Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна еліта · “Можна лише уявити, як вразив молодого художника Париж з його насиченим мистецьким життям, з його художніми виставками, богемною атмосферою”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Український художник Олександр Мурашко До 1502-річчя від дня народження

Слово Просвіти, №09 за 2025 рік

Надія НАУМОВА, Музей історичного центру міста Києва Київ знав двох художників на прізвище Мурашко – Миколу Мурашка та його племінника Олександра, про творчість і долю якого йдеться у статті. Обидва створили малярські шедеври світового значення, навчалися у Петербурзькій Академії мистецтв, були талановитими педагогами, учителями рисунка і заклали підвалини вищої малярської школи у столиці України. Саме Микола Мурашко, учні називали його “старий учитель”, заснував у Києві Рисувальну школу (остання її адреса: вулиця Володимирська, 47, будинок має меморіальну дошку). Був іще Мурашко Олександр (старший), власник іконописної майстерні, брат Миколи і вітчим Олександра молодшого. Ці митці посіли помітне місце в історії української культури, а значення двох із них усвідомлювали уже їхні сучасники, їх шанували і любили колеги та учні, які пізніше з повагою і теплотою згадували своїх учителів. Обставини народження Олександра Мурашка, як і передчасної його насильницької смерті, донині зберігають багато загадок. Дослідники по-різному трактують окремі епізоди його біографії. Отже, у дочки священника із села Семки Чернігівської губернії Івана Крачковського Марії 8 вересня 1875 р. народився син, якого охрестили чомусь у Златоустівській (“залізній”) церкві Києва, на Галицькій площі, і назвали Олександром. Носив прізвище матері, поширене на Чернігівщині. Вітчим усиновив його, уже 17-літнього. Про це свідчить документ – розпорядження Чернігівської Казенної палати № 18566, де сказано, що він є членом родини “Черниговского мещанина Александра Ивановича Мурашка на правах родного сына”. Цей документ, як і запис про хрещення, віднайдений у Центральному Державному архіві, був опублікований у статті журналу “Антиквар” разом з іншими документами, які розкривають родовід художника по лінії матері [1]. Зі статті дослідниці Дарії Добріян дізнаємось, що рід Крачковських мав чимало гілок, і всі його представники, як і дід Олександра Іван, були священниками. А хто ж був батько? У церковному документі ім’я батька не значиться [2]. Прийшов хлопчик у світ не дуже бажаним, бо незаконно народженим. Мати потім відправила його у Чернігівську губернію, містечко Борзну, де жили її брати. Тут і минало дитинство, онука виховувала бабуся по матері, про яку з особливою любов’ю і ніжністю оповідав пізніше художник. Олександр не любив ділитися спогадами про своє життя, зокрема про дитинство і юність. Майже ніколи не згадував матір, яка згодом вийшла заміж за власника іконописної майстерні у Чернігові Олександра Мурашка і забрала 8-літнього сина. Дослідники обережно говорять про стосунки хлопця з вітчимом, а деякі припускають, що той був насправді його батьком. Донині чіткої відповіді на це питання немає, але варто взяти до уваги, що брати Мурашки теж походили з Чернігівщини, їхній батько Іван був художником-різьбярем, робив іконостаси на замовлення церков. Отже, родини Крачковських і Мурашків могли бути знайомі. Старший брат жив спочатку у Чернігові і наїжджав до брата у Київ. Відомо, що Микола Мурашко любив свого племінника, який став згодом його улюбленим учнем, а Олександр молодший любив дядька більше, ніж вітчима-батька. Вітчим віддав пасинка навчатися до Чернігівської семінарії. Юнак там почувався зовсім некомфортно, був сором’язливим ще й тому, що з дитинства заїкався. Пізніше сам працював над цією вадою і таки подолав її, говорив без якихось помітних зупинок. У 1887 р. О. Мурашко переїхав з сім’єю до Києва, куди також перевів свою майстерню. Він придбав будинок у купця К. П. Григоровича-Барського, нащадка знаменитого роду. Це був один із перших будинків на вулиці Малій Житомирській, збудований у 1858 р. Київ кінця ХІХ ст. інтенсивно будувався і жив великою подією. Рішення звести на новому бульварі собор в ім’я Святого Володимира покликало сюди російських художників – Віктора Васнецова, Михайла Нестерова, Михайла Врубеля. Сама будівля вже була завершена, йшлося про внутрішнє оздоблення: ікони, розписи стін, іконостас. Також виконувалися столярні роботи: меблі у вівтар, підставки для ікон. Роботами по внутрішньому оформленню керував відомий історик мистецтва, професор Петербурзької Академії мистецтв Адріан Прахов, товариш М. Мурашка ще по роках навчання у Петербурзі. Художники оселилися на вулиці Володимирській у Києві на довгий час. То був надзвичайно цікавий період у житті міста, його пам’ятки часів княжої доби надихнули митців на створення відомих малярських шедеврів. Миколу Мурашка вони добре знали ще по Академії, де він навчався разом з Іллею Рєпіним і зберіг із ним дружні стосунки. У цьому соборі працювали і українські і художники польського походження: М. Пимоненко, В. Котарбінський, П. Свєдомський. До розписів залучили і учнів школи М. Мурашка. Це була для них велика честь спостерігати, як працюють майстри і продовжити їх роботу, розмальовуючи чи то одяг, чи небо, чи пейзажі на задньому плані. Учитель приводив учнів до собору, давав їм завдання, наглядав за працею, підказував і завжди брав з собою племінника – тихенького і скромного підлітка. Таким ми бачимо його на знімку 1892 року – з тонкими рисами обличчя, хвилястим волоссям (він схожий на матір). У цей час він потайки відвідував класи рисувальної школи, бо вітчим не заохочував до навчання справжнього живопису. Олександр був вражений величними постатями святих, моделями для яких часто були реальні люди, яких можна було побачити на вулицях Києва. Розписи собору відрізнялися від тих візантійських ікон, які він бачив і у церквах, і в семінарії. Це були академічні малярські твори, які приваблювали юнака. Саме тоді він твердо вирішив, що стане художником. Але батько мислив інакше, йому потрібен був спадкоємець, який би продовжив його справу (а вона бу- Олександр Мурашко. Благовіщення. 1909 р. ла досить дохідною, на ікони був постійний попит). Його віддали до знаного майстра-богомаза (так в Україні називали художників-іконописців), який навчав ґрунтувати дошки, зображати на них лики святих відповідно до усталених канонів, додаючи певні атрибути чи сцени житія які їх визначали. Тут він навіть отримував якісь гроші, малюючи ікони на замовлення. Майбутній художник, звичайно ж, отримав певні малярські і ремісничі навички, привчився до дисципліни і послуху. Але якби навіть зображення святих, виконані в той час Мурашком-іконописцем збереглися, то все одно було б дуже важко встановити авторство, адже маляри ніколи не ставили своїх імен, а зображення були типовими. Але друзі пізніше згадували про виконані художником ікони, копії розписів Володимирського собору. Серед них була і Божа матір з вівтаря, сам автор Віктор Васнецов похвалив її. Відомо також, що за рекомендацією Прахова, Олександр Мурашко робив розписи у церкві Миколая на Аскольдовій могилі. Він також виконав декілька етюдів, які Микола Мурашко надіслав на поцінування у Академію, як роботи учня своєї школи. Сьогодні можемо бачити натюрморт, у якому поєднані важкий металевий лицарський шолом з українським куманцем, і це поєднання вийшло вдалим. Обидва брати Мурашки дружили з російськими художниками, бували у їхніх квартирах і майстернях. Відтоді молодий Олександр назавжди потоваришував із А. Праховим, В. Васнєцовим, М. Нестеровим, а також їхніми дітьми. А вони, своєю чергою, перейнялися долею талановитого і трудящого хлопця, який поставив собі за мету вчитися на художника і навіть втік із дому, висловивши протест батькові, ночував на баржах з бурлаками і просто неба у ярах над Дніпром. Знамениті митці зробили все, щоб переконати Олександра Івановича відпустити юнака вчитися у Петербург, і дали йому не лише рекомендації, а й гроші на дорогу і на влаштування. Тоді вітчим всиновив його і дав хлопцеві своє прізвище. У Петербурзі довелося нелегко: бракувало систематичної освіти, треба було надолужувати втрачені роки, бо хоч і навчався у гімназії, але не закінчив її. На літо Олександр приїздив в Україну до чернігівських родичів, де виконував численні етюди: молодиці у хустках та очіпках, сільські типи, обличчя парубків, селян з вусами. Олександра Мурашка зарахували одразу в натурний клас спочатку як вільного слухача. Згодом він потрапив до майстерні знаменитого Іллі Рєпіна, можливо, за рекомендацією свого дядька. Адже Микола з Іллею були справжніми друзями, про що свідчать два портрети Миколи, виконані Рєпіним. Всі учні поважали і любили славетного художника, який їх надихав своїм прикладом, показував, як треба малювати, приносив полотно і писав натуру просто на їх очах, був вимогливим і доброзичливим водночас, і, як вони всі згадували, більше хвалив, ніж повчав. У його майстерні панував творчий дух, а ще маестро любив наполегливих і працьовитих. Таким був цей юнак із Києва, і він, як і решта учнів, був під впливом учителя. Свою програмну картину “Похорон кошового” О. Мурашко виконав як своєрідне продовження теми запорожців, відображеної на знаменитому полотні Рєпіна “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”. Створена у 1876 році, ця картина стала сенсацією, вона сподобалася царю Олександру ІІ, і він придбав її. Правда, той самий цар утому ж році видав Емський указ про заборону українського слова. Маргарита та Олександр Мурашки. 1909 р. Фото Вітольда Мечинського “Похорон кошового” – це щось інше. На картині учня Рєпіна ті ж козаки, але вони вже не сміються, бо проводжають в останню дорогу побратима-кошового. Трагічних сторінок в історії козаків вистачало. Скільки їх було поховано таємно уночі, тому що друзі не хотіли, щоб вороги поглумилися над могилою!.. Урочиста хода, скорботні обличчя, похоронна процесія з домовиною, покритою червоною китайкою, іде просто на нас. Художник знав про традицію поховання козака з тих українських пісень, які ще в дитинстві співала йому бабуся. Про картину Іллі Рєпіна сказано і написано багато, всі, мабуть, нині знають, хто з відомих людей позував для створення її образів. Картиною Мурашка особливо не займалися, хоча висловлювалось припущення, що образ старого козака – це Михайло Старицький. Воно піддано сумніву, але мав же художник з когось малювати етюди до картини. А от хлопець у білій свитці, що несе труну, впізнається – це друг по Академії, студент Микола Петров, портрет якого окремо був створений у 1898 році. За програмну картину “Похорон кошового” Олександра Мурашка послали за кордон, де він провів три роки, з 1900 по 1903 рік (Італія, Франція, Німеччина) і отримав можливість ознайомитися з мистецтвом Європи, зокрема, з творами французьких художників-імпресіоністів, які були близькі йому по світосприйманню. Можна лише уявити, як вразив молодого художника Париж, з його насиченим мистецьким життям, з його художніми виставками, богемною атмосферою. Тут український митець створив відомі образи парижанок – завсідниць кав’ярень. Він так і назвав свій цикл “Паризькі кав’ярні”, у якому показав веселу розмаїтість нічного життя столиці Франції. Одну з перших картин прислав у Академію як звіт, і вона була показана на виставці 1902 року. Безперечно паризький досвід малювання з натури отих дівчат викликав нові художні вирішення. Утім, не всім критикам мистецтва ці твори сподобалися. Про них можна говорити багато, аналізувати цікаві прийоми, у яких прослідковується імпресіонізм, є у них і веселощі і трохи сум, але основне у них – це саме життя і насамперед людські характери: це не їх обирають, обирають вони, так намалював їх художник. Ці олійні картини асоціюються з літературними творами французьких письменників, кожна з дівчат так і проситься у новелу. Упродовж життя Олександр Мурашко створив низку портретів сучасних йому художників, їхніх дружин, дітей, родичів. Вони і нині викликають великий інтерес

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин