Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ На головній площі Мілана (Італія) біля собору Duomo українські активісти розгорнули найбільшу українську хустку в підтримку Президента Володимира Зеленського та українського народу після скандальної пресконференції в Білому домі в США. Як повідомила Укрінформу активістка Ірина Маловиця, акція відбулася у суботу, 1 березня, в передостанній день Milan Fashion Week. За її словами, шовкова хустка з авторським принтом United Ukraine увійшла до Книги рекордів України. Її площа становить 49 кв. м, а зображення на тканині символізує єдність усіх 25 областей України, включно з Кримом. Авторкою хустки є художниця та дизайнерка бренду DOLYA Ольга Дворянська (Кривенко). Вона працювала над проєктом понад три роки разом із графічною дизайнеркою Світланою Семчишеною. На хустці зображена жінка у національному костюмі, а намисто, яке об’єднує області, наповнене традиційними орнаментами, що відповідають історичній стилістиці кожного регіону. Концепція хустки – це “пазл України”: окремі 25 хусток складають єдину картину держави, яка не може бути повною без кожного елемента. До акції приєдналися італійці та туристи, які захоплено розглядали артоб’єкт та висловлювали підтримку Україні. Нагадаємо, в Мілані українські активісти створили петицію зі зверненням до уряду Італії та керівництва ЄС щодо захисту України від російської агресії. Фото надано Іриною Маловицею
28 лютого президент України Володимир Зеленський прибув до Вашингтона, щоб уперше зустрітися з американським президентом Дональдом Трампом у Білому домі. Очікувалося, що Україна та США підпишуть угоду про корисні копалини. Проте певної миті на зустрічі між Зеленським, Трампом й віцепрезидентом Джей Ді Венсом виникла суперечка щодо російсько-української війни. Венс заявив, що війну між росією та Україною потрібно врегулювати за допомогою дипломатії. У відповідь український президент заявив, що вже підпису-
В американському Нью-Йорку сотні людей, серед яких члени української громади, вийшли з синьо-жовтими прапорами на підтримку України. Відповідні фото опублікувала агенція Associated Press. На головній вулиці Нью-Йорка люди йшли з прапорами, плакатами та транспарантами, на яких писалося: “Україна/Свобода”, “Stand with Ukraine”, “Захистіть своїх дітей від диктатора” та “Зупиніть Путіна”
ГАЛИНА ДАЦЮК
НАДІЯ НАУМОВА
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
вав угоду з путіним у присутності президента Франції та канцлера Німеччини. Зеленський також заявив, що в разі підписання поганої угоди між рф і Україною Сполучені Штати “відчують це”. Венс і Трамп обурилися й відповіли, що їм “буде чудово”, а також додали, що Зеленський не має права нав’язувати свою думку. Президент України достроково залишив Білий дім, а угоду про корисні копалини не підписали. Після цього Трамп написав, що Зеленський “не готовий до миру”, але додав, що він “може повернутися”, коли змінить свою думку. Тим часом низка світових лідерів стали на бік Зеленського. Серед них – президент Франції Емманюель Макрон та прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск. Подаємо на розсуд читачів дещицю заяв, відгуків державних і громадських діячів, політиків і політологів, звичайних громадян на резонансну подію.
Оглядач “Слова Просвіти” Віктор Скорик: “Головна помилка Зеленського і Ко, що вони взагалі погодились на цю поїздку до США, прийшли на переговори у Білому Домі, який зараз став лігвом деструктивного трампізму і впровадження його “миру через силу”, що є евфемізмом спроби зґвалтувати Україну. У підсумку – демонстративна сварка, в якій за змістом, так, правда на українському боці, але за формою така поїздка і ця привселюдна сварка дуже погіршила становище України. Нерозумність, дилетантизм і відсутність стратегічного мислення та політичного таргетування боляче б’ють по позиціях України у битві українського народу за своє існування, за свою свободу. Із самого початку ця спроба української влади залучити США через “транзакцію” – угоду про використання природних ресурсів України – задля “допомоги” Україні була приречена на проти-
Продовження на стор. 2
12–13
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Засновники Всеукраїнської літературної премії ім. М. Чабанівського (в їх числі: Сахновщинська селищна рада, Харківська обласна організація Національної спілки письменників України, ПСП “Агрофірма “Прогрес”) повідомляють про прийняття творів на здобуття премії імені Михайла Чабанівського 2025 року в номінаціях “Проза”, “Публіцистика”, “Поезія” та “Література для дітей”. На розгляд приймаються прозові, публіцистичні та твори для дітей, видані у 2022–2025 рр. українською мовою. А також поетичні твори, видані у 2024–2025 рр. українською мовою. Твори необхідно надіслати у 2-3-х примірниках до 1 липня 2025 року за адресою Сахновщинської селищної ради Харківської області: вул. Шмідта, 10, сел. Сахновщина, Харківська обл., 64501 (на конкурс). До творів автори обов’язково повинні надати заяву, біографічну довідку та за бажанням і можливістю клопотання, копії рецензій, відгуків. Важливо: на конкурс не приймаються книжки, які були раніше відзначені іншими літературними преміями. Урочисте вручення відбудеться у другій половині вересня. Премія вручається автору особисто. Довідки за тел.: ([контакт приховано] – Лариса Валентинівна.
Гаряча тема · “Президент України Володимир Зеленський з 2022 р. щонайменше 33 рази публічно дякував американському народу та вищим посадовим особам США”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «Втрачаємо союзника?», с. 1
Закінчення. Поч. на стор. 1
лежний результат – брутальний диктат і примус України до капітуляції. Тому зараз сталося саме те, що мало статися. Звісно, в цій ситуації не можна було йти на цю оборудку з підписанням продажу України – і це правильно. Але за формою – саме українське політичне керівництво ініціювало цю угоду, що невідворотно тепер вилилось у вкрай небезпечний для України скандал. Очільники ЄС – президентка Європейської ради Урсула фон дер Ляєн та голова Європейської ради Антоніу Кошта, а також голова дипломатії Євросоюзу Кая Каллас – підтримали Україну після цих подій у США, до яких доєднались також Мерц і Шольц, Макрон, долучились до публічної підтримки України також очільники Іспанії, Польщі, Литви, Молдови, Швеції, Чехії та інших держав, серед яких є й Австралія, яка нам дуже далека географічно, але дуже близька за цінностями вільного світу. Ще, звісно, завжди проукраїнська і демократична Канада, якій тепер, до речі, теж треба боронитися від анексії чи силового поглинання трампізованими США. Така єдність вільного світу у підтримці України – це чудово і має гарну перспективу – як для України, так і для всього світу свободи і демократії. Європа зараз має чимдуж скоріше і сильніше об’єднуватись заради своєї ідентичності як світу демократії та свободи у боротьбі зі світовим злом насилля і ґвалту, які “презентують” новітні “акціонери” брутального розподілу світу на засадах автократій і культу сили. Вільний світ має об’єднатись навколо України, її героїчного спротиву орді та її поплічників – агентів автократій та тоталітаризму. Європа та весь вільний світ, втому числі і та половина суспільства у США, що представляє цей світ, мають об’єднатись, щоб зберегти себе, свій вільний світ і зупинити небезпеку всесвітнього армагеддону, який ініціюють і провокують всесвітні сили зла. І перші кроки такого єднання у цьому напрямку є, вони обнадійливі і потребують негайного розвитку”.
Перша реакція лідерів країн вільного світу: Дорогий український народе, ви не одні – прем’єр-міністр Польщі Туск. Ви маєте поважати Україну, тих, хто бореться з самого початку – президент Франції Макрон. Ми стоїмо поруч з Україною! – прем’єр-міністр Іспанії Санчес. Україно, ви ніколи не залишитесь на самоті – президент Литви Науседа. Україна захищає свою і нашу свободу. Ми з Україною! – президентка Молдови Санду. Ми стоїмо поруч з Україною, яка бореться не лише за свою свободу, а й за всю Європу – прем’єр-міністр Швеції Крісстерссон. Україна не самотня, і європейці стоять на її боці – міністр закордонних справ Німеччини. Росія Путіна – агресор. Для Європи є одна потреба: час слів закінчився, настав час дій – міністр закордонних справ Франції Барро. Ми підтримуємо Україну в її справедливій боротьбі за справедливий і міцний мир – прем’єр-міністр Норвегії Стьоре. Ми за Україну і на боці вільного світу! – прем’єр-міністр Чехії Петр Фіала.
Латвія поруч з Україною – прем’єр-міністр Латвії Евіка Сіліня. Ваша гідність вшановує мужність українського народу. Будь-сильним, будь хоробрим, будь-безстрашним. Ви ніколи не самотні, шановний Президенте – президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн. Я підтверджую повну підтримку України, чого б це не коштувало – міністр закордонних справ Нідерландів Велдкамп. Україна може розраховувати на всю нашу підтримку, Володимире Зеленський – прем’єр-міністр Португалії Монтенерго. Ми з Україною. Росія є агресором, і ми поділяємо відданість України всеосяжному, справедливому та міцному миру! – МЗС Австрії. Ви боретеся за свою свободу і міжнародний порядок, заснований на правилах – прем’єр Люксембургу Люк Фріден. Ви не самотні. Ми щиро підтримуємо Україну в її прагненні до справедливого і тривалого миру проти неспровокованої і незаконної російської агресії – очільниця МЗС Ісландії Гуннарсдоттір. Данія з гордістю підтримує Україну та український народ – прем’єрка Метте Фредеріксен. Ми підтримуємо Україну та український народ в їхній історичній боротьбі за захист від неспровокованої російської агресії. Їхня боротьба – це наша боротьба. Разом ми сильні – очільник уряду Бельгії Барт де Вевер. Фінляндія і фінський народ твердо стоять на боці України. Ми продовжимо нашу непохитну підтримку і працюватимемо над досягненням справедливого й тривалого миру – прем’єр країни Петтері Орпо.
Політик, заслужений юрист України Микола Голомша: “Думаю, що суперечка з Президентом Зеленським в Білому домі була навколо самого змісту та риторики пана Трампа і Венса. Вони проявили відверту прихильність до путіна, демонструючи свою лояльність усупереч тверезому глузду і світопорядку. Вони розглядають агресію путінської рф як абстрактний “конфлікт” України і путіна, без розуміння неспровокованої Україною агресії рф, тяжких, катастрофічних наслідків у вигляді світового і найтяжчих злочинів, не врахували навіть Рішення Генасамблеї ООН, демонструючи ігнорування Статуту ООН, цінностей, демократії і Верховенства права. Вони проігнорували і ігнорують очевидно чинний Будапештський меморандум...”
Лідер опозиційної партії “Європейська солідарність” і п’ятий президент України Петро Порошенко заявив, що не має наміру критикувати президента Володимира Зеленського через його суперечку в Білому домі з американським лідером Дональдом Трампом і віцепрезидентом США Джей ді Венсом, і висловив сподівання, що голова держави має “план Б”. “Хтось чекав від мене критики Зеленського. Але ні, критики не буде, бо це не те, чого зараз потребує країна”, – зазначив Порошенко у Фейсбуці. За його словами, відносини України і США – “це не стосунки лише Зеленського і Трампа”, а відносини “двох великих народів, які знають, що демократія і свобода – не пусті слова ні для України, ні для США, ми не можемо дозволити собі розповсюджувати антиамериканські настрої”.
Президент України Володимир Зеленський з 2022 року щонайменше 33 рази публічно дякував американському народу та вищим посадовим особам США. Це пише портал американського телемовника CNN. За їхніми підрахунками, Зеленський щонайменше 33 рази дякував Сполученим Штатам. Зокрема, президентам США Дональду Трампу та Джо Байдену, а також членам Конгресу від обох партій, оборонним компаніям США та їхнім працівникам. Свою вдячність український лідер висловлював також загалом американському народу. “Зеленський дякував за дипломатичну, фінансову, гуманітарну та військову допомогу Україні під час війни”, – додають у матеріалі. CNN зібрало цю інформацію на тлі розмови президента Дональда Трампа із Зеленським 28 лютого, де президент США сказав: “Ви повинні бути вдячні. У вас немає козирів”.
Військовослужбовець Павло Тука так відреагував на суперечку лідерів США та України: “Я втратив віру. Віру не в перемогу, бо її здобувають краплі з загальної маси, а віру в націю... Навколо себе подивіться без овальних кабінетів. Побороли корупцію? Перестали красти гроші на будівництві фортифікаційних споруд?”.
Політик і народний депутат України кількох скликань Микола Томенко на своїй сторінці в Фейсбуці написав: “Якщо за гідною реакцією на хамство трампавенса, буде швидка і гідна реакція в Україні на: невігластво урядовців, корупцію посадовців, бюджетне мародерство чиновництва, тоді у нас з’явиться реальний шанс. Якщо ж все закінчиться лише традиційним флешмобом “Ми підтримуємо президента”, тоді ми приречені на поразку”.
На своїй сторінці у Фейсбуці доктор філософських наук, професор Олексій Панич написав, що “серед всіх помилок, які зробив Зеленський, фатальною була одна: він, сидячи в Білому Домі, на очах у американців, спробував підірвати авторитет Трампа (!!!). Саме таку конотацію насправді мало його питання до Венса: “Ви про яку дипломатію говорите?””. І потім Зеленський пояснив: “Ну ось, Трамп вже був президентом чотири роки, і що, він своєю дипломатією зупинив Путіна?” (згадки про Обаму і Байдена теж були, але вони тут ні до чого). Це просто не могло не викликати вибух. Це означало – приїхати в Білий Дім, щоби кинути Трампу виклик перед його, Трампа, власними виборцями. Гіршого особистого злочину перед Трампом просто неможливо уявити. Розрив після цього був неминучий. Трагедія в тому, що Зеленський явно не робив цього навмисно. Він просто, як звичайний хлопець, “різав правду-матку”, не думаючи про те, які супутні сенси матимуть ці його слова, сказані саме там і саме тоді. Так, його різними способами провокували. Але, якби він не спровокувався, результат зустрічі в Білому Домі міг бути відчутно іншим. А він не просто спровокувався, а й максимально погіршив ситуацію, наскільки це взагалі було можливо.
Гаряча тема · “Президент України Володимир Зеленський з 2022 р. щонайменше 33 рази публічно дякував американському народу та вищим посадовим особам США”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ В Україну не доїдуть ракети ППО, боєприпаси до HIMARS та артилерії.
Президент США Дональд Трамп вирішив призупинити всі майбутні поставки американської військової допомоги в Україну для того, щоб натиснути на президента Володимира Зеленського з метою примусити його до мирних переговорів із Росією. Про це пише “Вашингтон Пост” із посиланням на двох американських чиновників, знайомих із цим питанням. Журналіст “Голосу Америки” Остап Яриш також підтвердив рішення Трампа поставити на паузу всю військову допомогу для України. “Схоже, пауза стосується всіх запланованих, але ще не виконаних поставок, зокрема, за програмою довгострокової підтримки USAI. Якщо подивитись на останні оголошення адміністрації Байдена, тут насамперед ідеться
Звісно, Трамп – цинічний мафіозі; звісно, Україна плутає йому всі його геополітичні плани. Але привід для повного і швидкого розриву дав йому саме Зеленський, бо він, будучи в слабкій позиції, приїхав у Білий Дім, щоби тут публічно завдати його нинішньому господарю смертельну образу. Отака от вона, “роль особистості в історії”. У тому числі бідного на розум аматора на посаді президента”, – написав Олексій Панич.
“Чим відрізняється розумний від мудрого? Розумний вийде з честю з тієї ситуації, в яку мудрий не потрапить. Східна мудрість. На жаль, ми стикнулися з тим, що у деяких немає ні мудрості, ні розуму”, – написала в Фейсбуці науковиця Алла Бойко.
Американський письменник Стівен Кінг миттєво відреагував на суперечку українського лідера Володимира Зеленського та президента США Дональда Трампа, яка сталася 28 лютого. “Король жахів” не приховує, що шокований поведінкою американської влади та продовжує підтримувати Україну та її очільника. У соцмережі Threads відомий письменник публічно назвав американця “хуліганом” та наголосив, що йому повинно бути соромно. “Трампу і Венсу має бути соромно, але у хуліганів сорому немає”, – наголосив Стівен Кінг.
“Хоч як це для когось дико звучить, але, можливо, у більшому програші від того, що сталося, не Україна, а (всемогутній) Трамп. І скоро ми це зможемо побачити. Вірогідно, що Трамп змушений буде повернутися до переговорів з Україною, але для цього мусить пройти якийсь час. І невідомо, якими будуть передумови для переговорів”, – написав у своєму блозі голова НСПУ, публіцист Михайло Сидоржевський.
Сотні демонстрантів зібралися в суботу в центрі Нью-Йорку на Таймс-Сквер, що висловити підтримку Україні та незгоду з політикою адміністрації США щодо російської війни. Як передає власний кореспондент Укрінформу у Нью-Йорку, учасники акції тримали синьо-жовті прапори та плакати із засудженням президента Дональда Трампа та його адміністрації. Цього дня відбулися акції про ракети ППО, боєприпаси до HIMARS та артилерію”, – написав він у соцмережі Х. Яриш нагадав, що минулого разу, коли Трамп оголосив про призупинення постачань зброї для України 2019 року, це зрештою призвело до того, що демократи в Палаті представників оголосили йому імпічмент (хоча згодом Сенат виправдав президента). Цього разу обидві палати Конгресу контролюються республіканцями, зазначає журналіст. Колишній міністр оборони Британії Грант Шаппс назвав трагічним рішення адміністрації Трампа зупинити постачання Україні військової допомоги та заявив, що це загрожує глобальними негативними наслідками. Про це повідомляє “Європейська правда”.
протесту в багатьох інших містах. Так, за даними Guardian, у Лос- Анджелесі демонстранти з українськими прапорами провели акцію протесту перед будівлею компанії SpaceX, у Бостоні відбувся мітинг “Справедливий мир для України” в центральному парку Boston Common. “Україна хоче справедливого миру. Україна хоче, щоб війна закінчилася, – написала група “Бостон підтримує Україну” у Фейсбуці. – Україна хоче все це на справедливих умовах з гарантіями безпеки”. Акція протесту на підтримку України та проти віцепрезидента Джей Ді Венса пройшла 1 березня у штаті Вермонт. Про це пише місцеве медіа WCAC, а також передає загальноамериканський телеканал Fox News. Повідомляється, що у містечку Вестфілд штату Вермонт, поруч з яким розташований гірськолижний курорт, куди направлявся Джей Ді Венс разом із сім’єю на відпочинок, учасники проукраїнської акції проти політика вийшли з плакатами з написами: “Зрадник, їдь кататися до Росії!”, “Зеленський – герой!”, “Вермонт проти фашизму”, “Я залишаюсь з Україною”, “Ненависть ніколи не зробить Америку великою” та інші.
*** У США провели опитування щодо того, на кому лежить головна відповідальність за суперечку, що спалахнула під час зустрічі президента України Володимира Зеленського з президентом США Дональдом Трампом та його віцепрезидентом Джей Ді Венсом. Згідно з результатами опитування, абсолютна більшість респондентів покладають відповідальність за огидну сцену в Овальному кабінеті на Трампа та Венса. А ось Зеленського драйвером конфлікту вважають всього 4% опитаних. Результати опитування сайту Smerconish.com було показано в ефірі CNN. Американців запитали, хто несе найбільшу відповідальність за суперечку в Овальному кабінеті, що сталася під час візиту Зеленського до США 28 лютого. Учасники опитування (а загалом проголосували 112 745 людей) відповіли так: Дональд Трамп (50,33%) Джей Ді Венс (41,33%) Володимир Зеленський (4,34%) всі троє однаково (4,01%)
Підготував Ігор ЗОЦ
Суспільство · “Уроки історії нагадують, що дорога до закінчення війни проходить через єдність сильних союзників!” · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
тія” підномінації “Художня класика” відзначено видання, упорядковані Яриною Цимбал: Юрій Яновський. Майстер корабля. Х.: Віват, 304. Різдвяна класика. Антологія оповідань. Х.: Віват, 576 с. У підномінації “Життєписи” перемогло видання, над яким працював Олександр Боронь: Тарас Шевченко у спогадах. Критичне видання. Том 1. Книга 1, 2. – К.: Критика, 448+508 с. Друге місце посіло видання, яке упорядкував Сергій Козак: Іван Багряний. Листування. Дмитро Донцов, Григорій Костюк, Улас Самчук, Юрій Шевельов та інші. 1946–1963. У двох книгах. – Х.: Фоліо, 352+ 480с. Третє місце посіло видання: Олександр Михед, Павло Михед. Живі. Зрозуміти українську літературу. – Л.: Видавництво Старого Лева, 384 с. (п) У підномінації “Літературознавство / критика” перемогло видання, яке підготував Олесь Федорук: Віктор Дудко. “Основа” та її епоха: джерелознавчі студії. – К.: Критика, 632 с. Друге місце посіло видання: Олександр Боронь. Ані титли… Нові студії над Шевченковою біографією і творчістю. – К.: Критика, 392 с. Також фіналістами у цій номінації стали: Тамара Гундорова. Транзитна культура і постколоніальна травма. – К.: Віхола, 272 с. (о) Вадим Василенко. Слід Антея. Українська еміграційна література другої половини ХХ століття: ідеї, тексти, постаті. – К.: Дух і Літера, 656 с. (п) Надія Гаврилюк. Бачить далі, аніж зір: поезія Павла Мовчана. – К.: Ярославів Вал, 368 с. Вітаємо наших колег і зичимо нових успіхів!”
Цими днями до редакції “СП” надійшла Заява земляцтва ГО “Тернопільське земляцтво ум. Києві – Тернопілля”, в якій, зокрема, йдеться про підтримку Президента України Володимира Зеленського. “Сьогодні у нашого народу одне завдання – ми маємо вистояти, досягти миру та об’єднатися з Європейським Союзом... Сьогодні не вибори, а збройна та фінансова допомога провідними демократіями світу має вирішальне значення для визначення результатів цієї кровопролитної війни в центрі Європи, яку в котрий раз розв’язала росія – спадкоємиця кровожерливих імперії та срср! Ми закликаємо оглянутись на події та уроки Другої світової війни, в якій загинуло біля 70 мільйонів людей на шляху до перемоги Миру, Свободи і Справедливості та велику місію в ній США. Сьогодні усім нам по обидва боки океану потрібно подивитись на знамениту фотографію “Зустріч на Ельбі”, на щасливих і усміхнених лейтенантів американця Вільяма Робертсона та українця з Черкащини Олександра Сільвашка, які 25 квітня 1945 року зустрілись на Ельбі, обнялись і подали руку дружби з вірою, що вони принесли вічний мир! Уроки історії нагадують, що дорога до закінчення війни проходить через єдність сильних союзників! Сьогодні допоможіть Україні вистояти!.. Ми в Україні єдині в своїй боротьбі і, підтримуючи Президента Зеленського, віримо в мудрість світових лідерів і справедливий мир”, – йдеться у заяві ГО “Тернопільське земляцтво в м. Києві” 20 лютого 2025 р.
Підготував Ігор ЗОЦ Фото з відкритих джерел
Суспільство · “Уроки історії нагадують, що дорога до закінчення війни проходить через єдність сильних союзників!” · с. 3сторінка оригіналу ↗ Британський прем’єр Кір Стармер анонсував виділення Україні 1,6 млрд фунтів стерлінгів, що підуть на військові потреби. Про це він заявив 2 березня у Лондоні за підсумками європейського безпекового саміту, присвяченого напрацюванню незалежної від США оборонної системи, передає Sky News. Кір Стармер оголосив про нову угоду, яка дозволяє Україні використати 1,6 мільярда фунтів стерлінгів експортного фінансування для придбання ще 5000 ракет ППО. Ракети вироблятимуться британцями. За словами пана Стармера, це створить робочі місця в оборонному секторі Британії. “Це буде життєво важливо для захисту критичної інфраструктури та зміцнення України”, – наголосив пан Стармер.
Як передає телеканал Sky News, за словами британського прем’єра Кіра Стармера, на Лондонському саміті 2 березня погодили чотири важливі рішення: 1) Зберегти надходження військової допомоги в Україну, “доки триває війна”, й посилити економічний тиск на Росію. 2) “Будь-який тривалий мир має забезпечувати суверенітет і безпеку України, і Україна має бути за столом будь-яких мирних перемовин”. 3) У разі досягнення мирної угоди європейські лідери будуть прагнути стримати будь-яке майбутнє вторгнення Росії в Україну. 4) Має бути створена європейська військова “коаліція охочих”, яка б захищала Україну і гарантувала мир у країні.
Більшість опитаних українців (87,5%) вважають рівень корупції у країні високим (33,6%) або дуже високим (53,9%). Про це свідчать дані опитування Socis, яке публікує NV. 71,3% населення вважають, що за час війни рівень корупції лише зріс. 57,4% вважають відповідальною за це владу. Якщо брати окремі державні інституції, то найбільша відповідальність за високий рівень корупції лежить на антикорупційних органах в особі НАБУ та САП (39,3%), а також на президенті (35,6%).
За інформацією видання Za- xid.Net, Львівська ОВА скерувала подання Президентові України Володимиру Зеленському про присвоєння мовознавиці Ірині Фаріон звання Героя України посмертно. Про це повідомила донька Ірини Фаріон Софія Особа, оприлюднивши відповідний документ.
Верховна Рада не підтримала пропозицію співголови фракції “Європейська солідарність” Ірини Геращенко щодо повернення трансляцій засідань парламенту телеканалом “Рада”. “Лише 117 депутатів підтримали мою вимогу щодо повернення трансляцій засідань ВР каналом “Рада” і висвітлення ним діяльності роботи парламенту”, – написала пані Геращенко у Телеграм.
Видання “Букви” повідомляє, що перша заступниця голови
Чернівецької обласної військової адміністрації Альона Атаманюк відмовилася сидіти поряд з ветераном російсько-української війни. Таке повідомлення вона нібито надіслала одному з працівників управління безпеки з питань ветеранської політики. “Добрий день. З приводу вчорашньої наради. Вівчарюк мені не рівня, він не може сидіти поруч зі мною. Наступний раз врахуйте”, – написала Атаманюк. У її повідомленні мовиться про керівника управління Валерія Вівчарюка, колишнього снайпера Сил спеціальних операцій, учасника бойових дій. “Ми й так часто стикаємося з хамством від цивільних щодо військових, але тут ідеться про держслужбовицю. Якщо чиновниця дозволяє собі так поводитися, про яку повагу до ветеранів може йти мова? Це ще війна не закінчилася. Уявіть, що буде далі”, – зауважила Оксана Соловчук. Відтак вона закликала, аби Атаманюк перепросила за свої слова та пішла з посади. За інформацією деяких джерел, одіозна чиновниця подала заяву на звільнення.
Деякі кав’ярні в Канаді почали змінювати назву всесвітньо відомого напою у відповідь на політику американського лідера Дональда Трампа. Як зазначають автори, нещодавно Washington Post повідомила, що канадці, розлючені заявами Трампа та його тарифною політикою, тепер називають кавові напої американо, приготовані з еспресо та гарячої води, “канадіано”.
Українське суспільство знов сперечається через російський контент в Україні. Видання “Фокус” зазначає, що приводом цього стала електронна петиція, що закликає до заборони пісень російською мовою на стримінгових платформах, як-от Apple Music та Spotify. Автор петиції, Олександр Леоненко, аргументує необхідність цієї заборони тим, що російськомовна музика може містити елементи ворожої пропаганди, що шкодять українській ідентичності та формують негативне ставлення до нашої держави. Петиція швидко набрала популярність серед громадян: за три дні вона зібрала понад 25 тисяч підписів, що є мінімальною кількістю для розгляду урядом. Станом на 20 лютого 2025 року кількість підписів перевищила 28 тисяч.
22 лютого в селі Новосілки Боярської міської територіальної громади відбулося відкриття пам’ятника письменнику Володимиру Малику. Про це повідомляє інформаційний портал “Моя Київщина” із посиланням на пресслужбу Боярської МТГ. Чин освячення пам’ятника звершив собор священників ПЦУ на чолі з настоятелем Свято-Хрестовоздвиженського храму села Новосілки протоієреєм Віталієм Шопулком. Автор погруддя Володимира Малика – скульптор, заслужений діяч мистецтв України, народний художник України Володимир Шолудько. В урочистостях взяли участь діти письменника – Олександр та Лариса, які поділилися теплими спогадами про батька. Село Новосілки пишається своїм видатним земляком – українським письменником, автором пригодницьких та історичних творів, лавреатом Літературної премії імені Лесі Українки, лавреатом премії ім. Г. С. Сковороди, премії фонду ім. Т. Г. Шевченка, імені Панаса Мирного, йдеться у повідомленні про подію.
До третьої річниці від початку повномасштабного вторгнення відбулася презентація проєкту “Маріуполь: ключі нездійсненного життя”. Захід пройшов в інформаційно-виставковому центрі “Музею Майдану” у Києві, – повідомляє Маріупольська міська рада. Проєкт створений у співпраці столичного правобережного центру “ЯМаріуполь” та Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. В його основі – 11 фільмів-інтерв’ю. У них особисті історії людей, які пережили блокаду Маріуполя у 2022 році. “Маріуполь стирали з лиця землі російські окупанти разом з людьми та військовими, які його боронили. Мета проєкту – задокументувати свідчення маріупольців для того, щоб потім це можна було використати у якості доказів”, – зазначила заступниця мера Маріуполя Ірина Коробка. Відеоматеріали зберігатимуть в архіві Музею війни у Києві, – повідомляє видання “Остров”.
У Національному музеї історії України у Другій світовій війні відкрили виставку “For Free- dom”, присвячену іноземним добровольцям, які стали на захист нашої держави. Виставка “For Freedom” представляє десятки історій захисників, розповіді про їхні сім’ї та побратимів. Вони – представники багатьох країн, які сьогодні воюють за Україну. Деякі з них, на жаль, віддали свої життя, але їхня боротьба триває в серцях тих, хто продовжує їх справу, повідомляє РБК Україна.
Лавреатом премії імені Шолом-Алейхема у 2025 році став письменник Леонід Лейдерман за збірку оповідань “Кохана вийде”. Про це виданню “Читомо” повідомили у Державному агентстві з питань мистецтв та мистецької освіти. Збірка “Кохана вийде” містить оповідання різних років, які пропонують замальовки життя Одеси кінця двадцятого століття, присвячені життєвим колізіям звичайних людей. Деякі тексти раніше виходили друком в одеських альманахах “Палісадник” і “Дерибасівська – Рішельєвська”. “Персонажі оповідань, одні з багатьох не дуже помітних людей, проживають своє завжди складне життя у драматичних, трагічних роках двадцятого століття та й вне менш бурхливому початку століття двадцять першого. Людяність та повага до іншого, любов як міра сенсу життя, гідність, яку так не просто тримати, – ось що цікаво автору у долях героїв оповідань”, – зазначають у Держмистецтв. Окрім того, відзнаки премії отримають Олександр Володарський за п’єсу “Хай вам таки щастить!” та Тетяна Непипенко (переклад з ідиш та російської) за науково-популярне видання “Екзекуція. Збірник уманських безмежників”. Загалом у 2025 році на адресу Держмистецтв надійшло 14 заявок від українських письменників на здобуття премії імені Шолом-Алейхема.
У Києві і Миколаєві друзі та близькі вшанували пам’ять поета, ветерана війни проти російської агресії, співзасновника ГО “Res_Publika. Брати по Зброї” і громадського діяча Гліба Бабіча. Напередодні його 56-го дня народження у рідне місто Гліба – Миколаїв – приїхали друзі та побратими. На вулиці, що отримала назву на честь Бабіча, встановили 84 адресні таблички. “Якщо хтось вам скаже, що з часом менше болить, знайте, що це неправда. З часом ти вчишся трансформувати біль у дії – втілювати пам’ять про друзів у книжки, спогади, фільми, вулиці їхнього імені, допомогу бойовим побратимам. Сьогодні третій день народження Гліба Бабіча, який ми зустрічаємо без нього... Ія часто думаю, наскільки більше крутих речей ми могли би зробити разом, якби твоє життя не обірвала війна. Згадайте і ви сьогодні Гліба таким, яким його знав я — поетом, активістом, воїном, філософом і просто нашим Святим Миколаєм. Честь, брате!”, – написав у соцмережах Петро Порошенко. Як повідомляє “Інтерфакс- Україна”, до 2019 року Бабич був командиром взводу 10-ї ОГШБр. Після 24.02.2022 р. став бійцем сил ТрО Києва. Він загинув 28 липня 2022 року біля Ізюма на Харківщині. Він написав понад 500 пісень та віршів. Пісні на вірші Гліба Бабіча виконує гурт Kozak System – “Подай зброю”, “Сила і зброя”, “Досить сумних пісень”, “Свобода наче любов”, “Мольфар”, “Ті, що тримають небо над Різдвом” та “Не покинь”.
Оголосили офіційні результати Всеукраїнського рейтингу “Книжка року’2024”. На своїй офіційній сторінці у Фейсбуці Інститут літератури імені Тараса Шевченка НАН України повідомляє: “Радіємо і пишаємося, що поміж фіналістів – 10 видань, підготовлених нашими співробітниками! Так, у номінації “Хрестома-
Очевидець і літописець · “Ясна річ, що моя робота не бойова, але відчуття важливості того, що робиш, було”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ферентне ставлення одне до одного. А водночас — атмосфера дуже близької спільноти. Я у війську був недовго, і небагато де побував, щоб порівнювати різні підрозділи. Чи це в нашій бригаді особливість, чи взагалі у збройних силах, чи це ще моя оптика, як фотографа, який обрав собі середовище, куди саме він піде у військо. Бо є різні випадки. Але в мене було і лишається відчуття війська як спільноти. Якщо ти бачиш когось так само у формі, як і ти, то у вас комунікація одразу братерська. І це дуже кайфове відчуття. Крім того, що я казав про смерть, то я ще не забуду цього відчуття братерства. Наприклад, так було, що колесо пробив. Момент – і біля тебе вже черга стоїть з тих, хто хоче тобі допомогти. Точніше, одні стали спитали, чи все добре, другі, треті. Дуже приємні такі моменти. Побачив військового на милиці, десь на Донеччині, зупинився, поговорили дорогою, поки підвіз. Щось, типу, сімейне таке. А ще є гідність – теж незабутнє відчуття, що ти в цих історичних подіях, теж людина в формі, береш участь в обороні країни. Ясна річ, що моя робота не бойова, але відчуття важливості того, що робиш, було. Звісно, це такий внесок мінімальний, він не впливає на те, чи буде ця позиція в обороні міцнішою… Але загинув хтось, і ти думаєш: добре, що я встиг зробити йому якусь серію фотографій. Фотографії відображають рівень цієї людини, рівень мужності цієї людини, її особистість.
Під час заходу виступили: авторка поетичних збірок “Нескорені” і “Нескорені. Лицарі сьогодення” Ольга Киця; український поет, старший викладач кафедри обліку та оподаткування Національного університету біоресурсів і природокористування України (НУБіП) Олег Криворот; поет, прозаїк, фотограф Ігор Рубцов; вчителька української мови та літератури гімназії-інтернату № 13, заступник голови Правління київської “Просвіти” імені Тараса Шевченка Ольга Ходацька; грузинський кінорежисер, сценарист Заза Буадзе (режисер фільмів “Мій карпатський дідусь”, “Червоний”, “Позивний „Бандерас“” та інших); Ніна Белліні – історик, викладач, членкиня всеукраїнської асоціації гідів. Душею вечора став родинний гурт “Буття” (Василь Лютий та Оксана Бут), який підкорив присутніх грою на бандурі, чарівним співом та грою на цимбалах. За словами директорки закладу Ілони Мітіної, виставка триває і відвідувачам у “Світогляді” завжди раді. Власн. інф.
Очевидець і літописець · “Ясна річ, що моя робота не бойова, але відчуття важливості того, що робиш, було”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Фотограф-портретист Валентин Кузан – донедавна фотокореспондент служби зв’язків з громадськістю 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Знімати війну він почав після початку широкомасштабного вторгнення. Свого часу він пішов на службу, попри те, що виховує чотирьох дітей. Нині повернувся до цивільного життя, але продовжує фотографувати військових.
– Розкажи про свій бойовий шлях, про бригаду, про людей, з якими довелося служити. – До 72 ОМБр я приєднався восени 2023 року. До того з багатьма українськими ЗМІ об’їздив деокуповані частини України – міста, села, фотографував зруйновані культурні, наукові об’єкти. Так у мене минули перші півтора року повномасштабки. Коли з’явилася в пресслужбі 72-ї вакансія, я приєднався до цього підрозділу. Спочатку тільки фотографував, а потім ще й записував коротенькі інтерв’ю, щоб був коментар під фотографією: хто це зображений, який бойовий шлях цієї людини й взагалі якісь цікаві біографічні факти. – А загалом скільки тобі вдалося зафіксувати, перебуваючи в бригаді, людей, подій? – У мене була амбітна мета зробити портрет кожному бійцю бригади. Я прослужив у бригаді півтора року, але зрозумів, що зовсім не наблизився до цієї мети. З різних причин. Одна з них – це та, що не всі люблять і не всі хочуть фотографуватися. Дехто казав, що не хоче нічого пам’ятати про цю війну. Тож я зняв далеко не кожного в бригаді, все-таки це тисячі людей, але все ж достатньо багато, бо зйомки були й портретні, і репортажні, коли більше людей одразу потрапляло на світлину під час якихось подій. Важко оцінити, але точно сотні. Можливо, десь чверть чи третину бригади сфотографував, але оцінити дуже важко. Буду продовжувати це робити, але вже як цивільний фотограф. Тих, хто є ветеранами 72-ї буду знімати тут на місці, а до тих, хто ще служить, – маю намір приїжджати як цивільний. Якщо буде можливість, нагода, то хочу продовжити цю роботу. – Я пам’ятаю, коли ти йшов у військо, як призивався, то казав: “Можна буде робити те, що і робив. Ну і копати навчусь, звісно. І яким боком зброю тримати, обіцяли показати”. Чи виправдались ці очікування? Чи було складно? – Мені дуже пощастило з командуванням – і з моїм безпосереднім з відділення комунікації, із командуванням бригади. Бо фактично так і відбулося. Фотографування залишилося моєю основною діяльністю, хоча змінилося багато чого. Ясна річ, що військо – це військо. Тут неможливо чимось одним обмежитися, але дійсно більшість свого часу я фотографував. – Що на війні ти бачив такого, що ніколи не забудеться? – Смерть. – Багато знайомих полягло? – Час від часу новини виринають. То одні, яких я фотографував, загинули, то інші загинули, хтось поранення зазнав. Якось я фотографував людину на місці, де вона живе, робили тоді портрети людям, говорили зними, якісь історії записували їхні життєві. Потім я приїжджаю фотографувати на “стабіку”, сидимо там – тиша. Настає вечір, і купа військових прибуває з пораненнями різного плану. І, зокрема, той військовий, якого я недавно портрет робив. Я робив портрет, коли він був повністю цілий, і тут роблю його портрет – досі перед очима стоїть цей образ: посічене обличчя дрібними камінцями чи шрапнеллю, опухла шия. І погляд такий замутнений після акубаротравми (травма внаслідок дії акустичної вибухової хвилі. – Ред.) чи контузії… Проте найбільше вражає, звісно, смерть. Я її бачив, на щастя, не так багато. Більше було згадок про те, що ті чи інші люди загинули, з ким ми працювали. Але, наприклад, працював із командою, яка займається полеглими. Знімав евакуацію з поля бою і там згорів був військовий. Не думаю, що навіть варто цю картину описувати… Це стрьомне видовище. Такі дуже жахливі насправді кадри, але важливо було зробити їх, тому що з одного боку вони показують реалії війни, а з іншого – роботу тієї команди, яка і цим має справу. І це дуже важливо. – У тебе є власний бізнес, ти займаєшся фотографією. І в певний момент вирішив іти на війну. Як родина, друзі, оточення сприймали цей крок? – Колеги сприйняли з пошаною. Я про це тоді ще не думав, але я був одним із перших фотографів зі свого кола знайомих, хто пішов до війська. Вже були й переді мною, звісно, за весь цей час прецеденти, але ще не було посад відповідних у пресслужбах. Переважно десь були в медійних бригадах, а в більшості не було. І як тільки вони почали з’являтися, тоя одним із перших пішов. Мені дотепер деякі колеги кажуть, що респект, це дуже-дуже приємно. Тоді був, звісно, комплекс певних причин. Однією з них був мій висновок, що проти такого великого ворога є єдиний шанс вистояти, якщо будуть до Сил оборони так чи інакше долучені всі, хто може.
Як я до цього висновку прийшов? Фотографуючи військових на полі бою, коли їх запитували журналісти, що ви хочете сказати, користуючись цією нагодою, – багато говорили – підмініть нас. Я це теж сприймав на свій рахунок. Звісно, я служив не в піхоті, бо тоді піхотинці, звісно, насамперед це казали. Але тут теж обов’язок відчув. По-перше, це була така логічна послідовність, що раз я так вважаю, значить, треба починати із себе. І, по-друге, як фотограф, що я можу важливішого зараз фотографувати, ніж ці події й усе, що з ними пов’язано? Колись у мене була мотивація почати проєкт про українських митців. Це вже було після 2014- го. Я відчув, що українських митців треба підсвічувати. Особливо в час такої загроженості від кацапів, які винищили цвіт української інтелігенції в часи совка іще до того. І от знову пішли на нас війною. А ці люди формують націєтворчі наративи. І коли я мобілізовувався, то вирішив, що тепер треба підсвічувати людей, які воюють, розповідати їхні історії, показувати їхні обличчя. Мені самому було дуже цікаво цей збірний портрет у себе в голові сформувати: хто зараз ця людина, яка воює за свою країну? – Робота фотографа в бригаді й робота цивільного фотографа відрізняються концептуально? – Відрізняються, бо за роки фотографічної практики я звик, що люди самі мені пишуть, дзвонять, записуються на зйомки та приходять уже налаштовані на цей процес. А коли я прийшов до війська, то зустрівся з таким прекрасним явищем, як “здоровий по фіг”: ти приходиш, такий самий, як усі, щось робиш чи відпочиваєш, поп’єш чайку, з кимось поговориш… З одного боку – ніби індизнімок полеглих патріотів – мовознавиці Ірини Фаріон і військовослужбовця ЗСУ Миколи Коханівського під назвою “Останнє фото друзів”. “З Іриною Фаріон ми зробили п’ять телепрограм, які викликали неабиякий інтерес глядачів”, – повідомила Манана Абашидзе.
У цьому сенсі фотографія, якість фотографії – не в технічних параметрах, а в тому, наскільки вона ту людину вхопила такою, якою вона є. Щоб для нащадків залишилася ця пам’ять… У нас взагалі робота пов’язана з тим, щоб писати візуальну історію. Але ж вона стає актуальною через десятки років: ось людина була такою, а зараз вона вже має зовсім інший вигляд, життя помінялося, чи, не дай Боже, вже хтось відійшов. От місяць тому я фотографував людей. І вчора мені побратим наш із відділення комунікації сказав, що на місці зйомки трапилася трагедія, вибух. І ми не знаємо достеменно, хто саме з тих, хто на фото, постраждав, з ким що трапилось. Там є загиблі, є поранені. І це жах… – Насправді фіксація подій має надзвичайне значення. Коли ти дивишся на світлини з перспективи часу, тільки завдяки майстерності фотографа можна відчути пульс епохи. – Я був на виставці Олександра Глядєлова ще у 2022 році. Там були на фото види зруйнованого Києва, торговельні центри в уламках, дороги розбиті, на дорозі танк попалений. І тоді це сприймалось інакше. Тоді це ще було дуже живе, а тепер це вже історія. Минуло тільки два роки. А що буде через 50? – Ти зараз повертаєшся до цивільного життя. У тебе є вже якісь проєкти, над якими плануєш працювати? Що спонукало змінити формат своєї праці? – У мене четверо дітей. Тому основний мотив – більше бути з дітьми, більше про них подбати, ніж я міг на відстані. За півтора року я дуже мало їх бачив. Фізична присутність важлива для них, і мені важливо з ними бути для психічного здоров’я після того всього, що надивився там. Психологічно стомився. Це, звісно, незрівнянно з багатьма іншими випадками. Але якщо говорити конкретно про себе, то, ясна річ, що час, проведений на Донеччині, коли ми жили близько до лінії бойового зіткнення і працювали в дуже різних місцях, у Вугледарі зокрема, під обстріли потрапляли, КАБи поруч падали, смерть бачив… Не було жодної ночі на Донеччині, поки там були, щоб не чутно було вибухів. Причому до якогось рівня шуму вже звикаєш, потім – раз, десь ближче, аж підкидає на розкладачці. З часом сон погіршується і так далі. Психологічно це аж ніяк не легко. Ти розумієш, що робиш певну цінну роботу, і воно тримає. Є люди, які чекають вдома, це теж надзвичайно велика підтримка. Але все одно, минає час, і ти відчуваєш, що все більше тонеш потроху в тому всьому.
Спілкувався Євген БУКЕТ Фото Наталії КРАВЧУК
Очевидець і літописець · “Ясна річ, що моя робота не бойова, але відчуття важливості того, що робиш, було”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ У столичній бібліотеці “Світогляд” відбулося відкриття фотовиставки журналістки Манани Абашидзе “Сакартвелос гаумарджос! Слава Україні!”. На захід зібрались люди, яким імпонує світогляд та ідеали пані Манани. Всіх присутніх об’єднав дух Міжнародного дня рідної мови, а подія відбулася саме 21 лютого, звучали українська та грузинська мови. У вступному слові Манана Абашидзе розповіла про мету фотовиставки: показати боротьбу двох народів проти спільного ворога. На виставці журналістка представила світлини власні та свого чоловіка Серго Абашидзе, який захищає Україну в складі ЗСУ. За словами пані Манани, понад три тисячі грузинів боронять Незалежність України і, на жаль, понад сімдесят загинули... На виставці є фото воїнів батальйону “Тбілісі”, а самі роботи з фронту не потребують розлогих коментарів, бо вони з пекла боїв у Бахмуті, в Костянтинівці, на Запорізькому та Покровському напрямках. Привернув увагу спільний
Суспільство · “Щоб Українська держава мала майбутнє, їй потрібно стати сильною, конкурентоспроможною”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Василь КУЙБІДА, доктор наук з державного управління, професор
Оскільки російсько-українська гібридна війна, розпочата у 2014 році, ведеться з різною інтенсивністю одночасно не тільки у воєнній, економічній, інформаційній площинах, а й у гуманітарній сфері, включаючи філософію, релігію, освіту, науку, мистецтво, то спробуємо оцінити ситуацію в кожній із них. На фронті ворог поволі, але просувається вперед (втрачено 18% території). Скандали зі забезпеченням боєприпасами і зброєю наших воїнів не вщухають. ВВП України після падіння в 2022 році майже на 30% зросло на 5% у 2023 році і очікується його зростання у 2024 році на 3,5%. Сьогодні Україна займає 56 місце у рейтингу за ВВП і є найбіднішою державою Європи. За даними The 1841 Foundation Україна перебуває на 4-му місці у світовому рейтингу найгірших податкових систем, на 150 місці у світовому рейтингу економічних свобод. Частка високотехнологічного експорту у структурі всього експорту України становить 3%, сальдо зовнішньої торгівлі складає -20,9% ВВП, а витрати на НДДКР складають 0,3% від ВВП. Почалася провінціалізація міст через їх руйнування, йде руралізація регіонів. Економіка держави переходить з третього економічного укладу на другий, попри певне оживлення воєнно-промислового комплексу. У гуманітарній сфері загострилася агресія: почалася активна протидія поширенню української мови і зносу пам’ятників колоніальної культури із публічними закликами до активних дій, бо: “потім буде пізно”. Вбивство Ірини Фаріон стало наслідком цих закликів, але нагнітання протистояння продовжується. УПЦ МП продовжує політичну антиукраїнську діяльність. Суттєво погіршилася ситуація в суспільстві і державі. Запущений вірус мутації трансформує суспільство, яке було ефективнішим від держави, а зараз деградує. Активна меншість суспільства кількісно зменшується, бо бере участь у воєнних діях, відтак шириться вплив аморальної більшості. Пригадаймо черги у військкоматах на початку війни, згуртованість народу, готовність воювати і сьогоднішню ситуацію з відмовою покладатися на власні сили і очікування, що хтось за нас боронитиме нашу територію, наші міста і сім’ї. Республіка, як спільна справа, фактично поставлена під сумнів. За розрахунками аналітиків EasyBusiness на основі проведеного опитування представників бізнесу, експертів з питань економіки та аналізу даних економічний індекс верховенства права 2023 для України становить 0,58. Неефективність системи управління – кричуща, значно гірша, ніж була в 2019 році. За даними проєкту EasyBusiness, з причини неефективності державного управління Україна недоотримує майже чверть ВВП щороку, що неприйнятно за будь-яких умов, а особливо в умовах війни з ворогом, який значно перевищує Україну за ресурсами. За даними Світового банку, який щорічно подає звіт про показники всесвітнього врядування (WGI), що охоплює шість загальних аспектів врядування для понад 200 держав і територій, починаючи з 1996 року, ефективність управління в Україні з 2019 року погіршується, але якщо до 2022 року Україна у світовому рейтингу суттєво поступалася росії, то у 2022–2023 роках почала її випереджати. І хоч цей факт тішить, але невелика перевага у якості управління не вирівнює програшу у воєнному потенціалі і ресурсах: для цього потрібна кардинальна зміна системи публічного управління. Фінансові і економічні виклики, пов’язані з руйнацію і збитками спричиненими війною, які оцінюються в 600 млрд єнко, Шевченків “Заповіт”, написаний ще в 1845 році в Переяславі, сьогодні є символом єднання народів, підтримкою України у її боротьбі за свободу і незалежність. З цією думкою погодився Надзвичайний та Повноважний Посол Киргизької Республіки в Україні Ідріс Кадиркулов. Він зазначив, що поетичні читання “Заповіту” Великого Кобзаря –
– 1 трлн доларів, є неспівставними з можливостями держави їх покрити. І навіть, якщо станеться диво і росія виплатить Україні репарації в обсязі завданих збитків чи, що більш реалістично, нам якусь частину цієї суми виділить ЄС, то Україна не має достатньої кількості проектних організацій, підприємств, механізмів, будівельних матеріалів, щоб у розумний час виконати потрібний обсяг робіт. Є великий сумнів, що Україна використає ці кошти для своєї модернізації, посилення конкурентоспроможності і оборони, тим паче, що Україна не має Стратегії свого розвитку принаймні до 2035 року, а КМУ досі не оприлюднив плану економічних реформ, внаслідок якого мала б постати сучасна економіка, не розробив нову Генеральну схему планування території України, яка визначала б пріоритети та концептуальні вирішення планування і використання території держави, модернізацію систем розселення, будівництво нових населених пунктів, розвиток виробничої, соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури, вирішувала б питання оборони і воєнно-промислового комплексу. Суспільство не знає, які загрози створює ворог у площинах, у яких ведеться війна, і, відповідно, не може мобілізуватися і протистояти цим загрозам, але бачить і гостро переживає програші, усвідомлюючи: ідуть процеси руйнування як суспільства, так і держави. Розмови про швидку перемогу чи мир є безпідставними, враховуючи, що в України зараз немає ресурсів для наступу, а значить, для перемоги (захищаючись, війну не виграти). Тож ми повинні готуватися до тривалої війни, тяглість якої залежить від багатьох факторів. При цьому можливі тимчасові перемир’я, а не довгий мир, бо для останнього немає основи. На початку війни українці, покладаючись більше на власні вміння, ніж на державне управління, організовували порятунок людей, релокацію підприємств, озброєне протистояння ворогу. Минуло три роки, багато чого в суспільстві і державі змінилося. Не змінилося тільки державне це єднання навколо вічних цінностей, і побажав, щоб поетичне слово національних геніїв усіх країн звучало у світі, надихаючи людей на любов до рідної землі, своєї культури, на повагу до інших народів. Для фіксації рекорду до бібліотеки завітав експерт Національного реєстру рекордів України Марк Орловський. Він наголосив, що в Національному реєстрі управління, залишаючись неефективним – не здатним реформуватися, щоб відповідати зміненому середовищу і його викликам. Непроведення реформи публічного управління означає збільшення ризиків якщо не тактичного, то точно стратегічного програшу. Зазначимо, що у 2021 році Україна посіла 54-те місце у Світовому рейтингу конкурентоспроможності серед представлених там 64-х держав світу. У 2022–2024 роках по Україні оцінювання не проводилося. Загальний опис сучасного світу дав “World Economic Fo- rum” у “5 things you need to know about geopolitics in a fractured world” 9 серпня 2024 р., зазначивши, що міжнародні владні організації, занепадаючи, підважують світовий порядок, а новий порядок у цьому складному світі поки що не викристалізовується. На жаль, Україна теж не сприяє цьому, бо не запропонувала світові нових сенсів. Щоб вижити в світі, що одночасно руйнується і ускладнюється, стає дедалі більш хаотичним, непередбачуваним, і формує ризики та довготривалі виклики, потрібно швидко давати успішні відповіді на них, а це передбачає зміну якості управління. Як відомо, є сім основних характеристик, які сприяють успіху держав у будь-яку епоху: 1) національні амбіції та сила волі; 2) сильна національна ідентичність; 3) спільні можливості; 4) активна держава; 5) ефективні інституції; 6) мислення, яке навчається та адаптується; 7) різноманітність і плюралізм. За наявності цих характеристик у різні епохи домінували держави, чиї суспільні переваги відповідали вимогам епох, їх конкурентним парадигмам, тобто успішними були держави суспільство, політика, інститути управління та соціальної взаємодії яких забезпечували необхідний динамізм і адаптацію. Суть конкурентного змагання в сучасну епоху, коли зміни в публічному управлінні призводять до серйозних наслідків для національної конкурентної переваги, полягає в пошуку такої системи публічного управління, такого підходу до вирішення суспільних проблем, який забезпедо цього ще не було зафіксовано подібного факту одночасного читання твору Тараса Шевченка стількома іноземними мовами. Тож рекорд встановлено і зафіксовано! Усі партнери цієї події отримали почесні дипломи-підтвердження. У цей день також прозвучали пісні на слова Кобзаря “Зоре чить найкраще використання постіндустріального контексту для покращення життя та задоволення потреб людей. Із викладеного можна зробити висновок, що Україні потрібна не просто чергова реформа публічного управління, а серйозний науковий пошук якісно нової системи публічного управління, реалізація якої забезпечить набуття нею конкурентних переваг. Мабуть, починати потрібно з вироблення нового суспільного договору і підготовки нової конституції. Тільки революційні зміни суспільних відносин, зміни в політичній системі, в системі публічного управління, забезпечать Україні успішне майбутнє. За висловлюванням французького історика Ернеста Ренана: нація – це “щоденний плебісцит”. Очевидно, він мав на увазі те, що нація — це постійний живий людський зв’язок між минулим, сьогоднішнім і майбутнім, зв’язок, за Шевченком, між мертвими, живими і ненарожденними. Щоб Українська держава мала майбутнє, їй потрібно стати сильною, конкурентоспроможною, а без зміни суспільних відносин і якості публічного управління цього не досягнути. Це може зробити тільки сильна нація. Тому маємо мінятися, щоб могти відповідати на майбутні виклики, зберігаючи та утверджуючи українські цінності, і таким чином зберігаючи спорідненість з попередніми поколіннями. Власне, ці цінності забезпечують зв’язок з українською нацією, яку великі українці вели дорогою волі, гідності, правди і справедливості, стверджуючи, що в своїй хаті своя правда і сила і воля. У березні 2024 року Президент України Володимир Зеленський в одному зі своїх вечірніх звернень сказав: “Брехня вимагає насильства не тому, що насильство може зробити брехню правдою, а тому, що воно може вбити або принизити людей, які мають сміливість говорити правду”. У нас завше є вибір. Ми можемо боротися за нашу правду і формувати шанс Україні на вільне майбутнє, а можемо тихо животіти далекими від народу і від його долі.
моя, вечірняя” та “Нащо мені чорні брови” у виконанні лауреатки всеукраїнських конкурсів Тетяни Киричук. У рамках заходу експонувалися дві книжкові виставки, присвячені творчості та життєвому шляху Тараса Шевченка.
За інформацією МКСК
Суспільство · “Щоб Українська держава мала майбутнє, їй потрібно стати сильною, конкурентоспроможною”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Читання “Заповіту” Тараса Шевченка 32-ма мовами світу внесли до Національного реєстру рекордів України.
27 лютого в Національній бібліотеці України для дітей відбулася унікальна подія – читання “Заповіту” Тараса Шевченка 32-ма мовами світу до 180-річчя написання духовної заповіді Великого Кобзаря. Цей рекорд офіційно внесено до Національного реєстру рекордів України. Учасниками та свідками події стали представники понад 30 дипломатичних місій іноземних держав в Україні, зокрема, Азербайджану, Аргентини, Вірменії, Грузії, Індонезії, Італії, Казахстану, Лівії, Мальти та інших країн, а також представники Міністерства закордонних справ України, медіа і громадських організацій. За словами генеральної директорки Національної бібліотеки України для дітей Алли Горді-
Шевченкіана · “Кожне Шевченкове слово напоєне безмежною любов’ю до своєї рідної землі, турботою за волю своїх закріпачених земляків”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Наталя ГУМНИЦЬКА
Я на сторожі коло їх поставлю слово… Тарас Шевченко
І поставив “Кобзар!” Тарас Шевченко має багато іпостасей: Поет, Художник, Мислитель, Пророк, Націєтворець, Громадський діяч, педагог, музикант, дослідник… Однак ми рідко трактуємо його як Учителя в античному, універсальному значенні, яке охоплює увесь обшир обдарувань нашого Тараса. Учитель – це одна з найдавніших професій часів Стародавньої Греції, Стародавнього Риму, Єгипту, Месопотамії, Вавилону. У трактуванні античної культури учитель це мислитель, філософ, громадський діяч, беззаперечний моральний авторитет з відповідними чеснотами, який формує погляди і переконання людей, чия мудрість і досвід залишають глибокий слід у розвитку особистості й громади. Моделлю освіти в античності слугує Академія Платона у м. Афіни (бл. 387 р. до н. е. – 529 р. н. е.), в яку був закладений принцип універсальності що передбачав розбудову системи освіти, засновану на пошуку істини. Саме до цієї категорії Учителя як провідника нації належить Тарас Шевченко. Це поняття виходить далеко за межі учителя-педагога з певної вузької спеціалізації. Античний принцип універсальності, закладений у непроминальній Книзі книг мудрості українського народу – “Кобзарі” Тараса Шевченка! Його наскрізний лейтмотив – “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні cущим моє дружнєє посланіє”. У цьому глибокому філософському постулаті закодований зміст невеликої за обсягом, але неймовірно інтелектуально наснаженої, високо емоційної поетичної збірки, яка знайшла відгук у серцях не лише українців, а й багатьох народів світу. Про цінність думок, закладених у “Кобзарі” нашого Генія, свідчить чи не найбільша кількість постаментів Тарасові Шевченку в Україні й світі, яка, на думку шевченкознавця Руслана Теліпського, сягає понад 2000, в т. ч. за її межами 100 пам’ятників. Особливе прочитання сутності Тараса Шевченка знайшло відображення у пам’ятнику, спорудженому у Римі на замовлення і кошти Блаженнішого Йосифа Сліпого. Тарас Шевченко постає в одежі римського патриція, що відсилає нас до античності, до пошуку й утвердження універсальних чеснот, закодованих у “Кобзарі”. Та чи можемо ми у 211-ту річницю від дня народження автора цієї захалявної книжечки сказати, що ми її розкодували й засвоїли? Більшою мірою “ні”, ніж “так”.
То чи не варто нам подивитися на нашого Кобзаря з ракурсу Учителя в античному розумінні. Можливо саме це спонукає нас по-новому прочитати, осмислити й зрозуміти глибинні сенси його афористично лаконічних поезій. На згаданому пам’ятнику у Римі не випадково викарбувані слова: “Учітеся, брати мої…”. То ж на які шляхетні чесноти скеровував нас наш Учитель? Беззаперечно це: любов до Вітчизни, до рідного Слова, до Волі, до Правди, Істини, до Добра й Милосердя. Спробуємо розкрити деякі з них. Поет зумів у “Кобзарі” відобразити історію України, її чарівну мальовничу природу, пісенну дитинну душу українського народу, його міцні християнські морально-етичні засади, непохитне прагнення до волі, символом якої став могутній Дніпро. Згадаймо: “Реве та стогне Дніпр широкий…”, “Меж горами старий Дніпро, / Неначе в молоці дитина, / Красується, любується / На всю Україну. / А понад ним зеленіють / Широкії села…”, “Дніпро геть-геть собі розкинувсь! / Сіяє батько та горить!”. Про неповторну красу рідної України Шевченко склав багаторядкову високо поетичну оду. Зокрема: “Село! І серце одпочине: / Село на нашій Україні – / Неначе писанка, село. / Зеленим гаєм поросло. / Цвітуть сади, біліють хати, / А на горі стоять палати, неначе диво. А кругом / Широколистії тополі, / А там і ліс, і ліс, і поле, / І сині гори за Дніпром. / Сам Бог витає над селом”. Філософія антропоцентризму, кордоцентризму, плекання душі вільної від рабства, а значить творчої, чесної, заточеної на Добро і Любов проходить червоною ниткою крізь увесь цей поетичний шедевр, який правомірно назвати Українською біблією. Вдумаймося в його потужні рядки: “Не вмирає душа наша, не вмирає воля / І неситий не виоре на дні моря поле. / Не скує душі живої / І слова живого…”, “Раз добром нагріте серце / Вік не охолоне!”, “Добре жить / Тому, чия душа і дума / Добро навчилася любить!”, “Добро найкращеє на світі / То братолюбіє”, “Діла добрих оновляться, / Діла злих загинуть”. А ще згадаймо: “Ну що б, здавалося, слова…/ Слова та голос – більш нічого. / А серце б’ється – ожива, / Як їх почує! Знать од Бога / І голос той, і ті слова / Ідуть меж люди!”, “Мій Боже милий, / Даруй словам святую силу – / Людськеє серце пробивать…”, “Щоб слово пламенем взялось, / щоб огненно заговорило, / вогнем пекло холодні душі…”, “Орю / Свій переліг – убогу ниву! / Та сію слово. Добрі жнива / Колись та будуть”. Ці рядки суголосні з висловом Книги книг християнського світу Біблією: “На початку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог…”. Могутнє, вогненне Слово Тараса Шевченка вчить, що на Україні має бути “своя правда, і сила, і воля”, бо “Правда оживе, натхне, накличе, нажене не ветхеє, не древле слово розтліннеє, а слово нове між людьми криком пронесе і люд окрадений спасе”. Саме ці три слова є пророчими тому, що засновані на своїх, а не чужих християнських традиціях. Кожне Шевченкове слово напоєне безмежною любов’ю до своєї рідної землі, турботою за волю своїх закріпачених земляків, за понівечену долю української Матері, її дівочої краси. Але це Слово є і безжально жорстоким, коли стосується рабської покірності, безпам’ятства до своєї славної історії та її творців, до небажання шанувати дідівські традиції, до нехтування своїми скарбами, своєю пісенною мовою, до процвітання духовного малоросійства. Це справжня Батьківська любов, яка не є сліпою, а розчахнутим серцем і думкою зчитує пороки своїх “дітей”. Згадаймо: “…і чужому научайтесь, / й свого не цурайтесь…”, “ …якби ви вчились так, як треба, /То й мудрость би була своя…”, “І Коллара читаєте / З усієї сили, / І Шафарика, і Ганка, / І в слов’янофіли / Так і претесь… І всі мови / Слов’янського люду – / Всі знаєте. / Дасть Біг…/ Колись будем / І по-своєму глаголать, / Як німець покаже / Та до того й історію / нашу нам розкаже…”. Вражають глибокі філософські рядки універсального екзистенційного змісту: “І день іде, / І ніч іде / І голову схопивши в руки / Дивуєшся чому не йде / Апостол правди і науки…”, “Все йде, все минає на – / і краю немає. / Куди ж воно ділось? Відкіля взялось? / І дурень, і мудрий нічого не знає”, “Світає, край неба палає / Соловейко в темнім гаю сонце зустрічає..”, “Як небо високе – нема йому краю, / Так душі почину і краю немає”. Чи не перегукуються ці рядки з думками світових мислителів, хоча б із запитанням Шекспірівського Гамлета: “Бути? Чи не бути? Ось у чому питання”?. Якщо Шекспірівському героєві насамперед йдеться про владу, то Тарас Шевченко турбується про душу, про пріоритет духовного над матеріальним. Він усвідомлював, що причини “срамотної години” українців криються насамперед у їхній прив’язаності до земних благ, до запроданства ворогові, до захоплення земними радощами. Шевченко був твердо переконаний, що, хто не шукає неба, той втратить землю, бо без небесного духа людина морально гине, розкладається духовно, гниє, як коріння, яке не пнеться до сонця. Наріжний камінь фундаменту творчого спадку Тараса Шевченка – ідея відродження духовної людини. Силою свого цілющого Слова, (яку він просить у Бога “Даруй словам вогненну силу / Людськеє серце пробивать…”), Поет закликає земляків “схаменутися”, переродитися духовно, зцідити гнилу кров із свого серця і наповнити його “козацькою кров’ю чистою, святою”. Його думки були суголосні з його великим попередником Григорієм Сковородою, який проповідував, що “плоть нічтоже, дух животворить”. Культом для Шевченка була героїка Козацької держави і їхня покровителька – Діва Марія. А також героїчний образ козака, людини незламної волі, для якої на першому місці Отчизна, її Свобода, її вільний люд. Це і є справжня Людина, а не на пів-людина з її земними пристрастями. На пильну увагу в оцінці Тараса Шевченка як українського християнського пророка заслуговує цілісна монографія українського мислителя, літературного критика Дмитра Донцова “Незримі скрижалі Кобзаря”.. Наскрізна ідея монографії – національно-християнська інтерпретація Шевченка як “містика-пророка”, як “Прометея”, що приніс вогонь із неба. Вчений стверджував, що Шевченко “був автором “містерій”, пророком, ясновидом, післанцем незримих вищих сил…, які дають народам силу Духа, без якого нема сили фізичної, без якої гинуть і пропадають культури, цивілізації, держави і нації. …був тим грізним післанцем, який кликав Україну від ідилічного сну до духовного пробудження… кликав на… путь боротьби і страждань…”. Своїм Словом Поет оживив правду прадідів епохи “Слова о полку Ігоревім”, став візіонером універсальної (а не локальної!) антиімперської місії України, “…пророком нової України, з його зворотом від лженауки “современних вогнів” матеріалізму, до духовного переродження і створення нової еліти нації”. Таку місію творчості Тараса Шевченка, яка була спрямована на формування вільної від рабських пут нації “лицарів святих” і “орлів України”, літературним критиком Дмитром Донцовим підтверджують сьогоднішні трагічні події. Український народ усьому світові демонструє свою рішучість й мужність у захисті християнсько-моральних чеснот і цінностей. Як і заповідав нам наш Пророк: “Борітеся! Поборете! Вам Бог помагає”. Універсалізм “Кобзаря” засвідчують такі рядки американського письменника Джона Стейнбека: “Чи можна вплести ще якісь слова у вінок Шевченкової слави – слави, яку беззаперечно визнає весь світ? – Той, хто шукає плодів людської діяльності, що житимуть вічно, може знайти їх у Шевченка”. А чи шукаємо ми, українці, ці плоди мудрості, які наш Пророк адресував насамперед нам, своїм “дітям нерозумним”? Можемо згадати такі сумні роздуми самого Шевченка ще тих далеких часів, але які, на превеликий жаль, попри позірний пошанівок актуальні немалою мірою і сьогодні. Ось деякі зних: “Хіба самому написать / Таки посланіє до себе, / Та все дочиста розказати… Либонь уже десяте літо, / Як людям дав я “Кобзаря”, / А їм неначе рот зашито, / Ніхто й не гавкне, не лайне, / Неначе й не було мене. / Мій, Боже милий! Як хотілось, / Щоб хтонебудь мені сказав / Хоч слово мудре; щоб я знав, / Для кого я пишу? Для чого? / За що я Вкраїну люблю? / Чи варт вона огня святого?...”. Ми самі маємо усвідомити якого Велета духа, Людинолюба, Правдолюба ми маємо. Правдолюбство Шевченка підкреслюють такі рядки: “Блаженний муж на лукаву / Не вступає раду, / І не стане на путь злого, / Із лютим не сяде.”, “Ми не лукавили з тобою, / Ми просто йшли: у нас нема / Зерна неправди за собою”. У підтвердження універсалізму Шевченкових творчих ідей Леонід Ушкалов, один із провідних шевченкознавців, трактує свою шевченківську енциклопедію як “абетку світу” Тараса Шевченка. В енциклопедії постає образ людяної особистості, генія, який живе і творить у тому самому “лісі речей”, що й звичайна людина. Важливо, що Ушкалов підкреслює універсалізм Шевченка у контексті української і світової культури саме перекладом слова “universum” Григорієм Сковородою як “все-на-все”. Творчість Шевченка, його позачасовий позапросторовий “Кобзар” і є наше “усе”, тобто Україна, тобто Українська біблія, в яку ми повинні вчитуватися щоденно, думати і навчатися. Ось відгук відомого українського композитора, лауреата Шевченківської премії Валентина Сільвестрова: “В історії це унікальний випадок, коли поет став символом не лише боротьби за незалежність, але й символом України. Через Слово… У Шевченка ставлення до слова біблійне, його творчість взагалі тісно пов’язана з Біблією…Сталося так, що його поетичне слово не стало просто літературним…Він не прагнув римувальної краси, у нього було цілком інше завдання”. І він це завдання виконав, а саме: створив “Кобзар”, який є невичерпною духовною криницею нашого спраглого народу, яка сповнена християнськими моральними сенсами, цінностями часів античності близькими і зрозумілими українському народові. Видатний сербський драматург Броніслав Нушіч окреслив національну місію Тараса Шевченка так: “Шевченко не поет, а голос душі українського народу, його крик, його сльоза…поклик гніву того народу”. Важливою є думка знаного літературознавця, есеїста, поета, дисидента Євгена Сверстюка про
Шевченкіана · “Ні одна книжка в світовій літературі не мала такого значення, як “Кобзар” для України”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
феномен Тараса Шевченка, якого він називав зорею України: “З’ява в Україні Шевченка мені завжди здавалася чимось неймовірним. Або в нас під небом України і раніше з’являлися свої Гомери, але не було кому зберегти про них пам’ять, або то диво, послане Богом і ним збережене у здичавілій країні розсипаних і затоптаних діамантів…Адже з’явився якийсь віщий Боян, від якого залишився і доходить до нас слід погаслої зірки. І був же автор “Слова о полку Ігоревім”… Від автора “Слова…” до автора “Кобзаря” – один крок на полі вічності”. Знаємо, що Тарас Шевченко на засланні невипадково перекладав “Слово о полку Ігоревім”, дбаючи, щоб його високопоетичне звучання донести до закріпаченого й упослідженого українського народу. Його “Кобзар” – бездонне джерело Мудрості, Любові, Правдолюбства, Волелюбства, Віри, Гідності. Усі ці ціннісні чесноти Людяності він створив своїм гарячим серцем через вогненне поетичне Слово, в яке вклав свою безмежну жертовну і безкорисливу Любов до рідної землі, до свого знедоленого народу й усіх скривджених, принижених і зневажених людей у світі. Леся Українка, для якої, поза усяким сумнівом, Тарас Шевченко був духовним батьком, підкреслює, що саме його жертовна безмежна любов і стала причиною його віри, свідченням чого є її рядки: “Він перший полюбив її, як син кохає неньку”. Тарас Шевченко понад усе ненавидів рабство, насамперед духовне, був вкрай чутливим до ураження людської Гідності, понад усе цінував Волю, без якої творчість неможлива. Він перший в українській літературі піднявся до повної свободи творчості, до цілковитої внутрішньої духовної свободи, вільного вибору безмежної волі. Яскравою демонстрацією цього твердження є поема “Кавказ” з його образом античного Прометея й інтимним, довірливим, відвертим спілкуванням з живим Богом. І його полум’яне, освячене святою любов’ю Слово, поставлене на сторожі “малих отих рабів німих”, має впродовж століть дивовижну животворчу духовну пророчу силу, яка повсякчас у критичні моменти нашої непростої історії будить національні сили на боротьбу за Волю, Справедливість, Гідність, актуалізує його настанови: “Молися, сину, за Вкраїну / Його замучили колись”. Саме ця християнська духовна сила шевченкового Слова вводить його у канон основоположників української літератури, захисників української мови як першооснови української ідентичності. У своєму дослідженні “Perso- nae verbum” (Слово іпостасне) відомий шевченкознавець Валерій Шевчук простежує творення Поетом універсальної картини світу, а в ньому й життя українського народу. На його думку “Кобзар” Тараса Шевченка є втіленням програми Кирило-Методіївського товариства, (натхненником якого він був), осмисленням буття українського народу і тому його “Кобзар” слід розглядати як українську Книгу книг. Підтвердженням цієї думки є поява книги відомого мистецтвознавця, філософа, богослова Дмитра Степовика “Наслідуючи Христа: Віруючий у Бога Тарас Шевченко”, виданої до 200-х роковин Поета. У морі світового й українського шевченкознавства це чи не перша ґрунтовна праця про Тараса Шевченка, як колоса духа й думки, який своїм життям і творчістю наслідував учення Ісуса Христа. Саме тому він став символом і Пророком України, творцем Української біблії, а не просто геніальним Поетом. На християнській рисі творчого спадку Тараса Шевченка наголошував також Іван Огієнко (митрополит Іларіон) у своїй книзі “Тарас Шевченко” (Упорядник Микола Тимошик). Іван Огієнко є початківцем у дослідженні релігійного стилю Шевченкових творів, і “Кобзаря” першою чергою. Він стверджував, що стиль – це правдива душа письменника у його творах, а українська народна мова завжди релігійна і відображає його духовну релігійність. Іван Огієнко стосовно традиційного релігійного стилю в українській літературі стверджував: “Але у “Кобзарі” він – неповторний: ніхто з інших письменників, ні до Шевченка, ні по ньому не писав таким справді виразним релігійним стилем, в якому кожна рисочка, кожне слово не суперечить чеснотности думання. Я б сказав, що в світовій літературі ніхто з світських письменників не перевищив Шевченкового релігійного стилю і змісту. Візьмімо хоча б його “Наймичку” 1845 року – і своїм чеснотним змістом, і своїм стилем і своєю композицією вона неповторна в літературі!”. Ось де криється джерело безмежної беззастережної любові і розуміння “Кобзаря” українським народом! Його щире Слово співзвучне з ментальною природою українського люду, який ще не втратив гармонійного зв’язку з божественною Природою і прагнув жити за її законами, бо розумів чим загрожує їх нехтування для кожного, для життя загалом. На цю важливу рису нашого народу вказує і Леся Українка у своїй безсмертній драмі-феєрії “Лісова пісня”, яка глибоко розуміла і шанувала творчість Тараса Шевченка. Тому “Кобзар” і є Українською біблією, духовним провідником життя українського народу, віддзеркаленням його правдивої віри й усіх християнських морально-етичних чеснот. Своєю працею Іван Огієнко аргументовано опротестовує трактування Тараса Шевченка як атеїста і переконливо доводить, що “Кобзар” – високо релігійний, високо поетичний твір, рівного якому важко знайти у світовій культурі і який вирізняється релігійною стилістикою. Суголосною з думкою Івана Огієнка є думка ще одного духовного лідера і мислителя українського православ’я митрополита Василя Липківського. У своїх “Проповідях на неділі і свята. Слово Христове до Українського народу” він запитував: “Чи є між нами зараз більш щира, більш дорога, більш близька до нас душа, як душа великого сина України – Тараса Григоровича Шевченка, яка, віримо, незримо присутня між нами… На цій душі – на її переконаннях, мріях і стражданнях кожний з нас повинен випробувати і себе самого, наскільки він є дійсний, свідомий українець,
наскільки він достоєн вважати себе дійсним сином України”. Іще: “Від цієї душі, як від батька рідного, кожний з нас бажає мати найкращу науку в любові до свого рідного народу”. Джерело такої високої місії Тараса Шевченка в духовному космосі і самостоянні українців Василь Липківський означив так: “Дух Христовий. Дух істини, як той вогонь горів в душі Тараса Шевченка, не давав йому спокою, щоб спокійно зносити неправду людську”. Яскраво пронизана цим духом уся творча спадщина нашого геніального Кобзаря. Маємо усі підстави стверджувати, що “Кобзар” і є жертовною хресною дорогою Тараса Шевченка, ґрунт якої це – словесний діамантовий сплав безмежної Любові до свого знедоленого народу, глибинної Віри у перемогу
Духовної людини, утвердження Правди й Справедливості на землі. Цей “діамантовий сплав” дався Поетові тяжкими душевними й фізичними муками, сумнівами, часами різкими діалогами з живим Богом та все ж чуємо його грізне: “Караюся! Мучуся! Але не каюсь!”. Він добровільно й свідомо обрав цю місію творця вільної від пут рабства української нації з її високими моральними й духовними цінностями людинолюбства й братолюбства (“доброзиждущих”, а не “зложиждущих”?). Своїм життям Тарас Шевченко довів духовну (небесну) вертикаль до максимуму, звузивши матеріальну горизонталь до мінімуму. Його приклад сьогодні на полі бою демонструють наші шляхетні лицарі-герої, які готові і, на жаль нерідко, віддають свої життя за Україну, за майбутнє її дітей, народжених і ненароджених. Шевченко воював своїм полум’яним словом на барикадах Небесної сотні та воює й сьогодні в окопах цієї пекельної війни з московитами. Бо Україна з його ласки і великої мрії таки бореться не лише за свою Свободу, Волю,
Фотопортрет Тараса Шевченка, 1859 р.
Справедливість, а й за ці непересічні універсальні духовні цінності для усієї земної спільноти. Це була справжня й свідома творча місія нашого Пророка. його месійного служіння Україні, підсумком якого став “Кобзар”, Українська “біблія”. Уся емоційно інтелектуальна сила Слова Поета умістилася у його екзистенційній формулі: “І мертвим і живим / І ненарожденним землякам моїм / В Україні й не Україні сущим / Моє дружнєє посланіє…”. Саме цей посил розкодовує глибинні сенси, які формували нашу ментальність, нашу ідентичність, нашу тожсамість, нашу окремішність, нашу духовну сутність з глибин століть. Шевченко вказує на цей безперервний земний шлях від самого початку до вічності: майбутнє зароджується у минулому, реалізується у теперішньому, переходить у минуле, впливаючи на кожний із цих періодів у духовному й культурному самоствердженні українського народу, кожної особистості зокрема. Своїм “Кобзарем”, цим геніальним посланням Тарас Шевченко утвердив українську ідентичність і оприявнив її через Слово, Українську мову, яка і є об’єднавчою силою нашого українського народу. Своє жертовне, сповнене болю і безкорисливої любові життя Шевченко посвятив своїй найбільшій Музі – своїй Україні. Він поставив на її сторожі Слово – її величність Українську мову! Заглиблюймося у зміст Шевченкової Української “біблії” та живімо за нею! Послання нашого духовного пророка і наставника “І мертвим і живим / І не нарожденним землякам моїм / В Україні й не Україні сущим / Моє дружнєє посланіє …” озивається у наших оспалих серцях могутнім акордом: “… Свою Україну любіть, / Любіть її… / Во время люте, / В останню тяжкую минуту / За неї Господа моліть”. І цей Месійний Хрест, Месійну Молитву Україна сьогодні несе достойно на жорстокому фронті ціною життя наших прекрасних синів і дочок, виборюючи гідне життя на Землі у відповідності з непорушними законами Божественної Гармонії Добра, Любові, Правди, Справедливості, Гідності, Краси. Людина – це з Божої ласки Творець. Учімося у нашого Мислителя і Пророка бути вільними, бути творцями своєї Долі! Його “Кобзар” став наріжним каменем, Книгою буття української нації, її Українською біблією. Занурюймися у глибини її екзистенційної мудрості, черпаймо з неї духовну силу, мудрість й творчу енергію самоствердження. Будьмо гідними його Творіння. Це живе, розчахнуте серце жертовної любові до свого упослідженого, уярмленого кріпацтвом народу. Серце, яке своїм високо поетичним, глибоко духовним Словом щиро, з безмежною довірою і вірою розмовляє з Богом, просить дати Йому вогненну силу, щоб розбудити до волі оспалий люд. Підтвердженням неоціненної ваги “КОБЗАРЯ” для українського народу є думка ще одного Велета Духа Патріярха Йосифа Сліпого, проповіді якого були пересипані цитатами із цього унікального творіння Тараса Шевченка. Блаженніший, вважав Тараса Шевченка “генієм українського народу”, а його “Кобзар” – “філософією в стихах, і книгою життєвої мудрости”. Беззаперечним є твердження Патріярха Йосифа Сліпого, що Шевченко тому став народним велетнем, що “своїм генієм він вникнув, як ніхто інший, у глибінь долі й недолі народу, обняв минуле і сучасне та бистрим оком глянув у майбутнє. У поезіях він звеличав правду і любов в усіх їх відмінях і відтінях, в дійсності і вижиданні. Тому-то вони архітвір його духа і то уняті в неперевищене слово і мову”. “Кобзар” – це і є наш архетип, наше дерево життя, наша хресна дорога, вимощена непохитною Вірою, Надією, Любов’ю, Гідністю, Волею, Правдою, Справедливістю, Милосердям. Тобто вершинними непроминальними людськими цінностями! Це наша Книга книг, Українська “біблія”, дороговказ до єдности усього українського світу, до утвердження національної свідомости, національної ідентичності. На завершення варто навести оцінку “Кобзаря” видатним українським літературознавцем Леонідом Білецьким: “Ні одна книжка в світовій літературі не мала такого значення, як “Кобзар” для України. Наче сонце, освітила вона рідну землю, огріла теплом рідного слова, любов’ю…, огорнула покривджену, знівечену народну душу ласкою, співчуттям, відкрила народові його минуле в таких картинах, які не забуваються ніколи, показала кобзаря як провідника народу, як його вчителя… Одне слово – показала всі рани, всі болі, всю трагедію українського народу в його родиннім, національнім, соціальнім житті… він виявив таку силу своєї творчости, що вся провідна еліта української інтелігенції визнала його за свого найбільшого поета, від якого можна розпочинати свій власний розвиток поезії, не за чужими зразками, а із свого власного джерела поруч усіх найбільших літератур світу”.
Подія року · “Нація, що не має національної школи, приречена на вживання чужого хліба…” · с. 8сторінка оригіналу ↗ Галина ДАЦЮК, журналістка, м. Київ
20 лютого в Національній бібліотеці імені Ярослава Мудрого відбувся вечір-присвята українській державниці-просвітниці Софії Русовій “Обов’язок понад усе!”. Життя славної доньки України – яскравий приклад самовідданої громадської, культурної і політичної діяльності справжньої патріотки, яка завжди була в центрі знакових історичних подій наприкінці ХІХ – початку ХХ століть. Донині не втратили актуальності її реформаторські настанови у формуванні системи національної освіти, за що Софія Русова визнана “предтечою української школи”. Софія Русова була переконана, що “національне виховання виробляє у дитини не подвійну хистку моральність, а міцну цільну особу… після правдивого національного виховання дитина звикає кохатися в народних скарбницях і шукатиме цих культурних скарбів і у других народів”. Лекція, фільм “Софіїн день” (1992), чудовий відеоряд давніх світлин, видання з першими публікаціями у незалежній Україні (1991), добірка літератури з фондів НБУ ім. Ярослава Мудрого бібліотеки – все це створювало атмосферу поліфонічну, зануривши глядачів у вир історичних подій, спогадів та роздумів про достойну представницю українського народу. Свої роздуми про необхідність більшої популяризації діяльності Русової висловили присутні на заході науковці, письменники, освітяни. Щиро та емоційно вітали із всебічним представленням життя і діяльності пасіонарної особистості професор, доктор філологічних наук Микола Тимошик; письменник, журналіст, громадський діяч Тарас Марусик; журналістка, письменниця, заступниця голови Народного Руху України (1994), народна депутатка Верховної Ради України ІІІ–VI cкликань Олена Бондаренко; журналіст, письменник, заслужений працівник культури України Юрій Плаксюк; кінорежисерка Ольга Самолевська. У яскравому виконанні Заслуженого народного хору “Дарничанка” прозвучали пісня-присвята світлій пам’яті Героям Небесної Сотні “Молитва Калнишевського” (соліст Микола Ватажко, текст читала Мальвіна Янюк, сл. і мелодія Миколи Шапошника), а також пісні “Сурми кличуть в бій” (муз. Леоніда Кужелюка, сл. Йосипа Струцюка), “Єднаймося, люба родино” (муз. Віталія Газінського, сл. Михайла Каменюка); “Хай живе вільна
Україна” (сл. і мелодія Миколи Шапошника). Українську народну пісню “Ой, чий то кінь стоїть” співали разом із залом. Керівник – заслужений працівник культури України Петро Олександрович Андрійчук. Захід відвідали також кандидатка педагогічних наук, викладачка Київського столичного університету імені Бориса Грінченка Олена Коваленко, письменниця Леся Воронина, журналістка Алла Ковтун, журналістка Людмила Винокурова, гості з Франції – онука і праонука легендарного командира штабу УПА-Південь Василя Процюка-Кропиви Ірина та Іванна Божок, завідувачка школи-дитячого садочка ім. Софії Русової Наталія Миронюк та вихователі закладу, поетеса, директорка Будинку НСПУ Ніна Шаварська, староста Народного етнографічного хору “Гомін” Ян Буров, художниця Олена Красильникова. Безмежно вдячна
Національній бібліотеці імені Ярослава Мудрого та ініціаторці і організаторці проведення заходу головній бібліотекарці НБУ імені Ярослава Мудрого пані Тетяні Скирді за блискуче модерування.
*** Пора б поставити знак оклику після вечора-присвяти Софії Русовій у НБУ ім. Ярослава Мудрого. Проте, що більше осмислюю подію, то віднаходжу у ній все нові акценти. Часом здається, що якісь невидимі сполучні лінії моделювали цей день з точністю до дати, місця і дійових осіб. 20 лютого – День пам’яті Героїв Небесної сотні, дата між Софіїними днями – народження (18) і пам’яті (5), перед днем рідної мови і пам’яті Олени Теліги (21), за п’ять днів до дня народження Лесі Українки і новітнього свята Української жінки (25). Скажу, що до кожної дати, події і постаті Софія Русова має пряме відношення. У День Героїв ми вшановуємо її в сонмі героїнь, що “все життя несла тягар боротьби світлої України з темними силами більшовицької і червоної росії”. День рідної мови – теж її день. Володіючи кількома європейськими мовами, вона прийняла як рідну українську. Бо це була поневолена мова її поневоленої батьківщини, і за її утвердження вона віддала життя. Русова – це перший український дитячий садок, перший український буквар, 1906 р., перший позацензурний Шевченків “Кобзар”, 1876; перші українські книжки для народу, перший педагогічний український журнал “Світло”, 1910–1914; очільництво департаменту позашкільної освіти УНР, національна програма початкової школи, авторські підручники для підготовки вихователів, 1918; професорка Кам’янець-Подільського університету 1921, що розгорнула рішучу діяльність за націоналізацію вищої школи. Її теоретична спадщина – ціла педагогічна бібліотека, написана на основі найкращого європейського досвіду, перекладеного на український ґрунт. “У кожного народу є дві святині: армія і школа…”. “Нація народжується коло дитячої колиски…”. “Нація, що не має національної школи, приречена на вживання чужого хліба…”. Лесю Українку Софія шанувала як поетку і присвятила нарис у книжці “Наші визначні жінки”. Про свою зустріч з Лесею Українкою Софія напише: “Вперше я побачила її в гуртку молоді, веселої, жвавої, – увійшла молоденька дівчинка і… на милицях! Гладенько зачісана, з блідим серйозним обличчям і глибоко задуманими темними очима, в простенькому вбранні, але вся молодь так радісно її вітала, так жваво оточила її, посадила посеред гуртка, і всі прислухувались до її ще може дитячих думок, до її тихого голосу. Це була Леся Українка”. Вона скаже, що ідеал Лесі Українки – у “вільній незалежній Україні”. З Оленою Телігою Русова була близько знайома. Олена приятелювала з Софіїними онуками Ольгою Русовою та Ніною Михалевич. Жили у Празі з думкою про Україну. Одного разу, почувши глузування з рідної мови, Олена скаже: “І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: “Ви хами! Та “собача” мова – моя мова!.. І я вас більше не хочу знати!”. У листі до Донцова 1928р. Олена Теліга пише: “Зараз працюю над своєю рідною українською мовою, яку, на жаль, знаю дуже недавно і над якою мені прийдеться багато попрацювати, щоб володіти нею як рідною”.
Окрилені мудрістю Софії. Світлина на згадку
Виступає заслужений народний хор “Дарничанка”
Ніну наказом провід ОУН відправить з Києва, а Олена Теліга прийме тут гарячу смерть, у Бабиному яру, 21 лютого 1942 р. “Імперії потрібні були раби, послушники без племені”, а нащадки Русових виросли вільними за духом людьми. Правнучка Ольга Рудакевич скаже, що “ми були свідомі того, що Україна наша батьківщина, що ми на еміграції можемо і мусимо продовжувати боротьбу за незалежність. Навіть коли наші уже діти (Софійка моя часом згадує) ходили в суботу до “української школи” де вчили історію, географію, літературу, релігію, і мову, то учителі їм (це були 1980-ті роки) казали, що вони мають берегти мову, бо в Україні мову нищать!”. Правнучка Ірина Ткаченко напише в листі, що в родині “Україна була на першому місці”.
19 лютого 1900 р. у Полтаві, саме у помешканні Олександра та Софії Русових на Воскресенському узвозі Микола Міхновський зачитав маніфест “Самостійна Україна”, у якій закликав українців виборювати зі зброєю в руках “одну, єдину, неподільну, вільну, самостійну Україну від гір Карпатських аж по Кавказькі”. Ніколи Русови не полишали думки про визволення України. У 1941 році разом з Похідними групами ОУН вирушили з Праги на схід онуки Русових – син Юрія Роман Русов та донька Любові Ніна Михалевич. Роман був заарештований гестапо у 1945 і загинув. Ніна Михалевич прийде до Києва з чоловіком Михайлом і двома маленькими дітьми – семилітньою Іринкою та піврічною Лесею. Разом з Оленою Телігою, в умовах нацистської окупації, вона планували видавати українські книжки і підручники. “Олену я застала в редакції. Вона вийшла до мене бадьора й усміхнена. В цей ранок ми зустрілися з нею в завзятті якнайбільше зробити… Олена міцно потиснула мені руку й почала гаряче розповідати про ті можливості, які можна використати для нашої роботи. Ми були тільки вдвох у великій кімнаті, її канцелярії, і нам ніхто не заважав говорити досхочу. Так ясно вставала в уяві наша мета, до якої ми прямували. Ми бачили нові вимоги, нові потреби. В Олени так рішуче дзвенів голос. Ми не зневірювались. Ніхто тут у Києві не зупинявся на пів дороги, і ми – серед тих. Ніхто не звертав з неї. Ми ж були такі щасливі, що, по довгих роках, знову в рідній столиці!”. Ірина згадуватиме окупований нацистами Київ зі смутком, бо “була сувора зима, нічого не було ні їсти, ні вдягнути, холод, голод, страх”... Хоча дівчинка була дуже розбитна, “уміла знаходити добрих людей, які радили-помагали, і навіть умудрилась знайти якусь жінку, яка діставала дівчатка молоко із села, носила через Дніпро, який тої зими замерз”.
*** 150 років тому на першому місці для Софії та Олександра Русових стане “Кобзар” Тараса Шевченка як уособлення України. Натоді “молодий живий настрій думок, розворушений реформами 60-х років, ще не був приголомшений реформами 70-х рр.”. Тож “Стара Громада” вирішила використати зручний момент, щоб надрукувати твори Шевченка у двох томах – один для цензури, інший позацензурний, тобто, слово в слово, як писав поет. Перед тим оригінали і авторські права були викуплені у братів Тараса Шевченка Осипа і Микити. А для цієї знакової праці спорядили Русових – у своєрідну весільну подорож. “У травні 1875 р. поїхав я з жінкою у Прагу”. Рік працювало подружжя над виданням. До весни 1876 р. Русови повністю закінчили друк “Кобзаря”. Частину накладу, саме позацензурну, вони за угодою залишили для продажу у Празі, іншу – переправили через Галичину в Україну. “Тепер вже не пропадуть ті перли слова українського, які понад Уралом, і понад Аралом, і на Вкраїні, і в Петербурзі, і по других містах виливав поет”. Здається, празькому виданню “Кобзаря” сприяло небо. Адже, забарись хоч трохи, в Україну не потрапив би жоден його примірник. Повернувшись з Праги до Києва, Русови одразу і вповні відчули на собі тиск лютого Емського указу Олександра ІІ від 18 травня 1876 р. Але 5 тисяч “Кобзарів” вже пішли між люди. ...Отакі сполучні лінії вибудовуються, коли думаю про цю дивовижну Родину. Яка вже у шостому поколінні “горить рівним і сильним полум’ям любові до України і українського народу”. Чиї величні вчинки – Світло. Чия сила у міцному корінні Дерева Роду, що не боїться дорости до Неба.
Модераторка заходу Тетяна Скирда та керівник хору Петро Андрійчук
Пошта “СП” · “Заповітна Мрія гріє нині зболене серце кожного українця і має найпрекрасніше в світі ім’я – Перемога”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
любові в цю чорну для Вітчизни годину... У супроводі досвідченої музейної науковиці Марії Борисівни Чашук пошпацерували й собі і брукованими доріжками поміж “сірим” та “білим” будиночками, і м’якою ще від торішнього листу стежечкою до заскленого морозцем ставка, і тихими залами музею... Та насамперед, звісно, низенько вклонилися Доньці Прометея, поклавши до її пам’ятника сині й жовті тюльпани, подумки помолилися за безсмертну Лесину душу, за наших дорогих захисників, за щасливу долю святої української Справи. Мов оком кліпнули – так швидко збігла наша година поезії “Слово, моя ти єдиная зброє...”, що була органічною частиною колодяжнянського свята... Здавалося, сама Лесина душа ходила поряд з нами навшпиньки, шепочучи-надихаючи: “Мріє, не зрадь...” Та заповітна Мрія гріє нині зболене серце кожного українця і має найпрекрасніше в світі ім’я – Перемога...
Дні Солідарності з Україною в Ряшеві ще раз засвідчили, що єдність – це не просто слова, а потужна сила, здатна зупинити будь-яке насильство. І в ці важливі дні українці та поляки разом довели, що навіть найтемніші часи не зламають нашу Гідність, бажання бути вільними і незалежними. Щиро дякую Анастасії Плахтій, Христині Дикун, Ірині Герасімовій – голові і представникам “Українського Дому у Ряшеві” та членкиням ГО “Федерація жінок за мир у всьому світі” та Міжнародної організації “Поступ жінок-мироносиць у діаспорі” Реґіні Гаріфулліній та Наталії Машир за запрошення до Польщі і можливість стати частиною цієї надзвичайної події.
Пошта “СП” · “Заповітна Мрія гріє нині зболене серце кожного українця і має найпрекрасніше в світі ім’я – Перемога”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Любов ПРОЦЬ, с. Дубляни, Львівщина
Віддавна ходила за мною мрія: коли на календарі висвітиться 25 лютого, привітати нашу Лесю саме в Колодяжному, її родинному гнізді... Сталося: вперше у житті в Лесині дні я – на землі благословенної Волині! 24-го – “Надвечір’я з Лесею Українкою” в Ковелі, наступного дня – з першими розсміяними тюльпанами – в садибі Косачів. Ах, яке це щастя навіть у цей сторозтерзаний час усім збентеженим серцем промовити: “З днем народження Тебе, Зоре Світанкова! Б’є чолом Тобі земля галицька – Франкова!” ...Літературна посестра Ніна Горик – з Луцька у Дубляни – за руку вела ту давню мрію (у мене від радісного передчуття зустрічі з нею стрибало серце, у Ніни – від митруги і погодніх “гойдалок” – тиск...). Дякую тобі, люба шляхетна подруго, за незабутні гостини в Лесиному краю! Мою дорогу туди й назад “обрамили” випадкові хвилюючі зустрічі з тими “хлопцями й мужами” у військовому, “що по-лицарськи носять при боці найкоштовнішу зброю – честь”: милий худенький курсант, якому пропонувала помінятися місцями, аби міг прилягти і випрямити втомлені ноги, бо їхав, видно було, здалеку, та він чемно відмовився. То мала за жменьку втіхи бодай згодом пригостити його кавою і до неї – печивом, цукерками, ябками... Вийшов, нав’ючений військовим начинням, у Рівному... А мої очі бігли за його щуплою, зігнутою під вагою наплічника постаттю, – і запливали слізьми... Те саме і на зворотній дорозі: навпроти сів, ґречно привітавшись, зрілий муж-військовик: сива голова, срібна борода... Тільки очі та усмішка – молоді, весняні. Леонід Кирилюк, син села, бранець війни... Повертався до побратимів на Харківщину – з
Леся КОРОЛИК§БОЙКО, почесна амбасадорка Івано- Франківська, голова Міжнародної організації “Поступ жінок-мироносиць у діаспорі”
22-24 лютого в польському місті Ряшеві відбулася триденна акція “Дні Солідарності з Україною”, присвячена третім роковинам повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Організатори події – Фундація “Український Дім у Ряшеві” (голова Анастасія Плахтій), Ряшівський університет, Фундація “Welcome Rzeszow”, Мацей Сташевський – президент Асоціації “ArtCity”, ініціатор проєкту “Plo- mien Solidarnosci”, Карітас Ряшева та фольклорний гурт “Берегині” (керівник Катерина Малис). У ці дні було організовано декілька важливих заходів. Один із перших – зустрічі і дебати, які відбулися 22-23 лютого в Ряшівському університеті за участю представників влади, політиків, науковців та митців. Дебати охоплювали актуальні питання міжнародної політики, відносин між Польщею та Україною, виклики, які стоять сьогодні перед двома країнами, з акцентом на спільні зусилля організацій, місцевої влади та посольства України, які надають велику підтримку у інтеграції українців в польське суспільство. Учасники обговорювали наслідки визвольної війни, перспективи відбудови України та роль гостинцями після недовгого перепочинку. У мирному житті – музикант. На фронті – і два красені-сини... З гордістю показував у смартфоні їхні високі військові нагороди... Даруйте, дорога Олено Володимирівно, та ваш дарунок – “міх” з чоколядами – перемандрував разом з моєю книжкою у солдатський мішок (впевнена: ви не образитесь!) Та без солодощів не залишилася: пан Леонід одразу ж відповів шляхетним жестом – висипав у мою торбину повну жменю волинських смаколиків, хоч і відбивалася від них: везіть побратимам! Вийшов у Здолбунові, а новим супутником став юнак Денис, артист Львівського театру балету, старший брат якого втратив обидві ноги на Запорізькому напрямку, а тепер заново вчиться ходити на протезах в Іспанії... Ось такі вони, болючі знаки-карби нашого трагічного сьогодення – по дорозі до нашої Лесі... Грію серце до ватри спогадів... Перед очима – мила і світла пані Ольга Бучковська, талановита бібліотекарка, яка зуміла так майстерно вимережати сценарій Лесиного пошанування, що в ньому не лишилося найменшої шпарки для паузи-мовчання: все доладно і гармонійно! Головний акцент, звісно ж, – Лесине Слово, яке сильно та пристрасно лунало як з уст юних декламаторок, так і досвідчених майстринь читання. Срібним ланцюжком на лебединій шийці “Надвечір’я...” – ніжна мелодія сопілки, а на його тендітних плечах – тонкий серпанок срібнопечальної музики, накинутий талановитою піаністкою Аллою Мазур, яку з рідного Покровська вигнала війна... Печальної, бо – третя річниця ординського нападу, бо і 24-го Ковель стояв навколішки – на щиті повертався додому ще один український Герой... Завжди терновий вінець буде кращий, ніж царська корона, Завжди величніша путь на Голгофу, ніж хід тріумфальний... – втирала наші сльози Леся і – гострила у серці кинджали гніву! Роздаю свої низькі поклони і висипаю повну торбу щировдячних слів тим славним волинянам, які готували це “свято душі” усім, хто прийшов причаститися високим Лесиним Словом та послухати нас із Ніною. Ціла вервичка достойних імен організаторів, декламаторів, бібліотечних працівників, педагогів та їхніх вихованців... А ще ж – музиканти-віртуози Олена Артеменко, Надія Матвійчук, Олександр Марчук... Не можу не згадати творче подружжя Валентину та Олександра Клюнтерів (пані Валентина написала кілька книг про свій край і його людей), залюблених у слово, в Лесю Українку, у красу мистецтва; Олену Володимирівну Місюру – неймовірної доброти і жертовності людину, яка багато років очолювала Ковельську організацію Союзу Українок. Працюючи в бізнесі, своїми коштами підтримувала мистецькі заходи, а нині – наше військо. Насамкінець: дивовижна високодуховна ковельська авдиторіє, дякую за суголосся душ і сердець! Привезла додому цілу валізу ваших щирих слів-побажань та усмішок, повні пригорщі світла ваших добрих очей і люблячих сердець! Уклін вам, дорогі люди! Вдячна долі і за віднайдену тут споріднену поетичну душу – талановиту Світлану Сащук! Лесин День у її родинній садибі в Колодяжному усміхнувся нам так по-весняному яснопривітно, що на якусь хвилю вийшли зашпори з душі, загнані туди лютою війною... Щиро втішило: залами музею ходили діти – на зустріч з Великою Українкою приїхали ліцеїсти. Як і ми – по світло
Пошта “СП” · “Заповітна Мрія гріє нині зболене серце кожного українця і має найпрекрасніше в світі ім’я – Перемога”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
міжнародної солідарності. Це були години глибоких дискусій, рефлексій на події, що змінили хід історії Європи в сучасному світі, а також висловлення щирої підтримки українському народу та солідарності з Україною. Наприкінці дебатів було зроблено висновок, що перспективи Ряшева зосереджені на підтримці та відбудові України, а також на культурному обміні та розвитку міста. Як зазначили представники влади: “Ми допомагали і будемо допомагати Україні, бо без вільної України немає вільної Польщі, а без вільної Польщі немає вільної України”. 24 лютого на світанку на пляжі Жаровня українці разом із поляками запалили вогонь солідарності як пам’ять про тих, хто віддав своє життя за Свободу і Незалежність України, і невинно убієнних у цій визвольній боротьбі з російським агресором. Згодом на площі Армії Крайової українці і поляки створили ланцюг солідарності, який став символом нерозривного зв’язку між двома народами в боротьбі за правду і справедливість. Мала за честь розпочати цей захід і виконати Гімн України, а потім з фольклорним гуртом “Берегиня” всі разом співали українські та патріотичні пісні. Увечері на площі Ринок відбулася маніфестація солідарності. Підтримати українців прийшли представники місцевої влади і громадських організацій, науковці та митці, які виступили з вітальним словом. Мала високу честь виступити і я з прем’єрним виконанням пісні “Україна – це ти і я” на слова Юрія Піжука, музика і аранжування Ростислава Галагана. Ця пісня – не просто слова і мелодія. Це Слово вільного Духу, це Голос Нації, це Голос Батьківщини! Серце сповнювалося гордості за те, що саме у Польщі, у країні, яка першою три роки тому відгукнулася, надала і продовжує надавати допомогу українцям після віроломного нападу росії на українську землю, саме в місті Ряшеві – першому місті-рятівнику, під час Днів Солідарності з Україною відбулася ця прем’єра. Надзвичайно зворушливим був момент, коли українці і поляки відчули суть цієї пісні і здавалося, що наші Мрії та Надії злилися в одне ціле і що разом зі мною співала вся країна. У рамках Днів Солідарності з Україною було організовано збір книжок для бібліотеки Українського Дому у Ряшеві. Я теж привезла книги – “Кобзар” з домашньої бібліотеки та дві книги, які передала директорка Публічної бібліотеки імені Лесі Українки з
Києва Ольга Романюк, книгу голови ГО ВО “Поступ жінок-мироносиць” Зої Ружин та інших авторів. Два дні поспіль проводилися міжнародні інтеграційні майстер-класи для дітей та дорослих, відкрито фотовиставку “Обличчя” Влади та Костянтина Ліберових, перегляд документального фільму “Перехоплені” (Канада, Франція, Україна) режисерки Оксани Карпович, а в Інституті музики Ряшівського університету організовано фортепіанний концерт Дениса Бурдейного з Вінниці – лавреата I премії IV Міжнародного інструментального конкурсу ім. І. Я. Падеревського. На всіх заходах хвилиною мовчання вшанували пам’ять наших загиблих Героїв і всіх невинно убієнних у російсько-українській війні.
Пишуться вірші... · “Окремішнє існування позбавлене сенсу: “Я до тебе так повертаюся, Як до берега хвиля – щомиті”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
реж…”), написаних за зразком Лорі Сміт, від якої Злата Павлюк “перебрала традицію написання есеїв про Нью-Йорк”. Частина творів позначена декларативністю в дусі В. Симоненка (“Життя прекрасне…”), однозначною, схожою на репортаж констатацією фактів (“Україна – земля, де живуть моделі”), пафосною риторикою (“Це було сновидіння…”), передбаченням “корекції вогнів / І наших дисонансів коґнітивних” поряд з артистичними медитаціями, переконливими своєю громадянською семантикою (“Отак з’являються вірші…”, “Він бачив інший, інший світ…”, “Якась неждана примха-дивина…”), коли “віршам хочеться бути написаними…”. У кожному разі поетка переконана, що “усе є текстом, є інтертекстом, є гіпертекстом”, призначеним для декодування, дотримується принципів Аристотелівського мімезису зображення дійсності такою, якою вона є, хоча можливий вихід в альтернативну історію, коли вірш в ситуації “якби”, долаючи Лессінґову таксономію (“Лаокоон, або Про межі живопису та поезії”), ставав би картинами, “птахо-квітами”, “деревами”, коли любовні переживання реалізуються в гармонійному діалозі закоханих (“На звороті твого вірша мій вірш…”), підносять їх понад “щоденну небуденність” до ангела, “що висвічується з тіні, / Слова, і Спів-При-Сутності його” (розділи “Відлуння”, “Проказане до неба”, “Віднайти навзаєм”, “Навперейми відстанням”). Міркування над явленим-не-явленим стосуються важливих реалій, зокрема мови, здатної матеріалізуватися за різних обставин: “Слова поділяються на ті, // Що напишуться, / Чи залишаться невидимками, // Десь далеко від камер, / Свій сад плекатимуть тихо. / У пустелях життів // Прокладатимуть тим, кому… // Стануть часу пісками. / І чекатимуть тих, хто…”. Філософічна лірика наповнюється життєвим досвідом поетки, яка відає, коли “обнулити усі рахунки в грі, / А далі починається свобода”. Остаточно нез’ясовані філософські поняття можуть стати сенсом людського буття, навіть якщо “ми не знаємо, що це – час, / Тільки чуємо – він тече”, але, перетворений на екзистенційний імператив повноцінного становлення вольових натур, “тих, що йдуть до кінця”, виявляє свою ідентичність: “нехай це будемо ми”. Виникає потреба дефініювання лексикону з його різнотлумаченням (“Любов – це істина, яка звільняє”), але не в рамках денотату (“Я не однакова, я різна, / Я суміш почерків і різьблень”), відновлення первісних значень (“Археконцепти”), усунення порожніх знаків (“Симулякри”), прагнення референційної відповідності означника й означуваного (“Камертон”). У кожному разі доводиться покладатися на власні сили: “Ніхто не зробить за тебе твою справу, / Не вмісить хвилини, // Тобі призначені, / У хвилювань форми, // Сам знайдеш переправу”. Злата Павлюк готує до друку новий рукопис, частину віршів якого пропонує читачам тижневика “Слово Просвіти”.
Пишуться вірші... · “Окремішнє існування позбавлене сенсу: “Я до тебе так повертаюся, Як до берега хвиля – щомиті”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Юрій КОВАЛІВ, лавреат Шевченківської премії
Людмила Павлюк (до шлюбу – Петрук, 11 січня 1967 р.) із смт Луків Турійського району на Волині належить до поетів-науковців, яких нині в Україні й поза нею нараховується понад п’ятдесят. Вона захистила кандидатську дисертацію на тему структурно-концептуальних особливостей політичної публіцистики національно-визвольних змагань – за текстами М. Грушевського, В. Винниченка, Д. Донцова (1996). Доцент кафедри нових медій факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка, фахівець із проблем комунікації сучасного суспільства, лінгвістичних конструкцій ідентичності в масмедіа. Автор збірок “Міґрації” (2016), “Друга Zeмля” (2019), виданих під напів псевдонімом Злата Павлюк. Він, за її свідченням, виник за “фонетичним” принципом преображення Люди в “Ладу”, а тоді в “з-Лату”. Злата Павлюк, схильна до автологічної поезії, не часто помережаної тропами, переймається проблемами сучасності, травмованої російсько-українською війною, особистими переживаннями, інтраперсональними враженнями, що позначилося на її дебютній збірці “Міґрації” (2016), оснащеній емоційною передмовою “Сяєвопровідність” І. Павлюка, спонтанно написаній від вересня до вересня 2014–2015 рр., хоча поетка, за власним зізнанням, “протягом останніх кількох десятків років свого життя навіть уявити не могла, що таке зі мною може трапитися”. Поетка в розгорнутій авторецепції “Міґрації й інтертексти” висвітлює не лише власну біографію в історично-побутовому контексті, а й інтерпретує мотиви та специфіку своїх віршів. Книжка є прикладом творчої робітні поетів-науковців, котрі, пишучи тексти, аналізують їх. Принаймні, розділ “Лабораторія Психе” (назву підказав І. Павлюк) “анонсує дослідницьку позицію”, коли за предмет поетичного осмислення правлять “ексцеси й екстреми на тіньовій стороні Аніми”. Юнґіанський термін на означення жіночої душі, часто транспольованої у внутрішній світ чоловіка, засвідчує креативну структуру двоєдиної психіки “між полюсами тебе/я і you/ю”, адже “часточки й клаптики / Щасливо- / Карколомного / Голограмного пазлу, / […] приречені знову зустрітись”. Як підказує епіграф до вірша “Зависла свіжа тиша м’ятна”, Любов і є та мета, заповідана Богом (“Великим Архітектором”), що тільки-но “зануришся в густий озон цей, / А потім далі — аж до пласту, / Де головне центральне сонце / Розхлюпує гарячу плазму”. Еротичні осяяння мають Господнє благословення (“Стежка плине по воді, / Їй назустріч Отчий Дім”), особливе серед інших життєвих екзистенцій з різними варіантами вибору, часто нереалізованими (“Іноді помираємо — ще в житті круговерті…”). Таким чином відбувається пізнання істотного, іманентного, спростовується уявлення “чиї ми копії, — / Не довіку недосконалі”, бо усувається “первородний гріх, змитий любов’ю”. Любовна лірика мимоволі перетікає у філософічну, мотивовану на відкриття “другої Землі” (однойменний вірш), на збіжність горизонтів розуміння (“І кожен той, чия душа у нім, / Знайде всіх тих, у кому рідні душі”), на утвердження граматики повноцінного буття в собі і через себе (“І/ти-бу/ти-бо/лі/тилю/би/ти — / Стебла й корені алфавіту”), на усвідомлення кармічних закономірностей людського світу (“У двері карлика чи гіганта…”). Ерос завжди супроводжується Танатосом, заперечує його, протистоїть “царству Іду” (Аїду), лібідозна енергія править за “бікфордів шнур для сублімацій / І пристрастей одвічних бал”, тому навіть “аскети й пуритани – / Буває, з крильцями в крові”. Метафору, за зізнанням поетки, їй підказала британська письменниця і викладачка Наомі Річі – прихильниця творчості І. Павлюка, дослідниця воєнної України у глобальному медіавимірі. Любовні мотиви зазнають уточнень у розділі “Паралелі”, назва якого спростовується поезіями. Беручи під сумнів зужиті освідчення “Тут ось – ти весь”. “Іти уся...” / Весь всесвіт в тобі вмістився”, Злата Павлюк визнає любов в постійному оновленні (“щось мусить бути й далі”), в динаміці незвичайного (“Щастя набігало, як цунамі”), у досягненні осяйного катарсису: “Нас від розриву щастя / Вихлюпне через вінця”. Кожен далеко не універсальний сюжет кохання, навіть екзотичний (“Кафе Ост-Індія”), входить у величну композицію, “де ми ескізи в студіях життів, / Натурники для нашої любові”. Попередній розділ скориговано наступним – “Перехрестя”. Кардіоцентрична лірична героїня (“Серце – душі кардіолог”), неможлива без свободи, залежної від волі жінки (“Як захочеш – то кинеш якір, / А захочеш – підеш до світу”), сподівається на коханого, відповідного її фемінним запитам (“…тут будеш ти, / Такий, яким тебе люблю я”), усвідомлює себе і його на нескінченному шляху взаємопізнання: “Ми семпер тіро одне одного”. Окремішнє існування позбавлене сенсу: “Я до тебе так повертаюся, / Як до берега хвиля – щомиті”. Такий лейтмотив гармонійної збіжності горизонтів розуміння (“На букву два, на цифру “ми”...”) властивий розділу “Доторком вогню”: “Драбинкою – до сонця під склепіння”, “Ти не горітимеш в огні”, “Запалювачу феєрверків…” тощо. Вона закодована в сімку як символ таємниці, знаної лише закоханим (“Анабелла”), котрі знайшли свою душевно-тілесну “чашу Ґрааля” (“Той, хто писав для нас…”). Злата Павлюк дотримується аналогійного зображально-виражального рівня одкровень без сентиментів і в наступних розділах “Замкова брама”, “Подвійна зірка”, доводячи значущість любові в людському житті: “Віднайшлися наші альтер-еґо – / Я у тебе, тив мене є”. Аналітична інтелектуальна пристрасть спостерігається при осмисленні і життєвого шляху (“Канатна дорога”), і структурного лексикону людського тіла, інтерпретованого за зразками давніх міфів, ніби безсторонньої констатації білінґвального украї н с ь к о – а н г л і й с ь к о г о скриптора (“Сонячноскриптський словник тіла”), навіть емоційного переживання танцю (“Сьогодні хочу танцювати…”) чи азартної гри (“Карти кружляють…”), жіночої авторефлексії (“Екватор”). Довкілля постає значущою абеткою (“Ця книга складена з доріг, / Складних очікувань вокзальних, / Зарубок на вогкій корі, / Та інших знаків індексальних”), потребує, як і “класичний хід, художній твір”, адекватного декодування, техніки пильного читання, не протиставлення, а зіставлення текстів без щонайменшого вердикту: “Не квапся з “так чи ні”, “або–або”. / Як прилетить – задзвонить тятивою. / Не знатимеш, що це вона, любов, / Як не пірнеш у неї з головою”. Кожне судження завбачає верифікацію в герменевтичному колі: “Ніколи не кажи “ніколи”. / “Ніколи” – те, чого нема. / Є тільки несходиме коло / В обіймах з нами усіма”. Фах журналіста позначився на віршах воєнної тематики, передусім на розділі “На цій війні” та інших, означених публіцистичним дискурсом і пафосним мовленням, з виокресленням символічних “воїнів світла”, актуалізацією історичної пам’яті, як у вірші “Обпалена, неопалима…”, навіяному Іловайською трагедією, стилізацією молитви (“Чашу, яку дає Отець, не відхилиш…”, “Помоліться за них світло й тихо…”), драматизмом переселенців (“Міґрація”), обстоюванням вітальної сили під час воєнних випробувань (“Останній ворог – смерть”, “Ці дні нам пораховані й помічені…”) в новій історичній проєкції: “Ця Україна – тільки шлях / До Тої – вільної, святої”. У національному майбутньому має змінитися знакова система світосприйняття (“Розучимось колись ми вимовляти / Слова, які не істина й не Бог”), тому стають значущими “гільзи слів на траві” й хори Домінеї (літургійний спів). Людмила (Злата) Павлюк пояснює таку стилістику транстемпоральним досвідом її сучасності, сконцентрованої на перетині історичних, часопросторових проєкцій, потребою “пройти крізь час, крізь різні його товщі і пласти”, аби осягнути значущість національних резистансів, котрі супроводжувалися неминучими офіруваннями (“Жертва – це присвята життю…”). За узагальненими образами мужніх воїнів (“Ти чоловік, що спалює себе…”) проступає конкретика воєнних буднів, як у вірші “Оце лише на день, на два…”, присвяченому друзям-волонтерам. Автобіографічна семантика властива розділу “Озеряни”. Ліричні сюжети розгортаються в оточенні розкішних поліських краєвидів, в селищі Луків з колишньою славою містечка при Маґдебурзькому праві, в урочищі
Кумар. Зазначені топоси, як і озеро Сомин, мають для поетки значення res sacra (лат. – річ свята). “Цей край відкритий всім вітрам / І весь такий самодостатній” сфокусований в метафорі з непроминущими ознаками одуховненого буття (“Сонцева двійнЯ – схід і захід. / Світ-світанок туман обтрушує, / Біль-білінь зачерпує душами”) під охороною войовничого берсерка – “озерного царя, – / Вогню і світла замовляння”. На тлі щемких спогадів ліричної героїні (“У літо з вакаційними римейками…”) інтимізується її сердечна бесіда, сповнена таємничих натяків, котрі відсилають не так до китайської символіки, як до трипільських архетипів: “В круговерті інь і янь / Щось минеться, // Щось здійсниться. / Це – моя, а це – твоя / Половинка таємниці”. У збірці опосередковано присутні Львів, котрий став рідним містом поетки, а також Нью-Йорк з кварталом Грінпойнт, містечко Ногалес тощо, які вона відвідала, беручи участь у програмі розвитку творчої ініціативи молодих викладачів (1998, 1999, 2000; університет Аризони міста Тусон). Дещиця віршів перемандрувала в наступну збірку “Друга Zемля” (2019), засвідчивши її спадкоємність в тематиці, в інтерпретації сучасності, охопленої війною, особистісних переживань, в опосередкованій присутності аналітичних прийомів у віршових текстах, сповнених інтелектуальною пристрастю, не минаючи й любовної лірики, в послідовній прихильності до силабо-тоніки. Зрідка поетка вдається до сповненого каламбурами говірного вірша (“Україніада”), до експериментів у вигляді фігурних віршів (“Відкриваєш очі, відкриваєш вікна…”, “Місто…”, “Для переходу…”, “У найбільшому місті країни…”, “У пісочницях узбе-
Пишуться вірші... · “Можна кави чи мрій ковток, Чи отак дивись, а чи так – Це життя нам усе лайфхак”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Злата ПАВЛЮК
Мета. Метаверсія Доріг наміряно незміряно, Як не крути – все креатив. І є прекрасна Ладомирія, Моя метафора мети.
Незнані топоси під стопами, А бездна, сказано ж, без дна. Підсвічується ізотопами Неопалима купина.
Дзеркалам снів поверхня спінена. Яка це гра? “Секретно” – гриф. Вся вічність – наче мить зупинена, На радість в’язням замку Іф.
На склі, під шаром епідермісу, Сліди метеликів метань. А далі по землі підемо ми – З питаннями і без питань.
Над метатрансами і стресами Проста обітниця траві – Усе ж почутися воскреслими – Ще зараз, ще коли – живі…
Йоль Усе ще так, от поки іще так. У відповідь на “доки?” чутно “доти”… Відходять світлі люди на щитах, І вічність серцем пробують на дотик.
Нехай здійсняться задуми колись. Гаразд, перед межею, не спочатку. Як хліб у печах, душі піднялись. Про день і строк їм ніяк сперечатись.
Крізь попіл, біль, і коло вогняне Ще рік зайде і нас переінакшить. На сонці вибух світло увімкне, А тишу – щось зупинене зненацька.
З уламків ката-строф цей час новий. Катарсис не купити за дешево. Урочих днів оркестрик духовий Ступає вслід за зіркою-душею.
*** Всі кажуть любити – Ніхто не пояснить як. Із пригорщі літер – Тягни свій жереб і знак.
З якої це трощі Сердець стільки половин, Куди вони, доще, – У повінь чи в круг провин.
Яке їм вітрило – Пелюстка чи жерсть дзвінка, Чи ангельські крила І благословень рука.
Комусь – з пів акорду Сонет і троянди там, Де рицарський орден, Століття прекрасних дам.
Чи з іскри – початок, І небо ще без цитат. З пів думки мовчати, І знати – це той, це та.
Чи пруг зодіаку Пом’якшить гострі кути, За лірику – дяка, За прозу життя – прости.
Це просто, це простір, Різець у руках краси. Вона не попросить, Та їй себе віддаси.
Щось виграв, щось вибрав, А далі – слово словам. За вірою вірша Прибуде любові вам.
Інь-файли Оця жінка поруч, поряд, А та далеко – За плечима з портом і морем, А ця – з роси глеком.
Оця жінка – мило недбала, А та – пильно старанна,
Ця – мов легко пір’їна впала, А та – трояндова панна.
Оця жінка – сонця обраниця, А та – місяця бранка, Ця жінка об щастя пораниться, А та – серце огранить.
Ця у спеку – як затінок, Та – літу царівна. Оцій жінці так затишно, А тій іншій – різно.
Оця – тишу оберігатиме У ранок білявий. А в тієї – серце-багаття, Долю оплавить.
Та вродливиця, З бровами-стрілами, усім файна. Хто задивиться, кому зустрінеться, Знають інь-файли.
Ця жінка, що не дасть загинути, – Сховає у серце… Називали їх, тих, богинями – Що прожили все це.
*** Жаданий дощ відбиває такти. Щораз яскравіший неба ситець. Ти тут художник, і бачиш так ти Розмову трав наче фотосинтез.
У світла грі – безтілесність знаку. У грі молекул – штовхання ядер. Заходить сонце як спалах маку. Виходить місяць, і ставить ятер.
Терпіння терну, палання глоду, Дерева-струни, і стебла-стріли. Мережка м’яти думки холодить. Надія й серце – от і зустрілись.
Все звично – постапокаліптично… Стежки волошки, поля лаванди. І час, до простору душ дотичний, Лікує травами, як словами.
Інтерсіті Довга колія, мов рушник, Вітер зовсім якийсь ручний. Сніжно-синій неба мурал, Місяць пильний, як самурай.
Світ, де зовсім інакше все, Інтерсіті та інтерсенс, Сфінкс-звірято і фенікс-птах, Загадкові мої міста.
Їдь у той кінець, а чи той, Можна кави чи мрій ковток, Чи отак дивись, а чи так – Це життя нам усе лайфхак.
Є вистави такі, без сцен, Не зрубати ялинку – дзен, Зимне сонце – яйце-райце. Зріз шляхів додає кільце.
Є відбір гравців як відсів. Рік як потяг у два кінці. То біжать, то летять рядки, Тут щасливі усі квитки…
*** Час збігає – це такий контракт. Але сенс життя – на нашім боці. Все пройшло, здається, на ура. Ну… хоча б за щирістю емоцій,
Мов на хвилі подиху морів, Тих, де берег – мрії вічне літо, Усміх, очі Жанни Самарі – Як вино, у келишки розлите.
Спогадів рантьє і галерист, Садівник лілей і незабудок Досхочу залишив кольорів – Жодних тобі “морте” чи “не бути”.
Через небо вихід він же вхід, Крапля та ж льодина-недоторка. За тунелем – сонця краєвид, Найгустіша тінь, це тільки шторка.
Часу нелінійний наратив Із порогу серця відпружинить. Щось шукаєш – щоб себе знайти, Мов пливеш до сонця – на крижині.
Міжсезоння Перед другим снігом Сад прозирає зиму Крізь верховіття гостре, Мов обирає схиму, Наче приймає постриг.
Час довершити справи В золота круговерті. Осені – славень, аве, Дяка їй за відвертість.
В райдужній оболонці – Дальнє світло обітниць – Повернутись до сонця, В рідні обійми квітня.
Нині ж – вовки й отара, Замуровані входи, Ніде ставити тавра, Ніяк додати коди.
Наші човни застрягли Між рятунком і лихом, Голос надії спраглий Між нечутно і тихо.
Поміж шляхом і боєм Є потаємний сховок. Вічна земля любові – Скільки льодом не сковуй.
Світ за теплом стужився, Так, як Герда за Каєм. Серце – саме стежина, Навіть коли блукає.
Знову ми, ти і я, – там, Поміж сумом і сміхом, Де розквітла троянда Між першим і другим снігом.
Pro-Gnosis Зрине щось зі старих прогнозів – “Налипання мокрого снігу”… Щось занурить думки у осінь – У її бурштинову книгу,
У кленового листя повість, В ясенову жовтогарячість, У її до всього готовність, У її від усіх інакшість.
Замальовка доріг осінніх – Із гілок, як великих літер. Вітру гойдалка в павутинні, Із теплом інфокопій літа.
Сурем звук із білої вежі Світ поділить наполовину. Промайне через поле вершник – Із якої він верховини?
Упізнають свій почерк грози, Свою силу – від серця стиску, І увесь цей осінній гнозис Перепишуть на сонця диску.
Про любов гарячу та зрячу, Слів світлицю, а не темницю. Про новонародженість значень, І про те, що це нам не сниться…
*** Ранок від розчулення звогк. Дощ багряне вбрання пере. Хто придумав воду – той Бог. Хто задумав думку – Творець.
День і ніч – такий діалог. Осінь для душі – стильний фон. Небове до серця – алло! Не зіпсуймо цей телефон.
Руки з’єднані – то мости, А листи – листочки-серця. Бог як раз сонця засвітив – Так не буде світлу кінця.
Вітер що не те – відмете. Сон що не замов – принесе, Золотий кораблик вістей, Хризантемних тіней плісе.
Яв прочинить двері у Прав, А ліворуч – там не ходи. Осінь – благочинна пора, Зроблена з гостинців і див.
Світо-Боговий Коло-Біг, Хмара-Ніагара з дощем, Доправляє життя тобі, Мабуть, щастя, Бо що ж іще.
*** Не навчуся жити я без тебе, В кожен день ім’я твоє позву. Не навчуся – значить і не треба, Неумілість цю переживу.
Це звучить тихенько – як вітання, Іноді гучить – нестерпний хайп. Ще от виникають запитання. Справді? Ну нехай собі, нехай.
Не захочу винайти причину І звільнити нас від тягаря. Вже якось інакше відпочину – Хай суворі будні бадьорять.
За оцей увесь натхненний безлад Докорів дзижчатиме – як ос. Та у крилах вітер, крига скресла – Примирюсь зі щастям вже якось.
Космос заколисує квітковий, Сотні літ? Ні, ще не набулись. Я це не залишу на ніколи, Може тільки дещо на колись.
Те, що проросло, нехай квітує. Матіоли, мальвова свіча… Над якими хмарка левітує, Під якою коники сюрчать.
Море. Доповнена ірреальність Жінка, що хотіла бути морем... І. П.
Вітрило зазирає в неозоре – Сувої синіх миль і благодать. Є ті слова, яким повірить море. Усе візьме – і знову все віддасть.
Тут сонця на воді автопортрети, Тут звично бути твором і творцем. Нема шляхів, а доль таки перетин. Світ про любов, воно також про це.
Цей простір знає щастя достеменне. Бува, таке – негода і штормим. Хвилюється – Ну як ви там без мене? Покличе – і відлунюємо ми.
То ось же звідкіля красиві міти, І хто скарби довірив кораблю – На берег звідси вийшла Афродита, Немов із хлюпотінь чиєсь “люблю”.
Те доспіває, що не договорить, На свій манер, на сонячності лад. А жінка, що хотіла бути морем... Я не хотіла бути – я була.
*** Перетворю це місто на свою рив'єру І буду його міряти кроком пляжним, Хай одягне сонце хмару сомбреро, На крамнички ляжуть тіні вітражні.
Будуть леви кольору хвилі морської, Великий дім наче лайнер круїзний, Серед кіптяви й метушні міської Хто у літо на стало, а хто проїздом.
Кому море дім, а кому пригода — Медузи золотаві, сріблясті рибки, Солоного каменя прохолода, І солодких снів кавунові скибки.
Перекинуся на острів, а ще на чайку, Не все, що було колись, — то минуле. Рідні вулиці з дощем, зустрічайте, Я із мрій своїх щасливих прибулець.
Національна еліта · “Можна лише уявити, як вразив молодого художника Париж з його насиченим мистецьким життям, з його художніми виставками, богемною атмосферою”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Надія НАУМОВА, Музей історичного центру міста Києва
Київ знав двох художників на прізвище Мурашко – Миколу Мурашка та його племінника Олександра, про творчість і долю якого йдеться у статті. Обидва створили малярські шедеври світового значення, навчалися у Петербурзькій Академії мистецтв, були талановитими педагогами, учителями рисунка і заклали підвалини вищої малярської школи у столиці України. Саме Микола Мурашко, учні називали його “старий учитель”, заснував у Києві Рисувальну школу (остання її адреса: вулиця Володимирська, 47, будинок має меморіальну дошку). Був іще Мурашко Олександр (старший), власник іконописної майстерні, брат Миколи і вітчим Олександра молодшого. Ці митці посіли помітне місце в історії української культури, а значення двох із них усвідомлювали уже їхні сучасники, їх шанували і любили колеги та учні, які пізніше з повагою і теплотою згадували своїх учителів. Обставини народження Олександра Мурашка, як і передчасної його насильницької смерті, донині зберігають багато загадок. Дослідники по-різному трактують окремі епізоди його біографії. Отже, у дочки священника із села Семки Чернігівської губернії Івана Крачковського Марії 8 вересня 1875 р. народився син, якого охрестили чомусь у Златоустівській (“залізній”) церкві Києва, на Галицькій площі, і назвали Олександром. Носив прізвище матері, поширене на Чернігівщині. Вітчим усиновив його, уже 17-літнього. Про це свідчить документ – розпорядження Чернігівської Казенної палати № 18566, де сказано, що він є членом родини “Черниговского мещанина Александра Ивановича Мурашка на правах родного сына”. Цей документ, як і запис про хрещення, віднайдений у Центральному Державному архіві, був опублікований у статті журналу “Антиквар” разом з іншими документами, які розкривають родовід художника по лінії матері [1]. Зі статті дослідниці Дарії Добріян дізнаємось, що рід Крачковських мав чимало гілок, і всі його представники, як і дід Олександра Іван, були священниками. А хто ж був батько? У церковному документі ім’я батька не значиться [2]. Прийшов хлопчик у світ не дуже бажаним, бо незаконно народженим. Мати потім відправила його у Чернігівську губернію, містечко Борзну, де жили її брати. Тут і минало дитинство, онука виховувала бабуся по матері, про яку з особливою любов’ю і ніжністю оповідав пізніше художник. Олександр не любив ділитися спогадами про своє життя, зокрема про дитинство і юність. Майже ніколи не згадував матір, яка згодом вийшла заміж за власника іконописної майстерні у Чернігові Олександра Мурашка і забрала 8-літнього сина. Дослідники обережно говорять про стосунки хлопця з вітчимом, а деякі припускають, що той був насправді його батьком. Донині чіткої відповіді на це питання немає, але варто взяти до уваги, що брати Мурашки теж походили з Чернігівщини, їхній батько Іван був художником-різьбярем, робив іконостаси на замовлення церков. Отже, родини Крачковських і Мурашків могли бути знайомі. Старший брат жив спочатку у Чернігові і наїжджав до брата у Київ. Відомо, що Микола Мурашко любив свого племінника, який став згодом його улюбленим учнем, а Олександр молодший любив дядька більше, ніж вітчима-батька. Вітчим віддав пасинка навчатися до Чернігівської семінарії. Юнак там почувався зовсім некомфортно, був сором’язливим ще й тому, що з дитинства заїкався. Пізніше сам працював над цією вадою і таки подолав її, говорив без якихось помітних зупинок. У 1887 р. О. Мурашко переїхав з сім’єю до Києва, куди також перевів свою майстерню. Він придбав будинок у купця К. П. Григоровича-Барського, нащадка знаменитого роду. Це був один із перших будинків на вулиці Малій Житомирській, збудований у 1858 р. Київ кінця ХІХ ст. інтенсивно будувався і жив великою подією. Рішення звести на новому бульварі собор в ім’я Святого Володимира покликало сюди російських художників – Віктора Васнецова, Михайла Нестерова, Михайла Врубеля. Сама будівля вже була завершена, йшлося про внутрішнє оздоблення: ікони, розписи стін, іконостас. Також виконувалися столярні роботи: меблі у вівтар, підставки для ікон. Роботами по внутрішньому оформленню керував відомий історик мистецтва, професор Петербурзької Академії мистецтв Адріан Прахов, товариш М. Мурашка ще по роках навчання у Петербурзі. Художники оселилися на вулиці Володимирській у Києві на довгий час. То був надзвичайно цікавий період у житті міста, його пам’ятки часів княжої доби надихнули митців на створення відомих малярських шедеврів. Миколу Мурашка вони добре знали ще по Академії, де він навчався разом з Іллею Рєпіним і зберіг із ним дружні стосунки. У цьому соборі працювали і українські і художники польського походження: М. Пимоненко, В. Котарбінський, П. Свєдомський. До розписів залучили і учнів школи М. Мурашка. Це була для них велика честь спостерігати, як працюють майстри і продовжити їх роботу, розмальовуючи чи то одяг, чи небо, чи пейзажі на задньому плані. Учитель приводив учнів до собору, давав їм завдання, наглядав за працею, підказував і завжди брав з собою племінника – тихенького і скромного підлітка. Таким ми бачимо його на знімку 1892 року – з тонкими рисами обличчя, хвилястим волоссям (він схожий на матір). У цей час він потайки відвідував класи рисувальної школи, бо вітчим не заохочував до навчання справжнього живопису. Олександр був вражений величними постатями святих, моделями для яких часто були реальні люди, яких можна було побачити на вулицях Києва. Розписи собору відрізнялися від тих візантійських ікон, які він бачив і у церквах, і в семінарії. Це були академічні малярські твори, які приваблювали юнака. Саме тоді він твердо вирішив, що стане художником. Але батько мислив інакше, йому потрібен був спадкоємець, який би продовжив його справу (а вона бу-
Олександр Мурашко. Благовіщення. 1909 р.
ла досить дохідною, на ікони був постійний попит). Його віддали до знаного майстра-богомаза (так в Україні називали художників-іконописців), який навчав ґрунтувати дошки, зображати на них лики святих відповідно до усталених канонів, додаючи певні атрибути чи сцени житія які їх визначали. Тут він навіть отримував якісь гроші, малюючи ікони на замовлення. Майбутній художник, звичайно ж, отримав певні малярські і ремісничі навички, привчився до дисципліни і послуху. Але якби навіть зображення святих, виконані в той час Мурашком-іконописцем збереглися, то все одно було б дуже важко встановити авторство, адже маляри ніколи не ставили своїх імен, а зображення були типовими. Але друзі пізніше згадували про виконані художником ікони, копії розписів Володимирського собору. Серед них була і Божа матір з вівтаря, сам автор Віктор Васнецов похвалив її. Відомо також, що за рекомендацією Прахова, Олександр Мурашко робив розписи у церкві Миколая на Аскольдовій могилі. Він також виконав декілька етюдів, які Микола Мурашко надіслав на поцінування у Академію, як роботи учня своєї школи. Сьогодні можемо бачити натюрморт, у якому поєднані важкий металевий лицарський шолом з українським куманцем, і це поєднання вийшло вдалим. Обидва брати Мурашки дружили з російськими художниками, бували у їхніх квартирах і майстернях. Відтоді молодий Олександр назавжди потоваришував із А. Праховим, В. Васнєцовим, М. Нестеровим, а також їхніми дітьми. А вони, своєю чергою, перейнялися долею талановитого і трудящого хлопця, який поставив собі за мету вчитися на художника і навіть втік із дому, висловивши протест батькові, ночував на баржах з бурлаками і просто неба у ярах над Дніпром. Знамениті митці зробили все, щоб переконати Олександра Івановича відпустити юнака вчитися у Петербург, і дали йому не лише рекомендації, а й гроші на дорогу і на влаштування. Тоді вітчим всиновив його і дав хлопцеві своє прізвище. У Петербурзі довелося нелегко: бракувало систематичної освіти, треба було надолужувати втрачені роки, бо хоч і навчався у гімназії, але не закінчив її. На літо Олександр приїздив в Україну до чернігівських родичів, де виконував численні етюди: молодиці у хустках та очіпках, сільські типи, обличчя парубків, селян з вусами. Олександра Мурашка зарахували одразу в натурний клас спочатку як вільного слухача. Згодом він потрапив до майстерні знаменитого Іллі Рєпіна, можливо, за рекомендацією свого дядька. Адже Микола з Іллею були справжніми друзями, про що свідчать два портрети Миколи, виконані Рєпіним. Всі учні поважали і любили славетного художника, який їх надихав своїм прикладом, показував, як треба малювати, приносив полотно і писав натуру просто на їх очах, був вимогливим і доброзичливим водночас, і, як вони всі згадували, більше хвалив, ніж повчав. У його майстерні панував творчий дух, а ще маестро любив наполегливих і працьовитих. Таким був цей юнак із Києва, і він, як і решта учнів, був під впливом учителя. Свою програмну картину “Похорон кошового” О. Мурашко виконав як своєрідне продовження теми запорожців, відображеної на знаменитому полотні Рєпіна “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”. Створена у 1876 році, ця картина стала сенсацією, вона сподобалася царю Олександру ІІ, і він придбав її. Правда, той самий цар утому ж році видав Емський указ про заборону українського слова.
Маргарита та Олександр Мурашки. 1909 р. Фото Вітольда Мечинського
“Похорон кошового” – це щось інше. На картині учня Рєпіна ті ж козаки, але вони вже не сміються, бо проводжають в останню дорогу побратима-кошового. Трагічних сторінок в історії козаків вистачало. Скільки їх було поховано таємно уночі, тому що друзі не хотіли, щоб вороги поглумилися над могилою!.. Урочиста хода, скорботні обличчя, похоронна процесія з домовиною, покритою червоною китайкою, іде просто на нас. Художник знав про традицію поховання козака з тих українських пісень, які ще в дитинстві співала йому бабуся. Про картину Іллі Рєпіна сказано і написано багато, всі, мабуть, нині знають, хто з відомих людей позував для створення її образів. Картиною Мурашка особливо не займалися, хоча висловлювалось припущення, що образ старого козака – це Михайло Старицький. Воно піддано сумніву, але мав же художник з когось малювати етюди до картини. А от хлопець у білій свитці, що несе труну, впізнається – це друг по Академії, студент Микола Петров, портрет якого окремо був створений у 1898 році. За програмну картину “Похорон кошового” Олександра Мурашка послали за кордон, де він провів три роки, з 1900 по 1903 рік (Італія, Франція, Німеччина) і отримав можливість ознайомитися з мистецтвом Європи, зокрема, з творами французьких художників-імпресіоністів, які були близькі йому по світосприйманню. Можна лише уявити, як вразив молодого художника Париж, з його насиченим мистецьким життям, з його художніми виставками, богемною атмосферою. Тут український митець створив відомі образи парижанок – завсідниць кав’ярень. Він так і назвав свій цикл “Паризькі кав’ярні”, у якому показав веселу розмаїтість нічного життя столиці Франції. Одну з перших картин прислав у Академію як звіт, і вона була показана на виставці 1902 року. Безперечно паризький досвід малювання з натури отих дівчат викликав нові художні вирішення. Утім, не всім критикам мистецтва ці твори сподобалися. Про них можна говорити багато, аналізувати цікаві прийоми, у яких прослідковується імпресіонізм, є у них і веселощі і трохи сум, але основне у них – це саме життя і насамперед людські характери: це не їх обирають, обирають вони, так намалював їх художник. Ці олійні картини асоціюються з літературними творами французьких письменників, кожна з дівчат так і проситься у новелу. Упродовж життя Олександр Мурашко створив низку портретів сучасних йому художників, їхніх дружин, дітей, родичів. Вони і нині викликають великий інтерес
Національна еліта · “Олександра Мурашка ніколи не вважали типово українським художником, але він показав у своїх жанрових картинах Україну”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
не тільки тому, що ми їх впізнаємо. Експресивні, поєднані з жанром, вони передають не лише неповторну індивідуальність портретованих, а їхні внутрішні характери, настрій. А ще у них присутня аура часу, як у портреті О. Прахової, зображеної за улюбленим заняттям – рукоділлям, чи картині О. Мурашка “На ковзанці”, де прекрасно передано рух. Більшість творів виконано у Києві. У 1908 році Київ відзначав 60-літній ювілей Миколи Мурашка, з цієї нагоди у міському музеї була влаштована виставка творів самого ювіляра та його учнів. Найбільшу увагу глядачів привернув портрет “Старий учитель” роботи Олександра Мурашка, у який художник вклав всю повагу і любов, яку відчував до нього. Перший з виконаних на пленері портретів на дачі художника у Бучі під Києвом займає особливе місце серед усіх портретів. Цей твір навіть не варто аналізувати: бачимо непересічну особистість, патріарха, подвижника українського малярства. Виконав О. Мурашко і портрет директора музею М. Біляшівського, з яким його пов’язували спільні інтереси, влаштування виставок і великі плани щодо створення у Києві справжнього мистецького центру. З 1908 р. Олександр Мурашко постійно живе у Києві. У цей час художник знайшов визнання не лише на батьківщині, а став дуже популярним за кордоном. Він експонує свої картини на виставках у Мюнхені, де вони стають справжньою подією. Одна з них, знаменита “Карусель” (1906 р.), справила надзвичайне враження і на глядачів, і на критиків, мала такий успіх, якого не знав до того жоден український художник. На картині, що отримала золоту медаль, зображені українські прості сільські дівчата у національному одязі, що приїхали до міста і вперше сіли на карусель. Скільки радості і збентеження на їхніх обличчях, як вони сприймають цей швидкий рух по колу – вдалось передати майстру. Ми знаємо цей твір лише за фотографіями і відгуками, адже куплений з виставки колекціонером з Бухареста, він і тепер перебуває за кордоном. Твори українського митця експонувалися також на виставках у Римі, Венеції, Берліні, Відні, Амстердамі. Про кожну з робіт Олександра Мурашка можна говорити, аналізуючи його майстерну техніку, колористику, і це не лише вміння передати освітлення, а щось таке дане тільки йому, що робило кожен його новий твір подією у мистецькому житті. То був український художник світового масштабу, що делікатно і ненав’язливо підкреслював свою українськість, особливо у творах останніх років. А його портрети дітей – це окрема сторінка, що вимагає глибокого аналізу. Зупинимось на одній з його картин, що може видатися трохи незвичною. Сюжет її взятий з Євангелія. Художник не дуже любив писати ікони, хоча добре знав і сюжети і закони іконопису ще з Чернігівської семінарії. Сцена Благовіщення – головної події християнського вчення, що зображувалася безліч разів різними художниками, у мистецтві іконопису має свої давно усталені канони. Але це ж Олександр Мурашко. Він зображає явлення архангела Гавриїла на реальній веранді київського будинку. Марія зайнята роботою, вона вишиває, перед нею на підрамнику полотно, вона створює картину нитками і голкою. Тут і такі впізнавані побутові речі: різнокольорові нитки, на вікні вазони з квітами, типовий килимок, на якому на колінах стоїть молода білява дівчина з заплетеними косами. Подув легкий весняний вітерець, із-за відхиленої занавіски виходить янгол з лілією у руці. Марія ще його не бачить, на її обличчі легкий острах і очікування, вона відчуває, що хтось прийшов і небуденність того, що відбувається: “Не бійся, Маріє…”. “Радуйся, Маріє, благодаті повна, Господь з тобою…”, – ці слова молитви, нині відомої кожному християнину, означають початок таємниці втілення. Чудо прийшло сюди у київську оселю. Етюди до картини говорять не так про пошуки композиції, як про пошуки кольорового вирішення: один із них у голубих тонах, а завершена картина заповнена сонцем, що входить разом з янголом, була виконана у 1909 році. У 1909 році художник одружився з дочкою київського нотаріуса Маргаритою Крюгер, яка стала і дружиною, і другом, і соратницею. Світлина, виконана у Вітольдом Мечинським того року, показує подружжя у національному вбранні: Маргарита у корсетці, вишиванці, плахті і у вінку, Олександр із шаблею і пістолем за поясом. Ця світлина, створена у київському фотосалоні, є також твором мистецтва. З часу їхньої весільної подорожі в Італію дружина стала улюбленою моделлю митця. Вони побували у Римі, Венеції, на Капрі, документами цієї подорожі стали картини і численні етюди. Олександр Мурашко продовжив справу Миколи Мурашка, викладав у новому Художньому училищі на вул. Бульварно- Кудрявській, що розмістилося у будинку Казенної палати, побудованому архітектором А. Казанським. Учні любили й поважали свого учителя, про що свідчать світлини, на яких він зображений серед молоді. Художник виконав портрети декількох своїх учениць. Дехто з них пізніше написав спогади про його уроки малювання, про лагідність, стриманість, елегантність учителя. Він любив викладати, як і дядько Микола, як його учитель Ілля Рєпін. Згодом О. Мурашко відкрив свою школу, рисувальні класи у будинку Гінзбурга на вул. Інститутській, бо прагнув бути незалежним, учити згідно зі своїми переконаннями і виробив статут цієї школи. То був уже 1913 рік, переддень Першої світової війни, школа довго не проіснувала. У цьому ж році художник продав будинок батька на Малій Житомирській. Той упокоївся на Лук’янівському кладовищі як і його брат Микола, що помер роком пізніше. Тут, на Лук’янівці, тоді околиці Києва, що називається Татарка, художник збудував собі будинок, у якому йому судилося прожити ще 6 років з дружиною і їхньою прийомною донькою Катрусею. Усе своє творче життя художник Олександр Мурашко віддав пошукам себе у малярстві. Він знав багатьох відомих митців сучасників, учився у них і у великих світових майстрів, але залишився самим собою, коли звертався до нових прийомів і способів вираження. Він зумів уникнути шаблонності і залишитися своєрідним, оригінальним у своїх портретах, а також у народних темах і прагнув показати духовний потенціал цих людей, їхнє благородство, щиру віру у добро, любов до життя. Літо 1914 року Мурашко з дружиною провели на Полтавщині у селі Лучки. Там він створив “Пралю” і “Селянську родину”, обидві картини – то не лише вирішення колористичних завдань, а філософія народного життя. До речі, дуже часто на портретах Мурашка на задньому плані є вікно, як вікно у світ, через нього входить світло знадвору. А
Засновники Української державної академії мистецтв. Олександр Мурашко (сидить другий зліва)
на картині “Селянська родина” бачимо ще й ікони на стіні, їх показано нечітко, але сюжети можна упізнати. А чого варте зображення хрестика на мотузочку на шиї матері і її схрещені на колінах руки. Хоча Олександра Мурашка ніколи не вважали типово українським художником, але він показав у своїх жанрових картинах Україну. Почалася Перша світова війна, але студія Мурашка продовжує роботу. У цей непевний час художник-педагог виношував ідею про створення у Києві мистецького центру: “Київ повинен стати тим, чим став для всієї Німеччини Мюнхен, – самостійним художнім центром цілого Півдня. Тут світло, тут сонце, тут чудової краси природа, тут своя культура”. Ці слова наводить у своїх спогадах друг, знаний критик, мистецтвознавець Євген Кузьмін [3]. У 1916 році О. Мурашко став одним з ініціаторів нового художнього об’єднання – Товариства київських художників. Ідея політичної самостійності прийшла у 1917 р. після Лютневої революції у Росії. У Києві створюється Центральна Рада, очолена істориком Михайлом Грушевським, яка у 1918 р. проголосила Україну самостійною, незалежною державою (УНР). А вже 22 листопада 1917 р. у будинку Педагогічного музею, що став резиденцією уряду, було офіційно створено Українську Академію мистецтв. До цієї дати у приміщенні музею було влаштовано виставку сучасних художників, фундаторів Академії, які і мали стати її викладачами. Ми бачимо їх усіх на світлині: Михайло Грушевський, Олександр Мурашко, брати Федір та Василь Кричевські, Едуард Маневич, Микола Жук, Георгій Нарбут, Михайло Бойчук, Микола Бурачек. Вони були дуже різними і презентували різні напрямки мистецтва, але були єдині у прагненні творити мистецтво України. Мурашко став одним із заступників голови ЦР з питань культури. Академія почала працювати, розмістившись на Георгієвському провулку у районі Старого Києва, поблизу Софійського собору. Про ці часи написано чимало спогадів. У всіх членів створеної тоді Академії доля склалася по-різному. Дехто продовжив мистецький шлях уже в Радянській Україні (Ф. Кричевський, М. Бурачек), дехто зазнав репресій і був розстріляний у страшних 30-х (М. Бойчук, М. Жук), дехто емігрував (Е. Маневич, В. Кричевський). Доля Олександра Мурашка стала найтрагічнішою. 25 січня 1919 р. у Київ вступили більшовики. Зацікавлені у тому, щоб заангажувати відомого художника, примусити його працювати на нову владу, на революційну ідею, вони призначили його завідувачем відділу Всеукраїнського видавництва. Агітаційні плакати, оформлення вулиць до свят – за це мав відповідати художник світового рівня. Колеги-художники пізніше згадували, як важко і принизливо було для нього виконувати те, що не відповідало ні рівню його таланту, ні його переконанням. Його не наважувалися одразу заарештувати, але влада знала багато способів розправи з непокірними геніями. 14 червня вони убили художника, скинувши всю вину на бандитів, яких тоді, справді, було багато, проте найстрашнішими бандитами були більшовики. На автопортреті, створеному у 1918 р., Олександр Мурашко зафіксував той тривожний стан своєї душі останніх років життя, що читається у його очах. Він ще не знає, що чекає на нього, його школу, учнів. Доля багатьох з них складеться трагічно. Але у цьому суворому, стриманому у кольорах портреті спостерігається також внутрішня інтелігентність і почуття гідності. Олександра Мурашка поховали 17 червня на Лук’янівському кладовищі. У київських газетах з’явилися публікації. Були написані некрологи, автором одного із них у журналі “Мистецтво” був Микола Бурачек. У журналі “Червоний шлях” (1928 р.) Євген Кузьмін – критик, мистецтвознавець і близький друг митця – надрукував статтю, у якій опублікував спогади дружини Маргарити Августівни. …Подружжя увечері поверталося додому. Підійшли двоє незнайомців, запитали документи і запропонували О. Мурашку пройти з ними, а дружині наказали повертатись додому. Наступного дня його тіло було знайдено у Дорогожицькому яру з простреленою головою. Це був страшний удар для дружини, учнів, Києва, всіх друзів і колег. А найбільший удар і непоправна втрата для України. “У вівторок, 17 червня, ми ховали його. Тихий, свіжий день; трохи затрималися, щоб нести на руках до самого кладовища. Маса квітів і серед них синій вінок з волошок з такою ж синьою стрічкою… Його улюблений колір, такий глибокий синій колір, який так часто на його картинах”, – так згадує похорон дружина [4]. Саме дружина стала першим біографом Олександра Мурашка, написала спогади, склала список його творів. Сама ж вона не уникнула трагічного кінця, уже у 30-х роках була репресована і померла у тюрмі. Донедавна у Києві була вулиця Полупанова, нині перейменована на Пріорську. Енциклопедичний словник “Київ” (1981 р.) повідомляє, що навіть знаменитий Ярославів вал “деякий час” мав назву – вулиця Полупанова! Він “заслужив” це: “визволяв” місто від “буржуазних націоналістів”, у 1918 році був комендантом Києва, його загін придушував у 1921 р. Куренівське повстання. Є припущення, що більшовицька влада і доручила йому таку делікатну справу, як убивство художника О. Мурашка. Могила Олександра Мурашка на Лук’янівському кладовищі не дійшла до нас у первісному вигляді. Нині там стоїть хрест, створений випускниками Академії мистецтв України Владиславом Чечелем і Юрієм Химичем, поставлений у 1998 р., напередодні 70-ліття від дня смерті великого майстра. Будинок на вулиці Баговутівській (остання оселя митця), був знесений. Будинок-садиба Мурашків нині у жалюгідному стані і вимагає реставрації. Дуже шкода, якщо вона зникне з карти Києва… У 2025 році сповнюється 150 років від дня народження знаменитого художника, який увійшов яскравою сторінкою в історію української і світової культури. На жаль, його роль у процесі становлення національної української художньої школи, до кінця не розкрита так само, як невідома доля тих творів, що зберігаються за межами України, навіть, не всі спогади сучасників опубліковані. Не доживши два місяці до 44 років, він пройшов зовсім недовгий, але наповнений нелегкими особистими випробуваннями і буремними подіями шлях, що випав на зламі століть.
Література 1. Добріян Дарія. Нове у родоводі Олександра Мурашка. Антиквар. 2020. 2. Там само. 3. Кузьмін Євген. Олександр Мурашко. Червоний шлях. 1928. № 4. 4. Там само.
Арт-калейдоскоп · “Кожна картина художника свідчить про його неординарний хист, неповторне світосприйняття й світорозуміння”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
тільки події російсько-української війни, а й непрості одвічні проблеми буття людини”. Справді, проєкт багатовимірний: він апелює до історичного досвіду, поєднує конкретне й абстрактне, зриме й уявне. Постійний пошук нових мистецьких способів і засобів явив переконливе продовження наскрізної філософської теми художника: двобій із часом. Митець широкого творчого діапазону знову й знову намагається розтаємничити коди його нескінченного, невловного і, як видається, несуєтного, мовби замисленого чи й замріяного плину. Те, що раніше було під грифом “неможливо” стало реальністю, вияскравило чаклунські символи елітарного проєкту. У дружньому світлому колі картин Віктора Сидоренка почуваєшся вільно, природно, забуваєш про все незначне, другорядне, захоплюєшся витонченим мистецьким даром художника, його вмінням змалювати небесне земними фарбами, які за велінням пензля стають небуденними, незвичними, нетутешніми. Думається, в найближчому майбутті на креативні проєкти Віктора Сидоренка можна буде подивитися “очима”… штучного інтелекту. Нелегко передбачити, як він сприйматиме дивосвіт їхніх барв і ліній, а ось, безперечно, відзначить, що художник надає великого значення концептуальності кожного твору, його провідній ідеї, раціонально-інтелектуальному та філософському начал. І це вже не фантастика. А якщо й фантастика, то вона неодмінно порозуміється з міфологічним підґрунтям картин. І принесе радість відкриття естетичного розмаю навколишньої дійсності
Також у концерті взяли участь: народний артист України Олександр Василенко, який заспівав пісню “Гей ви, козаченьки!”; народна артистка України Світлана Мирвода, яка заспівала “Наші Василі…” (Про Симоненка і Стуса); народна артистка України Алла Попова, яка потішила присутніх піснями “Матуся” і “Гей-я гей там, на Україні”; народний артист України, Герой України Анатолій Паламаренко прочитав вірші Вадима Крищенка, а ще усмішки Павла Глазового; народна артистка України Тетяна Пирогова заспівала пісень “Сік землі” і “Висока лісочка, мала я дівочка”; артист Олександр Ткаченко майстерно виконав пісні “Я України син” і “Музикант”; співачка Юлія Антипенко подарувала присутнім пісні “Тарасів вогонь” і “Я і ти”; народна артистка України Оксана Пекун заспівала пісню “Я така ще молода…”; народний артист й велике щастя від неможливості передбачити, що завтра скаже мовчазний пензель, якими барвами озветься до світу й твоєї душі, куди полетить розкута фантазія автора. Та це буде потім. А поки що – попередні підсумки натхненного долання творчих крутосхилів: участь у першому київському бієнале “ARSENALE”, а також у проєктах “Art-Kyiv Contempo- rary”, “Велике й величне”, відеоарті “Феака”, проведення численних виставок у галереях “Чорний квадрат” (Маямі, США), Sa- atchi gallery (Лондон), “Боттега”, “Єрмилов-центр”, “Мистецький арсенал” і “Триптих”… А ще Віктор Сидоренко як один із найавторитетніших і найупізнаваніших сучасних художників у 2007 році був співкуратором українського проєкту на Венеційському бієнале, а у 2011 та 2013 р. – комісаром українських проєктів. Гармонійне поєднання самобутнього таланту й подиву гідної працездатності увінчалося світовим визнанням: твори Віктора Сидоренка зберігаються в Національному художньому музеї України, Музеї сучасного мистецтва KIASMA (Гельсінкі, Фінляндія), в колекції Єльського університету США, у збірках художніх музеїв та у приватних колекціях в інших країнах світу. Усе це вкрай важливо, але ще важливіше, що кожна картина художника, незалежно від його посад та лаврів, промовляє сама за себе, свідчить про його неординарний хист, неповторне світосприйняття й світорозуміння. Тож художник і сьогодні працює – творить із твердою вірою в нашу перемогу, шукає найвідповідніші засоби для її осмислення та увічнення.
України, академік Андрій Демиденко зауважив, що українська нація має бути незрушним незнищенним монолітом, і прочитав свої вірші “України моєї розкидані діти” і “Дядько Іван”. Також у заході взяли участь Національний заслужений академічний український народний хор імені Григорія Верьовки, який виконав пісні “Йшли корови із діброви”, “Ой на горі чорний ворон кряче”, “Ой там на горі, у зеленім гаю”, і Національний заслужений академічний ансамбль танцю України імені П. П. Вірського, який подарував глядачам “Волинську польку” і “Повзунець”. Завершився захід могутньою і чарівною за своїм звучанням піснею “Ой у лузі червона калина”, піснею, залишеною нам у спадок нашими незборимими пращурами як символ боротьби української нації за свою незалежність.
Пресслужба НСПУ
Арт-калейдоскоп · “Кожна картина художника свідчить про його неординарний хист, неповторне світосприйняття й світорозуміння”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Микола СЛАВИНСЬКИЙ
Відомий український художник Віктор Сидоренко народився 31 грудня 1953 року в Талдикоргані (Казахстан) у сім’ї репресованих сталінським режимом. З восьми років почав займатися живописом, з десяти – захопився фотографією. Після закінчення середньої школи та служби в армії вступив до Харківського художньо-промислового інституту (Харківська державна академія дизайну і мистецтв, майстерня професора Бориса Косарєва). 1979 року, отримавши червоний диплом, молодий художник упевнено розпочав творчий шлях до опанування новітніх форм, вишуканих колоритів, несподіваних експериментів у царині постмодерну та неоавангардизму. З 1985 року Віктор Сидоренко живе й працює в Києві, де став заслуженим діячем мистецтва України, отримав звання народного художника України. Нині він – президент Національної академії мистецтв України, кандидат мистецтвознавства, фундатор Інституту проблем сучасного мистецтва НАМ України. Уже давно звик до високих оцінок своєї творчості, але, здобувши неабияку славу, не зупиняється на досягнутому: постійно експериментує, шукає, ризикує, як і в молодості, з року в рік дивує й захоплює непередбачуваними творчими задумами, утвердженням нових художніх технологій та практик. Це, зокрема, стосується найвідоміших робіт Віктора Сидоренка: триптиху “Літо”, циклів “Акварелі”, “Жінки і квіти” (1990–1993), “Амнезія” (1995–1999) та “Вторгнення” (1996). “У моїх роботах, – зізнається художник, – фотографії, малюнки, креслення, відео стають частиною цілісного проєкту, що триває в часі і внаслідок якого формується мій персонаж – постать людини, котра перебуває у процесі болісних змін власної свідомості. Мова йде про одвічну драму часу, що маніпулює окремими людськими долями, перетворюючи особистість на ідеологічний проєкт. Наука, як відомо, досі не запропонувала чіткого визначення “людини”, тому мистецтво мусить висувати свої версії…” Серед творчих версій знаного художника, одного з лідерів сучасного українського мистецтва, – узагальнений тип нашого сучасника, який, подолавши земне тяжіння, літає, кружляє, ширяє в часопросторі, лине до небес. Цей майбутній головний персонаж – чоловік з оголеним торсом, позбавлений індивідуальних рис, – уперше заявив про себе в проєкті “Амнезія”, який формувався впродовж середини дев’яностих років минулого століття. “Для мене цей персонаж, – наголошує Віктор Сидоренко, – став утіленням “драми безособистісного”, “людини маси”, тієї спільності долі, що так чи так поєднала покоління людей ХХ століття, які пережили дві світові війни, революції, десятиліття тоталітаризму. Так цей персонаж перетворився на дуже місткий і багатозначний образ, у кожному новому контексті наповнюючись новим змістом”. Саме ідея нескінченного лету років і століть лягла в основу великих живописних композицій серії “Ритуальні танці” (1997), спрямованої проти тоталітаризму, радянщини та ідеологічного диктату, а також стала серцевиною проєкту “Цитохронізми” (2002), де використано кракелюр – техніку штучного зістарювання, призначену для створення тріщин на поверхні. Широкого розголосу набули проєкт “Жорна часу”, який 2003 року репрезентував Україну на ювілейному 50- му Венеційському бієнале (Італія), та мультимедійний проєкт “Аутентифікація”, репрезентований 2006 року на міжнародному фестивалі “Східні сусіди” в Нідерландах. – Я знаю Віктора Дмитровича Сидоренка багато років, – розповідає хірург, художник і поет Анатолій Радзіховський. – Знову й знову захоплююся його максималізмом творчої самовіддачі, масштабністю та екзистенційною глибиною новаторських проєктів. Кожен із них самодостатній, але є й те, що об’єднує їх у цілісний мистецький доробок: нестримний плин часу, архетипний вимір світобудови, міфологізм як спосіб незримого зв’язку з Абсолютом. Звідси – процес автентифікації, тобто постійної перевірки справжності (автентичності) кожної особи в посттоталітарному суспільстві. Осмисленням її сутності перейняті й інші проєкти художника, зокрема “Відображення в невідомому” та “Всі кольори спектру – це біле світло” (охоплює твори, виконані у різних жанрах – живопис, фотографія, відеоарт, інсталяції та скульптури – за більш ніж 25-річний творчий період). Саме цим “білим світлом” глядачі востаннє милувалися незадовго до початку повномасштабної війни. Коли розпочалося вторгнення російських військ, довідався, що Віктор Сидоренко (до речі, як і я), зважаючи на обстріли та повсюдні блокпости, почав працювати вдома. Тоді й виник задум нового мистецького проєкту “Чорна земля. Вимушена дезорієнтація”, який постав перед глядачами в “Київській картинній галереї”. Анатолій Радзіховський, відвідавши виставку, наголосив: “Проєкт, який об’єднує картини і графічні композиції із серії “Сполохи чорнозему”, а також авторський фільм “Чорна земля. Вимушена дезорієнтація”, створювався упродовж 2022-2023 років. Він відображає не
Арт-калейдоскоп · “Кожна картина художника свідчить про його неординарний хист, неповторне світосприйняття й світорозуміння”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Урочистий вечір відкрили проректор з інформаційної роботи та зв’язків із громадськістю Національної музичної академії України імені Петра Чайковського Василь Чернець і голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський. Василь Чернець зазначив, що загальний біль і загальна боротьба проти лютого ворога об’єднали всіх українців, згуртували нас усіх, і в цій щоденній виснажливій борні музиканти дарують музику, а письменники – слово задля єдиної мети: якнайшвидшої перемоги. Михайло Сидоржевський висловив подяку героям, які віддали життя за незалежність України, а також подякував Департаменту охорони об’єктів культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), Міністерству культури та стратегічних комунікацій, НДІ історії архітектури та містобудування, Міжнародному інституту відновлення України, Асоціації девелоперів України, фірмам “Дарниця” та “Оболонь”, волонтерській організації “Гуртом” і всім небайдужим жертводавцям за потужну підтримку у відновленні Будинку письменників. Також голова НСПУ підкреслив, що ворог намагається знищити нашу духовність, культуру, ідентичність, традиції, мову, тому й цілить по культурних об’єктах, і Спілка письменників, яка стоїть на сторожі духовного розвитку української нації, прийняла цей підступний удар і вистояла, проте потребує допомоги. Підтримати Спілку письменників у скрутні часи прийшли відомі українські артисти і всі небайдужі, що мають чуйне серце і відповідальність перед драматичною історією своєї країни. Народний артист України Вадим Крищенко зауважив, що обов’язково треба відновити нашу письменницьку хату і прочитав свій актуальний зворушливий вірш “Я – українець”.
28 лютого в Києві у Великій залі імені Героя України Василя Сліпака Національної музичної академії відбувся благодійний концерт на підтримку відновлення пошкодженого рашистськими обстрілами Будинку письменників. Захід відбувся завдяки шанувальникам українського мистецтва і за підтримки найкращих майстрів естради та оперної сцени.
Арт-калейдоскоп · “Ця сценічна робота доводить, що людині завжди потрібна людина”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ У репертуарі Тернопільського академічного драматичного театру ім. Тараса Шевченка з’явилася нова вистава – апокаліптична комедія “Алло”. Це дебютна режисерська робота Олега Совина. Її можна подивитися на малій сцені.
Микола ШОТ Фото автора
Тернопільський драмтеатр, якщо зважити на повідомлення в інтернеті, вже шостий, який узявся за постановку п’єси сучасного українського драматурга Сергія Марена “Алло”. Якщо мовити про жанр, то автор працює на стику драми, мелодрами, трагікомедії та любовної історії. Молодий режисер Олег Совин визначає свою постановку як апокаліптична комедія. Але глядачу треба бути готовим радше поєднувати комічне з драмою долі двох персонажів – Фелікса та Марго. Уже сам початок вистави – моторошний. Хлопець, щойно відрахувавши 1507, стає на розхитаний табурет і просовує голову у зашморг. Це – наочні символи його теперішнього жахливого життя. Війна, ядерні вибухи, радіація загнали молодого чоловіка в бункер, в якому він перебуває 1507 днів. Депресія, самотність наштовхує його на найгірший учинок – позбавити себе життя. І тут раптом задзвенить телефон, який вирве юнака із зашморгу. У слухавці хлопець почує жіночий голос. Глядач дізнається згодом, що 27-річному Феліксу телефонує Марго, яка вже перейшла сорокалітню межу життя. Жінка в ядерному апокаліпсисі втратила чоловіка й, опинившись також у бункері, не впала у безвихідь, а, як твердить, знайшла в собі сили жити. Щодня три роки поспіль набирала телефонні номери, сподіваючись почути хоч одну живу душу. Зізнається: усвідомлювала, що це ідіотизм, але це давало їй життєвої міці. “Я маю заради чого жити. Я маю заради кого жити!”, – мовить Марго. На мій погляд, ці слова – рефрен, лейтмотив постановки. Адже, що б не трапилося, мусимо жити! Глядач, занурившись у життя цих двох персонажів, і переживатиме за їхню долі, і стане учасником їхніх сварок, роздратувань, іроній, смішних сцен, уявлень, мрій та любові. Образи Фелікса й Марго втілили актори Андрій Ковальський та Ольга Скала. Їхня гра вражає, тому часто під час вистави звучать оплески. Ольга Скала добре відома тернопільським шанувальникам театру, вона зіграла на сцені вже різні ролі. Як на мене, образ Марго – це блискучий успіх акторки, в її творчості займе чільне місце. Вражений також Андрієм Ковальським, його майстерністю, вмінням заглибити глядача у весь драматизм життя свого персонажа. Чесно кажучи, ім’я Андрія Ковальського для мене нове. Тому й хотілося трохи більше дізнатися про нього. З’ясував, що походить не з акторської родини, ще навчається на четвертому курсі факультету мистецтв Тернопільського національного педуніверситету ім. Володимира Гнатюка й водночас працює в драмтеатрі, зайнятий в епізодичних ролях чи у масових сценах. Андрій дуже вдячний за науку професорові, народному артисту України В’ячеславові Хім’яку. Певна річ, не міг не почути міркувань В’ячеслава Антоновича: “Андрій – успішний студент, мислячий та дуже працездатний”. А ще підкреслює, що А. Ковальський – характерний актор, якому під силу і драма, і трагедія, і комедія. Висновку такого В’ячеслав
Хім’як доходить на основі Андрієвої гри у виставах “Тінь війни”, “Мауглі”, тепер от він репетирує у комедії Марка Камолетті “Я до вас за оголошенням!”. Зрештою, свого часу у В’ячеслава Хім’яка займався також Олег Совин, зіграв у нього найбільше дипломних вистав. 10 років Олег уже в лавах драмтеатру ім. Тараса Шевченка. Щойно закінчив магістратуру режисера івент-проєктів. Але, як справедливо зауважує В’ячеслав Антонович, в Олега живе ностальгійна емоція за шляхетним великим театром, який викликає в глядача співпереживання, катарсис. Хоч Олег Совин як актор більше тяжіє до комічних персонажів, проте у своїй дебютній режисерській роботі “Алло” він глибоко проник у драматизм нашого буття, у трагізм. Його перша постановка в театрі, кажучи словами В’ячеслава Хім’яка, втілена “серйозно, вдумливо, глибоко, душевно”. Головний режисер Тернопільського академічного драмтеатру, народний артист України Олег Мосійчук теж захопливо висловився про виставу “Алло”. Мовить, що Олегові Совину вдалося “надзвичайно складний матеріал для постановки” розшифрувати, розставити дуже точно всі акценти, еволюціонувати персонажів. Водночас підкреслює, що в Олега як актора є іскра природна. Тепер він відкриває для себе також режисерський світ і постановка “Алло” засвідчила, що й у цій царині Олег Совин творить усвідомлено, з душею.
ній виставі були наш провідний майстер сцени Володимир Кутузов і солістка Ірина Борисова. Радий, що ми запросили саме цих дуже талановитих і професійних артистів, які допомагали створювати балет. Нам дозволили використовувати костюми та декорації з вистав, які зараз не йдуть. Також, як елемент декорації, використали “легкий”, майже прозорий рояль, щоб підкреслити стиль хореографії. Також з’явилася ідея зробити вид на Нью-Йорк. Це стиль 20-30-х років Америки. Проєкцію знайшли в інтернеті... Є бажання поставити ще одну одноактну виставу, що йшла б разом із “Рапсодією кохання”. Хотілося б, щоб звучав оркестр і це був повноцінний вечір з двох одноактних балетів на музику Гершвіна. Звісно, було б добре показати “Рапсодію кохання” за межами нашого театру. Розширення своєї хореографії, мистецтва – це для
Режисер-постановник вистави “Алло” Олег Совин
Сам молодий режисер каже, що, беручись до власної дебютної праці, “Алло” вибрав з-поміж трьох сучасних п’єс. Зателефонував авторові Сергію Марену, який пообіцяв приїхати до Тернополя та переглянути постановку. Роботою акторів Ольги Скали й Андрія Ковальського Олег Совин дуже задоволений. Адже працювали з великим захопленням, енергією, любов’ю, незважаючи на те, що мали напружений графік у театрі, але все-таки знаходили час на репетиції. “Ольга та Андрій вірили мені й прагнули зіграти ролі Фелікса та Марго, дуже старалися, виклалися сповна”, – ділиться думками Олег Совин. Тішить, що нова вистава “Алло” відгукується в серцях глядачів. Інакше й не можу бути. Адже вона про сокровенне, про життєві колізії та драми, мрії. Ця сценічна робота, як слушно зауважує актор Андрій Ковальський, доводить, що людині завжди потрібна людина.
мене розвиток. Якщо буде нагода, то обов’язково нею скористаюся. Маю плани не на один балет. Вважаю, що ці ідеї оригінальні, цікаві. Серед нових вистав як артист я задіяний в “Елегії воєнного часу” у постановці Олексія Ратманського. Зараз готується новий балет під робочою назвою “Марна пересторога”. Ця вистава йде по всьому світу років 50, а тепер з’явиться і в Україні. Люди ходять до театру, щоб на якийсь час переміститися в інший світ. Моєю метою було, аби вони хоч трохи відволіклися, щоб це був феєрверк на 20 хвилин, новий подих. Судячи з відгуків, це вдалося. Багато хто хоче подивитися цей балет ще раз. – Моя героїня є відтворенням музики, – продовжила розмову прима-балерина Національної опери України Тетяна Льозова. – Вона молода, закохана. Наповнює музику своїми емоціями. У цьому балеті два жіночих образи. Перша – юна, скромна дівчина. А друга вже знає, чого б хотіла від життя. Можливо, в якійсь частині образу я граю саму себе – музу Ярослава. Ми 24 години разом і вдома, і на роботі. Нашій сім’ї це допомагає. Ми одне одного відчуваємо, підтримуємо. Коли Ярослав починає якусь фразу, я вже знаю, чим вона закінчиться. Я така людина, що ніколи не буває повністю задоволена собою. Завжди прагну щось змінити, удосконалити, доробити. Загалом прем’єра пройшла добре. Я дуже вдячна всім артистам. Відчувалося, що всі ми з любов’ю робили одну справу.
Актори Андрій Ковальський та Ольга Скала в ролях Фелікса та Марго
Арт-калейдоскоп · “Ця сценічна робота доводить, що людині завжди потрібна людина”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО Фото надано театром
Музика, що надихає… Танець, що закохує… Чи може людина жити без почуттів? Це ми знаходимо любов чи вона знаходить нас? Музика видатного американського композитора та піаніста Джорджа Гершвіна в поєднанні з віртуозною балетною технікою і грацією занурюють глядача у світ справжнього мистецтва. Легендарна “Rhapsody in Blue/Рапсодія у блюзових тонах” робить єдиним цілим кілька неповторних історій кохання. У головних партіях: найромантичніша балетна пара Тетяна Льозова та Ярослав Ткачук (Перша пара), Ірина Борисова та Володимир Кутузов (Друга пара) та ін. – Раніше я ставив багато балетних номерів, – пригадує прем’єр балетної трупи Ярослав Ткачук. – А перший повноцінний балет поставив разом зі своєю дружиною Тетяною Льозовою та спільно з Народним ансамблем українського танцю “Шумка” в Едмонтоні (Канада). Це балет про життя Лесі Українки, прем’єра якого відбулася 4 жовтня минулого року. З “Шумкою” вже давно співпрацюємо як артисти балету, а цього разу нас вперше запросили як балетмейстерів. Особливість цієї постановки полягає в тому, що у нас не одна, а чотири Лесі. Завданням вистави було показати різні періоди її життя. Леся – революціонерка, Леся – Мавка, Леся – селянка і Леся – закохана. Було дуже приємно отримати таке запрошення. Для нас це справді щось нове. До цього проєкту доєдналися також художниця Ганна Іпатьєва та композитор
Олександр Родін, який спеціально написав музику. Друга моя повноцінна балетна вистава “Коппелія” для Фахового хореографічного коледжу імені Тетяни Таякіної. Моїм завданням було переробити хореографію Анатолія Шекери. У процесі зрозумів, що її треба майже повністю змінити. Адже одна справа працювати з артистами, а інша – зі студентами. До того ж, на жаль, зараз ресурс значно менший, ніж був до війни. Вирішив зробити свою виставу, в якій залишив лише кілька номерів Анатолія Шекери у другій дії. А ще я мав замовлення зробити балет плюс концерт разом із Президентським оркестром. На жаль, проєкт не вийшов, але вистава була зроблена. І генеральний директор нашого театру Петро Чуприна запропонував показати мою роботу на великому балетному вечорі сучасної хореографії в червні минулого року. А в лютому цього року відбувся другий прем’єрний показ балету “Рапсодія кохання” як репертуарної вистави Національної опери. Я отримав надзвичайне задоволення від репетиційного процесу. Ми з Тетяною задіяли в артистів-професіоналів, яким завжди подобається щось нове. Дещо інша хореографія – я намагався поєднати сучасний і класичний танець. Загалом те саме диктує й музика Гершвіна – це класика в поєднанні з джазом. Ставити виставу і грати в ній дуже важко. Не впевнений, що в наступних своїх постановках теж буду танцювати і керувати процесом. Однак, оскільки вистава вийшла нескладною за режисурою і в ній не так багато виконавців, то це було можливо. Також попросив долучитися до репетиційного процесу нашого педагога-репетитора — народного артиста України Максима Моткова. Не називав своїх персонажів за іменами. Саме слово “рапсодія” пояснює, що це зміна настрою, зміна музичного темпу і зміна суті музики. “Рапсодія кохання” – про те, яким може бути кохання. Хотів показати завдяки персонажам вистави, що треба просто рухатися, а доля виведе тебе на твій шлях. Як сказав один балетмейстер нашого театру: “Соліст має бути хазяїном сцени”. І це правда. Тому що, крім технічної складової танцю, соліст повинен збирати кожен погляд глядача, щоб той не міг відвести очей. А це вже артистичність, передача образу. Без цього артист балету не може бути провідним солістом. Ролі першої пари виконую я разом із дружиною Тетяною Льозовою. Другою парою у прем’єр-
У Національній опері України імені Тараса Шевченка відбулася прем’єра одноактного балету “Рапсодія кохання” на музику Джорджа Гершвіна в постановці Ярослава Ткачука.
16 Пам’ятаємо! · “Якщо пісня стала народною, то це говорить про те, що у серці композитора був безпомилковий камертон”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ненко та Євгенія Мірошниченко. І щоразу вони звучать, як вперше. Одна з них – “Дніпровський вальс” у виконанні солістки Сумської обласної філармонії, заслуженої артистки України Тетяни Ластовецької. Завершальним акордом концерту стала пісня на слова Дмитра Луценка “Києве мій” у виконанні Анатолія Юрченка, яка є Гімном української столиці. Після цього до слухачів звернулася донька композитора Тамара Шамо: “З великим хвилюванням я сьогодні слухала музику свого батька. Навіть не слухала, а відчувала в душі його мелодії, його прекрасні твори. Щаслива, що сьогодні відзначили сторіччя від дня народження батька. Він був дуже щасливою людиною, бо любив землю, на якій виріс, дуже любив свою родину, свій рідний Київ і присвятив йому багато творів. Батька вже давно немає, а його музика лине, її співають чарівні голоси. Я знаю, що десь у зоряному небі він все це сьогодні слухав з насолодою й усмішкою. У житті він теж був завжди усміхнений. Бажаю, щоб поряд з нами була музика, а не війна. Дякую, що сьогодні згадали мого батька. Особливі слова подяки фантастичному Академічному оркестру народної та популярної музики Українського радіо”.
16 Пам’ятаємо! · “Якщо пісня стала народною, то це говорить про те, що у серці композитора був безпомилковий камертон”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ У Будинку звукозапису Українського радіо відбувся концерт “Незабутнє. Ігор Шамо. До 100-річчя від дня народження”. Була представлена багатогранна творчість цього знаного композитора, про яку розповів ведучий Роман Коляда. А головною дійовою особою став Академічний оркестр народної та популярної музики Українського радіо (художній керівник та головний диригент Михайло Пікульський).
Едуард ОВЧАРЕНКО
Навіть ті, хто не знає імені Ігоря Шамо, напевне чув його музику. Водночас композитор написав багато творів, які маловідомі загалу. Саме цю прогалину заповнив вечір у Будинку звукозапису. На слухачів очікувала різноманітна програма. Були представлені різні формати. – Постійно думаю про те, з чого зіткані пісні Ігоря Шамо, – розповів лавреат Шевченківської премії, голова Київської організації Національної спілки композиторів України Віктор Степурко. – Вона зіткана з любові до рідного краю, до людей, про яких він писав, з якими працював. У Національній музичній академії України відбулася конференція, присвячена його творчості. Там згадували, як Ігор Наумович зі своїм колегою-поетом гуляли схилами Дніпра, і почули фразу одного з відпочивальників “Як тебе не любити, Києве мій”. Ігор Шамо є автором Гімну Києва. Київська організація шанує свого композитора. Раніше у Спілці композиторів була пісенна гільдія. А сьогодні київські композитори, на жаль, вважають, що пісенники мають працювати окремо. Вважаю, що це неправильно. І це своєю творчістю довів Ігор Наумович, який написав багато симфонічних, камерних творів і пісень, що народ сприймає як частину своєї душі. Розпочали концерт з “Повільного танцю” композитора з сюїти “Вечірня музика”. Ігор Шамо був корінним киянином. На його адресу неодноразово лунали пропозиції переїхати до Москви. Відповідь композитор дав у мистецький спосіб своєю піснею “Тільки в Києві” на вірші Михайла Ткача, яку у супроводі оркестру виконав соліст Національної філармонії України, заслужений артист Автономної республіки Крим Анатолій Юрченко (баритон). А продовжило концертне дійство тріо бандуристок Українського радіо у складі народної артистки України Тетяни Маломуж та заслужених артисток Катерини Коврик та Ольги Нищоти з піснями на слова Дмитра Луценка “Закувала зозуленька” та “Пісня про щастя”. Майбутній композитор був учасником Другої світової війни. Служив військовим медиком, був поранений. Після повернення став студентом Київської консерваторії. Його вчителями були Левко Ревуцький, Борис Лятошинський. У 21 рік став наймолодшим членом Спілки композиторів України. Далі звучала його оркестрова музика – дві партитури у виконанні оркестру “Дума” і “Танець”. А після цього – знайомство ще з однією сторінкою його творчості. Багато хто знає фольк-оперу Євгена Станковича “Цвіт папороті”. Але є фольк-опера і в Ігоря Шамо – “Ятранські ігри”. Фантастична партитура, тридцять номерів, поезія Василя Юхимовича. Фрагменти з цієї опери “Веснянка” та “Ой, Ятране” виконала Академічна хорова капела Українського радіо (художня керівниця та головна диригентка Юлія Ткач). Вже згадувалося, що чорною смугою через долю композитора пройшла Друга світова війна. Вогняною хвилею вона прокотилася через усю Україну. Залишила ця війна по собі і мистецьку пам’ять. І вже сама назва пісні на слова Валерія Курінського “Проводжала мати”, у виконанні Анатолія Юрченка, сказала сама за себе. Практично кожен український композитор хоча б раз у своїй творчій біографії перетинався з Тарасом Шевченком. У різні епохи його творчість сприймалася по різному. З Тарасовим словом працював й Ігор Шамо. Свідчення цьому – музична новела “Серед степу широкого”, яку виконав оркестр та пісня на слова Тараса Шевченка “Ой, гоп-гопака” (соліст Олександр Бойко (баритон). А продовжила концерт пісня, яка на якусь мить змушує забути про все – “Осіннє золото”, яку подарував соліст Національної опери
України Олександр Бойко, та третя частина концерту для баяна та струнного оркестру (соліст Олексій Коломоєць). Якщо пісня стала народною, то це говорить про те, що у серці композитора був безпомилковий камертон. Саме такою є пісня “Три поради” на слова Юрія Рибчинського, яку заспівали Тетяна Маломуж, Катерина Кворик та Ольга Нищота, що виступають не тільки як тріо бандуристок, а ще й як солісти, котрі зробили багато записів до фондів Українського радіо. Саме як солісти вони заспівали й “Пісню-вальс”, яку Ігор Шамо створив разом зі своїм старшим колегою, композитором Вадимом Гомолякою на вірші Бориса Палійчука. Наступні покоління продовжують виконувати пісні Ігоря Шамо, які раніше співали Діана Петри-
16 Пам’ятаємо! · “Якщо пісня стала народною, то це говорить про те, що у серці композитора був безпомилковий камертон”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити:
АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок:
№ UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта”
ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756.
Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Пам’ятаємо! · “Якщо пісня стала народною, то це говорить про те, що у серці композитора був безпомилковий камертон”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ