«Бояриня» – кульмінаційний тексту Лесиному осмисленні Росії як імперського простору духовного поневолення». Театр 15 · с. 15сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «Росія як імперська антинорма у світогляді Лесі Українки», с. 4
Росія як імперська антинорма у світогляді Лесі Українки
Слово Просвіти, №09 за 2026 рік
Закінчення Початок на стор. 4.
єгипетськими: імперія зводить не культуру, а монументи власного насильства. Апелюючи до французької історичної пам’яті, Леся Українка проводить разюче порівняння: Бастилія, символ абсолютистського гніту, виявляється мізерною поруч із російською системою ув’язнення. У такий спосіб Росія окреслюється як анти-Європа, як держава, що заперечує самі засади свободи, на яких ґрунтується західна цивілізація. Окремої уваги заслуговує іронічна інверсія образу «в’язниці поетів». Леся Українка з гіркою насмішкою зауважує, що Росія – це «простора в’язниця», де поет може жити «в безпеці», погодившись на втрату імені або власної цілісності. Тут із винятковою чіткістю окреслено імперську логіку: лояльність купується ціною знеособлення, а свобода редукується до внутрішньої капітуляції. Фінал памфлету має принциповий характер. Авторка протиставляє себе «вільним друзям» французької музи, наголошуючи, що її «убога проза» чесніша за «прекрасні, улесливі вірші», написані на честь тирана. Це акт етичного самовизначення: мистецтво, яке служить насильству, втрачає право на красу. Отже, «Голос однієї російської ув’язненої» можна кваліфікувати як публіцистичний максимум антиімперського мислення Лесі Українки. У цьому тексті сходяться європейські принципи свободи, особистий досвід життя в «тюрмі народів», універсальні моделі неволі та конкретне осмислення Росії як імперії. Вона не має географічного означення, але називається через моральну й цивілізаційну характеристику. Саме цей памфлет дає підстави з повною певністю говорити про Лесю Українку як про письменницю спротиву й інтелектуалку європейського масштабу, що наважилася кинути прямий виклик імперії в той час, коли значна частина європейської культурної еліти воліла відвертати погляд від її злочинів. Одне з центральних місць у творчості Лесі Українки посідає драма «Бояриня» (1910), адже саме в ній універсальна модель неволі, розгорнута в біблійних і античних сюжетах, уперше набуває чітко окресленої історичної та культурної конкретності. Імперія тут уже не прихована за символами Єгипту чи
Вавилону, а називається майже прямо через образ Москви, що розкривається як антропологічний і духовний простір несвободи. Показово, що Леся Українка обирає для такого викриття не сюжет відкритого політичного протистояння, а інтимну, майже камерну ситуацію – долю української жінки Оксани, вирваної зі свого природного культурного середовища й пересадженої в чужий світ московського боярства. Саме ця перспектива дає змогу з особливою точністю виявити механізми імперського поневолення – внутрішні й повсякденні, ті, що діють через звичку, ритуал, мову, тілесність і щоденну практику життя. Москва в «Боярині» передусім осмислюється як простір мовчання. Герої живуть у стані постійного самоконтролю, змушені зважувати кожен рух і кожне слово. Для Оксани цей світ радикально чужий, адже мовчання тут перестає бути тимчасовою обережністю й перетворюється на норму існування. Її вигук «Та й осоружна ж ся мені Москва!» звучить як точний діагноз середовища, у якому пригнічується сама можливість бути собою. Принципово важливо, що імперське поневолення в драмі змальовується як поєднання політичного тиску й культурної деградації, що з особливою гостротою вражає жінку. Оксана втрачає громадянську свободу й право на голос, гідність, тілесну та емоційну автономію. Москва характеризується як простір, де жінка мусить «мовчати, терпіти й коритися» не внаслідок прямого насильства, а через систему традицій, страхів і внутрішніх заборон. Особливо разюче у творі вибудувано контраст між Україною та Москвою, окреслений через антропологічні деталі. Україна в уяві Оксани – це простір відкритості, пісні, свободи, руху. Москва ж виявляється простором замкненості, ритуалізованої покори та постійного самостримування. У такий спосіб імперія пізнається не лише як інша держава, а як інший тип людського існування, у якому свобода ігнорується як цінність. Для розуміння головного конфлікту твору істотне значення має образ Степана – чоловіка Оксани, який обирає шлях пристосування, і саме цей вибір обертається формою його внутрішньої поразки. Він не зрадник у прямому політичному сенсі, однак він уже належить до типу людей, які навчилися жити в умовах несвободи. Його мовчання, обережність і готовність «не висовуватися» стають повною протилежністю внутрішньої свободи Оксани. У цьому протиставленні Леся Українка формулює одну зі своїх найгостріших тез: імперський лад утримується не лише завдяки відкритому насильству, ай через добровільну внутрішню капітуляцію підданих. З цього погляду «Бояриня» – то водночас історична драма й анатомія імперського механізму. Москва реалізується як середовище, що методично знищує свободу через буденність, звикання та нормалізацію неволі. Саме ця буденність, її «звичайність» і становить найбільшу загрозу, оскільки вбиває спротив ще до того, як він може народитися. Важливим є й історичний момент створення драми. «Бояриня» була написана в період, коли Леся Українка вже цілком усвідомлювала політичну природу імперії й могла дозволити собі майже пряме висловлювання. На відміну від біблійних і античних сюжетів, де на Росію лише натякалося, тут вона впізнається з усією очевидністю. Саме тому цей твір тривалий час залишався на марґінесі канону й не вписувався в інтерпретації, що прагнули подати Лесю Українку як «позаполітичну» або суто «загальнолюдську» письменницю. Тож «Бояриня» – кульмінаційний художній текст у Лесиному осмисленні Росії як імперського простору духовного поневолення. У ньому універсальна модель неволі, сформована на матеріалі світової історії, отримує конкретне ім’я й конкретну форму, завершуючи шлях від цивілізаційного прозріння до прямої історичної артикуляції. Отже, ставлення Лесі Українки до
Росії, її історії, культури та імперської практики становить внутрішньо цілісну й послідовно сформовану світоглядну позицію, що визрівала упродовж усього її творчого шляху. Воно ґрунтується на глибокому історичному, культурному й моральному осмисленні імперського досвіду та не зводиться ані до ситуативних реакцій, ані до емоційних оцінок. Ранні епістолярні тексти, передусім віденський лист від 17 березня 1891 року, фіксують цивілізаційний характер Лесиного зіставлення Європи й Росії. Російська імперія осмислюється як антиєвропейська модель суспільного устрою, заснована на деспотизмі, придушенні громадянських свобод і звичці до підданства. Надалі цей первісний досвід поглиблюється й концептуалізується в листах 1890-х років, де імперія описується як антропологічне середовище, що формує страх, мовчання і внутрішню капітуляцію. Звернення Лесі Українки до біблійних й античних сюжетів сформувалося як свідома інтелектуальна стратегія універсалізації досвіду неволі. Через образи Єгипту, Вавилону та Риму українська історія вписується у ширший світовий контекст повторюваних імперських сценаріїв, що дає змогу виявити структурні механізми деспотії поза межами конкретної епохи. Кульмінацією художнього осмислення імперської проблематики стала драма «Бояриня», у якій універсальна модель неволі набуває чітко окресленого історичного та культурного втілення. Москва змальована як простір духовного поневолення та повсякденної внутрішньої капітуляції, а протиставлення свободи й пристосування утверджується як ключовий моральний критерій оцінки імперської реальності. Політичний памфлет «Голос однієї російської ув’язненої» означує момент максимальної відкритості й радикальності антиімперської позиції письменниці. У цьому тексті імперія названа без алегорій – як «величезна в’язниця», а критика спрямовується як проти російського деспотизму, так і проти морального компромісу європейської культурної еліти. У підсумку ставлення Лесі Українки до Росії формується в кількох взаємопов’язаних вимірах – політичному, культурному, антропологічному та етичному, що забезпечує його внутрішню цілісність і концептуальну глибину. Саме ця багатовимірність зумовлює виняткову актуальність Лесиної спадщини сьогодні, дозволяючи осмислювати імперію не як історичну аномалію, а як повторювану структуру насильства. У такому ракурсі Леся Українка утверджується як мислителька європейського масштабу, чий інтелектуальний досвід і моральна мужність зберігають свою принципову значущість для сучасного гуманітарного самоусвідомлення.
Володимир АНТОФІЙЧУК
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
