Шевченкіана · “Місто святе, затишне і людяне, місто, що залишає ніжні спогади. Недарма Шевченко подав його образ таким, який може перевернути душу”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
У Києві Великому…
Слово Просвіти, №09 за 2023 рік
“Шевченко і Київ” – тема ніби й відома, а ще й досить об’ємна, хоча не так багато часу доля відвела поетові саме на Київ. Але його перебування тут залишило глибокий слід в історії міста, Шевченко створив його неповторний образ у поезії та малярстві. Він любив Київ більше, ніж будьяке інше місто. Досить сказати, що сама його назва згадана у творах поетичних і прозових, у “Щоденнику” 55 разів (уперше у поемі “Катерина”). Всі героїні його поем: Оксана (Слепая), Ярина (Невольник), Ганна (Наймичка), відьма (Відьма, Осика), Титарівна (однойменна поема), вдова (Ой, крикнули сірі гуси…) ходили у Київ на прощу, а героїня повісті “Близнецы” Параска Осипівна їздить щороку на свято Успіння до Києво- Печерської Лаври та ще й привозить звідти білого дніпрового піску, щоб посипати долівку.
Надія НАУМОВА, Музей історичного центру міста Києва
Можна без перебільшення сказати, що в Києві минули найкращі моменти життя поета, і навіть на засланні йому снився Видубецький монастир, Межигірський Спасі Дзвонкова криниця, про що він записав у “Щоденнику”. Образ міста, яке може змінити всі думки і почування, навернути людину на праведну путь, подано у написаній на засланні поемі “Варнак”. В однойменній повісті, яка ніби є продовженням поеми, зображено героя, з яким автор знайомиться на засланні. Його звуть Кирил, його велична зовнішність привертає увагу, а він, оповідаючи новому знайомому і земляку про своє минуле, згадує Київ і його околиці, зокрема Китаївську пустинь і печери, у яких влаштував собі тимчасову розбійницьку оселю. Ті печери бачив, і у них бував і сам Шевченко, і опис цієї місцевості передано його словами. Навколо золотоглавого Києва відбуваються події у повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали”. Опис весняної повені на Дніпрі у цій повісті вражає образністю: “Зима с контрактами и прочими радостями невидимо мелькнула передо мною. Перед лицом мартовского солнца сконфузился и почернел мартовский снег. Ручьи весело зашевелились в горах и побежали к своему пращуру Днепру-Белогруду сказать о приближении праздника богини Яры. С любовию принял лепечущих крошек старый Белогруд и распахнул свою белополую ризу по самые Бровары. Рязанова трактир, как голова утопленника, показывался из воды. А гигантский мост, как морское чудовище, растянулся поперек Днепра и показывает изумленному человеку свой темный хребет из блестящей пучины”. Цей опис залишається загадкою, бо в час перебування поета в місті знаменитий ланцюговий міст ще не побудували, були лишень переправи паромна та наводницька (понтонний міст встановлювали вже після повені). Споруджений французьким архітектором Чарльзом Віньолем у 1853 р., він став окрасою міста. Але можна припустити, що Шевченко міг намалювати міст через Дніпро у своїй уяві, адже чув, чи читав про його спорудження, а побачив його і проїхав по ньому уже у 1859 році. Маємо нині близько 25 зображень краєвидів Києва і його околиць, два відомих офорти “У Києві” та “Видубецький монастир” з альбому “Живописная Украина” за малюнками, виконаними у 1843 р. Так цікаво глянути на них і одразу ж впізнати ці місця. На обох зображено Дніпро, з яким у Шевченка поєднувалися Київ і Україна. Саме слово “Дніпро” на сторінках Шевченкових творів зустрічається 88 разів. А ще чудові акварелі, живі, заповнені стафажними зображеннями людей: жителі міста, прочани, торговий люд. Їх художник зобразив на тлі відомих пам’яток: соборів Михайлівського і Софіївського, церкви всіх Святих, побудованої гетьманом Іваном Мазепою на економічній брамі Києво-Печерської лаври; Олександрівського костелу. На останньому краєвиді так гарно передано неповторний ландшафт, адже згори, з валу, на якому був зведений костел, видно будівлю університету і пожежну каланчу на валу, частина якого збереглась до нашого часу. Тема малярських творів Шевченка, виконаних у Києві, широко досліджена, вони прокоментовані у Академвиданні. Але є ще чимало нез’ясованих запитань. У 1845 р. Тарас Шевченко, закінчивши Петербурзьку Академію мистецтв, приїхав у Київ і почав працювати художником у Тимчасовій комісії з розбору старожитних актів, створеній при університеті Св. Володимира. Генерал-губернатор Київський Подільський і Волинський Д. Г. Бібіков не те щоб захоплювався історією і пам’ятками, але опікувався Археографічною комісією. Це була спроба ввести історію літописного Києва у російське русло, хоча сама Україна як самобутня і окрема етнічна одиниця його мало цікавила, про історію її народу він не мав жодного поняття, але бажав приписати собі заслуги з вивчення краю, правити яким був поставлений у 1837 році. Художник Шевченко мав виїздити у різні місцевості і не лише зафіксувати пам’ятку на місці, але й записати пов’язані з нею перекази, легенди, зразки народної творчості. У правителів виник задум видати альбом літографій, присвячений Києву. Ми знаємо про цей намір і про те, що Шевченко разом із художником М. Сажиним малював види Києва, зі спогадів приятеля Шевченка О. Афанасьєва-Чужбинського. Вони втрьох оселилися на Козиному болоті, в будинку чиновника І. Житницького. Ось що пише він у своїх спогадах: “Шевченко задумал снять все замечательные виды Киева, внутренности храмов и интересные окрестности. Сажин взял на себя некоторые части, и оба художника пропадали с утра, если не мешала погода”. З цього видно, що ініціатива належала все-таки Шевченку. Вони так тісно співпрацювали, що шевченкознавці мали чимало мороки з малюнками, підписаними Сажиним після арешту поета, може, навіть із добрими намірами. Першим на цьому шляху був Яків Затенацький, який повернув акварелям “Аскольдова могила” і “Церква всіх Святих” Шевченкове авторство. Пізніше до цієї теми підійшов відомий науковець Володимир Яцюк, завдяки спостережливості та переконливій аргументації якого кількість видів Києва збільшилася на чотири одиниці. У альбомі “Святий Київ наш великий”, який супроводжується розлогою статтею упорядника, три малюнки подано під двома прізвищами: Шевченко, Сажин. Звісно, що у ХІХ ст. не лише Шевченко і Сажин малювали Київ, але в акварелях цих двох художників є щось таке, що на рівні не лише зображень, але й емоцій, передає неповторну атмосферу міста з його величними пам’ятками минулого, які сусідять з побіленими дерев’яними будиночками у садах, рибальськими халупами, мальовничими околицями, спонтанними базарчиками. Вражає у цих художників уміння наблизити глядача до зображення, ніби ввести його у краєвид, який подається на рівні людських очей. А ще на акварелях добре проглядається неповторний ландшафт міста, розташованого на дніпровських кручах, ще не забудованих і не порослих деревами, який полонив усіх своєю красою. Місто святе, затишне і людяне, місто, що залишає у серці ніжні спогади, і, нарешті, центр всеслов’янський (це мали на увазі кирило-мефодіївці!). Недарма Шевченко подав його образ таким, який може перевернути душу, повернути людині віру у життя. Дивлюся Мов на небі висить Святий Київ наш великий, Святим дивом сяють Храми Божі, немов З самим Богом розмовляють. Дивлюся я і сам млію Тихо задзвонили у Києві, Мов на небі… В уже згаданій повісті “Близнецы”, що просто еманує київськими краєвидами і спогадами, є такий щемливо-ліричний уривок, який цитується у всіх путівниках: “Далеко, очень далеко от моей милой, моей прекрасной, моей бедной родины я люблю иногда, глядя на широкую безлюдную степь, перенестися мыслию на берег седого Днепра, но чаще всего я лелею мое старческое воображение видами золотоглавого, садами повитого и тополями увенчанного Киева…”. У цієї цитати є промовисте продовження: “И
Фотопортрет Т. Шевченка, зроблений І. Гудовським, 1859 р.
после светлого и непорочного восторга, навеянного созерцанием красоты твоей неувядающей, упадет на мое осиротевшее сердце тоска. И я переношуся в века давноминувшие и вижу его, седовласого маститого кроткого старца с писаною большою книгою в руках, проповедующего изумленным дикарям своим и кровожадным и користолюбивым поклонникам Одина. Как ты прекрасен был в этой ризе кротости и любомудрия, святой мой и незабвенный старче”. Ім’я цього старця Андрій, той апостол Андрій Первозванний, що вражений красою берегів Дніпра, поставив хреста на високому пагорбі над рікою і прорік його християнське майбутнє. З цього уривку дізнаємося, що Шевченко вірив у переказ, переданий літописцем Нестором, і досить негативно ставився до язичників. Символічно, що в цій повісті йдеться про Лаврську дзвіницю і типографський ґанок і про панораму Старого Києва з Царського саду. Просто не віриться, що Шевченко не малював Андріївську церкву. Варто придивитися до малюнка, який зберігається в Національному художньому музеї і вважається роботою Сажина: Андріївська церква, дорогою, що піднімається з Подолу, іде селянин з ціпком, у шапці, образ його часто повторюється серед постатей на малюнках Києва, він впізнаваний, починаючи ще із “Знахаря”… Геніальний твір Растреллі було видно звідусіль. Загалом маємо дев’ять зображень, на яких видно церкву Андрія Первозванного: “Київ з-за Дніпра” (Шевченко, Сажин), “Краєвид з Щекавиці”, “Церква Андрія Первозванного”, вигляд з Подолу, “Щекавиця”, видно її і на акварелях “Куренівка”: всі вони відомі як роботи Сажина. Ще один вид Андріївської церкви з Подолу – літографія за малюнком Сажина, а може, й за малюнком Шевченка. Принаймні кільком із цих малюнків потрібно повернути шевченкове авторство, хоча б підняти це питання, розібратися з аквареллю “Андріївська церква”, у ній є щось таке близьке, що якби не стояв підпис Сажина, то ми неодмінно впізнали б у ньому Шевченка. Ще один малюнок-загадка, який у Академічному виданні подається-то як нерозшуканий, то як відомий за згадками (на жаль, не репродукується), пов’язаний із епізодом, про який Тарас згадує у повісті “Близнецы”. Ця повість написана від першої особи, її автор з типографського ґанку почув сміх і голоси двох жінок, що, як з’ясувалося, були сестрами і приїхали до Києва на храмове свято. Згодом він познайомився зними у Царському саду, молодша попросила його намалювати краєвид Києва у променях сонця, яке заходить. За сюжетом повісті на її прохання він наступного дня приніс уже закінчений малюнок. А скоро вже називав її своєю нареченою. Нині цей малюнок відомий за копією, яку колись приносили до музею Шевченка. Музей відмовився взяти її, мотивуючи, що це не оригінал (він перебуває очевидно у приватній колекції Петербурга). Це зображення було дуже дорогим для поета, про що він писав із заслання в листах Сажину, Андрієві Лазугубові, просив того зайти до Сажина і забрати малюнок. На що Лизогуб відповів: “Бачив Сажина, він мені показував Ваш лист, де Ви просите переслати до Вас рисунки і альбом і ще дещо, да й казав мені, що він подавав докладну записку об тих рисунках, але їх немає, кудись буцім вони повтікали, чи що. Кажуть у Петербург…”. Писав Шевченко і цивільному губернатору І. Фундуклею, просив його повернути відібрані у нього малюнки, пропонував поміняти “Царський сад” на оригінальний малюнок Ватто. З цього видно, що таких зображень, мабуть, було декілька. На згаданій копії ми бачимо і самого поета, що сидить на лавочці з дівчиною, аз другого боку двох чоловіків, які ідуть. Водному з них упізнаємо Тараса вже з вусами, такого, якого знаємо в час його заслання. У повісті Тарас називає дівчину
Перше київське фотоательє, облаштоване Іваном Гудовським на Хрещатицькій площі
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
