Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пишуться вірші... · “Окремішнє існування позбавлене сенсу: “Я до тебе так повертаюся, Як до берега хвиля – щомиті”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

На шляху до Ладомирії

Слово Просвіти, №09 за 2025 рік

Юрій КОВАЛІВ, лавреат Шевченківської премії Людмила Павлюк (до шлюбу – Петрук, 11 січня 1967 р.) із смт Луків Турійського району на Волині належить до поетів-науковців, яких нині в Україні й поза нею нараховується понад п’ятдесят. Вона захистила кандидатську дисертацію на тему структурно-концептуальних особливостей політичної публіцистики національно-визвольних змагань – за текстами М. Грушевського, В. Винниченка, Д. Донцова (1996). Доцент кафедри нових медій факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка, фахівець із проблем комунікації сучасного суспільства, лінгвістичних конструкцій ідентичності в масмедіа. Автор збірок “Міґрації” (2016), “Друга Zeмля” (2019), виданих під напів псевдонімом Злата Павлюк. Він, за її свідченням, виник за “фонетичним” принципом преображення Люди в “Ладу”, а тоді в “з-Лату”. Злата Павлюк, схильна до автологічної поезії, не часто помережаної тропами, переймається проблемами сучасності, травмованої російсько-українською війною, особистими переживаннями, інтраперсональними враженнями, що позначилося на її дебютній збірці “Міґрації” (2016), оснащеній емоційною передмовою “Сяєвопровідність” І. Павлюка, спонтанно написаній від вересня до вересня 2014–2015 рр., хоча поетка, за власним зізнанням, “протягом останніх кількох десятків років свого життя навіть уявити не могла, що таке зі мною може трапитися”. Поетка в розгорнутій авторецепції “Міґрації й інтертексти” висвітлює не лише власну біографію в історично-побутовому контексті, а й інтерпретує мотиви та специфіку своїх віршів. Книжка є прикладом творчої робітні поетів-науковців, котрі, пишучи тексти, аналізують їх. Принаймні, розділ “Лабораторія Психе” (назву підказав І. Павлюк) “анонсує дослідницьку позицію”, коли за предмет поетичного осмислення правлять “ексцеси й екстреми на тіньовій стороні Аніми”. Юнґіанський термін на означення жіночої душі, часто транспольованої у внутрішній світ чоловіка, засвідчує креативну структуру двоєдиної психіки “між полюсами тебе/я і you/ю”, адже “часточки й клаптики / Щасливо- / Карколомного / Голограмного пазлу, / […] приречені знову зустрітись”. Як підказує епіграф до вірша “Зависла свіжа тиша м’ятна”, Любов і є та мета, заповідана Богом (“Великим Архітектором”), що тільки-но “зануришся в густий озон цей, / А потім далі — аж до пласту, / Де головне центральне сонце / Розхлюпує гарячу плазму”. Еротичні осяяння мають Господнє благословення (“Стежка плине по воді, / Їй назустріч Отчий Дім”), особливе серед інших життєвих екзистенцій з різними варіантами вибору, часто нереалізованими (“Іноді помираємо — ще в житті круговерті…”). Таким чином відбувається пізнання істотного, іманентного, спростовується уявлення “чиї ми копії, — / Не довіку недосконалі”, бо усувається “первородний гріх, змитий любов’ю”. Любовна лірика мимоволі перетікає у філософічну, мотивовану на відкриття “другої Землі” (однойменний вірш), на збіжність горизонтів розуміння (“І кожен той, чия душа у нім, / Знайде всіх тих, у кому рідні душі”), на утвердження граматики повноцінного буття в собі і через себе (“І/ти-бу/ти-бо/лі/тилю/би/ти — / Стебла й корені алфавіту”), на усвідомлення кармічних закономірностей людського світу (“У двері карлика чи гіганта…”). Ерос завжди супроводжується Танатосом, заперечує його, протистоїть “царству Іду” (Аїду), лібідозна енергія править за “бікфордів шнур для сублімацій / І пристрастей одвічних бал”, тому навіть “аскети й пуритани – / Буває, з крильцями в крові”. Метафору, за зізнанням поетки, їй підказала британська письменниця і викладачка Наомі Річі – прихильниця творчості І. Павлюка, дослідниця воєнної України у глобальному медіавимірі. Любовні мотиви зазнають уточнень у розділі “Паралелі”, назва якого спростовується поезіями. Беручи під сумнів зужиті освідчення “Тут ось – ти весь”. “Іти уся...” / Весь всесвіт в тобі вмістився”, Злата Павлюк визнає любов в постійному оновленні (“щось мусить бути й далі”), в динаміці незвичайного (“Щастя набігало, як цунамі”), у досягненні осяйного катарсису: “Нас від розриву щастя / Вихлюпне через вінця”. Кожен далеко не універсальний сюжет кохання, навіть екзотичний (“Кафе Ост-Індія”), входить у величну композицію, “де ми ескізи в студіях життів, / Натурники для нашої любові”. Попередній розділ скориговано наступним – “Перехрестя”. Кардіоцентрична лірична героїня (“Серце – душі кардіолог”), неможлива без свободи, залежної від волі жінки (“Як захочеш – то кинеш якір, / А захочеш – підеш до світу”), сподівається на коханого, відповідного її фемінним запитам (“…тут будеш ти, / Такий, яким тебе люблю я”), усвідомлює себе і його на нескінченному шляху взаємопізнання: “Ми семпер тіро одне одного”. Окремішнє існування позбавлене сенсу: “Я до тебе так повертаюся, / Як до берега хвиля – щомиті”. Такий лейтмотив гармонійної збіжності горизонтів розуміння (“На букву два, на цифру “ми”...”) властивий розділу “Доторком вогню”: “Драбинкою – до сонця під склепіння”, “Ти не горітимеш в огні”, “Запалювачу феєрверків…” тощо. Вона закодована в сімку як символ таємниці, знаної лише закоханим (“Анабелла”), котрі знайшли свою душевно-тілесну “чашу Ґрааля” (“Той, хто писав для нас…”). Злата Павлюк дотримується аналогійного зображально-виражального рівня одкровень без сентиментів і в наступних розділах “Замкова брама”, “Подвійна зірка”, доводячи значущість любові в людському житті: “Віднайшлися наші альтер-еґо – / Я у тебе, тив мене є”. Аналітична інтелектуальна пристрасть спостерігається при осмисленні і життєвого шляху (“Канатна дорога”), і структурного лексикону людського тіла, інтерпретованого за зразками давніх міфів, ніби безсторонньої констатації білінґвального украї н с ь к о – а н г л і й с ь к о г о скриптора (“Сонячноскриптський словник тіла”), навіть емоційного переживання танцю (“Сьогодні хочу танцювати…”) чи азартної гри (“Карти кружляють…”), жіночої авторефлексії (“Екватор”). Довкілля постає значущою абеткою (“Ця книга складена з доріг, / Складних очікувань вокзальних, / Зарубок на вогкій корі, / Та інших знаків індексальних”), потребує, як і “класичний хід, художній твір”, адекватного декодування, техніки пильного читання, не протиставлення, а зіставлення текстів без щонайменшого вердикту: “Не квапся з “так чи ні”, “або–або”. / Як прилетить – задзвонить тятивою. / Не знатимеш, що це вона, любов, / Як не пірнеш у неї з головою”. Кожне судження завбачає верифікацію в герменевтичному колі: “Ніколи не кажи “ніколи”. / “Ніколи” – те, чого нема. / Є тільки несходиме коло / В обіймах з нами усіма”. Фах журналіста позначився на віршах воєнної тематики, передусім на розділі “На цій війні” та інших, означених публіцистичним дискурсом і пафосним мовленням, з виокресленням символічних “воїнів світла”, актуалізацією історичної пам’яті, як у вірші “Обпалена, неопалима…”, навіяному Іловайською трагедією, стилізацією молитви (“Чашу, яку дає Отець, не відхилиш…”, “Помоліться за них світло й тихо…”), драматизмом переселенців (“Міґрація”), обстоюванням вітальної сили під час воєнних випробувань (“Останній ворог – смерть”, “Ці дні нам пораховані й помічені…”) в новій історичній проєкції: “Ця Україна – тільки шлях / До Тої – вільної, святої”. У національному майбутньому має змінитися знакова система світосприйняття (“Розучимось колись ми вимовляти / Слова, які не істина й не Бог”), тому стають значущими “гільзи слів на траві” й хори Домінеї (літургійний спів). Людмила (Злата) Павлюк пояснює таку стилістику транстемпоральним досвідом її сучасності, сконцентрованої на перетині історичних, часопросторових проєкцій, потребою “пройти крізь час, крізь різні його товщі і пласти”, аби осягнути значущість національних резистансів, котрі супроводжувалися неминучими офіруваннями (“Жертва – це присвята життю…”). За узагальненими образами мужніх воїнів (“Ти чоловік, що спалює себе…”) проступає конкретика воєнних буднів, як у вірші “Оце лише на день, на два…”, присвяченому друзям-волонтерам. Автобіографічна семантика властива розділу “Озеряни”. Ліричні сюжети розгортаються в оточенні розкішних поліських краєвидів, в селищі Луків з колишньою славою містечка при Маґдебурзькому праві, в урочищі Кумар. Зазначені топоси, як і озеро Сомин, мають для поетки значення res sacra (лат. – річ свята). “Цей край відкритий всім вітрам / І весь такий самодостатній” сфокусований в метафорі з непроминущими ознаками одуховненого буття (“Сонцева двійнЯ – схід і захід. / Світ-світанок туман обтрушує, / Біль-білінь зачерпує душами”) під охороною войовничого берсерка – “озерного царя, – / Вогню і світла замовляння”. На тлі щемких спогадів ліричної героїні (“У літо з вакаційними римейками…”) інтимізується її сердечна бесіда, сповнена таємничих натяків, котрі відсилають не так до китайської символіки, як до трипільських архетипів: “В круговерті інь і янь / Щось минеться, // Щось здійсниться. / Це – моя, а це – твоя / Половинка таємниці”. У збірці опосередковано присутні Львів, котрий став рідним містом поетки, а також Нью-Йорк з кварталом Грінпойнт, містечко Ногалес тощо, які вона відвідала, беручи участь у програмі розвитку творчої ініціативи молодих викладачів (1998, 1999, 2000; університет Аризони міста Тусон). Дещиця віршів перемандрувала в наступну збірку “Друга Zемля” (2019), засвідчивши її спадкоємність в тематиці, в інтерпретації сучасності, охопленої війною, особистісних переживань, в опосередкованій присутності аналітичних прийомів у віршових текстах, сповнених інтелектуальною пристрастю, не минаючи й любовної лірики, в послідовній прихильності до силабо-тоніки. Зрідка поетка вдається до сповненого каламбурами говірного вірша (“Україніада”), до експериментів у вигляді фігурних віршів (“Відкриваєш очі, відкриваєш вікна…”, “Місто…”, “Для переходу…”, “У найбільшому місті країни…”, “У пісочницях узбе-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин