Пишуться вірші... · “Можна кави чи мрій ковток, Чи отак дивись, а чи так – Це життя нам усе лайфхак”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Сенс життя – на нашім боці
Слово Просвіти, №09 за 2025 рік
Злата ПАВЛЮК
Мета. Метаверсія Доріг наміряно незміряно, Як не крути – все креатив. І є прекрасна Ладомирія, Моя метафора мети.
Незнані топоси під стопами, А бездна, сказано ж, без дна. Підсвічується ізотопами Неопалима купина.
Дзеркалам снів поверхня спінена. Яка це гра? “Секретно” – гриф. Вся вічність – наче мить зупинена, На радість в’язням замку Іф.
На склі, під шаром епідермісу, Сліди метеликів метань. А далі по землі підемо ми – З питаннями і без питань.
Над метатрансами і стресами Проста обітниця траві – Усе ж почутися воскреслими – Ще зараз, ще коли – живі…
Йоль Усе ще так, от поки іще так. У відповідь на “доки?” чутно “доти”… Відходять світлі люди на щитах, І вічність серцем пробують на дотик.
Нехай здійсняться задуми колись. Гаразд, перед межею, не спочатку. Як хліб у печах, душі піднялись. Про день і строк їм ніяк сперечатись.
Крізь попіл, біль, і коло вогняне Ще рік зайде і нас переінакшить. На сонці вибух світло увімкне, А тишу – щось зупинене зненацька.
З уламків ката-строф цей час новий. Катарсис не купити за дешево. Урочих днів оркестрик духовий Ступає вслід за зіркою-душею.
*** Всі кажуть любити – Ніхто не пояснить як. Із пригорщі літер – Тягни свій жереб і знак.
З якої це трощі Сердець стільки половин, Куди вони, доще, – У повінь чи в круг провин.
Яке їм вітрило – Пелюстка чи жерсть дзвінка, Чи ангельські крила І благословень рука.
Комусь – з пів акорду Сонет і троянди там, Де рицарський орден, Століття прекрасних дам.
Чи з іскри – початок, І небо ще без цитат. З пів думки мовчати, І знати – це той, це та.
Чи пруг зодіаку Пом’якшить гострі кути, За лірику – дяка, За прозу життя – прости.
Це просто, це простір, Різець у руках краси. Вона не попросить, Та їй себе віддаси.
Щось виграв, щось вибрав, А далі – слово словам. За вірою вірша Прибуде любові вам.
Інь-файли Оця жінка поруч, поряд, А та далеко – За плечима з портом і морем, А ця – з роси глеком.
Оця жінка – мило недбала, А та – пильно старанна,
Ця – мов легко пір’їна впала, А та – трояндова панна.
Оця жінка – сонця обраниця, А та – місяця бранка, Ця жінка об щастя пораниться, А та – серце огранить.
Ця у спеку – як затінок, Та – літу царівна. Оцій жінці так затишно, А тій іншій – різно.
Оця – тишу оберігатиме У ранок білявий. А в тієї – серце-багаття, Долю оплавить.
Та вродливиця, З бровами-стрілами, усім файна. Хто задивиться, кому зустрінеться, Знають інь-файли.
Ця жінка, що не дасть загинути, – Сховає у серце… Називали їх, тих, богинями – Що прожили все це.
*** Жаданий дощ відбиває такти. Щораз яскравіший неба ситець. Ти тут художник, і бачиш так ти Розмову трав наче фотосинтез.
У світла грі – безтілесність знаку. У грі молекул – штовхання ядер. Заходить сонце як спалах маку. Виходить місяць, і ставить ятер.
Терпіння терну, палання глоду, Дерева-струни, і стебла-стріли. Мережка м’яти думки холодить. Надія й серце – от і зустрілись.
Все звично – постапокаліптично… Стежки волошки, поля лаванди. І час, до простору душ дотичний, Лікує травами, як словами.
Інтерсіті Довга колія, мов рушник, Вітер зовсім якийсь ручний. Сніжно-синій неба мурал, Місяць пильний, як самурай.
Світ, де зовсім інакше все, Інтерсіті та інтерсенс, Сфінкс-звірято і фенікс-птах, Загадкові мої міста.
Їдь у той кінець, а чи той, Можна кави чи мрій ковток, Чи отак дивись, а чи так – Це життя нам усе лайфхак.
Є вистави такі, без сцен, Не зрубати ялинку – дзен, Зимне сонце – яйце-райце. Зріз шляхів додає кільце.
Є відбір гравців як відсів. Рік як потяг у два кінці. То біжать, то летять рядки, Тут щасливі усі квитки…
*** Час збігає – це такий контракт. Але сенс життя – на нашім боці. Все пройшло, здається, на ура. Ну… хоча б за щирістю емоцій,
Мов на хвилі подиху морів, Тих, де берег – мрії вічне літо, Усміх, очі Жанни Самарі – Як вино, у келишки розлите.
Спогадів рантьє і галерист, Садівник лілей і незабудок Досхочу залишив кольорів – Жодних тобі “морте” чи “не бути”.
Через небо вихід він же вхід, Крапля та ж льодина-недоторка. За тунелем – сонця краєвид, Найгустіша тінь, це тільки шторка.
Часу нелінійний наратив Із порогу серця відпружинить. Щось шукаєш – щоб себе знайти, Мов пливеш до сонця – на крижині.
Міжсезоння Перед другим снігом Сад прозирає зиму Крізь верховіття гостре, Мов обирає схиму, Наче приймає постриг.
Час довершити справи В золота круговерті. Осені – славень, аве, Дяка їй за відвертість.
В райдужній оболонці – Дальнє світло обітниць – Повернутись до сонця, В рідні обійми квітня.
Нині ж – вовки й отара, Замуровані входи, Ніде ставити тавра, Ніяк додати коди.
Наші човни застрягли Між рятунком і лихом, Голос надії спраглий Між нечутно і тихо.
Поміж шляхом і боєм Є потаємний сховок. Вічна земля любові – Скільки льодом не сковуй.
Світ за теплом стужився, Так, як Герда за Каєм. Серце – саме стежина, Навіть коли блукає.
Знову ми, ти і я, – там, Поміж сумом і сміхом, Де розквітла троянда Між першим і другим снігом.
Pro-Gnosis Зрине щось зі старих прогнозів – “Налипання мокрого снігу”… Щось занурить думки у осінь – У її бурштинову книгу,
У кленового листя повість, В ясенову жовтогарячість, У її до всього готовність, У її від усіх інакшість.
Замальовка доріг осінніх – Із гілок, як великих літер. Вітру гойдалка в павутинні, Із теплом інфокопій літа.
Сурем звук із білої вежі Світ поділить наполовину. Промайне через поле вершник – Із якої він верховини?
Упізнають свій почерк грози, Свою силу – від серця стиску, І увесь цей осінній гнозис Перепишуть на сонця диску.
Про любов гарячу та зрячу, Слів світлицю, а не темницю. Про новонародженість значень, І про те, що це нам не сниться…
*** Ранок від розчулення звогк. Дощ багряне вбрання пере. Хто придумав воду – той Бог. Хто задумав думку – Творець.
День і ніч – такий діалог. Осінь для душі – стильний фон. Небове до серця – алло! Не зіпсуймо цей телефон.
Руки з’єднані – то мости, А листи – листочки-серця. Бог як раз сонця засвітив – Так не буде світлу кінця.
Вітер що не те – відмете. Сон що не замов – принесе, Золотий кораблик вістей, Хризантемних тіней плісе.
Яв прочинить двері у Прав, А ліворуч – там не ходи. Осінь – благочинна пора, Зроблена з гостинців і див.
Світо-Боговий Коло-Біг, Хмара-Ніагара з дощем, Доправляє життя тобі, Мабуть, щастя, Бо що ж іще.
*** Не навчуся жити я без тебе, В кожен день ім’я твоє позву. Не навчуся – значить і не треба, Неумілість цю переживу.
Це звучить тихенько – як вітання, Іноді гучить – нестерпний хайп. Ще от виникають запитання. Справді? Ну нехай собі, нехай.
Не захочу винайти причину І звільнити нас від тягаря. Вже якось інакше відпочину – Хай суворі будні бадьорять.
За оцей увесь натхненний безлад Докорів дзижчатиме – як ос. Та у крилах вітер, крига скресла – Примирюсь зі щастям вже якось.
Космос заколисує квітковий, Сотні літ? Ні, ще не набулись. Я це не залишу на ніколи, Може тільки дещо на колись.
Те, що проросло, нехай квітує. Матіоли, мальвова свіча… Над якими хмарка левітує, Під якою коники сюрчать.
Море. Доповнена ірреальність Жінка, що хотіла бути морем... І. П.
Вітрило зазирає в неозоре – Сувої синіх миль і благодать. Є ті слова, яким повірить море. Усе візьме – і знову все віддасть.
Тут сонця на воді автопортрети, Тут звично бути твором і творцем. Нема шляхів, а доль таки перетин. Світ про любов, воно також про це.
Цей простір знає щастя достеменне. Бува, таке – негода і штормим. Хвилюється – Ну як ви там без мене? Покличе – і відлунюємо ми.
То ось же звідкіля красиві міти, І хто скарби довірив кораблю – На берег звідси вийшла Афродита, Немов із хлюпотінь чиєсь “люблю”.
Те доспіває, що не договорить, На свій манер, на сонячності лад. А жінка, що хотіла бути морем... Я не хотіла бути – я була.
*** Перетворю це місто на свою рив'єру І буду його міряти кроком пляжним, Хай одягне сонце хмару сомбреро, На крамнички ляжуть тіні вітражні.
Будуть леви кольору хвилі морської, Великий дім наче лайнер круїзний, Серед кіптяви й метушні міської Хто у літо на стало, а хто проїздом.
Кому море дім, а кому пригода — Медузи золотаві, сріблясті рибки, Солоного каменя прохолода, І солодких снів кавунові скибки.
Перекинуся на острів, а ще на чайку, Не все, що було колись, — то минуле. Рідні вулиці з дощем, зустрічайте, Я із мрій своїх щасливих прибулець.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
