Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Слово многоцінне 6 «У мовознавстві зроблено значно більший крок у справі встановлення часу постання української мови». · с. 6сторінка оригіналу ↗

Постання української мови, українського народу і п е р ш о ї у к р а ї н с ь к о ї н а ц і о н а л ь н о ї д е р ж а в и

Слово Просвіти, №09 за 2026 рік

Дмитро ЧОБІТ Продовження. Початок у ч.ч. 2–6 за 2026 р. З наведеного уривку праці О. Шахматова добре видно, що про жодну «єдину давньоруську народність» півдня і півночі, тобто слов’янського населення Середнього Придніпров’я і угро-фінів Північно-Східної Балтики, не може бути мови, бо вони жили зовсім в інших географічних і кліматичних умовах, вели різний спосіб господарства, перебували на різних ступенях суспільного розвитку й розмовляли зовсім іншими мовами, належними до цілком різних мовних сімей. Зі слів О. Шахматова видно, що «єдності» не було навіть серед жителів півночі, де самі «варяги, – за словами академіка, – не змішувалися з місцевим населенням і не входили у його життя». Усе це є яскравими свідченнями абсолютної надуманості тези про так звану єдину давньоруську мову («общерусский язык), яку пропагував той самий О. Шахматов! Такої єдності не було навіть на півночі, бо тамтешні народи теж були різні, мали власні мови і жили в різних місцевостях на величезній території. Ось як про це говорить одна з трьох редакцій «Повісті минулих літ», наведена О. Шахматовим: «І по тих містах суть знаходилися варяги, а перші населяли Новгород, словени, Полоцьк – кривичі, Ростов – меря, на Білому озері – весь, в Муромі – мурома; і тим усім володів Рюрик»108. Згадані словени і кривичі – це прийшлі у VII–VIII ст. на ці північні балто-фінські землі західні слов’янилехіти, тобто вони на час прибуття у 862 р. нормана Рюрика навіть не належали до східних слов’ян, не кажучи про названі в літописі угро-фінські народності: мерю, весь, мурому. Словени, кривичі, меря, весь, мурома, корела, мещера, водь, ерзя та інші угро-фінські народи згодом стали основою для творення у XIII– XVIIІ ст. нового московського народу, представників якого Катерина ІІ звеліла називати прикметниками «русскій» і «русская»109. В умовах Російської імперії на усій території від Балтики до Уралу під тиском шовіністично-колоніальної адміністрації та місіонерської діяльності, підпорядкованої цареві православної церкви, угро-фіни поступово втрачали свою материнську мову і ставали «русскімі». Цей жахливий імперський процес асимляції угро-фінських народів не завершився у ХІХ ст., він триває в Російській Федерації й досі. Щоб не пояснювати світу й самому російському народу, звідки він взявся і куди поділися десятки угро-фінських народів Московії, там придумали імперський міф про так звану «єдину давньоруську народність», а від 2021 року стали тотально пропагувати ще одну імперську нісенітницю про те, що нібито «росіяни і українці – один народ». Апологети великоросійської шовіністичної доктрини дуже не люблять вказувати хронологію й обставини про те, коли виникли та існували так звані єдина давньоруська народність і єдина давньоруська мова, однак усі радянські видання з історії та мовознавства, які торкалися цієї теми, неодмінно стверджували, що внаслідок монголо-татарського нашестя так звана єдина давньоруська народність остаточно розпалася у XIV ст. Відповідно початок виникнення української мови також відносили до XIV ст.110 Абсурдність цієї концепції чудово пояснюють слова визначного українського мовознавця, члена-кореспондента НАН України Ореста Ткаченка: «Якщо ставити в залежність розпад єдиного давньоруського народу і єдиної давньоруської мови від монголотатарської навали, то відразу постає кілька питань, на які важко знайти відповідь. Перше з цих питань полягає в тому, як пояснити таку «блискавичну» швидкість виникнення нових мов. Адже на підставі цієї концепції три східнослов’янські мови виникли у XIV ст., тим часом як монголо-татарська навала і пов’язані з нею поділи припадають на середину ХІІІ ст. Незрозуміло, як протягом 50–60 років могло виникнути три мови, якщо попередньо їх не існувало і була одна мова. Процес виникнення мов вимагає значно більше часу»111. З огляду на вищенаведене мусимо подати і власне бачення щодо порушеної теми про так звані «єдину давньоруську народність» і «єдину давньоруську мову», які нібито існували у період з кінця ІХ до ХІІ ст. на просторі від Чорного до Білого морів. Про те, що це є чистої води вигадка, видно з часу, коли вона нібито існувала – якихось 200 років. За такий короткий відрізок часу не могла виникнути і сформуватися єдина мова одночасно у різних мовних групах – слов’ян Середнього Придніпров’я і угро-фінів далекої півночі. Для відмови від материнської мови у слов’ян не було жодних причин і підстав, а в угро-фінів ситуація складалася в цілком іншому руслі, про це дуже добре написав радянський історик Микола Петровський, який стверджував, що в угро-фінському Заліссі пройшла асиміляція корінного населення за допомогою адміністративному тиску і християнізації цього краю, у ході його слов’янської колонізації. «Великоросія побудована на костях «інородців», і навряд чи останні дуже втішені тим, що в жилах великоросів тече 80% їхньої крові»112. Процес зросійщення угро-фінських народів на просторах від Північно-Східної Балтики до Середньої Волги тривав століттями і не завершився до ХХІ століття! Але до цього колонізаторського явища українці не мали й не мають жодного стосунку. Тему виникнення та становлення московського народу, який прийняв своєю самоназвою прикметник «русскій», досить докладно й аргументовано висвітлив український дослідник Володимир Білінський у низці прекрасних науково-пізнавальних видань113. Слід віддати належне одному з кращих синів України Володимиру Білінському: він зробив те, що мав би значно професійніше робити Інститут історії України НАН України. Цей самородок-дослідник, керуючись почуттям синівського обов’язку перед Вітчизною, вивчав історію свого народу на основі джерел і зробив низку цікавих відкриттів і вагомих історичних здобутків. Володимир Білінський показав правду про далеке минуле України-Русі та Московії. Про таких, як він, жертовних дослідників ще у VI ст. н.е. дуже добре написав візантійський історик і поет Агафій Міринейський: «Дослідження історії є справою найвеличнішою і святою, що стоїть вище будь-якого іншого заняття»114. Володимир Білінський робив святу справу для свого народу, наведені ним численні історичні факти, які розкривали справжнє загарбницьке минуле Московії, не знайшли підтримки вітчизняної академічної історичної науки – навпаки, там вже у часи Незалежності України ніяк не могли розстатися з колоніальним історичним спадком і продовжували писати в традиційному руслі васалів московської лженауки. Назвемо ще один історіографічний випадок, пов’язаний із твердженнями відомих українських істориків у колективній монографії, присвяченій походженню українського народу. Там написано, що «початком етнічної історії українського народу можна вважати другу половину ІХ ст., коли постала держава «Руська земля» і почала утверджуватися колективна самоназва давньоукраїнської спільноти»115. Тут ми спостерігаємо деякий прогрес, бо замість «єдиної давньоруської народності» історики заговорили про давньоукраїнську спільноту, але її історію чомусь починають щойно з другої половини ІХ ст., зовсім не пояснюючи чому. Але і так можна здогадатися – у 882 р., згідно з «Повістю минулих літ», воєнний загін варягів, словен, чуді, весі захопив Київ і встановив у ньому свою владу. Отже, автори нічим не обґрунтовують свій висновок про початок етнічної історії українського народу та утвердження давньоукраїнської спільноти саме у другій половині ІХ ст. Однак у мовознавстві зроблено значно більший крок у справі встановлення часу постання української мови, а отже і народу, який є її носієм. Українська мова, за висновками мовознавців, як ми писали вище, виокремилася безпосередньо із праслов’янської та існувала як самостійна вже у V–VI ст. Тобто різниця між кінцем ІХ ст., у якому, згідно з твердженнями деяких українських істориків, нібито почала формуватися «етнічна історія українського народу», складає пів тисячі років!!! Як такий стан може існувати в теперішній українській академічній науці? Історики пишуть одне, а мовознавці – цілком інше. Адже істориків і мовознавців об’єднує Національна Академія Наук України, та й працюють вони в будинку під одним дахом на вулиці Михайла Грушевського, 4, у Києві, тільки на різних поверхах у прямому й переносному розумінні. Однак дійсний час постання української мови та українського народу є важливим фактором для вирішення головного питання нашого дослідження – часу першовитоків української національної держави, тому мусимо цьому питанню приділити особливу увагу. Розділ ІV Спростування російських імперських міфів крізь призму постання української мови 1. Відкриття Степана Смаль-Стоцького У 1913 році у Відні вийшла книжка українського мовознавця Степана Смаль-Стоцького у співпраці з Теодором Ґартнером під назвою «Grammatik der ruthenischen (ukrainischen) Sprache», що в перекладі з німецької означає «Граматика русинської (української) мови»116. Цій праці судилося стати важливою віхою в історії української мови і українського народу. «Ледве чи яка-небудь книжка з слов’янського мовознавства, особливо українського мовознавства, – писав згодом Юрій Шевельов, – в ті роки викликала такий вибух відгуків, і то поспіль негативних, як ця»117. Що саме стало причиною критики і хто виступав у ролі викривачів? З цього приводу Ю. Шевельов, який докладно вивчив це питання, писав: «Хронологічно перед у розгромі вів Алексей Шахматов, 1914. Негативний присуд його і світової науки стосувався, власне, не всієї книжки, а тільки її останнього розділу «Становище русинської мови поміж слов’янських мов» – сорок сторінок із загального числа 500! Решта 460 сторінок, присвячених описові сучасної української мови, не схвилювала мужів науки»118. Цей розділ мав назву «Die Stellung des Ruthenisehen innerhalb der slawischen Sprachen» («Становище русинської серед інших слов’янських мов»). На той час, тобто у 1913 р., в Австрії та Галичині, яка входила до її складу, русинською називали українську мову. Розділ охоплював рівно 40 сторінок, у ньому С. Смаль-Стоцький навів чимало прикладів та подав кілька порівняльних таблиць119. У цьому розділі С. Смаль-Стоцький здійснив порівняння української, російської і сербської мов та виявив, що українська мова має більше спільних ознак із сербською, ніж з російською. Іу фонетичному відношенні українська мова стояла найближче до сербської мови з усіх слов’янських мов. З цього факту випливала низка висновків, які ставили під великий сумнів існування так званої спільної давньоруської мови («общерусского языка»). На той час слов’янознавці дотримувалися думки про те, що праслов’янська мова остаточно розпалася в V– VI ст. н.е. Історію південних і західних слов’ян як самостійних народів виводили з цього ж часу. Про жодні «спільні» мови західних чи південних слов’ян не йшлося. На цьому тлі твердження російських мовознавців про якусь спільну «давньоруську мову», з якої нібито походять росіяни, українці і білоруси, для С. Смаль-Стоцького виглядало анахронізмом. Очевидна близькість рис і навіть лексики української і сербської мов спонукали С. Смаль-Стоцького до висновку, що українська мова так само, які сербська та інші мови західних і південних слов’ян, виокремилася безпосередньо з праслов’янської мови. Таке твердження порушувало загальноприйнятий російський канон первісної єдності трьох східнослов’янських мов і руйнувало концепцію О. Шахматова, яку він розробляв впродовж десятиліть. Ось чому найпершим і гострим критиком С. Смаль-Стоцького виступив саме О. Шахматов та інші російські мовознавці. Хвиля критики не вщухала довший час. До числа критиків долучилися добре відомі мовознавці, зокрема хорватський лінгвіст Ватрослав Ягич і польський славіст Тадеуш Лер-Сплавінський, вони тоді також захищали російську концепцію О. Шахматова про «общерусский язык» і відмовляли українцям у праві на самобутність. На той час С. Смаль-Стоцький не знайшов належних і достатніх аргументів, щоб захистити свої наукові висновки про походження української мови безпосередньо з праслов’янської. З цього приводу Ю. Шевельов зазначив: «Фактом залишається, що теорія Смаль-Стоцького, як її подано в його граматиці, була методологічно безпорадна і що він своєї тези не довів»120. Разом з тим Ю. Шевельов наголосив: «Гра супротивників Смаль-Стоцького, правду кажучи, не була цілком чесною. Не довести чогось не означає довести протилежне, а саме так це потрактовано. У нашому випадку не доведено, що давньоруська мова не існувала, але це не означає, що доведено, що вона існувала: а саме так поразка Смаль- Стоцького тлумачилася в славістиці в часі від 1913 року до сьогодні»121. С. Смаль-Стоцький написав і опублікував ще кілька праць на теми слов’янознавства122. Його погляди поділяли українські вчені першої половини ХХ ст., зокрема Вадим Щербаківський123, Дмитро Дорошенко124. Однак незаслужена критика з боку російських мовознавців і відомих європейських славістів позбавила його доступу до провідних філологічних видань та негативно позначилася на його науковій творчості. Безперечна заслуга Степана Смаль-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин