Абетка відомих імен · “Для мене важливо жити саме в Україні – тут і мовне середовище, і традиції, і енергетика землі, енергетика рідних людей та рідного театру”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Людмила МОНАСТИРСЬКА: “Мені вдома навіть дихається легше”
Слово Просвіти, №09 за 2023 рік
У Національному академічному театрі опери та балету України імені Тараса Шевченка нещодавно показали оперу Джакомо Пуччіні “Флорія Тоска” (режисер-постановник Анатолій Солов’яненко), головну роль у якій виконує народна артистка України, лавреатка Шевченківської премії Людмила Монастирська. Сьогодні пані Людмила – гостя “СП”.
– Що ви можете розповісти про цю виставу і вашу роль? – Виконувала я цю партію разів 200, якщо не більше. У Національній опері України прем’єра відбулася у 2017 році. Всі ці роки поруч зі мною на сцені баритон Олександр Мельничук, який виконує роль барона Скарпіа. Крім цієї опери, разом з ним співаємо у “Набукко”. А з Дмитром Кузьміним (Маріо Каварадоссі) це наш спільний дебют, вперше граємо разом на сцені. Дуже люблю цю роль. Ця вистава емоційно насичена. Загалом у всіх операх Дж. Пуччіні, Руджеро Леонкавалло, П’єтро Масканьї емоції просто зашкалюють. Друга дія для мене тут, як вистава у виставі. Зовсім скоро вже не вперше виконуватиму цю партію у Metropolitan opera (США). А раніше її виконувала як у США, так і в багатьох європейських театрах. Якщо говорити про київську постановку, то вона дуже органічна – нам легко і комфортно в ній. Хотіла б окремо зазначити, що тут дуже вдало підібрані костюми, правдива, ретельно продумана кожна деталь. Всім рекомендую прийти до нашого театру саме на цю виставу. – Ви згадали про костюми. А загалом яке значення має костюм для оперного виконавця? – Надзвичайно велике. Я заспівала багато вистав у Національній опері і завжди мої костюми створювала Марія Левітська зі своєю чудовою командою. Вона дуже прискіпливо ставиться до історичної і стилістичної складової костюма тієї чи іншої епохи в кожній виставі. І не менш майстерно “вписує” артиста в костюм. Приміром, у моєї героїні з “Набукко” п’ять костюмів і кожен з них, окрім того, що є витвором мистецтва, ще й підкреслює той чи інший момент вистави. – Перші дев’ять місяців війни ви були за межами України. Що можете розповісти про цей період життя і творчості? – Війна застала мене в Неаполі. Там мала контракт на виконання головної партії в опері “Аїда”. Вже доспівувала останню виставу і збиралася до Києва. Мала квиток на 27 лютого. Але довелося їхати до Варшави, і вже звідси літала в різні країни. Брала участь у концертах на підтримку України, особливо багато їх було в березні. Один із таких концертів відбувся 27 березня у Гранд-Опера (Париж). Там разом з колегами ми виходили на сцену з українським прапором. А коли виступала у квітні у Метрополітен-Опера (Нью-Йорк), то саме в мене теж виникла ідея вийти на поклони з нашим жовто-блакитним прапором. Тоді мене запросили виступати замість російської співачки, і такий крок здався логічним. Зізнаюся, емоції тоді переповнювали. У мене там було п’ять вистав. З рідним прапором виходила на першу і третю. До речі, третя вистава транслювалася на весь світ.
Також я виступала в Італії на фестивалі, присвяченому Джузеппе Верді, у місті Парма, де він жив і творив. У Болоньї разом із львівською диригенткою Оксаною Линів виступила під час заходів, присвячених 150-річчю від дня народження Соломії Крушельницької. Виконувала “Реквієм” Верді на підтримку України у Варшаві. Дала великий концерт у Латвії. А ще заспівала “Тоску” у Берліні. Було багато інших виступів, про які зараз навіть важко пригадати. Деякі запрошення довелося скасувати – я та мої колеги відмовитися брати участь у концертах та виставах, де мали виступати російські співаки. Дуже скучала за своєю домівкою. Тут залишилися мої батьки, брат, син (донька поки за кордоном). Мені вдома навіть дихається легше. – За роки своєї творчої кар’єри ви багато гастролювали за кордоном. Чи були пропозиції залишитися? – Так. Свого часу їх було досить багато. Зокрема, пропонували залишитися у Швейцарії. Чимало моїх колег і досі не вірять, що я відмовлялася. Для мене дуже важливо жити саме в Україні – тут і мовне середовище, і традиції, і енергетика землі, енергетика рідних людей та рідного театру. – Любов до музики і пісні у вас очевидно від батьків? – Так, те, що я стала оперною співачкою, багато в чому заслуга батьків. Тембр голосу від мами – у неї академічно поставлений голос від природи. Але мама обрала інший шлях, стала педагогом. Коли батьки почали помічати мої вокальні задатки, то дуже мене підтримали. Саме їм вдячна, що пішла по цій стежці. Навчалася в Музичному училищі імені Глієра та Київській консерваторії (нині Національна музична академія України). Вдячна своїм педагогам Івану Паливоді (музичне училище) та Діані Петриненко (консерваторія). Це брат і сестра, які стали для мене взірцем як особистості і як співаки. Починала навчатися в Києві, коли мені було лише 15 років. Для всіх своїх студентів Іван Гнатович був і наставником, і батьком, і другом. Опікувався нами як дітьми. На вісімнадцятиріччя він подарував мені збірник: “Арії для драматичного сопрано” і підписав: “Тільки у наполегливому труді всі ці оперні героїні стануть окрасою твого репертуару”. У цей час я навчалася на третьому курсі музичного училища. Екзамени за четвертий курс здала екстерном і вступила до консерваторії, де мала честь навчатися у Діани Гнатівни. Ще раз хочу наголосити, що тільки завдяки моїм батькам і педагогам я досягла професійних успіхів. – Крім Національної опери України, ви працювали і в інших театрах? – Мала досвід роботи в Черкаському музично-драматичному театрі. А ще певний час працювала у Київському муніципальному академічному театрі опери та балету для дітей та юнацтва. Багато переспівала у виставах “Івасик-Телесик”, “Казка про царя Салтана”, “Чарівна музика” та інших. Зараз виконую казки для дорослих. Тут і драма, і трагедія. А тоді зрозуміла, що для дітей треба грати так само добре, як і для старшого за віком глядача, а може, удвічі краще. – Наскільки важливо для оперного виконавця мати талант драматичного актора? – Це дуже важлива складова. Звісно, у музичному театрі головна музика. Але багато залежить і від слова. І треба бути гарною актрисою, аби публіка вірила у правдивість створених тобою образів. – А як доля звела з Національною оперою?
– У 1998 році мене запросив сюди Анатолій Мокренко. До речі, одне з останніх на сьогодні виконань “Флорії Тоски” було присвячено його пам’яті. Багато років тому він теж грав у цій опері. Пропрацювала я тут близько трьох років. Потім була велика перерва. А в 2008 році Петро Чуприна (генеральний директор Оперного театру) та Володимир Кожухар (головний диригент) запросили заспівати “Аїду”. Потім були інші великі партії. А згодом почалися і гастролі по всьому світу. Звісно, за ці роки значно змінилися відчуття під час виходу на сцену. Маю великий життєвий і творчий досвід, виступала з багатьма партнерами. Інколи навіть доводилося виходити хворою на сцену. (Саме в такому стані пані Людмила була під час вже згаданої опери “Флорія Тоска”, але навряд чи хтось із глядачів це помітив). Коли була ще зовсім юною, то не могла співати такі складні партії, як сьогодні. Але інколи і зараз з’являється велике хвилювання, коли виходиш до глядача. Як нині кажуть – панічна атака. Навіть не знаю, як це пояснити. – Чи є улюблені партії? – Насправді їх багато. Дуже люблю “Норму” і “Тоску”, хоча це зовсім різні музичні стилі. А ще “Трубадур”, “Сила долі”, “Аїда”, “Манон Лєско”. Кожну свою роль люблю по-своєму. – А про оперу “Турандот” не можете цього сказати? – Зізнаюся, цей твір не належить до моїх улюблених. Співала його досить давно. Можливо у той час не була у повній мірі готова до цієї ролі, а може, на все свій час. Нещодавно мені запропонували заспівати в цій виставі в Метрополітен-Опера. Довелося згадувати. – Ви граєте в багатьох виставах, які поставив Анатолій Солов’яненко. Що можете сказати про нього як режисера? – Граю в його постановках “Набукко”, “Флорія Тоска”, “Норма”, “Дон Карлос”. До речі, партія Єлизавети з “Дона Карлоса” теж одна з моїх улюблених. Подобається з ним працювати. Він завжди йде назустріч співакові. Дякую, що ввів мене в оперу “Норма”, яка вже йшла. Вдячна і музичному керівництву, і колегам, що у мене є можливість працювати. А коли потрібно їхати на гастролі, то в театрі ставляться до цього з розумінням. Отож, я можу повноцінно виступати як в Україні, так і за кордоном. – За межами України, напевно, доводилося працювати разом із багатьма відомими режисерами та співаками? – Хотілося б згадати насамперед неймовірні постановки Франко Дзеффіреллі, Кирила Серебреннікова, який поставив у Гамбурзі “Набукко”. Разом із Філіпом Штольцем записали у Зальцбурзі диск, цікаві його постановки “Сільська честь”, “Трубадур”. З Алвісом Германісом працювали разом у театрі La Scala (Мілан). Також мала спільні роботи з багатьма іншими відомими режисерами, яких зараз важко всіх навіть пригадати. Серед виконавців – це неймовірний співак старшого покоління Пласідо Домінго. Він надзвичайно коректно себе поводить з усіма колегами по сцені. Створює позитив, хорошу творчу атмосферу. Завжди спокійний, виважений. Багато чого у нього навчилася. А ще німецький тенор Йонас Кауфман, з яким ми разом співали у “Силі долі”. З Бріном Терфелем виконували “Тоску”, а з Роберто Аланья – “Аїду”. І цей список можна продовжувати безкінечно. – Напевно, публіка всюди різна? – Це залежить від менталітету, віросповідання, традицій. Наша українська публіка стала більш вибагливою. Цьому сприяло і те, що до війни та введення карантинних обмежень, завдяки безвізу багато українців встигли побувати за кордоном. Але наш глядач продовжує залишатися емоційним, подібним до італійців чи іспанців. Британська публіка досить стримана, так само, як і німецька. А американський глядач дуже вдячний. – Чи доводилося вам виступати в Росії? – Так, раніше досить часто. Востаннє був великий концерт з маестро Плетньовим і Російським національним симфонічним оркестром ще задовго до подій 2014 року. Запрошували мене і потім, але, як то кажуть, ніхто вже нікуди не їхав. І, як це не парадоксально звучить, вже під час широкомасштабної російсько-української війни я теж отримувала пропозиції від них. Та я і раніше особливо не прагнула до Большого театру, а зараз і поготів. Повністю підтримую керівництво Національної опери України в питанні щодо вилучення з репертуару театру творів російських композиторів. Вони презентують культуру сусіда-агресора, який знищує українську націю. Ми не маємо права виконувати ці твори, пропагувати цю культуру. Це наша форма протесту як митців, музикантів. – Донедавна багато наших музикознавців намагалися довести, що Чайковський – український композитор. Що можете сказати з приводу цього митця? – Насамперед, це типовий представник російської культури. Зізнаюся, я обожнюю його твори, особливо романси. Але винні самі росіяни. Своєю агресією вони роблять злочин перед своєю культурою. Творчість російських композиторів сьогодні в Україні не актуальна, і не думаю, що ситуація скоро зміниться. Хіба можна говорити про Чайковського та інших російських митців тим людям, чиї домівки зруйнували росіяни, чиїх рідних вбили на цій війні? – А чи пропагуєте ви у своїх виступах українську культуру? – Завжди під час концертів виконую українські пісні. Люблю пісню “Ой у полі вітер віє”. Ця пісня дуже подобається публіці і в країнах Балтії, і в Італії, і в Німеччині... Загалом у світі добре сприймають українську пісню. – Оперні твори виконуються як мовами оригіналу, так і в перекладах. А яка ваша думка щодо перекладів? – Тут можуть бути різні думки. Приміром наші колеги з Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва виступають за те, щоб робити українські переклади. З одного боку, опера ніби стає доступнішою для українського глядача. У Національній опері України є субтитри, а твори виконуються мовою оригіналу. Особисто мені здається, що якщо опера написана італійською, французькою чи німецькою, то так і повинна виконуватися. Темпоритм закладений саме під відповідну мову. До того ж, це й повага до автора. – Чи є партії, які ви ще мрієте виконати? – Можливо, я вас здивую, але все те, що я хотіла виконати, вже виконала. Як вже згадала, виступала на кращих сценах світу. Встигла багато зробити за свою творчу кар’єру і продовжую працювати далі. Зізнаюся, що така професія забирає дуже багато сил і моральних, і фізичних... – Чи вистачає часу на захоплення? – У студентські роки я захоплювалася спортом. Моє сучасне захоплення – психологія. Намагаюся до кожної своєї героїні підходити з психологічної точки зору. Прагну розібратися, чому вона вчиняє саме так, що її до цього спонукає. Маю двох дітей – сина Андрія і дочку Анну. Донька пише музику і тексти. Можливо присвятить своє життя творчості, а син захоплюється психологією, так само, як і я. – Що б ви хотіли сказати на завершення нашої розмови? – Хочу побажати всім українцям здоров’я, миру, віри в Перемогу, віри у Збройні Сили України, віри, що Україна буде квітучою країною в демократичному світі. Я вірю в український народ– це сіль нашої землі!
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
