху України, Товариства української мови, згодом “Просвіти”. Навесні 1990 року виходить нарешті довгоочікувана перша книга поезій
“Озон”. Восени він бере участь у Всесвітньому форумі поезії “Золотий гомін” у Києві, а у грудні його приймають до Спілки письменників України. У 1997 році О. Різників увійшов до керівництва Всеукраїнського “Меморіалу” ім. В. Стуса, певний час був головою Одеської обласної організації “Просвіта”. Він плідно працює – одна за одною починають з’являтись книги “Терновий вогонь” (1993), “Наодинці з Богом” (1998), “З людей” (2000), “Їдло 33-го: словник голодомору” (2003), “Окупація” та “Сміх на гаку” (2005), епічна поема “Ілейко з бога Турейко” (2012), “Промінь з Одеси” (2000), “Маюнелла” (2018) та понад сотні публікацій в пресі. Мене ж найбільше вражає його філологічний доробок – це десятки статей, унікальні “Складівниця української мови” (1999, 2003); “Спадщина тисячоліть” (2000), що витримала вже шість доповнених перевидань; “Одноримки. Словник омонімів” (2001). Він буквально мольфарствує над українським Словом: Причарований чарами чар-очей чарівних, очарований падаю до чаруючих ніг. О чарине, чаруюча чаруванням чаринь, твоє чаро чарисніше чарівніших богинь. Твоє чаро чариснеє чародійно чарить, причаруй, чародійнице, причаровану мить. Причаруй розчарованих чаром чар чарівних, розчаруй очарованих чаробавством чарих. Із чарівної чари ми твої чари п’ємо. Душу чарами чаримо… Не п’ємо – чаримо!” Чи сонет № 125, писаний на Пермщині: “ЗаВІДує, проВАДить чи ВЕДе лиш той, хто ВІДає, а СВІТ не знає. Хто ВИДить все, то той і ВІДу має, в незВІДане від ВІДомого йде. Він, як ВІДун, усім поВІДомляє, провозВІЩа, розпоВІДа про те, яка їх ВИДозміна жде у дні новому, що уже СВІТає. Бо ВІДа – сВІТ, сВІТанок, сВІТло, День і усВІДомлення – сВІТогляд розВИДняє, і ВІДпоВІдно, в неВИДь йде ВИДець, хай сВІДок тільки соВІСТЬ споВІДає, а сВІТоВИД всеВИД не підВЕДе… Хто ВИДить все, то той і ВІДу має”. Або його відомі “одноримки”: Сину вже не до коси: виплив човен з-за коси, в нім русявих дві коси. Батько сердиться: “Коси! В човна очі не коси!” тощо. До цього часу він продовжує працювати над неповторним “Кореневим словником української мови”, у якому зібрано понад 6000 кореневих основ, на базі яких упродовж багатьох тисячоліть витворювалася українська мова. Капітальна книга “Словогрона Духу” (2015) стала початком оприлюднення цього словника. Скоро від представить книгу “Розу- Мовний обшир України-Руси (перша півсотня кущогрон)”, що вже в друкарні. Також найближчим часом буде презентовано “Біобібліографічний покажчик”, підготовлений чудовим колективом Одеської національної наукової бібліотеки. Нині пан Олекса очолює Одеське відділення Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих та є головним редактором Всеукраїнського журналу “ЗОНА”. У свої 86 він продовжує активно працювати з молоддю, є літературним консультантом обласної організації НСПУ. Семеро з його вихованців літстудії “Гарт” стали членами Національної спілки письменників України! З роси і води, тату!
На сороковини · “Благослови, мій Боже, Україну, З’єднай водно всі київські церкви, Завмерлу нашу мову оживи, Козацьку славу підніми із тліну”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Дмитро ПАВЛИЧКО
Лелеченьки* З далекого краю Лелеки летіли, Та в одного лелеченьки Крилонька зомліли.
Висушила силу Чужина проклята, Візьміть мене, лелеченьки, На свої крилята!
Ніч накрила очі Мені молодому, Несіть мене, лелеченьки, Мертвого додому! 1964
* Цей вірш став піснею з музикою Олександра Білаша
Долиною туман тече* Долиною туман тече, Не чути плеску хвиль його. Припав я брату на плече Край лісу яворового.
Мене задужали вітри, Ослабли корені мої. Зосталось два, а може, три Листочки яворовії.
Навколо сумно і голо, І чути подихи зими. Сповилося моє чоло Думками яворовими.
Від холоду не чую ніг, Кінчається життя моє, І налітає тихо сніг На серце яворовеє.
А брат мій каже: “Не журись, Не впадемо ніколи ми! Підпалим небеса колись Вогнями яворовими!” 1965
* Цей вірш став піснею з музикою Олександра Білаша
*** Стіною чорною іде гроза, Як постріли гарматні, грім гримить. У зворах вітер виє-скавулить, Смереки гнуться, як тонка лоза.
Хтось небеса ножами проріза – Стуляються на небі рани вмить. Я чую: в мене на щоці тремтить Краплина дощова, немов сльоза.
“Тікай!” – кричать з колиби вівчарі, А я стояти буду надворі, Удвох із громом небо сколихнем.
Вдихну я в груди пломінь блискавиць, — Щоб перед ворогом не впасти ниць, Щоб дихати в його лице вогнем! 1957
Погляд у безконечнiсть Душа моя виловлює очима Те, що звичайним поглядом не ймеш. Десь там, неначе в неба за дверима, – Простори без початку i без меж.
Туди летить все чорне, все червоне, Все бiле, все криваво-золоте, Всiх кольорiв i барв земних мiльйони, Як мрево, що само себе плете.
Летять просяклi блискавками хмари, Як тельбухи звiрячi, гадiв бридь; Ти думаєш – то в космосi пожари, Чужа планета вибухла й горить.
Куди ж той рух? I хто, з якої урни Той попiл висипає? Придивись! Тобi здається – то летять Сатурни, В безодню падає скеляста вись.
Аж нi! То людства спалене, розбите Життя летить у власних кольорах; То наших мрiй слiпi метеорити Забитих нас несуть нiкчемний прах.
Душе моя! Безмежностям у вiчi Так довго не дивись, перепочинь! Ми летимо, боги, погаслi свiчi, Пiдмурки поруйнованих святинь. 19.01.2016
Вони Вони – брати. Двi голови змiїнi На їхньому державному гербi; Одна смiється, друга Українi Рве прапори злотисто-голубi.
Вони – брати. Знiмають з нас вериги Сусiдiв наших, а свої дають, Тяжкi кайдани, нiби вiчнi криги, Що бiля полюса не розтають.
Вони – брати. Беруть в обiйми зразу, I затискають люто, як чужi. Цiлуючи, передають заразу Ненавистi до людської душi.
Вони – брати. Їх мрiя – менших бити, Привчати до скиглiння та плачу, Нiкого бiльше, тiльки їх любити, Сприймати людство, нiби саранчу.
Вони – брати. Тисячолiтнi дзвони, Украденi iз київських церков, Гудуть їм досi... Нинi ж їх колони Iдуть по нашу животворну кров.
Вони – брати. Б’ють “Градами” спрожогу, Своїх стинають i стинають нас, А втiм гуманiтарну допомогу Везуть на вкритий трупами Донбас.
Вони – брати i вороги. Це страшно, Бо Каїн любить мертвого братка. Вiки нам треба битись невиснажно, Коли незраднi подих i рука.
Вони – брати i вороги. Одначе Спасибi їм за те, що ми живi, Що Україна не клячить, не плаче I чує в собi сили фронтовi.
I пiзнає з ворожого огрому I фатум свiй, i значення своє – Стояти на сторожi свого дому I людськостi, що все пережиє. 23.08.2014
Лист до матерi Спасибi, мамо, я не вбитий, Лежу пiд кулями в бою, Недоторканний, заповитий В молитву та любов твою.
Небо в зорях надi мною, мамо, Поруч грає Дону течiя, А позаду – Україна, мамо, У садах, як стежечка твоя.
Молись, та не ридай з розпуки, Бо я зiйшов з твоїх колiн, Щоб вирости i взяти в руки Свободи й правди карабiн.
Небо в зорях надi мною, мамо, Поруч грає Дону течiя, А позаду – Україна, мамо, У садах, як стежечка твоя.
Молись, не плач, а як загину В кровi московської орди, Свою хустину в домовину Менi на очi поклади.
Небо в зорях надi мною, мамо, Поруч грає Дону течiя, А позаду – Україна, мамо, У садах, як стежечка твоя. 10.04.2015
Наш прапор Хлопцi, вiдпочиньте пiсля бою, Подивiться в дальнi небеса – Український прапор над Москвою Сяє, наче Господа яса!
У Москвi нiхто не гляне д’горi: Жити хочеш, то дивися вниз; А наш прапор лине понад зорi, Крiзь пiтьму, неначе свiтла спис.
Кремль поник, сховався щонайнижче, Згас Москви фальшивий зодiак. В небi – синьо-жовте полотнище, Як свободи свiтової знак.
Україна – мучениця-мати – Окропила прапор наш слiзьми. Буде вiн горiти й не згоряти, Наче сонце на кордонi тьми.
На кордонi й там, де пiд землею Лiгвище iмперiї гниє I планету трупнiстю своєю Знищує, немов майно своє.
Хлопцi, приготуйте скорострiли, Бо скрипить новий ворожий сказ! Знайте: континенти вас уздрiли, Людство помолилося за вас! Київ, 25.08.2014
Людина
“Людина – звір, що здатний усміхатись!” Римська приповідка
Я став людиною в шістнадцять літ, Ув’язнений в містечку Яблунові. З вікна я бачив, як злітає цвіт, Що білим бувши, зчервонів од крові.
Картавцев катував мене в тюрмі, Мов кінь, іржав, сміявся з мого крику; Прислужники стояли, як німі, Дивились мовчки на людину дику.
Ніхто не усміхнувся, навпаки, В очах присутніх я побачив сльози; А то були солдати, юнаки, Їх погляди згортались, як мімози.
І в камеру внесли вони мене, І я подумав, що повік нестиму На моїм тілі побиття жахне, А в голові – велику мудрість Риму.
Я зізнавався, говорив не все, Дивився в люті очі кадебіста; Я знав, мене неправда не спасе, І не врятує правдомовність іста.
Минулося. Я після катувань Вже не питався, що то є людина, Чи Бог вона, чи сатанинська хлань, Вона – в мені так само не єдина.
В моїх блокнотах я знайшов папір, Де збереглася дуже дивна запись: “Людина знищує сама себе, як звір, Але при тому здатна усміхатись!” 2006
Борися й живи! Чути скорботні дзвони з Хатині. Що там, братове? Пожежа? Війна? Ні, то від болю й ганьби в домовині Янка Купала прокинувся нині І заридав, як труба сполошна: “Горе! Московство вертається знову! Вся Білорусія, наче Хатинь: Спалюють душу, історію, мову, Мамину пісню, зорю світанкову, — Все обертають на попіл і тлінь. Рідного прапора білі обруси Спалені в рабській, підлій крові; Згиньте ж навіки, як обри чи пруси, Полумосквини й напівбілоруси, Що продались ненажерній Москві!” Плаче Купала. Зганьблює бидло. Та Калиновський не плаче. Йому З шаблею спати в могилі набридло — Кличе він бити двоглаве страшидло, Вщент руйнувать тристалітню тюрму. Встаньте, Максими, Янки, Якуби, Ригори, Ніли, Пятрусі, Василі, Встаньте, брати мої, свободолюби, Проти нової хатинської згуби, Встаньте, Антеї, на рідній землі! Чути залізо в білоруському дзвоні, З мертвих встають нездоланні полки, Грають знамена біло-червоні, Не віддадуть москалеві “Погоні” Славні шушкевичі і позняки. О Білорусіє, бита журбою, Рвана манкуртами, псами Москви, Будь же собою, а не рабою, Не покидай нас у розпалі бою, Ти ж невмируща – борися й живи! 1996
Йде з Москви на Україну плова Йде з Москви на Україну плова, Буря, кров’ю низана з нутра... Покришки і скати — міць ґумова Нас обороняла край Дніпра.
На сороковини · “Обнімуть Тебе Шевченко із Франком, з якими Ти мав таємний та незвіданий духовний зв’язок упродовж життя”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Не вб’є мене ця підла маячня, Це віроломство нице і лукаве.
Не проклинатиму, а навпаки Хвалитиму пекельний голос Юди, Що розбудив мене й на всі віки Заклав мій біль в мого народу груди.
І також: Вмирає нація, а ви, Напівділки, напівпоети, Тихенько живете, мов кмети Комуністичної панви.
Продажні, наче ті курви, Безликі, наче табурети, Лякливі, як душа трепети, Пильнуєте свої хліви.
Пильнуйте й бережіться Руху, Своє сумліннячко любіть Гидливо, наче п’яну шлюху! Та жити ви мене не вчіть, Бо ваша повзаюча хіть Не для скресаючого духу!
Останній вірш – це мої улюблені рядки, адресовані зрадникам у найважливіші для України дні 1991 року. Давні мудреці, у вченнях яких Ти шукав ліків для порятунку і навичок для життя, вірили, що Муж після смерті попадає на так звані острови блаженства, де він зможе відпочити після проходження життєвого шляху, який був обтяжений запеклою боротьбою за найвищі ідеали правди, совісті і всі можливі рівні свободи. Вірю, що Ти там знайдеш собі місце! Вічна Пам’ять великому Дмитрові Павличку в усіх масштабах і гранях! Із поклонами та вдячністю, що Ти дав мені фундамент і я переріс в Людину, хоч міг зігнити під впливом соціуму. Плебси не створені для того, щоб думати, а щоб просто жити. Дуже часто для них адаптація – це моральне падіння, а вміння жити – бути підлим вовком в овечій шкурі… На превеликий жаль, таких більшість. У “Діалогах” Сенека розказує про те, скільки недостойних і тупих людей купається в розкоші, які їм дала фортуна через шарлатанство, та вважають себе людьми шляхетної вдачі, а насправді, вони просто бояться почути правду в очі від випадкового перехожого. Твоє орлине виховання підняло мене вище, ніж політ тупої, цинічної, підлої та вічно голодної до вигоди ворони!
Коли надійдуть танки й бетеери, І вдарить по знаменах кулемет, – Ті вмруть, а ті сховаються в печери. Та на майдані лишиться поет.
Він буде сам під кулями стояти Без наляку й жалю, як Прометей, І кров стече… Рабів народить мати, Та він оберне знову їх в людей.
Він знов оберне в Дух скорботне тління, Знов нагадає хто ми, звідкіля. І знов на площах закричить каміння, І вбивці рушать знов з-під стін Кремля.
Знов буде бій! Будуть підступні чвари, Знов честь укрита буде наяву, І знову нас клястимуть яничари, Навколішки вітаючи Москву.
І знов розтануть людських душ мерзлоти, І знов імперію ошкірить сказ, І буде так продовжуватись доти, Допоки правда не прийде до нас.
В століттях буде так! І жодна зміна Не станеться в перебігу епох, Допоки не воскресне Україна, Бо він так хоче – наш безсмертний Бог.*
Твій внук і учень Данило 29 січня 2023 року
_______________ *Вірш “Пророцтво” надруковано в газеті “Літературна Україна” 9 березня 1991 р.
На сороковини · “Обнімуть Тебе Шевченко із Франком, з якими Ти мав таємний та незвіданий духовний зв’язок упродовж життя”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Рятували нас машин колеса, А тепер на нас мотори йдуть, Розтинають нашу землю леза – Ржавої імперії могуть.
Тож тепер потрібні нам окопи – Видима й жахна передова, Спогади про славні Конотопи, В бій благословляючі слова.
Беркути стріляють в наші чола, І московська люта солдатня. Кров тече гаряча, юна, гола В Києві, біля мого коня.
Нас в тюрму нову з тюрми старої Янукович гонить тишкома. Нам тепер потрібно тільки зброї, Спокою й студеного ума! Конча-Озерна, 2014
Війна Війна народу нашого з Москвою Триває і триватиме допоки Не згине дух московського фашизму, Не вмруть його керманичі й пророки.
Москва імперією бути прагне, Отож не треба їй Донбасу й Криму. Їй подавайте Київ і Карпати, Всю Україну, Богом сотвориму.
Про це не думають всі наші півні, І всі братерства й миру кукуріки, Що в президенти рвуться, як скажені, На мить герої, а хахли навіки!
Та не кажи, що в нас нема народу, Бо хто ж то впав на Київськім Майдані, Кого вбивали там чужі солдати, Кати з московської Тьмутаракані?
Кого велів стріляти Янукович, Скажи мені, моя Небесна Сотне! Я прізвища твої щодня читаю, Немов на небесах письмо скорботне.
Війна народу нашого з Москвою – То доля наша, воїнів Європи, Як ми впадем, впаде Париж і Відень, І Рим простелиться Москві під стопи.
І, може, аж на каменях руїни, На спаленищах правди і свободи Господь підніме прапор України, І вийде сам на піднебесні сходи,
І каже нам: “Не падайте з розпуки, Бо ви – земля, але не безголова, – Розп’ята, взята ворогом на муки, Але ж не вбита досі ваша мова!” 2016
*** Благослови, мій Боже, Україну, З’єднай водно всі київські церкви, Завмерлу нашу мову оживи, Козацьку славу підніми із тліну.
Я смерть свою молитвою зустріну, Вклонюсь Тобі з-під каменя й трави, Але не дай, щоб служники Москви Знов обернули край мій на руїну!
Не допусти на княжий трон хохла, Згаси в серцях патріотичні чвари І засвіти будущини світла!
Але як ми достойні лиш покари – Не муч Сибірами, пошли пожари І немічних рабів спали дотла! 2004
Пішов у кращий світ Дмитро Павличко. Для тих, хто не знав, це – мій Дідусь і Вихователь. Вірю, що Тебе там, нагорі, зустрінуть із почестями багато запальних та відомих Мужів. Вірю, що для Сенеки і Луцилія, Платона і Сократа буде велика честь прийняти Тебе в свої ряди борців за правду і справедливість. Прочитай їм свою поему “Учитель”, за яку Тебе хотіли висунути на Нобелівську премію. Давнім і великим мудрецям буде дуже приємно, що Ти їх там згадуєш. Макіавеллі та Аристотель із захопленням прочитають Твої два томи “Української національної ідеї”, яка є блискучим додатком та продовженням безсмертних ідей в легендарних трактатах “Державець” та “Політика”. Обнімуть Тебе Шевченко із Франком, з якими Ти мав таємний та незвіданий духовний зв’язок упродовж життя. Найвеличніші поети людства, такі як Шекспір, Бодлер та багато інших, подякують Тобі за працю над перекладами їхніх творів, завдяки яким вони можуть доторкнутись до струн душі українського читача. Певен, для них буде честь запросити Тебе до їхнього літературного клубу, учасники якого закликають повставати і боротись проти зла і пекла на землі. І, звичайно, Ти побачиш свою дочку Соломію, яка допомагала Тобі з перекладами і Ти її називав своєю вчителькою. Вірю, що вона Тебе познайомить зі Симоною де Бовуар. Зі сльозами на очах Тебе зустрінуть Гессе та Камю, бо вони так часто жалілися, що їм не вистачає людей, які стали Людьми. Юнґ і Ніцше із вдячністю читатимуть Твою інтимну лірику, яка відкриває потаємні куточки тонкощів психології сексуальності та кохання. Безумовно, вони знайдуть відповіді, які не змогли опанувати за життя:
Хочеш бути, як монашка, Та чинити все опроть: Цілувать голівку цвяшка, Що заходить ніжно в плоть. Хочеш бути, як владчиня, Та під іронічний сміх Обертати на трачиння Вірних підданців своїх. Хочеш гратися зі мною, Наче киця з мишачком. Хочеш спати з сатаною
Дмитро Павличко з внуком Данилом. Стопчатів, 2014 р.
І молитися тайком. Хочеш… Я так само хочу Мати лише тебе одну – Як чортицю, поторочу, Монахиню і княжну.
Мрію, що одного дня в моєму житті з’явиться людина, чий розвиток та інтереси дозволять гідно використовувати Твої рядки феноменальної інтимної лірики заради відкриття нових граней процесів та переживань індивідууму в любові і сексуальності, які є найскладнішою та найважливішою матерією для дослідження людського буття. Твій учень Василь Стус вірно чекає із папірцем, який тримав біля серця в тюрмі, де було написано його Сredo, автором якого був Ти:
Не бійсь нічого, доки я з тобою. Іди і правду людям говори! Не жди ніколи слушної пори – Твоя мовчанка може стать ганьбою!
Вірю, що також й інші великі борці за свободу, правду та гідність, які були Твоїми друзями, Тебе там зустрінуть: Тетчер, Буш-старший, Гавел, Тичина, Сосюра, Іван Павло ІІ, Малишко, Макух, Лук’яненко, Сахаров, Білаш, Дудаєв, Cимчич, Чорновіл, Лубківський і багато-багато-багато інших славетних та істинно добрих і сильних справжніх людей, з якими Ти мав духовні зв’язки за життя. Ти заспіваєш із ними своїх пісень в товаристві геніального Івасюка, якого стратили совіти, бо боялись запального мужа з рідкісним пісенним даром. Передай йому від мене, що коли я прогулююсь з друзями по Личаківському цвинтарю у Львові, завжди його відвідую та включаю свою улюблену пісню “Над морем”, яку ви разом створили. Хочу виділити Твого першого вихователя – старшого брата Петра. Його стратили через наклеп сусіда за діяльність в ОУН/УПА. Передай йому, що мазепинка, яку Ти знайшов в братській могилі, коли його відкопував, аби перепоховати із почестями, як це годиться герою, який віддав життя за правду, збережена до сьогодні, бо Ти за нею пильнував, як за зіницею ока, івона була із Тобою на всіх найважливіших мітингах та подіях, бо Ти вірив, що душа Петра допомагає Тобі в боротьбі за незалежну Україну. Я даю Тобі обіцянку, що тепер я буду пильнувати за тою мазепинкою! Кожен раз, коли триматиму її в руках, буду відчувати честь, що її носили мої кровні родичі. А від блазнів, які будуть зустрічатись по дорозі – а певен, що їх буде багато (бо ворона завжди хоче напасти на орла!), прошу Тебе, обороняйся наступними рядками:
Я – перше речення святого дня Із Акту проголошення держави.
Пряма мова · “Останнє покоління “епохи Ґутенберґа”, тобто епохи книжки, епохи, коли художня література завершувала час справжньої “королеви мистецтв”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ 5 березня відзначає високий ювілей знаний в Україні вчений, педагог, літературний критик, автор численних книг з літературознавства, у минулому – випускник Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова, вчитель, директор школи, перший керівник обласної організації НСПУ, а нині – багатолітній керівник кафедри, ексректор Центральноукраїнського університету у Кропивницькому, доктор філологічних наук, член Академії наук вищої школи України Григорій Клочек. “Чи треба вистрілювати всіх вовків?” – над цим та іншими цікавими запитаннями розмірковує ювілянт напередодні свого 80-річчя.
Василь Бондар: Друга половина люд7 ського життя закономірно складається з ювілеїв. У кожного своє ставлення до них: усе залежить і від характеру ювілянта, і від обставин, навіть від віку… Григорію Дмитро7 вичу, у вас позаду не один ювілей, і мені зда7 ється, що нині у вас помінялось ставлення до них. Чому? Григорій Клочек: У молодості я серйозно займався спортом. У студентські роки досягав непоганого результату в спринті, виконав навіть норму кандидата в майстри спорту. Знаю відчуття, коли ти першим торкаєшся фінішної стрічки. Зараз, коли позаду залишилася чимала відстань життєвого марафону, не дуже поспішаєш до фінішної лінії… Навіть не хочеться думати, що вона десь попереду. Тож тепер дні народження та ювілеї не радують… В. Б. Ви людина, як на мене, раціональ7 на, педантична, пунктуальна, відповідальна, не побоюсь сказати – запрограмована… Хто і що зробили вас таким? Якою бачилась вам перспектива дорослого життя? І чи задово7 лені результатами своїх юнацьких проєктів? Г. К. Не знаю, як щодо моєї раціональності, педантичності, пунктуальності – збоку видніше. Але щодо запрограмованості ви точно помітили. Зі студентських років я запрограмував себе на досягнення певного наукового результату. На другому курсі написав дослідження про ритмомелодику поеми Тараса Шевченка “Гайдамаки”. Цю роботу помітили, відзначили. Відчув, що проблеми поетики, художності літературного твору – це моє. Поступово заглиблювався в ці питання. З часом мета конкретизувалася. Деякий час під впливом професора Григорія В’язовського займався психологією художнього сприймання. І це допомогло мені виробити нові підходи до аналізу поетики літературного твору – вони були успішно застосовані під час аналізу поетики “Сонячних кларнетів” Павла Тичини. Сформувалися методологічні принципи аналізу художності літературного твору шляхом моделювання впливу художнього тексту на реципієнта. При цьому використовувався інструментарій психологічної науки. Цей метод я випробував на значному літературному матеріалі – було видано кілька монографій. Мої пошуки підтримали найавторитетніші в 60-70 роках теоретики літератури – Леонід Новиченко, Роман Гром’як, Михайло Гіршман. Цей підхід вивів мене на іншу проблему, вирішенню якої я віддав чимало часу та сил. Поставлена мета – створення теорії літературного твору. Бо ж існував парадокс: існує така наука як теорія літератури. А літературний твір, який є головною одиницею літератури, не був теоретично осмислений як об’єкт, наділений здатністю створювати художні сенси, доносити їх до читача, заряджати його художньою енергією. Довелося вирішити багато питань, допоки не сформувалася цілісна теорія літературного твору. Я її трактую як таку, що має назву “системологічна теорія літературного твору”, тому що твір бачився, розумівся, пояснювався як функціонуюча система. Її достовірність, методологічну спроможність перевіряв аналізом багатьох творів. Підготував навчальну дисципліну для магістрантів, видав навчальний посібник “Синергія літературного твору”. А далі, після вирішення цих завдань теоретичного характеру, – звернення до творчості Тараса Шевченка, до есеїстики Євгена Маланюка… Ось така цілеспрямованість… Кожне нове завдання, що поставало переді мною, витікало з попереднього, продовжувало його. В. Б. А які найзначиміші події ви виділи7 ли б у своєму житті? Дві7три. Г. К. Подій визначних було багато. Але назву лише одну. На п’ятому курсі навчання в університеті я зустрів свою долю в особі чарівної третьокурсниці. Довелося докласти чимало зусиль, щоб одного разу вона погодилася на мою пропозицію… Звати ту третьокурсницю Віра Вишневська. Мати таку дружину – це найбільша в житті удача. Жив і працював, відчуваючи надійний тил. Вона – перша помічниця та порадниця в усьому. Можливо, саме тому я ніколи і ні в чому не заздрю… В. Б. Ви народились у Польщі, а дитинство і юність минули на півдні України. Що означають для вас ці місця? Г. К. Мою родину разом із кількома десятками інших сімей етнічних українців із Холмщини взимку 1945 року розвантажили з небагатим хатнім майном на станції Затишшя, що на Одещині. Розселили в селі Торосове в будинках німецьких колоністів, яких відправили в казахські степи. Пам’ятаю, що навколо села були плантації виноградників та доглянуті сади – німці вміли хазяйнувати. Щоб розповісти, як вихідці з Холмщини пристoсовувалися до нового для них радянсько-колгоспного життя, треба було б написати окреме дослідження. До речі, Григорій Гусейнов не раз підбивав мене до написання спогадів на цю тему. Тут я закінчив школу. Так склалося, що після закінчення університету та однорічної служби в армії я повернувся в Торосове, два роки працював директором школи. За цей час встиг організувати будівництво нової двоповерхової школи. Зараз підтримую зв’язки з директором цієї школи, на її сайті роздивляюся світлини, бачу знайомі прізвища… Взагалі не буває дня, щоб я не згадував своє село. В. Б. Професор і академік, відома по7 стать в українському літературознавстві –
це вже звершений факт. А які в юності, мо7 лодості були інші вибори трудового шляху, омріяні задуми, відкинуті спроби реалізації себе як особистості? Хто на вас впливав? Г. К. Якихось вагань у виборі життєвого шляху не було. Хто вплинув на мій вибір? Сільська бібліотека, яку пам’ятаю до найменших дрібниць. Невеликий читальний зал, де на столах лежали підшивки газет та кілька журналів, серед них, окрім “Огонька” та “Нового мира”, були “Вітчизна” і “Дніпро”, завдяки яким я знайомився хоч і з соцреалістичною, та все-таки тогочасною українською літературою. Була й інша кімната – книгосховище, де я знаходив іншу літературу, яку перечитав-переглянув майже всю. До речі, ця сільська бібліотека серйозно русифіковувала читачів. Мінімум україномовних книжок… Дерусифіковували мене Тарас Шевченко, улюблений поет мого батька, сільського коваля, та кількатомне видання Лесі Українки… Все це визначило шлях до філологічного факультету Одеського університету, куди я вступив, тримаючи в наплічнику жезл майбутнього письменника. Як активний
Григорій Клочек — директор фрунзівської СШ,1970 рік учасник літературної студії часто виступав у дискусіях з аналізом творів інших членів літстудії, виконуючи роль літературного критика. А ще – перша наукова робота, перша публікація в “Літературній Україні”, висока оцінка Василем Фащенком моєї дипломної роботи, рекомендація в аспірантуру – і ось я вибираю шлях літературознавця. Так що поета/прозаїка з мене не вийшло… В. Б. Наприкінці минулого століття у ву7 зах нашого краю працювала когорта відомих усій Україні літературознавців: Микола Смоленчук, Василь Марко, Світлана Бара7 баш, Володимир Панченко, Леонід Куцен7 ко… Якийсь час це була навіть одна кафед7 ра, вами створена. Сьогодні з усіх названих лишились тільки ви. Є ще лавреати премій, з молодших, але… Не діймає самотина? Г. К. До названих прізвищ треба додати ще Олега Попова, автора слів кількох пісенних шлягерів, та Олександра Домаранського – пізніше високого освітянського чиновника. Так, це був склад кафедри, який нині називають золотим. Кафедра досягала таких успіхів, що за досвідом приїжджали представники столичних університетів. Щорічна наукова продукція – кілька монографій та більше сотні статей. Панувала рідкісна для науково-творчих колективів атмосфера взаємоповаги. Творчий успіх когось одного з членів кафедри радував інших. Постійні презентації нових книг, які завершувалися дружніми застільними бесідами. Гадаю, така атмосфера обумовлювалася тим, що кожному члену кафедри була притаманна своя родзинка, що шанувалася іншими. Усі члени кафедри були фанатами науки про літературу. І всі вони фактично представляли останнє покоління “епохи Ґутенберґа”, тобто епохи книжки, епохи, коли художня література завершувала час справжньої “королеви мистецтв”. А потім “епоха Ґутенберґа” досить стрімко почала переформатовуватися в іншу епоху, яку я називаю “епохою Цукерберґа”, засновника соціальної мережі Фейсбук. Це епоха, коли книжка втрачає свою значущість, а її місце займає ґаджет, Фейсбук, інші соціальні мережі, пристосовані впливати на свідомість людини, послуговуючись витонченими технологіями. Таким чином у молоді, яка годинами сидить, вдивляючись у смартфони, формується кліпове мислення, синдром дефіциту уваги. Недавно підрахував, що за роки роботи в університеті під моїм керівництвом було підготовлено та захищено 4 докторські та 17 кандидатських дисертацій. Але ось уже 5 років я не беру аспірантів. Чому? Є чимало розумних студентів. Але це студенти нового покоління, вони вже частково виховані в умовах епохи Цукерберґа. Вони вже не здатні фанатично віддаватися науці про літературу, не бачать у цьому потреби. В. Б. У шевченкознавстві кількома кни7 гами ви сказали вагоме слово. І до вас ось уже понад півтора століття багато науковців і читачів намагались розгадати чар і потуж7 ність Шевченкового генія. У чому полягає цей феномен? Він вузьконаціональний чи планетарний? Г. К. Розгадку чару й потужності Шевченкового генія треба шукати у природі його геніальності. Його інтуїція, точніше, надінтуїція, надзвичайно прониклива. І це надає його творам пророчості, отже, здатності оновлюватися в часі – набувати актуальності в кожну нову епоху. Він першим у світовій літературі став автором твору з глибоким антиколоніальним змістом (“Кавказ”). Першим охарактеризував, причому зробив це не тільки оціночно, а й системно, різнобічно і при цьому дуже точно, сутність російського імперіалізму (поема “Сон” – “У всякого своя доля…”). Євген Маланюк, один із найглибших аналітиків Шевченкової творчості, про поезію “Мені однаково, чи буду…” відізвався як про найбільш пророчу у світовій літературі. Щоб переконатися в цьому, звернімо увагу, як по-новому сприймаються зараз, у час рашистської навали, початкові рядки з поезії “Катерина”: “Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…”. Щодо його вузьконаціональності чи планетарності візьмімо до уваги Франкову тезу: що більше поет виражає сутність своєї нації, то більше він цікавий всьому світу. А Шевченко – поет глибоко національний. Щоправда, Євген Маланюк кілька разів висловився, що його поезія є “герметично закритою” для людей інших культур. Так, мова поезій Шевченка напоєна, за словами Івана Франка, “соком народних пісень”. І тому його твори так дохідливо та вражаюче впливають на українців –
Пряма мова · “Чому така байдужість до проблеми, від якої зале6 жить культурний розвиток поколінь? Відповідь зна6 ходжу в Є. Маланюка: в нашому малоросійстві”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
вони легко декодують їхню образність, їм близька їхня ритмомелодика. А щодо його планетарності треба взяти до уваги той факт, що Тарас Шевченко – світовий рекордсмен за кількістю встановлених пам’ятників (загалом 1167), із них – 99 у 44 (!) іноземних країнах і 1068 (!) в Україні. В. Б. Нещодавно я прочитав “Щоден7 ник” французьких літераторів братів Ґонку7 рів (російськомовне видання на півтори ти7 сячі сторінок) і не знайшов Шевченкового імені бодай через кому серед згаданого. А пи7 сався щоденник фактично по смерті нашого пророка (друга половина ХІХ ст.). Може, ми перебільшуємо планетарність особи Шев7 ченка? Г. К. Хай вас не дивує цей факт, що брати Ґонкури не згадують Тараса Григоровича. Якщо не брати до уваги повість “Маруся” Марка Вовчка, яка у трансформованому перекладі видавця Етцеля десятки разів перевидавалася у Франції і її твори стали класикою французької літератури для дітей, то французи вперше могли почути про українську літературу та Шевченка з доповіді Михайла Драгоманова “Література українська, заборонена урядом російським”, яку він подав на літературний Конгрес у Парижі 1878 року. Якщо українська література в Російській імперії була під забороною, то російська література активно нав’язувалася західноєвропейському читачеві. А в радянські часи вона була одним із засобів пропаганди “руського міра” – про це йдеться у статті Маланюка “Толстоєвський”. В. Б. Ви поділяєте думку про смерть ро7 сійської літератури? Цю тезу ще в 19207х роках висловив Євген Маланюк, а нині тіль7 ки ледачий про це не пише. Г. К. Скажу коротко: для мене, як і, гадаю, для мільйонів українців, російська література і культура, за окремими рідкісними випадками (Антон Чехов, Іван Бунін), померла назавжди. Вона по духу імперська – про це переконливо написав 100 років тому Євген Маланюк у циклі блискучих статей про російську літературу. І тим підтвердив свою неймовірну здатність бачити і відкривати для нас суть речей та явищ. В. Б. У мене таке враження, що й україн7 ська література вмирає з відходом Стельма7 ха, Гончара, Гуцала, Мушкетика, Олійника, Драча, Дзюби, Павличка… Єдина ще Ліна тримає літературне небо над нами. Вам, ма7 буть, ще гостріше пече це зникання україн7 ської духовної Атлантиди. Література втра7 тила свою харизму, вплив на розвиток світу? Г. К. Сумну і тривожну думку висловлюєте, пане Василю, але справедливу. У її точності ще більше переконуєшся, коли, скажімо, познайомишся з книгою американського автора Вільяма Дерезевіца “Смерть митця”, що має красномовний підзаголовок “Як творчі люди виживають у часи мільярдерів і технологічних гігантів”. Йдеться про матеріальне виживання творчих людей. Скажімо, відомо, яка проблема з оплатою письменницької праці. Щоб видати книжку, письменник, як правило, повинен сам знайти кошти. Про якісь гонорари не йдеться… Але є ще й інша проблема – доля художньої літератури в епоху Цукерберґа. Нові покоління, психофізіологія яких набула певних змін (кліпове мислення тощо), виявилися неспроможними сприймати більш-менш довгі тексти. Звідси – втрата інтересу до читання і до книги. Нагадаю геніальне, як на мене, висловлювання Василя Сухомлинського, що “поетичне слово є еліксиром для розвитку мозку дитини”. Виходить, що молоді покоління позбавляються можливості розвивати свій розумово-інтелектуальний потенціал. Все більш відчутною стає загроза перетворення нації на “націю овочів”, тобто на суспільство, позбавлене критичного мислення. Статистика засвідчує, що лише 7 відсотків українців щодня читають книжки, тоді як 48 відсотків нідерландців щодня певний час присвячують читанню. Загалом статистика свідчить, що в скандинавських країнах читають найбільше. То чи ж не цим фактом пояснюється те, що за індексом щастя саме скандинави лідирують у світі? Свідомістю суспільства, яке є “нацією
В. Б. У недалекому минулому ви досить часто й активно втручались у сферу шкіль7 ного викладання літератури. Втручались і впливали. Чи задоволені сучасним станом справ у цій ділянці національного вихован7 ня? Г. К. Так, ця сфера мені близька. Маю чималий досвід учителя-словесника. Потім, вже працюючи в педагогічному університеті, деякий час читав курс методики викладання літератури. Чесно кажучи, сучасний стан літературної освіти мене дуже хвилює. Він, без перебільшення, катастрофічний. Програми складені таким чином, що вивчення літератури відбувається “галопом по Європі”. Скажімо, в 11 класі за 70 уроків, відведених для вивчення української літератури протягом навчального року, треба “пройти” понад 20 письменників та понад 60 творів, серед яких чимало повноформатних романів. Зрозуміло, що в таких умовах жодне заглиблене сприймання художніх текстів неможливе. Та й перелік творів, включених у програму, потребує серйозного фахового перегляду. Саме тому “вивчення” літератури відбувається так: на уроці вчитель встигає переказати якийсь розділ підручника, а на наступному уроці той же розділ учні переказують вчителю. Все це виховує в учнів небажання читати, байдужість до рідної літератури. Років десять тому на замовлення Мі-овочів”, легко маніпулювати. Тому державникам потрібно розуміти цю проблему і шукати шляхи її вирішення. Але от біда: багатьом державним мужам вигідно вирощувати “націю овочів”. І ви знаєте, в чому полягає їхня вигода… Роздумуючи над усіма цими проблемами, пригадується твердження відомого французького вченого Клода Леві-Строса про те, що “ХХІ століття має бути століттям філологічної науки, або ж його взагалі не буде”. Тривалий час, зізнаюсь, я ставився до цього висловлювання як до епатажного. А тепер все більше думаю, що в ньому є зерно істини. В. Б. “Текст “під мікроскопом”” – це ваш метод розгляду, аналізу художнього тво7 ру. Я слухав у вашому виконанні лекцію про новелу Григора Тютюнника “Три зозулі з поклоном”, читав вашу вівісекцію новели Василя Стефаника “Катруся”… У науково7 му світі якось запатентовують подібні ноу7 хау? Г. К. Ні, метод повільного читання (його ще називають читання тексту “під мікроскопом”) застосовувався ще у французьких ліцеях наприкінці ХІХ століття. Це дуже ефективний спосіб у методиці літературної освіти. Застосовується він, щоправда, досить рідко і в академічному літературознавстві. Біологи та хіміки, щоб краще розібратися у структурі досліджуваних об’єктів, вдаються до мікроскопа, це
Чернівці, фестиваль “Червона Рута”. З Михайлом Івасюком, батьком Володимира Івасюка.1989 р.
ністерства освіти і науки розробив концепцію реформування літературної освіти. Подав у міністерство. Результату жодного. Потім на замовлення журналу “Дивослово” розробив концепцію реформування літосвіти у світлі вимог нової української школи. Надрукували. Обговорили. Схвалили. Результату жодного. Опублікував десятки статей на цю тему в провідних ЗМІ. Жодної реакції. Чому така байдужість до проблеми, від якої залежить культурний розвиток майбутніх поколінь? Відповідь на це запитання знаходжу в Євгена Маланюка. Вона – в нашому малоросійстві, що століттями виплекувалось в умовах колоніальної залежності і яке, за Маланюком, є “хворобою” – ось її ми дуже невміло, а то й неохоче (прикладів безліч із нашого теперішнього політичного життя) ізживаємо зі свого національного організму. І чи не найголовнішим симптомом цієї хвороби, за словами Маланюка, є “брак найелементарнішого національного інстинкту”: “В нормальній, незмалоросійщеній психіці кожного сина свого народу існують своєрідні “умовні рефлекси” національного інстинкту: чорне – біле, добре – зле, вірне – невірне, чисте – нечисте, Боже – диявольське. У малоросійстві ці рефлекси пригасають і слабнуть, часом аж до повного занику. В такім стані сама-но праця інтелекту не помагає, бо буде завжди с пі з н е н а”. У нас багато патріотично налаштованих людей із “нормальною, незмалоросійїхній основний інструмент для пізнання. Цей метод дає змогу зрозуміти “таємниці художності”, які не пізнаються іншим шляхом. Я користуюся ним дуже часто. Скажімо, більшість інтерпретацій поезій Тараса Шевченка здійснив, вдивляючись у тексти крізь “вічко мікроскопа”. Якщо і є якийсь мій внесок у розробку цього методу, то він ґрунтується на дослідженні літературного твору як системно організованої цілісності, на вивченні функціональності виражальних прийомів з позиції психології їхнього сприймання. В. Б. Свої інтелектуальні спроможності ви спрямовуєте переважно на дослідження (пізнання й тлумачення) творів класиків (Шевченко, Франко, Винниченко, Тичи7 на…). На сучасників, окрім Григорія Гусей7 нова, не звертаєте уваги. Це свідомо чи бра7 кує часу, немає достойних об’єктів, неціка7 во? Г. К. Григорій Гусейнов цікавив і цікавить мене як видатний майстер літератури факту. Я вже давно переконався, і світовий досвід це підтверджує, що з плином часу література факту набуває все більше переваг над літературою вимислу. А те, що я зосереджений на кількох іменах класичної літератури і рідко вдаюся до літературної критики, пояснюється потребою концентрувати увагу на головному для себе. Усього не охопиш. Така концентрація уваги особливо необхідна в наш час бурхливих інформаційних потоків, яким не варто піддаватися. Тут свою поведінку треба контролювати.
щеною психікою”. Але тягар малоросійства величезний. Саме він, на жаль, поки що визначає “с п і з н е н і с т ь” національного інтелекту у вирішенні життєво важливих для нації проблем. І наостанок скажу, на мою думку, найголовніше: уміле викладання української літератури в школі за уміло сконструйованою програмою, яка була б зосереджена на неспішному та глибокому осягненні нашої класики, мала б не лише важливе націєтворче значення, а й виконувала б профілактичну функцію, оберігаючи свідомість молодих поколінь від наслідків, що творить епоха Цукерберґа. Йдеться ж про “еліксир для розвитку мозку”! В. Б. Одна з ваших книг має назву “Енергія художнього слова”, що дає мені право думати: справжність літературного тексту ви можете визначити з двох7трьох строф поезії, кількох абзаців прози. Але ос7 танніми десятиліттями з’явились тексти, на7 віть цілі книги, над якими ламаються списи й ніяк не доламаються. Бо одні люди ці тексти вважають ледь не геніальними, інші – гра7 фоманією. Свобода слова й друку, соціальні мережі й ютюб створили для симулякрів комфортні поля розмноження й піднесення. Це сприяє розвитку літератури чи знецінює вагу й красу справжнього художнього слова? Г. К. Вчені, які вивчали життя оленів у тундрі, помітили, що коли мисливці повистрілювали всіх вовків, які нападали на стада оленів, ганяючись за ними по тундрі, то виявилося, що в стадах почала збільшуватись кількість фізично немічних оленів. Причина? Вовки для оленів були своєрідними тренерами. Зараз відсутня літературна критика. Немає “вовків” – немає тих, хто б принципово та аргументовано визначав “хто є хто” в літературі, був би нещадним до появи графоманства. Ні, ми собі погано уявляємо ті важкі наслідки, які загрожуть літературі через відсутність високопрофесійної критики. В. Б. Григорію Дмитровичу, вас знають переважно як науковця, педагога. А ще як фотомайстра – бачив не раз ваші чудові фо7 топейзажі. Це не єдине ваше хобі? Г. К. Чесно кажучи, у мене немає часу на хобі. Рідко беру в руки фотоапарат. А якщо, буває, вдасться зняти цікаву світлину, то, вочевидь, це пояснюється тим, що маю здатність бачити красиве у природі… В. Б. Чи можете дозволити собі читати щось просто так, не думаючи, що про прочи7 тане треба буде писати7досліджувати? Г. К. Так. Якщо ввечері вдається знайти якусь годину для читання, як ви кажете, “просто так”, то це щаслива година. Стараюся цією годиною завершувати робочий день, який, як правило, триває 10-12 годин. Віддаю перевагу мемуарам, епістолярію. Зараз поволі, з насолодою та інтересом, читаю спогади Григорія Костюка “Зустрічі і прощання”. Перед тим проводив вільний час із Докією Гуменною (“Дар Евдотеї”). В. Б. І ще раз про запрограмоване життя: чи були на різних етапах вашого життя нере7 алізовані творчі задуми? Г. К. Ніяк не можу завершити книжку-посібник “Мистецтво учителя-словесника”, яку задумав ще в часи роботи у школі. Потрібні творчі відпустки. Але зараз вони не практикуються. В. Б. Про нереалізовані задуми запитую ще й тому, що їх можна реалізувати. Чим пе7 реймаєтесь сьогодні? Які літературознавчо7 видавничі маєте плани? Г. К. Завершую навчальний посібник про життя і творчість Марка Вовчка. Що не кажіть, а загальновизнано, що вона – другий після Тараса Шевченка талант. Сам Тарас Григорович говорив, що Жорж Санд у “куховарки не годиться Марії Вілінській”. Необхідно завершувати книжку “Шевченкіана Євгена Маланюка”. Вдалося зібрати із різних першоджерел близько двох десятків есеїв про Шевченка. Опрацьовувати є що – примітки, передмова. Є ще один пункт плану – особливо важливий. Але про нього говорити не буду – щоб не наврочити… Життя, дякую Богу, продовжується…
Спілкувався Василь БОНДАР, м. Кропивницький
Шевченкіана · “Місто святе, затишне і людяне, місто, що залишає ніжні спогади. Недарма Шевченко подав його образ таким, який може перевернути душу”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ “Шевченко і Київ” – тема ніби й відома, а ще й досить об’ємна, хоча не так багато часу доля відвела поетові саме на Київ. Але його перебування тут залишило глибокий слід в історії міста, Шевченко створив його неповторний образ у поезії та малярстві. Він любив Київ більше, ніж будьяке інше місто. Досить сказати, що сама його назва згадана у творах поетичних і прозових, у “Щоденнику” 55 разів (уперше у поемі “Катерина”). Всі героїні його поем: Оксана (Слепая), Ярина (Невольник), Ганна (Наймичка), відьма (Відьма, Осика), Титарівна (однойменна поема), вдова (Ой, крикнули сірі гуси…) ходили у Київ на прощу, а героїня повісті “Близнецы” Параска Осипівна їздить щороку на свято Успіння до Києво- Печерської Лаври та ще й привозить звідти білого дніпрового піску, щоб посипати долівку.
Надія НАУМОВА, Музей історичного центру міста Києва
Можна без перебільшення сказати, що в Києві минули найкращі моменти життя поета, і навіть на засланні йому снився Видубецький монастир, Межигірський Спасі Дзвонкова криниця, про що він записав у “Щоденнику”. Образ міста, яке може змінити всі думки і почування, навернути людину на праведну путь, подано у написаній на засланні поемі “Варнак”. В однойменній повісті, яка ніби є продовженням поеми, зображено героя, з яким автор знайомиться на засланні. Його звуть Кирил, його велична зовнішність привертає увагу, а він, оповідаючи новому знайомому і земляку про своє минуле, згадує Київ і його околиці, зокрема Китаївську пустинь і печери, у яких влаштував собі тимчасову розбійницьку оселю. Ті печери бачив, і у них бував і сам Шевченко, і опис цієї місцевості передано його словами. Навколо золотоглавого Києва відбуваються події у повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали”. Опис весняної повені на Дніпрі у цій повісті вражає образністю: “Зима с контрактами и прочими радостями невидимо мелькнула передо мною. Перед лицом мартовского солнца сконфузился и почернел мартовский снег. Ручьи весело зашевелились в горах и побежали к своему пращуру Днепру-Белогруду сказать о приближении праздника богини Яры. С любовию принял лепечущих крошек старый Белогруд и распахнул свою белополую ризу по самые Бровары. Рязанова трактир, как голова утопленника, показывался из воды. А гигантский мост, как морское чудовище, растянулся поперек Днепра и показывает изумленному человеку свой темный хребет из блестящей пучины”. Цей опис залишається загадкою, бо в час перебування поета в місті знаменитий ланцюговий міст ще не побудували, були лишень переправи паромна та наводницька (понтонний міст встановлювали вже після повені). Споруджений французьким архітектором Чарльзом Віньолем у 1853 р., він став окрасою міста. Але можна припустити, що Шевченко міг намалювати міст через Дніпро у своїй уяві, адже чув, чи читав про його спорудження, а побачив його і проїхав по ньому уже у 1859 році. Маємо нині близько 25 зображень краєвидів Києва і його околиць, два відомих офорти “У Києві” та “Видубецький монастир” з альбому “Живописная Украина” за малюнками, виконаними у 1843 р. Так цікаво глянути на них і одразу ж впізнати ці місця. На обох зображено Дніпро, з яким у Шевченка поєднувалися Київ і Україна. Саме слово “Дніпро” на сторінках Шевченкових творів зустрічається 88 разів. А ще чудові акварелі, живі, заповнені стафажними зображеннями людей: жителі міста, прочани, торговий люд. Їх художник зобразив на тлі відомих пам’яток: соборів Михайлівського і Софіївського, церкви всіх Святих, побудованої гетьманом Іваном Мазепою на економічній брамі Києво-Печерської лаври; Олександрівського костелу. На останньому краєвиді так гарно передано неповторний ландшафт, адже згори, з валу, на якому був зведений костел, видно будівлю університету і пожежну каланчу на валу, частина якого збереглась до нашого часу. Тема малярських творів Шевченка, виконаних у Києві, широко досліджена, вони прокоментовані у Академвиданні. Але є ще чимало нез’ясованих запитань. У 1845 р. Тарас Шевченко, закінчивши Петербурзьку Академію мистецтв, приїхав у Київ і почав працювати художником у Тимчасовій комісії з розбору старожитних актів, створеній при університеті Св. Володимира. Генерал-губернатор Київський Подільський і Волинський Д. Г. Бібіков не те щоб захоплювався історією і пам’ятками, але опікувався Археографічною комісією. Це була спроба ввести історію літописного Києва у російське русло, хоча сама Україна як самобутня і окрема етнічна одиниця його мало цікавила, про історію її народу він не мав жодного поняття, але бажав приписати собі заслуги з вивчення краю, правити яким був поставлений у 1837 році. Художник Шевченко мав виїздити у різні місцевості і не лише зафіксувати пам’ятку на місці, але й записати пов’язані з нею перекази, легенди, зразки народної творчості. У правителів виник задум видати альбом літографій, присвячений Києву. Ми знаємо про цей намір і про те, що Шевченко разом із художником М. Сажиним малював види Києва, зі спогадів приятеля Шевченка О. Афанасьєва-Чужбинського. Вони втрьох оселилися на Козиному болоті, в будинку чиновника І. Житницького. Ось що пише він у своїх спогадах: “Шевченко задумал снять все замечательные виды Киева, внутренности храмов и интересные окрестности. Сажин взял на себя некоторые части, и оба художника пропадали с утра, если не мешала погода”. З цього видно, що ініціатива належала все-таки Шевченку. Вони так тісно співпрацювали, що шевченкознавці мали чимало мороки з малюнками, підписаними Сажиним після арешту поета, може, навіть із добрими намірами. Першим на цьому шляху був Яків Затенацький, який повернув акварелям “Аскольдова могила” і “Церква всіх Святих” Шевченкове авторство. Пізніше до цієї теми підійшов відомий науковець Володимир Яцюк, завдяки спостережливості та переконливій аргументації якого кількість видів Києва збільшилася на чотири одиниці. У альбомі “Святий Київ наш великий”, який супроводжується розлогою статтею упорядника, три малюнки подано під двома прізвищами: Шевченко, Сажин. Звісно, що у ХІХ ст. не лише Шевченко і Сажин малювали Київ, але в акварелях цих двох художників є щось таке, що на рівні не лише зображень, але й емоцій, передає неповторну атмосферу міста з його величними пам’ятками минулого, які сусідять з побіленими дерев’яними будиночками у садах, рибальськими халупами, мальовничими околицями, спонтанними базарчиками. Вражає у цих художників уміння наблизити глядача до зображення, ніби ввести його у краєвид, який подається на рівні людських очей. А ще на акварелях добре проглядається неповторний ландшафт міста, розташованого на дніпровських кручах, ще не забудованих і не порослих деревами, який полонив усіх своєю красою. Місто святе, затишне і людяне, місто, що залишає у серці ніжні спогади, і, нарешті, центр всеслов’янський (це мали на увазі кирило-мефодіївці!). Недарма Шевченко подав його образ таким, який може перевернути душу, повернути людині віру у життя. Дивлюся Мов на небі висить Святий Київ наш великий, Святим дивом сяють Храми Божі, немов З самим Богом розмовляють. Дивлюся я і сам млію Тихо задзвонили у Києві, Мов на небі… В уже згаданій повісті “Близнецы”, що просто еманує київськими краєвидами і спогадами, є такий щемливо-ліричний уривок, який цитується у всіх путівниках: “Далеко, очень далеко от моей милой, моей прекрасной, моей бедной родины я люблю иногда, глядя на широкую безлюдную степь, перенестися мыслию на берег седого Днепра, но чаще всего я лелею мое старческое воображение видами золотоглавого, садами повитого и тополями увенчанного Киева…”. У цієї цитати є промовисте продовження: “И
Фотопортрет Т. Шевченка, зроблений І. Гудовським, 1859 р.
после светлого и непорочного восторга, навеянного созерцанием красоты твоей неувядающей, упадет на мое осиротевшее сердце тоска. И я переношуся в века давноминувшие и вижу его, седовласого маститого кроткого старца с писаною большою книгою в руках, проповедующего изумленным дикарям своим и кровожадным и користолюбивым поклонникам Одина. Как ты прекрасен был в этой ризе кротости и любомудрия, святой мой и незабвенный старче”. Ім’я цього старця Андрій, той апостол Андрій Первозванний, що вражений красою берегів Дніпра, поставив хреста на високому пагорбі над рікою і прорік його християнське майбутнє. З цього уривку дізнаємося, що Шевченко вірив у переказ, переданий літописцем Нестором, і досить негативно ставився до язичників. Символічно, що в цій повісті йдеться про Лаврську дзвіницю і типографський ґанок і про панораму Старого Києва з Царського саду. Просто не віриться, що Шевченко не малював Андріївську церкву. Варто придивитися до малюнка, який зберігається в Національному художньому музеї і вважається роботою Сажина: Андріївська церква, дорогою, що піднімається з Подолу, іде селянин з ціпком, у шапці, образ його часто повторюється серед постатей на малюнках Києва, він впізнаваний, починаючи ще із “Знахаря”… Геніальний твір Растреллі було видно звідусіль. Загалом маємо дев’ять зображень, на яких видно церкву Андрія Первозванного: “Київ з-за Дніпра” (Шевченко, Сажин), “Краєвид з Щекавиці”, “Церква Андрія Первозванного”, вигляд з Подолу, “Щекавиця”, видно її і на акварелях “Куренівка”: всі вони відомі як роботи Сажина. Ще один вид Андріївської церкви з Подолу – літографія за малюнком Сажина, а може, й за малюнком Шевченка. Принаймні кільком із цих малюнків потрібно повернути шевченкове авторство, хоча б підняти це питання, розібратися з аквареллю “Андріївська церква”, у ній є щось таке близьке, що якби не стояв підпис Сажина, то ми неодмінно впізнали б у ньому Шевченка. Ще один малюнок-загадка, який у Академічному виданні подається-то як нерозшуканий, то як відомий за згадками (на жаль, не репродукується), пов’язаний із епізодом, про який Тарас згадує у повісті “Близнецы”. Ця повість написана від першої особи, її автор з типографського ґанку почув сміх і голоси двох жінок, що, як з’ясувалося, були сестрами і приїхали до Києва на храмове свято. Згодом він познайомився зними у Царському саду, молодша попросила його намалювати краєвид Києва у променях сонця, яке заходить. За сюжетом повісті на її прохання він наступного дня приніс уже закінчений малюнок. А скоро вже називав її своєю нареченою. Нині цей малюнок відомий за копією, яку колись приносили до музею Шевченка. Музей відмовився взяти її, мотивуючи, що це не оригінал (він перебуває очевидно у приватній колекції Петербурга). Це зображення було дуже дорогим для поета, про що він писав із заслання в листах Сажину, Андрієві Лазугубові, просив того зайти до Сажина і забрати малюнок. На що Лизогуб відповів: “Бачив Сажина, він мені показував Ваш лист, де Ви просите переслати до Вас рисунки і альбом і ще дещо, да й казав мені, що він подавав докладну записку об тих рисунках, але їх немає, кудись буцім вони повтікали, чи що. Кажуть у Петербург…”. Писав Шевченко і цивільному губернатору І. Фундуклею, просив його повернути відібрані у нього малюнки, пропонував поміняти “Царський сад” на оригінальний малюнок Ватто. З цього видно, що таких зображень, мабуть, було декілька. На згаданій копії ми бачимо і самого поета, що сидить на лавочці з дівчиною, аз другого боку двох чоловіків, які ідуть. Водному з них упізнаємо Тараса вже з вусами, такого, якого знаємо в час його заслання. У повісті Тарас називає дівчину
Перше київське фотоательє, облаштоване Іваном Гудовським на Хрещатицькій площі
Шевченкіана · “Йому дорогі хати у садах, круті схили, порослі дерезою, вишневі садки, липи і, звичайно ж, тополі, які ми бачимо на всіх його малюнках”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Глафірою і закінчує історію так: “Весной они приехали в Киев, но, увы, меня уже там не было. Я далеко уже был и о мелькнувшей радости вспоминал как о волшебном очаровательном сне”. Можлива така версія щодо побутування цього малюнка: один із незакінчених варіантів художнику таки віддали, і він викінчив його, зобразивши самого себе два рази. Ця акварель і вплинула на написання повісті, герой якої Саватій Сокира і уподобаннями, і характером схожий на Шевченка, а ще він так само любить Київ. Тарас разом з ним переноситься у минуле, згадує ті місця, де бував, які малював. Тільки у цій повісті Київ і його топоніми згадуються 40 разів. Саватій навчається на факультеті медицини Київського університету, він любить гуляти по Красниці (нині Паркова алея), тут і Київська духовна академія, Поділ, Контракти, Хрести, церква Миколи Святоші (Троїцька надбрамна), яку він, правдоподібно, теж малював, Скавика, Типографський ганок, дім Сиволапихи, Московська, Рейтарська вулиці, Хрещатик, Зелений готель на Печерську, Кинь-Грусть і той самий Царський сад. Ця вставка-спогад займає 4 сторінки як окремий сюжет, заради якого і була написана повість. Тут згадано і художника-іконописця Сенчила, і отця Досифея, і отця Іоакима, що завідує печерами. А ще у ній присутній Шевченко (їх тут аж три): це, як було вже сказано, Саватій Сокира, який є втіленням ідей і переконань автора, що любить, як і Тарас, народну пісню, художник Ш., з яким Саватій Сокира знайомий, і нарешті, автор, добрий знайомий Никифора Сокири, батька двох підкинутих близнят. Тепер він рядовий засланець, який бачить себе знову на ґанку друкарні, де колись зустрів двох сестер, він ніби заглядає в майбутнє: “Много лет и зим пролетело после этого события над моею одинокою уже побелевшею головою. Я опять в Киеве опять посещаю заветное крыльцо. И теперь накануне праздника Успения Богородицы после ранней обедни, вышел я на типографское крыльцо и, любуясь пейзажем, вспомнил то счастливое, давно мелькнувшее счастье”. Повертаємося до Сажина… Видається, що загалом непоганий художник, з дипломом Академії, не став би таким відомим і не дістав би звання академіка, якби доля не звела його з Тарасом Шевченком, який передав йому свою любов до Києва. Саме за олійну роботу “Внутрішній вигляд Софійського собору”, яка нині у Національному музеї Варшави, він отримав це звання. Але яким чином і коли вона туди потрапила? У Софії є ще акварель “Внутрішній вигляд Софійського собору”, яка теж приписувалася Сажину (тепер цілком ясно, що це твір Шевченка, хоча фонди Софії не поспішають міняти автора), але стафажні зображення відповідають підготовчим начеркам Шевченка до картини “На пасіці”. Стафажні зображення на олійній роботі теж такі шевченківські… Але найпереконливіше “тягне”, як то кажуть, на Шевченка акварель “Видубецький монастир”, що зараз перебуває в Російському музеї Петербурга. На ній зображено Георгіївську церкву, власне її фрагмент. Варто порівняти цю композицію з композицією церкви всіх Святих. Художнику дуже хотілося намалювати тополю, що притулилася до храму, і тінь від тополі на стіні цілком подібна до тіні на стіні галереї церкви. Так, це стиль Шевченка, імпресіоністичний, спонтанно обраний ракурс, завжди улюблені тополі. На іншому малюнку “Видубецький монастир” (автор Сажин) зображено в’їзну браму, видно і Георгіївський храм, і Михайлівську церкву, кучеряві неживі дерева, зовсім не такі, як у Шевченка. Ще один цікавий момент з Золотими воротами. Про те, що Шевченко їх малював, залишив спогад О. Афанасьєв-Чужбинський. Художник вийшов зранку, взявши з собою все необхідне для малювання. Оскільки весь день його не було, то приятель пішов його шукати (Золоті ворота якраз недалеко від їхнього мешкання). Сталася пригода: Тарас знайшов маленьку дівчинку, яку згубила нянька, мав намір віднести її у поліцію, але дуже хотів закінчити роботу до заходу сонця. Тут прибігла мати, і все закінчилося добре. Так ось, акварель Шевченка “Золоті ворота” вважається нерозшуканою, натомість маємо акварель Сажина. На ній бачимо літописну пам’ятку, на тлі Софійського собору та його споруд, хлібну Софії (печуть хліб, іде дим із комина) і знову ті ж постаті: чоловік у кобеняку і шапці, жінка в намітці, віз, запряжений волами, об’їжджає ворота, ще не з’єднані двома залізними опорами. У лівому нижньому куті автограф: “М. Сажинъ”. Всі підписи зроблені на малюнках олівцем в один час. Виникає цілком логічне запитання: а де ж ділася, мов крізь землю провалилася, Шевченкова робота? Тарасові не подобалися казенні будівлі Миколаївської епохи, він відгукнувся негативно про Інститут шляхетних дівчат, про пам’ятник князю Володимиру, нічого не сказав про Ланцюговий міст. Йому дорогі хати у садах, рибальські халупи, що ліпилися біля підніжжя круч над Дніпром, круті схили, порослі дерезою, вишневі садки, липи і, звичайно ж, тополі, які ми бачимо на всіх його малюнках – все це і творить образ Києва. Згадаємо ще одну акварель, до речі, не підписану Сажиним (НХМ) “Вид Подолу з Верхнього міста”. Це, власне, вид з Андріївського узвозу, з якого відкривається панорама Подолу з усіма церквами аж до Дніпра. Але на передньому плані садиба: невеликий будинок з похиленим ґаночком і розібраним дахом, тут і корова з телятком, кози і рябий пес; посеред двору стоїть, мабуть, його хазяїн, трохи далі жінка з відрами на коромислі. У правому нижньому куті улюблені шевченкові лопухи і будяки, він їх завжди підставляв на малюнках. А поза садибою іде жінка з дитиною на руках. Цей мотив жінки з дитиною часто повторюваний на Шевченкових композиціях, як і жінка з відрами, яка є на “Аскольдовій могилі” (там такі ж лопухи й будяки). Бачимо подібні постаті на Сажинових акварелях “Розкопки монастиря Св. Ірини”, “Церква Андрія Первозванного з Подолу”, “Поділ з Андріївської гори”, “Кирилівський монастир”, “Куренівка”, на літографії з його малюнка “Театральна площа”. Чи означає це, що саме Сажин зображав цих жінок з дітьми і з відрами на коромислі? Може, треба переглянути їх і повернути Шевченкові, принаймні, зазначити його ім’я, як співавтора. Це буде не так легко зробити. Але, основне, що ці акварелі передають атмосферу реального життя і побуту Києва: тут і чиновники, і шляхтичі, і панянки, і навіть вершники. Зображення мають жанровий характер, відтворюють картини тодішнього київського життя, але основне у них – це постаті у народних строях. Ми бачимо справді український Київ. Цілком логічно припустити, що деякі композиції були таки переведені у літографії з зазначенням “за рисунком невідомого автора”. Але хто тоді міг згадувати ім’я Шевченка? Ще трохи про місця проживання Тараса Шевченка в Києві. Місто так міняється і перебудовується, що деякі будинки, де він зупинявся чи жив, зараз просто зникли, важко навіть вказати на місця, де вони стояли. Назвемо ті, що залишилися лиш у спогадах: готелі Зелений на Печерську і
Тарас Шевченко. Церква Всіх Святих у Києво6Печерській лаврі. 1846 р.
той, що був біля Бесарабки, готель “Європа”, до ресторану якого заходив Тарас, був знесений відносно недавно. Немає будинку біля Стрітенської церкви, там поет відвідував свого друга юності Івана Сошенка і познайомився з його колегою М. К. Чалим. У 1970-х рр. знесено будинок купця Смирнова, де було перше київське фотоательє, облаштоване Іваном Гудовським. Маємо нині дві світлини, виконані ним: поет у білому костюмі і чорному сюртуку. Тепер там готель “Козацький”. Немає будинку отця Юхима Ботвиновського, який взяв Тараса Шевченка на поруки тоді, коли його, заарештованого, привезли до Києва. А от будинок “присутственних місць”, де у Шевченка брали дізнання, і де його наставляв, прийнявши особисто, сам генерал-губернатор князь І. Васильчиков, донині служить. Немає одноповерхового будинку учителя латини ІІ гімназії Івана Юскевича-Красковського на вулиці Ірининській, у якому Тарас бував принаймні двічі на вечірках: у 1847 р. звідси проводжали Куліша за кордон, а в серпні 1859-го – Шевченка до Петербурга. Співали цілу ніч, бо свято Успіння, а вдосвіта поет пішов на Пріорку, щоб забрати свою “мізерію”, і вже звідти друзі провели його до Дніпра. Оце і є останній притулок поета у Києві, про який нині чомусь великі науковці висловлюються, як про феномен міського фольклору, піддаючи сумніву спогади Варвари Пашковської, яка продиктувала їх своїй сестрі Стефанії. Спогади, надруковані у журналі “Пчела” у 1875 р. Стефанією Крапівіною, назвали вигадкою, заодно залучивши до брехунів і першого біографа Шевченка, інспектора ІІ Київської гімназії Михайла Чалого. Він став другом Шевченка, організував прощання з поетом у церкві Святого Різдва, поховав його у Каневі, а потім впродовж 20 років писав, до того ж дуже сумлінно, біографію поета. У своїй книзі він згадав Пріорку чотири рази, і це, крім спогадів Крапівіної, які він теж туди увів. Чого б йому брехати, він же і сам бував у тому будинку, коли влаштував зустріч поета з молоддю на Оболонських луках, а це зовсім поряд. Мешканці Пріорки (великий приватний сектор тут ще існував до 80-х рр. минулого століття), жили на одному місці патріархальним укладом великими родинами. Чи люди, що зберегли пам’ять і перекази про мешкання тут поета, читали журнал “Пчела”? Вони передавали усно живі перекази своїм внукам, дехто з них дожив до радянських часів. Так ось, у 1921 р. у Покровській церкві на вул. Мостицькій була українська парафія, і громада уже тоді ставила питання про відзначення будинку. На зібранні був присутній старий Онуфрій Кихно, який хлопчиком знав Шевченка. Працівники нинішнього музею “Хата на Пріорці” зібрали всі спогади старожилів. Чомусь немає такого фольклору на Деміївці чи Солом’янці. Не можна зрозуміти, чому це піддається сумніву. Хоч трошки і можна… До речі, Тарас зробив проєкт своєї майбутньої хати, використавши план тієї, у якій знімав кімнату. Проєкт будинку на вул. Вишгородській, датований 1857 р., зберігається в обласному архіві міста, його копію можна побачити в музеї. Час фіглярства і скоморошества, який відверто панує нині, любить карикатурні портрети, воскові фігури. Коли це поет ходив у такому костюмі, в якому його зображають? Скажімо, далеко цій фігурі до тих, що експонуються в Музеї мадам Тюссо. А яку гарну фігуру можна зробити за світлиною Гудовського! Шевченко сидить у своєму білому костюмі, який нині експонується в Будиночку-музеї на Майдані… Можна також відтворити інтер’єр із фікусом, який ми бачимо на знімку. І науковість, і естетика, і розум.
Література 1. Затенацький Я. Невідомий твір Т. Г. Шевченка / Я. П. Затенацький // Мистецька спадщина Т. Г. Шевченка . – Вип. 1. – К., 1959. 2. Святий Київ наш великий. Малюнки Тараса Шевченка та його сучасників. / Упор. В. Яцюк та ін. – К., Мистецтво, 2004. (№№ 17, 18, 21, 24, 26, 28, 29, 30, 31, 33, 39, 44, 45). 3. Шевченко Т. Повне зібрання творів у 12 томах. – К., Наукова думка. Повісті. 2003. 4. Наумова Н. Г. Акварель Тараса Шевченка “Царський сад”. // Пам’ятки України. Науковий альманах, 2017. – С. 71–75. 5. А. С. Афанасьев-Чужбинский. Воспоминания о Тарасе Шевченко. // Воспоминания о Тарасе Шевченко. – К., Дніпро, 1988. – С. 101–104. 6. Пчела. Русская Иллюстрация. Воскресенье. 2 ноября. 1875. – С. 501–503. 7. Чалий Михайло. Жизнь и произведения Тараса Шевченко. – К., 1875. – С.143–149.
Абетка відомих імен · “Для мене важливо жити саме в Україні – тут і мовне середовище, і традиції, і енергетика землі, енергетика рідних людей та рідного театру”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ У Національному академічному театрі опери та балету України імені Тараса Шевченка нещодавно показали оперу Джакомо Пуччіні “Флорія Тоска” (режисер-постановник Анатолій Солов’яненко), головну роль у якій виконує народна артистка України, лавреатка Шевченківської премії Людмила Монастирська. Сьогодні пані Людмила – гостя “СП”.
– Що ви можете розповісти про цю виставу і вашу роль? – Виконувала я цю партію разів 200, якщо не більше. У Національній опері України прем’єра відбулася у 2017 році. Всі ці роки поруч зі мною на сцені баритон Олександр Мельничук, який виконує роль барона Скарпіа. Крім цієї опери, разом з ним співаємо у “Набукко”. А з Дмитром Кузьміним (Маріо Каварадоссі) це наш спільний дебют, вперше граємо разом на сцені. Дуже люблю цю роль. Ця вистава емоційно насичена. Загалом у всіх операх Дж. Пуччіні, Руджеро Леонкавалло, П’єтро Масканьї емоції просто зашкалюють. Друга дія для мене тут, як вистава у виставі. Зовсім скоро вже не вперше виконуватиму цю партію у Metropolitan opera (США). А раніше її виконувала як у США, так і в багатьох європейських театрах. Якщо говорити про київську постановку, то вона дуже органічна – нам легко і комфортно в ній. Хотіла б окремо зазначити, що тут дуже вдало підібрані костюми, правдива, ретельно продумана кожна деталь. Всім рекомендую прийти до нашого театру саме на цю виставу. – Ви згадали про костюми. А загалом яке значення має костюм для оперного виконавця? – Надзвичайно велике. Я заспівала багато вистав у Національній опері і завжди мої костюми створювала Марія Левітська зі своєю чудовою командою. Вона дуже прискіпливо ставиться до історичної і стилістичної складової костюма тієї чи іншої епохи в кожній виставі. І не менш майстерно “вписує” артиста в костюм. Приміром, у моєї героїні з “Набукко” п’ять костюмів і кожен з них, окрім того, що є витвором мистецтва, ще й підкреслює той чи інший момент вистави. – Перші дев’ять місяців війни ви були за межами України. Що можете розповісти про цей період життя і творчості? – Війна застала мене в Неаполі. Там мала контракт на виконання головної партії в опері “Аїда”. Вже доспівувала останню виставу і збиралася до Києва. Мала квиток на 27 лютого. Але довелося їхати до Варшави, і вже звідси літала в різні країни. Брала участь у концертах на підтримку України, особливо багато їх було в березні. Один із таких концертів відбувся 27 березня у Гранд-Опера (Париж). Там разом з колегами ми виходили на сцену з українським прапором. А коли виступала у квітні у Метрополітен-Опера (Нью-Йорк), то саме в мене теж виникла ідея вийти на поклони з нашим жовто-блакитним прапором. Тоді мене запросили виступати замість російської співачки, і такий крок здався логічним. Зізнаюся, емоції тоді переповнювали. У мене там було п’ять вистав. З рідним прапором виходила на першу і третю. До речі, третя вистава транслювалася на весь світ.
Також я виступала в Італії на фестивалі, присвяченому Джузеппе Верді, у місті Парма, де він жив і творив. У Болоньї разом із львівською диригенткою Оксаною Линів виступила під час заходів, присвячених 150-річчю від дня народження Соломії Крушельницької. Виконувала “Реквієм” Верді на підтримку України у Варшаві. Дала великий концерт у Латвії. А ще заспівала “Тоску” у Берліні. Було багато інших виступів, про які зараз навіть важко пригадати. Деякі запрошення довелося скасувати – я та мої колеги відмовитися брати участь у концертах та виставах, де мали виступати російські співаки. Дуже скучала за своєю домівкою. Тут залишилися мої батьки, брат, син (донька поки за кордоном). Мені вдома навіть дихається легше. – За роки своєї творчої кар’єри ви багато гастролювали за кордоном. Чи були пропозиції залишитися? – Так. Свого часу їх було досить багато. Зокрема, пропонували залишитися у Швейцарії. Чимало моїх колег і досі не вірять, що я відмовлялася. Для мене дуже важливо жити саме в Україні – тут і мовне середовище, і традиції, і енергетика землі, енергетика рідних людей та рідного театру. – Любов до музики і пісні у вас очевидно від батьків? – Так, те, що я стала оперною співачкою, багато в чому заслуга батьків. Тембр голосу від мами – у неї академічно поставлений голос від природи. Але мама обрала інший шлях, стала педагогом. Коли батьки почали помічати мої вокальні задатки, то дуже мене підтримали. Саме їм вдячна, що пішла по цій стежці. Навчалася в Музичному училищі імені Глієра та Київській консерваторії (нині Національна музична академія України). Вдячна своїм педагогам Івану Паливоді (музичне училище) та Діані Петриненко (консерваторія). Це брат і сестра, які стали для мене взірцем як особистості і як співаки. Починала навчатися в Києві, коли мені було лише 15 років. Для всіх своїх студентів Іван Гнатович був і наставником, і батьком, і другом. Опікувався нами як дітьми. На вісімнадцятиріччя він подарував мені збірник: “Арії для драматичного сопрано” і підписав: “Тільки у наполегливому труді всі ці оперні героїні стануть окрасою твого репертуару”. У цей час я навчалася на третьому курсі музичного училища. Екзамени за четвертий курс здала екстерном і вступила до консерваторії, де мала честь навчатися у Діани Гнатівни. Ще раз хочу наголосити, що тільки завдяки моїм батькам і педагогам я досягла професійних успіхів. – Крім Національної опери України, ви працювали і в інших театрах? – Мала досвід роботи в Черкаському музично-драматичному театрі. А ще певний час працювала у Київському муніципальному академічному театрі опери та балету для дітей та юнацтва. Багато переспівала у виставах “Івасик-Телесик”, “Казка про царя Салтана”, “Чарівна музика” та інших. Зараз виконую казки для дорослих. Тут і драма, і трагедія. А тоді зрозуміла, що для дітей треба грати так само добре, як і для старшого за віком глядача, а може, удвічі краще. – Наскільки важливо для оперного виконавця мати талант драматичного актора? – Це дуже важлива складова. Звісно, у музичному театрі головна музика. Але багато залежить і від слова. І треба бути гарною актрисою, аби публіка вірила у правдивість створених тобою образів. – А як доля звела з Національною оперою?
– У 1998 році мене запросив сюди Анатолій Мокренко. До речі, одне з останніх на сьогодні виконань “Флорії Тоски” було присвячено його пам’яті. Багато років тому він теж грав у цій опері. Пропрацювала я тут близько трьох років. Потім була велика перерва. А в 2008 році Петро Чуприна (генеральний директор Оперного театру) та Володимир Кожухар (головний диригент) запросили заспівати “Аїду”. Потім були інші великі партії. А згодом почалися і гастролі по всьому світу. Звісно, за ці роки значно змінилися відчуття під час виходу на сцену. Маю великий життєвий і творчий досвід, виступала з багатьма партнерами. Інколи навіть доводилося виходити хворою на сцену. (Саме в такому стані пані Людмила була під час вже згаданої опери “Флорія Тоска”, але навряд чи хтось із глядачів це помітив). Коли була ще зовсім юною, то не могла співати такі складні партії, як сьогодні. Але інколи і зараз з’являється велике хвилювання, коли виходиш до глядача. Як нині кажуть – панічна атака. Навіть не знаю, як це пояснити. – Чи є улюблені партії? – Насправді їх багато. Дуже люблю “Норму” і “Тоску”, хоча це зовсім різні музичні стилі. А ще “Трубадур”, “Сила долі”, “Аїда”, “Манон Лєско”. Кожну свою роль люблю по-своєму. – А про оперу “Турандот” не можете цього сказати? – Зізнаюся, цей твір не належить до моїх улюблених. Співала його досить давно. Можливо у той час не була у повній мірі готова до цієї ролі, а може, на все свій час. Нещодавно мені запропонували заспівати в цій виставі в Метрополітен-Опера. Довелося згадувати. – Ви граєте в багатьох виставах, які поставив Анатолій Солов’яненко. Що можете сказати про нього як режисера? – Граю в його постановках “Набукко”, “Флорія Тоска”, “Норма”, “Дон Карлос”. До речі, партія Єлизавети з “Дона Карлоса” теж одна з моїх улюблених. Подобається з ним працювати. Він завжди йде назустріч співакові. Дякую, що ввів мене в оперу “Норма”, яка вже йшла. Вдячна і музичному керівництву, і колегам, що у мене є можливість працювати. А коли потрібно їхати на гастролі, то в театрі ставляться до цього з розумінням. Отож, я можу повноцінно виступати як в Україні, так і за кордоном. – За межами України, напевно, доводилося працювати разом із багатьма відомими режисерами та співаками? – Хотілося б згадати насамперед неймовірні постановки Франко Дзеффіреллі, Кирила Серебреннікова, який поставив у Гамбурзі “Набукко”. Разом із Філіпом Штольцем записали у Зальцбурзі диск, цікаві його постановки “Сільська честь”, “Трубадур”. З Алвісом Германісом працювали разом у театрі La Scala (Мілан). Також мала спільні роботи з багатьма іншими відомими режисерами, яких зараз важко всіх навіть пригадати. Серед виконавців – це неймовірний співак старшого покоління Пласідо Домінго. Він надзвичайно коректно себе поводить з усіма колегами по сцені. Створює позитив, хорошу творчу атмосферу. Завжди спокійний, виважений. Багато чого у нього навчилася. А ще німецький тенор Йонас Кауфман, з яким ми разом співали у “Силі долі”. З Бріном Терфелем виконували “Тоску”, а з Роберто Аланья – “Аїду”. І цей список можна продовжувати безкінечно. – Напевно, публіка всюди різна? – Це залежить від менталітету, віросповідання, традицій. Наша українська публіка стала більш вибагливою. Цьому сприяло і те, що до війни та введення карантинних обмежень, завдяки безвізу багато українців встигли побувати за кордоном. Але наш глядач продовжує залишатися емоційним, подібним до італійців чи іспанців. Британська публіка досить стримана, так само, як і німецька. А американський глядач дуже вдячний. – Чи доводилося вам виступати в Росії? – Так, раніше досить часто. Востаннє був великий концерт з маестро Плетньовим і Російським національним симфонічним оркестром ще задовго до подій 2014 року. Запрошували мене і потім, але, як то кажуть, ніхто вже нікуди не їхав. І, як це не парадоксально звучить, вже під час широкомасштабної російсько-української війни я теж отримувала пропозиції від них. Та я і раніше особливо не прагнула до Большого театру, а зараз і поготів. Повністю підтримую керівництво Національної опери України в питанні щодо вилучення з репертуару театру творів російських композиторів. Вони презентують культуру сусіда-агресора, який знищує українську націю. Ми не маємо права виконувати ці твори, пропагувати цю культуру. Це наша форма протесту як митців, музикантів. – Донедавна багато наших музикознавців намагалися довести, що Чайковський – український композитор. Що можете сказати з приводу цього митця? – Насамперед, це типовий представник російської культури. Зізнаюся, я обожнюю його твори, особливо романси. Але винні самі росіяни. Своєю агресією вони роблять злочин перед своєю культурою. Творчість російських композиторів сьогодні в Україні не актуальна, і не думаю, що ситуація скоро зміниться. Хіба можна говорити про Чайковського та інших російських митців тим людям, чиї домівки зруйнували росіяни, чиїх рідних вбили на цій війні? – А чи пропагуєте ви у своїх виступах українську культуру? – Завжди під час концертів виконую українські пісні. Люблю пісню “Ой у полі вітер віє”. Ця пісня дуже подобається публіці і в країнах Балтії, і в Італії, і в Німеччині... Загалом у світі добре сприймають українську пісню. – Оперні твори виконуються як мовами оригіналу, так і в перекладах. А яка ваша думка щодо перекладів? – Тут можуть бути різні думки. Приміром наші колеги з Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва виступають за те, щоб робити українські переклади. З одного боку, опера ніби стає доступнішою для українського глядача. У Національній опері України є субтитри, а твори виконуються мовою оригіналу. Особисто мені здається, що якщо опера написана італійською, французькою чи німецькою, то так і повинна виконуватися. Темпоритм закладений саме під відповідну мову. До того ж, це й повага до автора. – Чи є партії, які ви ще мрієте виконати? – Можливо, я вас здивую, але все те, що я хотіла виконати, вже виконала. Як вже згадала, виступала на кращих сценах світу. Встигла багато зробити за свою творчу кар’єру і продовжую працювати далі. Зізнаюся, що така професія забирає дуже багато сил і моральних, і фізичних... – Чи вистачає часу на захоплення? – У студентські роки я захоплювалася спортом. Моє сучасне захоплення – психологія. Намагаюся до кожної своєї героїні підходити з психологічної точки зору. Прагну розібратися, чому вона вчиняє саме так, що її до цього спонукає. Маю двох дітей – сина Андрія і дочку Анну. Донька пише музику і тексти. Можливо присвятить своє життя творчості, а син захоплюється психологією, так само, як і я. – Що б ви хотіли сказати на завершення нашої розмови? – Хочу побажати всім українцям здоров’я, миру, віри в Перемогу, віри у Збройні Сили України, віри, що Україна буде квітучою країною в демократичному світі. Я вірю в український народ– це сіль нашої землі!
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
Музи не мовчать · “Якби я зараз не служив, то знову б пішов до військкомату записатися в добровольці”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Від початку 2000-х, коли про себе яскраво заявив фолк-метал гурт “Тінь Сонця”, минуло стільки часу, що на його філософських національно-патріотичних піснях виросло ціле покоління молоді. Найвідомішою композицією гурту багато років була пісня “Козаки” з другого альбому “Полум’яна рута” (2007), під яку виходив на ринг боксер Олександр Усик. Цю ж композицію обрано музичною візитівкою Національної збірної України з футболу на Євро-2016. А пісня “Меч Арея” (на слова Василя (Живосила) Лютого) стала одним із неформальних “гімнів АТО” серед військовослужбовців ЗСУ, зібравши кілька мільйонів переглядів на YouTube.
Євген БУКЕТ
У жовтні 2016 року на фестивалі “Голосіївська криївка” в Києві гурт “Тінь Сонця” вперше виконав сучасну версію гімну українських націоналістів “Зродились ми великої години”. 24 серпня 2018 року адаптований до сучасних умов варіант цієї пісні прозвучав на параді до дня Незалежності України, ставши потому маршем українського війська. З лідером “Тіні Сонця” Сергієм Василюком ми товаришуємо з 2003 року, коли разом належали до молодіжної громадської організації “Молода Просвіта”. Сьогодні Сергій Василюк – старший солдат 112-ї окремої бригади Територіальної оборони Збройних Сил України (ОБр ТрО ЗСУ). – Я знаю, що з перших місяців війни на сході України ти почав ак7 тивно підтримувати бійців ЗСУ та добровольчих батальйонів у зоні АТО. Розкажи про свій досвід зна7 йомства з війною. – В Амвросіївці мій перший концерт відбувся 7 квітня 2014 року. Тоді ще навіть АТО не оголосили, а всі вже чекали нападу росіян. Концерт ініціював і організував армієць Олексій Пастернак, який дуже багато зробив для наповнення національною ідентичністю, культурою, історією нашого війська. Серед іншого, він був продюсером кліпу “Марш нової армії”, також саме за його ініціативи ми вперше виконали славень “Зродились ми великої години” у 2016 році. Я побудував свій концерт таким чином, що між піснями розповідав історію взаємовідносин Києва і москви, України-Руси і московії за останні 900 років, починаючи від Андрія Боголюбського. Також торкався цікавих персонажів, які певний час вірили в союз з москвою, але розчарувалися в ньому, – від Богдана Хмельницького й Івана Мазепи до Миколи Скрипника з Петром Шелестом. І ця перша концертна програма, звісно, запам’яталася. До повномасштабної війни, коли я був волонтером від культури, я не бував тільки в Широкиному. Щастя, Станиця Луганська, Маріуполь, Лебединське, Волноваха, Красногорівка, Авдіївка, Курахове, Лисичанськ, Сєвєродонецьк… усіх відвіданих місць і подалі, і ближче до фронту вже й не пригадаю. Досить багато виступали разом із гуртом “Тінь Сонця” за сприяння волонтерського об’єднання “Музичний батальйон”. Навіть у межах туру-презентації альбому “Буремний край” 2016 року ми заїжджали в Торецьк, Слов’янськ і Бахмут. До речі, в Бахмуті була дуже гарна зала музичної академії з фантастичною акустикою. Мені сказали, що її розбомбили, але ми цю залу неодмінно відбудуємо після нашої Перемоги, там обов’язково будуть виступати барди та кобзарі зі своїми акустичними інструментами. – 24 лютого 2022 року… – Це була дуже тривожна, огидна за відчуттями ніч. Вибухів я не чув, але мені зателефонував мій побратим Вадим Кудобенко і сказав: “Сергію, почалося все-таки”. У перші дні я максимально турбувався про безпеку своєї родини. Вивіз дружину і дітей у безпечне село в Київській області та долучився до оборони України на ржищівському блокпосту, що називається Марушкова, на в’їзді збоку Києва. У нас майже не було зброї, але ми виконували важливу патрульну місію. За станом здоров’я до Збройних Сил я одразу потрапити не міг, хоча й хотів. А от у територіальну оборону – в 130-й батальйон, який базувався в Солом’янському районі Києва, пішов. Єдине, що мене пов’язувало з цим районом, – це те, що я народився на Севастопольській площі і десь там закопана моя пуповина. Тому, можливо, невипадково я саме там опинився, бо війна – це боротьба життя і смерті. Як співає мій старший побратим, один із творців 3-ї ОШБр Олекса Бик: “Я знаю напевно, життя – це хода на смерть”. Можливо, в моєму народженні і боротьбі зі смертю дійсно є якийсь сакральний символізм. Врешті-решт я потрапив на Харківщину, у Слобідський край, який я довго досліджував і проводив там просвітницькі тури, намагаючись підняти місцевий патріотичний дух, спираючись на місцевих видатних діячів. Провидіння в тому, що я вийшов звідти живий і неушкоджений, хоча було багато всякого…
– Якою була твоя мотивація – йти добровольцем у військо, захи7 щати Україну? – Мене мотивували дві причини. По-перше, в репертуарі “Тіні Сонця” головною темою є українська героїка. Починаючи з альбому “Буремний край” ми співали про сучасні події, до того – оспівували героїчне минуле, яке проєктували в сьогодення. Тому мені було б навіть незручно не долучитись до війська. А друга причина в тому, що я, мабуть, не писав би таку музику, не співав би таку пісню, якби не було в мені духу воїна, якби я в дитинстві не захоплювався військовими іграми. Просто з гітарою в цей вікопомний час я б почувався неповноцінно. На деяких наших бойових позиціях я відчував якесь вояцьке щастя, коли ти певні свої дитячі мрії реалізовуєш у дорослому віці. Коли ти пересуваєшся різними стежинами на свій спостережний пункт і назад, дивишся, щоб тебе не обстріляли, щоб дрони не бачили. Це все насправді надзвичайно цікаво – інколи я навіть сумую за тим періодом служби. Я довго був у піхоті, зараз займаюся підтримкою бойового духу наших підрозділів, їжджу в спеціальні відрядження – мотивую піснею. Можливо, в цьому сенсі я романтик, але війна любить сміливих. Головне – вірити, що все буде добре, не робити дурниць і зберігати холодну голову. Тоді все буде нормально, і ти максимально ефективно виконаєш своє бойове завдання. З цією вірою і самоустановкою набагато легше виживати в екстремальних ситуаціях. – Що б ти хотів поба7 жати новобранцям, які по7 чинають свій шлях Героя? – Вороги закидають нас “м’ясом”, адже в росії пів мільйона мобілізованих. І наші хлопці на “передку” інколи просто не встигають цю орду знищувати, тому що вони сунуть з усіх боків. Я вважаю, що треба допомагати своїм побратимам на передовій. Тому нічого поганого в тому, щоб мобілізувати й у нас хоча б ті ж пів мільйона, які допомогли б нищити окупантів, я не бачу. Не треба боятися мобілізації. Якби я зараз не служив, то знову б пішов до військкомату записатися в добровольці. Адже у нас усіх є шляхетний шанс повернутися з війни переможцями. Барабанщик “Тіні Сонця” Пилип Харук на початку війни з певних причин добровольцем не пішов, але потім потрапив у Збройні Сили України. Він дуже хвалить своїх командира взводу та командира роти. З одного боку, Пилип у бою, але водночас, завдяки мудрому командуванню, в безпеці. Тож не треба боятися долучатися до боротьби. Тим паче,
кожному бійцю підбирають місце служби відповідно до його знань, навичок, кваліфікації. Ось ще приклад: я мав честь познайомитися з людиною, яка потопила крейсер “Москва”. Я бна його місці все життя сидів у кабіні ракетного комплексу і радів, але його зараз підвищили і тепер він виконує важливу тилову роботу. Тому служити в армії – це далеко не завжди сидіти в окопі “на нулі”. Іноді на другій лінії чи в штабі можна принести не менше користі для нашої майбутньої Перемоги. На мою думку, зараз дуже почесно перебувати в складі Збройних Сил України, відчувати себе частиною вояцької родини, де кожен приносить свій внесок у нашу спільну Перемогу. Я теж радий, що є частиною цієї непереможної української системи! – Хлопці з передової пишуть, що найпопулярніша пісня на війні – “Меч Арея”. Розкажи про цю пісню. – Спершу треба згадати однойменний історичний роман Івана Білика, який вийшов ще в 1972 році – в часи певної “відлиги” в урср. Він був бестселером. У романі розповідається про київського князя Богдана Гатила, історичним прототипом якого був Атілла, про його київське походження і героїчні походи в Європу. У 2001 році мій старший побратим Василь Лютий написав за цим романом пісню чи, точніше сказати, цей роман дещо вплинув на написання пісні “Меч Арея”. Окрім автора (альбом “Щит Перуна” 2002 року), її колись давно (здається в 2007 році вперше) виконував гурт “Говерла”, потім – “Гайдамаки”, потім уже ми спробували. Але “Меч Арея” став однією з музичних візитівок “Тіні Сонця”. І те, що її люблять на фронті, дуже приємно. – Чи багато нових пісень написано після 24 лютого минулого року? – За останній рік я не написав жодного тексту до пісні. Я часто себе запитую: чому? Коли я писав пісні раніше, то спирався на історичні нариси, включав уяву. А коли я став учасником війни, мені стало складно написати про війну текст, яким я був би задоволений. Можливо, на мене війна в творчому плані впливає не найкращим чином. Боюся здатися комусь божевільним, але війна – це такий “кайф”, який не можна описати. Принаймні я поки що не можу цього зробити. Я шукаю рядки, які були б максимально влучними. Бо писати щось на кшталт “я сумую”, “я страждаю”, “мені тяжко” чи “ми – герої” – це все не те. Мені хочеться чогось такого, щоб відчувалася бойова “розполага”, бойові стежки, знакові дерева, якісь пам’ятні окопи,
улюблена робота з досвіду піхотинця. Поки що в мене самого не виходить. Але завдяки поетам, які пишуть вірші, у мене народилося кілька пісень. Перша, яка виникла і була презентована під час війни, – “Новий світанок” на слова світлої пам’яті Юрія Руфа, який був військовослужбовцем і загинув у Попасній 1 квітня. Це був останній вірш на його сторінці у Фейсбуці. У нього цікаві поетичні образи, я би такого не написав. Дві пісні на слова Василя Ковтуна – “Незламна віра в Перемогу” і “За Вкраїну-неньку”. Останню ми презентували на День Незалежності з оркестром ОК “Схід” у дистанційному режимі. Вони зробили класне аранжування, записали оркестр у себе в Дніпрі-Січеславі. Потім мої хлопці записали решту в Києві, а я вже записував голос у Харкові, коли була можливість відпроситися. І ще дві найновіші композиції – “Бути разом” і “Карабін” на слова мінометника 130-го батальйону, а в мирному житті – журналіста Мирослава Отковича. “Карабін” – пісня світлої пам’яті Івана Бущука. Позивний “Карабін” від назви Іванового рідного села Карабинівка Дніпропетровської області. Зараз його батько Олександр та сестра Наталя, які є досить відомими волонтерами, живуть на вулиці, названій на честь їхнього сина і брата. А вірш “Бути разом” Мирослав Откович присвятив своїй коханій Ілоні Довгань, потім я його поклав на музику. Це найновіша композиція, яку ми презентували на новий рік, зняли “окопний” кліп силами мого 130-го батальйону. – Якою уявляєш Перемогу Ук7 раїни? – У мене є побратим “Риба”. Хочу передати йому вітання і сказати, що ми неодмінно зустрінемося після Перемоги. У нас є особливе завдання і особлива місія, про яку знає тільки він. Ми маємо дещо зробити – і ми неодмінно це зробимо. Я реаліст і думаю насамперед про те, як наблизити цю Перемогу. І знаю, що це дуже складний процес, бо це – велика політика. За логікою речей ми мали би святкувати Перемогу в москві. Хочеться вірити, що так і буде. Але через те, що є небезпідставний страх західних країн щодо неадекватності росії в планетарному масштабі, то скоріше за все наша Перемога на цій фазі війни відбудеться в якийсь інший спосіб. А Перемогу в москві ми святкуватимемо вже під час наступної фази. Будемо вірити, що кожен з нас матиме щасливу долю, пройде цю війну і повернеться з неї переможцем. Я вірю, що ми неодмінно переможемо!
16 Прем’єра · “Ми бачимо, як мистецтво само себе стверджує в ці страшні дні, воно самодостатнє”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
глядачів ціле життя. Хай і коротке, але життя, що складається з різних вікових елементів. І мені видається доцільним, аби костюм підкреслював ці речі. Дуже задоволений роботою художниці по костюмах Ірини Горшкової. Вважаю, що костюм у виставі допомагає створенню образу. За допомогою різних елементів ми намагалися створити живу героїню, її образ. У цьому нам також допомагають пластика і музика (композиторка Тетяна Шамшетдінова). Задоволений реакцією глядачів під час перших показів вистави, колег по сцені, театральних оглядачів. Після спектаклю була чудова атмосфера поваги до творчості, розуміння важливості мистецтва. Ми бачимо, як мистецтво само себе стверджує в ці страшні дні, наскільки воно самодостатнє. У Києві немає жодного театру, який би не відреагував на ті події, що сьогодні відбуваються Україні. Весь світ дізнається про Україну не лише з новин з поля бою, а й від наших артистів, які виступають по свій Європі і по всьому світу. Велика шана акторам, які сьогодні на фронті. З іншого боку, культура і мистецтво кинуті сьогодні напризволяще: немає фінансової допомоги, уваги та поваги від осіб, які мають цим опікуватися. Як голова Київської організації Національної спілки театральних діячів України добиваюсь того, аби була можливість провести 30-те ювілейне вручення премії
16 Прем’єра · “Ми бачимо, як мистецтво само себе стверджує в ці страшні дні, воно самодостатнє”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Серед прем’єр, які відбулися за рік Великої війни в Київській академічній майстерні театрального мистецтва “Сузір’я”, багато театралів звернули увагу на виставу “Мовою троянд” в постановці народного артиста України Олексія Кужельного за твором сучасної письменниці Наталії Колесніченко-Братунь.
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту театру
– Основою для вистави стала не п’єса, – розповів режисерпостановник. – У сценічному діалозі з глядачем ми згадали доньку Наталії Колесніченко-Братунь, яка двадцять років тому юною залишила цей світ. Нам видалося це цікавим і містичним водночас – прем’єра через двадцять років. Зізнаюся, що коли вперше прочитав цей матеріал, то мав сумніви щодо його сценічного вирішення. З одного боку багато персонажів, а з іншого – вони не мають драматичного розвитку, не складають єдиної драматичної картини. Вони не зв’язані у вузол якихось стосунків, які б їх динамічно змінювали, або розвивали ситуацію. Немає інтриги, здавалося б, такої необхідної для драматичної вистави. Але мені видалася зворушливою історією ця простота існування дівчинки, яка абсолютно себе не усвідомлювала якоюсь особистістю, не дуже замислювалася про життя, а була до нього просто відкритою. Багато життєвих роздумів, якихось аналогій з власним життям, надали больової зацікавленості у цьому матеріалі. Ми зійшлися з авторкою, і я радий, що наші роздуми, пропозиції щодо втілення цього проєкту сподобалися незалежній фундації “Art for Victory”. Вони довірили нам зробити цей матеріал. За час війни ми провели фестиваль “Київ травневий”. Також я долучився до кількох прем’єр, що вийшли в нашому театрі, а вистава “Мовою троянд” – моя перша самостійна постановка за останній рік. Воєнна обстановка, що постійно змушує думати про сенс і фініш життя, є важливою складовою цієї вистави. Тривога на вулиці і тривога в серці певним чином коригуються між собою. Цікава деталь, коли острах за майбутню хвилину додає гостроти відчуття та важливості моменту. У моєму житті вже не вперше складається ситуація, коли мені зустрічається виконавець чи виконавиця, потрібні саме в цей час. Не те, щоб я когось шукав чи хтось шукав мене – просто відбувається зустріч. А я сповідую правило, що кожна людина, яку ти зустрів на своєму життєвому шляху, варта того, аби в неї закохатися, варта того, аби її обожнювати. Далі різні деталі, подробиці, і ти можеш її любити, наскільки це тобі вдається. Згадую виставу “Новеченто”, яку зіграв Стас Мельник – прекрасний актор, який тоді не мав роботи. Лише грав у “Сузір’ї” з батьками на заміні, але не працював у жодному театрі. Мені дуже хотілося, щоб цей талант знайшов реалізацію. Сьогодні у Стаса концерти, вистави, купа роботи. Я щасливий, що такий старт молодий актор отримав саме у виставі, яку я поставив. Хотілося, щоб така сама доля спіткала і Анну Михайличенко в цій роботі. Хоча людині без достатнього сценічного досвіду зіграти самостійно виставу тривалістю годину і двадцять хвилин – це так само, як піти на марафон, не маючи підготовки до великих дистанцій. Але мені здалося, що вона на це здатна, що вона на це націлена, що у неї є на це сили. Її викладачі з театрального університету розповіли, що дівчина вольова, цілеспрямована, вміє підкорити все заради мети, до якої прагне. Спершу я хотів зайняти в цій виставі іншу випускницю Театральної майстерні Миколи Рушковського, але вона поїхала за кордон. А її колеги по майстерні запропонували звернути увагу саме на Аню. Не буду приховувати, що наші перші репетиції, перші розмови не дуже мене захопили. Але з кожною зустріччю зростала моя зацікавленість. Щоразу Анна чимось новим виявляла себе. Вже після п’ятої репетиції був упевнений, що ми пройдемо разом цей шлях до кінця. Тепер щодо сценографії. Мені подобається, коли вистава виникає, мовби ні з чого. Якась мотузка може стати частиною дзвону, або плетивом долі. Одна з причин такого підходу полягає в тому, що нам ніде тримати декорацій, наш театр не має складських приміщень. До того ж ми їздимо зі своїми виставами. А на фестивалях важливо мати такі декорації, аби вони вражали і щоб вміщувалися у валізу. З іншого боку, для мене декорації – це предмет для гри. Це той предмет, який набуває різних значень. Мотузка не залишається мотузкою, а тканина не залишається тканиною. Спортивна бігова доріжка, приміром, може виявитися нескінченним шляхом, який кудись тебе веде. Не знаю, чи ці складові з’єдналися в одне ціле. Мені хотілося, щоб були якісь знаки, які будуть розвиватися, які треба буде розгадувати. Щодо відео – на сьогодні це важлива складова декорації. Щоразу шукаю інший хід, як його використати. Цього разу хотів зробити елементом спогадів героїні. Намагався через відео передати світ її життєвих відчуттів. Тому тут присутній образ феєрверків та букетів троянд на металевій сітці (відеоряд Юрія Очкуренка). Актриса має прожити на очах
“Київська пектораль”. Не знаю, що з того вийде. – Моєю метою було створити єдиний драматичний текст, у якому монологи героїні перепліталися з поетичними рядками юної поетеси Ольги Колесніченко (1980–2003), – продовжила розмову Наталія Колесніченко- Братунь. – А в змістовому наповненні виділялася вічна тема боротьби цінностей – духовного, творчого і матеріального, прагматичного. Режисер Олексій Кужельний дав фахове та креативне сценічне життя тексту. Його постановка, декорації, костюми, музичне та світлове оформлення сповнені символізму та витримані на високому естетському рівні. Вражає емоційністю й щирістю гра актриси Анни Михайличенко. Відчувається, що виставу створювала команда однодумців. І я рада, що є однією з них. – Я вдячна долі за можливість роботи в театрі в наш важкий час саме над цією реальною історією, яка подарувала мені світло, – зізналася Анна Михайличенко. – Ця дівчина прожила на Землі 22 роки, але вона встигла відчути все, що дає нам Бог: радість, страх, самотність, любов, біль… Я впевнена, що це було щасливе життя, бо дівчина не боялася жити так, як відчувала і при цьому вміла зустріти кожну нову мить на своєму шляху в повноті, чесно, відверто і радісно. Вона сильно довіряла собі і зуміла зберегти чистоту душі, з якою кожен з нас народжується на цей світ, тому ця дівчинка і залишається у вічності…
16 Прем’єра · “Ми бачимо, як мистецтво само себе стверджує в ці страшні дні, воно самодостатнє”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ “Сенс Банк”, р/р UA 30300346000002600 2016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулася: 1. Олена Фещенко, м. Черкаси — 1000 грн.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ культури
Едуард ОВЧАРЕНКО
279-39-55
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
16 Прем’єра · “Ми бачимо, як мистецтво само себе стверджує в ці страшні дні, воно самодостатнє”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Відповідальна за випуск
Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ