«Ця лінія, наскрізна і в збірці, кожен вірш якої – аристократ, естет, творець краси» Слово многоцінне 14 · с. 14сторінка оригіналу ↗
« П о е т и х о ч з р і д к а п т а х и … »
Слово Просвіти, №09 за 2026 рік
Валентина Давиденко. Канти мандрівних музик. – Поезії. К.: Креативна агенція «Артіль», 2024. – 136 с.
Микола СЛАВИНСЬКИЙ
Здається, позавчора читав інтерв’ю Валентини Давиденко з моєю однокурсницею, телезіркою Людмилою Лисенко. А насправді було це 21 лютого 1996 року. Здається, вчора нас нагороджували – у різних номінаціях – престижною премією «Київ». А сталося те далекого 23 травня 2013 року. Знову ж таки видається, що вчора хтось із гостей делікатно «привласнив» збірку поетеси «Білу лампу внесу тобі в ніч». Лампа помандрувала в невідомі краї, а світло від неї й сьогодні – зі мною, в мені. Вкрали по-дружньому, щоб, очевидно, довідатися, чому це я прихильно оцінюю книжки Валентини Давиденко. І першу «Зелена зірка березня», й подальші «Нічна вежа» та «Флейта Евтерпи» і, зрештою, саме ту – про білу лампу, яка світилася й світиться мені крізь ніч. Отож хочеться від радості й щастя усміхнутися, коли читаєш ніби рядок простий, звичайний, а насправді виразний, зримий, чарівний: « І сидить на хвостику у соломі яблуко». Бачиш це яблуко казкове, бачиш і «обрис рідкісної вази», «колони Риму», «Месії слід»… У цьому вишуканому поетичному царстві – і «жінка з охололим чаєм», і жінка, яка молиться за дітей і просить: «Матір Божа, дослухай, дослухай»… Захоплюєшся світом, де летять квіти, мов птахи, «мабуть, років уже чотириста», де зустрічаєш «цілу зграю химер і метафор», зрештою, де чуєш, як «Пан лісний насвистує негучно» і переживаєш, що «лісовичок – дитя чудне і горде – усе шукає заповідне місце»… Розмірковуючи про нього, цілком випадково довідався, що ходив на Криті тими самими стежками, що й Валентина Давиденко. Було те в недавньому зеленошумному просторі, але нібито в позачассі, хоча, звичайно ж, уже після того, як Зевс переніс красуню Європу саме на Крит. Читав про це оповідь поетеси й запам’ятав її міркування про «натхненну осяйність невідомого грецького скульптора». Її – цю загадкову «натхненну осяйність» – таїть у собі дивовижна творчість Валентини Давиденко. Воістину така: дивовижна, самобутня, окрилена традиціями класичного бароко. У таємничому космосі цієї творчості гармонійно сусідують поезія, малярство, статті, а також телефільми про художників. Знову й знову пригадується давні роздуми «Викрадення Європи», де Валентина Давиденко обстоює «чистоту канону» та вибагливий естетичний смак. Саме вони й визначають знакову сутність пошуків та здобутків поетеси, зокрема й віршів нової збірки «Канти мандрівних музик», мовби написаних пером павиним – не земним, а піднебесним. Пером, яке в заспівному розділі «Сокровенне обличчя, Вітчизно, твоє» фіксує перші дні війни, нагадує про «вітчизну у серці», увічнює тишу глибинних материнських почуттів, занотовує новітні символи: «Злітні смуги у вирвах», «хтось дзеркала запинає», «маскувальні сіті», «знамення одне – що герої нові постають»… Дати під задумливо-філософськими, неголосистими віршами красномовні: 03.03 2022, 30. 04. 2022, 15. 05. 2022… Це і особистісний календар ліричної героїні збірки, і новочасний літопис боротьби проти лютих ворогів, а ще – тайнопис самонепізнаного вчорашнього і сьогодення, яке починає дедалі глибше усвідомлювати себе, свою душу й свою українськість. День за днем, місяць за місяцем, і вже 07.03. 2023-го вияскравлюється «моєї доби новий міт: сагайдак за плечем…»
Валентина Давиденко, осмислюючи нещодавно народжені міфи, шукає їхні прадавні джерела, мандрує до першооснов неминущих духовних цінностей, а в мініатюрі «Українські манускрипти» перегортає «прадавні письмена», захоплюється «шелестом книжок», щоб у подальшому вірші «Лексикон Памва Беринди» возвеличити схимника, котрий «пише словник, свою свічечку світить», а потім «пошепки молиться Богу» й не забуває, що «смертельні для ворога наші мечі переможні». Летять крізь часопростір стріли із символічного сагайдака, не меркне на руків’ї шаблі «ясний діамантовий камінь», озиваються до нас «великі імена»… Вони кличуть до себе, щоб розповісти про загадкову «предковічну Артанію», знайти «пророчий рядок» у «старих манускриптах». Авторка наголошує, що вони не вивітрюються з пам’яті сучасності, сьогодення читає їх чи не читає, але знову й знову мандрує на загадкові материки давнини, де хтось із етрусків чи праукраїнців не марно прожив роки, а хтось у снах і мріях побачив, як його швидкоплинні дні переливаються в далеке майбутнє, адже, як запевняє вірш «Артанія», «вітер вічного часу поверне до наших широт». Хочеться вірити у все, що привиділося поезії Валентини Давиденко. І в те, що етруски-росини (вони називали себе синами Леопарда) під калиновою гілкою «допалять цигарку», і в те, що у вірші «Етруські дзеркала» « чадні олеандри й базари яскраві цвітуть», а лірична героїня сподівається: «На давній пластині мигне мій відбиток лиця». Думається, не варто виважувати на терезах наших днів хитросплетіння в ліриці Валентини Давиденко реальності та міфів, історії та уявлень, сновидінь і марень. Усміхнено-печальні зблиски довірливості до них осяюють крізь тривоги й клопоти наших буднів барвисті сторінки минувшини, де в кожного племені – своє «золоте руно», де «орнамент живого світу»
«і за безмежним морем міражні квіти, і золотий метелик, як міф останній».
Уже самі назви віршів засвідчують не просто прихильність Валентини Давиденко до мандрів у часопросторі, а духовну захопленість ними: «Українські манускрипти», «Артанія», «Етруські дзеркала», «Спроба пізнати Елладу», «Початок Ренесансу», «Етруські письмена», «Весна «Боттічеллі»… Авторка не забуває про гіпербореїв, опоетизовує шпильки та гребені з давньоєгипетським вензелем, римську галеру, вовняні хустини, каламар, «білий мармур у прожилках – з Каррари», запитує сама себе: «Чому мене кличе знов давній суворий міт?»… Згадує Григорія Сковороду, Анаксарха (без пояснень, що цей давньогрецький філософ був навчителем Александра Македонського) і Рамо – композитора з часів улюбленого бароко, цитує Мікеланджело… Поетеса цілеспрямовано культивує історичні моделі з пульсуванням живого єства естетизму – тієї вибагливої стильової течії, яка заявила про себе вже в першій книжці «Зелена зірка березня» й розпросторилася в символічних, промовистих «Кантах мандрівних музик», які переконливо засвідчили: в генах лірики їхньої авторки – відгомін «спокою античного і ладу», відсвіт «колон мармурових», незмінне класичне, зокрема барокове, начало, виразне відлуння світової, передусім італійської, поезії, а ще – залюбленість у музику та Богом дане творення не лише лірики, а й живописних картин, коли виникає потреба «до ночі писать полотно». Кожен вірш збірки оповиває всеохопна аура духовності, у багатьох мініатюрах філософія самозаглибленості поєднується з мудрою іронічністю, яка спокійно, з розумінням сприймає намагання ліричної героїні зупинити якусь надзвичайну мить у царстві нестримного часоплину. Мить «зміни сенсів опівночі» (їхній добродушний свідок – вірш «Старий календар»), мить, коли «Скраєчку у літа цей день наче снопик горить» (мініатюра «Канів»), незабутні хвилини, коли «Мій син колись захистив однокласника». Оповідь про це в одному з небагатьох у книжці верлібрів «Для небесного кінематографа» завершується риторичним запитанням: чому «чесноти скромності – смарагди утаємничені» сьогодні, а також, як і в далеку минувшину, «для світу незнані, чому невпізнанні?» Невпізнанні, бо не пізнані, не розгадані в суєті суєт щодення, отож поезія стає рятівницею від марноти марнот, політичних спокус, житейських зваб і розчарувань, дає змогу розкошувати на безобрійних просторах образного слова, яке спроможне зцілити душу й ушляхетнити світ. Саме таке слово натхненно плекає авторка «Кантів мандрівних музик», самовіддано витворює й обстоює аристократизм у світлиці своєї поезії, любить «зупинитися навпроти самої себе» (Василь Стус), щоб сумовито зізнатися: «Поети хоч зрідка птахи». Сповідуючи (й утверджуючи) культ довершеної краси, Валентина Давиденко крізь чарівну призму вибагливого естетизму бачить усе суще, веде за руку ліричну героїню в світи античності, європейськості, а також тієї
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
