«Село живе і розвивається · до того часу, доки в ньому живе · багатим духовним життям школа». Національна еліта · с. 4сторінка оригіналу ↗
Той, хто прагне верховин
Слово Просвіти, №10–11 за 2026 рік
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Виповнюється 125 років із тих пір,
коли 1901 року Леся Українка разом із мистецтвознавцем К. Квіткою виїхала з центральної України, відвідавши О. Кобилянську в Чернівцях, далі через Вижницю, Кути, Косів, Яворів до Криворівні і Буркута, де зустрілася з Франком та Гнатюком. У Яворові зупинилася в знаній родині Окуневських, у яких часто бували: І. Франко, О. Терлецький, Н. Кобринська, О. Кобилянська… Про той день Леся писала: «У Яворові дуже симпатично і мило…». Проїхавши до Яворова біля 750 км цим же шляхом, відчутно, що всю цю гаму почуттєвих симпатій до мальовничого осердя Гуцульщини Поетка з любов’ю передала нащадкам.
Насправді, адже саме така емоція «закоханості» не покидала тут багатьох учасників І Всеукраїнської науковопрактичної конференції з міжнародною участю «Гуцульська школа як феномен етнопедагогіки: педагогічні ідеї Петра Лосюка у вимірах сучасної освіти», присвяченої 90-річчю від дня народження народного вчителя України Петра Лосюка.
Урочиста Академія «синтезу» світлої
Людини, чарівної Природи, незрівнянної Культури і глибокої Традиції.
Славний Петро Лосюк із Яворова, що на Косівщині. Енергійний, одержимий ідеєю народної Освіти, неймовірний, оскільки 50 років був директором школи, яку будував, зрощував заради освіченості своїх краян. Талановитий педагог, член-кореспондент НАПН України, лавреат Всеукраїнської премії ім. В. Вернадського, почесний професор Карпатського національного Стефаникового Університету, очільник науково-дослідної лабораторії «Гуцульська етнопедагогіка…», наполегливо втілював задум свого життя – сотворити Школу високого європейського рівня і національного Духу. Ставши на тернистий шлях просвітника, цей глибоко народний Учитель від Бога упродовж життя безупинно долав віковічну й несправедливу долю рідного Народу. «Обираючи фах учителя, я не знав, – писав він, – чи є в мене обдарування, бо вчителів у нашому роду не було. Але мені не давало спокою запитання: «Чому ніхто з жителів Яворова, крім Окуневських, упродовж ста років не здобув середньої освіти?..».
До його честі він таки втілив мрію свого життя – створив знамениту «Школу під смереками», гордо стверджуючи: «Яворів – ще не Гарвард, але вже не провінція». Його знаний побратим Ігор Пелипейко неметафорично й правдиво скаже про таку школу: «…ця українська школа, як карпатська смерека, закорінена в твердому ґрунті, пнеться до сонця, опираючись на народні традиції рідної Верховини, прагне осягнути високого рівня освіти високорозвинутих націй».
Петро Лосюк свято вірив у те, що саме з таких шкіл виходитиме «Людина, чиста серцем, міцна духом, шляхетна вчинками». Нині світла мета, яку знаковий Педагог огранив своєю щедрою життєтворчістю, слугує найдостойнішим пам'ятником його Слова і Чину!
У моєму домашньому «архіві» зберігається часопис «Поліття» управління освіти Івано-Франківської обласної державної адміністрації, очолюваного тоді відомим, а натепер талановитим поетом, автором збірки «Вишийте, мамо, бронежилет» Б. Томенчуком. Там у №3 (93) від лютого 1993 року надруковано ґрунтовну статтю директора Яворівської середньої школи Косівського району, заслуженого вчителя України Петра Лосюка під промовистою назвою «Гуцульській школі бути» (Або про Яворівську модель школи на Гуцульщині, гідну ХХІ століття). Її стрижневою ідеєю став сформований автором вислів, що «сьогодні немає потреби когось переконувати в тому, що село живе і розвивається до того часу, доки в ньому живе багатим духовним життям школа».
Бо замало тільки самого факту існування сільської школи. Для Незалежної України потрібен «високий інтелектуальний рівень сільського жителя». Про це мріяв і відповідно чинив цей непогамовний освітянський Просвітник. Цим виписаним думам-рядкам виповнилося з тих пір 33 роки. Сказане ним навіть не є дискусійним чи контраверсійним, оскільки протиприродно, коли «церква без хреста», а «село без школи», адже вони завжди були живильним корінням буття народу.
Зате й досі залишається проблемним ствердження Лосюка про потребу таки «переконувати» багатьох тих, хто відповідає (конституційно!) за реалізацію освітньої політики. Мова йде про якість освіти, зокрема сільської школи.
Уже в ті часи він творив рідну школу добротною; інтелектуальною; духовною і національною, віддаючи всі сили, щоби вийти з тієї ніші несправедливості, про яку писав свого часу М. Коцюбинський, навідуючись у цю обдаровану прекрасною природою місцину: «край забутий Богом і людьми».
Справді, як зазначав Лосюк, «ніхто з жителів Яворова з тритисячним населенням до початку другої половини ХХ століття не здобув навіть середньої освіти». Тому він ніколи не «славив» як новоявлений тоталітарний комуністичний режим з його репресіями, колективізацією, насильницьким переселенням з гір, «свідомим» різким зменшенням населення горян, так і всі інші чужоземні влади, що уярмлювали народ упродовж майже шести століть. Отже, освіту потрібно було за словами Лосюка не відроджувати, а майже заново створювати, поставивши в основу її зросту особистість учня зі своїми природними задатками, принцип активної психологічної діяльності на кожному навчальному етапі; якісне оволодіння знаннями; теоретичне й прикладне опанування надбаннями національної культури; формування національно свідомої, креативної, критичної і патріотичної особистості.
Саме таку школу він вибудовував для свого Народу, пам’ятаючи слова знаменитого автора «Великої дидактики», що немає більш цінного дарунку для рідної держави, аніж освічена молодь. Усвідомлював, що від якості людського «капіталу» у повній мірі залежить сила і слава нашої України. Його омріяна нова українська школа на Гуцульщині часами нагадувала ідеальну модель Платонівської держави, яка міцніє не тільки завдяки «філософу на троні», але передусім через «високу» освіту, що є Розумом, об’єднаним з Культурою, які плекаються Музами.
Він був Педагогом від Бога, чутливо реагуючи на рукотворні хиби, коли нехтувалися засадничі основи якісної освіти, унеможливлюючи відповідальне виконання суспільних зобов’язань перед Людиною, Державою-Україною.
Сьогодні варто було б уважніше ознайомитись із березневими статтями ще 2017 р. у Всеукраїнському тижневику «Освіта» (на жаль, знищеному горереформаторами) під назвою «Стратити не можна помилувати» (Гірська школа) професорки Карпатського національного університету імені В. Стефаника Інни Червінської. Адже в них і досі відчутний солідарний перегук із «Гуцульською школою» Лосюка, задавнененими проблемами тодішніх
27 районів Карпатського регіону (і не тільки). Головний посил – чи можна зробити дитину щасливою, а освіту
Біля портрета Петра Лосюка
Чи не є «ми» боржниками перед світлою пам’яттю цього Педагога совісті, який усе своє життя присвятив ідеї рівнодоступності села, країни до якісної освіти? Відповідь є очевидною – так. Задовго до повномасштабної агресії московитів Україна вперше брала участь (2018 рік) на рівні 5989 учнів у найпрестижнішому тестуванні PISA-40 серед 80 країн із читання (мова, література), математики, природничих дисциплін. Результати засвідчили, що відставання українських учнів від середнього показника тестованих країн відповідно складало: 23, 39 і 22 бали. Умовно 30 балів – один навчальний рік у загальноосвітній школі.
Причому, якщо учні великих українських міст отримали 499 балів, середнє місто – 480, то сільські школи – лише 420. Різниця у знаннях між великим містом і селом досягла критичного показника – близько 2,5 навчальних років. Чи стала ця тривожна тенденція предметом уваги найвищого урядового рівня? Звісно, ні! Прикро, оскільки агресія лише посилила цей згубний для країни «реформаторський» курс. Адже за рейтингом 2022 року, в якому брали участь 3876 п’ятнадцятирічних учнів із 18 областей, відставання, наприклад, України від Естонії / Польщі зафіксовано на рівні читання – 83 / 60 балів; математики – 70 / 48 балів; природничих дисциплін – 76 / 49 балів. Отже, не вирішивши стратегічної проблеми низького рівня знань із базових предметів, не подолавши в найближчій перспективі разючого відставання в знаннях села від міста, варто розпочинати «говорити» не про декларативні реформи, а про реальні загрози національній безпеці.
Тому, розробляючи і впроваджуючи в життя модель Гуцульської школи, Лосюк обґрунтовував, насамперед, визначальну місію школи в підготовці нової генерації фахівців для незалежної України, передовсім завдяки якісному оволодінню знаннями з базових дисциплін: української та іноземної мов; історії; математики та інформатики; природничих дисциплін. Якість знань – визначальний пріоритет, поза яким можна тільки лицедіяти, а не творити.
Яворівська школа невдовзі стала своєрідним загальнодержавним експериментальним майданчиком, а сам Лосюк очолив науково-дослідну лабораторію «Гуцульська етнопедагогіка і гуцульщинознавство» Національної академії педагогічних наук України на
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
