На сороковини · “Благослови, мій Боже, Україну, З’єднай водно всі київські церкви, Завмерлу нашу мову оживи, Козацьку славу підніми із тліну”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Душе моя! Безмежностям у вiчi Так довго не дивись, перепочинь!
Слово Просвіти, №09 за 2023 рік
Дмитро ПАВЛИЧКО
Лелеченьки* З далекого краю Лелеки летіли, Та в одного лелеченьки Крилонька зомліли.
Висушила силу Чужина проклята, Візьміть мене, лелеченьки, На свої крилята!
Ніч накрила очі Мені молодому, Несіть мене, лелеченьки, Мертвого додому! 1964
* Цей вірш став піснею з музикою Олександра Білаша
Долиною туман тече* Долиною туман тече, Не чути плеску хвиль його. Припав я брату на плече Край лісу яворового.
Мене задужали вітри, Ослабли корені мої. Зосталось два, а може, три Листочки яворовії.
Навколо сумно і голо, І чути подихи зими. Сповилося моє чоло Думками яворовими.
Від холоду не чую ніг, Кінчається життя моє, І налітає тихо сніг На серце яворовеє.
А брат мій каже: “Не журись, Не впадемо ніколи ми! Підпалим небеса колись Вогнями яворовими!” 1965
* Цей вірш став піснею з музикою Олександра Білаша
*** Стіною чорною іде гроза, Як постріли гарматні, грім гримить. У зворах вітер виє-скавулить, Смереки гнуться, як тонка лоза.
Хтось небеса ножами проріза – Стуляються на небі рани вмить. Я чую: в мене на щоці тремтить Краплина дощова, немов сльоза.
“Тікай!” – кричать з колиби вівчарі, А я стояти буду надворі, Удвох із громом небо сколихнем.
Вдихну я в груди пломінь блискавиць, — Щоб перед ворогом не впасти ниць, Щоб дихати в його лице вогнем! 1957
Погляд у безконечнiсть Душа моя виловлює очима Те, що звичайним поглядом не ймеш. Десь там, неначе в неба за дверима, – Простори без початку i без меж.
Туди летить все чорне, все червоне, Все бiле, все криваво-золоте, Всiх кольорiв i барв земних мiльйони, Як мрево, що само себе плете.
Летять просяклi блискавками хмари, Як тельбухи звiрячi, гадiв бридь; Ти думаєш – то в космосi пожари, Чужа планета вибухла й горить.
Куди ж той рух? I хто, з якої урни Той попiл висипає? Придивись! Тобi здається – то летять Сатурни, В безодню падає скеляста вись.
Аж нi! То людства спалене, розбите Життя летить у власних кольорах; То наших мрiй слiпi метеорити Забитих нас несуть нiкчемний прах.
Душе моя! Безмежностям у вiчi Так довго не дивись, перепочинь! Ми летимо, боги, погаслi свiчi, Пiдмурки поруйнованих святинь. 19.01.2016
Вони Вони – брати. Двi голови змiїнi На їхньому державному гербi; Одна смiється, друга Українi Рве прапори злотисто-голубi.
Вони – брати. Знiмають з нас вериги Сусiдiв наших, а свої дають, Тяжкi кайдани, нiби вiчнi криги, Що бiля полюса не розтають.
Вони – брати. Беруть в обiйми зразу, I затискають люто, як чужi. Цiлуючи, передають заразу Ненавистi до людської душi.
Вони – брати. Їх мрiя – менших бити, Привчати до скиглiння та плачу, Нiкого бiльше, тiльки їх любити, Сприймати людство, нiби саранчу.
Вони – брати. Тисячолiтнi дзвони, Украденi iз київських церков, Гудуть їм досi... Нинi ж їх колони Iдуть по нашу животворну кров.
Вони – брати. Б’ють “Градами” спрожогу, Своїх стинають i стинають нас, А втiм гуманiтарну допомогу Везуть на вкритий трупами Донбас.
Вони – брати i вороги. Це страшно, Бо Каїн любить мертвого братка. Вiки нам треба битись невиснажно, Коли незраднi подих i рука.
Вони – брати i вороги. Одначе Спасибi їм за те, що ми живi, Що Україна не клячить, не плаче I чує в собi сили фронтовi.
I пiзнає з ворожого огрому I фатум свiй, i значення своє – Стояти на сторожi свого дому I людськостi, що все пережиє. 23.08.2014
Лист до матерi Спасибi, мамо, я не вбитий, Лежу пiд кулями в бою, Недоторканний, заповитий В молитву та любов твою.
Небо в зорях надi мною, мамо, Поруч грає Дону течiя, А позаду – Україна, мамо, У садах, як стежечка твоя.
Молись, та не ридай з розпуки, Бо я зiйшов з твоїх колiн, Щоб вирости i взяти в руки Свободи й правди карабiн.
Небо в зорях надi мною, мамо, Поруч грає Дону течiя, А позаду – Україна, мамо, У садах, як стежечка твоя.
Молись, не плач, а як загину В кровi московської орди, Свою хустину в домовину Менi на очi поклади.
Небо в зорях надi мною, мамо, Поруч грає Дону течiя, А позаду – Україна, мамо, У садах, як стежечка твоя. 10.04.2015
Наш прапор Хлопцi, вiдпочиньте пiсля бою, Подивiться в дальнi небеса – Український прапор над Москвою Сяє, наче Господа яса!
У Москвi нiхто не гляне д’горi: Жити хочеш, то дивися вниз; А наш прапор лине понад зорi, Крiзь пiтьму, неначе свiтла спис.
Кремль поник, сховався щонайнижче, Згас Москви фальшивий зодiак. В небi – синьо-жовте полотнище, Як свободи свiтової знак.
Україна – мучениця-мати – Окропила прапор наш слiзьми. Буде вiн горiти й не згоряти, Наче сонце на кордонi тьми.
На кордонi й там, де пiд землею Лiгвище iмперiї гниє I планету трупнiстю своєю Знищує, немов майно своє.
Хлопцi, приготуйте скорострiли, Бо скрипить новий ворожий сказ! Знайте: континенти вас уздрiли, Людство помолилося за вас! Київ, 25.08.2014
Людина
“Людина – звір, що здатний усміхатись!” Римська приповідка
Я став людиною в шістнадцять літ, Ув’язнений в містечку Яблунові. З вікна я бачив, як злітає цвіт, Що білим бувши, зчервонів од крові.
Картавцев катував мене в тюрмі, Мов кінь, іржав, сміявся з мого крику; Прислужники стояли, як німі, Дивились мовчки на людину дику.
Ніхто не усміхнувся, навпаки, В очах присутніх я побачив сльози; А то були солдати, юнаки, Їх погляди згортались, як мімози.
І в камеру внесли вони мене, І я подумав, що повік нестиму На моїм тілі побиття жахне, А в голові – велику мудрість Риму.
Я зізнавався, говорив не все, Дивився в люті очі кадебіста; Я знав, мене неправда не спасе, І не врятує правдомовність іста.
Минулося. Я після катувань Вже не питався, що то є людина, Чи Бог вона, чи сатанинська хлань, Вона – в мені так само не єдина.
В моїх блокнотах я знайшов папір, Де збереглася дуже дивна запись: “Людина знищує сама себе, як звір, Але при тому здатна усміхатись!” 2006
Борися й живи! Чути скорботні дзвони з Хатині. Що там, братове? Пожежа? Війна? Ні, то від болю й ганьби в домовині Янка Купала прокинувся нині І заридав, як труба сполошна: “Горе! Московство вертається знову! Вся Білорусія, наче Хатинь: Спалюють душу, історію, мову, Мамину пісню, зорю світанкову, — Все обертають на попіл і тлінь. Рідного прапора білі обруси Спалені в рабській, підлій крові; Згиньте ж навіки, як обри чи пруси, Полумосквини й напівбілоруси, Що продались ненажерній Москві!” Плаче Купала. Зганьблює бидло. Та Калиновський не плаче. Йому З шаблею спати в могилі набридло — Кличе він бити двоглаве страшидло, Вщент руйнувать тристалітню тюрму. Встаньте, Максими, Янки, Якуби, Ригори, Ніли, Пятрусі, Василі, Встаньте, брати мої, свободолюби, Проти нової хатинської згуби, Встаньте, Антеї, на рідній землі! Чути залізо в білоруському дзвоні, З мертвих встають нездоланні полки, Грають знамена біло-червоні, Не віддадуть москалеві “Погоні” Славні шушкевичі і позняки. О Білорусіє, бита журбою, Рвана манкуртами, псами Москви, Будь же собою, а не рабою, Не покидай нас у розпалі бою, Ти ж невмируща – борися й живи! 1996
Йде з Москви на Україну плова Йде з Москви на Україну плова, Буря, кров’ю низана з нутра... Покришки і скати — міць ґумова Нас обороняла край Дніпра.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
