Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Подія року · “Нація, що не має національної школи, приречена на вживання чужого хліба…” · с. 8сторінка оригіналу ↗

Дійство-присвята з нагоди Софіїних днів

Слово Просвіти, №09 за 2025 рік

Галина ДАЦЮК, журналістка, м. Київ 20 лютого в Національній бібліотеці імені Ярослава Мудрого відбувся вечір-присвята українській державниці-просвітниці Софії Русовій “Обов’язок понад усе!”. Життя славної доньки України – яскравий приклад самовідданої громадської, культурної і політичної діяльності справжньої патріотки, яка завжди була в центрі знакових історичних подій наприкінці ХІХ – початку ХХ століть. Донині не втратили актуальності її реформаторські настанови у формуванні системи національної освіти, за що Софія Русова визнана “предтечою української школи”. Софія Русова була переконана, що “національне виховання виробляє у дитини не подвійну хистку моральність, а міцну цільну особу… після правдивого національного виховання дитина звикає кохатися в народних скарбницях і шукатиме цих культурних скарбів і у других народів”. Лекція, фільм “Софіїн день” (1992), чудовий відеоряд давніх світлин, видання з першими публікаціями у незалежній Україні (1991), добірка літератури з фондів НБУ ім. Ярослава Мудрого бібліотеки – все це створювало атмосферу поліфонічну, зануривши глядачів у вир історичних подій, спогадів та роздумів про достойну представницю українського народу. Свої роздуми про необхідність більшої популяризації діяльності Русової висловили присутні на заході науковці, письменники, освітяни. Щиро та емоційно вітали із всебічним представленням життя і діяльності пасіонарної особистості професор, доктор філологічних наук Микола Тимошик; письменник, журналіст, громадський діяч Тарас Марусик; журналістка, письменниця, заступниця голови Народного Руху України (1994), народна депутатка Верховної Ради України ІІІ–VI cкликань Олена Бондаренко; журналіст, письменник, заслужений працівник культури України Юрій Плаксюк; кінорежисерка Ольга Самолевська. У яскравому виконанні Заслуженого народного хору “Дарничанка” прозвучали пісня-присвята світлій пам’яті Героям Небесної Сотні “Молитва Калнишевського” (соліст Микола Ватажко, текст читала Мальвіна Янюк, сл. і мелодія Миколи Шапошника), а також пісні “Сурми кличуть в бій” (муз. Леоніда Кужелюка, сл. Йосипа Струцюка), “Єднаймося, люба родино” (муз. Віталія Газінського, сл. Михайла Каменюка); “Хай живе вільна Україна” (сл. і мелодія Миколи Шапошника). Українську народну пісню “Ой, чий то кінь стоїть” співали разом із залом. Керівник – заслужений працівник культури України Петро Олександрович Андрійчук. Захід відвідали також кандидатка педагогічних наук, викладачка Київського столичного університету імені Бориса Грінченка Олена Коваленко, письменниця Леся Воронина, журналістка Алла Ковтун, журналістка Людмила Винокурова, гості з Франції – онука і праонука легендарного командира штабу УПА-Південь Василя Процюка-Кропиви Ірина та Іванна Божок, завідувачка школи-дитячого садочка ім. Софії Русової Наталія Миронюк та вихователі закладу, поетеса, директорка Будинку НСПУ Ніна Шаварська, староста Народного етнографічного хору “Гомін” Ян Буров, художниця Олена Красильникова. Безмежно вдячна Національній бібліотеці імені Ярослава Мудрого та ініціаторці і організаторці проведення заходу головній бібліотекарці НБУ імені Ярослава Мудрого пані Тетяні Скирді за блискуче модерування. *** Пора б поставити знак оклику після вечора-присвяти Софії Русовій у НБУ ім. Ярослава Мудрого. Проте, що більше осмислюю подію, то віднаходжу у ній все нові акценти. Часом здається, що якісь невидимі сполучні лінії моделювали цей день з точністю до дати, місця і дійових осіб. 20 лютого – День пам’яті Героїв Небесної сотні, дата між Софіїними днями – народження (18) і пам’яті (5), перед днем рідної мови і пам’яті Олени Теліги (21), за п’ять днів до дня народження Лесі Українки і новітнього свята Української жінки (25). Скажу, що до кожної дати, події і постаті Софія Русова має пряме відношення. У День Героїв ми вшановуємо її в сонмі героїнь, що “все життя несла тягар боротьби світлої України з темними силами більшовицької і червоної росії”. День рідної мови – теж її день. Володіючи кількома європейськими мовами, вона прийняла як рідну українську. Бо це була поневолена мова її поневоленої батьківщини, і за її утвердження вона віддала життя. Русова – це перший український дитячий садок, перший український буквар, 1906 р., перший позацензурний Шевченків “Кобзар”, 1876; перші українські книжки для народу, перший педагогічний український журнал “Світло”, 1910–1914; очільництво департаменту позашкільної освіти УНР, національна програма початкової школи, авторські підручники для підготовки вихователів, 1918; професорка Кам’янець-Подільського університету 1921, що розгорнула рішучу діяльність за націоналізацію вищої школи. Її теоретична спадщина – ціла педагогічна бібліотека, написана на основі найкращого європейського досвіду, перекладеного на український ґрунт. “У кожного народу є дві святині: армія і школа…”. “Нація народжується коло дитячої колиски…”. “Нація, що не має національної школи, приречена на вживання чужого хліба…”. Лесю Українку Софія шанувала як поетку і присвятила нарис у книжці “Наші визначні жінки”. Про свою зустріч з Лесею Українкою Софія напише: “Вперше я побачила її в гуртку молоді, веселої, жвавої, – увійшла молоденька дівчинка і… на милицях! Гладенько зачісана, з блідим серйозним обличчям і глибоко задуманими темними очима, в простенькому вбранні, але вся молодь так радісно її вітала, так жваво оточила її, посадила посеред гуртка, і всі прислухувались до її ще може дитячих думок, до її тихого голосу. Це була Леся Українка”. Вона скаже, що ідеал Лесі Українки – у “вільній незалежній Україні”. З Оленою Телігою Русова була близько знайома. Олена приятелювала з Софіїними онуками Ольгою Русовою та Ніною Михалевич. Жили у Празі з думкою про Україну. Одного разу, почувши глузування з рідної мови, Олена скаже: “І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: “Ви хами! Та “собача” мова – моя мова!.. І я вас більше не хочу знати!”. У листі до Донцова 1928р. Олена Теліга пише: “Зараз працюю над своєю рідною українською мовою, яку, на жаль, знаю дуже недавно і над якою мені прийдеться багато попрацювати, щоб володіти нею як рідною”. Окрилені мудрістю Софії. Світлина на згадку Виступає заслужений народний хор “Дарничанка” Ніну наказом провід ОУН відправить з Києва, а Олена Теліга прийме тут гарячу смерть, у Бабиному яру, 21 лютого 1942 р. “Імперії потрібні були раби, послушники без племені”, а нащадки Русових виросли вільними за духом людьми. Правнучка Ольга Рудакевич скаже, що “ми були свідомі того, що Україна наша батьківщина, що ми на еміграції можемо і мусимо продовжувати боротьбу за незалежність. Навіть коли наші уже діти (Софійка моя часом згадує) ходили в суботу до “української школи” де вчили історію, географію, літературу, релігію, і мову, то учителі їм (це були 1980-ті роки) казали, що вони мають берегти мову, бо в Україні мову нищать!”. Правнучка Ірина Ткаченко напише в листі, що в родині “Україна була на першому місці”. 19 лютого 1900 р. у Полтаві, саме у помешканні Олександра та Софії Русових на Воскресенському узвозі Микола Міхновський зачитав маніфест “Самостійна Україна”, у якій закликав українців виборювати зі зброєю в руках “одну, єдину, неподільну, вільну, самостійну Україну від гір Карпатських аж по Кавказькі”. Ніколи Русови не полишали думки про визволення України. У 1941 році разом з Похідними групами ОУН вирушили з Праги на схід онуки Русових – син Юрія Роман Русов та донька Любові Ніна Михалевич. Роман був заарештований гестапо у 1945 і загинув. Ніна Михалевич прийде до Києва з чоловіком Михайлом і двома маленькими дітьми – семилітньою Іринкою та піврічною Лесею. Разом з Оленою Телігою, в умовах нацистської окупації, вона планували видавати українські книжки і підручники. “Олену я застала в редакції. Вона вийшла до мене бадьора й усміхнена. В цей ранок ми зустрілися з нею в завзятті якнайбільше зробити… Олена міцно потиснула мені руку й почала гаряче розповідати про ті можливості, які можна використати для нашої роботи. Ми були тільки вдвох у великій кімнаті, її канцелярії, і нам ніхто не заважав говорити досхочу. Так ясно вставала в уяві наша мета, до якої ми прямували. Ми бачили нові вимоги, нові потреби. В Олени так рішуче дзвенів голос. Ми не зневірювались. Ніхто тут у Києві не зупинявся на пів дороги, і ми – серед тих. Ніхто не звертав з неї. Ми ж були такі щасливі, що, по довгих роках, знову в рідній столиці!”. Ірина згадуватиме окупований нацистами Київ зі смутком, бо “була сувора зима, нічого не було ні їсти, ні вдягнути, холод, голод, страх”... Хоча дівчинка була дуже розбитна, “уміла знаходити добрих людей, які радили-помагали, і навіть умудрилась знайти якусь жінку, яка діставала дівчатка молоко із села, носила через Дніпро, який тої зими замерз”. *** 150 років тому на першому місці для Софії та Олександра Русових стане “Кобзар” Тараса Шевченка як уособлення України. Натоді “молодий живий настрій думок, розворушений реформами 60-х років, ще не був приголомшений реформами 70-х рр.”. Тож “Стара Громада” вирішила використати зручний момент, щоб надрукувати твори Шевченка у двох томах – один для цензури, інший позацензурний, тобто, слово в слово, як писав поет. Перед тим оригінали і авторські права були викуплені у братів Тараса Шевченка Осипа і Микити. А для цієї знакової праці спорядили Русових – у своєрідну весільну подорож. “У травні 1875 р. поїхав я з жінкою у Прагу”. Рік працювало подружжя над виданням. До весни 1876 р. Русови повністю закінчили друк “Кобзаря”. Частину накладу, саме позацензурну, вони за угодою залишили для продажу у Празі, іншу – переправили через Галичину в Україну. “Тепер вже не пропадуть ті перли слова українського, які понад Уралом, і понад Аралом, і на Вкраїні, і в Петербурзі, і по других містах виливав поет”. Здається, празькому виданню “Кобзаря” сприяло небо. Адже, забарись хоч трохи, в Україну не потрапив би жоден його примірник. Повернувшись з Праги до Києва, Русови одразу і вповні відчули на собі тиск лютого Емського указу Олександра ІІ від 18 травня 1876 р. Але 5 тисяч “Кобзарів” вже пішли між люди. ...Отакі сполучні лінії вибудовуються, коли думаю про цю дивовижну Родину. Яка вже у шостому поколінні “горить рівним і сильним полум’ям любові до України і українського народу”. Чиї величні вчинки – Світло. Чия сила у міцному корінні Дерева Роду, що не боїться дорости до Неба. Модераторка заходу Тетяна Скирда та керівник хору Петро Андрійчук

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин