«Осмислити уроки Леоніда Кльоца і ствердити його світле і чесне ім’я – наш обов’язок». Очевидець і літописець 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗
Посадили за правду. Скаржився Горбачову. Не допомогло
Слово Просвіти, №09 за 2026 рік
Невпокореному владою журналісту Леоніду Кльоцу цієї зими виповнилося б 70 років. Вже 41 рік, як його вбили в тюрмі.
Микола ТИМОШИК
Якось під час лекції з основ журналістики один із першокурсників-журналістів хвацько запитав: «А чи можете розповісти щось із практичного життя ваших колишніх однокурсників, яке б нас вразило». Минула лише мить, і з пам’яті виринуло усміхнене обличчя мого однокурсника Льоні Кльоца. Історія, про яку розповів, направду приголомшила моїх юних слухачів. У цьому переконався згодом, коли читав їхні непідробно щирі й зворушливі відгуки. Сподіваюся, не залишить вона байдужими й читачів тижневика.
Дорога до правдолюбства Аби сповна розповісти про весь драматизм і трагедію молодого таланту, що не вписувався в рамки радянської системи, обсягу одного нарисового матеріалу не вистачить. Колись, сподіваюся, знайдеться небайдужа людина, яка задокументує воістину Голгофський шлях нашого однокурсника як практичний посібник для вивчення життя чесного і принципового журналіста в тоталітарному суспільстві. Для цього треба прочитати бодай ті правлені й вихолощені після редакторської правки публікації самого Льоні на шпальтах сквирської районної газети «Ленінська правда», що на Київщині, познайомитися з двома його судовими справами, віднайти в архівах КГБ всі його денники, неопубліковані статті, нотатки, спостереження, думки та листи до ЦК КПРС, особисто тодішньому виконробу „перестройки” генсеку Горбачову. А ще – пройтися тими дорогами, які пройшов він у пошуку правди і її відстоюванні. З Льонею Кльоцом ми навчалися упродовж п’яти університетських років у третій академічній групі. Нас, учорашніх десятикласників, на курсі було небагато – в той час на журналістику охочіше приймали колишніх армійців або робфаківців – молодих виробничників, які вже встигли пізнати реальне життя. Для тих, хто хотів стати студентом факультету журналістики відразу після шкільної лави, вимоги при вступі були строгішими. Надто ж при аналізі привезеного з собою друкованого творчого доробку, опублікованого в місцевій періодиці. У нього, вихідця із сільської подільської глибинки, такий доробок був помітнішим. Уже з перших місяців навчання Льоня привернув до себе увагу своєю нестандартністю поведінки і нестандартністю мислення. Портрет радянського студента-журналіста Для того, аби зрозуміти, що я маю на увазі, варто бодай фрагментарно окреслити портрет середньостатичного радянського студента, надто ж ідеологічного факультету (а такими в радянську добу завжди були факультети журналістики, історичний та філологічний). 70-ті роки минулого століття для радянської України були позначені маховиком шаленого наступу на все українське, національне, який все більше розкручувався після нетривалої в часі хрущовської „відлиги”. Студентам тієї пори добре відомий термін «маланчуківщина» (був такий ідеологічний діячу ранзі секретаря ЦК КПУ на прізвище Маланчук, який особливо запопадливо виконував свою чорну справу за вказівками з кремлівських кабінетів). У кожній студентській групі перебували, з відома КДБ, так звані сексоти („сєкрєтниє сотруднікі”), які, прикриваючись маскою сміливих і
Леонід Кльоц – студент 1 курсу київського журфаку розкутих студентів, провокували своїх „однокурсників” на болючі, але надто небезпечні з ідеологічного боку теми: самостійність України, українська мова, день перепоховання Шевченка 22 травня в Каневі, який протягом усієї радянської доби відзначався сміливцями як день боротьби за незалежність України. Згодом сексоти письмово „доповідали” про зібраний нібито компромат на того чи іншого, здебільшого безневинного, студента. Скільки таких було виключено з радянських вузів протягом тієї, здавалося б, безпросвітньої доби... Чого вартує, скажімо, трагічна доля нашого побратима, на два курси молодшого від нас, Василя Січка з Івано-Франківщини, який зі студентської лави несподівано для всіх „загримів” в Сибір. Услід за своїм батьком – безстрашним вояком Української повстанської армії... Більшість київських студентів, знаючи про такий цинічний і брудний тотальний ідеологічний контроль їхнього громадського й особистого життя, боялися бути відвертими в розмовах навіть з товаришами. У молодих душах назрівав психологічний розлом, бур’яном проростала подвійна мораль: на семінарських і практичних заняттях, в коридорах університету, в кімнатах гуртожитку ми змушені були говорити не те, що думали, а те, що було потрібно режимові. Про те, що кипіло на душі, таємно зізнавалися лише перевіреним друзям. І це за умов, що мало не кожен вступав на факультет журналістики з романтичною вірою „чесно і щиро служити своєму народові”. Направду, вчитися на такому факультеті тоді було особливо важко. Принцип «не висовуйся» був для нього чужим Принцип «не висовуйся», таким чином, ставав на той момент рятівним. Але навіть у ті часи його дотримувалися далеко не всі. Серед тих, хто не вписувався в образ радянського студента – дуже слухняного, дуже правильного і поміркованого в своїх діях, – і був Леонід Кльоц. Пам’ятаю його особливу активність вже з перших місяців навчання на семінарських заняттях з таких ідеологічних предметів, як «Історія КПРС», «Марксистськоленінське вчення про пресу», «Історія комуністичної преси». Як і всім нам, хто раптово вривався у бурхливе столичне життя із української сільської глибинки, йому певний час був притаманний комплекс провінціала. Будучи від народження максималістом, йому відразу хотілося докопатися до сутності багатьох складних і заплутаних питань, вийти за межі догматичного повторення прописних істин. Тому попервах завжди активно доповнював своїх товаришів, ставив викладачеві багато запитань, в тім числі й гострих, або, як тоді казали, незручних, на які й сам викладач боявся чесно відповідати. Він не боявся ставити тих запитань не лише викладачам факультету, а й сановитим гостям, які нерідко навідувалися до нашої знаменитої 32-ї лекційної аудиторії жовтого корпусу. Пригадую, якого переполоху серед керівництва факультету наробили його запитання самому Миколі Амосову, який несподівано прийшов на відкриття квітневої студентської наукової конференції. У вщерть переповненій студентами й викладачами аудиторії Льоня прямо спитав знаменитого академіка: чому такими скучними й нецікавими є радянські підручники для студентів, чому в них так багато «води» й мало конкретики? Не тільки деканат, а й комсомольське начальство факультету розпинало опісля Леоніда: навіщо ти, мовляв, ганьбиш факультет своїми дурними запитаннями?.. Згодом запал Льоні дещо притлумився, особливо після другої сесії, на якій він схопив свою першу трійку, через яку його позбавили щомісячної 40-карбованцевої стипендії аж до наступної сесії. Що це означало для студентів – вихідців із сіл, де на зароблені батьками трудодні все ще продовжували платити мішками буряків чи картоплі, знають лише вони самі. Тим зловісним предметом для Льоні Кльоца була «Історія КПРС». У передчутті житейських випробувань Системі не потрібні були яскраві особистості. Їх вона від початку не сприймала, а потім невпинно стежила за кожним подальшим кроком й записувала в свої чорні списки як неблагонадійних... Вже з другого курсу я помітив у свого одногрупника якийсь психологічний надлом. Він все більше віддалявся від групи, все частіше «зависав» у бібліотеках. Втім, там брав книги не за темами предметів, які вивчалися в семестрі (казав, що вони перестали бути для нього цікавими). Його захоплювала українська історія, сотні й тисячі правдивих сторінок якої були надійно сховані у потаємних спецфондах. Він безнадійно шукав їх у каталогах дореволюційних видань, наївно думаючи, що студентові-журналісту таке видадуть і дозволять читати. Тоді Льоня Кльоц переключився на медичну тему і став частіше навідуватися в спеціалізовану медичну бібліотеку, яка й нині перебуває у старовинному приміщенні неподалік університету – на теперішній вулиці Євгена Чикаленка. Він часто показував видання з цієї бібліотеки, датовані дорадянськими часами. Пам’ятаю й досі ті, що перегортав з його дозволу. Стосувалися книги здебільшого становлення особистості, формування сили волі й загартування організму не медикаментозними засобами. Парадоксально: він ніби передчував свої прийдешні житейські випробування і ніби готував свій організм до того, аби мужньо здолати їх. «Чудак із третього курсу» – це назва статті Льоні Кльоца, опублікованої у престижній на той час «Робітничій газеті», що вийшла весною 1976-го, коли ми закінчували третій курс. Її читав чи не увесь факультет. Багато з однокурсників тоді по-доброму заздрили Льоні, адже далеко не кожному студентові вдається надрукувати в центральній пресі свій великий за розміром, до того ж, резонансний матеріал.
А резонансність полягала в тому, що Льоня чесно і щиро зізнався в своєму матеріалі про свої «дивацтва»: чому він не любить житейську рутину, фальшивість в особистих стосунках, неправду, чому почав загартовуватися, спати на твердій підлозі, чому перестав боятися протягів, уникати дискотек і пиятик... Скандальна курсова робота У поле зору всюдисущого КГБ юнак із хмельницького Поділля потрапив через свої щирі, але відверті зізнання в розмовах з однокурсниками ще з перших семестрів навчання. Та пильніше й прискіпливіше стали за ним стежити після скандальної історії із захистом його курсової роботи з предмета „Економіка промисловості і сільського господарства в ЗМІ”. Тему своєї курсової Леонід назвав незвично: не по-науковому, а пожурналістському – «Мат у три ходи економіці». Вже сама її назва не вписувалася у рамки всуціль заідеологізованої навчальної програми особливо ідеологічного факультету. Факультетське керівництво переполошилося не на жарт, коли зміст курсової став відомий «секретним співробітникам». А йшлося в тій студентській розвідці про речі цілком тривіальні, але зазвичай обговорювані не публічно, а лиш у вузькому колі друзів. Хоча часто в ту пору «друзі» ставали зрадниками, донощиками. Ось запитання із першої наукової роботи Леоніда Кльоца: 1. Чому теоретичні викладки політекономії соціалізму не спрацьовують на практиці? 2. Чому так довго «загниває» капіталізм? 3. Чому компартія не може зарадити суцільним радянським дефіцитам і чергам за продуктами харчування та товарами першої необхідності? 4. Чому преса не пише про причини таких дефіцитів? Студент-третьокурсник не лише ставив такі запитання у власному дослідженні, а й пробував знайти на них відповіді, залучаючи до своїх аргументів, звичайно ж, не зарубіжні видання, яких тоді годі було відшукати в бібліотеках, а... праці російських економістів, що публікувалися до жовтня 1917 року. Льоня Кльоц не вилетів тоді з університету лише завдяки твердій позиції свого наукового керівника, викладача тієї дисципліни з економічної журналістики Віталія Тоїчкіна. Ті, хто вчився на київському журфаці у 70-х роках, і досі теплим словом згадують цю непересічну особистість. Саме через затхлу передзастійну атмосферу цей авторитетний серед студентства викладач також невиправдано рано пішов із життя. Тепер важко сказати, які аргументи Тоїчкіна на захист свого нестандартного студента були визначальними. Але він їх зміг віднайти у високих кабінетах. Бо й сам запалив багатьох з нас своїми сміливими розповідями, скажімо, про справді ринковий розвиток економіки Югославії, де стажувався (найбільш ринковій із країн соціалістичного табору того часу), про все бачене там, що не вписувалося в марксистсько-ленінські ідеологеми. Кажуть, що цей викладач міг дозволяти у своїх висловлюваннях під час спілкування зі студентами значно більше від інших чесних викладачів ще й тому, що був зятем Вадима Собка – особливо обласканого радянською системою письменника-фронтовика. Мені ж здається, що Віталій Тоїчкін від початку був самодостатньою особистістю. І з системою вів себе досить сміливо, навіть виклично, може, тому, що сам відчував близький
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
