«Принципова для Лесі Українки тема – орієнтація на Захід як шлях виходу з колоніальної залежності культури». Національна еліта · с. 4сторінка оригіналу ↗
Росія як імперська антинорма у світогляді Лесі Українки
Слово Просвіти, №09 за 2026 рік
В українському літературознавстві постать Лесі Українки традиційно осмислюється крізь призму поетичного й драматичного новаторства, громадянської мужності та жертовної відданості національній справі. Водночас значно менш системно досліджено один із принципових компонентів світогляду письменниці – осмислення Росії як імперської держави, її політичного устрою, культурних практик і антропологічних наслідків імперського панування для підкорених народів. Натомість саме в листах, публіцистиці й художніх творах Лесі Українки формується цілісне бачення Росії як деспотичного ладу, що суперечить європейським уявленням про свободу, гідність і людську суб’єктність та утверджує неволю як норму повсякденного існування.
Володимир АНТОФІЙЧУК, професор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
Світогляд Лесі Українки формувався в родинному колі, де національна ідея була формою щоденного життя, внутрішньою нормою мислення і поведінки. Особлива заслуга в цьому належить матері – Олені Пчілці, письменниці й громадській діячці, послідовній оборонниці української мови та культури, яка свідомо й наполегливо виховувала в дочці почуття національної гідності, історичної пам’яті та внутрішньої свободи. Саме в цьому родинному середовищі закладалися духовні й етичні підвалини, що згодом визначили безкомпромісність Лесиної позиції щодо будь-яких форм національного й людського поневолення. Попри це, зазначене питання тривалий час залишалося або марґіналізованим, або спрощеним. У радянській традиції воно свідомо нівелювалося, підмінюючись тезами про «спільний культурний простір» і «прогресивну роль російської культури», а в пізніших популярних інтерпретаціях нерідко зводилося до емоційних оцінок або до вибіркового цитування, відірваного від ширшого історичного та текстуального контексту. Тим часом у спадщині Лесі Українки, передусім у листах, публіцистиці та драматургії, сформульовано послідовну, внутрішньо цілісну й інтелектуально вивірену позицію, яка дозволяє говорити про письменницю як про одну з перших українських мислительок із чітко артикульованим антиімперським і, в сучасних термінах, антиколоніальним світоглядом. У цьому контексті принциповим постає поняття імперської антинорми, яким у статті означується спосіб осмислення Росії у світогляді Лесі Українки. Йдеться про такий тип політичного, культурного й антропологічного устрою, що суперечить європейським уявленням про свободу й людську гідність і системно заперечує їх як засадничі цінності. Російська імперія постає в Лесиному мисленні як деспотичний імперський лад, у якому неволя, страх, мовчання та внутрішня капітуляція перетворюються на норму життя. Саме в цьому сенсі імперія усвідомлюється як структура насильства, що чинить опір будь-яким формам гуманістичної нормалізації. Важливо наголосити, що для Лесі Українки Росія не була одновимірним поняттям. У її творах і листах розрізняємо кілька взаємопов’язаних рівнів осмислення: Росія як державна й політична система, побудована на деспотизмі, цензурі та приниженні особистості; Москва як культурно-антропологічний простір, чужий українському сприйняттю свободи; російська культура, яку вона добре знала, але принципово не визнавала універсальною нормою; росіяни як люди, щодо яких письменниця виявляла співчуття доти, доки вони не ототожнювали себе з імперським пануванням. Показово, що такі погляди Лесі Українки почали формуватися дуже рано. Уже в двадцятирічному віці, під час першої подорожі до Відня, у листі до Михайла Драгоманова від 17 березня 1891 року молода письменниця здійснює пряме й принципове порівняння європейської цивілізації з російським деспотизмом, осмислюючи побачене в категоріях свободи, прав людини, гідності та культурної норми, а не лише емоційно. Це пізнання Заходу разом із туристичними враженнями стало інтелектуальним і моральним критерієм, за допомогою якого Леся Українка дедалі виразніше усвідомлює колоніальний характер становища України в межах Російської імперії. Подальші тексти – від листів 1890-х років до памфлету «La voix d’une prisonnière russe» («Голос однієї російської ув’язненої») (1896), написаного французькою мовою для європейської спільноти, і драматичних творів початку ХХ століття, зокрема «Боярині» (1910), – лише поглиблюють і радикалізують цю позицію. Леся Українка категорично відмовилася від ілюзії «культурного примирення» з імперією, розкриваючи механізми духовного, мовного й психологічного поневолення, які не знімалися жодними деклараціями про «велич культури». У цьому переконуємося на основі корпусу доступних нині поетичних, художніх, епістолярних і публіцистичних текстів, надрукованих у повному академічному зібранні творів Лесі Українки в 14 томах (Луцьк, 2021). Залучення документів, недоступних або неактуалізованих у попередні десятиліття, а також зміна історичного й політичного горизонту сприйняття дозволяють по-новому прочитати Лесину спадщину як цілісну, глибоко продуману й морально вмотивовану відповідь на виклик імперського світу, що звучить сьогодні з особливою трагічною актуальністю. Перший виразно артикульований інтелектуальний злам у світогляді Лесі Українки пов’язаний з її поїздкою до Відня навесні 1891 року. Саме тоді вона вперше безпосередньо зіткнулася з європейським суспільним устроєм і змогла зіставити його з реальністю життя в межах Російської імперії. Лист до Михайла Драгоманова від 17 березня 1891 року – один із найважливіших документів не емоційного, а цивілізаційного порівняння. Початкове враження від Європи Леся Українка формулює як досвід радикальної інакшості: «Ніби я приїхала в якийсь инший світ – кращий світ, вільніший». Принципово важливо, що йдеться не про побутовий комфорт чи зовнішні культурні принади, а про відчуття свободи як суспільної норми, як природного стану людського співжиття. Це враження має зворотний, болісний ефект. Думка про повернення «у свій край» сприймається як моральний тягар. «Мені тепер ще тяжче буде у своєму краю, ніж досі було», – з цілковитою відвертістю зізнається адресантка. Ключовий у цьому листі мотив ганьби Леся Українка переживає як форму історичного й політичного самопізнання: «Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно». Неволя тут усвідомлюється як зовнішній примус, а що значно страшніше – як стан звички, як форма внутрішньої адаптації до підданства. Саме тому пробудження («я прокинулась») не приносить полегшення, а, навпаки, загострює біль: «Тяжко мені, і жаль, і болить». Уже в цьому ранньому тексті чітко проступає думка, яка згодом стане наскрізною в усій творчості письменниці – найнебезпечнішою є не сама неволя, а звикання до неї. Особливої ваги набуває опис політичного життя Відня, побачений очима людини з імперської околиці. Леся Українка не ідеалізує західний світ, розсудливо фіксує і його недоліки: «підкуп, донощицтво, брехню та мошенство» під час передвиборчої кампанії. Однак вирішальним для очевидиці став сам факт легальної політичної активності – можливість людям «зійтись,
де хочуть, говорити, як хочуть, змагатися про справи своєї країни». Тут проходить принципова межа між суспільством із вадами і суспільством, позбавленим свободи як такої. Російський імперський порядок Леся Українка характеризує як «відсталіший варіант» європейського розвитку, як іншу, деспотичну модель цивілізації, що суперечить самій ідеї громадянської гідності. Ще один важливий вимір цього досвіду – ставлення до російської культури й преси, побачене з європейської перспективи. Реакція на російські газети у Відні формулюється в різко іронічному ключі, їй стає «вчуже стидно» за них і водночас жаль «бідної російської публіки», змушеної читати навіть такі відносно ліберальні видання, як «Новости». Це не зверхність і не культурний снобізм, а критика замкненого інформаційного простору, у якому навіть лібералізм залишається внутрішньо обмеженим імперською рамкою. Показово, що з цим безпосередньо пов’язується ще одна принципова для Лесі Українки тема – орієнтація на Захід як шлях виходу з колоніальної залежності культури. Письменниця з радістю фіксує зростання «западничества», тобто орієнтації на Захід серед української молоді, бажання вивчати французьку, німецьку, англійську та італійську мови, аби читати європейські літератури в оригіналі. У цьому контексті особливого значення набуває спогад про суперечки з тими самими людьми, які ще зовсім недавно вважали російську літературу цілком достатньою й самодостатньою. Для Лесі Українки це питання культурного визволення: розширення духовного горизонту має подолати «невдалий дилетантизм», породжений замкненістю водному імперському культурному колі. Надзвичайно важливим доповненням до віденських роздумів Лесі Українки належить вважати її лист до брата Михайла Косача від 25 лютого 1891 року. Саме в ньому з’являється різко артикульована формула про «кацапську тиранію», яку письменниця з іронією бачить винесеною на італійську сцену в п’єсі Олексія Толстого «Іван Грозний». У дослідницькому прочитанні цей вислів треба розуміти як емоційно загострену номінацію імперського деспотизму російського типу, тобто такого устрою влади й підданства, який тримається на страхові, приниженні та звичці до несвободи. Згаданий лист засвідчує, що цивілізаційне прозріння Лесі Українки поєднувалося з чітко окресленою моральною безкомпромісністю. Письменниця відмовляється сприймати імперський деспотизм як естетично нейтральний або культурно допустимий феномен, придатний до «відстороненого» художнього споглядання. Лесин сумнів стосується передусім можливості адекватного мистецького відтворення суті тиранії для аудиторії, яка не має досвіду життя в умовах системного насильства. У такій перспективі «кацапська тиранія» трактується як внутрішній режим життя – спосіб поведінки, мовчання, підданської звички, що формується в імперській дійсності. Саме тому цей досвід важко передати сценічними засобами. Поза власним пережиттям він легко набуває рис гротеску або стилізації, втрачаючи свою справжню, травматичну сутність. Важливо, що цей сумнів виник ще до перегляду вистави. Уже після відвідин театру в листі до сестри Ольги Косач від 4 березня 1891 року Леся Українка фактично підтверджує власну інтуїцію. Порівнюючи реакцію публіки на оперу
Верді «Отелло», що викликала розчулення й сльози, з холодним, подекуди гостро іронічним сприйняттям «Івана Грозного», вона зауважує, що «ніхто не плакав», бо «нікого нітрошки не було жалко». Італійське виконання тиранії виявилося зовнішньо ефектним, проте внутрішньо непереконливим, бо актори «по-кацапськи» поводитися не вміли, жорстокість набувала гротескних, іноді й комічних рис. У цьому спостереженні виявляється принципова для Лесі Українки думка, відповідно до якої імперська тиранія – то історична фабула, певний тип державної політики, який чинить опір сценічному відтворенню поза життям у деспотичній системі. Саме в цьому сенсі її формула про «кацапську тиранію» означає передусім антропологічну модель насильства, непридатну до поверхової естетизації. Отже, віденські листи 1891 року переконливо доводять, що критичне ставлення Лесі Українки до Російської імперії не було наслідком пізніших політичних розчарувань чи емоційних спалахів. Воно формується рано як усвідомлення глибокої цивілізаційної прірви між свободою і деспотизмом, між відкритим культурним простором та імперською замкненістю. Саме цей досвід став відправною точкою для подальших роздумів письменниці про неволю – роздумів, які згодом набули універсальних форм у біблійних, античних та історичних сюжетах, але завжди мали цілком конкретну політичну адресу. Якщо лист із Відня 1891 року зафіксував перше цивілізаційне зіставлення Європи й Росії, то епістолярій Лесі Українки другої половини 1890-х років засвідчує вже сформований, концептуально осмислений досвід життя в імперії як у просторі неволі. Саме в листах цього періоду з’являється одна з найточніших метафор її політичного мислення – уявлення про Росію як «тюрму життя», де пригніченим виявляється національне буття й сама можливість вільного людського існування. У листі до Михайла Павлика від 19 квітня 1895 року Леся Українка говорить про повернення до Росії як про моральне й психологічне випробування. Думка про «се тюремне життя», за її словами, гнітить її й «сушить серце». Йдеться, звичайно, не про фізичне ув’язнення, а про структурну несвободу, що пронизує повсякдення: цензурні обмеження, заборони, атмосферу страху й приниження, у якій людина змушена перебувати постійно. Характерна риса цього листування – виразна відмова Лесі Українки змиритися з таким станом у пасивно-жертовній формі. Її слова про неможливість «терпіти мовчки під’яремного життя» виражають емоційний спротив, поєднаний з етичною позицією, згідно з якою мовчання перетворюється на форму співучасті в неволі. Згодом ця думка знайде художнє втілення в драматургії письменниці, де мовчання, внутрішня капітуляція й страх постають трагедією, не меншою за відкритий примус. У публіцистичних і приватних висловлюваннях цього часу Росія постає у Лесі Українки як держава, що культивує масштабність зла. Іронічна формула про «величезну Росію», де «голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство, тиранія без кінця» самі стають «колосальними», виявляє принципово важливу рису імперського мислення, за якої предметом гордості стають не культурні досягнення, а масштаби власного насильства. Імперська «велич» осмислюється як велич пірамід, зведених на приниженні людини.
с. 15 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення Початок на стор. 4.
єгипетськими: імперія зводить не культуру, а монументи власного насильства. Апелюючи до французької історичної пам’яті, Леся Українка проводить разюче порівняння: Бастилія, символ абсолютистського гніту, виявляється мізерною поруч із російською системою ув’язнення. У такий спосіб Росія окреслюється як анти-Європа, як держава, що заперечує самі засади свободи, на яких ґрунтується західна цивілізація. Окремої уваги заслуговує іронічна інверсія образу «в’язниці поетів». Леся Українка з гіркою насмішкою зауважує, що Росія – це «простора в’язниця», де поет може жити «в безпеці», погодившись на втрату імені або власної цілісності. Тут із винятковою чіткістю окреслено імперську логіку: лояльність купується ціною знеособлення, а свобода редукується до внутрішньої капітуляції. Фінал памфлету має принциповий характер. Авторка протиставляє себе «вільним друзям» французької музи, наголошуючи, що її «убога проза» чесніша за «прекрасні, улесливі вірші», написані на честь тирана. Це акт етичного самовизначення: мистецтво, яке служить насильству, втрачає право на красу. Отже, «Голос однієї російської ув’язненої» можна кваліфікувати як публіцистичний максимум антиімперського мислення Лесі Українки. У цьому тексті сходяться європейські принципи свободи, особистий досвід життя в «тюрмі народів», універсальні моделі неволі та конкретне осмислення Росії як імперії. Вона не має географічного означення, але називається через моральну й цивілізаційну характеристику. Саме цей памфлет дає підстави з повною певністю говорити про Лесю Українку як про письменницю спротиву й інтелектуалку європейського масштабу, що наважилася кинути прямий виклик імперії в той час, коли значна частина європейської культурної еліти воліла відвертати погляд від її злочинів. Одне з центральних місць у творчості Лесі Українки посідає драма «Бояриня» (1910), адже саме в ній універсальна модель неволі, розгорнута в біблійних і античних сюжетах, уперше набуває чітко окресленої історичної та культурної конкретності. Імперія тут уже не прихована за символами Єгипту чи
Вавилону, а називається майже прямо через образ Москви, що розкривається як антропологічний і духовний простір несвободи. Показово, що Леся Українка обирає для такого викриття не сюжет відкритого політичного протистояння, а інтимну, майже камерну ситуацію – долю української жінки Оксани, вирваної зі свого природного культурного середовища й пересадженої в чужий світ московського боярства. Саме ця перспектива дає змогу з особливою точністю виявити механізми імперського поневолення – внутрішні й повсякденні, ті, що діють через звичку, ритуал, мову, тілесність і щоденну практику життя. Москва в «Боярині» передусім осмислюється як простір мовчання. Герої живуть у стані постійного самоконтролю, змушені зважувати кожен рух і кожне слово. Для Оксани цей світ радикально чужий, адже мовчання тут перестає бути тимчасовою обережністю й перетворюється на норму існування. Її вигук «Та й осоружна ж ся мені Москва!» звучить як точний діагноз середовища, у якому пригнічується сама можливість бути собою. Принципово важливо, що імперське поневолення в драмі змальовується як поєднання політичного тиску й культурної деградації, що з особливою гостротою вражає жінку. Оксана втрачає громадянську свободу й право на голос, гідність, тілесну та емоційну автономію. Москва характеризується як простір, де жінка мусить «мовчати, терпіти й коритися» не внаслідок прямого насильства, а через систему традицій, страхів і внутрішніх заборон. Особливо разюче у творі вибудувано контраст між Україною та Москвою, окреслений через антропологічні деталі. Україна в уяві Оксани – це простір відкритості, пісні, свободи, руху. Москва ж виявляється простором замкненості, ритуалізованої покори та постійного самостримування. У такий спосіб імперія пізнається не лише як інша держава, а як інший тип людського існування, у якому свобода ігнорується як цінність. Для розуміння головного конфлікту твору істотне значення має образ Степана – чоловіка Оксани, який обирає шлях пристосування, і саме цей вибір обертається формою його внутрішньої поразки. Він не зрадник у прямому політичному сенсі, однак він уже належить до типу людей, які навчилися жити в умовах несвободи. Його мовчання, обережність і готовність «не висовуватися» стають повною протилежністю внутрішньої свободи Оксани. У цьому протиставленні Леся Українка формулює одну зі своїх найгостріших тез: імперський лад утримується не лише завдяки відкритому насильству, ай через добровільну внутрішню капітуляцію підданих. З цього погляду «Бояриня» – то водночас історична драма й анатомія імперського механізму. Москва реалізується як середовище, що методично знищує свободу через буденність, звикання та нормалізацію неволі. Саме ця буденність, її «звичайність» і становить найбільшу загрозу, оскільки вбиває спротив ще до того, як він може народитися. Важливим є й історичний момент створення драми. «Бояриня» була написана в період, коли Леся Українка вже цілком усвідомлювала політичну природу імперії й могла дозволити собі майже пряме висловлювання. На відміну від біблійних і античних сюжетів, де на Росію лише натякалося, тут вона впізнається з усією очевидністю. Саме тому цей твір тривалий час залишався на марґінесі канону й не вписувався в інтерпретації, що прагнули подати Лесю Українку як «позаполітичну» або суто «загальнолюдську» письменницю. Тож «Бояриня» – кульмінаційний художній текст у Лесиному осмисленні Росії як імперського простору духовного поневолення. У ньому універсальна модель неволі, сформована на матеріалі світової історії, отримує конкретне ім’я й конкретну форму, завершуючи шлях від цивілізаційного прозріння до прямої історичної артикуляції. Отже, ставлення Лесі Українки до
Росії, її історії, культури та імперської практики становить внутрішньо цілісну й послідовно сформовану світоглядну позицію, що визрівала упродовж усього її творчого шляху. Воно ґрунтується на глибокому історичному, культурному й моральному осмисленні імперського досвіду та не зводиться ані до ситуативних реакцій, ані до емоційних оцінок. Ранні епістолярні тексти, передусім віденський лист від 17 березня 1891 року, фіксують цивілізаційний характер Лесиного зіставлення Європи й Росії. Російська імперія осмислюється як антиєвропейська модель суспільного устрою, заснована на деспотизмі, придушенні громадянських свобод і звичці до підданства. Надалі цей первісний досвід поглиблюється й концептуалізується в листах 1890-х років, де імперія описується як антропологічне середовище, що формує страх, мовчання і внутрішню капітуляцію. Звернення Лесі Українки до біблійних й античних сюжетів сформувалося як свідома інтелектуальна стратегія універсалізації досвіду неволі. Через образи Єгипту, Вавилону та Риму українська історія вписується у ширший світовий контекст повторюваних імперських сценаріїв, що дає змогу виявити структурні механізми деспотії поза межами конкретної епохи. Кульмінацією художнього осмислення імперської проблематики стала драма «Бояриня», у якій універсальна модель неволі набуває чітко окресленого історичного та культурного втілення. Москва змальована як простір духовного поневолення та повсякденної внутрішньої капітуляції, а протиставлення свободи й пристосування утверджується як ключовий моральний критерій оцінки імперської реальності. Політичний памфлет «Голос однієї російської ув’язненої» означує момент максимальної відкритості й радикальності антиімперської позиції письменниці. У цьому тексті імперія названа без алегорій – як «величезна в’язниця», а критика спрямовується як проти російського деспотизму, так і проти морального компромісу європейської культурної еліти. У підсумку ставлення Лесі Українки до Росії формується в кількох взаємопов’язаних вимірах – політичному, культурному, антропологічному та етичному, що забезпечує його внутрішню цілісність і концептуальну глибину. Саме ця багатовимірність зумовлює виняткову актуальність Лесиної спадщини сьогодні, дозволяючи осмислювати імперію не як історичну аномалію, а як повторювану структуру насильства. У такому ракурсі Леся Українка утверджується як мислителька європейського масштабу, чий інтелектуальний досвід і моральна мужність зберігають свою принципову значущість для сучасного гуманітарного самоусвідомлення.
Володимир АНТОФІЙЧУК
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
