Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
«Він нагадує мені огненну піч, з якої обережно вихоплюють вуглинки і, перекидаючи між пальцями, прикурюють». Шевченкіана · с. 10сторінка оригіналу ↗

До таїни Шевченкового слова

Слово Просвіти, №09 за 2026 рік

Михайло НАЄНКО Котляревський, Гоголь, Шевченко… Три генії, які створили духовність нової України, в якій ми досі живемо. До них існувала Україна-Русь із її високим Середньовіччям (автор «Слова про Ігорів похід»), Ренесансом (Іван Вишенський) і Бароко (Григорій Сковорода). Русь-Україну вони бачили крізь призму церковно-слов’янщини, яка для народу України залишалася офіційною, але не своєю власною. З появою романтичних «Енеїди» й «Наталки Полтавки» Котляревського, гоголівських «Вечорів на хуторі біля Диканьки», «Миргорода» й «Тараса Бульби», а особливо – Шевченкового «Кобзаря» український народ упізнав у них себе і відчув, що має сформовану духовність та власну історію. У 2025 році Михайло Наєнко видав три книжки про цих, покликаних Богом, суто українських геніїв, у яких зробив спробу окреслити їхнє ніби суто художнє, але й національне обличчя. Автор зачепив у них часом дискусійні, навіть дратівливі питання, залишаючись переконаним, що без них український народ залишався б не нацією, а звичайним населенням. У цих книгах українська література постає виразом національної духовності і водночас – явищем естетики, що стоїть в одному ряду з найвизначнішими здобутками світової культури й історії. Бо саме романтики, за висловом Віктора Гюго, керувалися найосновнішим гаслом літератури: треба творити народ. Пропонуємо з книги М. Наєнка «Алмаз мій чистий» студію про ідейно-естетичну особливість вершинного здобутку українського романтизму – про художнє слово Тараса Шевченка. Творчість – одне з найзагадковіших діянь людини. Іде воно, либонь, ще з часу створення світу, а розгадка природи його як була, так і нині залишається за сімома замками. Майже всі вже погодились, що високою поезією керують незбагненні закони, а їхня суть – поза людською свідомістю. Та це не означає, що про неї (суть) не можна міркувати і наближатися до її ядра. Протягом тривалого часу зверталась увага лише на зовнішні вияви чи ознаки творчості письменників. Століттями шукали впливів на неї «когось» чи «чогось», зв'язків із історією й філософією буття земного, а в кінці XIX ст. дійшла черга й до інтимного життя творців. Сформована внаслідок цього психоаналітична теорія стала тут цілком новою точкою відліку в науці про творчість, а оголене тіло й сексуальні орієнтації людей творчої праці – полем дослідницької діяльності вчених. В Україну ця теорія пробивалася з перешкодами і першими під її колеса потрапили, звичайно, найвизначніші художні постаті. Не минула ця чаша й Шевченкового генія. Наслідки поки що скромні або й ніякі. Крім епатажних «відкриттів», що Шевченко, виявляється, під сорочкою був голим і конституція його тілесної структури нічим не відрізнялась від конституції пересічної людини, в тих дослідженнях не виявилось. Зате на поверхню виплило дилетантське хуліганство щодо самого явища Шевченка. Зовні воно нагадує звуки відомої Моськи (О. Бузина. ВуТаШе. 2000), а внутрішньо виказує цілковиту порожнечу в тому місці авторів, де мала б бути Культура. Є думка, що неповага до імен, освячених народною славою, свідчить про невігластво; автор мав при цьому на увазі «не то, что, мол, не тронь авторитета, а то, что не тронь духовный опыт народа» (Л. Г. – 2001, № 3). Кожен письменник є частиною духовного досвіду народу. Крилатий вислів з цього приводу самого Шевченка загальновідомий і народився він під пером генія внаслідок найглибшого усвідомлення ним суті проблеми «творчість і життя». Життя, звичайно, і в найширшому (як феномен буття природи та суспільства), і у вужчому (як побутове влаштування особи) розумінні. Яким (у вужчому розумінні) було життя Шевченка? Можна сказати – кепським. Бо що то за життя, коли поет не мав ніколи навіть власного житла? Перебивався або в якійсь комірчині для прислуги, будучи кріпацьким козачком у пана Енгельгарда, або на випадкових квартирах у петербурзьких міщан, або на казенному утриманні в тюремних казармах, а доживав віку – в майстерні художньої академії Петербурга, мріючи все ж про хату і кімнату десь в Україні, над Дніпром. Мрія ця, як відомо, збулась, але після смерті, котра водночас і переконала весь інтелектуальний світ, що Канівська гора прийняла не просто домовину небіжчика з недалекого села на Звенигородщині, а домовину володаря дум і почуттів цього народу. Висоту тих дум і почуттів помітили вже сучасники Шевченка – від Г. Квітки-Основ'яненка, у якого під час читання Кобзаревого слова «волосся... на голові... настопужилося», до П. Куліша й М. Костомарова, які помітили, що секрет рідної мови відкрився тільки йому одному, і що поетична муза його «прорвала якийсь підземний заклеп, вже кілька віків замкнений багатьма замками». Серед тих, хто досліджував його творчість після смерті, протягом тривалого часу найточніші міркування про нього висловлювали не «чисті» науковці, а творці з художнім даром, яким Шевченкова постать уявлялася не постаттю смертної людини, а як образ, символ, метафора цієї людини. У наслідку з'явилося дивовижне міркування Івана Франка, що стало хрестоматійним і загальновідомим («Він був сином мужика – і став володарем у царстві духа..."), менш відоме – але не менш глибоке висловлювання В. Стефаника («В його словах показана нам далека-далека дорога до нашої майбутності...»), і майже зовсім не відомий (не цитований, принаймні) роздум О. Довженка, який довірив він тільки щоденниковим записам: «Кобзаря цитувати трудно. Він нагадує мені огненну піч, з якої обережно вихоплюють вуглинки і, перекидаючи їх між пальцями, прикурюють». Тут кинуто, по-перше, погляд на внутрішню енергію поетичної мови Кобзаря, а по-друге – дано картину трепетної «експлуатації» тієї енергії. З чого і як вона твориться – над цим почала замислюватись власне наука про літературу і то не раніше, як літ через п'ятдесят після смерті поета. Серед перших тут були С. Балей («З психології творчості поета», 1916), М. Богданович («Краса і сила», 1914), І. Айзеншток («Як працював Шевченко», 1940) та ін. Вони закладали фундамент новішого (після культурно-історичного) прочитання Шевченка – психоаналітичного й міфологічного (С. Балей), естетичного (М. Богданович) і певною мірою – біографічного (І. Айзеншток). Останнє почасти було вражене «класовою» (соцреалістичною) методологією, у С. Балея і М. Богдановича спостерігалась надто очевидна «первісність» розуміння проблеми, але всі вони цікавими були тому, що торкалися малознаної і головної для нас теми – специфіки Шевченкової праці як праці поетичної. Подекуди в названих (як і пізніших) дослідженнях робилися екскурси і в роботу Шевченка як живописця чи графіка, але осяжність і особливість її змушує звертатись до неї лише принагідно й, сказати б, без претензій. Поезія й малярство – речі загалом дуже віддалені одна від одної; хоч природа їх виростає загалом з одного – творчого – кореня, але фаховиті підходи до них завжди потребуватимуть специфічного, скажемо так, альпіністського спорядження. Про дуже ранній свій потяг до «писання» Шевченко чи не уперше зізнався у вірші «А. О. Козачковському» (1847), де йдеться про таємне («у бур’яні, щоб не почув хто, не побачив») «списування Сковороди». Вірш цей писаний уже в засланні, а згадав Шевченко про той свій ще дитячий «гріх» тому, що й тепер, будучи підневільним, він знову змушений «з віршами ховатись». Відоме також твердження поета, що з початківських літературних спроб він опублікував лише поему «Причинна» та його ж міркування «з висоти літ» про дивну тягу до писання в роки навчання у Брюллова. «Я хорошо знал, что живопись – моя будущая профессия, мой насущный хлеб, – міркує поет. – И вместо того, чтобы изучить ее глубокие таинства, и еще под руководством такого учителя, каков был бессмертный Брюллов, я сочинял стихи, за которые мне никто ни гроша не заплатил и которые, наконец, лишили меня свободы, и которые, несмотря на всемогущее бесчеловечное запрещение, я все-таки втихомолку кропаю... Право, странное это неугомонное призвание». Сучасники поета з різним ступенем достовірності згадують, що бачили Шевченкові перші вірші записаними на клаптиках паперу, які безсистемно розкидані були між його малярським начинням, по сусідству з живописними етюдами тощо. Частина тих записів (за свідченням П. Мартоса) усе-таки згорнута була в жмут і збережена під ліжком у якомусь ящику, щоб потім скласти перше видання «Кобзаря» (1840), а частина десь губилася й зникала і автор згодом просив своїх приятелів допомогти йому в розшуках тієї «пропажі». Але це вже було тоді, коли Шевченко, мабуть, глибше почав усвідомлювати, що поезія для нього – не побічне чи принагідне заняття, а щось варте серйознішої уваги і потрібне не лише йому самому. Будучи в засланні, він уже записував свої твори у «меншу» чи «більшу» книжки, з яких потім народилося друге видання «Кобзаря» (1860), а після звільнення з солдатчини окремі свої вірші поет записував у більш надійний для збереження «Журнал» (триптих «Доля», «Муза», «Слава»), в листи до друзів («Кума моя ія....»), на звороти своїх графічних робіт («Чи не покинуть нам, небого...») та ін. Подібна неорганізованість праці в творчій лабораторії поета загалом не новина в літературній практиці. Багато письменників, як і Шевченко, займалися живописом, музикою чи скульптурою, їхні кабінети сповнені були потрібним для цього «причандаллям», на столах хаотично тулилися всілякі заготовки для творення чи виконання «суміжних» творів, а між ними пролягали найвужчі стежки до власне літературної праці, розміщення яких відомі були тільки самому господареві. На тих стежках з'являлися періодично записи, яким судилося стати літературними шедеврами, а їхнім авторам – класиками художнього слова. Так було в художніх робітнях Й.-В. Гете чи Г. Ібсена, які довго не могли спинитися в виборі між живописом і літературою, А. Міцкевича, Ю. Словацького й Р. Роллана, які, крім слова, кохалися в музиці, та ін. Зосередитись на чомусь одному і відповідно поселити у своєму кабінеті чи на столі тільки літературну ауру деяким письменникам допомагав хтось із приятелів чи рідних. Син Г. Ібсена згадував, що його мати (тобто – дружина Г. Ібсена) здійснила два подвиги: позбавила норвежців від

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин