Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Кожне Шевченкове слово напоєне безмежною любов’ю до своєї рідної землі, турботою за волю своїх закріпачених земляків”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Учитель і творець української “Біблії”

Слово Просвіти, №09 за 2025 рік

Наталя ГУМНИЦЬКА Я на сторожі коло їх поставлю слово… Тарас Шевченко І поставив “Кобзар!” Тарас Шевченко має багато іпостасей: Поет, Художник, Мислитель, Пророк, Націєтворець, Громадський діяч, педагог, музикант, дослідник… Однак ми рідко трактуємо його як Учителя в античному, універсальному значенні, яке охоплює увесь обшир обдарувань нашого Тараса. Учитель – це одна з найдавніших професій часів Стародавньої Греції, Стародавнього Риму, Єгипту, Месопотамії, Вавилону. У трактуванні античної культури учитель це мислитель, філософ, громадський діяч, беззаперечний моральний авторитет з відповідними чеснотами, який формує погляди і переконання людей, чия мудрість і досвід залишають глибокий слід у розвитку особистості й громади. Моделлю освіти в античності слугує Академія Платона у м. Афіни (бл. 387 р. до н. е. – 529 р. н. е.), в яку був закладений принцип універсальності що передбачав розбудову системи освіти, засновану на пошуку істини. Саме до цієї категорії Учителя як провідника нації належить Тарас Шевченко. Це поняття виходить далеко за межі учителя-педагога з певної вузької спеціалізації. Античний принцип універсальності, закладений у непроминальній Книзі книг мудрості українського народу – “Кобзарі” Тараса Шевченка! Його наскрізний лейтмотив – “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні cущим моє дружнєє посланіє”. У цьому глибокому філософському постулаті закодований зміст невеликої за обсягом, але неймовірно інтелектуально наснаженої, високо емоційної поетичної збірки, яка знайшла відгук у серцях не лише українців, а й багатьох народів світу. Про цінність думок, закладених у “Кобзарі” нашого Генія, свідчить чи не найбільша кількість постаментів Тарасові Шевченку в Україні й світі, яка, на думку шевченкознавця Руслана Теліпського, сягає понад 2000, в т. ч. за її межами 100 пам’ятників. Особливе прочитання сутності Тараса Шевченка знайшло відображення у пам’ятнику, спорудженому у Римі на замовлення і кошти Блаженнішого Йосифа Сліпого. Тарас Шевченко постає в одежі римського патриція, що відсилає нас до античності, до пошуку й утвердження універсальних чеснот, закодованих у “Кобзарі”. Та чи можемо ми у 211-ту річницю від дня народження автора цієї захалявної книжечки сказати, що ми її розкодували й засвоїли? Більшою мірою “ні”, ніж “так”. То чи не варто нам подивитися на нашого Кобзаря з ракурсу Учителя в античному розумінні. Можливо саме це спонукає нас по-новому прочитати, осмислити й зрозуміти глибинні сенси його афористично лаконічних поезій. На згаданому пам’ятнику у Римі не випадково викарбувані слова: “Учітеся, брати мої…”. То ж на які шляхетні чесноти скеровував нас наш Учитель? Беззаперечно це: любов до Вітчизни, до рідного Слова, до Волі, до Правди, Істини, до Добра й Милосердя. Спробуємо розкрити деякі з них. Поет зумів у “Кобзарі” відобразити історію України, її чарівну мальовничу природу, пісенну дитинну душу українського народу, його міцні християнські морально-етичні засади, непохитне прагнення до волі, символом якої став могутній Дніпро. Згадаймо: “Реве та стогне Дніпр широкий…”, “Меж горами старий Дніпро, / Неначе в молоці дитина, / Красується, любується / На всю Україну. / А понад ним зеленіють / Широкії села…”, “Дніпро геть-геть собі розкинувсь! / Сіяє батько та горить!”. Про неповторну красу рідної України Шевченко склав багаторядкову високо поетичну оду. Зокрема: “Село! І серце одпочине: / Село на нашій Україні – / Неначе писанка, село. / Зеленим гаєм поросло. / Цвітуть сади, біліють хати, / А на горі стоять палати, неначе диво. А кругом / Широколистії тополі, / А там і ліс, і ліс, і поле, / І сині гори за Дніпром. / Сам Бог витає над селом”. Філософія антропоцентризму, кордоцентризму, плекання душі вільної від рабства, а значить творчої, чесної, заточеної на Добро і Любов проходить червоною ниткою крізь увесь цей поетичний шедевр, який правомірно назвати Українською біблією. Вдумаймося в його потужні рядки: “Не вмирає душа наша, не вмирає воля / І неситий не виоре на дні моря поле. / Не скує душі живої / І слова живого…”, “Раз добром нагріте серце / Вік не охолоне!”, “Добре жить / Тому, чия душа і дума / Добро навчилася любить!”, “Добро найкращеє на світі / То братолюбіє”, “Діла добрих оновляться, / Діла злих загинуть”. А ще згадаймо: “Ну що б, здавалося, слова…/ Слова та голос – більш нічого. / А серце б’ється – ожива, / Як їх почує! Знать од Бога / І голос той, і ті слова / Ідуть меж люди!”, “Мій Боже милий, / Даруй словам святую силу – / Людськеє серце пробивать…”, “Щоб слово пламенем взялось, / щоб огненно заговорило, / вогнем пекло холодні душі…”, “Орю / Свій переліг – убогу ниву! / Та сію слово. Добрі жнива / Колись та будуть”. Ці рядки суголосні з висловом Книги книг християнського світу Біблією: “На початку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог…”. Могутнє, вогненне Слово Тараса Шевченка вчить, що на Україні має бути “своя правда, і сила, і воля”, бо “Правда оживе, натхне, накличе, нажене не ветхеє, не древле слово розтліннеє, а слово нове між людьми криком пронесе і люд окрадений спасе”. Саме ці три слова є пророчими тому, що засновані на своїх, а не чужих християнських традиціях. Кожне Шевченкове слово напоєне безмежною любов’ю до своєї рідної землі, турботою за волю своїх закріпачених земляків, за понівечену долю української Матері, її дівочої краси. Але це Слово є і безжально жорстоким, коли стосується рабської покірності, безпам’ятства до своєї славної історії та її творців, до небажання шанувати дідівські традиції, до нехтування своїми скарбами, своєю пісенною мовою, до процвітання духовного малоросійства. Це справжня Батьківська любов, яка не є сліпою, а розчахнутим серцем і думкою зчитує пороки своїх “дітей”. Згадаймо: “…і чужому научайтесь, / й свого не цурайтесь…”, “ …якби ви вчились так, як треба, /То й мудрость би була своя…”, “І Коллара читаєте / З усієї сили, / І Шафарика, і Ганка, / І в слов’янофіли / Так і претесь… І всі мови / Слов’янського люду – / Всі знаєте. / Дасть Біг…/ Колись будем / І по-своєму глаголать, / Як німець покаже / Та до того й історію / нашу нам розкаже…”. Вражають глибокі філософські рядки універсального екзистенційного змісту: “І день іде, / І ніч іде / І голову схопивши в руки / Дивуєшся чому не йде / Апостол правди і науки…”, “Все йде, все минає на – / і краю немає. / Куди ж воно ділось? Відкіля взялось? / І дурень, і мудрий нічого не знає”, “Світає, край неба палає / Соловейко в темнім гаю сонце зустрічає..”, “Як небо високе – нема йому краю, / Так душі почину і краю немає”. Чи не перегукуються ці рядки з думками світових мислителів, хоча б із запитанням Шекспірівського Гамлета: “Бути? Чи не бути? Ось у чому питання”?. Якщо Шекспірівському героєві насамперед йдеться про владу, то Тарас Шевченко турбується про душу, про пріоритет духовного над матеріальним. Він усвідомлював, що причини “срамотної години” українців криються насамперед у їхній прив’язаності до земних благ, до запроданства ворогові, до захоплення земними радощами. Шевченко був твердо переконаний, що, хто не шукає неба, той втратить землю, бо без небесного духа людина морально гине, розкладається духовно, гниє, як коріння, яке не пнеться до сонця. Наріжний камінь фундаменту творчого спадку Тараса Шевченка – ідея відродження духовної людини. Силою свого цілющого Слова, (яку він просить у Бога “Даруй словам вогненну силу / Людськеє серце пробивать…”), Поет закликає земляків “схаменутися”, переродитися духовно, зцідити гнилу кров із свого серця і наповнити його “козацькою кров’ю чистою, святою”. Його думки були суголосні з його великим попередником Григорієм Сковородою, який проповідував, що “плоть нічтоже, дух животворить”. Культом для Шевченка була героїка Козацької держави і їхня покровителька – Діва Марія. А також героїчний образ козака, людини незламної волі, для якої на першому місці Отчизна, її Свобода, її вільний люд. Це і є справжня Людина, а не на пів-людина з її земними пристрастями. На пильну увагу в оцінці Тараса Шевченка як українського християнського пророка заслуговує цілісна монографія українського мислителя, літературного критика Дмитра Донцова “Незримі скрижалі Кобзаря”.. Наскрізна ідея монографії – національно-християнська інтерпретація Шевченка як “містика-пророка”, як “Прометея”, що приніс вогонь із неба. Вчений стверджував, що Шевченко “був автором “містерій”, пророком, ясновидом, післанцем незримих вищих сил…, які дають народам силу Духа, без якого нема сили фізичної, без якої гинуть і пропадають культури, цивілізації, держави і нації. …був тим грізним післанцем, який кликав Україну від ідилічного сну до духовного пробудження… кликав на… путь боротьби і страждань…”. Своїм Словом Поет оживив правду прадідів епохи “Слова о полку Ігоревім”, став візіонером універсальної (а не локальної!) антиімперської місії України, “…пророком нової України, з його зворотом від лженауки “современних вогнів” матеріалізму, до духовного переродження і створення нової еліти нації”. Таку місію творчості Тараса Шевченка, яка була спрямована на формування вільної від рабських пут нації “лицарів святих” і “орлів України”, літературним критиком Дмитром Донцовим підтверджують сьогоднішні трагічні події. Український народ усьому світові демонструє свою рішучість й мужність у захисті християнсько-моральних чеснот і цінностей. Як і заповідав нам наш Пророк: “Борітеся! Поборете! Вам Бог помагає”. Універсалізм “Кобзаря” засвідчують такі рядки американського письменника Джона Стейнбека: “Чи можна вплести ще якісь слова у вінок Шевченкової слави – слави, яку беззаперечно визнає весь світ? – Той, хто шукає плодів людської діяльності, що житимуть вічно, може знайти їх у Шевченка”. А чи шукаємо ми, українці, ці плоди мудрості, які наш Пророк адресував насамперед нам, своїм “дітям нерозумним”? Можемо згадати такі сумні роздуми самого Шевченка ще тих далеких часів, але які, на превеликий жаль, попри позірний пошанівок актуальні немалою мірою і сьогодні. Ось деякі зних: “Хіба самому написать / Таки посланіє до себе, / Та все дочиста розказати… Либонь уже десяте літо, / Як людям дав я “Кобзаря”, / А їм неначе рот зашито, / Ніхто й не гавкне, не лайне, / Неначе й не було мене. / Мій, Боже милий! Як хотілось, / Щоб хтонебудь мені сказав / Хоч слово мудре; щоб я знав, / Для кого я пишу? Для чого? / За що я Вкраїну люблю? / Чи варт вона огня святого?...”. Ми самі маємо усвідомити якого Велета духа, Людинолюба, Правдолюба ми маємо. Правдолюбство Шевченка підкреслюють такі рядки: “Блаженний муж на лукаву / Не вступає раду, / І не стане на путь злого, / Із лютим не сяде.”, “Ми не лукавили з тобою, / Ми просто йшли: у нас нема / Зерна неправди за собою”. У підтвердження універсалізму Шевченкових творчих ідей Леонід Ушкалов, один із провідних шевченкознавців, трактує свою шевченківську енциклопедію як “абетку світу” Тараса Шевченка. В енциклопедії постає образ людяної особистості, генія, який живе і творить у тому самому “лісі речей”, що й звичайна людина. Важливо, що Ушкалов підкреслює універсалізм Шевченка у контексті української і світової культури саме перекладом слова “universum” Григорієм Сковородою як “все-на-все”. Творчість Шевченка, його позачасовий позапросторовий “Кобзар” і є наше “усе”, тобто Україна, тобто Українська біблія, в яку ми повинні вчитуватися щоденно, думати і навчатися. Ось відгук відомого українського композитора, лауреата Шевченківської премії Валентина Сільвестрова: “В історії це унікальний випадок, коли поет став символом не лише боротьби за незалежність, але й символом України. Через Слово… У Шевченка ставлення до слова біблійне, його творчість взагалі тісно пов’язана з Біблією…Сталося так, що його поетичне слово не стало просто літературним…Він не прагнув римувальної краси, у нього було цілком інше завдання”. І він це завдання виконав, а саме: створив “Кобзар”, який є невичерпною духовною криницею нашого спраглого народу, яка сповнена християнськими моральними сенсами, цінностями часів античності близькими і зрозумілими українському народові. Видатний сербський драматург Броніслав Нушіч окреслив національну місію Тараса Шевченка так: “Шевченко не поет, а голос душі українського народу, його крик, його сльоза…поклик гніву того народу”. Важливою є думка знаного літературознавця, есеїста, поета, дисидента Євгена Сверстюка про

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин