Пряма мова · “Останнє покоління “епохи Ґутенберґа”, тобто епохи книжки, епохи, коли художня література завершувала час справжньої “королеви мистецтв”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Григорій КЛОЧЕК: “У мене немає часу на хобі”
Слово Просвіти, №09 за 2023 рік
5 березня відзначає високий ювілей знаний в Україні вчений, педагог, літературний критик, автор численних книг з літературознавства, у минулому – випускник Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова, вчитель, директор школи, перший керівник обласної організації НСПУ, а нині – багатолітній керівник кафедри, ексректор Центральноукраїнського університету у Кропивницькому, доктор філологічних наук, член Академії наук вищої школи України Григорій Клочек. “Чи треба вистрілювати всіх вовків?” – над цим та іншими цікавими запитаннями розмірковує ювілянт напередодні свого 80-річчя.
Василь Бондар: Друга половина люд7 ського життя закономірно складається з ювілеїв. У кожного своє ставлення до них: усе залежить і від характеру ювілянта, і від обставин, навіть від віку… Григорію Дмитро7 вичу, у вас позаду не один ювілей, і мені зда7 ється, що нині у вас помінялось ставлення до них. Чому? Григорій Клочек: У молодості я серйозно займався спортом. У студентські роки досягав непоганого результату в спринті, виконав навіть норму кандидата в майстри спорту. Знаю відчуття, коли ти першим торкаєшся фінішної стрічки. Зараз, коли позаду залишилася чимала відстань життєвого марафону, не дуже поспішаєш до фінішної лінії… Навіть не хочеться думати, що вона десь попереду. Тож тепер дні народження та ювілеї не радують… В. Б. Ви людина, як на мене, раціональ7 на, педантична, пунктуальна, відповідальна, не побоюсь сказати – запрограмована… Хто і що зробили вас таким? Якою бачилась вам перспектива дорослого життя? І чи задово7 лені результатами своїх юнацьких проєктів? Г. К. Не знаю, як щодо моєї раціональності, педантичності, пунктуальності – збоку видніше. Але щодо запрограмованості ви точно помітили. Зі студентських років я запрограмував себе на досягнення певного наукового результату. На другому курсі написав дослідження про ритмомелодику поеми Тараса Шевченка “Гайдамаки”. Цю роботу помітили, відзначили. Відчув, що проблеми поетики, художності літературного твору – це моє. Поступово заглиблювався в ці питання. З часом мета конкретизувалася. Деякий час під впливом професора Григорія В’язовського займався психологією художнього сприймання. І це допомогло мені виробити нові підходи до аналізу поетики літературного твору – вони були успішно застосовані під час аналізу поетики “Сонячних кларнетів” Павла Тичини. Сформувалися методологічні принципи аналізу художності літературного твору шляхом моделювання впливу художнього тексту на реципієнта. При цьому використовувався інструментарій психологічної науки. Цей метод я випробував на значному літературному матеріалі – було видано кілька монографій. Мої пошуки підтримали найавторитетніші в 60-70 роках теоретики літератури – Леонід Новиченко, Роман Гром’як, Михайло Гіршман. Цей підхід вивів мене на іншу проблему, вирішенню якої я віддав чимало часу та сил. Поставлена мета – створення теорії літературного твору. Бо ж існував парадокс: існує така наука як теорія літератури. А літературний твір, який є головною одиницею літератури, не був теоретично осмислений як об’єкт, наділений здатністю створювати художні сенси, доносити їх до читача, заряджати його художньою енергією. Довелося вирішити багато питань, допоки не сформувалася цілісна теорія літературного твору. Я її трактую як таку, що має назву “системологічна теорія літературного твору”, тому що твір бачився, розумівся, пояснювався як функціонуюча система. Її достовірність, методологічну спроможність перевіряв аналізом багатьох творів. Підготував навчальну дисципліну для магістрантів, видав навчальний посібник “Синергія літературного твору”. А далі, після вирішення цих завдань теоретичного характеру, – звернення до творчості Тараса Шевченка, до есеїстики Євгена Маланюка… Ось така цілеспрямованість… Кожне нове завдання, що поставало переді мною, витікало з попереднього, продовжувало його. В. Б. А які найзначиміші події ви виділи7 ли б у своєму житті? Дві7три. Г. К. Подій визначних було багато. Але назву лише одну. На п’ятому курсі навчання в університеті я зустрів свою долю в особі чарівної третьокурсниці. Довелося докласти чимало зусиль, щоб одного разу вона погодилася на мою пропозицію… Звати ту третьокурсницю Віра Вишневська. Мати таку дружину – це найбільша в житті удача. Жив і працював, відчуваючи надійний тил. Вона – перша помічниця та порадниця в усьому. Можливо, саме тому я ніколи і ні в чому не заздрю… В. Б. Ви народились у Польщі, а дитинство і юність минули на півдні України. Що означають для вас ці місця? Г. К. Мою родину разом із кількома десятками інших сімей етнічних українців із Холмщини взимку 1945 року розвантажили з небагатим хатнім майном на станції Затишшя, що на Одещині. Розселили в селі Торосове в будинках німецьких колоністів, яких відправили в казахські степи. Пам’ятаю, що навколо села були плантації виноградників та доглянуті сади – німці вміли хазяйнувати. Щоб розповісти, як вихідці з Холмщини пристoсовувалися до нового для них радянсько-колгоспного життя, треба було б написати окреме дослідження. До речі, Григорій Гусейнов не раз підбивав мене до написання спогадів на цю тему. Тут я закінчив школу. Так склалося, що після закінчення університету та однорічної служби в армії я повернувся в Торосове, два роки працював директором школи. За цей час встиг організувати будівництво нової двоповерхової школи. Зараз підтримую зв’язки з директором цієї школи, на її сайті роздивляюся світлини, бачу знайомі прізвища… Взагалі не буває дня, щоб я не згадував своє село. В. Б. Професор і академік, відома по7 стать в українському літературознавстві –
це вже звершений факт. А які в юності, мо7 лодості були інші вибори трудового шляху, омріяні задуми, відкинуті спроби реалізації себе як особистості? Хто на вас впливав? Г. К. Якихось вагань у виборі життєвого шляху не було. Хто вплинув на мій вибір? Сільська бібліотека, яку пам’ятаю до найменших дрібниць. Невеликий читальний зал, де на столах лежали підшивки газет та кілька журналів, серед них, окрім “Огонька” та “Нового мира”, були “Вітчизна” і “Дніпро”, завдяки яким я знайомився хоч і з соцреалістичною, та все-таки тогочасною українською літературою. Була й інша кімната – книгосховище, де я знаходив іншу літературу, яку перечитав-переглянув майже всю. До речі, ця сільська бібліотека серйозно русифіковувала читачів. Мінімум україномовних книжок… Дерусифіковували мене Тарас Шевченко, улюблений поет мого батька, сільського коваля, та кількатомне видання Лесі Українки… Все це визначило шлях до філологічного факультету Одеського університету, куди я вступив, тримаючи в наплічнику жезл майбутнього письменника. Як активний
Григорій Клочек — директор фрунзівської СШ,1970 рік учасник літературної студії часто виступав у дискусіях з аналізом творів інших членів літстудії, виконуючи роль літературного критика. А ще – перша наукова робота, перша публікація в “Літературній Україні”, висока оцінка Василем Фащенком моєї дипломної роботи, рекомендація в аспірантуру – і ось я вибираю шлях літературознавця. Так що поета/прозаїка з мене не вийшло… В. Б. Наприкінці минулого століття у ву7 зах нашого краю працювала когорта відомих усій Україні літературознавців: Микола Смоленчук, Василь Марко, Світлана Бара7 баш, Володимир Панченко, Леонід Куцен7 ко… Якийсь час це була навіть одна кафед7 ра, вами створена. Сьогодні з усіх названих лишились тільки ви. Є ще лавреати премій, з молодших, але… Не діймає самотина? Г. К. До названих прізвищ треба додати ще Олега Попова, автора слів кількох пісенних шлягерів, та Олександра Домаранського – пізніше високого освітянського чиновника. Так, це був склад кафедри, який нині називають золотим. Кафедра досягала таких успіхів, що за досвідом приїжджали представники столичних університетів. Щорічна наукова продукція – кілька монографій та більше сотні статей. Панувала рідкісна для науково-творчих колективів атмосфера взаємоповаги. Творчий успіх когось одного з членів кафедри радував інших. Постійні презентації нових книг, які завершувалися дружніми застільними бесідами. Гадаю, така атмосфера обумовлювалася тим, що кожному члену кафедри була притаманна своя родзинка, що шанувалася іншими. Усі члени кафедри були фанатами науки про літературу. І всі вони фактично представляли останнє покоління “епохи Ґутенберґа”, тобто епохи книжки, епохи, коли художня література завершувала час справжньої “королеви мистецтв”. А потім “епоха Ґутенберґа” досить стрімко почала переформатовуватися в іншу епоху, яку я називаю “епохою Цукерберґа”, засновника соціальної мережі Фейсбук. Це епоха, коли книжка втрачає свою значущість, а її місце займає ґаджет, Фейсбук, інші соціальні мережі, пристосовані впливати на свідомість людини, послуговуючись витонченими технологіями. Таким чином у молоді, яка годинами сидить, вдивляючись у смартфони, формується кліпове мислення, синдром дефіциту уваги. Недавно підрахував, що за роки роботи в університеті під моїм керівництвом було підготовлено та захищено 4 докторські та 17 кандидатських дисертацій. Але ось уже 5 років я не беру аспірантів. Чому? Є чимало розумних студентів. Але це студенти нового покоління, вони вже частково виховані в умовах епохи Цукерберґа. Вони вже не здатні фанатично віддаватися науці про літературу, не бачать у цьому потреби. В. Б. У шевченкознавстві кількома кни7 гами ви сказали вагоме слово. І до вас ось уже понад півтора століття багато науковців і читачів намагались розгадати чар і потуж7 ність Шевченкового генія. У чому полягає цей феномен? Він вузьконаціональний чи планетарний? Г. К. Розгадку чару й потужності Шевченкового генія треба шукати у природі його геніальності. Його інтуїція, точніше, надінтуїція, надзвичайно прониклива. І це надає його творам пророчості, отже, здатності оновлюватися в часі – набувати актуальності в кожну нову епоху. Він першим у світовій літературі став автором твору з глибоким антиколоніальним змістом (“Кавказ”). Першим охарактеризував, причому зробив це не тільки оціночно, а й системно, різнобічно і при цьому дуже точно, сутність російського імперіалізму (поема “Сон” – “У всякого своя доля…”). Євген Маланюк, один із найглибших аналітиків Шевченкової творчості, про поезію “Мені однаково, чи буду…” відізвався як про найбільш пророчу у світовій літературі. Щоб переконатися в цьому, звернімо увагу, як по-новому сприймаються зараз, у час рашистської навали, початкові рядки з поезії “Катерина”: “Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…”. Щодо його вузьконаціональності чи планетарності візьмімо до уваги Франкову тезу: що більше поет виражає сутність своєї нації, то більше він цікавий всьому світу. А Шевченко – поет глибоко національний. Щоправда, Євген Маланюк кілька разів висловився, що його поезія є “герметично закритою” для людей інших культур. Так, мова поезій Шевченка напоєна, за словами Івана Франка, “соком народних пісень”. І тому його твори так дохідливо та вражаюче впливають на українців –
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
