За доброю традицією щороку 9–10 березня відзначають Шевченківські дні. Цьогоріч вшанування не минуло без культурних подій у різних містах України та за кордоном: театральні постановки, літературні вечори, виставки й онлайн-читання.
Більшість цих заходів відбулися за активної участі громадської організації ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Зокрема, в Києві біля пам’ятника Кобзареві представники НСПУ та просвітяни провели спільну акцію. З палкими промовами до присутніх звернулися голова НСПУ Михайло Сидоржевський, член Головної Ради ВУТ «Просвіта», лавреат Шевченківської премії, народний художник України Валерій Франчук, лавреат Шевченківської премії, Герой України Анатолій Паламаренко, письменник Борис Пономаренко, а також інші знані літератори, військові, представники української творчої інтелігенції – усі ті, кого об'єднує, надихає і тримає в ці часи війни живе Шевченкове слово... Традиційно долучився хор «Просвіти». А в Каневі на Тарасовій Горі у день народження батька нації відбулося засідання тимчасової комісії Верховної Ради з питань розслідування можливих порушень у сфері культурної спадщини під час "великого будівництва". Як повідомила письменниця і громадська діячка Валентина Коваленко, обговорювалися проблемні питання щодо досі не зданого в експлуатацію "Шевченкахабу" та музеїв Шевченківського національного заповідника, які давно потребують ремонтно-реставраційних робіт... 9 березня, до дня народження Тараса Шевченка, українські захисники продекламували рядки його твору “Заповіт”. Слова Кобзаря прозвучали у виконанні військових, які сьогодні продовжують боротьбу за Україну. Відео опублікувала 58 окрема мотопіхотна бригада імені гетьмана Івана Виговського. “Слова Тараса Шевченка звучать крізь покоління. Сьогодні їх декламують ті, хто продовжує боротися за Україну”, – йдеться в повідомленні. Традиційно не залишився осторонь і Переяслав – місто, де Кобзар провів знаковий період свого життя та дез-під його пера вийшов славетний «Заповіт», повідомляє видання Proslav. До громадськості звернувся міський голова Переяслава Вячеслав Саулко, який поділився своїми роздумами про роль
Шевченка у житті кожного українця та розповів про міські ініціативи щодо вшанування його пам’яті. «Мабуть, життя кожного з нас із самого дитинства тісно пов’язане з іменем Тараса Шевченка. Ми ходили до школи, читали його вірші, вчили їх напам’ять, брали приклад і пишалися тим, що маємо такого великого генія людства. Сьогодні ми зібралися в цей чудовий весняний день, щоб вшанувати пам’ять цієї людини. Для мене як для міського голови це особлива гордість, адже ця велична постать жила, працювала саме тут і створила свої чи не найкращі твори»,– зазначив очільник міста. Вячеслав Саулко також поділився своєю давньою мрією щодо увічнення пам’яті Кобзаря в архітектурному просторі міста: «Останні роки вся моя робота і мрія сповнені надією відновити ту картину, яку малював Тарас Григорович у 1845 році, – пейзаж Вознесенського собору, тих культових споруд та каплички. Моя мрія – встановити пам’ятник саме на тому місці, де він стояв і змальовував цей краєвид, щоб усі люди, наші діти та нащадки могли це бачити». Окремо міський голова наголосив на важливості виходу видання «Кобзар Переяславський», яке вміщує твори, написані Шевченком на Переяславщині у період з 1845 по 1859 роки. Упорядником збірки виступила наукова співробітниця НІЕЗ «Переяслав» Наталія Павлик, а сам Вячеслав Саулко виступив меценатом видання. «Я впевнений, що мільйони туристів, які приходитимуть до наших музеїв, зможуть отримати це перше друковане видання нашого чудового “Кобзаря Переяславського”. Це наше, і воно зроблене вашими руками. Дякую колективу за підтримку починання вашої колеги. Коли Наталія Миколаївна звернулася до мене за допомогою, я сприйняв це як дар і покликання – зробити все для того, щоб посприяти. Дякую, що звернулися саме до мене, для мене це радісно і дуже особливо», – наголосив голова Переяслава. Упорядниця видання Наталія Пав-
Бійці 58 ОМПБр імені гетьмана Івана Виговського. Скріншот з відео
Хор «Просвіти» біля пам'ятника Шевченку. Фото Георгія Лук’янчука лик передала Музею «Заповіту» одразу 400 примірників унікального «Кобзаря Переяславського». Крім того, долучитися до творчої спадщини генія змогли всі охочі – примірники збірки як пам’ятний подарунок роздали присутнім прямо під час урочистостей», – повідомляє Proslav. Своєю чергою «Слово Просвіти» розповість про цікаву новинку в шевченкознавстві окремо. А ось у Чернігові в день Тараса Шевченка місцеві просвітяни не тільки поклали квіти до пам'ятника йому на Валу, але, як повідомив письменник і громадський діяч Василь Чепурний, провели акцію біля свого історичного будинку на вулиці Хлібопекарській, 10, що, на думку активістів, «був шахрайським способом відібраний у просвітян керівництвом обласної ради. Ніна Лемеш була головною виконавицею». Заступник голови обласного товариства "Просвіта" імені Т. Шевченка Валерій Рябченко, котрий недавно повернувся з фронту російсько-української війни, нагадав про історію перебування тут "Просвіти" та заявив, що організація починає процес повернення. Видання «ЧЕЛАЙН» в своїй статті про подію зазначає, що приміщення просвітяни планують повертати законним способом, бо воно було взято у 2021 році в оренду на 5 років іншою організацією, і термін оренди вже спливає. «Раніше про ту молодіжну організацію ніхто не чув, чим вона займалася чи займається. З наших джерел, це просто знайомі Ніни Лемеш. Але їхня угода буде закінчуватися. І ми претендуватимемо на приміщення. До того ж, нині ми створюємо ветеранську організацію і хочемо, щоб там надали приміщення не тільки «Просвіті», а й щоб ветеранська організація там була і ще аби там велася робота з сім’ями загиблих. Нам треба згуртуватися та повернути свою громадську діяльність. Наразі ми вивчаємо юридичні питання, як у законний спосіб можна повернутися до будівлі. Ми завжди дотримувалися патріотичних, продержавницьких позицій. А те, що сталося, – це просто диверсійна діяльність Лемеш і її команди», – зауважив Валерій Рябченко. Натомість «ЧЕЛАЙН» наводить коментар Ніни Лемеш, першої заступниці голови Чернігівської обласної ради, яка пояснила: «Я можу сказати, що я особисто жодним чином не робила того, про що пише автор. І якщо є якісь питання, то вони – до управління комунального майна, яке здійснює всі дії з комунальним майном нашої Чернігівської громади». Продовження на стор. 2.
День народження Кобзаря у Переяславі
«Особливий інтерес у молоді викликали історії кохання в житті Тараса Шевченка». Події · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Закінчення. Початок на стор. 1. Шевченківські дні
«Слово Просвіти» своєю чергою поінформує про перебіг подій довкола історичної будівлі просвітян у Чернігові. На одному подиху відбулася літературно-просвітницька зустріч «Світи, Шевченків заповіте» у філії № 1 КЗ «Міські публічні бібліотеки» ЖМР «ЛІТтера». Про незнаного Тараса Шевченка одинадцятикласникам 23 ліцею Житомира натхненно розповів Святослав Васильчук, очільник Житомирського об’єднання ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Сказати, що присутній молоді та просвітянам було цікаво, то нічого не сказати! Бо Святослав Карпович зміг так побудувати розповідь про маловідомі факти з життя і творчості пророка українського народу, що час пролетів непомітно. Лектор наголосив на важливості внеску творчості Шевченка в культуру українців у ХІХ сторіччі, пояснив, чому в радянській історіографії було прийнято подавати Шевченка як «старого діда у кожусі», також навів спогад Павла Шершевицького, коли Шевченко, перебуваючи на дні народженні у графині Тетяни Волотовської, розмовляв українською мовою, і поступово більшість присутніх перестали розмовляти французькою чи польською, а перейшли на рідну, українську. «Ось вам особистий приклад людини, яка має свою позицію!», — наголосив Святослав Васильчук. Особливий інтерес у молоді викликали історії кохання в житті Тараса Шевченка, лектор зупинився на двох жінках: княжні Варварі Репніній та нареченій письменника Ликері Полусмак. Останній закоханий письменник присвятив вірш, який Святослав Васильчук зачитав присутнім. Особливого настрою додала улюблена пісня Тараса Шевченка «Чаєчка», яка прозвучала у записі з фільму «Поет і княжна». До виступу долучились просвітянки. Зокрема з Шевченківськими днями присутніх привітала Антоніна Колосовська, а Людмила Заліщук подарувала книгозбірні альманах «Сівач» з творами майстрів слова Житомирщини та ІХ альманах Всеукраїнського фестивалю «Шодуарівська альтанка», запросивши творчу молодь надсилати свої роботи на цей конкурс. Гарним доповненням зустрічі стали передбачення від самого Кобзаря, які завчасно для гостей книгозбірні зробили бібліотекарки. Літературно-просвітницький захід «Світи, Шевченків заповіте» підготувала та провела завідувачка філії, просвітянка Лідія Охрименко». (Спеціально для «Слова Просвіти» написала Людмила Заліщук, фото авторки). В Івано-Франківській обласній філармонії відбулася прем’єра опери «Катерина» за мотивами однойменної поеми Тараса Шевченка. Постановку підготували спеціально до Шевченківських днів. У виставі взяли участь солісти, хор та симфонічний оркестр філармонії, а також студенти мистецьких навчальних закладів міста.
Підготував Ігор ЗОЦ
Просвітяни Чернігова
Святослав Васильчук з просвітянами та молоддю Житомира
«Особливий інтерес у молоді викликали історії кохання в житті Тараса Шевченка». Події · с. 2сторінка оригіналу ↗ У зв’язку з 90-річчям від дня народження, рішенням Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета видатний державний, громадський діяч, дисидент і мистецтвознавець Богдан Горинь відзначений орденом Святого праведного Філарета Милостивого.
Юрій ДОРОШЕНКО
З благословення Патріарха Філарета, відзнаку ювіляру вручив настоятель Свято-Володимирського патріаршого кафедрального собору протоієрей Борис Табачек. «Ви легендарна людина. Ви виборювали нашу незалежність у радянські часи, відбули концтабори, були тим народним депутатом, який проголошував нашу державність 1991 року, а потім утверджував її підвалини. Нехай цей орден буде символом того, що Святійший Патріарх Філарет і вся наша Церква цінує ваші заслуги перед Богом і Україною. Сьогодні ваш голос, як морального авторитету, надзвичайно потрібен для українського суспільства. Бажаю міцного здоров’я та многих благих літ праці на благо нашого народу. Нехай Господь, заступництвом святого Філарета Милостивого, дає вам сил для подальшої праці на благо нашої України», – сказав отець Борис,
вітаючи відомого політв’язня та літератора. «Роль Церкви в житті суспільства є надзвичайно важливою. Для нас, українців, потрібна церковна єдність. І ми повинні працювати над тим, щоб постала єдина Церква. Бо це умова для міцної консолідації нації. Нині гасло «За Бога та Україну» втілюють тепер наші героїчні воїни на полях кривавої російсько-української війни, жертвуючи навіть своїм життям заради Батьківщини та рідних. Я вдячний прийняти цю нагороду, бо знаю, який титанічний внесок зробив Патріарх Філарет для того, щоб у нас була незалежна від Москви Українська православна церква. Нас, політв’язнів, за любов до України Москва кидала до гулагів, а його прокляла, оголосивши анафему. Його надзвичайно глибокі та проникливі проповіді проймали мільйони українців, змушували робити вибір на користь українського Православ’я, закарбувалися вони назавжди і в моїй душі», – відповів Богдан Горинь. Він також пригадав, як свого часу організував ланцюг злуки між Львовом і Києвом, як зі своїми побратимами створював Українську гельсінську спілку, розповів про свою творчу працю. Орден Святого праведного Філарета Милостивого – нагорода, встановлена Патріаршим братством Святого праведного Філарета Милостивого, яке засноване 7 березня 2025 року та діє з благословення предстоятеля Української православної церкви Київського патріархату. Головою Патріаршого братства на установчих зборах обрано багаторічного члена Вищої церковної ради УПЦ Київського патріархату, голову Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, відомого письменника Павла Мовчана. Метою Патріаршого братства є сприяння об’єднанню українського Православ’я в єдину Церкву з патріаршим устроєм і утвердження традиційних духовних цінностей українського народу.
«Валерій Франчук шукає мецената, який любить Україну до глибини своєї кишені». · 3 Події · с. 3сторінка оригіналу ↗ 9 березня у Національному центрі «Український дім» відбулася церемонія вручення Національної премії України імені Тараса Шевченка – найвищої державної відзнаки за вагомий внесок у розвиток культури й мистецтва. Цьогоріч Шевченківська премія розширилася, а кількість номінацій уперше за весь час її існування зросла до 13. Додалися «Творче кураторство культурно-мистецьких проєктів», «Фотомистецтво» та «Дизайн», замість номінації «Література» з’явилися «Проза» та «Поезія», а музичний напрям розширила номінація «Концертно-виконавське мистецтво». Відповідний указ Президент України підписав у липні 2025 року. Перед початком церемонії гості та учасники заходу могли оглянути виставку творів лауреатів премії 2026 року, розміщену в атріумі Національного центру «Український дім». Виставка представила роботи митців, чиї проєкти стали знаковими подіями в сучасному українському мистецтві. У церемонії взяли участь Президент України Володимир Зеленський та перша леді Олена Зеленська, віцепрем’єрміністерка з гуманітарної політики України – міністерка культури України Тетяна Бережна, народні депутати України, митці та діячі культури, громадськість. Президент України звернувся до присутніх із промовою, у якій відзначив роль українських митців у формуванні національної ідентичності та підтримці суспільства під час війни. «Нам є чим пишатися. Нам є ким пишатись. І Шевченківська премія доводить це. Щороку вона відбувається попри все, попри війну. І попри все щороку – нові достойні переможці. І ця відзнака не стала формальністю, і вона в усіх сенсах цього слова зростає – стає більше номінацій, стає більше знакових робіт, більше приводів пишатися своїм мистецтвом, пишатися нашими творцями», – сказав Володимир Зеленський. Голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка Євген Нищук наголосив на значенні премії як важливої інституції культурної пам’яті та підтримки сучасних митців. «Шевченківська премія – це історія успіху української культури, яка завжди є ресурсом для того, щоб рухатися далі і перемагати силою нашої зброї, духу та єдності», – наголосив Євген Нищук. Лавреатами Національної премії України імені Тараса Шевченка 2026 року стали наступні митці. У номінації «Фотомистецтво» нагороду отримала Олена Гром за фотопроєкт «Вкрадена весна». Відзнаку вручив голова Комітету премії Євген Нищук. У номінації «Творче кураторство культурно-мистецьких проєктів» премію присуджено кураторам виставкового проєкту «Алла Горська. Боривітер» — Тетяні Гаук, Олені Грозовській, Михайлу Кулівнику, Катерині Лісовій та дизайнерці виставки Дар’ї Подольцевій. Також відзначено куратора Валерія Сахарука за культурно-мистецький проєкт «30х30. Сучасне українське мистецтво». Нагороди вручив Євген Нищук. У номінації «Концертно-виконавське мистецтво» премію отримала диригентка, художня керівниця Академічного хору імені П. Майбороди Українського радіо Юлія Ткач — за медіапроєкт «За крок до Перемоги», мистецькі цикли «Постаті», «Зустріч епох», концертні програми та фондові записи 2020–
2025 років. Нагороду вручила оперна співачка, народна артистка України Анжеліна Швачка. У номінації «Проза» лауреатами стали Юрій Щербак за книгу «Мертва пам’ять. Голоси і крики» та Павло Белянський за роман «Битись не можна відступити». Відзнаки вручив журналіст і телеведучий Вадим Карп’як, член Комітету премії. У номінації «Публіцистика і журналістика» лауреатом став Олег Криштопа за документальний роман «Радіо “Афродіта”». Диплом та Почесний знак вручив журналіст і телеведучий Вадим Карп’як, член Комітету премії. У номінації «Літературознавство і мистецтвознавство» премію отримали Олеся Авраменко за авторську серію книг «Accent» – «Білокур», «Приходько», «Тістол» – та Сергій Тримбач за книгу «Іван Миколайчук. Містерії долі». Нагороди лавреатам вручила театрознавиця, членкиня Комітету премії Ганна Веселовська. У номінації «Театральне мистецтво» лауреаткою стала режисерка Оксана Дмітрієва за постановки «Вертеп», «Жираф Монс», «Буря» та «Медея». Нагороду вручив музикант, член Комітету премії Олег Михайлюта (Фагот). У номінації «Кіномистецтво» нагороду отримав режисер і сценарист Павло Остріков за фільм «Ти — космос». Диплом та Почесний знак вручив кінознавець, член Комітету премії Андрій Халпахчі. У номінації «Декоративно-прикладне мистецтво» премію присудили майстру художнього скла Ігорю Мацієвському за серію робіт у межах мистецького проєкту «Народжені у вогні». Нагороду вручив народний художник України, президент Національної академії мистецтв України, член Комітету премії Віктор Сидоренко. У номінації «Візуальні мистецтва» лауреатом став скульптор Назар Білик — за створення «Меморіалу українським розвідникам» та серії скульптур «Збурений простір» і «Сплав». Нагороду вручив Віктор Сидоренко. З нагоди 65-річчя заснування Національної премії України імені Тараса Шевченка протягом цього року запланована низка подій, присвячених лауреатам премії та розвитку сучасної української культури. Завершили урочистості пісня на слова Тараса Шевченка з циклу «Давидові псалми» у виконанні Вероніки Осінцевої та композиція «Вистоїмо» у виконанні KOZAK SIROMAHA.
Текст і фото із сайту Міністерства культури України
Історія, яку почули і прожили
У Брюсселі, в Комітеті соціальної економіки Європарламенту, відбулася презентація книги «Історія, яку варто почути». Її автор – медик 110-ї окремої механізованої бригади, ветеран Євген Дубровський. Під час подій, присвячених річниці повномасштабного вторгнення, він розповів про свій бойовий шлях, про Авдіївку, побратимів і ціну, яку платить Україна за свободу. Нашу історію в Брюсселі не просто почули, її прожили разом із нами. Історія, яку пишуть люди, завжди суб’єктивна. І ця книга – не виняток. В її основі – щоденникові записи військового лікаря 110 ОМБр Євгена Дубровського, який безпосередньо брав участь у боях за Авдіївку з перших днів великої війни. Це чесна, проста й відверта розповідь про армійські будні, біль і втрати, дружбу й героїзм. Уже з перших сторінок читач занурюється у фронтову атмосферу та проходить разом із захисниками їхній важкий і величний шлях, повідомляється на офіційній сторінці Фейсбук 110 окремої механізованої бригади імені генералхорунжого Марка Безручка.
«Валерій Франчук шукає мецената, який любить Україну до глибини своєї кишені». · 3 Події · с. 3сторінка оригіналу ↗ Валерій Франчук створив цілий цикл картин, присвячених Тарасу Шевченку, які високо оцінені мистецтвознавцями, музеями і громадськістю. Але видати каталог цих картин під заголовком "Кобзар у творах Валерія Франчука" у художника коштів, на превеликий жаль, немає. Поки він писав літопис України в картинах, інші заробляли грубі гроші, а він, правда, маючи найвищі нагороди за свою творчість і визнання художником світового рівня, цих грошей заробити не зумів. Будучи вже літньою людиною, художник шукає мецената, який є патріотом України і, як то кажуть, любить Україну до глибини своєї кишені, який дасть кошти на видання цього каталогу. Натомість Валерій Франчук від щирого серця подарує чи компенсує витрати (це вже як розглядати), передавши у власність меценатові цей портрет Шевченка, опублікований в газеті.
Аполлінарія Франчук, дружина художника (Контакти митця в редакції)
«Принципова для Лесі Українки тема – орієнтація на Захід як шлях виходу з колоніальної залежності культури». Національна еліта · с. 4сторінка оригіналу ↗ В українському літературознавстві постать Лесі Українки традиційно осмислюється крізь призму поетичного й драматичного новаторства, громадянської мужності та жертовної відданості національній справі. Водночас значно менш системно досліджено один із принципових компонентів світогляду письменниці – осмислення Росії як імперської держави, її політичного устрою, культурних практик і антропологічних наслідків імперського панування для підкорених народів. Натомість саме в листах, публіцистиці й художніх творах Лесі Українки формується цілісне бачення Росії як деспотичного ладу, що суперечить європейським уявленням про свободу, гідність і людську суб’єктність та утверджує неволю як норму повсякденного існування.
Володимир АНТОФІЙЧУК, професор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
Світогляд Лесі Українки формувався в родинному колі, де національна ідея була формою щоденного життя, внутрішньою нормою мислення і поведінки. Особлива заслуга в цьому належить матері – Олені Пчілці, письменниці й громадській діячці, послідовній оборонниці української мови та культури, яка свідомо й наполегливо виховувала в дочці почуття національної гідності, історичної пам’яті та внутрішньої свободи. Саме в цьому родинному середовищі закладалися духовні й етичні підвалини, що згодом визначили безкомпромісність Лесиної позиції щодо будь-яких форм національного й людського поневолення. Попри це, зазначене питання тривалий час залишалося або марґіналізованим, або спрощеним. У радянській традиції воно свідомо нівелювалося, підмінюючись тезами про «спільний культурний простір» і «прогресивну роль російської культури», а в пізніших популярних інтерпретаціях нерідко зводилося до емоційних оцінок або до вибіркового цитування, відірваного від ширшого історичного та текстуального контексту. Тим часом у спадщині Лесі Українки, передусім у листах, публіцистиці та драматургії, сформульовано послідовну, внутрішньо цілісну й інтелектуально вивірену позицію, яка дозволяє говорити про письменницю як про одну з перших українських мислительок із чітко артикульованим антиімперським і, в сучасних термінах, антиколоніальним світоглядом. У цьому контексті принциповим постає поняття імперської антинорми, яким у статті означується спосіб осмислення Росії у світогляді Лесі Українки. Йдеться про такий тип політичного, культурного й антропологічного устрою, що суперечить європейським уявленням про свободу й людську гідність і системно заперечує їх як засадничі цінності. Російська імперія постає в Лесиному мисленні як деспотичний імперський лад, у якому неволя, страх, мовчання та внутрішня капітуляція перетворюються на норму життя. Саме в цьому сенсі імперія усвідомлюється як структура насильства, що чинить опір будь-яким формам гуманістичної нормалізації. Важливо наголосити, що для Лесі Українки Росія не була одновимірним поняттям. У її творах і листах розрізняємо кілька взаємопов’язаних рівнів осмислення: Росія як державна й політична система, побудована на деспотизмі, цензурі та приниженні особистості; Москва як культурно-антропологічний простір, чужий українському сприйняттю свободи; російська культура, яку вона добре знала, але принципово не визнавала універсальною нормою; росіяни як люди, щодо яких письменниця виявляла співчуття доти, доки вони не ототожнювали себе з імперським пануванням. Показово, що такі погляди Лесі Українки почали формуватися дуже рано. Уже в двадцятирічному віці, під час першої подорожі до Відня, у листі до Михайла Драгоманова від 17 березня 1891 року молода письменниця здійснює пряме й принципове порівняння європейської цивілізації з російським деспотизмом, осмислюючи побачене в категоріях свободи, прав людини, гідності та культурної норми, а не лише емоційно. Це пізнання Заходу разом із туристичними враженнями стало інтелектуальним і моральним критерієм, за допомогою якого Леся Українка дедалі виразніше усвідомлює колоніальний характер становища України в межах Російської імперії. Подальші тексти – від листів 1890-х років до памфлету «La voix d’une prisonnière russe» («Голос однієї російської ув’язненої») (1896), написаного французькою мовою для європейської спільноти, і драматичних творів початку ХХ століття, зокрема «Боярині» (1910), – лише поглиблюють і радикалізують цю позицію. Леся Українка категорично відмовилася від ілюзії «культурного примирення» з імперією, розкриваючи механізми духовного, мовного й психологічного поневолення, які не знімалися жодними деклараціями про «велич культури». У цьому переконуємося на основі корпусу доступних нині поетичних, художніх, епістолярних і публіцистичних текстів, надрукованих у повному академічному зібранні творів Лесі Українки в 14 томах (Луцьк, 2021). Залучення документів, недоступних або неактуалізованих у попередні десятиліття, а також зміна історичного й політичного горизонту сприйняття дозволяють по-новому прочитати Лесину спадщину як цілісну, глибоко продуману й морально вмотивовану відповідь на виклик імперського світу, що звучить сьогодні з особливою трагічною актуальністю. Перший виразно артикульований інтелектуальний злам у світогляді Лесі Українки пов’язаний з її поїздкою до Відня навесні 1891 року. Саме тоді вона вперше безпосередньо зіткнулася з європейським суспільним устроєм і змогла зіставити його з реальністю життя в межах Російської імперії. Лист до Михайла Драгоманова від 17 березня 1891 року – один із найважливіших документів не емоційного, а цивілізаційного порівняння. Початкове враження від Європи Леся Українка формулює як досвід радикальної інакшості: «Ніби я приїхала в якийсь инший світ – кращий світ, вільніший». Принципово важливо, що йдеться не про побутовий комфорт чи зовнішні культурні принади, а про відчуття свободи як суспільної норми, як природного стану людського співжиття. Це враження має зворотний, болісний ефект. Думка про повернення «у свій край» сприймається як моральний тягар. «Мені тепер ще тяжче буде у своєму краю, ніж досі було», – з цілковитою відвертістю зізнається адресантка. Ключовий у цьому листі мотив ганьби Леся Українка переживає як форму історичного й політичного самопізнання: «Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно». Неволя тут усвідомлюється як зовнішній примус, а що значно страшніше – як стан звички, як форма внутрішньої адаптації до підданства. Саме тому пробудження («я прокинулась») не приносить полегшення, а, навпаки, загострює біль: «Тяжко мені, і жаль, і болить». Уже в цьому ранньому тексті чітко проступає думка, яка згодом стане наскрізною в усій творчості письменниці – найнебезпечнішою є не сама неволя, а звикання до неї. Особливої ваги набуває опис політичного життя Відня, побачений очима людини з імперської околиці. Леся Українка не ідеалізує західний світ, розсудливо фіксує і його недоліки: «підкуп, донощицтво, брехню та мошенство» під час передвиборчої кампанії. Однак вирішальним для очевидиці став сам факт легальної політичної активності – можливість людям «зійтись,
де хочуть, говорити, як хочуть, змагатися про справи своєї країни». Тут проходить принципова межа між суспільством із вадами і суспільством, позбавленим свободи як такої. Російський імперський порядок Леся Українка характеризує як «відсталіший варіант» європейського розвитку, як іншу, деспотичну модель цивілізації, що суперечить самій ідеї громадянської гідності. Ще один важливий вимір цього досвіду – ставлення до російської культури й преси, побачене з європейської перспективи. Реакція на російські газети у Відні формулюється в різко іронічному ключі, їй стає «вчуже стидно» за них і водночас жаль «бідної російської публіки», змушеної читати навіть такі відносно ліберальні видання, як «Новости». Це не зверхність і не культурний снобізм, а критика замкненого інформаційного простору, у якому навіть лібералізм залишається внутрішньо обмеженим імперською рамкою. Показово, що з цим безпосередньо пов’язується ще одна принципова для Лесі Українки тема – орієнтація на Захід як шлях виходу з колоніальної залежності культури. Письменниця з радістю фіксує зростання «западничества», тобто орієнтації на Захід серед української молоді, бажання вивчати французьку, німецьку, англійську та італійську мови, аби читати європейські літератури в оригіналі. У цьому контексті особливого значення набуває спогад про суперечки з тими самими людьми, які ще зовсім недавно вважали російську літературу цілком достатньою й самодостатньою. Для Лесі Українки це питання культурного визволення: розширення духовного горизонту має подолати «невдалий дилетантизм», породжений замкненістю водному імперському культурному колі. Надзвичайно важливим доповненням до віденських роздумів Лесі Українки належить вважати її лист до брата Михайла Косача від 25 лютого 1891 року. Саме в ньому з’являється різко артикульована формула про «кацапську тиранію», яку письменниця з іронією бачить винесеною на італійську сцену в п’єсі Олексія Толстого «Іван Грозний». У дослідницькому прочитанні цей вислів треба розуміти як емоційно загострену номінацію імперського деспотизму російського типу, тобто такого устрою влади й підданства, який тримається на страхові, приниженні та звичці до несвободи. Згаданий лист засвідчує, що цивілізаційне прозріння Лесі Українки поєднувалося з чітко окресленою моральною безкомпромісністю. Письменниця відмовляється сприймати імперський деспотизм як естетично нейтральний або культурно допустимий феномен, придатний до «відстороненого» художнього споглядання. Лесин сумнів стосується передусім можливості адекватного мистецького відтворення суті тиранії для аудиторії, яка не має досвіду життя в умовах системного насильства. У такій перспективі «кацапська тиранія» трактується як внутрішній режим життя – спосіб поведінки, мовчання, підданської звички, що формується в імперській дійсності. Саме тому цей досвід важко передати сценічними засобами. Поза власним пережиттям він легко набуває рис гротеску або стилізації, втрачаючи свою справжню, травматичну сутність. Важливо, що цей сумнів виник ще до перегляду вистави. Уже після відвідин театру в листі до сестри Ольги Косач від 4 березня 1891 року Леся Українка фактично підтверджує власну інтуїцію. Порівнюючи реакцію публіки на оперу
Верді «Отелло», що викликала розчулення й сльози, з холодним, подекуди гостро іронічним сприйняттям «Івана Грозного», вона зауважує, що «ніхто не плакав», бо «нікого нітрошки не було жалко». Італійське виконання тиранії виявилося зовнішньо ефектним, проте внутрішньо непереконливим, бо актори «по-кацапськи» поводитися не вміли, жорстокість набувала гротескних, іноді й комічних рис. У цьому спостереженні виявляється принципова для Лесі Українки думка, відповідно до якої імперська тиранія – то історична фабула, певний тип державної політики, який чинить опір сценічному відтворенню поза життям у деспотичній системі. Саме в цьому сенсі її формула про «кацапську тиранію» означає передусім антропологічну модель насильства, непридатну до поверхової естетизації. Отже, віденські листи 1891 року переконливо доводять, що критичне ставлення Лесі Українки до Російської імперії не було наслідком пізніших політичних розчарувань чи емоційних спалахів. Воно формується рано як усвідомлення глибокої цивілізаційної прірви між свободою і деспотизмом, між відкритим культурним простором та імперською замкненістю. Саме цей досвід став відправною точкою для подальших роздумів письменниці про неволю – роздумів, які згодом набули універсальних форм у біблійних, античних та історичних сюжетах, але завжди мали цілком конкретну політичну адресу. Якщо лист із Відня 1891 року зафіксував перше цивілізаційне зіставлення Європи й Росії, то епістолярій Лесі Українки другої половини 1890-х років засвідчує вже сформований, концептуально осмислений досвід життя в імперії як у просторі неволі. Саме в листах цього періоду з’являється одна з найточніших метафор її політичного мислення – уявлення про Росію як «тюрму життя», де пригніченим виявляється національне буття й сама можливість вільного людського існування. У листі до Михайла Павлика від 19 квітня 1895 року Леся Українка говорить про повернення до Росії як про моральне й психологічне випробування. Думка про «се тюремне життя», за її словами, гнітить її й «сушить серце». Йдеться, звичайно, не про фізичне ув’язнення, а про структурну несвободу, що пронизує повсякдення: цензурні обмеження, заборони, атмосферу страху й приниження, у якій людина змушена перебувати постійно. Характерна риса цього листування – виразна відмова Лесі Українки змиритися з таким станом у пасивно-жертовній формі. Її слова про неможливість «терпіти мовчки під’яремного життя» виражають емоційний спротив, поєднаний з етичною позицією, згідно з якою мовчання перетворюється на форму співучасті в неволі. Згодом ця думка знайде художнє втілення в драматургії письменниці, де мовчання, внутрішня капітуляція й страх постають трагедією, не меншою за відкритий примус. У публіцистичних і приватних висловлюваннях цього часу Росія постає у Лесі Українки як держава, що культивує масштабність зла. Іронічна формула про «величезну Росію», де «голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство, тиранія без кінця» самі стають «колосальними», виявляє принципово важливу рису імперського мислення, за якої предметом гордості стають не культурні досягнення, а масштаби власного насильства. Імперська «велич» осмислюється як велич пірамід, зведених на приниженні людини.
Національна еліта 5 · «Звернення до біблійних і античних сюжетів становить один із найглибших аспектів її поетики». · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Водночас Леся Українка розуміє імперію значно глибше, ніж лише як політичну вертикаль. У її листах дедалі виразніше проступає усвідомлення того, що імперський порядок відтворюється через звичку до неволі, через суспільну апатію й згоду жити «під кайданами». Саме тому Лесина критика Росії має подвійний вимір – політичний і антропологічний: імперія калічить людину, формуючи в ній почуття безправ’я як звичну норму існування. Досвід життя в «тюрмі народів» поступово спонукає Лесю Українку шукати різні форми висловлення теми неволі. Пряма мова поєднується з опосередкованою – історичною й символічною. Усвідомлення обмежень відкритого політичного слова в умовах цензури спрямовує письменницю на активне використання історичних і міфологічних аналогій, що допомагає побачити механізми поневолення в ширшій, позаімперській перспективі. Так визріває особлива поетика неволі, яка згодом розгорнеться в біблійних, античних і середньовічних сюжетах. Саме тому листи 1890-х років становлять перехідний етап між раннім цивілізаційним прозрінням і подальшою художньою універсалізацією теми неволі. У них Російська імперія осмислюється як модель деспотичного світу, що потребує аналізу в категоріях історії, культури й людської гідності. Цей досвід безпосередньо підводить Лесю Українку до використання біблійних і античних наративів, де проблема неволі розкривається у своїх найзагальніших і водночас найгостріших формах. Звернення Лесі Українки до біблійних і античних сюжетів упродовж усієї творчості становить один із найглибших і водночас найбільш спрощуваних аспектів її поетики. Протягом тривалого часу цей вибір пояснювали екзотизмом, абстрактним гуманізмом або прагненням віддалитися від актуальної політичної проблематики. Однак у світлі її листів, публіцистики та художніх текстів стає очевидним, що такі тлумачення не відповідають ані масштабові творчого задуму, ані цілісності інтелектуальної позиції письменниці. Для Лесі Українки біблійна й антична історія виконувала функцію принципового інтелектуального інструмента осмислення неволі в умовах імперського тиску. Передусім треба наголосити на цензурно-історичному чиннику. В умовах Російської імперії пряма розмова про колоніальне становище України, про деспотизм влади та механізми національного пригнічення була майже неможливою. У цій ситуації біблійні й античні сюжети ставали формою опосередкованої, але надзвичайно напруженої політичної мови. Звертаючись до Єгипту, Вавилону, Риму чи Еллади, Леся Українка аналізувала структуру імперії, уникаючи конкретних історичних назв, але з чіткою впізнаваністю сучасних їй реалій. Водночас цей вибір мав значно глибше підґрунтя, ніж тактичне обходження цензури. Художня трансформація біблійних і античних колізій у тодішніх суспільнополітичних реаліях розкривала неволю як повторювану модель світової історії. Єгипетський і вавилонський полони, римське панування, доля підкорених народів античності постають у її творчості як варіанти єдиного цивілізаційного сценарію, у якому імперія спрямована на руйнування свободи особистості та колективної ідентичності. Особливо показовою в цьому контексті видається біблійна символіка. Леся Українка неодноразово зверталася до образів Ізраїлю в неволі, Вавилону як уособлення насильницької могутності, Єгипту як простору примусової праці й приниження. У таких творах, як «Вавилонський полон», «На руїнах», «В дому роботи, в країні неволі», біблійний хронотоп співвідноситься з українським історичним контекстом кінця ХІХ – початку ХХ століття. Цей художній прийом не має характеру прямої алегорії. Біблійна історія функціонує тут як універсальний культурний код, що дозволяє впізнавати сучасність у формах давньої оповіді. Окремої уваги заслуговують твори, вилучені або маргіналізовані в радянських виданнях, зокрема поезія «І ти колись боролась, мов Ізраїль» (1904). У цьому тексті тема неволі досягає граничного напруження. Риторичні запитання про тривалість полону, втрату «скрижалей серця» та перетворення «землі обітованої» на Єгипет безпосередньо проєктуються на долю України в межах імперії. Сам факт вилучення цього вірша з канонічних публікацій радянського періоду лише підтверджує політичну гостроту тексту та його ідейну небезпечність для офіційної доктрини. Поезія «І ти колись боролась, мов Ізраїль» належить до тих творів Лесі Українки, у яких біблійний наратив перестає виконувати функцію узагальненої метафори неволі й перетворюється на розгорнуту історіософську модель української катастрофи. Біблійна типологія Ізраїль, Єгипет, Червоне море, пустеля, Вавилон накладається безпосередньо на український історичний досвід, зокрема на події Хмельниччини та їх драматичні наслідки. Принципово важливо, що цей текст не має втішального чи месіянського спрямування. Навпаки, це один із найтрагічніших Лесиних віршів, у якому біблійна історія не гарантує автоматичного спасіння й не знімає відповідальності з самого народу. Початковий рядок «І ти колись боролась, мов Ізраїль…» задає типологічне зіставлення без романтизації. Україна осмислюється як народ, що отримав шанс визволення через постать Богдана Хмельницького, але не зміг реалізувати його до кінця. Гетьман тут не ідеалізується, під його проводом вороги відступають, однак далі з’являється фатальний мотив угоди з «духом часу». Цей «дух» – не божественне начало, а історична сила, що спочатку визнала перемогу, а згодом її зрадила. Саме в цій точці формується ключова формула колоніальної катастрофи: «І знов настав єгипетський полон, / Та не в чужій землі, а в нашій власній». Неволя осмислюється не як зовнішній примус і не як наслідок фізичного вигнання, а як стан, укорінений у самій «землі обітованій». Цей мотив згодом набуде художнього розвитку і в «Боярині», де Москва постане як простір внутрішньої деградації, і в діалозі «В дому роботи, в країні неволі», де показано звикання до рабства, і в публіцистичному понятті «кацапської тиранії» як режиму життя, а не лише влади. Біблійний сюжет Виходу зазнає у вірші радикальної інверсії. Червоне море не стає шляхом до свободи й не знищує фараона, а поглинає власний народ: «Такий для нас був вихід із Єгипту, / Немов потоп». Визволення, здійснене без внутрішньої готовності, обертається катастрофою; вихід відбувається не в пустелю очищення, а в пустелю спустошення. Образ «нового Ізраїлю» в пустелі підкреслює драму народу, який має землю й історію, але втрачає віру у власний шлях. Навіть поява «духа величного», що веде вогняним стовпом, не стає запорукою єдності, бо замість руху вперед настає розпорошення й нові полони. Це не поразка від зовнішніх ворогів, а форма внутрішнього розпаду – та сама внутрішня капітуляція, яку Леся Українка послідовно фіксує у своїх листах і драматургії. Фінал поезії «І ти колись боролась, мов Ізраїль» побудований як низка болісних запитань: коли скінчиться полон, чому рідний край став Єгиптом, коли загине «новий Вавилон»? Відкрита кінцівка має принциповий характер. Леся Українка відмовляється від фальшивої есхатології й не обіцяє спасіння без нового заповіту, без відновлення «скрижалей серця». Саме цим вірш остаточно закріплює біблійну поетику неволі як інструмент радикального історичного самопізнання. Антична історія в творчості Лесі Українки розкриває інший культурноцивілізаційний вимір неволі. У драмах «Кассандра» (1907) та «Оргія» (1913) імперія осмислюється як сила, спрямована на знищення культурного голосу підкореного народу. Трагедія Кассандри розгортається як трагедія правди, приреченої на глухоту; доля митця в «Оргії» – трагедія вибору між внутрішньою свободою і комфортною зрадою. До цього античного кола органічно належить і драма «В катакомбах» (1906), де постать імператора Нерона функціонує як символ крайньої форми самодержавного деспотизму. Жорстокість, сваволя, зневага до людського життя й духовної гідності перетворюють Нерона на узагальнений образ імператора-тирана. Цей образ виходить далеко за межі римської історії й легко проєктується на будь-яку форму абсолютної влади, зокрема на російське самодержавство. Йдеться про типологічну спорідненість імперських режимів, що використовують однакові механізми насильства й страху. Зрештою, для Лесі Українки постать тирана (чи Нерона, чи будь-якого іншого імперського володаря) ніколи не була вичерпним поясненням феномена неволі. Письменницю дедалі більше цікавить питання, яким чином тиранія продовжує існувати поза особою правителя, яким чином ця деспотична форма правління вкорінюється в повсякденному житті, звичках, типах мислення й поведінки самих поневолених. Саме цей зсув уваги від фігури імператора визначає перехід від образів абсолютної влади до аналізу внутрішнього світу підданства. Особливе місце в цьому контексті посідає діалог «В дому роботи, в країні неволі» (1906), у якому універсальна модель імперської неволі набуває виразно антропологічного виміру. Звертаючись до біблійного сюжету єгипетського рабства, Леся Українка відмовляється від прямої історичної конкретизації, зосереджуючи увагу на внутрішніх механізмах функціонування деспотичної системи. Розмова між рабом-гебреєм і рабомєгиптянином розкриває два принципово різні способи існування в умовах неволі. Гебрей переживає рабство як абсолютне зло, як насильство, що руйнує людську гідність і потребує радикального заперечення. Єгиптянин, перебуваючи в тих самих умовах примусу, внутрішньо приймає імперський порядок, знаходить у ньому сенс, професійну гордість і навіть естетичне задоволення від участі у «великій будові». Саме цей тип підданства – звиклого, добровільного, «робітного» – постає в тексті як справжня опора імперії. Принципово важливо, що в цьому діалозі тиранія зображується не через постать фараона, не через систему фізичного насильства, а через буденність неволі, яка перетворюється на норму життя. Імперія існує завдяки тим, хто, залишаючись рабом, ототожнює себе з її цінностями, мріє про вдосконалення її символів і ладен добровільно й охоче їй служити. У такій перспективі неволя показана як внутрішній стан, що відтворюється самими поневоленими, незалежно від сили зовнішнього примусу. Саме цей антропологічний ракурс дозволяє глибше зрозуміти Лесине осмислення імперської тиранії як явища, що чинить опір прямому художньому відтворенню. Поза досвідом внутрішнього прийняття неволі деспотизм легко редукується до зовнішньої жорстокості або гротескної стилізації. Таким чином діалог «В дому роботи, вкраїні неволі» виконує роль ключової ланки між біблійними й античними моделями поневолення та пізнішими драматичними текстами, у яких імперія набуває вже конкретного історичного обличчя.
Отже, біблійні й античні сюжети у творчості Лесі Українки формують цілісну модель осмислення неволі, що поєднує політичний, моральний і культурний виміри. Через ці сюжети письменниця розкриває образ Росії як одну з нових інкарнацій імперського деспотизму, добре знану світовій історії. Така універсалізація не розмиває конкретики, а, навпаки, загострює її. Історична дистанція давала письменниці змогу з винятковою точністю виявляти механізми поневолення: страх, мовчання, звикання, внутрішню капітуляцію, що їх вона спостерігала в тодішній імперській дійсності. З цього погляду біблійні й античні образи сприймаються як своєрідне дзеркало Росії, у якому імперська реальність проступає без прикрас і самооправдань. Проте таке художнє «віддзеркалювання» імперії не вичерпувало всіх можливостей висловлення і не завжди відповідало потребі безпосередньої реакції на актуальні виклики часу. Логіка поступового прояснення імперського механізму розгортається в кількох жанрових площинах паралельно. Поряд із художніми формами Леся Українка звертається до публічної інтелектуальної інтервенції, свідомо відмовляючись від алегорій та історичних масок. Якщо художні тексти дозволяли їй осмислювати імперію в тривалій історичній і культурній перспективі, то публіцистика ставала формою негайної моральної відповіді на конкретні прояви імперського насильства й культурного компромісу. Саме в такому ключі треба розглядати появу французькомовного памфлету «La voix d’une prisonnière russe» («Голос однієї російської ув’язненої») (1896), який передує багатьом її пізнішим драматичним творам і водночас фіксує граничний рівень відкритості антиімперської позиції. Обставини появи твору з виразними рисами політичного памфлету мають визначальне значення для його інтерпретації. Він адресувався передусім західному читачеві: поетам, мистцям, інтелектуалам Франції, які 1896 року вітали російського імператора у Версалі. Леся Українка реагує насамперед на моральний компроміс європейської культури, готової захоплюватися імперською «величчю», відсуваючи на марґінес її тиранічну природу. Уже в перших абзацах памфлету окреслюється ключова опозиція: гучні голоси слави та тихий, проте вільний голос ув’язненої. Авторка свідомо відмовилася від авторитету «великих імен» і протиставила їм етичну чистоту власного голосу, не зіпсованого співучастю в насильстві. Формула «можна все згнітити, за винятком голосу душі» звучить як твердження про останній простір спротиву, недосяжний для імперської машини. Найгостріший нерв памфлету спрямований проти добровільного служіння мистецтва деспотії. Леся Українка беззастережно засуджує поетів і артистів, які «дзвенять ланками своїх добровільно накладених кайданів». Тут із максимальною чіткістю сформульовано думку, що проходить крізь усю її творчість: добровільна неволя має гірший моральний вимір, ніж примусова. Імперія постає як цілеспрямовано вибудувана система спокуси, що купує лояльність митців славою, комфортом і суспільним визнанням. У творі Росія осмислюється як гіпертрофована імперія, яка зробила «велич» своєю ідеологією. Леся Українка іронічно й водночас із моторошною точністю розкладає це поняття на складники: величезні простори, величезні заслання, величезний голод, величезна тиранія. Рефрен «Росія величезна» послідовно викриває порожнечу імперського пафосу. Особливо промовистим у цьому контексті мислиться зіставлення російських «пірамід» з
Закінчення на стор. 15.
Слово многоцінне 6 «У мовознавстві зроблено значно більший крок у справі встановлення часу постання української мови». · с. 6сторінка оригіналу ↗ Дмитро ЧОБІТ
Продовження. Початок у ч.ч. 2–6 за 2026 р.
З наведеного уривку праці О. Шахматова добре видно, що про жодну «єдину давньоруську народність» півдня і півночі, тобто слов’янського населення Середнього Придніпров’я і угро-фінів Північно-Східної Балтики, не може бути мови, бо вони жили зовсім в інших географічних і кліматичних умовах, вели різний спосіб господарства, перебували на різних ступенях суспільного розвитку й розмовляли зовсім іншими мовами, належними до цілком різних мовних сімей. Зі слів О. Шахматова видно, що «єдності» не було навіть серед жителів півночі, де самі «варяги, – за словами академіка, – не змішувалися з місцевим населенням і не входили у його життя». Усе це є яскравими свідченнями абсолютної надуманості тези про так звану єдину давньоруську мову («общерусский язык), яку пропагував той самий О. Шахматов! Такої єдності не було навіть на півночі, бо тамтешні народи теж були різні, мали власні мови і жили в різних місцевостях на величезній території. Ось як про це говорить одна з трьох редакцій «Повісті минулих літ», наведена О. Шахматовим: «І по тих містах суть знаходилися варяги, а перші населяли Новгород, словени, Полоцьк – кривичі, Ростов – меря, на Білому озері – весь, в Муромі – мурома; і тим усім володів Рюрик»108. Згадані словени і кривичі – це прийшлі у VII–VIII ст. на ці північні балто-фінські землі західні слов’янилехіти, тобто вони на час прибуття у 862 р. нормана Рюрика навіть не належали до східних слов’ян, не кажучи про названі в літописі угро-фінські народності: мерю, весь, мурому. Словени, кривичі, меря, весь, мурома, корела, мещера, водь, ерзя та інші угро-фінські народи згодом стали основою для творення у XIII– XVIIІ ст. нового московського народу, представників якого Катерина ІІ звеліла називати прикметниками «русскій» і «русская»109. В умовах Російської імперії на усій території від Балтики до Уралу під тиском шовіністично-колоніальної адміністрації та місіонерської діяльності, підпорядкованої цареві православної церкви, угро-фіни поступово втрачали свою материнську мову і ставали «русскімі». Цей жахливий імперський процес асимляції угро-фінських народів не завершився у ХІХ ст., він триває в Російській Федерації й досі. Щоб не пояснювати світу й самому російському народу, звідки він взявся і куди поділися десятки угро-фінських народів Московії, там придумали імперський міф про так звану «єдину давньоруську народність», а від 2021 року стали тотально пропагувати ще одну імперську нісенітницю про те, що нібито «росіяни і українці – один народ». Апологети великоросійської шовіністичної доктрини дуже не люблять вказувати хронологію й обставини про те, коли виникли та існували так звані єдина давньоруська народність і єдина давньоруська мова, однак усі радянські видання з історії та мовознавства, які торкалися цієї теми, неодмінно стверджували, що внаслідок монголо-татарського нашестя так звана єдина давньоруська народність остаточно розпалася у XIV ст. Відповідно початок виникнення української мови також відносили до XIV ст.110 Абсурдність цієї концепції чудово пояснюють слова визначного українського мовознавця, члена-кореспондента НАН України Ореста Ткаченка:
«Якщо ставити в залежність розпад єдиного давньоруського народу і єдиної давньоруської мови від монголотатарської навали, то відразу постає кілька питань, на які важко знайти відповідь. Перше з цих питань полягає в тому, як пояснити таку «блискавичну» швидкість виникнення нових мов. Адже на підставі цієї концепції три східнослов’янські мови виникли у XIV ст., тим часом як монголо-татарська навала і пов’язані з нею поділи припадають на середину ХІІІ ст. Незрозуміло, як протягом 50–60 років могло виникнути три мови, якщо попередньо їх не існувало і була одна мова. Процес виникнення мов вимагає значно більше часу»111. З огляду на вищенаведене мусимо подати і власне бачення щодо порушеної теми про так звані «єдину давньоруську народність» і «єдину давньоруську мову», які нібито існували у період з кінця ІХ до ХІІ ст. на просторі від Чорного до Білого морів. Про те, що це є чистої води вигадка, видно з часу, коли вона нібито існувала – якихось 200 років. За такий короткий відрізок часу не могла виникнути і сформуватися єдина мова одночасно у різних мовних групах – слов’ян Середнього Придніпров’я і угро-фінів далекої півночі. Для відмови від материнської мови у слов’ян не було жодних причин і підстав, а в угро-фінів ситуація складалася в цілком іншому руслі, про це дуже добре написав радянський історик Микола Петровський, який стверджував, що в угро-фінському Заліссі пройшла асиміляція корінного населення за допомогою адміністративному тиску і християнізації цього краю, у ході його слов’янської колонізації. «Великоросія побудована на костях «інородців», і навряд чи останні дуже втішені тим, що в жилах великоросів тече 80% їхньої крові»112. Процес зросійщення угро-фінських народів на просторах від Північно-Східної Балтики до Середньої Волги тривав століттями і не завершився до ХХІ століття! Але до цього колонізаторського явища українці не мали й не мають жодного стосунку. Тему виникнення та становлення московського народу, який прийняв своєю самоназвою прикметник «русскій», досить докладно й аргументовано висвітлив український дослідник Володимир Білінський у низці прекрасних науково-пізнавальних видань113. Слід віддати належне одному з кращих синів України Володимиру Білінському: він зробив те, що мав би значно професійніше робити Інститут історії України НАН України. Цей самородок-дослідник, керуючись почуттям синівського обов’язку перед Вітчизною, вивчав історію свого народу на основі джерел і зробив низку цікавих відкриттів і вагомих історичних здобутків. Володимир Білінський показав правду про далеке минуле України-Русі та Московії. Про таких, як він, жертовних дослідників ще у VI ст. н.е. дуже добре написав візантійський історик і поет Агафій Міринейський: «Дослідження історії є справою найвеличнішою і святою, що стоїть вище будь-якого іншого заняття»114. Володимир Білінський робив святу справу для свого народу, наведені ним численні історичні факти, які розкривали справжнє загарбницьке минуле Московії, не знайшли підтримки вітчизняної академічної історичної науки – навпаки, там вже у часи Незалежності України ніяк не могли розстатися з колоніальним історичним спадком і продовжували писати в традиційному руслі васалів московської лженауки. Назвемо ще один історіографічний випадок, пов’язаний із твердженнями відомих українських істориків у колективній монографії, присвяченій походженню українського народу. Там написано, що «початком етнічної історії українського народу можна вважати другу половину ІХ ст., коли постала держава «Руська земля» і почала утверджуватися колективна самоназва давньоукраїнської спільноти»115. Тут ми спостерігаємо деякий прогрес, бо замість «єдиної давньоруської народності» історики заговорили про давньоукраїнську спільноту, але її історію чомусь починають щойно з другої половини ІХ ст., зовсім не пояснюючи чому. Але і так можна здогадатися – у 882 р., згідно з «Повістю минулих літ», воєнний загін варягів, словен, чуді, весі захопив Київ і встановив у ньому свою владу. Отже, автори нічим не обґрунтовують свій висновок про початок етнічної історії українського народу та утвердження давньоукраїнської спільноти саме у другій половині ІХ ст. Однак у мовознавстві зроблено значно більший крок у справі встановлення часу постання української мови, а отже і народу, який є її носієм. Українська мова, за висновками мовознавців, як ми писали вище, виокремилася безпосередньо із праслов’янської та існувала як самостійна вже у V–VI ст. Тобто різниця між кінцем ІХ ст., у якому, згідно з твердженнями деяких українських істориків, нібито почала формуватися «етнічна історія українського народу», складає пів тисячі років!!! Як такий стан може існувати в теперішній українській академічній науці? Історики пишуть одне, а мовознавці – цілком інше. Адже істориків і мовознавців об’єднує Національна Академія Наук України, та й працюють вони в будинку під одним дахом на вулиці Михайла Грушевського, 4, у Києві, тільки на різних поверхах у прямому й переносному розумінні. Однак дійсний час постання української мови та українського народу є важливим фактором для вирішення головного питання нашого дослідження – часу першовитоків української національної держави, тому мусимо цьому питанню приділити особливу увагу.
Розділ ІV Спростування російських імперських міфів крізь призму постання української мови 1. Відкриття Степана Смаль-Стоцького У 1913 році у Відні вийшла книжка українського мовознавця Степана Смаль-Стоцького у співпраці з Теодором Ґартнером під назвою «Grammatik der ruthenischen (ukrainischen) Sprache», що в перекладі з німецької означає «Граматика русинської (української) мови»116. Цій праці судилося стати важливою віхою в історії української мови і українського народу. «Ледве чи яка-небудь книжка з слов’янського мовознавства, особливо українського мовознавства, – писав згодом Юрій Шевельов, – в ті роки викликала такий вибух відгуків, і то поспіль негативних, як ця»117. Що саме стало причиною критики і хто виступав у ролі викривачів? З цього приводу Ю. Шевельов, який докладно вивчив це питання, писав: «Хронологічно перед у розгромі вів Алексей Шахматов, 1914. Негативний присуд його і світової науки стосувався, власне, не всієї книжки, а тільки її останнього розділу «Становище русинської мови поміж слов’янських мов» – сорок сторінок із загального числа 500! Решта 460 сторінок, присвячених описові сучасної української мови, не схвилювала мужів науки»118. Цей розділ мав назву «Die Stellung des Ruthenisehen innerhalb der slawischen
Sprachen» («Становище русинської серед інших слов’янських мов»). На той час, тобто у 1913 р., в Австрії та Галичині, яка входила до її складу, русинською називали українську мову. Розділ охоплював рівно 40 сторінок, у ньому С. Смаль-Стоцький навів чимало прикладів та подав кілька порівняльних таблиць119. У цьому розділі С. Смаль-Стоцький здійснив порівняння української, російської і сербської мов та виявив, що українська мова має більше спільних ознак із сербською, ніж з російською. Іу фонетичному відношенні українська мова стояла найближче до сербської мови з усіх слов’янських мов. З цього факту випливала низка висновків, які ставили під великий сумнів існування так званої спільної давньоруської мови («общерусского языка»). На той час слов’янознавці дотримувалися думки про те, що праслов’янська мова остаточно розпалася в V– VI ст. н.е. Історію південних і західних слов’ян як самостійних народів виводили з цього ж часу. Про жодні «спільні» мови західних чи південних слов’ян не йшлося. На цьому тлі твердження російських мовознавців про якусь спільну «давньоруську мову», з якої нібито походять росіяни, українці і білоруси, для С. Смаль-Стоцького виглядало анахронізмом. Очевидна близькість рис і навіть лексики української і сербської мов спонукали С. Смаль-Стоцького до висновку, що українська мова так само, які сербська та інші мови західних і південних слов’ян, виокремилася безпосередньо з праслов’янської мови. Таке твердження порушувало загальноприйнятий російський канон первісної єдності трьох східнослов’янських мов і руйнувало концепцію О. Шахматова, яку він розробляв впродовж десятиліть. Ось чому найпершим і гострим критиком С. Смаль-Стоцького виступив саме О. Шахматов та інші російські мовознавці. Хвиля критики не вщухала довший час. До числа критиків долучилися добре відомі мовознавці, зокрема хорватський лінгвіст Ватрослав Ягич і польський славіст Тадеуш Лер-Сплавінський, вони тоді також захищали російську концепцію О. Шахматова про «общерусский язык» і відмовляли українцям у праві на самобутність. На той час С. Смаль-Стоцький не знайшов належних і достатніх аргументів, щоб захистити свої наукові висновки про походження української мови безпосередньо з праслов’янської. З цього приводу Ю. Шевельов зазначив: «Фактом залишається, що теорія Смаль-Стоцького, як її подано в його граматиці, була методологічно безпорадна і що він своєї тези не довів»120. Разом з тим Ю. Шевельов наголосив: «Гра супротивників Смаль-Стоцького, правду кажучи, не була цілком чесною. Не довести чогось не означає довести протилежне, а саме так це потрактовано. У нашому випадку не доведено, що давньоруська мова не існувала, але це не означає, що доведено, що вона існувала: а саме так поразка Смаль- Стоцького тлумачилася в славістиці в часі від 1913 року до сьогодні»121. С. Смаль-Стоцький написав і опублікував ще кілька праць на теми слов’янознавства122. Його погляди поділяли українські вчені першої половини ХХ ст., зокрема Вадим Щербаківський123, Дмитро Дорошенко124. Однак незаслужена критика з боку російських мовознавців і відомих європейських славістів позбавила його доступу до провідних філологічних видань та негативно позначилася на його науковій творчості. Безперечна заслуга Степана Смаль-
«Українська розмовна мова переконливо простежується з VII ст. і до наших днів». 7 Слово многоцінне · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Стоцького (1859–1938) полягає в тому, що він першим висловив і опублікував свої критичні заперечення щодо російської концепції про єдиний давньоруський народ і єдину давньоруську мову, він першим заявив, що жодного «общерусского языка» ніколи не було, а українська мова бере свій зачин безпосередньо з праслов’янської мови. То було справжнє відкриття у мовознавстві, яке тоді слов’янознавці не оцінили правильно. Час довів достовірність написаного С. Смаль-Стоцьким ще в 1913 році. Праці С. Смаль-Стоцького викликали дискусію в науковому світі й тим підштовхнули до подальших досліджень і пошуків істини. Зрештою ці пошуки призвели до того, що мовознавці переконливо довели дві головні речі: жодної спільної «давньоруської мови» і «давньоруського народу» ніколи не було, це перше, і друге – українська мова виокремилася безпосередньо з лона праслов’янської. У витоках цього історичного факту лежить відкриття Степана Смаль-Стоцького – одного з кращих синів України. 2. Походження української мови у працях Юрія Шевельова Провідну роль у справі руйнування російських імперських міфів про так звані «єдиний давньоруський народ» і «єдину давньоруську мову» відіграв Юрій Шевельов – славіст зі світовим іменем. За походженням Юрій Шевельов (1908–2002) був чистокровним німцем, його батько Володимир Шнайдер, генерал-майор російської армії, у зв’язку з початком Першої світової війни змінив прізвище на Шевельов. Мати Варвара Медер125. Однак Юрій став щирим українцем і присвятив своє життя дослідженню української мови, він автор понад 800 наукових публікацій, серед них кілька фундаментальних монографій. Головна праця його життя «Історична фонологія української мови» опублікована англійською мовою у 1979 році, переклад українською мовою обсягом 88 друкованих аркушів (1054 сторінки тексту) побачив світ у харківському видавництві «Акта» 2002 року126. У цій праці Ю. Шевельов переконливо довів, що українська мова була розмовною вже у VI–VII ст. Сам Юрій Володимирович, за спогадами його близької приятельки Оксани Соловей, так оцінив значення цієї роботи: «Те, що Грушевський зробив для української історії, я зробив для української мови»127. У 1953 р. опубліковано одну з визначальних робіт Ю. Шевельова, які руйнували російську імперську доктрину про «єдиний давньоруський народ» і «єдину давньоруську мову». Книга призначалася для славістів усього світу і була видана англійською мовою: «Problems in the Formation of Belorussian» – «Проблеми формування білоруської мови». У своїх спогадах Ю. Шевельов так написав про неї: «Ця праця була першою ланкою в тому, що я вважаю центральною темою й проблемою свого наукового життя – проблема походження української мови»128. У цьому дослідженні Ю. Шевельов довів, що білоруська мова постала не з диференціації «давньоруської мови», як про це писав О. Шахматов, а в результаті злиття двох відмінних діалектних одиниць. «Білоруська мова, – стверджував Ю. Шевельов, – була тим камінчиком, що витягти його означало падіння цілого муру. Так генеза білоруської мови стала ключем до всієї історії східнослов’янських мов, інакше ніж дотепер баченої»129. Бачення Ю. Шевельова полягало у тому, що білоруська і українська мови постали безпосередньо з праслов’янської мови, а не з вигаданої росіянами так званої «спільної давньоруської мови». Своєрідним вінцем наукових здобутків Ю. Шевельова стала монографія «Історична фонологія української мови». У цьому дослідженні вчений на основі слов’янських писемних пам’яток простежив звуковий розвиток української мови, заглибившись у VII–VI ст. Він зазначив, що українська мова мала тяглість свого постання на певній території, її виразно відрізняють від сусідніх слов’янських мов чимало фонетичних і морфологічних рис. Назва «українська» стосовно всієї мови є порівняно недавньою, говорив Ю. Шевельов і як приклад навів Закарпаття, де ця назва не вживалася до 1938 року130. В Закарпатті найдовше збереглися первісні назви русини на позначення українців і русинська мова для української мови. Іменники «Україна», «Вкраїна», прикметники «український» зустрічаються ще в літописах ХІІ–ХІV ст. Значного поширення ці назви набули в козацьку добу XVI–XVII ст. З давніх часів мову, якою тепер розмовляють українці називали руською або русинською. «Однак ця назва, – писав Ю. Шевельов, – почала вносити плутанину, відколи Україну було приєднано до Росії, бо й росіяни позначали свою мову прикметником русский. Після певного періоду вагань, під час якого мову України намагалися відрізнювати від російської за допомогою термінів на кшталт южноруський, малоруський тощо, окреслення «український» урешті перемогло, піднісшися від регіонального до загальнонародного статусу»131. Так було усунуто протиріччя між українською назвою руський «український» та російською русский «російський». З огляду на ці обставини Ю. Шевельов прийняв назву «українська мова» і для давніх часів, хоча такої назви тоді не існувало. Як приклад він навів факти про те, що історія Франції та Німеччини ведеться від часів, коли таких назв ще не було, не кажучи про історію СРСР, заснованого у 1922 р. При цьому Ю. Шевельов наголосив: «Історик української мови має відносити термін «український» заради зручності щонайдалі назад у часі, наскільки це дозволяють матеріальні свідчення, і замість пошуку відповіді на питання про початки української мови спробувати відповісти на питання, коли почався її особливий, окремішній розвиток»132. Вирішити це питання допомагає фонологія, зокрема фонетичні зміни умові слов’янських мовців, що поширилися на пізнішій українській території, але оминули сусідні слов’янські племінні групи. «Така найдавніша зміна, – дійшов висновку Ю. Шевельов, – може бути датована VI–VII ст.»133. Вчений наголосив і на такій обставині: «Розвиток української мови почався й протягом якогось часу відбувався в рамцях праслов’янської мови. У певному сенсі українська мова являє собою просте продовження праслов’янської мови втому вигляді, як нею говорили на території, розташованій, беручи приблизно, між Карпатами та східними допливами Дніпра в його середній течії»134. Ю. Шевельов писав, що в його дослідженні: «Фонологічний розвиток української мови простежується від VII ст. і до нашого часу; при тому назва «українська мова» застосовується у зворотній проекції на весь цей період, але питання про час, відколи вживання цієї назви є вповні обґрунтованим, залишається без відповіді»135. Із дослідження Ю. Шевельова видно, що українська розмовна мова переконливо простежується з VII ст. і до наших днів. З цього напрошується низка висновків. Насамперед це свідчить, що жодної спільної давньоруської мови і єдиного давньоруського народу ніколи не було. У княжі часи Київської держави – Русі населення розмовляло українською мовою, за тодішньою термінологією руською. Час виявлених Ю. Шевельовим перших фонетичних змін, які вказували на зачатки української мови, стосувалися VI–VII ст. Це співпадає з періодом проживання у межиріччі Дністра й Середнього
Дніпра слов’янського народу, відомого із візантійських писемних джерел під назвою анти. Водночас кілька джерел вживають до цього народу назву рус, у грецькій вимові рос. Безперечно, що тут йдеться про один і той же етнос, прямих і генетичних нащадків якого тепер називають українцями. Таким чином, згідно з фонологічним дослідженням Юрія Шевельова, зачатки української мови ним простежено від VI ст. Щонайменше із VII ст. українська мова вже була розмовною мовою народу, який населяв простір між Карпатами і Дністром на заході й Середнім Дніпром на сході. Цей час припадає на останній період згадок візантійських джерел про антів та їх державність. Події, пов’язані з королем антів Божем, датуються 375–376 роками. Інші правителі антів згадуються у V–VI ст. Отже, держава антів існувала у IV–VIІ ст. Якщо у ІV ст. вже була держава антів, то в ній мусила функціонувати й спільна для усього народу мова. Все говорить про те, що українська мова має бути давніша, ніж то визначено Ю. Шевельовим на підставі фонологічних досліджень. До речі, сам Юрій Шевельов не виключав встановлення більш давнішого часу зачатків української мови. З цього приводу він наголосив, що наведена ним хронологія постання української мови, початковий період якої він визначив у рамцях VI–VII ст. не є остаточною136. 3. Витоки української мови у працях академіка Григорія Півторака На теперішньому етапі досліджень історії української мови чільне місце належить видатному мовознавцеві, академіку НАН України Григорію Петровичу Півтораку. Він є автором низки праць з цього визначального для українського народу питання. Серед них особливо виділяються книги «Українці: звідки ми і наша мова»137, «Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов: Міфи і правда про трьох братів слов’янських зі «спільної колиски»138, «Українці: звідки ми і наша мова. Дослідження, факти, документи»139, «Історико-лінгвістична славістика»140, «Історична правда проти імперської облуди»141. Г. Півторак є автором ґрунтовних статей, у яких висвітлено питання виникнення, розвитку і становлення української мови, до таких належать: «Походження українського народу та української мови»142, «Києворуська писемність ХІ–ХІІІ ст. як джерело дослідження історії східнослов’янських мов»143, «Мовна ситуація в Київській Русі та її вплив на давньоруську периферію»144, «Етапи формування української мови»145, «Українці: звідки ми та наша мова. Походження української та російської мов: міфи та історична правда»146, «Українці і росіяни: два народи – дві ментальності»147, «Ще раз про вік української мови»148. У співавторстві Г. Півторак опублікував нарис «Віра, мова – атрибути української державності», розділ якого «Українська мова як атрибут державності: погляд крізь віки» має безпосередній стосунок до теми нашого дослідження149.
Далі буде. ___________________
108 Там само. С. 598 – 599.
109 Речкалов А. Кто ты, Русь: первые времена и новых князей вспоминая…К.: Книга, 2008. С. 89.
110 Русанівський В.М. Історія української літературної мови. К: АртЕк, 2001. С. 3.
111 Ткаченко О. Українська мова і мовне життя світу. К.: Спалах, 2004. С. 24–25.
112 Цит. за: Нестайко О. Великі міфи імперії. (Втеча від власної ідентичності). Видання друге. Львів: Афіша, 2003. С. 64–66; Покровский М.Н. Возникновение Московского государства и «великорусская народность». Русская история с древнейших времен. М.: Гос. Соц.-екон. изд-во, 1933. Т. І. С. 250.
113 Білінський В. Країна Моксель, або Московія. Роман-дослідження. Книга перша. К.: Вид-во імені Олени Теліги, 2009. 376 с.; Він же. Країна Моксель, або Московія. Роман-дослідження. Книга друга. К.: Вид-во імені Олени Теліги, 2009. 320 с.; Він же. Країна Моксель, або Московія. Історичне дослідження. У трьох книгах. Книга третя. 2-ге видання,
виправлене і доповнене. Тернопіль: Богдан, 2015; Він же. Страна Моксель, или Открытие Великороссии. Роман-исследование. Книга третья. К.: Вид-во імені Олени Теліги, 2009. 336 с.; Він же. Москва ординська. (ХIII – XVI століття). Історичне дослідження. К.: Вид-тво Івана Малковича «А – БА – БА – ГА – ЛА – МА – ГА», 2015. 654 с.; Він же. Україна-Русь. К.: Вид-во імені Олени Теліги, 2013. 384 с.
114 Миринейский Агафий. О царствовании Юстиниана. М.: Аркос, 1996. С. 213.
115 Обушний М. І., Баран В. Д., Воропаєва Т. С. та ін. Походження, становлення та розвиток Українського народу. Монографія. К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2010. С. 421.
116 Smal-Stockyj S., Gartner T. Grammatik der Ruthenischen (Ukrainischen) Sprache. Wien, 1913. 550 s.
117 Шевельов Ю. Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова? З проблем східно-слов’янської глотогонії. Дві статті про постання української мови. https://shron1.chtyvo.org.ua/Sheveliov_Yurii/ Chomu_obscherusskyi_iazk_a_ne_vibchoruska_mova7. pdf?
118 Там само.
119 Smal-Stockyj S., Gartner T. Grammatik der Ruthenischen (Ukrainischen) Sprache. S. 455–496.
120 Там само.
121 Там само.
122 Смаль-Стоцький С. Розвиток поглядів про семю словянських мов і їх взаїмне споріднення. Львів: Накладом Наук. т-ва ім. Шевченка, 1925. С. 3–42; Він же. Розвиток поглядiв про сiм’ю слов’янських мов i iх взаїмне спорiднення. Прага: Український Громадський Видавничий Фонд, 1927; Він же. Питання про східньословянську прамову. Львів: Друк. Наук. т-ва ім. Шевченка, 1937. 7 с.
123 Щербаківський В. Концепція Грушевського про походження українського народу в світлі палеоетнології // Праці Українського історичнофілолоґічного товариства в Празі = Les Travaux de la Société des sciences historiques et philologiques ukrainienne à Prague. Прага: Видання Українського історично-філолоґічного товариства в Празі. 1941. Т. 3. C. 39.
124 Дорошенко Д. Нарис історії України. Львів, 1991. С. 38.
125 Зубков М. Юрій Шерех-Шевельов – патріарх української філології // Всеукраїнське об’єднання Свобода. 2012. 20–26 груд. С 8.
126 Шевельов Ю. Історична фонологія української мови. Перекл. з англійської. Харків: Акта, 2002.
127 Цит. за.: Масенко Л. Вступне слово // Шевельов Ю. Вибрані праці у двох книгах. Кн. І. Мовознавство / упоряд. Л.Масенко. К.: ВД «Києво-Могилянська академія», 2008. С. 19; Соловей О. За глухою стіною //Українська мова та література. 2003. Ч.18, травень, С. 5.
128 Цит. за: Масенко Л. Вступне слово // Шевельов Ю. Вибрані праці у двох книгах. Кн. І. Мовознавство. С. 11.
129 Там само. С. 12; Шевельов Ю. (Шерех Ю.) Я – мене – мені… (і довкруги). Спогади: У 2 томах. Т. 2. В Европі. Харків; Нью-Йорк. С. 278.
130 Шевельов Ю. Історична фонологія української мови. С. 45.
131 Там само. С. 45.
132 Там само. С. 46.
133 Там само. С. 46.
134 Там само. С. 72.
135 Там само. С. 47.
136 Там само. С. 978.
137 Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. К.: Наукова думка, 1993.
138 Він же. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов: Міфи і правда про трьох братів слов’янських зі «спільної колиски». Київ: Академія, 2001.
139 Він же. Українці: звідки ми і наша мова. Дослідження, факти, документи. К., 2014.
140 Він же. «Історико-лінгвістична славістика. К., 2015.
141 Він же. Історична правда проти імперської облуди. К., 2018.
142 Півторак Г. Походження українського народу та української мови // Вісник НАН України. 1996. № 9–10. С. 16–21.
143 Він же. Києворуська писемність ХІ–ХІІІ ст. як джерело дослідження історії східнослов’янських мов // Рукописна та книжкова спадщина України. 1996. Вип. 3. С. 32–38.
144 Він же. Мовна ситуація в Київській Русі та її вплив на давньоруську периферію. // Мовознавство. 1997. № 4/5. С. 3–10.
145 Він же. Етапи формування української мови // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика. 2001. Вип. 2. С. 3–10.
146 Він же. Українці: звідки ми та наша мова. Походження української та російської мов: міфи та історична правда // День. 2011. 20, 27 трав., 3, 10 черв.
147 Він же. Українці і росіяни: два народи – дві ментальності // Вісник НТШ. 2022. № 67. С. 13–19.
148 Півторак Г. Ще раз про вік української мови // Мовознавство. 2025. № 3. С.12.
149 Гордієнко Д., Клос В., Півторак Г. Віра, мова – атрибути української державності // Українська державність. Історико-правничі нариси. Друге видання, доповнене. К.: Право України; Всеукраїнська правозахисна організація «Меморіал» імені Василя Стуса, 2021. С. 61–97.
«Кров Героїв Майдану не пролилася марно – вона породила нових Героїв України». Війна 8 · с. 8сторінка оригіналу ↗ Марія ПОРОХ, членкиня Клубу інтелігенції ім. І. Пелипейка та РО «Просвіта»
Так називалася година пам’яті Максима Ємця – загиблого військовослужбовця, підполковника Збройних Сил України, старшого офіцера підрозділу спеціального призначення ГУР МО, яка відбулася 19 лютого 2026 року в світлиці Косівської центральної міської бібліотеки ім. Б. Радиша-Маринюка. У заході взяли участь рідні Героя України Максима Ємця – дідусь Валентин Петрович та бабуся Марія Григорівна, а також Володимир Петричук – заступник голови Косівської територіальної громади, Василь Шкурган – голова Косівського осередку Національної спілки письменників України, отець-декан Косівського деканату УГКЦ, настоятель церкви св. Василія Великого Роман Іванюлик, бібліотечні працівники району, члени Клубу інтелігенції ім. І. Пелипейка та РО «Просвіта», Союзу українок. У світлиці – виставка книг, присвячених героям Крут, Небесної Сотні, героям сьогодення, серед них і збірка Макса «Єнота» Ємця «Наше ратне діло та роздуми про вічне». «Цей захід відбувається в особливий час – у дні вшанування Героїв Небесної Сотні, які віддали своє життя за нашу свободу. Відразу після кривавих розправ на Майдані до нас прийшла війна, а з 24 лютого 2022 року – повномасштабна, загарбницька. Справжні патріоти стали на захист Батьківщини. На жаль, багато знайшли вічний спокій у протистоянні з окупантом. Щоранку по всій Україні хвилиною мовчання і молитвою вшановуємо пам'ять всіх, що поклали на вівтар України своє найцінніше – життя за вільне майбутнє української держави. Проводячи поетичну вервечку, ми вшановуємо пам’ять Максима Ємця – Героя України, а в його особі всіх захисників і захисниць України, Героїв Небесної Сотні, Героїв Майдану – оборонців незалежності та суверенітету нашої України. Вічна пам'ять кожному, хто загинув за Україну», – такими словами відкрила годину пам’яті Уляна Книш, провідна бібліографиня ЦМБ. Отець-декан Роман Іванюлик висловив свою вдячність та повагу всім захисникам, які сьогодні мужньо захищають честь і гідність рідної країни, та щиру подяку й доземний уклін матері Героя – Надії Валентинівні, дідусеві Валентинові Петровичу та бабусі Марії Григорівні, що виростили й виховали вірного сина України, який жив, творив і поліг в ім’я України та з Україною в серці, – і провів спільну молитву в їх пам’ять. Вела захід Уляна Книш, яка розповіла про короткий життєвий шлях Максима, а бабуся з невимовним болем у серці та сльозами на очах поділилася історіями з дитинства та останніх днів улюбленого внука Максима. Максим Михайлович Ємець народився 21 вересня 1994 року у селі Старому Косові Косівського району Івано-Франківської області, де провів своє дитинство під опікою матері, бабусі та дідуся. Прожив коротке життя, сповнене радістю, мріями, а потім – тривогами і ранами, які завдала загарбницька війна. 4 лютого 2025 року у 31-річному віці Максим Ємець загинув смертю Героя під час виконання бойових завдань на Покровському напрямку на Донеччині. За життя Максим нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, медаллю «За військову службу Україні»; посмертно – медаллю «Хрест бойових заслуг», орденом «Золота Зірка». Указом Президента України йому присвоєно звання «Герой України» (посмертно). Зворушливо звучали вірші Максима Ємця з уст читців: Лідії Маречко, Марії Боєчко, Уляни Книш, Ганни Пасічняк, Марії Плитчук, Оксани Пасічняк, , Ганни Дячук, Іванни Слюсарчук, Галини Крицкалюк. У кожному рядку Максимових віршів – почуття незламності нашого народу у боротьбі проти московських окупантів. До глибини душі пронизала присутніх і поезія Меланії Ковалюк (Тюдівський ліцей) – переможниці районного конкурсу читців сучасної воєнної поезії ім. Героя України Максима Ємця. Декламуючи вірш «Доля, вписана небом», присвячений Максиму Ємцю і всім Героям, Міла передала силу духу і відвагу воїнів – захисників нашої Вітчизни. Схвильована до сліз родина Максима подякувала всім, хто був присутній на заході, поважав Максима при житті й свято береже пам’ять про нього після його загибелі. Кров Героїв Майдану не пролилася марно – вона породила нових Героїв України, на прикладі незламної боротьби яких виховуватимуться майбутні покоління. Вічна пам’ять Герою України Максимові Ємцю, всім захисникам, завдяки яким ми живемо, творимо, зустрічаємося і проводимо різні заходи. Слава Героям Майдану! Слава ЗСУ! Слава Україні!
Світлини авторки та з відкритих джерел
Максим Ємець — Герой України
Міла Ковалюк — учениця Тюдівського ліцею
Декламаторки віршів Максима Ємця. Зліва направо: Галина Мельничук (с. Шешори), Іванна Слюсарчук (с. Пістинь), Ганна Дячук (с. Микитинці), Оксана Пасічняк (м. Косів), Галина Крицкалюк (зав. БК с. Смодна), Ганна Пасічняк (с. Смодна), Марія Плитчук (с. Соколівка), Марія Боєчко (с. Черганівка)
Учасники поетичної вервечки. Зліва направо: Валентин Ємець, Марія Ємець, Уляна Книш, отець Роман Іванюлик
Гостя «СП» 9 «Її творчість – своєрідний показ або відгук на життєві колізії героїв, про яких пише». · с. 9сторінка оригіналу ↗ Совісно, правдиво, талановито – це, як на мене, триєдиний вектор літературної творчості відомої письменниці, лавреатки Шевченківської премії Марії Матіос. Її, чи то філософська, інтимна лірика, чи то психологічна проза – своєрідний показ або відгук на життєві колізії героїв, про яких пише, їхню боротьбу, вміння долати розмаїтті перепони-труднощі й водночас любити, кохати, прагнути, мріяти під ударом, тягарем чи знаком певних історичних подій, соціально-політичних формацій, цілої епохи. Пані Марія такі каже, що їй найцікавіше досліджувати людину в обставинах часу. Книга Марії Матіос «Жінці можна довіряти» перемогла у Всеукраїнському рейтингу «Книжка року-2025» у номінації «Красне письменство. Сучасна українська проза». Це вже вп’яте письменниця удостоюється такого визнання. Сердечні вітання! Мені поталанило зустрітися з Марією Матіос, поспілкуватися, багато чого дізнатися й підготувати інтерв'ю. Читаймо, відчуваймо творчий пульс і щире слово знаної письменниці! – Пані Маріє, Вас неофіційно вже чимало літ називають найпліднішою письменницею України. У велику війну вдається тримати це визначення? – Та Господь з вами! Це років з двадцять тому хтось начепив на мене цей ярлик, як брошку, щоправда, на той час заслужено, бо в мене тоді щороку виходила нова книжка, а якогось-то року вийшло одночасно чотири. Але ж відтоді минуло багато часу, в літературі з’явилися нові автори, які строчать кулеметними чергами по кілька книжок щороку. І це добре. Це ж українські книги. А час розставить акценти, хто який завеликий був у літературі. Я ніколи не гналася наввипередки з кимось. У мене були такі періоди, коли новинки не з’являлися, але я працювала постійно. На одну лише «Букову землю» пішло тринадцять років. Не на саме писання, а збір матеріалів, роботу в іноземних і вітчизняних архівах і т. д. Це роман-панорама, який охоплює 225 років української та європейської історії. Але мої зусилля увінчалися успіхом. Книжка на тисячу сторінок за сім років з часу виходу вже витримала 13 видань! «Букова земля» – це 2 мільйони 100 тисяч знаків, це 362 тисяч слів, понад 500 персонажів і більше 600 топонімів. І я завжди посміхаюся, коли кажу, що вага книжки – 1,6 кілограма. Нею було б зручно вивести з рівноваги бодай одного московського варвара. – Ваше літературне серце більше сповнене написанням прозових чи поетичних творів? – Ні, пане Миколо. Поезій я вже давним-давно не пишу. Останні мої вірші, напевно, датовані останнім десятиліттям минулого століття. Поезія – це короткочасні емоції. А проза – це зовсім інший формат, та й проза має свої закони. Вірші можна писати, умовно кажучи, так, як п’яний вертається додому – а хоч у три дороги, а роман потребує своєї структури, розвитку сюжету, персонажів і т. д. Маю на увазі класичний роман, бо, власне, моя проза ближча до класичного письма. У прозі я ще не все розказала, що проситься на світ. Та й, здається, мало ще розказала. – Ви – майстриня психологічної прози. Це доконаний факт. Ваші герої завжди перебувають у жорнах часу. Це тому, що така, на жаль, українська історія чи це ваше прагнення, так би мовити, витягти своїх персонажів з неї, збагнути самій їхнє життя й розповісти відтак читачеві? – Ваша правда. Мені найцікавіше досліджувати людину в обставинах часу. Людина та її доля в емоціях, пристрастях, у моральному виборі, у випробуваннях совістю, брехнею, правдою. Оце найцікавіше. І, до речі, найскладніше. Все інше – то похідні речі. І немає значення, про який час ідеться. Людина в усі часи однакова. Різняться хіба інтер’єри, ландшафти, види зброї та маніпуляцій з людиною, а людина та сама: те саме серце, та сама кров, нерви, чесноти, безчестя. Скажімо, «Букова земля» – це дуже глибока історія, «Солодка Даруся» – історія, ближча до нас. А «Мами» та «Жінці можна довіряти» – це наше сьогоднішнє, дуже й дуже гаряче, те, що рикошетить по нас дотепер. Але в усіх цих книжках мотив людини на тлі історії – головний та першочерговий. – 10 років тому я побував у вашому рідному селі Розтоки на Буковині з учасниками фестивалю «Миколайчук-фест». Пройшов місцями, де славетний Іван Миколайчук знімався у фільмі «Білий птах з чорною ознакою». Дорогі вашому серцю гуцули постають у різних ваших творах. А от ніколи не виникало прагнення написати роман, у якому б головним героєм був саме славетний буковинець, українець Іван Миколайчук? – О, розтіцька історія «Білого птаха…» дуже цікава! З тим «Білим птахом…» багато чого пов’язано у мене особисто. Скажімо, тодішнє подружжя режисера фільму Юрія Іллєнка та Лариси Кадочникової квартирувало у моїх батьків, і я їм щоранку заносила у спальню свіже молоко, як кажуть у Розтоках, «з-під корови» й кілька ложок меду до нього. У нашому саду на вечірнє чаювання після знімального дня сходився увесь тодішній кіношний букет знаменитостей: Іван Миколайчук, Богдан Ступка, Джемма Фірсова, Леонід Бакштаєв, Кость Степанков, Вадим і Михайло Іллєнки. А я подитячому, мені тоді було десять років, з-поза стіни кухні нашорошувала вуха,
Письменниця Марія Матіос. Світлина автора слухаючи ті бесіди. І знаєте, може, оте Ступчине з фільму «це мої гори і я тут ґазда» через багато-багато років озвалися у моїй творчості дуже гострим нервом. До слова, рідна сестра Івана Миколайчука Іванка, та, що грала у фільмі «Тронка», у Розтоках вийшла заміж за Василя Матіоса, але ми не родичі – однофамільці. В Розтоках чи не чверть села Матіоси. І я завжди напівжартома кажу, що вони мені всі фамілія. Дехто дуже уміло цим користується. І ні, у мене ніколи не виникало навіть думки написати художню річ про Миколайчука. Щоправда, вже є кілька спроб такого письма, але я не вважаю художні твори про конкретних особистостей, особливо наших сучасників, ті, що на відстані руки, добрими речами. Бо автори таких здебільше пишуть про себе, а не про історичні чи відомі постаті. Документалістика – так. Есеї – так. До речі, про «Білого птаха…» в мене є надруковані речі, але художня річ... Ні і ще раз ні. Миколайчук занадто багато зробив для української справи у найбільш несприятливі для України часи, щоб його іменем легковажити чи заробляти на ньому дивіденди. – Цікава, як на мене, деталь: ви не пишете драматичних творів, але деякі романи отримали сценічне трактування й навіть екранізацію. Як ви сприймаєте такий факт? Чи вважаєте ці постановки глибоким прочитанням ваших книг? – Та це загальносвітова практика – адаптація прозових творів до сцени чи кіноекрана. Щоправда, в мене до кіноекрана справа так і не дійшла, чи, точніше, не завершилася. Нашим теперішнім кіношникам легше кинути свої сили на «мило», ніж зануритися в історичну канву. Та з тої ж «Букової землі»
такий серіал зробити можна! Там і вигадувати нічого не треба. А щодо театральних постановок, то тут я щасливіший автор. «Солодка Даруся» не втратила своєї актуальності й не сходить зі сцени 18-ий рік, «Нація» – 16, «Майже ніколи не навпаки» – 14 років. Це лише на іванофранківській сцені. Взагалі ж різні мої твори інсценізували на сценах Одеси, Рівного, Хмельницького, Чернівців, Чернігова, Херсона, в Польщі. Навіть є кілька сценічних версій одного й того самого твору. Звичайно, все це відбувається дуже цивілізовано. Театр і окремий режисер пропонують мені своє бачення інсценізації. Ми погоджуємо спірні моменти, тоді укладаємо угоду та починається праця. – Днями до Тернополя ви привезли разом з акторами Рівненського драмтеатру виставу «Мами» – історію п'яти жінок. Кожна з них втрачає сина й переживає фізично, морально, ментально страшну втрату. Як ви літературно вершили долі цих героїнь, мали прототипів чи проходили самі через горнило їхнього розпачу, материнської трагедії? «Такої чорної твердої дороги немає ніде в світі, як дорога матері до могили сина», – цитата з цього твору. Чому, власне, запрагли написати таку драму? – Пане Миколо, такий час, що хіба лиш камінь не здригається від української трагедії останніх дванадцять років. Людина, яка пережила біль утрати найдорожчого, яка має емпатію до ближнього, просто зобов’язана передати власний досвід іншим, задля того, щоб інші могли впоратися зі своїм горем. І я одна з тих матерів, які знають цю чорну та тверду дорогу до могили сина… «Мами» – це дуже глибоке й совісне прочитання моєї книги режисеркою Анжелікою Чорнойван і всім колективом Рівненського драмтеатру. Переповнені зали, тривале спілкування після вистави з глядачами – найкращий доказ цього. Про травми війни, про святу материнську віру й силу, про необхідність уваги до вчорашніх воїнів, завдяки чиїм зусиллям і жертвам ми можемо насолоджуватися відносно спокійним щоденним життям, – ось про що ця вистава. І ми б хотіли, щоб її побачило якомога більше людей. А особливо тих, хто не надто переймається війною, кого не торкнулися її страшні проблеми й хто до кінця ще не збагнув, чим може обернутися наша байдужість до проблем, які несе війна та несе окупант. – Як впускаєте медіа в особисте життя? – А навіщо? Впускаю настільки, наскільки вважаю доречним. Моє особисте життя – це моє особисте. Я з особистого не роблю стриптиз. – Можете сказати: щастя, позитивні емоції, здійснені мрії – добрий мур вашого повсякденного та творчого життя? – Знаєте, я давно вже не мрію. Я просто працюю. Для повноцінної праці мені потрібні мінімальні побутові умови – світло, їжа й абсолютний спокій, а любов, взаєморозуміння та підтримка в родині – це найміцніший мур і найкраща мотивація для творчості. У цьому – я справді щаслива людина. – На яку книгу від Марії Матіос читач має чекати вже небавом? – Знаєте, скільки грамотних людей ще не попрочитували те, що я вже написала?! Я в творчості людина забобонна, тому ніколи наперед не оприлюднюю те, чого ще нема. Так що читачам – читати непрочитане. А я тим часом ловитиму слова, які мені приходять звідкись… але ніхто не може сказати, звідки саме. Дякую Богу за це та уважно Його слухаю.
Розмову вів Микола ШОТ
«Він нагадує мені огненну піч, з якої обережно вихоплюють вуглинки і, перекидаючи між пальцями, прикурюють». Шевченкіана · с. 10сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
другорядного живописця і дала їм геніального драматурга. У згаданих і багатьох не згаданих випадках, коли йдеться про творчу майстерню як атрибут життя письменника, можна говорити про окремий кабінет чи робочий стіл його. У Шевченка всього цього ніколи не було. В останні роки життя, щоправда, він мав у стінах Петербурзької академії художеств кімнату для живописної праці і кімнату зі спальним ліжком, а місцем для поетичної творчості міг залишатися або якийсь куточок, або завжди гарантований сектор... на коліні. Неймовірно, але саме в тому кутку чи на коліні вміщувалась для поета і вся Україна, і вся земна куля. Там народжувалися поетичні візії, в яких переплітались долі народу й народів, історія звитяг і поразок, почуття любові і болю від усвідомлення, що на шляху реалізації тієї любові стояла найбільша перешкода – неволя. У вірші «Гоголю» Шевченко напише: «Ти смієшся, а я плачу, Великий мій друже». Ці слова могли б бути звернені і до І. Котляревського, який також сміявся над тією неволею, а Шевченкові залишався тільки плач. Цитований вірш починався роздумом про це ж:
За думою дума роєм вилітає, Одна давить серце, друга роздирає А третяя тихо, тихесенько плаче...
На певному етапі Шевченків плач із драматичного перетворювався на трагічний («не плачу... А вию совою».), щоб повести і його самого на голгофу заслань, поневірянь, десятилітньої каторги. І там, і після неї головним мотивом і збудником того мотиву залишається та ж неволя і прагнення волі. Якщо попередники Шевченка остаточно зійшлись на думці, що джерелом усіх поетичних мотивів слід визнати тільки любов, то в самого Шевченка вияви тієї любові слід розглядати щонайменше в двох аспектах: ідеологічно-соціальному та інтимно-сповідальному. Автор згадуваного дослідження «З психології творчості Шевченка» С. Балей характеризує ці аспекти як «співчуття до пригнічених і покривджених» та «живчик його індивідуального життя». Співчуття, як і живчик, проростають із того ж кореня – з любові, амплітуда якої в Шевченка не має меж. «Замкнута» на Україні, вона включає в себе і власне любов, і розпач, і знову – надію, що є зворотними боками тієї ж любові. Порівняймо:
1. Я так її, я так люблю Мою Україну убогу...
2. Погибнеш, згинеш, Україно, Не стане знаку на землі.
3. І на оновленій землі Врага не буде, супостата. А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі.
Після третьої версії любові можна знову цитувати першу – «Я так її...». Але можна йти за поетом і до ширших узагальнень. Неволя, зрештою, не України лиш біда, говорить поет, вона лютує в усіх землях, де народ поділено на людей і нелюдів. Поема «Саул» оповідає про це так:
В непробудимому Китаї, В Єгипті темному, у нас, І понад Індом і Євфратом... ...Горе! Горе! Дрібніють люде на землі, Ростуть і висяться царі.
Це – до питання про національну, нібито, обмеженість музи Шевченка та про те, що Шевченко став неактуальним скрізь, де здобуто волю й незалежність. На цьому люблять акцентувати і недруги України та її літератури, і всі ті, хто не здатен піднестись до усвідомлення, що справжня поезія ніколи не стосується одного якогось народу.
«Він нагадує мені огненну піч, з якої обережно вихоплюють вуглинки і, перекидаючи між пальцями, прикурюють». Шевченкіана · с. 10сторінка оригіналу ↗ Михайло НАЄНКО
Котляревський, Гоголь, Шевченко… Три генії, які створили духовність нової України, в якій ми досі живемо. До них існувала Україна-Русь із її високим Середньовіччям (автор «Слова про Ігорів похід»), Ренесансом (Іван Вишенський) і Бароко (Григорій Сковорода). Русь-Україну вони бачили крізь призму церковно-слов’янщини, яка для народу України залишалася офіційною, але не своєю власною. З появою романтичних «Енеїди» й «Наталки Полтавки» Котляревського, гоголівських «Вечорів на хуторі біля Диканьки», «Миргорода» й «Тараса Бульби», а особливо – Шевченкового «Кобзаря» український народ упізнав у них себе і відчув, що має сформовану духовність та власну історію. У 2025 році Михайло Наєнко видав три книжки про цих, покликаних Богом, суто українських геніїв, у яких зробив спробу окреслити їхнє ніби суто художнє, але й національне обличчя. Автор зачепив у них часом дискусійні, навіть дратівливі питання, залишаючись переконаним, що без них український народ залишався б не нацією, а звичайним населенням. У цих книгах українська література постає виразом національної духовності і водночас – явищем естетики, що стоїть в одному ряду з найвизначнішими здобутками світової культури й історії. Бо саме романтики, за висловом Віктора Гюго, керувалися найосновнішим гаслом літератури: треба творити народ. Пропонуємо з книги М. Наєнка «Алмаз мій чистий» студію про ідейно-естетичну особливість вершинного здобутку українського романтизму – про художнє слово Тараса Шевченка. Творчість – одне з найзагадковіших діянь людини. Іде воно, либонь, ще з часу створення світу, а розгадка природи його як була, так і нині залишається за сімома замками. Майже всі вже погодились, що високою поезією керують незбагненні закони, а їхня суть – поза людською свідомістю. Та це не означає, що про неї (суть) не можна міркувати і наближатися до її ядра. Протягом тривалого часу зверталась увага лише на зовнішні вияви чи ознаки творчості письменників. Століттями шукали впливів на неї «когось» чи «чогось», зв'язків із історією й філософією буття земного, а в кінці XIX ст. дійшла черга й до інтимного життя творців. Сформована внаслідок цього психоаналітична теорія стала тут цілком новою точкою відліку в науці про творчість, а оголене тіло й сексуальні орієнтації людей творчої праці – полем дослідницької діяльності вчених. В Україну ця теорія пробивалася з перешкодами і першими під її колеса потрапили, звичайно, найвизначніші художні постаті. Не минула ця чаша й Шевченкового генія. Наслідки поки що скромні або й ніякі. Крім епатажних «відкриттів», що Шевченко, виявляється, під сорочкою був голим і конституція його тілесної структури нічим не відрізнялась від конституції пересічної людини, в тих дослідженнях не виявилось. Зате на поверхню виплило дилетантське хуліганство щодо самого явища Шевченка. Зовні воно нагадує звуки відомої Моськи (О. Бузина. ВуТаШе. 2000), а внутрішньо виказує цілковиту порожнечу в тому місці авторів, де мала б бути Культура. Є думка, що неповага до імен, освячених народною славою, свідчить про невігластво; автор мав при цьому на увазі «не то, что, мол, не тронь авторитета, а то, что не тронь духовный опыт народа» (Л. Г. – 2001, № 3). Кожен письменник є частиною духовного досвіду народу. Крилатий вислів з цього приводу самого Шевченка загальновідомий і народився він під пером генія внаслідок найглибшого усвідомлення ним суті проблеми «творчість і життя». Життя, звичайно, і в найширшому (як феномен буття природи та суспільства), і у вужчому (як побутове влаштування особи) розумінні. Яким (у вужчому розумінні) було життя Шевченка? Можна сказати – кепським. Бо що то за життя, коли поет не мав ніколи навіть власного житла? Перебивався або в якійсь комірчині для прислуги, будучи кріпацьким козачком у пана Енгельгарда, або на випадкових квартирах у петербурзьких міщан, або на казенному утриманні в тюремних казармах, а доживав віку – в майстерні художньої академії Петербурга, мріючи все ж про хату і кімнату десь в Україні, над Дніпром. Мрія ця, як відомо, збулась, але після смерті, котра водночас і переконала весь інтелектуальний світ, що Канівська гора прийняла не просто домовину небіжчика з недалекого села на Звенигородщині, а домовину володаря дум і почуттів цього народу. Висоту тих дум і почуттів помітили вже сучасники Шевченка – від Г. Квітки-Основ'яненка, у якого під час читання Кобзаревого слова «волосся... на голові... настопужилося», до П. Куліша й М. Костомарова, які помітили, що секрет рідної мови відкрився тільки йому одному, і що поетична муза його «прорвала якийсь підземний заклеп, вже кілька віків замкнений багатьма замками». Серед тих, хто досліджував його творчість після смерті, протягом тривалого часу найточніші міркування про нього висловлювали не «чисті» науковці, а творці з художнім даром, яким Шевченкова постать уявлялася не постаттю смертної людини, а як образ, символ, метафора цієї людини. У наслідку з'явилося дивовижне міркування Івана Франка, що стало хрестоматійним і загальновідомим («Він був сином мужика – і став володарем у царстві духа..."), менш відоме – але не менш глибоке висловлювання В. Стефаника («В його словах показана нам далека-далека дорога до нашої майбутності...»), і майже зовсім не відомий (не цитований, принаймні) роздум О. Довженка, який довірив він тільки щоденниковим записам: «Кобзаря цитувати трудно. Він нагадує мені огненну піч, з якої обережно вихоплюють вуглинки і, перекидаючи їх між пальцями, прикурюють». Тут кинуто, по-перше, погляд на внутрішню енергію поетичної мови Кобзаря, а по-друге – дано картину трепетної «експлуатації» тієї енергії. З чого і як вона твориться – над цим почала замислюватись власне наука про літературу і то не раніше, як літ через п'ятдесят після смерті поета. Серед перших тут були С. Балей («З психології творчості поета», 1916), М. Богданович («Краса і сила», 1914), І. Айзеншток («Як працював Шевченко», 1940) та ін. Вони закладали фундамент новішого (після культурно-історичного) прочитання Шевченка – психоаналітичного й міфологічного (С. Балей), естетичного (М. Богданович) і певною мірою – біографічного (І. Айзеншток). Останнє почасти було вражене «класовою» (соцреалістичною) методологією, у С. Балея і М. Богдановича спостерігалась надто очевидна «первісність» розуміння проблеми, але всі вони цікавими були тому, що торкалися малознаної і головної для нас теми – специфіки Шевченкової праці як праці поетичної. Подекуди в названих (як і пізніших) дослідженнях робилися екскурси і в роботу Шевченка як живописця чи графіка, але осяжність і особливість її змушує звертатись до неї лише принагідно й, сказати б, без претензій. Поезія й малярство – речі загалом дуже віддалені одна від одної; хоч природа їх виростає загалом з одного – творчого – кореня, але фаховиті підходи до них завжди потребуватимуть специфічного, скажемо так, альпіністського спорядження. Про дуже ранній свій потяг до «писання» Шевченко чи не уперше зізнався у вірші «А. О. Козачковському» (1847), де йдеться про таємне («у бур’яні, щоб не почув хто, не побачив») «списування Сковороди». Вірш цей писаний уже в засланні, а згадав Шевченко про той свій ще дитячий «гріх» тому, що й тепер, будучи підневільним, він знову змушений «з віршами ховатись». Відоме також твердження поета, що з початківських літературних спроб він опублікував лише поему «Причинна» та його ж міркування «з висоти літ» про дивну тягу до писання в роки навчання у Брюллова. «Я хорошо знал, что живопись – моя будущая профессия, мой насущный хлеб, – міркує поет. – И вместо того, чтобы изучить ее глубокие таинства, и еще под руководством такого учителя, каков был бессмертный Брюллов, я сочинял стихи, за которые мне никто ни гроша не заплатил и которые, наконец, лишили меня свободы, и которые, несмотря на всемогущее бесчеловечное запрещение, я все-таки втихомолку кропаю... Право, странное это неугомонное призвание». Сучасники поета з різним ступенем достовірності згадують, що бачили Шевченкові перші вірші записаними на клаптиках паперу, які безсистемно розкидані були між його малярським начинням, по сусідству з живописними етюдами тощо. Частина тих записів (за свідченням П. Мартоса) усе-таки згорнута була в жмут і збережена під ліжком у якомусь ящику, щоб потім скласти перше видання «Кобзаря» (1840), а частина десь губилася й зникала і автор згодом просив своїх приятелів допомогти йому в розшуках тієї «пропажі». Але це вже було тоді, коли Шевченко, мабуть, глибше почав усвідомлювати, що поезія для нього – не побічне чи принагідне заняття, а щось варте серйознішої уваги і потрібне не лише йому самому. Будучи в засланні, він уже записував свої твори у «меншу» чи «більшу» книжки, з яких потім народилося друге видання «Кобзаря» (1860), а після звільнення з солдатчини окремі свої вірші поет записував у більш надійний для збереження «Журнал» (триптих «Доля», «Муза», «Слава»), в листи до друзів («Кума моя ія....»), на звороти своїх графічних робіт («Чи не покинуть нам, небого...») та ін. Подібна неорганізованість праці в творчій лабораторії поета загалом не новина в літературній практиці. Багато письменників, як і Шевченко, займалися живописом, музикою чи скульптурою, їхні кабінети сповнені були потрібним для цього «причандаллям», на столах хаотично тулилися всілякі заготовки для творення чи виконання «суміжних» творів, а між ними пролягали найвужчі стежки до власне літературної праці, розміщення яких відомі були тільки самому господареві. На тих стежках з'являлися періодично записи, яким судилося стати літературними шедеврами, а їхнім авторам – класиками художнього слова. Так було в художніх робітнях Й.-В. Гете чи Г. Ібсена, які довго не могли спинитися в виборі між живописом і літературою, А. Міцкевича, Ю. Словацького й Р. Роллана, які, крім слова, кохалися в музиці, та ін. Зосередитись на чомусь одному і відповідно поселити у своєму кабінеті чи на столі тільки літературну ауру деяким письменникам допомагав хтось із приятелів чи рідних. Син Г. Ібсена згадував, що його мати (тобто – дружина Г. Ібсена) здійснила два подвиги: позбавила норвежців від
«Шевченко – талант дуже багатогранний, аби «замкнутись» на одному з них». Шевченкіана · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Вона виростає з нього, але дивиться на всіх, бо національне в ній обов'язково – загальнолюдське. Відомий вислів І. Франка з цього приводу навряд чи треба згадувати, але зважимось, оскільки скроєний він не з понятійного, а з образного (і тому – неспростовного) матеріалу: «Кожний чільний сучасний письменник... неначе дерево, що своїм корінням впивається якомога глибше і міцніше в свій рідний, національний грунт... а своїм пнем і кроною поринає в інтернаціональній атмосфері...». Прагнення волі (як ідеологічний двигун творчості), звичайно, не слід ідеалізувати і тим більше – вважати, що цей двигун – єдиний у письменницькій праці. Людина – світ багатогранний і кожна грань цього світу є по-своєму невичерпною чи й такою, що цієї вичерпності навіть не передбачає. Уявімо собі, що поет разом із своїм народом справді здобули повну свободу. В ім'я чого ж тоді жити і творити? Спрощуючи проблему, можна сказати: в ім'я не раз згадуваної любові. Але любов якраз і не передбачає свободи. Любов – це завжди служіння; служіння вірі, батьківщині, коханій... Тільки-но перестаєш служити комусь із них, як одразу ж випливають на поверхню безбожництво чи богохульство; державні зради і прагнення жити за принципом: де хатка, там і паніматка; розлади сімей як клітин народного організму та інші руйнації. Все, отже, взаємопов'язане, та ще й так, що в кожного суспільства та в кожного його громадянина – «свої» уявлення про свободу та любов. Навіть у так званих демократичних суспільствах, розшнурувавшись від несвободи, можеш почувати себе вільним до тих пір, поки не зважишся пірнути в щільні шари його атмосфери; туди, тобто, де знаходяться вершителі омріюваної демократії. У щільних шарах атмосфери, як відомо, згорають навіть найбільш підготовлені до цього космоплани, а в щільних шарах демократії горять часом не стільки видатні політики, скільки найбільш вразливі особистості – письменники, журналісти, науковці-гуманітарії. Сам перелік згорілих від давнини до сьогодення зайняв би не одну сторінку тексту, бо туди потрапив би і римський вигнанець Овідій, і відправлені на каторгу Чернишевський і Достоєвський, і закатований у радянських тюрмах Стус. На особливому п'єдесталі серед них завжди височітиме і Шевченко, а навколо – «тисячі таких самих, як я». Цитовані слова взято з хрестоматійних «Каменярів» І. Франка, герої яких прикуті до ідеологічної скелі кайданами несвободи. Інша скеля, до якої прикутий завжди справжній письменник, скеля власне любові, любові до жінки як другої головної субстанції життя людського. Те, що тут знову доводиться говорити про кайдани, має загалом дуже давню традицію. Літературна історія її розпочинається чи не з метафори «кайдани (узи) Гіменея», котра широко вживалася вже в літературі давньої Греції. Означає вона шлюбний союз чоловіка й жінки, тобто кінцеву мету любові, яка є остаточною втратою свободи. Але незважаючи на це, кожен цієї втрати прагне. У поетів прагнення цієї несвободи породило нетлінні зразки любовної лірики, у Шевченка, зокрема, було інтимно-сповідальним (за словами С. Балея) живчиком індивідуального життя. Протягом тривалого часу «жіночу тему» в житті і творчості Шевченка висвітлювали, м'яко кажучи, дуже цнотливо. В 90-х рр. з'явилася тут інша крайність: втрата цноти аж до розперезаності. В усних переказах, тим часом, побутувало щось на зразок анекдотів чи легенд, коли заходила мова з цього приводу. Як би вийти при цьому на блаженну «золоту середину», щоб збереглися і певна цнотливість, і доза крайнощів, і навіть анекдотизм, без чого повної правди в будь-якій справі навряд чи сягнеш. Хоч повна правда – річ дуже делікатна. Відомий французький політик Шарль де Голль говорив про свою сферу діяльності, приблизно, таке: «Політик повинен говорити правду. Політик повинен говорити багато правди. Політик повинен говорити не всю правду». Дослідники творчої лабораторії письменників, мабуть, можуть працювати теж за такою схемою. Особливо, коли йдеться про так звану «всю» правду. Вона потрібна, гадаємо, лише в розкритті художнього обличчя письменника, але коли йдеться про інтим його життя і праці... У західному літературознавстві довкола цих питань немає табу. І тому усе про письменників там знають не лише фахівці, а й обивателі. Особливо – про стосунки з жінками, а письменниківжінок – з чоловіками. От тільки (ще раз запитаємо) чи сприяють ці знання глибшому розумінню естетики митця? На прикладі Шевченкової біографії можна переконатися, що не завжди або лише почасти. Секрет полягає у відсутності критерію, за яким можна визначати глибини любовних мотивів, навіяних стосунками з тією чи тієї жінкою, з тим чи тим чоловіком. Приблизність у тому критерії, мабуть, вічна, бо закладена в самій природі феномена любові: жінка в любові – геніальна, а чоловік тільки талановитий. Чому – зрозуміло: жінка, потрапивши в любовні «кайдани Гіменея», досягає в них фіналу – вона народжує своє й чоловікове продовження. Ось чому в Шевченка народилася поетична формула, якій завжди стояти на найвищий літературній вершині:
У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим.
Хто надихнув на створення цієї формули? Чи тільки образ Богородиці, яка через усю іконописну традицію йде вже два тисячоліття до людей із дитям своїм на руках? Так, Богородиця теж, але, як знаємо, було й живе, не міфічне життя. Своїх власних дітей Шевченко, як відомо, не мав. «Кайдани Гіменея» до останніх днів його тільки манили і були дедалі реальнішою мрією («Поставлю хату і кімнату... Присняться діточки мені...»). Але – не збулося. Хоча – як сказати? Письменники (і загалом – люди творчі) до любовних спалахів схильні значно активніше, ніж народ звичайний. Еротична енергія в них хлюпає через край і вона, разом з творчістю, є другим крилом їхнього буття. Психоаналітики створили собі зручну схему, за якою в кожного хлопчика перші еротичні почуття виникають стосовно своєї матері; згодом він може мрійливо закохатися в старшу за себе «даму серця», потім – у своїх ровесниць і т. ін. Згадуваний С. Балей цю схему пристосовує і до аналізу особис-тості Шевченка. Щось подібне стрічаємо і в дослідженні Г. Грабовича «Шевченко як міфотворець» (1991, 1999), де «відсувається батько», «присувається мати» і т. ін. Сірими нитками все це шилося. Перші еротичні почуття в Шевченка виникли в підлітковому віці, коли з ровесницею Оксаною.
Ми вкупочці колись росли, Маленькими собі любились…
Дослідники, ніби змовившись, твердять, що про цю Оксану йдеться і в вірші «Мені тринадцятий минало», де дівчина
Утирала мої сльози І поцілувала... Неначе сонце засіяло, Неначе все на світі стало Моє...
З контексту видно, що це була інша дівчина, не Оксана; ця – старша за нього; вона вже плоскінь вибирала і т. д. А Оксана – ровесниця. Вона найглибше запала йому в душу і перебувала там до останніх днів його, надихнувши на створення цілої галереї жіночих образів і залишивши в серці довічну тугу й світло. Квінтесенція їх – чи не в оцих рядках з поеми «Марина»:
Неначе цвяшок в серце вбитий Оцю Марину я ношу.
Справжнє ім'я цьому «цвяшку» – Оксана... Наступні тимчасові захоплення поета не залишали в його творчості майже ніякого сліду (полька Дуня Гусаківська, німкеня Маша, казашка Забаржада, безіменна дівчина, зустрінута в Київській лаврі, теж безіменна, але інша київська красуня), окрім останньої, яка викликала в нього суперечливі почуття («Не журюсь я, а не спиться часом до півночі...»). Все це були своєрідні пропілеї до найбільш напружених і тривалих стосунків Шевченка і княжни Варвари Рєпніної. Напруження виникало з невзаємної любові з боку поета (Варвара мала трохи більше років від поета і це, мабуть, його стримувало), але якоїсь миті він усе-таки відчув, що біля нього – ангел пролетів. І народилася поетична присвята «Княжній Варварі...», що вилилась у поему «Тризна». Були пізніше «непорочні» (на засланні) захоплення дружиною коменданта Петропавлівського укріплення Ускова, потім – залицяння до актриси Піунової і відчувалось, що потрапити в «кайдани Гіменея» він збирався з дедалі більшим і настирливішим бажанням:
...Треба одружитись Хоча б на чортовій сестрі! Бо доведеться одуріть В самотині.
Під такий настрій приглянулась поетові служниця панів Карташевських Ликера Полусмакова. На цій любові Шевченка найчастіше спекулює «бульварне» шевченкознавство, акцентуючи на тому, що після розриву з Ликерою поет, буцімто, змушував її повернути його подарунки. От бачите, який дріб'язковий був «ваш» Шевченко... Істина, тим часом, закопана тут значно глибше. Всієї правди про неї ніхто ніколи не взнає, але те, що лежить зверху, прокоментувати можна. Ликера захопила Шевченка не чарівністю й душевністю серця, вона була просто молодою, вродливою, красивою. А молодість і краса будь-кого зіб'ють із плигу. Збився й Шевченко і поезія йому «відомстила»: він створив два вірші («Ликері» та «Л»), які стали шедеврами в жанрі ліричних драм. У першому душа ліричного героя повстала проти залежності людини від канонізованого рабства («Ми не раби його – ми люде!»), а в другому розкрито стан душі людської, яка зіткнулася з підступністю і зневагою («...І ти... Підкрадешся, наробиш лиха... Запалиш рай мій самотний»). Після драми з Ликерою дівоча краса лише раз була зблиснула перед очима Шевченка (Честахівський знайшов йому для натурної роботи сімнадцятирічну дівчину Одарочку – «як пташку з божого раю»), але невдовзі настала смерть і канівська могила назавжди відібрала в поета мрії про «хату і кімнату», про будь-яких пташок і з будьякого раю. Залишились тільки шана і слава всенародна. Але, крім шани й слави, що ореолом здіймались над поетом після його смерті, на Канівській горі аж до 1917 р. продовжувалась драма, якій позаздрив би навіть Шекспір: ота легковажна Ликера купила в Каневі якесь помешкання, поселилася в ньому після Петербурга і майже півстоліття носила на Шевченкову могилу живі квіти, свій смуток і каяття. ...Науку про специфіку письменницької праці (якщо така існує) можна порівняти з космонавтикою та фармакологією. У першому випадку зайвий грам ваги не дасть змоги космічному апарату подолати земне тяжіння, а в другому – зайвий грам якоїсь речовини перетворить ліки на отруту. Добираючись до таїни творення художнього слова, теж треба не передати куті меду. Творча лабораторія Шевченка тут не виняток. Навіть часткове наближення до її секретів показує, що слід бути дуже обережним. Хай вони (секрети) будуть культурно-історичними, ідеологічними, суто буттєвими, психологічними, психоаналітичними чи якимись іншими. Шевченко – талант дуже багатогранний, аби «замкнутись» на одному з них. А спроби поєднувати їх повинні базуватись завжди не на категоричності, а лиш – міркувальності суджень. Якщо в пропонованій студії таке простежується, автор вважатиме, що його рух до мети – не хибний.
«Осмислити уроки Леоніда Кльоца і ствердити його світле і чесне ім’я – наш обов’язок». Очевидець і літописець 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗ Невпокореному владою журналісту Леоніду Кльоцу цієї зими виповнилося б 70 років. Вже 41 рік, як його вбили в тюрмі.
Микола ТИМОШИК
Якось під час лекції з основ журналістики один із першокурсників-журналістів хвацько запитав: «А чи можете розповісти щось із практичного життя ваших колишніх однокурсників, яке б нас вразило». Минула лише мить, і з пам’яті виринуло усміхнене обличчя мого однокурсника Льоні Кльоца. Історія, про яку розповів, направду приголомшила моїх юних слухачів. У цьому переконався згодом, коли читав їхні непідробно щирі й зворушливі відгуки. Сподіваюся, не залишить вона байдужими й читачів тижневика.
Дорога до правдолюбства Аби сповна розповісти про весь драматизм і трагедію молодого таланту, що не вписувався в рамки радянської системи, обсягу одного нарисового матеріалу не вистачить. Колись, сподіваюся, знайдеться небайдужа людина, яка задокументує воістину Голгофський шлях нашого однокурсника як практичний посібник для вивчення життя чесного і принципового журналіста в тоталітарному суспільстві. Для цього треба прочитати бодай ті правлені й вихолощені після редакторської правки публікації самого Льоні на шпальтах сквирської районної газети «Ленінська правда», що на Київщині, познайомитися з двома його судовими справами, віднайти в архівах КГБ всі його денники, неопубліковані статті, нотатки, спостереження, думки та листи до ЦК КПРС, особисто тодішньому виконробу „перестройки” генсеку Горбачову. А ще – пройтися тими дорогами, які пройшов він у пошуку правди і її відстоюванні. З Льонею Кльоцом ми навчалися упродовж п’яти університетських років у третій академічній групі. Нас, учорашніх десятикласників, на курсі було небагато – в той час на журналістику охочіше приймали колишніх армійців або робфаківців – молодих виробничників, які вже встигли пізнати реальне життя. Для тих, хто хотів стати студентом факультету журналістики відразу після шкільної лави, вимоги при вступі були строгішими. Надто ж при аналізі привезеного з собою друкованого творчого доробку, опублікованого в місцевій періодиці. У нього, вихідця із сільської подільської глибинки, такий доробок був помітнішим. Уже з перших місяців навчання Льоня привернув до себе увагу своєю нестандартністю поведінки і нестандартністю мислення. Портрет радянського студента-журналіста Для того, аби зрозуміти, що я маю на увазі, варто бодай фрагментарно окреслити портрет середньостатичного радянського студента, надто ж ідеологічного факультету (а такими в радянську добу завжди були факультети журналістики, історичний та філологічний). 70-ті роки минулого століття для радянської України були позначені маховиком шаленого наступу на все українське, національне, який все більше розкручувався після нетривалої в часі хрущовської „відлиги”. Студентам тієї пори добре відомий термін «маланчуківщина» (був такий ідеологічний діячу ранзі секретаря ЦК КПУ на прізвище Маланчук, який особливо запопадливо виконував свою чорну справу за вказівками з кремлівських кабінетів). У кожній студентській групі перебували, з відома КДБ, так звані сексоти („сєкрєтниє сотруднікі”), які, прикриваючись маскою сміливих і
Леонід Кльоц – студент 1 курсу київського журфаку розкутих студентів, провокували своїх „однокурсників” на болючі, але надто небезпечні з ідеологічного боку теми: самостійність України, українська мова, день перепоховання Шевченка 22 травня в Каневі, який протягом усієї радянської доби відзначався сміливцями як день боротьби за незалежність України. Згодом сексоти письмово „доповідали” про зібраний нібито компромат на того чи іншого, здебільшого безневинного, студента. Скільки таких було виключено з радянських вузів протягом тієї, здавалося б, безпросвітньої доби... Чого вартує, скажімо, трагічна доля нашого побратима, на два курси молодшого від нас, Василя Січка з Івано-Франківщини, який зі студентської лави несподівано для всіх „загримів” в Сибір. Услід за своїм батьком – безстрашним вояком Української повстанської армії... Більшість київських студентів, знаючи про такий цинічний і брудний тотальний ідеологічний контроль їхнього громадського й особистого життя, боялися бути відвертими в розмовах навіть з товаришами. У молодих душах назрівав психологічний розлом, бур’яном проростала подвійна мораль: на семінарських і практичних заняттях, в коридорах університету, в кімнатах гуртожитку ми змушені були говорити не те, що думали, а те, що було потрібно режимові. Про те, що кипіло на душі, таємно зізнавалися лише перевіреним друзям. І це за умов, що мало не кожен вступав на факультет журналістики з романтичною вірою „чесно і щиро служити своєму народові”. Направду, вчитися на такому факультеті тоді було особливо важко. Принцип «не висовуйся» був для нього чужим Принцип «не висовуйся», таким чином, ставав на той момент рятівним. Але навіть у ті часи його дотримувалися далеко не всі. Серед тих, хто не вписувався в образ радянського студента – дуже слухняного, дуже правильного і поміркованого в своїх діях, – і був Леонід Кльоц. Пам’ятаю його особливу активність вже з перших місяців навчання на семінарських заняттях з таких ідеологічних предметів, як «Історія КПРС», «Марксистськоленінське вчення про пресу», «Історія комуністичної преси». Як і всім нам, хто раптово вривався у бурхливе столичне життя із української сільської глибинки, йому певний час був притаманний комплекс провінціала. Будучи від народження максималістом, йому відразу хотілося докопатися до сутності багатьох складних і заплутаних питань, вийти за межі догматичного повторення прописних істин. Тому попервах завжди активно доповнював своїх товаришів, ставив викладачеві багато запитань, в тім числі й гострих, або, як тоді казали, незручних, на які й сам викладач боявся чесно відповідати. Він не боявся ставити тих запитань не лише викладачам факультету, а й сановитим гостям, які нерідко навідувалися до нашої знаменитої 32-ї лекційної аудиторії жовтого корпусу. Пригадую, якого переполоху серед керівництва факультету наробили його запитання самому Миколі Амосову, який несподівано прийшов на відкриття квітневої студентської наукової конференції. У вщерть переповненій студентами й викладачами аудиторії Льоня прямо спитав знаменитого академіка: чому такими скучними й нецікавими є радянські підручники для студентів, чому в них так багато «води» й мало конкретики? Не тільки деканат, а й комсомольське начальство факультету розпинало опісля Леоніда: навіщо ти, мовляв, ганьбиш факультет своїми дурними запитаннями?.. Згодом запал Льоні дещо притлумився, особливо після другої сесії, на якій він схопив свою першу трійку, через яку його позбавили щомісячної 40-карбованцевої стипендії аж до наступної сесії. Що це означало для студентів – вихідців із сіл, де на зароблені батьками трудодні все ще продовжували платити мішками буряків чи картоплі, знають лише вони самі. Тим зловісним предметом для Льоні Кльоца була «Історія КПРС». У передчутті житейських випробувань Системі не потрібні були яскраві особистості. Їх вона від початку не сприймала, а потім невпинно стежила за кожним подальшим кроком й записувала в свої чорні списки як неблагонадійних... Вже з другого курсу я помітив у свого одногрупника якийсь психологічний надлом. Він все більше віддалявся від групи, все частіше «зависав» у бібліотеках. Втім, там брав книги не за темами предметів, які вивчалися в семестрі (казав, що вони перестали бути для нього цікавими). Його захоплювала українська історія, сотні й тисячі правдивих сторінок якої були надійно сховані у потаємних спецфондах. Він безнадійно шукав їх у каталогах дореволюційних видань, наївно думаючи, що студентові-журналісту таке видадуть і дозволять читати. Тоді Льоня Кльоц переключився на медичну тему і став частіше навідуватися в спеціалізовану медичну бібліотеку, яка й нині перебуває у старовинному приміщенні неподалік університету – на теперішній вулиці Євгена Чикаленка. Він часто показував видання з цієї бібліотеки, датовані дорадянськими часами. Пам’ятаю й досі ті, що перегортав з його дозволу. Стосувалися книги здебільшого становлення особистості, формування сили волі й загартування організму не медикаментозними засобами. Парадоксально: він ніби передчував свої прийдешні житейські випробування і ніби готував свій організм до того, аби мужньо здолати їх. «Чудак із третього курсу» – це назва статті Льоні Кльоца, опублікованої у престижній на той час «Робітничій газеті», що вийшла весною 1976-го, коли ми закінчували третій курс. Її читав чи не увесь факультет. Багато з однокурсників тоді по-доброму заздрили Льоні, адже далеко не кожному студентові вдається надрукувати в центральній пресі свій великий за розміром, до того ж, резонансний матеріал.
А резонансність полягала в тому, що Льоня чесно і щиро зізнався в своєму матеріалі про свої «дивацтва»: чому він не любить житейську рутину, фальшивість в особистих стосунках, неправду, чому почав загартовуватися, спати на твердій підлозі, чому перестав боятися протягів, уникати дискотек і пиятик... Скандальна курсова робота У поле зору всюдисущого КГБ юнак із хмельницького Поділля потрапив через свої щирі, але відверті зізнання в розмовах з однокурсниками ще з перших семестрів навчання. Та пильніше й прискіпливіше стали за ним стежити після скандальної історії із захистом його курсової роботи з предмета „Економіка промисловості і сільського господарства в ЗМІ”. Тему своєї курсової Леонід назвав незвично: не по-науковому, а пожурналістському – «Мат у три ходи економіці». Вже сама її назва не вписувалася у рамки всуціль заідеологізованої навчальної програми особливо ідеологічного факультету. Факультетське керівництво переполошилося не на жарт, коли зміст курсової став відомий «секретним співробітникам». А йшлося в тій студентській розвідці про речі цілком тривіальні, але зазвичай обговорювані не публічно, а лиш у вузькому колі друзів. Хоча часто в ту пору «друзі» ставали зрадниками, донощиками. Ось запитання із першої наукової роботи Леоніда Кльоца: 1. Чому теоретичні викладки політекономії соціалізму не спрацьовують на практиці? 2. Чому так довго «загниває» капіталізм? 3. Чому компартія не може зарадити суцільним радянським дефіцитам і чергам за продуктами харчування та товарами першої необхідності? 4. Чому преса не пише про причини таких дефіцитів? Студент-третьокурсник не лише ставив такі запитання у власному дослідженні, а й пробував знайти на них відповіді, залучаючи до своїх аргументів, звичайно ж, не зарубіжні видання, яких тоді годі було відшукати в бібліотеках, а... праці російських економістів, що публікувалися до жовтня 1917 року. Льоня Кльоц не вилетів тоді з університету лише завдяки твердій позиції свого наукового керівника, викладача тієї дисципліни з економічної журналістики Віталія Тоїчкіна. Ті, хто вчився на київському журфаці у 70-х роках, і досі теплим словом згадують цю непересічну особистість. Саме через затхлу передзастійну атмосферу цей авторитетний серед студентства викладач також невиправдано рано пішов із життя. Тепер важко сказати, які аргументи Тоїчкіна на захист свого нестандартного студента були визначальними. Але він їх зміг віднайти у високих кабінетах. Бо й сам запалив багатьох з нас своїми сміливими розповідями, скажімо, про справді ринковий розвиток економіки Югославії, де стажувався (найбільш ринковій із країн соціалістичного табору того часу), про все бачене там, що не вписувалося в марксистсько-ленінські ідеологеми. Кажуть, що цей викладач міг дозволяти у своїх висловлюваннях під час спілкування зі студентами значно більше від інших чесних викладачів ще й тому, що був зятем Вадима Собка – особливо обласканого радянською системою письменника-фронтовика. Мені ж здається, що Віталій Тоїчкін від початку був самодостатньою особистістю. І з системою вів себе досить сміливо, навіть виклично, може, тому, що сам відчував близький
13 Очевидець і літописець · «Невпокорених і одержимих правдошукачів влада системно компрометувала, принижувала і, зрештою, знищувала». · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
У фальшивій «Ленінській правді» він боровся за реальну правду кінець свого земного життя. На той світ відійшов він ще молодим, незабаром після того, як ми, отримавши дипломи, роз’їхалися по світах із бажанням сповідувати головне кредо щойно набутого фаху – боротися за правду. Саме з таким бажанням їхав Льоня на своє перше, і, як згодом з’ясувалося, єдине місце призначення за розподілом державної екзаменаційної комісії (а тоді саме така комісія направляла на роботу випускників університету) – в містечко Сквиру на Київщині, кореспондентом тамтешньої районної газети. У фальшивій «Ленінській правді» боровся за реальну правду На зустрічі з однокурсниками, що відбувалися в Києві традиційно щоп’ять років, Льоня Кльоц не приїздив. І дарма, що Сквира від Києва не так далеко, як, для прикладу, місце мого нового призначення – Чернівці. Ніхто навіть із киян-однокурсників упродовж усіх років нашої самостійної праці, аж до осені 2006 року, так достеменно йне знав, що сталося з Льонею, де він подівся. Чуткам про те, що потрапив до в’язниці, не хотілося вірити. А інформація про те, що він десь там загинув за нез’ясованих обставин, змусила здригнутися. Уже пізніше, побувавши у Сквирі, мені вдалося з’ясувати багато чого з після факультетського життя Льоні, яке багатьом з нас і досі залишається невідомим. Уперше Леоніда засудили нібито-то за побутовою статтею – рукоприкладство. Та й не до кого іншого, а... до своєї дружини. Насправді то була заздалегідь продумана й спланована провокація, аби фізично і психологічно зламати непокірного журналіста. Адже за справу взялися вірні ленінці з райкому партії і... його учорашні колеги з районної газети, що мала особливо цинічну, з огляду на сьогоднішній день, назву – «Ленінська правда». Після відбуття частини терміну в колонії суворого режиму, його повертають до Сквири і приписують кілька місяців примусової праці на місцевому цементному заводі. Чи можна придумати більш принизливий варіант розправи місцевої компартійної влади над неугодним журналістом? Саме від того цементу, яким цілодобово дихав, у нього ускладнився перебіг набутого туберкульозу. Вражаюча деталь його глибокої людської порядності: новій працівниці районки Катерині Бондарчук, яка була прислана на його місце після закінчення Львівського журфаку і яка прийшла на цементний завод, аби поговорити з колегою, Льоня сказав: «Шановна Катю. Старайся до мене більше не підходити, адже я зек. Мені дуже не хочеться, аби в тебе були неприємності на роботі».
Зловісна 167-ма стаття Незабаром молодий журналіст отримав другий термін, тепер уже за політичною статтею – № 167 („распространение заведомо ложных измышлений, порочащих советский государственный и общественный строй»). Ось окремі витяги з тих „ложних ізмишлєній”, які посмів оприлюднити наш невпокорений і небайдужий однокурсник тоді, коли більшість із нас той лад усіляко прославляли і виправдовували: – «народ у нашому суспільстві – безправний»; – «засоби масової інформації тенденційно висвітлюють радянський спосіб життя»; – «соціалізм – це покійник, якого ховають від очей і не хочуть хоронити». У кримінальній справі №2-240/85 багато місця відводиться показанням самого Леоніда Кльоца та інтерпретації його висловлювань слідчими. Надибуємо тут і термін „культурно-екологічна революція, яка відбудеться в СРСР з ініціативи інтелігенції”, про яку говорив підсудний. Цього, трирічного, терміну, який відбував в одиночній камері політв’язня, будучи нашпигованим щоразу різними психотропними уколами, він уже не витримав. Ніхто достеменно не знає причин загибелі Леоніда Кльоца. У судовій довідці зазначено, що в камері наклав на себе руки. Але це в довідці. Знаючи характер однокурсника і одногрупника, не віриться, аби він міг здатися. Цілком очевидно, що і в цьому випадку спрацювали живучі в радянській системі слідства ганебні сталінські методи «вибивання зізнань» від невгодних. Київському журналісту, вихідцю зі Сквирщини Володимирові Янішевському, який першим вирішив дослідити причини загибелі свого колеги, вдалося з’ясувати деякі деталі останніх днів життя Льоні. Про це він надрукував свою статтю в теперішньому «Віснику Сквирщини”, що став правонаступником «Ленінської правди»: «Йому ні в камері попереднього ув’язнення, ні в слідчому ізоляторі не надавали бодай елементарної медичної допомоги, хоча Льоня її потребував, як ніколи (в нього відкрився туберкульоз – М. Т.). На знак протесту він двічі оголошував голодування. На 12-й день голодівки його направляють у психлікарню. Згодом повертається в слідчий ізолятор. Сподіваючись на справедливість, пише листи начальнику ізолятора і Михайлу Горбачову. Льоня висуває останній аргумент: якщо суд не виправдає – покінчить життя самогубством. Зважати на це ніхто не став. Судова колегія винесла безжальний вердикт – засудити громадянина Кльоца Леоніда Миколайовича на три роки позбавлення волі».
А ще в цій публікації Володимир Янішевський цитує один із листів до нього Льониної матері Надії Антонівни (на жаль, уже покійної), який читати без сліз неможливо: «Мене не повідомляли, що сина мого посадили в тюрму, в якій він просидів 4 місяці до суду. 27 листопада 1985 року я одержала листа від Льоні з тюрми. Писав, що посадили його даремно і скоро випустять. Через кілька днів (3 грудня) отримала телеграму, що син помер... Мені сказали в конторі, що з тюрми не віддають покійників, тому поїхала поїздом... Коли відкрили домовину, я побачила Льоню, худого, поголеного, як хлопчика. Більше нічого не пам’ятаю...” Доцільно навести витинки ще з кількох листів матері-страдниці до Володимира Янішевського, які він і досі зберігає в своєму архіві. Їх кілька і вони датовані 1990–1992 роками. Надія Антонівна Кльоц мешкала в селі Самчики неподалік Старокостянтинова, що на Хмельниччині, до кінця свого земного життя переймалася з’ясуванням правди про сина. Вона дуже хотіла, щоб не лише односельці, а й однокурсники, всі, хто в професії журналіста, знали, що її син був засуджений не як зекзлочинець, а як борець за чесність і справедливість. Із цих листів довідуємося про тонку натуру Льоні, генетичні витоки вдачі, закладені батьками житейські чесноти. «Льоня відрізнявся від інших добрим характером, був дуже ввічливий, скромний, любив і поважав усіх людей. Був не говіркий, більше мовчав і слухав, слухняний був, як дівчинка путня. Перед смертю Льоня писав листа (я його спалила), що редактор (не знаю прізвища) постарався, щоб його посадили. Льоня часто хворів і редактору треба було, загнали сина в могилу нізащо. Постаралися, щоб позбутись його. Знали, що він хворіє і не вернеться з тюрми…» «Коли Льоня був літом дома, то говорив, що редактор бюрократ і працювати з ним неможливо. Він все робив, щоб позбутися розумного журналіста. Льоня про нього писав у москву, напевне, той допускав злочини в роботі… На суд мене не визивали, зробили тихо. Чесні люди не знають, як розправилися із журналістом київські судді. Льоня хворів туберкульозом, хворого посадили в тюрму…» «Внуку Ярославчику я посилаю гроші на день народження, приїжджав до мене двічі… Краще зробити людині добре, аніж підлість. Жити з моральної сторони мені нелегко, але я тримаюся. Живу одна. Город великий, а нічого не тримаю...» Музична кантата незрячого сина Найстрашніше в цій історії є те, що могилу Льоні Кльоца в тій страшній в’язниці на Полтавщині не вдалося поки що розшукати – на надгробках колишніх в’язнів прізвища не зазначають... Запізніла реабілітація Леоніда Кльоца відбулася лише 2006 року. І лише завдяки небайдужості окремих працівників райгазети, хто в ті страшні роки працювали разом із ним. Передусім уже згадуваного Володимира Янішевського. До цієї благородної справи підключилася й тодішня сквирська влада, і журналістка Катерина Бондарчук. На будинку, де мешкав непокірний журналіст райгазети, встановили табличку. А на суботу 25 листопада, який первинно увійшов у новітню українську історію як День пам’яті жертв політичних репресій, призначили жалобну академію в районній школі мистецтв. Якраз у цей день «Вісник Сквирщини» щедро помістив публікації тих, хто вважав за необхідне сказати про побратима і однодумця щире і зворушливе слово. Це зокрема і спогади журфаківців – автора цих рядків, Тані Колядинської, Михайла Василенка і того ж таки Володимира Янішевського. Оцей усі, хто відгукнувся на наше прохання. Однією з емоційних домінант тієї печальної тризни, що спонукала чи не кожного до сліз, була музична кантата, виконана на честь батька сином Леоніда Кльоца Ярославом – незрячим юним музикантом, недавнім випускником Київського музичного училища… Печаль цієї історії в тому, що незабаром Ярослав, через причини, які відомі лише йому,... відмовився від прізвища батька. Взяв материне – Одрин. А світлий бік історії – завдяки лікуванню в США син Льоні Кльоца став бачити. Недавно одружився, має двох синів… З гіркотою хочеться сказати в цьому контексті й про інше. Свою поїздку до Сквири ми, хто творив число тієї газети, анонсували заздалегідь. Обдзвонили тих, хто працює на високих редакторських посадах, у кого була своя і службова машини. Проте в дорогу на власних стареньких «Жигулях» Василя Бирзула виїхали лише троє: власник машини, Мишко Василенко (вони мешкали в одній кімнаті в студентському гуртожитку на Ломоносова) та автор цих рядків. В інших виявилися тривіальні причини – службова і домашня суєта-суєт... Тепер, із висоти пережитого й переосмисленого, розумію, що ми свого нестандартного однокурсника тоді посправжньому не розуміли, не змогли розгледіти в ньому непересічної особистості, якій від початку вже тісно було в затхлій атмосфері фальшивої, як з’ясувалося згодом, комуно-радянської дійсності. Саме таких особистостей бракувало тоді. Бракує їх і нині, в нашому всуціль зневіреному, розчарованому суспільстві, де аморальність, цинізм, беззаконня і безкарність багатьох владних чиновників, олігархів та партійних бонз різних мастей досягли нечуваного апогею.
*** Недавно із Сквири надійшов пакет від колишньої редакторки тамтешньої газети Катерини Бондарчук. У ньому – скани цінних документів, які стосуються короткого, мов спалах, життя Леоніда Кльоца. Найцінніше серед них – фотографії, рукописи його текстів, вирізки публікацій, матеріали реабілітації.
Між сторінками цих пожовтілих від часу сторінок раптом стали вимальовуватися сюжети і сторінки майбутньої книги. Про чин короткого життя й загадку смерті талановитого журналіста і українського патріота. Саме такі ставали на прю з владою не для людей, не для народу. Саме таких, невпокорених і одержимих правдошукачів і добротворців влада системно компрометувала, принижувала, витісняла і, зрештою, знищувала. Віднайти й повернути ту правду, осмислити уроки Леоніда Кльоца і ствердити його світле і чесне ім’я – наш обов’язок.
Запізніла реабілітація
«Ця лінія, наскрізна і в збірці, кожен вірш якої – аристократ, естет, творець краси» Слово многоцінне 14 · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
справжньої українськості, яка відстоює себе на полі непримиренної битви йне сприймає як кричущої брутальності, так і голослівної публіцистичності, трибунних вигуків та закликів. На противагу їм поетеса шукає (і знаходить) слово про війну притишене, виболене, збережене янголами й огорнуте небесами віри в перемогу. Знаходить на видноколах особисто прожитого й пережитого, на паралелях рідної минувшини, яка, задивлена в майбутнє, не боїться сьогодення. Отож у Валентини Давиденко власне, без перебільшення, неповторне світобачення, а ще – урівноважене сприйняття своєї культурологічної та мистецької окремішності серед неозорих поетичних нив, переконання, що лірика – це краса змісту й краса форми, що саме вишукана змістоформа засвідчує несхожість на інших і дає право повторити зізнання Ірини Жиленко:
«В строю не ходила ні дня, в хорі не вміла співати».
У трьох розділах збірки «Канти мандрівних музик», далеких від колективних хорів, – розмай мотивів, роздумів, візій, дивовижжя багатовимірних образів, які утверджують сповідуване авторкою аж ніяк не герметичне «мистецтво для мистецтва» як життєдайне, рясноцвітне буття поезії, що бачить і осмислює минуле, сучасне та майбутнє і вірить: «Барокова лінія в темряві часу наскрізна». Вона, ця лінія, наскрізна і в збірці, кожен вірш якої – аристократ, естет, творець краси. Краси природи, уяви та душі. Творець ще однієї триєдності – краси почуттів, думок і слів. Краси слів глибинно українських, молитовних, шляхетних, нерідко аж ніби оксамитових, шовкових. Краси слів то сонячних, то місячних – про спогади, прозріння та передбачення. Краси слів щирих, по-дитячому совісних, правдивих, сповідальних… Слів, якими промовляє душа до Бога, до рідного світу, до європейського багатоманіття, слів, окрилених новочасним інтелектом, задивлених у прийдешнє. Така вже вона пастельна, веснянострунна, неболюбна поезія Валентини Давиденко. Тим-то ллються і ллються милозвучні, здебільшого довгі, повільноплинні рядки, то радіють вони, то сумують, то, щасливі, радісно просять: «Не забудьте нас». Триває й триває читацьке раювання серед чар-зілля вигадливих метафор, де немає жодного зайвого слова, в тиші елегійно-медитативної тональності багатьох віршів, яку не порушує нестримний часолет. Думається, що він бачить незвичайної краси храм лірики Валентини Давиденко, наслухає «канти мандрівних музик», зачаровується найпрекраснішими проявами мистецтва у збірці, милується улюбленими, срібними та білими, барвами поетеси, котра як своєрідна художниця так зримо, колористично змальовує Богом створене, що античний світ стає близьким, а праукраїнський – рідним. Філософські мініатюри про них – чи не наймагнетичніші в книжці, де по вінця – світла й ніжності. І воднораз – мужньої доброти, надійного милосердя, беззахисної щирості, прозірливої любові та сміливого вдивляння в душу сучасності. Вона (як і минувшина) мислить образами, вміє розповідати про себе, мріяти й уявляти, як народжується майбутнє – тільки таке, в яке можна закохатися. І не вгадаєш, де писалися вірші про «канти мандрівних музик»: на осонні, в затінку розложистого дерева, під «зеленою зіркою березня» (до речі, саме цього місяця народилася поетеса), у «нічній вежі» чи в лагідному товаристві лампи, яку можна вкрасти, але не можна погасити її світло в душах. Вона не раз і не двічі осонцює часопростір збірки «Канти мандрівних музик».
«Ця лінія, наскрізна і в збірці, кожен вірш якої – аристократ, естет, творець краси» Слово многоцінне 14 · с. 14сторінка оригіналу ↗ Валентина Давиденко. Канти мандрівних музик. – Поезії. К.: Креативна агенція «Артіль», 2024. – 136 с.
Микола СЛАВИНСЬКИЙ
Здається, позавчора читав інтерв’ю Валентини Давиденко з моєю однокурсницею, телезіркою Людмилою Лисенко. А насправді було це 21 лютого 1996 року. Здається, вчора нас нагороджували – у різних номінаціях – престижною премією «Київ». А сталося те далекого 23 травня 2013 року. Знову ж таки видається, що вчора хтось із гостей делікатно «привласнив» збірку поетеси «Білу лампу внесу тобі в ніч». Лампа помандрувала в невідомі краї, а світло від неї й сьогодні – зі мною, в мені. Вкрали по-дружньому, щоб, очевидно, довідатися, чому це я прихильно оцінюю книжки Валентини Давиденко. І першу «Зелена зірка березня», й подальші «Нічна вежа» та «Флейта Евтерпи» і, зрештою, саме ту – про білу лампу, яка світилася й світиться мені крізь ніч. Отож хочеться від радості й щастя усміхнутися, коли читаєш ніби рядок простий, звичайний, а насправді виразний, зримий, чарівний: « І сидить на хвостику у соломі яблуко». Бачиш це яблуко казкове, бачиш і «обрис рідкісної вази», «колони Риму», «Месії слід»… У цьому вишуканому поетичному царстві – і «жінка з охололим чаєм», і жінка, яка молиться за дітей і просить: «Матір Божа, дослухай, дослухай»… Захоплюєшся світом, де летять квіти, мов птахи, «мабуть, років уже чотириста», де зустрічаєш «цілу зграю химер і метафор», зрештою, де чуєш, як «Пан лісний насвистує негучно» і переживаєш, що «лісовичок – дитя чудне і горде – усе шукає заповідне місце»… Розмірковуючи про нього, цілком випадково довідався, що ходив на Криті тими самими стежками, що й Валентина Давиденко. Було те в недавньому зеленошумному просторі, але нібито в позачассі, хоча, звичайно ж, уже після того, як Зевс переніс красуню Європу саме на Крит. Читав про це оповідь поетеси й запам’ятав її міркування про «натхненну осяйність невідомого грецького скульптора». Її – цю загадкову «натхненну осяйність» – таїть у собі дивовижна творчість Валентини Давиденко. Воістину така: дивовижна, самобутня, окрилена традиціями класичного бароко. У таємничому космосі цієї творчості гармонійно сусідують поезія, малярство, статті, а також телефільми про художників. Знову й знову пригадується давні роздуми «Викрадення Європи», де Валентина Давиденко обстоює «чистоту канону» та вибагливий естетичний смак. Саме вони й визначають знакову сутність пошуків та здобутків поетеси, зокрема й віршів нової збірки «Канти мандрівних музик», мовби написаних пером павиним – не земним, а піднебесним. Пером, яке в заспівному розділі «Сокровенне обличчя, Вітчизно, твоє» фіксує перші дні війни, нагадує про «вітчизну у серці», увічнює тишу глибинних материнських почуттів, занотовує новітні символи: «Злітні смуги у вирвах», «хтось дзеркала запинає», «маскувальні сіті», «знамення одне – що герої нові постають»… Дати під задумливо-філософськими, неголосистими віршами красномовні: 03.03 2022, 30. 04. 2022, 15. 05. 2022… Це і особистісний календар ліричної героїні збірки, і новочасний літопис боротьби проти лютих ворогів, а ще – тайнопис самонепізнаного вчорашнього і сьогодення, яке починає дедалі глибше усвідомлювати себе, свою душу й свою українськість. День за днем, місяць за місяцем, і вже 07.03. 2023-го вияскравлюється «моєї доби новий міт: сагайдак за плечем…»
Валентина Давиденко, осмислюючи нещодавно народжені міфи, шукає їхні прадавні джерела, мандрує до першооснов неминущих духовних цінностей, а в мініатюрі «Українські манускрипти» перегортає «прадавні письмена», захоплюється «шелестом книжок», щоб у подальшому вірші «Лексикон Памва Беринди» возвеличити схимника, котрий «пише словник, свою свічечку світить», а потім «пошепки молиться Богу» й не забуває, що «смертельні для ворога наші мечі переможні». Летять крізь часопростір стріли із символічного сагайдака, не меркне на руків’ї шаблі «ясний діамантовий камінь», озиваються до нас «великі імена»… Вони кличуть до себе, щоб розповісти про загадкову «предковічну Артанію», знайти «пророчий рядок» у «старих манускриптах». Авторка наголошує, що вони не вивітрюються з пам’яті сучасності, сьогодення читає їх чи не читає, але знову й знову мандрує на загадкові материки давнини, де хтось із етрусків чи праукраїнців не марно прожив роки, а хтось у снах і мріях побачив, як його швидкоплинні дні переливаються в далеке майбутнє, адже, як запевняє вірш «Артанія», «вітер вічного часу поверне до наших широт». Хочеться вірити у все, що привиділося поезії Валентини Давиденко. І в те, що етруски-росини (вони називали себе синами Леопарда) під калиновою гілкою «допалять цигарку», і в те, що у вірші «Етруські дзеркала» « чадні олеандри й базари яскраві цвітуть», а лірична героїня сподівається: «На давній пластині мигне мій відбиток лиця». Думається, не варто виважувати на терезах наших днів хитросплетіння в ліриці Валентини Давиденко реальності та міфів, історії та уявлень, сновидінь і марень. Усміхнено-печальні зблиски довірливості до них осяюють крізь тривоги й клопоти наших буднів барвисті сторінки минувшини, де в кожного племені – своє «золоте руно», де «орнамент живого світу»
«і за безмежним морем міражні квіти, і золотий метелик, як міф останній».
Уже самі назви віршів засвідчують не просто прихильність Валентини Давиденко до мандрів у часопросторі, а духовну захопленість ними: «Українські манускрипти», «Артанія», «Етруські дзеркала», «Спроба пізнати Елладу», «Початок Ренесансу», «Етруські письмена», «Весна «Боттічеллі»… Авторка не забуває про гіпербореїв, опоетизовує шпильки та гребені з давньоєгипетським вензелем, римську галеру, вовняні хустини, каламар, «білий мармур у прожилках – з Каррари», запитує сама себе: «Чому мене кличе знов давній суворий міт?»… Згадує Григорія Сковороду, Анаксарха (без пояснень, що цей давньогрецький філософ був навчителем Александра Македонського) і Рамо – композитора з часів улюбленого бароко, цитує Мікеланджело… Поетеса цілеспрямовано культивує історичні моделі з пульсуванням живого єства естетизму – тієї вибагливої стильової течії, яка заявила про себе вже в першій книжці «Зелена зірка березня» й розпросторилася в символічних, промовистих «Кантах мандрівних музик», які переконливо засвідчили: в генах лірики їхньої авторки – відгомін «спокою античного і ладу», відсвіт «колон мармурових», незмінне класичне, зокрема барокове, начало, виразне відлуння світової, передусім італійської, поезії, а ще – залюбленість у музику та Богом дане творення не лише лірики, а й живописних картин, коли виникає потреба «до ночі писать полотно». Кожен вірш збірки оповиває всеохопна аура духовності, у багатьох мініатюрах філософія самозаглибленості поєднується з мудрою іронічністю, яка спокійно, з розумінням сприймає намагання ліричної героїні зупинити якусь надзвичайну мить у царстві нестримного часоплину. Мить «зміни сенсів опівночі» (їхній добродушний свідок – вірш «Старий календар»), мить, коли «Скраєчку у літа цей день наче снопик горить» (мініатюра «Канів»), незабутні хвилини, коли «Мій син колись захистив однокласника». Оповідь про це в одному з небагатьох у книжці верлібрів «Для небесного кінематографа» завершується риторичним запитанням: чому «чесноти скромності – смарагди утаємничені» сьогодні, а також, як і в далеку минувшину, «для світу незнані, чому невпізнанні?» Невпізнанні, бо не пізнані, не розгадані в суєті суєт щодення, отож поезія стає рятівницею від марноти марнот, політичних спокус, житейських зваб і розчарувань, дає змогу розкошувати на безобрійних просторах образного слова, яке спроможне зцілити душу й ушляхетнити світ. Саме таке слово натхненно плекає авторка «Кантів мандрівних музик», самовіддано витворює й обстоює аристократизм у світлиці своєї поезії, любить «зупинитися навпроти самої себе» (Василь Стус), щоб сумовито зізнатися: «Поети хоч зрідка птахи». Сповідуючи (й утверджуючи) культ довершеної краси, Валентина Давиденко крізь чарівну призму вибагливого естетизму бачить усе суще, веде за руку ліричну героїню в світи античності, європейськості, а також тієї
«Бояриня» – кульмінаційний тексту Лесиному осмисленні Росії як імперського простору духовного поневолення». Театр 15 · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ставу пам’яті цього великого режисера. За великим рахунком я повернув його виставу українському глядачеві. Все, що я робив як режисер, – це те, чому в нього навчився. І для мене велика честь, що я це зробив. – Напевне встигли показати виставу не лише у Києві? – Прем’єра відбулася у вересні, а вже наприкінці жовтня поїхали у чудові гастролі за кордон. Були переповнені зали у Празі, Кракові, Вроцлаві, Катовіце і Варшаві. На жаль, там дуже багато українців. Кажу, на жаль, бо в основній масі це ті люди, які виїхали з початком повномасштабного вторгнення. Для них наша вистава стала як віддушина, як спогад про Київ, про Україну. Я бачив у глядачів сльози на очах, коли вони побачили декорації, на яких Андріївський узвіз з Андріївською церквою на горі. (До речі, я також автор декорацій). І коли Секлета на своєму дні народженні підіймала келих за Київ, то зал вибухав бурхливими оплесками. Це були незвичайні, незабутні хвилини. І далі граємо виставу у Києві, а ще в інших містах України. Нещодавно побували у Кременчузі, Миколаєві, Харкові. Там теж були повні зали, люди дуже тепло нас приймали. На мій погляд, вистава вийшла легка, світла, добра, душевна. І, що важливо,
Продовження на стор. 16.
«Бояриня» – кульмінаційний тексту Лесиному осмисленні Росії як імперського простору духовного поневолення». Театр 15 · с. 15сторінка оригіналу ↗ «За двома зайцями» — легендарна українська комедія, яку неможливо забути! Вічна історія Михайла Старицького оживає на сцені у вирі сміху, пісень і яскравих перевтілень! Спритний та хитрий Свирид Голохвостий мріє про два весілля одночасно — з нареченою багатою і… нареченою бідною. Але доля готує йому калейдоскоп кумедних пригод, дотепних діалогів і таких поворотів, від яких зал вибухає сміхом!
Все це про нову виставу, яку поставив відомий український актор, народний артист України Анатолій Гнатюк. Про те, як створювалася ця постановка, наша розмова з паном Анатолієм. – «За двома зайцями» – це п’єса, яку вже понад століття найчастіше ставлять українські театри. У чому, на Вашу думку, секрет такої популярності? – Секрет популярності цієї п’єси напевне у сюжеті. Він дуже інтригуючий. Минає час, а наші недоліки, на жаль, не змінюються. Вона була написана понад століття тому, але й зараз є мисливці, щоб вигідно одружитися за гроші. Я вже не кажу про те, як ця п’єса геніально написана. – Ви вже грали у виставі за цією п’єсою. Пригадайте, будь ласка, як це було. – Мені надзвичайно пощастило грати Голохвастова у виставі «За двома зайцями», яку у 2000-му році поставив наш великий український режисер Сергій Володимирович Данченко. Вистава йшла прекрасних десять років – з повними аншлагами, з фестивалями та гастролями. А випустили її до 80-річчя Національного Академічного драматичного театру імені Івана Франка. Коли вистава перестала йти, я, звичайно, сумував за нею. Було дуже шкода, що вона припинила своє існування. Хоча десять років – це немалий строк для вистави. – А як з’явилася нова постановка? – Відтоді минуло п’ятнадцять років. Ів минулому році продюсер Олег Шпанчук запропонував мені, щоб я поставив цю виставу як режисер і зіграв головну роль Голохвастова. На що я, хоча й з хвилюванням, але погодився. Щодо головної ролі думав кілька днів. І все ж таки прийшов до думки, що в шістдесят років я вже застарий для неї. Її має грати молодий актор. А я залишився на ролі Сірка Прокопа Свиридовича. Почалася робота. Часу в мене було обмаль. Приступили до репетицій наприкінці літа, а вже 28 вересня відбулася прем’єра вистави «За двома зайцями» у Центральному будинку офіцерів Збройних Сил України. Це величезний зал. На виставу були продані всі квитки. Повний аншлаг. Я вже згадував на початку розмови, що мені пощастило працювати з великим українським режисером Сергієм Володимировичем Данченком. І це був не просто геніальний режисер, а дуже добра, мудра, щира, зворушлива людина. Для нас, акторів театру, він був учителем. Ми дуже шкодуємо, що його немає з нами, що він пішов у засвіти. Величезна йому подяка за все, що він зробив для нашого театру, для кожного з нас. Робота над виставою тоді була надзвичайно цікавою. Я один грав Голохвастого і в мене було три Проні Прокопівни. Я не був призначений на цю роль, а сам подав заявку. І Сергій Володимирович схвально прийняв моє бажання. Коли я вже, як режисер, приступив до роботи, то зловив себе на думці – що б я не робив, що б я не вигадував, але матриця залишається Сергія Данченка. Його невидима присутність була на всіх репетиціях моєї вистави, відчувалася його енергія. І я зробив ви-
«Бояриня» – кульмінаційний тексту Лесиному осмисленні Росії як імперського простору духовного поневолення». Театр 15 · с. 15сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «Росія як імперська антинорма у світогляді Лесі Українки», с. 4
Закінчення Початок на стор. 4.
єгипетськими: імперія зводить не культуру, а монументи власного насильства. Апелюючи до французької історичної пам’яті, Леся Українка проводить разюче порівняння: Бастилія, символ абсолютистського гніту, виявляється мізерною поруч із російською системою ув’язнення. У такий спосіб Росія окреслюється як анти-Європа, як держава, що заперечує самі засади свободи, на яких ґрунтується західна цивілізація. Окремої уваги заслуговує іронічна інверсія образу «в’язниці поетів». Леся Українка з гіркою насмішкою зауважує, що Росія – це «простора в’язниця», де поет може жити «в безпеці», погодившись на втрату імені або власної цілісності. Тут із винятковою чіткістю окреслено імперську логіку: лояльність купується ціною знеособлення, а свобода редукується до внутрішньої капітуляції. Фінал памфлету має принциповий характер. Авторка протиставляє себе «вільним друзям» французької музи, наголошуючи, що її «убога проза» чесніша за «прекрасні, улесливі вірші», написані на честь тирана. Це акт етичного самовизначення: мистецтво, яке служить насильству, втрачає право на красу. Отже, «Голос однієї російської ув’язненої» можна кваліфікувати як публіцистичний максимум антиімперського мислення Лесі Українки. У цьому тексті сходяться європейські принципи свободи, особистий досвід життя в «тюрмі народів», універсальні моделі неволі та конкретне осмислення Росії як імперії. Вона не має географічного означення, але називається через моральну й цивілізаційну характеристику. Саме цей памфлет дає підстави з повною певністю говорити про Лесю Українку як про письменницю спротиву й інтелектуалку європейського масштабу, що наважилася кинути прямий виклик імперії в той час, коли значна частина європейської культурної еліти воліла відвертати погляд від її злочинів. Одне з центральних місць у творчості Лесі Українки посідає драма «Бояриня» (1910), адже саме в ній універсальна модель неволі, розгорнута в біблійних і античних сюжетах, уперше набуває чітко окресленої історичної та культурної конкретності. Імперія тут уже не прихована за символами Єгипту чи
Вавилону, а називається майже прямо через образ Москви, що розкривається як антропологічний і духовний простір несвободи. Показово, що Леся Українка обирає для такого викриття не сюжет відкритого політичного протистояння, а інтимну, майже камерну ситуацію – долю української жінки Оксани, вирваної зі свого природного культурного середовища й пересадженої в чужий світ московського боярства. Саме ця перспектива дає змогу з особливою точністю виявити механізми імперського поневолення – внутрішні й повсякденні, ті, що діють через звичку, ритуал, мову, тілесність і щоденну практику життя. Москва в «Боярині» передусім осмислюється як простір мовчання. Герої живуть у стані постійного самоконтролю, змушені зважувати кожен рух і кожне слово. Для Оксани цей світ радикально чужий, адже мовчання тут перестає бути тимчасовою обережністю й перетворюється на норму існування. Її вигук «Та й осоружна ж ся мені Москва!» звучить як точний діагноз середовища, у якому пригнічується сама можливість бути собою. Принципово важливо, що імперське поневолення в драмі змальовується як поєднання політичного тиску й культурної деградації, що з особливою гостротою вражає жінку. Оксана втрачає громадянську свободу й право на голос, гідність, тілесну та емоційну автономію. Москва характеризується як простір, де жінка мусить «мовчати, терпіти й коритися» не внаслідок прямого насильства, а через систему традицій, страхів і внутрішніх заборон. Особливо разюче у творі вибудувано контраст між Україною та Москвою, окреслений через антропологічні деталі. Україна в уяві Оксани – це простір відкритості, пісні, свободи, руху. Москва ж виявляється простором замкненості, ритуалізованої покори та постійного самостримування. У такий спосіб імперія пізнається не лише як інша держава, а як інший тип людського існування, у якому свобода ігнорується як цінність. Для розуміння головного конфлікту твору істотне значення має образ Степана – чоловіка Оксани, який обирає шлях пристосування, і саме цей вибір обертається формою його внутрішньої поразки. Він не зрадник у прямому політичному сенсі, однак він уже належить до типу людей, які навчилися жити в умовах несвободи. Його мовчання, обережність і готовність «не висовуватися» стають повною протилежністю внутрішньої свободи Оксани. У цьому протиставленні Леся Українка формулює одну зі своїх найгостріших тез: імперський лад утримується не лише завдяки відкритому насильству, ай через добровільну внутрішню капітуляцію підданих. З цього погляду «Бояриня» – то водночас історична драма й анатомія імперського механізму. Москва реалізується як середовище, що методично знищує свободу через буденність, звикання та нормалізацію неволі. Саме ця буденність, її «звичайність» і становить найбільшу загрозу, оскільки вбиває спротив ще до того, як він може народитися. Важливим є й історичний момент створення драми. «Бояриня» була написана в період, коли Леся Українка вже цілком усвідомлювала політичну природу імперії й могла дозволити собі майже пряме висловлювання. На відміну від біблійних і античних сюжетів, де на Росію лише натякалося, тут вона впізнається з усією очевидністю. Саме тому цей твір тривалий час залишався на марґінесі канону й не вписувався в інтерпретації, що прагнули подати Лесю Українку як «позаполітичну» або суто «загальнолюдську» письменницю. Тож «Бояриня» – кульмінаційний художній текст у Лесиному осмисленні Росії як імперського простору духовного поневолення. У ньому універсальна модель неволі, сформована на матеріалі світової історії, отримує конкретне ім’я й конкретну форму, завершуючи шлях від цивілізаційного прозріння до прямої історичної артикуляції. Отже, ставлення Лесі Українки до
Росії, її історії, культури та імперської практики становить внутрішньо цілісну й послідовно сформовану світоглядну позицію, що визрівала упродовж усього її творчого шляху. Воно ґрунтується на глибокому історичному, культурному й моральному осмисленні імперського досвіду та не зводиться ані до ситуативних реакцій, ані до емоційних оцінок. Ранні епістолярні тексти, передусім віденський лист від 17 березня 1891 року, фіксують цивілізаційний характер Лесиного зіставлення Європи й Росії. Російська імперія осмислюється як антиєвропейська модель суспільного устрою, заснована на деспотизмі, придушенні громадянських свобод і звичці до підданства. Надалі цей первісний досвід поглиблюється й концептуалізується в листах 1890-х років, де імперія описується як антропологічне середовище, що формує страх, мовчання і внутрішню капітуляцію. Звернення Лесі Українки до біблійних й античних сюжетів сформувалося як свідома інтелектуальна стратегія універсалізації досвіду неволі. Через образи Єгипту, Вавилону та Риму українська історія вписується у ширший світовий контекст повторюваних імперських сценаріїв, що дає змогу виявити структурні механізми деспотії поза межами конкретної епохи. Кульмінацією художнього осмислення імперської проблематики стала драма «Бояриня», у якій універсальна модель неволі набуває чітко окресленого історичного та культурного втілення. Москва змальована як простір духовного поневолення та повсякденної внутрішньої капітуляції, а протиставлення свободи й пристосування утверджується як ключовий моральний критерій оцінки імперської реальності. Політичний памфлет «Голос однієї російської ув’язненої» означує момент максимальної відкритості й радикальності антиімперської позиції письменниці. У цьому тексті імперія названа без алегорій – як «величезна в’язниця», а критика спрямовується як проти російського деспотизму, так і проти морального компромісу європейської культурної еліти. У підсумку ставлення Лесі Українки до Росії формується в кількох взаємопов’язаних вимірах – політичному, культурному, антропологічному та етичному, що забезпечує його внутрішню цілісність і концептуальну глибину. Саме ця багатовимірність зумовлює виняткову актуальність Лесиної спадщини сьогодні, дозволяючи осмислювати імперію не як історичну аномалію, а як повторювану структуру насильства. У такому ракурсі Леся Українка утверджується як мислителька європейського масштабу, чий інтелектуальний досвід і моральна мужність зберігають свою принципову значущість для сучасного гуманітарного самоусвідомлення.
Володимир АНТОФІЙЧУК
Театр · «За комічними персонажами важливо було показати щирих, добрих людей, якими вони і є». 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ства. Можливо, тому глядач так активно пішов до театру. Люди хочуть хоч на деякий час відволіктися від щоденних обстрілів, повітряних тривог, усього, що приносить війна. Тому я хотів зробити виставу смішною, а ще – видовищною. Родзинкою стали пісні. Їх співає мій персонаж, співає Секлета, співає Галя. Блискуче співає і танцює Голохвастов. А ще я придумав, що вся родина Сірків грає на баяні. Музика і пісні – все пізнаване, шо на слуху у людей. У нас вийшла яскрава комедія, яскраві персонажі. Судячи з відгуків людям подобається. – Але Ви не прагнули зробити комедію заради комедії? – Звісно, ні. Це не сміх заради сміху. За комічними персонажами важливо було показати щирих, добрих людей, якими вони за великим рахунком і є. Я виступав адвокатом сценічних образів, як режисер. Приміром, Проню так виховали, але насправді вона буває душевною, щирою дівчиною, яка хоче бути коханою і кохати. – Чи хотіли б ще спробувати себе як режисера? – Такі думки є, вже навіть є й пропозиції. Але не буду забігати наперед, як прийде час – все розкажу. Мені сподобалося працювати режисером. Хоч це й важко, велика відповідальність. Проте ти відчуваєш, що можеш збудувати на сцені свій світ. Важливо, щоб цей світ виходив зі знаком позитивної енергії, дарував людям розраду, хороший настрій.
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
Театр · «За комічними персонажами важливо було показати щирих, добрих людей, якими вони і є». 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Закінчення. Початок на стор. 15.
з елементами ностальгії за часом, який вже ніколи не повернеться, за людським щастям. – Хотілося б почути про акторів, які грають у виставі. – Насамперед треба згадати про блискучу актрису, народну артистку України Тамару Яценко, вона грає роль Євдокії Пилипівни Сірчихи. Своєю присутністю, своїм талантом вона вносить неймовірний колорит у виставу. Показала себе як неймовірна актриса і народна артистка України Оксана Пекун, вона грає роль Секлети. Ми дуже добре її знаємо як прекрасну співачку, як ведучу програми «Фольк мюзік», що йшла на телебаченні. Вона була авторкою цієї програми разом з чоловіком продюсером Володимиром Коваленком. Ми з Оксаною давні друзі, часто разом виступали на естраді, у нас було багато дуетів. А зараз ми ще й працюємо в одній виставі. Вона проявила себе як надзвичайно працьовита актриса. Не будучи професійною акторкою, зробила дуже великі досягнення у нашій професії. Особливо пощастило з молодими акторами – дисципліновані, всі намагалися не просто працювати, а чогось навчитися. Зробити так, як просить режисер, і принести щось своє у виставу, у свій образ. Неймовірно пластичний, музичний, надзвичайно зворушливий Голохвастов. Його втілив Микита Марченко. Також мені надзвичайно пощастило з Пронею – актрисою Київського театру юного глядача на Липках Дариною Завгородньою. З нею теж давно знайомий, зустрічалися в інших антрепризах. Її Проня вийшла надзвичайно смішною, комічною, карикатурною і, разом з тим, що дуже важливо для мене як режисера, зворушливою. Були моменти у виставі, коли глядачі за неї щиро переживали. Вони бачили, що це дівчина, яка хоче кохання, шукає його і прагне бути щасливою. Прекрасна актриса Діана Небось теж з Театру на Липках. Вона зіграла у виставі дві ролі – Галю і Химку, абсолютно протилежних персонажів. Час від часу я спілкуюся з глядачами, і вони думають, що це дві різні акторки. Ми працювали над тим, щоб вона була різною. Аби ніхто не зміг здогадатися, що Химку грає та сама елегантна, вишукана Галя. Чудовий актор Олег Коваленко грає Йоську, робить це елегантно і щиро. Зізнаюся, що я багато скоротив у п’єсі, бо цього вимагає антреприза. Адже якщо у виставі багато персонажів, то виникає фінансове питання, питання з транспортом. У нашій виставі склався невеликий дружний колектив. А ще на сцені монтувальник Сергій Іваненко. Коли працював над виставою, то побачив у цьому монтувальнику цікавий образ. Запропонував йому зіграти одного з городян міста Києва з Подолу. І він з цим блискуче впорався – грав на гітарі, вітав Секлету. Отож я максимально задіяв усіх, хто працює у цьому проєкті. Також хотілося б добрим словом згадати звукорежисера Сергія Полторацького. – Це Ваш перший режисерський досвід. Напевне було непросто? – Був момент, коли у мене виникли сумніви. Відчував велику відповідальність як режисер. Адже комедії ставити насправді не так просто. Якщо під час показу трагедії у залі тиша, то невідомо, це провал чи все складається добре. А в комедії відразу відчуваєш провал, якщо немає сміху, оплесків. (У нас сміх та оплески з’являються вже на другій хвилині). Я все відкладав і відкладав початок роботи над виставою. Тому що не був повністю впевнений. Подзвонив нашому продюсеру Олегу Шпанчуку і сказав: «Не хочу тебе підводити. Немає енергії, війна забирає сили, до того жне вистачає впевненості». Він вислухав і спокійно мені сказав: «Анатолію Васильовичу, у мене є впевненість, що у вас все вийде. Тому ні за що не переживайте. Якщо у вас мало часу (я тоді давав концерти для переселенців), то ми під вас підлаштуємося». Вважаю Олега Шпанчука надзвичайно професійною людиною. Він відчуває матеріал, відчуває глядача. Відчуває, шо потрібно глядачеві, над чим він буде сміятися, що уважно дивитиметься. В Олега досвід, як продюсера, понад двадцять років.
Так і вийшло, як він казав. У серпні я почав повноцінні репетиції. Вже після першої такої репетиції зникли хвилювання і переживання. Ми всі активно включилися в роботу і репетиції були дуже продуктивними. – Ви вже згадували про декорації, а що можете сказати про костюми? – Міняється світ, звичайні телефони змінюються мобільними. А от людина не змінюється. Багато недоліків як були, на жаль, так і залишаються. Я зробив місточок. Ми у костюмах, які поза часом. Костюм наче початку ХХ століття, але з сучасними елементами. Також вкраплюю у виставу якісь жарти з сьогодення. – Ви добре розповіли про своїх колег по сцені. А що можете сказати про образ Сірка, який самі втілюєте? – Я йшов від зовнішнього образу. Придумав, що у мого героя дуже великий живіт. Він одягнений у піджак, спортивні штани, а на ногах – лаковані тухлі. Сірко з дружиною намагаються бути модними, а виходить все навпаки. Отож я йшов від зовнішнього вигляду до внутрішнього образу. Ця людина дуже любить свою доньку і хоче, щоб вона була щасливою. У нас не було режисера з пластики, цим також займався я. Все придумував, показував, підказував. Для мене це теж було дуже важливо. – Після початку повномасштабного вторгнення театр набирає все більшої популярності. У чому, на Вашу думку, секрет? – Прекрасно розумію, що Україна переживає страшні часи. А театр – одна з віддушин для нашого суспіль-
Театр · «За комічними персонажами важливо було показати щирих, добрих людей, якими вони і є». 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик "Слово Просвіти" — один з небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного "сприяння" нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об'єктивним українським словом, можемо допомогти "Слову Просвіти". АТ КБ "Приватбанк" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) відкрито рахунок: № UA 263052990000026004036804116; отримувач ГО Всеукраїнське товариство "Просвіта" ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14.
Листування з читачами —
тільки на сторінках газети.
Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів.
При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти”
обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
2 6 0 0 9
Театр · «За комічними персонажами важливо було показати щирих, добрих людей, якими вони і є». 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова), Павло МОВЧАН, Микола ТИМОШИК, Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ