Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
лавреаткою стала Тетяна Круліковська – за укладення збірки вокальних творів Владислава Заремби на слова Шевченка. Премію вручила голова комісії з присудження премії, директорка Департаменту інформаційної
Шевченківські дні на Хмельниччині.
Віталій МІХАЛЕВСЬКИЙ, голова Хмельницького ОО ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка
Щороку на початку березня українці вшановують пам’ять великого поета, мислителя і пророка нації – Тараса Шевченка. Ці дні традиційно наповнені численними мистецькими, освітніми та літературними подіями. Не стала винятком і Хмельниччина, де Шевченківські дні перетворилися на справжнє свято українського слова, духовності та національної пам’яті.
Одним із перших осередків урочистостей стала гімназія №29 у Хмельницькому, де відбулося відкриття
Шевченківських днів. Учні 7–9 класів зустрілися з лавреатами обласної премії імені Тараса Шевченка – письменниками і просвітянами Віталієм Міхалевським, Ніною Шмуріковою та Галиною Яківчук. Зустріч під символічною назвою «Подільська Шевченкіана» стала для гімназистів нагодою не лише почути поезію, а й замислитися над значенням Шевченкового слова у сучасному житті.
Того ж дня у ліцеї №13 відбувся літературно-мистецький захід «Тарасова світлиця». Учні 7-Ж класу під керівництвом учительки української мови та літератури, голови Старокостянтинівського осередку Товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка Лідії Проказюк підготували театралізоване дійство про дитинство та життєвий шлях поета. Учасники заходу мали змогу пройтися стежками Тарасової долі, почути цікаві факти з його життя, а також ще раз переконатися: слово Кобзаря не старіє і залишається суголосним із сьогоденням.
Яскравою мистецькою подією стала презентація нотного видання «Кобзар. Музика Владислава Заремби», що відбулася 4 березня у Хмельницькому обласному художньому музеї. Видання представила його упорядниця, докторка філософії з музичного мистецтва Тетяна Круліковська. У книзі зібрано 29 романсів на слова Тараса Шевченка, створених подільським композитором XIX століття Владиславом Зарембою. Основою дослідження стали нотні матеріали з архівів і бібліотек України та Польщі.
У межах презентації відбувся концерт.
Твори на слова Шевченка виконали капела бандуристів під керівництвом Миколи Босенка, хор «Молодість» під орудою Наталії Бородавко, а також студенти відділу академічного співу. Романси Владислава Заремби у виконанні молодих вокалістів продемонстрували, наскільки глибоко поетичне слово Кобзаря вплинуло на розвиток української музичної культури.
У багатьох навчальних закладах області відбулися Шевченківські уроки. Зокрема, у ліцеї № 3 імені Артема Мазура просвітяни Віталій Міхалевський та Степан Шкапій зустрілися з учнями десятих класів у межах проєкту «Шевченко на Поділлі». Під час розмови йшлося про перебування поета на Поділлі, а також про значення його творчості для сучасної України. Молодь мала можливість поспілкуватися з митцями, поставити запитання і почути живе авторське слово.
9 березня, у день народження Тараса
Шевченка, у сквері його імені в обласному центрі традиційно відбулося покладання квітів до пам’ятника поетові. Участь у вшануванні взяли представники влади, громадськості, культурних установ та містяни. Студентський літературний театр «Глорія» Хмельницького національного університету (засновниця та керівниця театру – старша викладачка кафедри української філології Таїсія Коваль) представив театралізований перформанс «Шевченкова наречена, або козацька воля», який нагадав глядачам про ідеї свободи, гідності та боротьби за справедливість, що звучать у творах Кобзаря.
Того ж дня у Хмельницькій обласній універсальній науковій бібліотеці відбулася просвітницька година «Нас єднають думи Кобзаря».
Продовженням Шевченківських урочистостей стали «Шевченківські читання – 2026», що відбулися у Хмельницькому інституті МАУП. У конкурсі декламаторів взяли участь понад 60 учнів та студентів різних навчальних закладів. Учасники з натхненням читали поезії Тараса Шевченка, демонструючи не лише артистичність, а й глибоке розуміння змісту його творів.
Важливою подією стало вручення
10 березня Хмельницької обласної премії імені Тараса Шевченка. Цьогоріч її діяльності, культури, національностей та релігій Хмельницької обласної адміністрації Ольга Федорович. Загалом із 1994 року лавреатами премії стали десятки літераторів, художників, режисерів, музейних, театральних діячів, виконавців. Їх перелік увібрав бібліографічний покажчик Хмельницької обласної універсальної наукової бібліотеки «Лавреати Хмельницької обласної премії імені Т. Г. Шевченка», який демонструвався на книжковій виставці «Нас єднають думи Кобзаря» у Хмельницькому академічному театрі ляльок. Виставка, підготовлена фахівцями
ОУНБ, зібрала видання про життєвий і творчий шлях Т. Г. Шевченка, його багатогранний поетичний та малярський талант, видання у перекладах мовами світу, репринтні, факсимільні, малоформатні видання, подільську Шевченкіану.
Завершальним акордом Шевченківських днів стала мистецька зустріч 11 березня у Ярмолинецькій центральній бібліотеці «Вустами нащадків Шевченкове слово звучить». У ній взяли участь письменники та просвітяни, які говорили про роль Шевченка у формуванні української національної свідомості та читали власні поезії. Віталій Міхалевський розповів слухачам про Національну премію ім. Тараса Шевченка та обласну премію ім. Тараса Шевченка. Зокрема, він наголосив, що за 65 років існування Національної премії її лавреатами стали 23 митці Хмельниччини.
Окремою сторінкою свята стало вітання із 70-літтям Миколи Семеновича Побережного, голови місцевого осередку ВУТ «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка, журналіста, поета, фундатора демократичного руху на Поділлі. Додали настрою учасникам зібрання юні таланти – вихованці Ярмолинецької дитячої школи мистецтв.
Шевченківські дні на Хмельниччині ще раз засвідчили: слово Кобзаря не належить лише минулому. Воно живе в пісні, поезії, наукових дослідженнях, у творчості сучасних митців і, що найголовніше, у серцях молодого покоління. Саме тому рядки Тараса Шевченка й сьогодні звучать як духовний дороговказ для українців, нагадуючи про любов до рідної землі, свободу і гідність.
«Коли йдеш по шляху до великого Кобзаря, · то щоразу відчуваєш, як стаєш на якісь східці». Подія · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
маємо триматися світла навіть тоді, коли довкола темрява. Саме тому для мене важливо було створити подію, в якій його слово у поезії та у піснях, музика українських композиторів і сучасні художні образи зустрілися б разом і народили нову сценічну історію.
Щиро дякую за спільне творення цієї знакової події головній диригентці, художній керівниці Хорової капели Українського радіо, цьогорічній лавреатці Національної премії імені Тараса Шевченка Юлії Ткач за наш прекрасний тандем – від першої хвилини планування нашого Шевченкового раю до його сценічного втілення. І щиро вітаю Вас із цією знаковою нагородою, на яку Ви беззаперечно заслуговуєте. Спасибі всій творчій команді за цю нову історію – за те, що ми є одне водного, що доля дарує нам можливість разом створювати такі чудові й неповторні миті, які залишаються у самому серці на все життя. Ви неймовірні, і наша творча синергія – найкраще тому підтвердження.
Ми вдячні, що на наш захід завітав третій Президент України Віктор Ющенко разом із дружиною Катериною Ющенко. Ми щиро дякуємо вам, пане Президенте і пані Катерино, за ту щирість і теплоту простого, людського спілкування, за любов до творчості Тараса Шевченка, до мистецтва і до української культури, з яких усе і починається. Дякуємо генеральному директору Національної філармонії України за підтримку таких значущих подій в українському національному мистецтві.
Світлини Вікторії Головченко
«Коли йдеш по шляху до великого Кобзаря, · то щоразу відчуваєш, як стаєш на якісь східці». Подія · с. 2сторінка оригіналу ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО
Напередодні поетично-музичного дійства у фойє Національної філармонії України працював відкритий мікрофон. Всі охочі глядачі мали продекламувати свій улюблений вірш Тараса Григоровича та стати безпосередніми учасниками свята. Серед тих, хто виконав поезії Кобзаря, зокрема, були головна редакторка газети «День» Лариса Івшина та студенти Національної музичної академії України.
Чимало маловідомих фактів про життя і творчість Шевченка розповіла радіоведуча Українського радіо Галина Бабій. Також пані Галина провела вікторину, присвячену Тарасу Григоровичу. А ще надала слово почесним гостям.
– Я йду до Шевченка з другого класу Макарівської середньої школи, – зізнався Герой України, лавреат Шевченківської премії Анатолій Паламаренко. – Читав вірш Кобзаря у піонерській кімнаті. Зібралося багато людей – вчителі і учні. І так слухали, що у мені щось заговорило. І я з Шевченковим словом вже 79 років.
Коли йдеш по шляху до великого
Кобзаря, то кожен раз відчуваєш, що стаєш на якісь східці – вище і вище. Читаєш та перечитуєш Шевченка і дивуєшся: «Господи, він сьогодні написав таку поезію». Всі наші болі в його слові.
Народився Шевченко у 1814 році, ав 1847-му був царський наказ: «Под строжайший надзор із запрєщєнієм пісать і рісовать». Коли Шевченко пішов на голгофу, йому було 33 роки, вік Ісуса Христа. Це мене здивувало…
– Велика частина українського суспільства, яка зігріта Шевченковим словом, може давати тверезу оцінку, бо вона розуміє, хто ворог, – переконаний третій Президент України Віктор Ющенко. – А якщо ти знаєш, хто твій ворог, то на 50 відсотків вже знаєш, куди йти. Все життя захоплююся Тарасом Шевченком: як він починав своє життя, як проходив всі іспити, як завершував свій життєвий шлях.
– 9 березня – святий день для кожного українця, – наголосив Генеральний директор Національної філармонії Михайло Швед. – Щиро вдячний всім, хто сьогодні прийшов заради нашого великого Кобзаря і справді по-новому відкриває Шевченка. Його потрібно по-новому відкривати щодня, бо ми постійно бачимо у ньому щось нове, що суголосне нашому часу.
Традиційні Шевченкові дні завжди стають приводом до глибинних рефлексій. З кожним роком все більше приходить розуміння, що саме Тарас- Кобзар і є ключовою для українства постаттю, яка вже два століття надихає нас на звитяги і не дає потонути у каламутних водах колоніальних та постколоніальних боліт, які нас наполегливо засмоктують з періодичною маніакальною активністю...
Саме він і є основним натхненником нашої незалежності для багатьох поколінь українців. Цього року ми у Національній філармонії України прагнули поєднати традиційні хіти Шевченкових свят з новими пошуками, де традиція зустрілася з експериментом. Нова рефлексія, новий дискурс, нова актуалізація...
Так з'явилося дійство «У нашім раї на землі…»
*** У поетично-музичному дійстві «У нашім раї на землі…» слово Тараса Шевченка поєдналося з музикою Бориса Лятошинського, Якова Степового, Євгена Станковича, Михайла Шведа. Це дійство було пронизано думкою і словом Тараса. Програма була вибудувана як діалог поколінь: від величного «Реве та стогне» до камерних солоспівів у супроводі бандур та марімби.
Цього вечора диригувала Академічним хором імені Платона Майбороди Українського радіо Юлія Ткач. Саме під час концерту всі присутні дізналися, що вона стала лавреаткою Національної премії України імені Тараса Шевченка 2026 року у номінації «Концертно-виконавське мистецтво».
Також для публіки оживали портрети
Тараса Шевченка у різний період його життя. Автори відеоанімації – Олег Авілов (США) та художниця Мілана Скорик.
Під час концерту звучали твори Шевченка: «Холодний яр», «Сон (У всякого своя доля)», «У нашім раї на землі», «Садок вишневий коло хати», «І мертвим, і живим» та інші. А завершальним акордом стало виконання уславлених мелодій на слова Тараса Шевченка «Заповіт» та «Реве та стогне Дніпр широкий».
Вдячні слухачі довго не хотіли відпускати зі сцени Академічну хорову капелу Українського радіо, Анатолія Паламаренка (художнє слово), Ганну Семець (сопрано), Ярославу Руденко (вокал), Олену Немеш та Романа Гриньківа (бандура), Тріо бандуристок Українського радіо, Олександра Томчука (ударні), Галину Куликовську (фортепіано).
– Іноді здається, що Тарас Шевченко написав свої слова не в XIX столітті, а сьогодні – для нас, для нашого часу, для нашої боротьби і нашої надії, – переконана режисерка-постановниця дійства Надія Агеєва-Швед. – Сьогодні його слово продовжує звучати – у нашій боротьбі, у нашій вірі та у нашій любові до України. Шевченко – це голос, який нагадує нам, ким ми є і чому
У Національній філармонії України відбулося поетично-музичне дійство «У нашім раї на землі...». Це була подорож у часі і просторі, де слово стає музикою, а тиша говорить голосніше за звук. Старовинне автентичне вбрання, українська народна пісня, класичний вокал, дві бандури й марімба та сила Шевченківського слова – все це злилося в єдину дію, де сучасне і минуле було поруч.
«Ми вистоїмо. Здолаємо. Вийдемо з нелюдських випробувань згуртованішими. Загартованішими». · 3 Пошта «СП» · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
не, надають допомогу постраждалим.
Ірина Іванова з Києва розповідає:
“Вночі, під час чергового масованого обстрілу, в укритті я бачила жінку з трьома дітьми, які ховалися від руснявого залізяччя. Діти малі, десь 5, 3 і один рік, малий ще у візочку. Здавалося б, нічого дивного, вже звикли до цього, але потім я уявила, як серед ночі їх трьох зодягнути, спустити в метро, забезпечити місця для сну, їжу, воду і туалет – це ж діти. Їх троє, а вона одна!
Згодом була наша звичайна, опісля обстрілів, перекличка – як ти? І одна моя подруга-лікарка написала, що спати вибухи не давали, але вона вже потренувалася і їде лікувати людей.
О 10.30 у нас вдома дали світло. Коли я вийшла на вулицю, побачила дороги, розчищені і посипані, бо зима і сніг. Всі магазини працюють, полиці повні.
Наздогнала думка, що ось такий щоденний побутовий героїзм стає для нас буденністю, ми не бачимо в ньому нічого надзвичайного, просто рутина. Навіть язик не повертається називати це виживанням! Це більше схоже на життя за певним алгоритмом і набором дій.
А ще додайте нашу здатність бачити в темряві, бо світла немає іноді по 20 годин, мати запас і заряд всього, бути продуктивним після пекельної ночі, будувати плани, їздити без світлофорів і ліхтарів!
Кого ви хочете перемогти, придурки?!
Весна все одно настане, і жоден москаль не здатен її відмінити!”
Хто подібне не переживав, навряд чи зрозуміє, про що написала ця жінка.
«Ми вистоїмо. Здолаємо. Вийдемо з нелюдських випробувань згуртованішими. Загартованішими». · 3 Пошта «СП» · с. 3сторінка оригіналу ↗ Володимир ЗАЇКА, Німеччина
Жодна країна світу в сучасній історії не обстрілювала критичну інфраструктуру, тим більше взимку. Тому що навіть остання мерзота не занурюватиме мільйони дітей, старих, хворих і в цілому мирних людей в темряву і холод. Тож росіяни – це навіть не мерзота. Це абсолютне військово-терористичне зло, яке має бути знешкоджене та покаране усім світом. Раз і назавжди. Але світ до цього поки що не дійшов.
Хоча вже дещо починає доходити й до нього. У Берліні на початку року через диверсію на теплоцентралі кілька днів не було світла і тепла. Волання було на цілу країну. Скоріше, не волання, а повна й цілковита розгубленість, бо таке сталося вперше у їхньому цивілізованому житті. І люди просто не знали, що робити в даній ситуації, коли на вулиці сніг і мороз. Вони розгубилися і чекали, доки не ліквідують аварію.
І тут на допомогу їм прийшли ... українці, котрі вимушені були виїхати сюди з небезпечних та окупованих регіонів України. Вони швидко обладнали в столиці Німеччини (та й в інших містах, які скували небачені досі тут холоди) пункти незламності, де зігрівали німців гарячими напоями – чаєм, кавою, налагодили живлення смартфонів, частували випічкою, за що пунктуальні німці щиро дякували нашим співвітчизникам і пересвідчилися втому, що безвихідних ситуацій не буває, швидко засвоїли науку, як діяти в екстремальних умовах.
А в цей час мокшанські недолюди продовжують знищувати нашу критичну інфраструктуру, вбивати мирних людей, часом цілими родинами. І від цього боляче. Серце кров’ю обливається. Читаю сумні повідомлення з різних місць. Про героїчні зусилля рятувальників, енергетиків, медиків, які, ризикуючи життям, поновлюють поруше
Для якої увімкнення світла чи відсутність тривожної сирени – нехай маленька, але радість посеред полум’я цієї жорстокої війни.
«Радість під час війни – не зрада, а спосіб відновлення сил, підтримка емоційного балансу і нагадування, за що боремось, – за життя, сім’ю, майбутнє», – писав австрійський психіатр Віктор Франкл, який спочатку пройшов фашистські концтабори під час Другої світової війни, а потім закликав до примирення з тими, хто його туди відправив. Влаштовувати вечір щастя у світі бурі... Варто подарувати собі такий вечір, а потім день. А потім... Подивимось, що буде далі...
З цього приводу не можу не навести рядки з вірша Станіслава Караванського, нашого співвітчизника, дисидента, поета, мовознавця, самвидавця, який 31 рік провів у радянських концтаборах:
Кожен горить на віку, як уміє, Інший хвилину, а інший – весь вік, Тільки б не скиглив, тільки б хай діяв! Тільки б знав твердо, що він – чоловік!
Випробування негодою і варварськими обстрілами тривають. Ця зима, що минула, для кожного українця була найскрутнішою за усі попередні. Але ми вистоїмо. Здолаємо. Винесемо. Вийдемо з нелюдських випробувань ще сильнішими. Згуртованішими. Загартованішими. Продемонструємо всьому світові свою міць, витривалість і небачений побутовий героїзм. Не тільки фронтовий.
енергетика і небо над нашими містами будуть захищені, й з усім іншим буде все гаразд. Працюючи над нашим новим виданням «Нескорені», в якому йдеться про боротьбу 1917- 1921 рр. за нашу свободу і державу, я зробив висновок, що тільки добре озброєна армія та згуртованість нації навколо ідеї державності є єдиною запорукою нашої свободи, єдиною умовою нашого виживання у світі. Неймовірний високий дух Армії УНР, що породжував масовий героїзм козаків та старшин упродовж усіх років війни, коли не вистачало навіть набоїв, не зміг захистити державу від озброєного до зубів агресора. А до того ж більшість українців у вирішальний момент не зрозуміли значення захисту власної державності й того, що тільки вона і є єдиним фундаментальним інструментом втілення у життя соціальних інтересів та прав і свобод громадянина й усієї нації. І це нерозуміння також значною мірою сприяло падінню УНР. З фізичним винищенням мільйонів українців ворог не забарився.
Проте цього разу московська потворна загарбницька пащека розлетиться на кусні від ударів наших дронів, ракет, гармат і набоїв.
Переможемо!
«Ми вистоїмо. Здолаємо. Вийдемо з нелюдських випробувань згуртованішими. Загартованішими». · 3 Пошта «СП» · с. 3сторінка оригіналу ↗ Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ, голова ПОО ВУТ "Просвіта" ім. Тараса Шевченка, м. Полтава
Яка жалюгідна, а разом з тим печальна еволюція Республіканської партії у США. Від великих Лінкольна і Рейгана через Буша-старшого і молодшого до сьогоднішнього Трампа. Лінкольн ліквідував рабство, Рейган висловлював щире співчуття родині замордованого у московських концтаборах Валерія Марченка і своєю продуманою політикою завалив московського звіра у машкарі совєтського союза. Буш-старший закликав українців жити і далі у рабстві цього звіра, а Трамп пішов ще далі – називає кривавого ката українців, грузинів, чеченців своїм другом, стелить йому червону доріжку і тисне на українців, за завданням пуйла, щоб здавалися, замість надавати допомогу, яку гарантував Україні президент США Клінтон за наше ядерне роззброєння. Тож замість того, щоб надавати нам всю необхідну зброю для розгрому світового лютого ворога, бо кацапія, суть якої загарбувати, грабувати і поневолювати, такою була, є і буде завжди, – президент Трамп не тільки не робить цього, а й постійно допомагає пуйлу.
То пів року республіканська більшість у Палаті представників Конгресу за його вказівкою блокувала виділення коштів на зброю Україні, хоч документ вже підписав президент Байден, то припинив надавати розвіддані, то перестав надавати фінансову підтримку Україні, добре, що хоч європейцям продає, а це вже й санкції зняв з раші. У тому, що владу аятолів в Ірані треба міняти, сумнівів немає, як на мене. Але будь-яка агресія проти будь-якої країни, яка б влада у ній не була, викликає тільки більшу єдність народу навколо цієї влади, навіть найгіршої.
Тож протести проти жорстокої тиранії стихли не тільки через страх, а й через відданість своїй Вітчизні і небажання бути її зрадником в очах співгромадян. І ніякі заклики Трампа тут не допоможуть. Очевидно, що ніяких справжніх глибоких досліджень суспільних відносин в Ірані не було, як не було і вивчення економічних наслідків агресії у такому важливому світовому економічному вузлі, як Близький Схід.
Я вже не кажу, що розвідка не доповіла про кількість та якість ракет та дронів, хоч і без розвідки будь-якій людині, що стежить за світовими подіями, зрозуміло, що їх в Ірану неміряно, раз він продавав їх раші тисячами. Підозрюю, що й пуйло натякнув Трампу чи Вєткову з Кушніром, мовляв, якщо у вас є проблеми з Іраном, то вирішуйте, ми будемо збоку, ну там якісь дрібниці, може, розвіддані… ви ж Україні передаєте, то й ми. Така конспірологія у мене виникла з відповіді Трампа на запитання про російські розвіддані Ірану. Раші завжди ж вигідне ослаблення могутності США. А під час війни з Україною, то й поготів. Думаю, що вже через годину після цих розмов в Ірані знали, що Америка готує напад, і пуйло допомагав готуватися іранцям чим міг. Припускаю, що така розмова могла бути задовго до Анкориджа. Та й Україна раші важливіша, за сто Іранів.
З Україною вона відновить імперію і стане не просто жандармом Європи та користуватиметься її благами, а наддержавою, якою був радянський союз, і який був загрозою для всього цивілізованого світу. Третину українців москальня фізично знищить, а дві третини стануть вірнопідданими рабами, які через два покоління вже й не знатимуть, що вони і їхні діти були українцями, і віддаватимуть життя «за царя та отєчєство», як було вже після ліквідації держави Богдана Хмельницького – Гетьманщини аж до 1991 року.
Зрозуміло, що й Нетаньяху тиснув на
Трампа, бо Іран реальна загроза самому існуванню Ізраїлю, як для нас раша. Але чи варто було саме зараз починати війну, тим більше, так поверхово до неї підготувавшись? Можливо, треба було ще і ще шукати дипломатичних шляхів, бо ж «все тече, все змінюється», – твердив Геракліт, і так воно є по сьогодні. Тож змінилися б і аятоли, суспільна ситуація, наростав би гнів, чи відбувалася б поміркована лібералізація і все що завгодно, але без оцього безумства можна було б обійтись. Нам ця війна вигідна тільки в одному випадку – перемозі США, бо раша позбудеться союзника. Зараз же вона вигідна тільки пуйлу та ще Китаю, бо він так само радіє ослабленню США. А чи буде та перемога і коли – один Господь знає. У будь-якому разі, чи більше забагатіє раша, чи менше, вже очевидно, що нас вона не переможе. Намі далі гатити по їхніх військових цілях та нафтопереробці, нам і далі з допомогою європейців нарощувати свою військову міць і як зіницю ока берегти свою згуртованість у прагненні разом з ЗСУ перемогти московського звіра. Бо тільки ЗСУ є центром сили, і вся наша надія на них, і вся наша любов їм. Тож допомагаймо їм, хто як може.
А владі треба перестати думати про вибори і перестати розколювати суспільство, а щодня і щомиті дбати про армію та оборонпром, викорінюючи найменші прояви корупції, яка є не меншим ворогом України, аніж москалі. Тоді й зброї буде достатньо, й
«Ми вистоїмо. Здолаємо. Вийдемо з нелюдських випробувань згуртованішими. Загартованішими». · 3 Пошта «СП» · с. 3сторінка оригіналу ↗ Тижневик "Слово Просвіти"
(індекс 30617) можна передплатити у відділеннях
"Укрпошти" за допомогою
"Каталогу видань України"
І півріччя 2026 року
(стор. 50).
Вартість є такою:
1 міс. — 74 грн. 3 міс. — 222 грн.
Будьмо, друзі, разом!
«Село живе і розвивається · до того часу, доки в ньому живе · багатим духовним життям школа». Національна еліта · с. 4сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
якісною, коли намагаються масово закривати (оптимізувати) на селі школи!?
На початку відновлення нашої
Незалежности, коли була прийнята державна програма «Освіта. Україна ХХІ століття», Петро Лосюк достатньо критично оцінював статус сільської школи, позбавленої навіть «мізерного пріоритету», вважаючи імперативне й відірване від життя фінансування з розрахунку на одного учня «удушенням» малокомплектної сільської школи. Уже в перший навчальний рік відновленої державности Лосюк звертається до Кабінету Міністрів України і Міністерства освіти з проханням передбачити створення у віддалених малокомплектних школах профільних класів (гімназійного та ліцейного типу) наповнюваністю понад 10 учнів, інакше рівень знань буде в малокомплектних школах знижуватися, а віддалені села занепадатимуть, оскільки підвіз школярів у гірських (і не тільки) умовах не завжди є раціональним.
Чимало його ідей, теоретичних досліджень і практичних напрацювань виходили далеко за межі регіональних освітянських проєктів і мали загальнонаціональну значимість стосовно змісту і філософії нової української школи, компетентнісних характеристик педагогічних кадрів та учнів, системи національного виховання, активного впровадження в навчальні плани культурно-мистецької освіти як головного засобу розвитку людських ресурсів та якісного оновлення освіти взагалі.
Фактично в його авторській школі реалізовувалися ті ціннісні наративи, які значно пізніше з’явилися в Дорожній карті мистецької освіти ЮНЕСКО (2006 р.), а також в низці нормативних документів ЄС/РЄ, які визнають «культуру й мистецтво найважливішими компонентами всебічної освіти, що забезпечує повний розвиток особистості». При цьому не тільки формальними нормами, але й педагогічною дією, визнаючи, що «мистецька освіта є загальним правом людини». Судячи зі зробленого і задуманого, цей «інноваційний новатор» із Яворівської школи, випереджаючи час, був значно креативнішим і продуктивнішим за багатьох тогочасних модних «реформаторів» від освіти. Яскравий представник української національної школи, етнопедагогіки, він опирався на кращі загальнолюдські і національні надбання психопедагогічної спадщини, розвиваючи в молодій людині Думку, Душу і Руку.
«Село живе і розвивається · до того часу, доки в ньому живе · багатим духовним життям школа». Національна еліта · с. 4сторінка оригіналу ↗ Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Виповнюється 125 років із тих пір,
коли 1901 року Леся Українка разом із мистецтвознавцем К. Квіткою виїхала з центральної України, відвідавши О. Кобилянську в Чернівцях, далі через Вижницю, Кути, Косів, Яворів до Криворівні і Буркута, де зустрілася з Франком та Гнатюком. У Яворові зупинилася в знаній родині Окуневських, у яких часто бували: І. Франко, О. Терлецький, Н. Кобринська, О. Кобилянська… Про той день Леся писала: «У Яворові дуже симпатично і мило…». Проїхавши до Яворова біля 750 км цим же шляхом, відчутно, що всю цю гаму почуттєвих симпатій до мальовничого осердя Гуцульщини Поетка з любов’ю передала нащадкам.
Насправді, адже саме така емоція «закоханості» не покидала тут багатьох учасників І Всеукраїнської науковопрактичної конференції з міжнародною участю «Гуцульська школа як феномен етнопедагогіки: педагогічні ідеї Петра Лосюка у вимірах сучасної освіти», присвяченої 90-річчю від дня народження народного вчителя України Петра Лосюка.
Урочиста Академія «синтезу» світлої
Людини, чарівної Природи, незрівнянної Культури і глибокої Традиції.
Славний Петро Лосюк із Яворова, що на Косівщині. Енергійний, одержимий ідеєю народної Освіти, неймовірний, оскільки 50 років був директором школи, яку будував, зрощував заради освіченості своїх краян. Талановитий педагог, член-кореспондент НАПН України, лавреат Всеукраїнської премії ім. В. Вернадського, почесний професор Карпатського національного Стефаникового Університету, очільник науково-дослідної лабораторії «Гуцульська етнопедагогіка…», наполегливо втілював задум свого життя – сотворити Школу високого європейського рівня і національного Духу. Ставши на тернистий шлях просвітника, цей глибоко народний Учитель від Бога упродовж життя безупинно долав віковічну й несправедливу долю рідного Народу. «Обираючи фах учителя, я не знав, – писав він, – чи є в мене обдарування, бо вчителів у нашому роду не було. Але мені не давало спокою запитання: «Чому ніхто з жителів Яворова, крім Окуневських, упродовж ста років не здобув середньої освіти?..».
До його честі він таки втілив мрію свого життя – створив знамениту «Школу під смереками», гордо стверджуючи: «Яворів – ще не Гарвард, але вже не провінція». Його знаний побратим Ігор Пелипейко неметафорично й правдиво скаже про таку школу: «…ця українська школа, як карпатська смерека, закорінена в твердому ґрунті, пнеться до сонця, опираючись на народні традиції рідної Верховини, прагне осягнути високого рівня освіти високорозвинутих націй».
Петро Лосюк свято вірив у те, що саме з таких шкіл виходитиме «Людина, чиста серцем, міцна духом, шляхетна вчинками». Нині світла мета, яку знаковий Педагог огранив своєю щедрою життєтворчістю, слугує найдостойнішим пам'ятником його Слова і Чину!
У моєму домашньому «архіві» зберігається часопис «Поліття» управління освіти Івано-Франківської обласної державної адміністрації, очолюваного тоді відомим, а натепер талановитим поетом, автором збірки «Вишийте, мамо, бронежилет» Б. Томенчуком. Там у №3 (93) від лютого 1993 року надруковано ґрунтовну статтю директора Яворівської середньої школи Косівського району, заслуженого вчителя України Петра Лосюка під промовистою назвою «Гуцульській школі бути» (Або про Яворівську модель школи на Гуцульщині, гідну ХХІ століття). Її стрижневою ідеєю став сформований автором вислів, що «сьогодні немає потреби когось переконувати в тому, що село живе і розвивається до того часу, доки в ньому живе багатим духовним життям школа».
Бо замало тільки самого факту існування сільської школи. Для Незалежної України потрібен «високий інтелектуальний рівень сільського жителя». Про це мріяв і відповідно чинив цей непогамовний освітянський Просвітник. Цим виписаним думам-рядкам виповнилося з тих пір 33 роки. Сказане ним навіть не є дискусійним чи контраверсійним, оскільки протиприродно, коли «церква без хреста», а «село без школи», адже вони завжди були живильним корінням буття народу.
Зате й досі залишається проблемним ствердження Лосюка про потребу таки «переконувати» багатьох тих, хто відповідає (конституційно!) за реалізацію освітньої політики. Мова йде про якість освіти, зокрема сільської школи.
Уже в ті часи він творив рідну школу добротною; інтелектуальною; духовною і національною, віддаючи всі сили, щоби вийти з тієї ніші несправедливості, про яку писав свого часу М. Коцюбинський, навідуючись у цю обдаровану прекрасною природою місцину: «край забутий Богом і людьми».
Справді, як зазначав Лосюк, «ніхто з жителів Яворова з тритисячним населенням до початку другої половини ХХ століття не здобув навіть середньої освіти». Тому він ніколи не «славив» як новоявлений тоталітарний комуністичний режим з його репресіями, колективізацією, насильницьким переселенням з гір, «свідомим» різким зменшенням населення горян, так і всі інші чужоземні влади, що уярмлювали народ упродовж майже шести століть. Отже, освіту потрібно було за словами Лосюка не відроджувати, а майже заново створювати, поставивши в основу її зросту особистість учня зі своїми природними задатками, принцип активної психологічної діяльності на кожному навчальному етапі; якісне оволодіння знаннями; теоретичне й прикладне опанування надбаннями національної культури; формування національно свідомої, креативної, критичної і патріотичної особистості.
Саме таку школу він вибудовував для свого Народу, пам’ятаючи слова знаменитого автора «Великої дидактики», що немає більш цінного дарунку для рідної держави, аніж освічена молодь. Усвідомлював, що від якості людського «капіталу» у повній мірі залежить сила і слава нашої України. Його омріяна нова українська школа на Гуцульщині часами нагадувала ідеальну модель Платонівської держави, яка міцніє не тільки завдяки «філософу на троні», але передусім через «високу» освіту, що є Розумом, об’єднаним з Культурою, які плекаються Музами.
Він був Педагогом від Бога, чутливо реагуючи на рукотворні хиби, коли нехтувалися засадничі основи якісної освіти, унеможливлюючи відповідальне виконання суспільних зобов’язань перед Людиною, Державою-Україною.
Сьогодні варто було б уважніше ознайомитись із березневими статтями ще 2017 р. у Всеукраїнському тижневику «Освіта» (на жаль, знищеному горереформаторами) під назвою «Стратити не можна помилувати» (Гірська школа) професорки Карпатського національного університету імені В. Стефаника Інни Червінської. Адже в них і досі відчутний солідарний перегук із «Гуцульською школою» Лосюка, задавнененими проблемами тодішніх
27 районів Карпатського регіону (і не тільки). Головний посил – чи можна зробити дитину щасливою, а освіту
Біля портрета Петра Лосюка
Чи не є «ми» боржниками перед світлою пам’яттю цього Педагога совісті, який усе своє життя присвятив ідеї рівнодоступності села, країни до якісної освіти? Відповідь є очевидною – так. Задовго до повномасштабної агресії московитів Україна вперше брала участь (2018 рік) на рівні 5989 учнів у найпрестижнішому тестуванні PISA-40 серед 80 країн із читання (мова, література), математики, природничих дисциплін. Результати засвідчили, що відставання українських учнів від середнього показника тестованих країн відповідно складало: 23, 39 і 22 бали. Умовно 30 балів – один навчальний рік у загальноосвітній школі.
Причому, якщо учні великих українських міст отримали 499 балів, середнє місто – 480, то сільські школи – лише 420. Різниця у знаннях між великим містом і селом досягла критичного показника – близько 2,5 навчальних років. Чи стала ця тривожна тенденція предметом уваги найвищого урядового рівня? Звісно, ні! Прикро, оскільки агресія лише посилила цей згубний для країни «реформаторський» курс. Адже за рейтингом 2022 року, в якому брали участь 3876 п’ятнадцятирічних учнів із 18 областей, відставання, наприклад, України від Естонії / Польщі зафіксовано на рівні читання – 83 / 60 балів; математики – 70 / 48 балів; природничих дисциплін – 76 / 49 балів. Отже, не вирішивши стратегічної проблеми низького рівня знань із базових предметів, не подолавши в найближчій перспективі разючого відставання в знаннях села від міста, варто розпочинати «говорити» не про декларативні реформи, а про реальні загрози національній безпеці.
Тому, розробляючи і впроваджуючи в життя модель Гуцульської школи, Лосюк обґрунтовував, насамперед, визначальну місію школи в підготовці нової генерації фахівців для незалежної України, передовсім завдяки якісному оволодінню знаннями з базових дисциплін: української та іноземної мов; історії; математики та інформатики; природничих дисциплін. Якість знань – визначальний пріоритет, поза яким можна тільки лицедіяти, а не творити.
Яворівська школа невдовзі стала своєрідним загальнодержавним експериментальним майданчиком, а сам Лосюк очолив науково-дослідну лабораторію «Гуцульська етнопедагогіка і гуцульщинознавство» Національної академії педагогічних наук України на
Національна еліта 5 · "Методи "педагогіки Лосюка" успадкували кращі духовні й освітні надбання українського народу". · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Георгій Філіпчук вручив Інні Червінській медаль «Будівничий України»
базі Яворівського та навчальних закладів Косівського району.
Стрижневим складником освіти тут стало національне виховання, яке утверджувало національну ідею, сприяло розвитку культури Українського народу та національній самоідентифікації; принципи україноцентризму і людиноцентризму; формування національної пам’яті, ні на мить не забуваючи заповітну істину: «Хто горнеться до чужого, того Бог карає».
Зміст, виховні методи, шляхи і способи «педагогіки Лосюка», підпорядковуючись головній меті національного виховання, успадкували кращі практики, духовні, культурно-освітні надбання Українського народу та людства, добре засвоївши настанову Івана Огієнка, що «творчу обдаровану молодь потрібно готувати скрізь і всюди, не забувати найменшого села і провінційного закуточка…».
Мета, думка і чин Лосюка про любов до свого краю й України, єдність народу і патріотизм не були для нього формальною аксіомою, що інколи могла перетворюватися в ілюзію, тому він безустану, одержимо й самовіддано «тягнув молодь за вуха» (Франко про Драгоманова), щоби нові покоління добротно знали і шанували свою правдиву Історію, Мову, Літературу, Культуру, великі творіння національних Будителів.
Коли розпочалася війна московитів проти України, така ціннісна парадигма стала серцевинною в системі національно-патріотичного виховання дітей і молоді. Уже в березні 2015 року ним був підготовлений збірник методичних матеріалів (10 друк. арк.) для навчальних закладів «Ростимо юних патріотами України». В одному з інтерв’ю («Гуцульський край», №44, 2015 р.) він закцентує увагу на сутнісному українознавчому контенті: «Важливо розкрити виховання любові до рідного куточка, малої батьківщини, що починається від батьківського порога, враховувати історію краю в контексті історії України, культуру, ментальність. Усе це повинно забезпечити формування ідентичності українця, громадянина-патріота України». Правда, водночас тоді він і зауважив, що, на жаль, є дивна тенденція: своє, цінне ігнорується, а чуже, що не сприяє формуванню ідентичності українця, приваблює.
Своїми діяннями мовби нагадував про «вічні істини» великого педагога всіх часів Я. Коменського, який стверджував, що лише той народ, який знає і любить свою мову, культуру, здатен претендувати на любов «інших», уважаючи, що народний педагог має бути патріотом рідної мови, рідної культури, володіти тими якостями, які прагне виховати у своїх учнях. Воістину він був надійним Оберегом ріднокультурної, рідномовної ніші українства, свято сповідуючи визначальний принцип української педагогіки, що освіта за своїм характером мусить бути національною. Він втілював у життя ідею Софії Русової, що «любов до рідної країни – се перший найкращий крок до широкої вселюдської гуманности. Хай навкруги будуть рідні речі, щоб учень у них кохався, привчався любити все рідне, присвячував йому всі сили свого духа й тіла… А на стіні нашої майбутньої рідної школи висить портрет великого апостола правди й науки – Тараса Шевченка» (Нова школа. 1917).
Шевченкознавство було центральною ідеєю Яворівської гуцульської школи та гуцульщинознавства як науки, що за висловом побратима по цеху професора Р. Скульського, являла собою «приземлене українознавство». Лосюк значно розширив і збагатив українознавчу освіту, ввівши у її зміст ґрунтовні знання про Україну, Український народ, Рідний край, ціннісні надбання поетичного і пісенного фольклору, досі невідомі матеріали про історію, природу, традиції, народну культуру, і, що важливо, створив належні умови для того, аби учні могли опанувати необхідні знання та компетентності. Уміння грати на музичних інструментах, співати, танцювати, вишивати, ткати, різьбити, знати певну кількість українських пісень, народних обрядів, традицій, казок, ігор стали унормованою системою навчально-виховного процесу. Заклик Русової до вчительства, що в період становлення особистості «мусить лунати її рідне слово, рідна музика й поезія», слугував для нього методологією й водночас методикою освітньої справи.
Лосюк був по-справжньому закоханий в цю символічну триєдність національної Культури, рідної Природи і Людини. Ця чеснота з великою етичною відповідальністю передавалася усім, хто мав нагоду з ним спілкуватися, передовсім молоді. Ретельно й відповідально вивчав педагогічні «канони» тих українських просвітників-педагогів, які ще донедавна замовчувалися, приглушувалися, а то й заборонялися. Тому близькими й суголосними його професійним поглядам, громадянській позиції, особистій і національній гідності були ідеї, як його сучасних соратників (Стельмахович, Ступарик, Скульський, Пелипейко, Дзвінчук…), так і тих поборників «гнаної правди», що визнані, нарешті, світочами творення національної школи. Бо, скажімо, надзвичайно сприйнятними для Петра Васильовича були ідеї Г. Ващенка (праця «Виховання волі і характеру»), коли той обґрунтовував, що «любов до рідного краю засновується на дитячих переживаннях, коли дитина дивиться на світ одвертими очима, без упередження… Тоді й небо блакитніше, і сонце ласкавіше, і зорі світять ясніше, і квіти пахнуть краще. Людина згадує враження від рідної природи. Прикладом може бути Шевченко, який до кінця днів своїх зберіг переживання від рідної природи, як найсвітліші хвилини свого життя».
Але «дітвора різноманітна, наче левада», а тому, прищеплюючи ці якості, до кожного підходили індивідуально, впливаючи на почуття, тіло, розумі душу. Його концепція передбачала не просту диференціацію навчання для гуманітарно-художніх, природничих, фізико-математичних напрямів, а глибоке й всебічне вивчення кожного індивідууму, нахилів, здібностей, уподобань та оптимальних шляхів професійного самовизначення. Саме з такою метою в школі-ліцеї функціонував центр дитячої творчості з хореографічним, театральним, образотворчо-мистецьким напрямами, художніми ремеслами (різьба, вишивка, писанкарство, ліжникарство тощо). Окрасою «школи здібностей» став спортивний комплекс, у структурі якого: стадіон, спортивний зал, плавальний басейн, 300-метрова гірськолижна траса з штучним покриттям.
Варто визнати ще одну важливу концептуальну характеристику «Гуцульської школи». Зазначена освітня модель функціонує у тісній творчій співпраці з НАПН України (науководослідна лабораторія «Гуцульська етнопедагогіка і гуцульщинознавство»), університетами Івано-Франківська,
Чернівців, Ужгорода. Її досвід, ідеї широко висвітлювалися свого часу в науково-педагогічному журналі «Гуцульська школа» (10 номерів 1994-2000 рр.), книгах серії «Бібліотека гуцульської школи», в його наукових працях: «Хрестоматія з гуцульщинознавства», «Школа здібностей», «Декоративно-прикладне мистецтво в школі», «Гуцульська школа», «Гуцульщинознавство в українській національній школі», «Творчість юних», «Моя Гуцульщина» та інші.
Трансформація типового загальноосвітнього закладу в Яворівську творчу «Школу здібностей», де кожна дитина реалізує себе як особистість, рівний доступ до якісної освіти в умовах гірської школи, особисто орієнтоване навчання стали можливими не тільки завдяки створенню належних організаційних, психолого-педагогічних умов.
В основі – особистість творчого,
креативного, національно свідомого Педагога, для якого любов до дитини (за В. Сухомлинським) є його плоттю і кров’ю, адже «без любові – це все одно, що співець без голосу, музикант без слуху, живописець без відчуття кольору».
Цей мудрий освітянський поводир окреслив чітку критеріальність компетентностей учительського колективу, вважаючи, що за жодних обставин не можна допустити, аби український педагог не знав глибоко своєї історії, традиції, літератури, рідної мови, психології і культури свого Народу. А ще вважав, що вчитель мусить вірити в ті цінності, знання, які сам пропагує й обстоює, бути правдивим у словах і ділах. Він визнавав – для педагогічної культури й освіченості затребуваними є не лише знаннєві компетентності, але й ціннісний ряд її характеристики. Сенс освіти втрачається, коли ігноруються, підмінюються вартості на будь-який інший корисливий фетиш. Тоді губиться найбільш ефективний засіб виховного впливу – особистий приклад. Бо коли не сіється, то і не сходиться. Сучасна освіта в її олюдненому вимірі – це коли всі учасники (суб’єкти) процесу безупину себе самовдосконалюють (як щоденний плебісцит), будучи «духовно охайними». А для цього вона мусить бути «аксіологічною», не гублячи цінностей «мертвих, живих і ненарожденних». У цьому контексті спливає на пам’ять творчість видатного слобожанського гуцульщинознавця Гната Хоткевича, з якої багато черпав Петро Лосюк.
Галина – дочка Гната Хоткевича,
що жила у Франції (Гренобль), видала книжку-спомин про батька «Там, де не колеться трава», яку цьогоріч мені подарували в музеї Хоткевича у Високому на Харківщині. У ній є епізод, де передано ту неймовірно сильну емоцію, що вибухнула, коли К. Трильовський з Коломиї відкрив для письменника Гуцульщину, познайомивши його з видатним фольклористом й етнографом В. Гнатюком, знаним дослідником цього краю В. Шухевичем. Про своє враження він напише так: «…скажу коротко, що як роззявив рота від здивування, прибувши до Гуцульщини, то так із роззявленим ротом ходив шість літ». Саме тут, у сусідньому від Яворова Красноїллі, він створює знаменитий Гуцульський театр, творить «Довбуша» та «Камінну душу», що 1911 року вийшла друком у Чернівцях. Галина Хоткевич, описуючи цей протуберанцевий вибух національно-культурного відродження, зазначає, що гуцули щиро ридали, коли актори виносили пораненого Довбуша, а при нестачі коштів (на утримання театру) «стали нести грейцари, які тримали на чорний день, – настільки великою була їхня потреба в театрі». Тоді, на початку ХХ століття, цей унікальний театр, стартуючи з місцин Косівщини, об’їздив усю Галичину й Буковину, виступив на сценах майже шістдесяти містечок та сіл, «дібрався до Львова й Кракова», великої України, демонструючи світові цю прекрасну в своїй неповторності й незбагненності Культуру.
Згадую ці сюжети для того, щоби виокремити тяглість і безперервність у збереженні та зрощенні культури української Гуцульщини, чий дух, енергію та історію з благоговінням передаватиме вже наступним поколінням Петро Лосюк. Про значущість національної пам’яті для сили і слави Нації лаконічно висловився свого часу, відвідавши цю унікальну школу, віце-прем’єр Уряду, академік М. Жулинський: «…у таких школах формується українська патріотична душа».
Нещодавно у видавництві «Писаний
Камінь» вийшла Лосюкова книга «На вістрі часу», огранена знаковим для його життєтворчості сенсом: «Працюючи в горах, я мав вибір: або спускатися вниз, або підніматися вгору. Гуцул від народження – на висоті». Оця спраглість духовної верховини і є, мабуть, для нього тією благословенною метою, породженою і виплеканою рідною Гуцульщиною, своїм Родом і Народом, а також невтомною працею, працею і працею…
Як та бджілка, він звідусіль збирав медоносні ідеї, думки, поради, чесноти, творячи свої, оригінальні й життєдайні, сповідуючи ідеологеми – «життя – це праця», «людей культурними робить тільки праця».
Творча педагогічна дія була для нього благословенням і спасінням, ніби відповідаючи на питання (за Т. Карлейлем), а «щоби трапилося б із землею, якби вона перестала обертатись?»
Петро Лосюк є одним із тих просвітників-педагогів, хто по-святошному із благоговінням навчав молодь ставитися до Трудівника, Духівника, Воїна, в силомудрості яких містилася Українська Воля.
Сьогодні в музеї Яворівського ліцею імені Петра Лосюка зібрані славні імена тих, хто є честю і славою рідного краю, передовсім борці за Волю України. З особливою шанобою тут зберігається Яворівський фотоархів УПА.
Вихований на ідеалах національних
Будителів та батьківських традиціях, Лосюк ці невмирущі цінності передавав, як великий Навчитель, молодим генераціям українців. Він увірував у Стефаникове слово, що нікому не вдасться проярмаркувати той Народ, що здатен народжувати Шевченків, Федьковичів і Франків, обстоюючи силу Правди, Свободи і Соборності.
Він завжди з благоговінням носив у душі і серці незримі скрижалі «Кобзаря» і Святого Письма, ідею єдності українства, оспівану національними «Лірниками».
Най Черемош запінений І Чорний і Білий Із братію із руською Нас більше не ділить!
У ці березневі дні схиляємо голови перед світлою Людиною, віддаючи данину шани великому Вчителю і Навчителю, Оберегу української Ідентичності – Петру Лосюку!
Слово многоцінне 6 · «У V–VI ст. н. е. проявилися · виразні особливості української мови». · с. 6сторінка оригіналу ↗ Дмитро ЧОБІТ
Закінчення.
Початок у ч.ч. 2–6, 9 за 2026 р.
Серед названих праць академіка
НАН України Г. Півторака нас найбільше цікавили питання, пов’язані з витоками української мови. «Для висвітлення історії української мови, – писав Г. Півторак, – першорядне значення мають свідчення давньоруських і староукраїнських писемних пам’яток, наукова цінність яких визначається насамперед їх часовою близькістю до досліджуваних діалектних процесів і мовних явищ»150. Звідси видно, що для пошуків давніх діалектних процесів і мовних явищ основним, визначальним способом у мовознавців було дослідження давніх писемних пам’яток: літописів, творів церковного і світського характеру. Тобто надзвичайно копітка робота. Саме так за допомогою фонології досліджував витоки української мови і Ю. Шевельов.
Однак історико-літературні пам’ятки були написані не розмовною народною мовою, а старослов’янською, яку ще називають церковнослов’янською. Її створили у 860-х роках брати Костянтин (Кирило) і Мефодій, вони переклали своєю рідною говіркою міста Солуна (тепер Салоніки на півночі Греції) християнські тексти для церковних богослужінь, призначених для слов’ян. В основі цієї писемної мови лежав македонський діалект староболгарської мови, її називають церковнослов’янською, або старослов’янською.
На період VI ст. (час остаточного розпаду праслов’янської мови) і ІХ ст. (поява перших слов’янських текстів) припадає 300 років. «Внаслідок очевидного, – на підставі відомих фактів, – зауважив відомий мовознавець Костянтин Тищенко, – слід прийняти як непохитну безсумнівну аксіому, що кілька початкових століть слов’янської мовної історії залишилися без будьякої письмової фіксації з боку самих слов’ян»151. Отже, «без будь-якої письмової фіксації» слов’яномовних пам’яток залишився період української історії, який передував VI ст. н.е.; сюди якраз хронологічно входить ранній період антів ІV–V ст. н.е. Звідси випливає, що для цього часу чисто фонологічні методи не можуть дати належного і достовірного результату, тому слід застосовувати дані з інших галузей знань, зокрема фольклористики, етнографії, топонімії тощо.
Найдавніші твори, написані старослов’янською мовою на території
України, належать до ХІ ст. Звідси видно, що період, у якому відсутня письмова фіксація мови слов’янського населення межиріччя Дністра й Середнього Дніпра, тобто протоукраїнський (ранньоукраїнський) час, становить пів тисячі років.
До того ж на книжній церковнослов’янській мові солунських братів народ Наддніпрянщини, Волині та Прикарпаття ніколи не розмовляв, через що писемні пам’ятки не відображали тогочасного народного мовлення. З цього приводу видатний український мовознавець Леонід Булаховський писав: «Традиційне письмо, староболгарський склад словника, книжно-церковне коло понять та способів висловлення думки – все це великою мірою закриває від нас живу народну стихію південноруської мови того часу, даючи їй виступати на поверхню лише більш-менш випадково»152. Під запровадженим ще в часи царизму терміном «південноруська мова» мали на увазі українську мову. Щодо вислову «більш-менш випадково», то він стосується вкраплень у літописи та церковні пам’ятки розмовної мови Наддніпрянщини й Волині при написанні творів місцевими авторами чи переписувачами. З цього приводу Г. Півторак писав: «При фронтальному обстеженні церковнослов’янських пам’яток другої половини ХІ ст. і пізніших, таких як Остромирове євангеліє 1056–1057 рр. Збірники Святослава 1073 і 1076 рр. Архангельське євангеліє 1072 р. та інших книг київського походження, створених церковнослов’янською мовою, знаходимо серед церковнослов’янської мовної стихії десятки і сотні прикладів відбиття мовних рис, характерних для живої української мови»153.
Таким чином мовознавці видобували з писемних пам’яток княжих часів крупинки народної мови і по них відстежували постання і розвиток мовних процесів минулих часів, що, звісно, не могло дати повний і всебічний, а тому точний у хронологічному відношенні результат. Таке й відзначив у своїй праці Ю. Шевельов.
Питанням витоків, становлення і розвитку української мови присвячена перша частина книги Г. Півторака «Українці: звідки ми і наша мова». Уній автор розглянув мовно-історичні джерела минулого України та дослідив виникнення найважливіших діалектних рис, що стали характерними особливостями української мови. Сама українська мова вділилася безпосередньо із праслов’янської мови. Батьківщиною праслов’ян був простір від Одера до Середнього Дніпра. Тобто територія нинішньої України входила до прабатьківщини слов’ян. Саме тут із праслов’янської спільності виокремилася українська мова.
Мовні явища у праслов’янській мові дозволили Г. Півтораку зробити висновок: «Південний протоукраїнський етномовний масив сформувався на початку VI ст. в лісостеповій смузі Середньої Наддніпрянщини…»154
Терміни із визначенням «протоукраїнські» Г. Півторак вживав неодноразово: «протоукраїнські племена у VIІІ–ІХ ст.»155, «протоукраїнські землі»156, «протоукраїнські особливості у давньоруській лексиці»157, «протоукраїнські говірки»158, «протоукраїнські говори»159.
Спільнослов’янський (або праслов’янський) період тривав від ІІІ тис. до н.е. до середини І тис. н.е. Розпад праслов’янської спільноти тривав у кілька етапів; на початку нашої ери вона розпалася на західну і східну гілки слов’ян, їх розділили правічні лісові масиви, болота і річка Західний Буг.
Остаточний розпад праслов’янської спільноти відбувся у V–VI ст. н.е. З цього часу вже існували західні слов’яни (поляки, чехи, словаки, верхні і нижні лужичани, полаби, кашуби, сілезці) і південні слов’яни (серби, хорвати, болгари, словенці, македонці, чорногорці). Для східних слов’ян ще в часи царської Росії придумали так звану давньоруську народність – нібито спільну попередницю росіян, українців і білорусів. Головна причина полягала в тому, що в серці пізнішої Росії – межиріччі Оки й Середньої Волги тоді ще не було слов’ян; від Північно-Східної Балтики до Уралу там проживали угро-фінські народи. Народ, який згодом став називатися російським, почав формуватися значно пізніше – у Х–ХІІІ ст. Тобто росіяни є наймолодшим слов’янським народом, щоб приховати цей факт, вигадали «давньоруську народність» і тим привласнили давню історію українців.
У своїй наступній праці, присвяченій походженню українського народу і його мови, Г. Півторак наголосив на надзвичайно важливій обставині:
«Східнослов’янський ареал після його відмежування від західнослов’янського ареалу ще п’ять століть являв собою досить стійку етномовну спільність, у якій у IV–VI ст. н. е. стали виразно виділятися два масиви – північний і південний. Вони співвідносилися з двома історичними угрупованнями слов’ян – склавинами (північний масив) й антами (південний масив), території яких простягалися далеко за межі сучасної України на захід і південний захід. Особливо слід наголосити на тому, що ареал ранньої східнослов’янської етномовної спільності цілком збігався зі східною частиною прабатьківщини слов’ян між Верхнім Дністром, Прип’яттю, Середнім Дніпром і південним Степом, отже, повністю вкладався в межі протоукраїнської (тобто ранньоукраїнської) етномовної території. Північніше Ясельди – Прип’яті (територія сучасної Білорусі) у той час жили балтські племена, південна межа яких пролягала по Прип’яті, Середній Десні та Сейму, а величезні простори на північному сході (нинішня Європейська Росія) були заселені численними фінно-угорськими племенами»160. Подібну думку Г. Півторак висловив і в журналі «Мовознавство», де він писав: «Східна частина прабатьківщини слов’ян ще в останній період праслов’янської спільності (у ІІ– VІ ст. н. е.) поділилася на два регіони: Полісся і прилеглі південніші території заселяли слов’янські племена склавинів, а лісостеп – анти»161.
До цих слів можна додати: візантійські джерела неодноразово писали про те, що склавини і анти розмовляли однією мовою. Ці спільноти, мабуть, отримали свої назви не за етнічними, а за географічними ознаками. Все свідчить про те, що то був один народ. Звідси можна зробити висновок: склавини і анти розмовляли однією мовою, можливо, з деякими діалектними особливостями, але вони були прямими і генетичними пращурами пізніших українців.
Така думка узгоджується і з іншим висновком Г. Півторака: «Як свідчать сучасні наукові дані, етнографічні риси українців формувалися протягом багатьох віків на найдавніших східнослов’янських територіях Наддніпрянщини, Полісся, Галичини та Прикарпаття серед корінного слов’янського населення цього ареалу, історія якого відзначається спадкоємністю, наступністю, відсутністю будь-яких глобальних природничих чи суспільних катаклізмів, які могли б зруйнувати безперервний історичний ланцюг етномовного і культурного розвитку наших предків»162.
«Таким чином, – наголошував Г. Півторак в іншій праці, – у східнопраслов’янському ареалі праукраїнці були єдиними спадкоємцями праслов’янської етномовної спадщини, якою вони ніколи і ні з ким не ділилися, та зрештою на неї ніхто й не претендував аж до останньої чверті ХVІІІ ст., коли російська імператриця Катерина ІІ поставила все з ніг на голову, абсолютно безпідставно проголосивши історію давньої України-Руси історією Російської імперії. Протягом VІ–VІІ ст. на території склавинів та антів, знову ж таки у межах майбутньої України, виникли нові племінні союзи — літописні бужани, волиняни, поляни, деревляни, сіверяни, уличі, тиверці, білі хорвати та ін., яких є всі підстави називати праукраїнськими»163.
Г. Півторак зазначив, що саме в V–
VI ст. н.е. проявилися виразні особливості української мови: «Значна частина специфічних для української мови фонетичних рис (а деякі з них виявилися спільними для української та інших сусідніх мов) почали формуватися безпосередньо від праслов’янської мови, тобто від V–VI ст. н. е. Протягом другої половини І тис. н. е. виникли такі фонетичні особливості: 1) вибуховий задньоязиковий приголосний g перетворився у фрикативний γ (кінець VI – перша половина VII ст.), і замість goлoвá, нogá, gopoдъти стали вимовляти γоловá, ноγá, γородúти»164.
Григорій Півторак навів дуже цікавий факт, який проливає чимало світла на розмовну мову населення давніх українських земель того часу, що передував Великому переселенню народів IV– VI ст. н.е. З цього приводу він писав: «Цікавий результат дає також вивчення лексики сучасних південнослов’янських мов. Наприклад, український дослідник О. Стрижак звернув увагу на наявність у сербській та українській мовах низки семантично майже тотожних слів, якот: вáтра (вогонь), вýлиця, гúнути, голóта, гýска, дúхати, жвáкати, збірка, квóчка, лáгодити, лáяти, людство, люлька, маснúй, млúво, мочáр, мýляти, нáпад, нáступ, неук, óбрис, окрáяти, óнде (там), пáша (пасовисько), плéтиво, плúнути, пóслуга, прáля, пýзо, себé, сúрник, слúна, снагá, сýкня, тин, тýга, улучúти, яринá та багато інших. Вони свідчать про те, що в мові населення Середньої Наддніпрянщини й Прикарпаття (тобто праукраїнців), звідки предки сербів і хорватів прийшли на Балкани майже 1500 років тому, всі ці слова вже були в V–VI ст. н.е. Щодо походження хорватів саме з цих місць сумніватися не доводиться: на це чітко вказують географічні назви на території нинішньої Хорватії: хорват. Kijev, Kijevo (зафіксовано 5 назв), Kijani, Žitomir, Malin, Bolarka та ін.»165. Ці мовні факти свідчать, що предки українців, сербів і хорватів мають спільний відрізок історії, бо прожили на спільній прабатьківщині – у межиріччі Дністра й Середнього Дніпра.
Отже, сербсько-українські лексичні паралелі чітко вказують на те, що перед міграцією з прабатьківщини слов’ян на Балкани і в Подунав’я, тобто у ІV– VI ст. н.е., або, очевидно, ще раніше, предки переселенців, які до того проживали у Наддніпрянщині та Прикарпатті, розмовляли мовою, наближеною до української. Тут слід зауважити, що мова мігрантів зазнає на нових місцях значно більших змін, ніж у жителів покинутої Батьківщини.
_________________________
150 Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. К.:
Наукова думка, 1993. С. 17.
151 Тищенко К. Всеслов’янськість мови українців //
Український тиждень. 2012. 28 вер. С. 24.
152 Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. К.:
Наукова думка, 1993. С. 18; Булаховський Л. А. Питання походження української мови. К., 1956. С. 50.
153 Півторак Г. Українці: звідки ми та наша мова.
Походження української та російської мов: міфи та історична правда // День. 2011. 3–4 черв. С. 8.
154 Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. К.:
Наукова думка, 1993. С. 61.
155 Там само. С. 68. 156 Там само. С. 71, 92, 131. 157 Там само. С. 131. 158 Там само. С. 104. 159 Там само. С. 105. 160 Г. Півторак. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов: Міфи і правда про трьох братів слов’янських зі «спільної колиски». Київ: Академія, 2001. С.23.
161 Півторак Г. Ще раз про вік української мови //
Мовознавство. 2025. № 3. С.12.
162 Г. Півторак. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов: Міфи і правда про трьох братів слов’янських зі «спільної колиски». Київ: Академія, 2001. С. 37.
163 Півторак Г. Ще раз про вік української мови //
Мовознавство. 2025. № 3. С.12.
164 Г. Півторак. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов: Міфи і правда про трьох братів слов’янських зі «спільної колиски». С. 44; Він же. Українці: звідки ми та наша мова. Походження української та російської мов: міфи та історична правда // День. 2011. 3–4 червня. С. 8.
165 Г. Півторак. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов: Міфи і правда про трьох братів слов’янських зі «спільної колиски». С. 48; Стрижак О. Серби й Україна // Україна. Наука і культура. К., 1993. С. 257–258.
«Часом національність не має вирішального значення. А мова спілкування має». 7 Пошта «СП» · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ло 20 тисяч населення і десь 60% розмовляло білорусько-українським суржиком. Ба, білоруська складова була навіть потужнішою. Вдруге я там побував у 2021 році – умовно «неросійських» людей було вже 80%. Адже після ліквідації льотної військової частини багато російськомовних людей виїхало. Отже, це українське місто є найбільшим на планеті населеним пунктом, де відсоток «майже білоруськомовних» є досить високим. Це свідчить про те, що українізація освіти не стала загрозою для білоруської ідентичності. Важко собі уявити таке велике білоруськомовне місто на території самої Білорусі. Там однозначно домінували б російськомовні школи, які швидко зробили б те, чого не змогли зробити на Чернігівщині школи українські. Російські неминуче витіснили б рештки білоруськості. Ось така ситуація з мовами і діалектами на Чернігівщині.
*** Завершити статтю хотів би ще одним коротеньким описом берестейських реалій. Пошлюся на один з текстів Людмили Романович: «Неділя. О дев’ятій ранку несподіваний дзвінок у двері. Відчиняю і бачу: стоїть циганка і починає типовий монолог: доброго дня, люди добрі, допоможіть чим зможете… Дивлюся на неї мовчки. Циганка замовкає, а потім знову повторює свою мантру. Перебиваю її: «Валю, перестань! Я рада тебе бачити»… Гостя заспокоюється, оживає. Треба пояснити, що подія відбувається на південному заході Білорусі. Ми з циганкою розмовляємо найкрасивішим у світі поліським діалектом української мови. «Тьотю Людо, то ти?». Я раптом відчуваю, що це вже не ромка прийшла жебрати у мою домівку, а в гості завітала ціла колонія!
Саме з Валею в гомельській колонії я перебувала на карантині. У нашій секції було 24 жінки, і лише я одна була політичною. І лише одна Валя була циганкою. Коли вперше почула її діалект – ледь не втратила свідомість: Боже, сестричка по мові! У Валентини було біля десяти ходок в колонію – все за крадіжки. Ми здружилися. Я допомагала їй писати заяви та різні анкети, бо вона чомусь хотіла перевестися з Гомеля в Речицю. Мені ж Валентина багато розповідала про життя в колонії, про все, що варто знати ув’язненим. Коли ми з нею розмовляли, вся секція замовкала. То був наш з Валентиною зоряний час: розмовляють дві поліщучки, а всі слухають!».
Ось якими теплими, з’ясовується,
можуть бути стосунки двох землячок. Навіть в ув’язненні зовсім не знайомі люди можуть стати свідками чарівної сили рідного діалекту! Часом національність не має вирішального значення. А ось мова спілкування має.
Триває війна. Далеко не на все ми можемо впливати, перебуваючи під обстрілами. Але про те, що і в Польщі, ів Білорусі живуть рідні нам люди, не забуваємо.
«Часом національність не має вирішального значення. А мова спілкування має». 7 Пошта «СП» · с. 7сторінка оригіналу ↗ Сергій ЛАЩЕНКО
Хотілося б декілька слів сказати про діалекти, що вживаються за межами України. Все далі й далі відходить у минуле моя остання поїздка в Польщу, на південне Підляшшя. Це було на початку 2022 року. На північному Підляшші живуть білоруси, яких Польща не депортувала. Українців потрактували як білорусів, тому також не чіпали. Попри початок важкої та кривавої війни я не забував, що це важлива для українства географічна точка. По-перше, там відразу з’явилися волонтери, які почали допомагати Україні.
Познайомився з кількома приємними людьми. Мала територія і невелика кількість україномовного населення тут компенсується іншими важливими факторами. Скажімо, наявністю часопису «Над Бугом і Нарвою». Плюс та обставина, що українці тут жили споконвіку. Це не Зелений Клин, де перші переселенці з’явилися у кінці ХІХ століття. І не Кубань, де нащадки козаків живуть з кінця ХVІІІ. На Підляшші мешкають автохтони. Тому було цікаво порівняти життя мешканців південного Підляшшя з життям українців у інших країнах. Скажімо, із сусідньою Берестейщиною. Не треба їхати далеко, щоб знайти матеріал для всеукраїнської аналітики.
*** Людмила Романович з Малорити, яка не так давно відсиділа півтора року за білоруську справу, вважає себе етнічною українкою. Любить слухати українські народні та сучасні естрадні пісні. Із сумом констатує, що у берестейців національне усвідомлення сформоване «лише наполовину». А інколи так хочеться поділитися хорошими піснями із земляками! Тоді Людмила відчиняє вікно чи кватирку і вмикає щось українське. Дуже їй подобається Квітка Цісик: «Вона у мене завжди на першому місці. І за якістю виконання, іза ідейністю. Це просто захоплює: виходить, можна жити за тисячі кілометрів від Батьківщини і водночас бути невід’ємною частинкою своєї нації! А ще мені дуже подобається тріо Мареничі. Особливо пісня «Несе Галя воду». Це вже зовсім близько від нас – волинський колектив. Сусіди, можна сказати.
До речі, за стилем виконання Мареничі подібні до деяких білоруських колективів. Михайло Хома теж належить до моїх улюблених виконавців. А пісню «Гей, соколи!» – можу кілька разів підряд слухати. До речі, у нашому регіоні толерантне ставлення до всього українського. Тоді як у Мінську був випадок, коли на добу посадили водія, який увімкнув у автівці українську пісню. У Малориті ж у цьому відношенні все нормально. Дільничний міліціонер дозволив мені вмикати музику, щоправда, тільки в денний час…». Одне слово, це не Кубань, де все українське винищувалося нещадно. Але й тут політика накладає свій відбиток на життя простих людей.
Пані Людмила пригадує час, проведений у колонії. Причому неодмінно заторкує мовний аспект: «Білоруські в’язні боялися розмовляти в колонії білоруською мовою. А ось я розмовляла на своєму діалекті! Заборон ніяких не було, навпаки, була повага – як збоку «політичних», так і з боку суворих оперативників. Вони також ставилися лояльно. Думаю, що саме через свою мову я відчувала певний захисту колонії. Білоруські офіцери, очевидно, читали текст мого звернення до Лукашенка, де я критикувала його за те, що пропустив російські війська воювати на українську територію. Думаю, що вони все розуміли і воювати також не хотіли. Тому по відношенню до мене не було такого цькування, як по відношенню до інших білоруських в’язнів. Якщо останнім часом діставалося за мову з боку наркоманок та алкоголічок, то у моєму загоні подібні люди ставилися до моєї говірки, як до чогось природного. Мовляв, ну що з неї взяти? Ну вона ж така, як є – природна поліщучка. Тому в цьому відношенні я мала спокій. А ось літературна білоруська мова в колонії не мала такої природності. Тут уже все було максимально політизовано…»
***** Звісно, різниця між Підляшшям та
Берестейщиною існує. В радянські часи Підляшшя було відрізане від України, а берестейці вільно їздили на сусідню Волинь. Тому українського тут збереглося більше. На Підляшші кожне нове культурницьке явище було подією. Нещодавно шанувальники музики звернули увагу на підляський гурт «Sw@da I Niczos», який був одним з основних претендентів на представлення Польщі на «Євробаченні – 2025». Але було надто мало інформації про цей дует, аби всенародно порадіти за виконавців, розділити радість з підляшуками. Рівень виконання непоганий, але важливо, ким вони себе відчувають? Яка у них ідентичність – українська, білоруська, польська? Чи потроху всього у певному співвідношенні? Мені це було б дуже цікаво, адже моє родове коріння походить з північної Чернігівщини. У нас там, уявіть собі, також є підляські дифтонги (куонь, вуол, нуож тощо) – хоча від річки Снов до Підляшшя сотні й сотні кілометрів!
Не зустрічав подібного явища на
Волині, Рівненщині, Житомирщині, Київщині… Хоча й обійшов пішки багато північних населених пунктів вищеназваних областей. Отже, там, на українсько-білоруському прикордонні дифтонгів немає, а на Чернігівщині
Людмила Романович є. Як і на Підляшші. Як ця обставина впливає на місцеву ідентичність? Очевидно, формує якесь почуття… особливої спільноти. Чи це впливає на політичні вподобання? Думаю, що впливає, але незначною мірою. Років шість тому на Чернігівщині помітив у водія рейсового автобуса встановлені поряд маленькі синьо-жовтий та червоно-зелений прапор лукашенківської Білорусі. Малоймовірним було б таке поєднання на Полтавщині, Львівщині чи Запоріжжі. Переконаний, що тут спрацював регіональний фактор. То хто ж цей водій: ватник, лукашист? Місцевий мешканець з білоруським сентиментом? Чи приїжджий українець, який прихильно ставиться до сусідів-білорусів? Важко щось стверджувати, оскільки через брак часу не встиг поспілкуватись з водієм. Можна лише робити певні припущення. Є чимало доказів того, що мешканці Городнянського та Ріпкинського районів попри специфічний діалект відчувають себе українцями. Скажімо, відомий політик Левко Лук’яненко, який походив з Городнянського району, відсидів 27 років за Україну. Навіть був засуджений до розстрілу, який потім замінили на тривалий строк ув’язнення. Його українська була трішки особливою, відчувався акцент. Але він жив і дихав Україною! Втім, Чернігівський край нерідко народжував просто… патріотів своєї місцевості. Скажімо, отаман Галака (1885–1921) захищав земляків від більшовицького терору. Коли у 1920– 1921 роках його загін оточували чекісти, він міг переплисти Дніпро і довгий час діяти на білоруській території. Це зайвий доказ того, що чернігівці з білорусами жили дружно. Відомий поеті перекладач Валерій Стрілко, який народився на українській Ріпкинщині, останні роки свого життя провів у Мінську. Зробив багато чудових перекладів з української на білоруську і навпаки. Навіть поезію перекладав! А це означає, що досконало володів обома мовами.
У сусідній з Ріпками Городні я вперше побував у 1981 році. Тоді тут прожива
«Часом національність не має вирішального значення. А мова спілкування має». 7 Пошта «СП» · с. 7сторінка оригіналу ↗ Американський історик і професор
Тімоті Снайдер звернувся до світової спільноти напередодні четвертої річниці повномасштабного вторгнення рф в Україну. І закликав світ припинити купувати російські газ та нафту. Тімоті Снайдер пояснив міжнародній спільноті, що українці зробили для світу за чотири роки великої війни, яку Росія повномасштабно розпочала 24 лютого 2022 року. Ось уже чотири роки українці демонструють шалений спротив загарбникам.
На його думку, українці стримали більшу війну в Європі, зробили ядерну війну менш ймовірною, дали шанс міжнародному правопорядку та дали іншим народам приклад мужності. «Я думаю, що краще питання: що українці зробили для нас за ці чотири роки? По-перше, чинивши опір, вони стримали ширшу війну в Європі. Подруге, стримуючи Росію, вони зробили ядерну війну набагато менш імовірною. Якби вони здалися або зазнали поразки, країнам усього світу довелося б створювати ядерну зброю для самозахисту. По-третє, вони дали шанс міжнародному правопорядку. Якщо Україна програє, ми набагато глибше зануримося у світ, де все, що має значення, – це примхи олігархів захопити територію, щоб використовувати її для себе. І по-четверте, і, можливо, найголовніше, вони дали нам приклад мужності», – пояснив він.
Всесвітньовідомий історик закликав світову спільноту проявити мужність і припинити будь-яку співпрацю з росією, в тому числі закупівлю газу, нафти, постачання технологій, і дати українцям все, що вони просять.
«Нам усім потрібно проявити мужність, трохи мужності, трохи більше мужності. Українці демонструють багато мужності. І таким чином вони показують шлях. Але є ще краще питання. Гарне питання: що українці зробили для нас. Але краще питання, яке варто поставити на чотириріччя цієї жахливої злочинної війни: що ще ми можемо зробити, щоб допомогти українцям виграти цю війну? Є лише один спосіб її завершити, і це щоб українці перемогли. А щоб вони перемогли, ми повинні робити дуже прості речі. Припиніть купувати російський газ і нафту. Припиніть постачати технології, які використовуються в російських ракетах і безпілотниках. І дайте українцям те, чого вони просять».
Текст і фото з видання NV LIFE
«Достукатися до сердець можна тоді, · коли музика, пластика й слово · складаються в одну емоційну хвилю». Подія 8 · с. 8сторінка оригіналу ↗ Цього року присутність Лесі Українки на Одещині, яка дедалі виразніше і впевненіше говорить українською не лише в мовному, а й у світоглядному сенсах, відчувалась особливо виразно.
Ярослава РІЗНИКОВА, м. Одеса
Символічним стартом ювілейного місяця стало оголошення результатів Всеукраїнського конкурсу на кращу проєктну пропозицію пам’ятника Лесі Українці в Одесі. Журі рекомендувало до подальшої реалізації роботу, запропоновану авторським колективом архітекторів Андрієм Корструбою, Марією Матушенко та Олександром Вовком на чолі зі скульптором Миколою Біликом.
І хоча результати конкурсу викликали палкі дискусії, які в нашому суспільстві майже неминуче супроводжують кожне рішення, пов’язане з пам’яттю, символами та культурним простором, сам факт проведення цього конкурсу важить не менше, ніж його результат. Бо пам’ятник для Одеси, з її складною пам’яттю, багатошаровою історією і суперечливими символічними ландшафтами, – це не лише про майбутній об’єкт у міському просторі, а передусім про те, кого місто визнає своїм моральним і культурним співрозмовником.
За сім років, що минули з моменту,
коли ми з Сергієм Савченком, Галиною Могильницькою, Романом Кракалією, Тарасом Гончаруком, Віктором Вербицьким, Василем Дяченком, Світланою Клец, Ларисою Дем'янишиною та Ольгою Нагорнюк ініціювали збір підписів і подали перше офіційне звернення до Одеського міського голови про необхідність встановлення пам’ятника Лесі Українці, зроблено багато. Вже майже нікого не потрібно переконувати, що зв’язок Лесі з Одесою є глибоким і тривалим – вона щонайменше вісімнадцять разів бувала тут, жила й творила, лікувалася, входила в одеське інтелектуальне й культурне середовище, зустрічалася з друзями та однодумцями. На карті міста вже з’явився проспект та парк її імені, де визначено місце встановлення пам’ятника. Тепер потрібно акумулювати кошти й завершити те, що вже визріло в суспільній свідомості, – перетворити ідею на доконаний культурний факт.
Налаштувавшись на Лесю як на спільний внутрішній камертон, місто й регіон почали відкривати їй свій простір. Лесине слово стало особливою смисловою й емоційною нотою ІІІ Південного фестивалю рідної мови, який об’єднав представників Одещини, Миколаївщини та Херсонщини. У межах мого кураторського блоку живих читань «Південні розмови про Лесю» звучали українською, гагаузькою, болгарською, німецькою, польською, кримськотатарською та грузинською мовами.
У день народження Лесі Українки на сцені Одеського Національного академічного театру опери та балету був показаний балетний перформанс LISOVA за мотивами драми-феєрії «Лісова пісня». У балетній формі Лесин текст, перекладений на рух, жест та музику, створену молодим українським композитором Тимофієм Старенковим, ніби проходить крізь людину, минаючи раціональні бар’єри, й відкривається в іншому вимірі – як драма живого й мертвого, органічного й механічного, як історія, в якій кохання з простої сюжетної колізії переростає в іспит на вірність собі. А модерна хореографія, візуальні технології, 3D-ефекти та анімаційні рішення, не підміняючи змісту, допомагають знайти нові акценти в трактуванні образів.
І Лукаш тут постає вже не просто героєм, що вагається між двома жінками, а людиною, яка почула справжню музику буття, але не змогла жити за її законом, зрадила найтонше в собі заради спокою і зручності. І Мавка, на яку цього разу перевтілилась балетмейстерка-постановниця балету, киянка Олеся Шляхтич, вже не лише персонаж українського поетичного міфу, а образ самого життя – вільного, тонкого, неутилітарного. І присутність її у світі людей стає випробуванням не тільки для неї самої, а й для тих, хто поруч. Бо зустріч із красою ніколи не буває нейтральною – вона або підносить людину, або викриває її нездатність жити на висоті власного серця. Як писала колись поетеса Галина Могильницька у вірші «Крамольне»: «Любіть! Лиш ... будьте гідні власної любові!».
А ще, як мені видається, LISOVA, народжена в епоху воєнної реальності, виснаження, тривог й постійної потреби бути сильними та практичними, ніби застерігає нас, що вистояти – це не тільки вижити фізично, а й не збанкрутувати духовно. Адже наша стійкість вимірюється також і тим, чи здатні ми не втратити вміння чути музику світу, бачити красу, берегти в собі те, що не можна перевести в категорії утилітарності.
Цього ж дня – ніби на іншому березі тієї ж ріки – йшла «Лісова пісня» на сцені Одеського театру юного глядача. Тут теж відчувалося, що постановка не зводить тексти Лесі до “обов’язкової класики”, а бере їх як живий матеріал для сучасної сцени. Водночас саме це робить її цікавою і юним глядачам, і дорослим.
За задумом режисера-постановника,
заслуженого діяча мистецтв України Сергія Павлюка вистава тримається на контрасті двох світів – лісового й олюдненого. Причому це не просте протиставлення «гарного лісу» і «грубого села», не театральна опозиція світлого й темного, чарівного й буденного. Тут два світи зіткані так, що один підсвічує справжню природу іншого.
І Ліс тут не є категорією «пейзажу» чи простого тла, він існує як стихія, що дихає, рухається, кружляє, наступає. У ньому є щось первісне, майже обрядове. І навпаки – Село в цій постановці не зводиться до побутової замальовки, не існує лише «для сміху», хоча комедійність тут, безумовно, працює й часом дуже влучно. Але за цією зовнішньою впізнаваністю стоїть значно жорсткіша правда. Село тут уособлює механіку виживання, у якому діє проста й безжальна логіка: що корисно – тей істинне; що дає лад господарству – те й правильне; що «не як у людей» – те мусить бути виправлене, втиснуте у звичний порядок, підкорене усталеному способу життя.
І саме в цій логіці, такій зрозумілій,
такій земній, поступово народжується справжня драма. Бо саме тут Мавку починають «перешивати» під загальноприйнятний фасон. І в цьому місці вистава влучає в саму серцевину не лише Лесиної п’єси, а й нашого досвіду загалом.
Страшне тут не те, що Мавка – «не людина». Страшне те, як легко людина може не прийняти іншого у його власній сутності, як швидко починає виправляти, переробляти, приземляти те, що спершу її вразило саме своєю інакшістю! Те, що було дивом, раптом стає «незручністю». Те, що викликало захоплення, починає дратувати. Те, що було свободою, оголошується недоречністю. І ця внутрішня, майже непомітна жорстокість побутового світу в «Лісовій пісні» завжди болить сильніше, ніж будь-яка відкрита ворожість.
У сценічному просторі ця історія,
розказана акторами Одеського академічного театру юного глядача, знову доводить, що «Лісова пісня» – це щось значно більше, ніж історія нещасливого кохання Лукаша і Мавки, – це драма про саму природу людського вибору і про те, що зрада іншому виявляється, насамперед, зрадою самому собі.
Цього ж дня на ще одній сцені було показано музично-пластичний перформанс «Нехай ніхто не плаче по мені». Актори Одеського академічного музично-драматичного театру ім. В. Василька запропонували формат «глядач на сцені», і це створило майже приголомшливий ефект. Глядачі співпереживали Лесиним непростим стосункам із матір’ю; мучилися разом із нею від нерозділеного кохання; плакали, коли їй боліло – так по-справжньому, аж фізично. І коли на сцені п’ять молодих актрис та одна старша ніби втілили різні сутності Лесі – її юність і зрілість, силу й вразливість, порив і тишу, – стало очевидно, що перед нами не “класика”, не “канон”, а справжня людська доля у всій її складності, красі й драматизмі.
Наприкінці лютого в Одеському культурному центрі UNION відбулася ще одна зустріч із «Лісовою піснею». Тут відкрилася виставка Олени Мартинюк «Лісова: свобода бути собою» – візуальна драма, де повноправними героями стали і професійні актори-васильківці, і ландшафти Одещини. Вона прозвучала як продовження Лесиного внутрішнього сюжету – про право на власний голос навіть тоді, коли він незручний для світу, але перевела цю тему в інший, тихіший регістр зорових образів.
У ці ж дні в Одеському літературному музеї відкрилася виставка «Хто не жив посеред бурі, не збагне журби безсилля…», а в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М. Грушевського відбулися культурно-просвітницька подія «Сила її слова: Леся Українка в культурній пам’яті Одеси» та виставка-інсталяція «Нерозквітла “блакитна троянда”». Одеська кіностудія провела культурно-мистецький вечір поезії і кіно «Леся. Сеанс» із переглядом фільму «Лісова пісня» (1961), а в Одеському обласному центрі української культури пройшло поетичне рев’ю «Я маю в серці те, що не вмирає…» та відкрилася виставка майстрів Одещини «Поезія в орнаменті та образі». Хвиля подібних заходів прокотилась по всіх населених пунктах регіону.
Але, мабуть, найзворушливішим у всій цій багатоголосій картині було те, що Лесині поезії звучали біля моря – на Ланжероні в одному з найулюбленіших місць Лесі Українки в Одесі. І в цих читаннях було щось дуже символічне: слово, що вийшло із книжки до моря, до відкритого неба, де його можна було і почути, і буквально вдихнути.
Я дивилася на глядачів, і мені було особливо радісно бачити серед них багато молоді. Їхні емоції були спільними й проживались разом, а це зовсім інший досвід, ніж шкільне знайомство з “письменником по програмі”. І, мабуть, один із головних висновків цьогорічного одеського вшанування Лесі Українки саме в цьому: достукатися до сердець можна тоді, коли музика, пластика й слово складаються в одну емоційну хвилю, що пробуджує не лише інтерес, а й гордість, співпереживання, бажання пізнавати та відроджувати своє коріння не з обов’язку, а з внутрішньої потреби.
Про-читання 9 · «Проєкт став інструментом культурного спротиву, відновлення бібліотек і підтримки людей через книгу». · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
обирають книги провідних українських видавництв: «КСД», «Vivat», «Видавництво Старого Лева», «Лабораторія», «Віхола», «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».
Поруч із якісною художньою літературою, яка допомагає людям психологічно триматися у складний час, понад 30% замовлень складає історична та патріотична література. Це книги, які формують свідомого громадянина і допомагають людям краще зрозуміти свою країну.
Культура як форма самооборони Співпраця із Zimin Foundation у цьому проєкті для нас є прикладом здорового прагматизму. Коли ворог нищить наші друкарні, руйнує бібліотеки і палить українські книги, залучення будь-якого міжнародного ресурсу для підтримки української культури – це форма культурної самооборони.
Важливо, що ці кошти працюють на українську економіку, адже книги купуються у вітчизняних видавництв. Це означає підтримку українських авторів, видавців і друкарень.
Для мене як для директорки бібліотеки очевидно: сьогодні роль бібліотекаря значно ширша, ніж зберігання і популяризація книг.
Бібліотекар сьогодні – волонтер, організатор, дипломат, просвітник.
І поки в бібліотеках з’являються нові українські книги, поки звучить рідне слово і є зв'язок із світом через ноутбук, – у нашому культурному просторі не буде місця ворогу.
Про-читання 9 · «Проєкт став інструментом культурного спротиву, відновлення бібліотек і підтримки людей через книгу». · с. 9сторінка оригіналу ↗ Бібліотекарі під час війни повертають людям українське слово.
Ольга РОМАНЮК, директорка Публічної бібліотеки імені Лесі Українки м. Києва книжки шрифтом Брайля для незрячих українських дітей, була волонтерка із Праги Олександра Вахрушева. Для нас було важливо, щоб право на рідне слово залишалося рівно доступним для всіх. Ми зібрали і відправили перевізником, якого знайшла Олександра, 23 книжки для дітей шрифтом Брайля. 15 книжок надіслала для цієї доброї справи видавчиня Валентина Бутенко з Харкова, решта надійшла від дарувальників з різних міст України. Це стало символічним моментом початку нашої співпраці з бібліотекаркою з українським корінням Олександрою Вахрушевою, яка ще у 2015 році зробила свідомий етичний вибір – залишила Москву і переїхала до Праги.
Повномасштабне вторгнення росії у лютому 2022 року стало черговим етапом багатовікового наступу на українську ідентичність. Разом із містами та інфраструктурою ворог прагне знищити і нашу пам’ять, нашу культуру, наше слово.
Але історія щоразу доводить: там,
де намагаються випалити українську ідентичність, проростає солідарність і сила культури.
Саме тому для нас у Публічній бібліотеці імені Лесі Українки м. Києва проєкт «Ukrainian_library_renaissance» став не просто волонтерською ініціативою. Він став інструментом культурного спротиву, відновлення бібліотек і підтримки людей через українську книгу.
Тож справжній розвиток проєкту став можливим завдяки міжнародній солідарності та професійній співпраці. Саме Олександра стала однією з рушіїв міжнародної фінансової підтримки проєкту. Спочатку це були приватні пожертви небайдужих людей, але згодом завдяки її наполегливості ми отримали системну підтримку від Zimin Foundation.
Від однієї книжки – до міжнародної мережі підтримки
Історія цієї ініціативи почалася просто. У перші тижні повномасштабної війни на сторінку бібліотеки у Facebook написала читачка, яка виїхала з дитиною за кордон. Вона попросила надіслати книжку Всеволода Нестайка. Для її дитини ця книга мала стати тим невидимим якорем, який тримає зв’язок із домом, мовою і Україною.
Це дало нам можливість перейти від збирання вживаних книг до цільового замовлення нових видань безпосередньо в українських видавництвах і друкарнях. Принагідно варто відзначити усвідомлене волонтерство моїх колег – Віталія Білозора, який забезпечує придбання ноутбуків і їх відправку бібліотекам; Григорія Кулінченка, який їх налаштовує для роботи відповідно потреб бібліотек.
Так народилася акція «Книжки вслід».
З часом вона переросла у великий рух: українські книги почали відправлятися до громад у різні країни світу. За цей час вони потрапили вже до 38 міст у різних країнах.
Допомога бібліотекам на внутрішньому фронті
Звісно, силами лише кількох пра
Від початку 2024 року наш проєкт зоцівників нашої бібліотеки реалізувати такий масштаб було б надзвичайно складно. Наш обмінно-резервний фонд швидко вичерпувався, а оголошені бібліотекою у перші місяці війни збори книг не задовольняли ту кількість звернень, які ми почали отримувати від співгромадян з різних міст світу.
середився передусім на внутрішній потребі країни – допомозі бібліотекам, які постраждали від війни або працюють у надзвичайно складних умовах. Так з’явився етап «Ukrainian_library_ renaissance», головною метою якого стала реанімація бібліотек як центрів культури, освіти і громадської стійкості.
Станом на сьогодні: 91 бібліотека у
Серед тих, хто до нас звернувся із
15 областях України вже отримала нові книги та ноутбуки (серед них і наша проханням знайти і відправити в Прагу бібліотека), ще 10 бібліотек наразі отримали ноутбуки і перебувають на етапі очікування замовлених книжок.
Сьогодні, коли ми розглядаємо сотні нових звернень від бібліотек різних регіонів України, для нас важливо дотримуватися чіткої логіки пріоритетів. Передусім допомогу отримують: бібліотеки прифронтових територій, бібліотеки деокупованих громад, бібліотеки, що стали центрами підтримки внутрішньо переміщених осіб. Це насамперед Миколаївська, Запорізька, Херсонська, Харківська області – регіони, де формуються нові точки української стійкості.
Зазвичай кожна бібліотека отримує в середньому 100 – 120 нових книг (залежить від чисельності громади, яку обслуговує бібліотека) та сучасний ноутбук. Для невеликої сільської бібліотеки це означає потужне її посилення як центру стійкості громади.
Водночас ми не припиняємо підтримувати українців за кордоном. Минулого року українські книжки поїхали до Праги, Бауцена та Пейнтона.
Що сьогодні читає Україна Особливістю проєкту є те, що бібліотеки самі обирають книги, які їм потрібні. Замовлення формуються в інтернет-книгарні Yakaboo, а працівники нашої бібліотеки допомагають колегам із процедурою оформлення.
Ці списки замовлень дуже красномовно відображають сучасний читацький запит. Найчастіше бібліотеки види, є серія робіт, присвячена жіночим образам, інша — зображенням тварин, переважно коней, яких полюбила з дитинства...
«Розмовляти зі світом через картини,
здобувати нові необхідні знання, надихати інших до творення», — так говорить Катерина Гриценко про завдання, які поставила перед собою. Тож хай таланить їй у подальших кроках на непростій мистецькій дорозі.
Власн. інф.
Світлина з виставки
Катерини Гриценко
Снігурівська ОТГ
Ізюмська бібліотека, філія №2 Сумська публічна бібліотека
Про-читання 9 · «Проєкт став інструментом культурного спротиву, відновлення бібліотек і підтримки людей через книгу». · с. 9сторінка оригіналу ↗ Персональна виставка художниці Катерини Гриценко з Дніпра в Муніципальній галереї мистецтв м. Києва, за словами народного художника України Валерія Франчука, викликала помітний інтерес відвідувачів. Схвально відгукуються і фахівці.
Ось що розповів про пані Катерину і її творчий шлях історик мистецтва Андрій Будкевич:
— Катерина мала намір стати студенткою художнього коледжу після навчання в середній школі, проте доля вирішила інакше... Дівчина здобула вищу освіту, вийшла заміж, у родині трійко дітей, чоловік — Антон Гриценко — викладач одного з вишів у місті Дніпрі.
Минули роки, а нестримне бажання малювати залишилося. Пані Катерина потрапила до художньої майстерні Лілії Степанової, де осягала різні секрети малярства.
Творчість мисткині розмаїта: є крає-
«Бути справжньою українкою у світах – · нелегка справа, але їй це вдалося». З роси й води! · с. 10сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
золота. Невимовність вона бачить у найзвичайнісіньких речах, тому твердо переконана: «Немає збитих тем, є тільки дурні втілювачі цих тем. Якщо ти хочеш щось сказати, то обери собі найзамизганішу, найзатасканішу тему. Треба прислухатися до себе, куди тягне, щоб воно боліло. Навчіться уважно спостерігати. Треба писати, а не займатися еквілібристикою. Якщо ти пишеш, то маєш повністю стояти за цим». Постійно наголошує: «дуже важливо висловити точно, щоточніше. Не вишукано формулювати, а точно – як скальпувати». Особливого значення в цьому енергетичному полі надає чину духу. Він пронизує усю творчість письменниці й постає своєрідним смисловим ключем, афористично оприявнюючись в її сонетах.
Дух дає невичерпальну енергію й наснагу жити, творити, лишатися собою у найскладніших випробуваннях долі. Найбільший її біль і турбота – рідна Україна, якій присвятила все своє життя. Саме тому так боляче сприймає час сьогоднішній, так вперто і наполегливо продовжує відстоювати Україну в світі. Розуміючи всі ризики, констатує: «Україна – безборонна. Відсутність держави породжує почуття меншовартості. Але не в мені. Я змушу її існувати! Буду сама проти інших… Я кров’ю стікаю за Україну…». Її душа терзається й кричить: «Вирвіть мені серце, аби врятувати Україну. Я ще п’ять разів маю народитися українкою, щоб вивести її, а тоді вже народжуся в інших національностях». У своєму сонеті, назву якого винесено в заголовок цієї статті, Емма Андієвська писала:
Розвалюються, – на очах, – системи, Лишаючи – клубки – зневіри – й втоми. Знов – невимовне, – як – єдиний –
стимул,
Який, – до краю, – путівці – крутими.
Та – приступці – лиш – похідні –
означень,
Які – примарний – фарос – серед –
ночі. –
В руках – всі карти, але крити – нічим. А – розум – все нових – структур –
канючить.
Здавалось: ось – вже сутність – корінець! А – він – до лабіринтів – порина.
Й – верх звершень, – знову, – під діряві – ночви: На – дні пізнань – потворок – демон
– няньчить
Хоч – зблиск, – й камінна – пітьма –
на зорю,
Як – Дух, – й з-під вибухівок, – визира.
Незмінна віра в силу, непереможність
України усе життя провадила і надихала мисткиню, відкриваючи скарби українського Духу і Слова. Сьогодні Україна вшановує свою славетну доньку, щиро бажаючи їй з води і з роси, «щоб – далі – й далі» – «до світів – містки».
Портрет Емми Андієвської – робота Я. Гніздовського
«Бути справжньою українкою у світах – · нелегка справа, але їй це вдалося». З роси й води! · с. 10сторінка оригіналу ↗ Еммі Андієвській – 95
Мирослава ГНАТЮК, докторка філологічних наук, професорка
Критика називала її геніальною ще в юності, після виходу першої поетичної збірки «Поезії» (1951), а її Вчитель – знаний вчений Володимир Державин порівнював дебют Емми Андієвської з дебютом Павла Тичини та Артюра Рембо. Сьогодні навіть побіжний перелік доробку мисткині вражає: близько 50 збірок поезій, три романи (четвертий у роботі), кілька збірок оповідань та казок, понад двадцять п’ять тисяч картин – усе це Емма Андієвська (19 березня 1931). Шукати ще не сказані для неї епітети – даремна справа, вони вже усі мовлені. Унікальна, неймовірна, фантастична, неповторна – і все це правда. Проте лише двох слів достатньо для сутнісного визначення цього феномена – Емма Андієвська, – невід’ємного від поняття Україна.
Бути справжньою українкою у світах
– нелегка справа, але їй це вдалося. Насамперед завдячуючи незламному характеру, потужній силу духу, незмірному таланту, яким нагородив її Господь. Зростаючи на Донбасі в російськомовному оточенні, дівчинка вже на київській землі остаточно визначилася зі своїм українством. Йдучи наперекір матері, яка всіляко оберігала її від «омужічіванія», у неповних сім років сама записалася до української школи. Мати сприйняла це як примху, що скоро мине, проте вибір було зроблено свідомо і безповоротно. Й не тільки тому, що «змалку була на боці упосліджених, покривджених», але і тому, що «змалечку жила в духові».
Досить рано почала писати й малювати. Часто прикута хворобами до ліжка, знаходила розраду в книгах. У дев’ятирічному віці перечитала всю світову класику, яка була в домашній бібліотеці. У шестилітньому віці Еммі Андієвській принесли три зошити й запропонували ілюструвати «Декамерон» Дж. Бокаччо, що вона з успіхом зробила. На заувагу про геніальність, відповідає без пишномовства: «будьяка людина приходить у життя супергеніальною, а тоді її починають каструвати. Але хтось не піддається. Я не піддалася…». Вона має дар пояснювати складні речі простими словами: «Геніальність – це дух, який віє повсюди. Геніальність – це Святий Дух, який віє, де хоче. Геніальність – це Божий дар. Нашої заслуги в тому нема. Господь дарує, Він розкидає дари». Унікальні картини та книги мають магічну силу: закладена в них енергетика дає наснагу жити, творити, бути… Це так важливо – «не здаватися, а бути. Бути собою…».
Велика Українка, твори якої перекладаються багатьма мовами світу, гідно репрезентує українську культуру в світі, незважаючи на вимушену відірваність від рідної землі. Все життя мисткиня зберігає віддану, трепетну любов до рідної мови, культури, історії свого народу, покладає всі сили і здоров’я на саможертовне служіння їм вірою та правдою. На відміну від деяких митців, котрі називають себе емігрантами, Емма Андієвська ніколи не відчувалася такою, навіть цього слова немає в її лексиконі. Досвід еміграції, відчуття розірваності між культурами, мовами, батьківщинами – не про неї. «У мене весь світ український…» – переконливо стверджує вона.
Народилася 19 березня 1931 року вм. Сталіно (нині – м. Донецьк). Через тяжку хворобу дитини родина переїхала до Вишгорода (1937), а згодом – до Києва (1939), де їх застав початок війни. У 1943 році енкаведисти вбили батька – відомого хіміка-винахідника, щоб його винаходи не дісталися німцям. Боячись розправи над усією родиною, мати з малолітніми дітьми вирушила через фронти, під вогнем канонад на Захід. Дванадцятилітньою дівчинкою Емма Андієвська опинилася в Німеччині, де навчалася в німецькій школі для хлопчиків. У 1957 році закінчила Український вільний університет за спеціальностями філософія та філологія, захистила магістерську роботу у Володимира Державина на тему «Причинки до засадничих питань з новітньої української метрики». Того ж року, разом із родиною, переїхала до Нью-Йорка, де в 1959 році вийшла заміж за літературного критика, есеїста, письменника Івана Кошелівця, з яким прожила все життя аж до смерті чоловіка. Після одруження разом повернулися до Німеччини, в Мюнхен. Тривалий час (з 1959 по 1995 рр.) працювала на радіо «Свобода» дикторкою, сценаристкою, режисеркою, редакторкою українського відділення.
Завдяки її творчості, Україну знають і поважають у світі, картини художниці зберігаються у провідних музеях Європи, Америки, Австралії, Близького Сходу. Володіючи кількома мовами, все життя писала тільки українською, це була принципова позиція. Творення держави у Слові – основна її місія. Саме тому мисткиня визначила своїм завданням: «дати Україні те, чого не має ніхто. Дати зразки казки, прози, поезії й на цих прикладах показати: так треба писати, і без тельбухів». Письменниця розкошує у Слові, повертаючи нас до первнів, про які й не здогадувалися. Надреальне, інтуїтивне письмо і живопис Андієвської органічно синтезують в собі європейський досвід та українську органіку.
Проте говорити про сюрреалізм мисткині можна з великою долею умовностей. Невписуваність у різні групи та сюр-и оригінально стверджується в метатексті письменниці, де досить виразно окреслено її творчі та світоглядні засади. Після виходу першої збірки молодої поетки В. Державин писав: «Емма Андієвська взяла на себе завдання почесне й вельми відповідальне – стати першим в історії українського письменства поетом-сюрреалістом. Вона має щодо цього надзвичайно серйозні, ба навіть блискучі можливості. Вже не кажучи про її формально-мистецьку обдарованість і велику здатність артистично використовувати поетичні осяги своїх попередників, Емма Андієвська посідає ще й ту властивість, що вона геть нічим ідеологічно, ні формально-логічно не пов’язана з українською підсовєтською літературою останнього двадцятиріччя, себто вчинений московськими большевиками та їхніми українськими поплентачами тотальний розгром української національної культури і спричинене цим катастрофічне зниження мистецького й морального рівня українського письменства та цілого культурного життя – його «пролетаризація» та деградація – фактично пройшли мимо неї».
Найбільшою пристрастю письменниці в літературній творчості є сонет, яких у неї вже кільканадцять книжок. Вишукана сонічна інструментація,
унікальна метафорика, парадоксальна сполучуваність протилежностей витворюють настільки самобутнє, неповторне явище, що сьогодні варто говорити про особливий різновид цього жанру – сонет Андієвської, за її власним визначенням. Слово для поетеси – багатофункціональний код, який у структурі вірша – самостійно та в сполуці з іншими кодами, зумовлює його поліфонічність і полісемічність. Неповторність лексики поетичного деміурга-Андієвської – в «очудненні» українських слів і поверненні прапервісної семантики мови. Часте використання тире своєрідно стимулює до співтворчості читача, спонукає домислювати те, що закладено автором у задумі й продукувати власну варіативність тексту з новими модусами пізнання, осмислення, асоціацій. Дешифрування її мистецьких кодів базується на інтуїції, інтелектуальній співпраці читача/ глядача з автором.
Магнетизм творчості настільки великий, що ця колосальна позитивна енергія безперешкодно передається іншим як при особистому спілкуванні, так і на відстані. Такий стиль життя виробляє й особливу дисципліну думки, де кожне слово – на вагу
"Нам треба дбати про велич власної держави". Пошта "СП" · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
інших наших героїв, які ціною власного життя зупинили російську агресію в 2014 році. Зникли також матеріали про борців за незалежність України минулих часів. Таке “оновлення” музею влаштував заступник начальника відділу культури Віталій Коваленко.
Коли я дізнався, що він закінчив Київську духовну академію УПЦ Московського патріархату, то все стало зрозуміло. Цей молодий чоловік, вже, мабуть, не пам’ятає срср. Але те, що він обрав вищий навчальний заклад організації, керівництво якої перебуває в росії і разом із кремлівськими можновладцями вороже налаштовано до України, пояснює все. Зрозуміло, яку освіту і яке виховання він отримав у духовній академії Московського патріархату.
Євгенія Антонюк, відповідаючи на мій запит, “скромно” приховала, чия це академія. Знає кішка, чиє сало з’їла. Однак шило в мішку не сховаєш. Зрозуміло, чому мене так наполегливо виганяли з посади директора музею. Але наша влада спокійно прореагувала на фактичну ліквідацію музею, а дехто ще й похвалив.
Громади ірпінських церков перейшли до Православної церкви України, а в тилу господарює вихованець московських попів Віталій Коваленко.
Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ
"Нам треба дбати про велич власної держави". Пошта "СП" · с. 11сторінка оригіналу ↗ Нещодавно Київський кобзарський цех вшанував у місті Ірпені на Київщині пам'ять свого першого панотця Миколи Будника і майстра кобзарських музичних інструментів Сергія Перехожука. Захід розпочався відвідинами ірпінського кладовища, де кобзарі виконали пісні біля могил Будника і Перехожука. Потім побували в будинку, де мешкав М. Будник, і в майстерні С. Перехожука.
Основним дійством став концерт із спогадами в Ірпінській міській публічній бібліотеці імені Максима Рильського.
Далеко не всі кобзарі змогли приїхати в Ірпінь. Але чимало з них промовляли до глядачів у невеликому документальному фільмі режисера Дениса Захарова «Кобзарство». Нинішній панотець Київського кобзарського цеху, кандидат історичних наук Микола Товкайло, народний артист України Тарас Компаніченко, кінорежисер Олесь Санін, Кость Черемський (Харків), Святослав Силенко, Андрій Ляшук і Тарас Дороцький (Львів) розповіли про кобзарську діяльність, поділилися деякими секретами виготовлення кобзарських музичних інструментів.
Кобзарський концерт розпочався виступом троїстих музик (Руслан Павлюк-Прорва, Євгенія Шульга та Ярослав Єрін). Крім них на вшанування в Ірпінь прибули Едуард Драч, Ждан Безвербний, лірник Тарас Козуб, Дмитро Радченко, Іван Кушнір, Юрко
Юркович, а також Павло Кислюк.
Кобзарські пісні чергувалися зі спогадами про покійних побратимів. Учні Перехожука згадували, що він не лише вчив малювати і майструвати музичні інструменти, але й був наставником по життю. С. Перехожук 10 років працював викладачем бучанської школи мистецтв. Про Сергія розповіла також його дружина Жанна Перехожук.
Віталій Кобзар, який доглядає будинок-музей Миколи Будника та виступив організатором цього заходу, подякував начальниці відділу культури Ірпінської міськради Євгенії Антонюк, директорці бібліотеки Олені Циганенко та авторові цих рядків.
Начальниця відділу культури оплатила обід для кобзарів у кав’ярні і привезла квіти на могилу Миколи Будника. Олена Циганенко надала приміщення бібліотеки для проведення заходу. Я вже впродовж багатьох років є інформаційним спонсором Кобзарського цеху.
Євгенія Антонюк обіцяла зберігати пам’ять. Як вона зберігає пам’ять, видно по Ірпінському історико-краєзнавчому музею. Кобзарі на кладовищі вшанували і пам’ять капітана Сергія Шкарівського, який у складі батальйону «Донбас», виганяв російських загарбників і місцевих зрадників із Донеччини й загинув від куль снайпера. А матеріали про героя, який віддав життя за Україну, зникли із експозиції музею. Зникли разом із матеріалами про
"Нам треба дбати про велич власної держави". Пошта "СП" · с. 11сторінка оригіналу ↗ Мій старший колега по перу Валерій М’ятович в одній зі своїх книжок, де дія відбувається в його степовому центральноукраїнському краї, розповідає, зокрема, про те, як тамтешні краєзнавці намагалися, начебто для доброї справи, – збереження давніх придорожніх стовпчиків з каменю піщаника, – пов’язати їх появу на нашій землі з поїздкою 1787 року імператриці Катерини з графом Потьомкіним... Хоча насправді ті стовпчики з’явилися кількома десятиліттями пізніше, коли там царська влада облаштовувала військові поселення, ними позначалася військова дорога...
Володимир ВАКУЛЕНКО, член НСПУ, Харківська обл.
Та мені зразу згадалася, як дурний анекдот, інша історична побрехенька, бо соромно звати її гарним словом «легенда». У нашій громаді є село Великі Бучки, а там криниця при дорозі, яку чомусь називали царською.
Спливло в пам’яті, коли я востаннє був там. Давненько. Точно ще до ковідного карантину, бо заняття в школах були в звичному форматі. А я відвідав Великобучківську школу для творчої зустрічі з учнями та вчителями. По її закінченні я пішов до зупинки виглядати автобус. Був час уважно оглянути й криницю. Звернув увагу, що кришка пошкоджена. Заглянув усередину: ланцюг обірваний, відра нема. У воді плавають пластикові пляшки. Хтозна, що туди ще кидали. Подумалося: добре, що ніхто з адептів русского міра не спробував внести цей колодязь до реєстру пам’яток. Але, з іншого боку, кому було б погано, якби не «царська», а звичайна криниця при дорозі на Дніпро була в доброму стані, щоб водії з пасажирами могли спинитися набрати води для своїх потреб? Без імперських топонімів.
Згодом я дізнався, що мої добрі думки матеріалізувалися і за деякий час криницю і територію біля неї було почищено і впорядковано силами сільської ради.
Але згадаймо повість Миколи Гоголя
«Майська ніч». Там обігрується повторюваний комічний момент, коли сільський голова постійно згадує й вихваляється тим, що, мовляв, віз царицю. Хоч насправді не бачив, а тільки проїхав кілька верств біля царського кучера, показуючи дорогу. То була ключова подія в житті старого дурня, варта всього подальшого життя.
Але в Гоголя нічого випадкового не було. І тоді, й пізніше відбувалися, кажучи сучасною термінологією, інформаційні «вкиди», метою яких було показати населенню поневолених імперією українських територій, якою визначною подією була поїздка імператриці. Що саме після неї, внаслідок неї, й почався економічний і культурний розвиток цього краю. Хоча насправді сталося навпаки: «Степ широкий, край веселий та й занапастила».
І чого варті оті європейські інтелектуали, «лідери думок», що листувалися з імператрицею і вихваляли освічений абсолютизм? А вони не варті й підметки з чобота нашого Григорія Сковороди, який усе добре бачив і розумів. А вони не зрозуміли суть події, рівної за масштабами французькій революції і війні за незалежність Американських Штатів.
Це Коліївщина. Внаслідок якої у Європі могла б постати держава нового типу. Не постала. Завдяки, зокрема, й російській самодержиці.
Півтори сотні років тому була написана праця Михайла Драгоманова “Пропащий час”. Так наш історик характеризував період імперської окупації. І справді, нічого нам, українцям, тодішні окупанти не заснували і не збудували. Що робили – то для себе, нашими руками, але не для нас. Сподівалися на тисячолітній рейх.
Після 1991 року були сподівання,
що покоління, яке пам’ятає рабство, вимре, як у Мойсея у пустелі. Але ця стратегія виявилася хибною... А нам треба дбати про велич власної держави.
"Нам треба дбати про велич власної держави". Пошта "СП" · с. 11сторінка оригіналу ↗ У німецькому місті Гайльбронн пройшов мітинг, приурочений до четвертої річниці від початку повномасштабного вторгнення росії на територію України.
Віра МАРУЩАК, письменниця, журналістка
До подій в Україні громадські організації привертають увагу не тільки політиків, а й пересічних жителів Німеччини, аби донести правду, спонукати їх до дій у протистоянні з ворогом. Ми вдячні німецькому народу, який простягає руку помочі борцям за свободу, незалежність у цей скрутний час.
Запрошений на мітинг Ніко Вайнманн, депутат Ландтагу, член комітету із внутрішніх справ, соціальних питань, зазначив, що він, як юрист, працює в групі, що слідкує за воєнними злочинами росії. Нагадав, що війна триває не чотири роки, а значно довше, згадавши про анексію й окупацію Криму у 2014 році. Він зазначив, що Будапештський меморандум 1994 року багато українців нині вважають великою помилкою. Пан Вайнманн закликав посилити підтримку України, наголосивши: «Має діяти не сила права сильного, а сила права».
Нині український народ переживає важкі часи. І це добре розуміє Андрес Майєр, довголітній член інтеграційної організації волонтерів в місті Гайльбронн. Його промова була емоційною, сповненою поваги до українців і схвалення нашого устремління до демократії.
Наша сила у єдності, незламності народу, в історії України з найдавніших часів. Ми не маємо права забути про тих, хто віддав своє життя за мир, за свободу. Закарбувати їх імена у пам’яті закликала заступник голови Німецькоукраїнського товариства Олена Хаваліц, оголосивши хвилину мовчання, пригадала воєнні злочини росіян — розстріл офіцера, чоловіка Анни Федоренко, яка прийшла на мітинг...
Аґнес Крістнер, бургомістр з питань культури, заявила, що напад росії – це атака на європейські цінності, і не можна заплющувати очі на кричуще порушення міжнародного права. Подякувала за захист Європи.
Українців, захисників морально підтримує усвідомлення, що демократичний світ стоїть на засаді, що не може панувати насильство над справедливістю, – сказав Андрій Капроцький, представник Об'єднання українських організацій у Німеччині, та подякував німцям за солідарність і допомогу біженцям. Він наголосив: «Свобода не дається безкоштовно, іноді її доводиться гірко захищати. Без вільної України немає вільної Європи».
Болем за Україну звучала промова голови Німецько-українського товариства Анастасії Козак, яка говорила про Маріуполь, щоденне життя киян під обстрілами, без світла, тепла, води, можливості приготувати їжу, зруйновану росіянами інфраструктуру.
На мітингу підсилила почуте молодіжна театральна група, на чолі з Анастасією Анекієнко, яка представила виставу "Історії. Війна". Захід супроводжувався патріотичними піснями у виконанні Анастасії Коломієць, Богдана Бігми, Вячеслава Кодіци, скрипаля Замира Закиєва. Мітинг зафільмував Юрій Рух.
Присутнім сподобалося побажання
Ніко Вайнманна, депутата Ландтагу, щоб ця річниця стала останньою, коли доводиться згадувати про «жахливий напад».
Фото авторки
"З перших років відновлення державності просвітяни · були разом зі Святійшим на шляху до становлення · істинно Української Православної Церкви". Суспільство 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ниці отримали в подарунок книжки від Наталії Войтко та Степана Панчука – збірки «Подароване слово» та «Думки десь поруч». Приємною несподіванкою стало нагородження і наукових керівниць – Лариси Палій та Тетяни Ластюк, які популяризують творчість сучасних авторів серед учнівської молоді, поповнюють шкільну бібліотеку новинками сучасної української літератури.
Тепер у школі є подарований письменницькою організацією плакат
«Письменники Буковини», на світлинах якого зображені сучасні митці слова, творчість яких вивчається на уроках літератури рідного краю. Такі плакати було передано в кожен заклад Юрковецької громади. З метою посилення співпраці з письменницьким осередком, сприяння розвиткові обдарованої молоді Буковини, була підписана Угода про партнерство між Погорілівським ЗЗСО та ЧОО НСПУ. Це відкриває нові можливості для творчого зростання учнів, реалізації їхніх літературних здібностей, перспективи співпраці педагогів із письменниками Буковини та планування літературних зустрічей.
Війна триває, але такі заходи літературно-патріотичного спрямування плекають у кожному з нас доброту, людяність та освіченість, виховуючи любов до рідного слова, віру в ПЕРЕ МОГУ, вдячність Воїнам-Героям, завдяки яким Україна виборює своє право на майбутнє!
Ольга МЕЛЕНЧУК,
членкиня Правління Чернівецького обласного об’єднання ВУТ «Просвіта»
ім. Т. Шевченка,
Лариса ПАЛІЙ, Тетяна ЛАСТЮК,
вчителі української мови та літератури Погорілівського ЗЗСО
"З перших років відновлення державності просвітяни · були разом зі Святійшим на шляху до становлення · істинно Української Православної Церкви". Суспільство 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗ Національно-патріотичне виховання сучасної молоді – один із пріоритетних напрямів освітнього процесу, що є основою формування свідомо мислячої особистості, яка плекає рідну мову, шанує українські традиції та зберігає історичну пам’ять. Нещодавно на базі Погорілівського ЗЗСО Юрковецької ТГ Чернівецької області було організовано літературно-мистецьку світлицю «Поет словом живе».
Цей захід об’єднав низку важливих дат, зокрема, відзначення Міжнародного дня рідної мови, пам’яті Героїв Небесної Сотні. А в зв’язку з четвертою річницею повномасштабного вторгнення російського агресора – вшановували пам’ять буковинського воїна, випускника Погорілівської школи Дмитра Костенюка, який 19 лютого 2023 року героїчно загинув при виконанні бойового завдання біля Кремінного на Луганщині, боронячи державний суверенітет та незалежність України від російських окупантів.
Святкова імпреза, огорнена радістю і смутком водночас, об’єднала учнів, педагогів та гостей із Чернівецької обласної організації Національної спілки письменників України. Роздумами про власну творчість, роль і значення рідної мови у житті людини поділилися очільник організації, професор кафедри української літератури ЧНУ імені Юрія Федьковича Володимир Антофійчук, його заступник у спілці, вчитель математики Погорілівського ЗЗСО Степан Панчук, а також буковинські письменниці: Наталія Григорчук-Войтко, Леонтина Топало та Світлана Онуляк.
Гордістю й окрасою цього навчального закладу є музей історії села Погорілівка, який з 2010 року носить почесне звання «зразковий», зберігає понад 4000 цінних експонатів. В експозиції відтворено інтер’єр давньої хати, представлено давні ікони, книги, народний одяг, ткацький комплекс та речі домашнього вжитку. Саме ця світлиця стала відправною точкою екскурсу в історію села. Директор музею та вчитель історії Віталій Ластюк, який багато років поспіль співпрацює з історичним факультетом ЧНУ ім. Ю. Федьковича та разом зі студентами й викладачами бере участь в археологічних розкопках на території села, провів гостей музейними локаціями, розповів про раритетні екземпляри та поділився планами майбутніх досліджень. Своєрідна мандрівка у минуле супроводжувалася переглядом фільму «Тут все священне, все твоє, бо зветься краєм рідним».
Історичний екскурс переріс у літературно-музичний діалог. Учні дивували талантами декламації, співу, театральної гри, а письменники ділилися власною творчістю, у якій переплелися мотиви патріотизму та кривавої воєнної дійсності. Гості зачитували улюблені рядки зі своїх творів та залишали для шкільної бібліотеки авторські збірки з пам’ятними автографами.
Учасники літературного гуртка «Джерельце» разом зі своїми наставниками підготували багатожанрову творчу програму. Щедрими аплодисментами глядачі вітали акторів-початківців – учнів третього класу, які продемонстрували фантазію, артистизм та любов до рідного Слова під час інсценізації казки
Степана Панчука «Чому ворону назвали вороною?».
Сучасна книжка – це не лише джерело інформації, а й простір для зустрічі з майстрами художнього слова – письменниками. Тож особливо трепетно звучали рядки сучасних буковинських авторів у виконанні педагогів Погорілівського ЗЗСО: Лариси Палій, Світлани Багрійчук, Тетяни Ластюк та Іванни Крисько. З хвилюванням слухала авдиторія пісню на слова Степана Панчука «А маки цвітуть», присвячену всім українським Героям, які загинули від рук ворога, поклавши своє життя за волю України. Музику до пісні написав художній керівник Будинку культури села Погорілівка, музикант Дмитро Рудан.
Погорілівські педагоги залучають школярів не лише до культурно-просвітницької роботи, а й сприяють розвитку їхніх дослідницьких навичок, розробляють наукові теми з різних галузей наук. Яскравим прикладом стала цьогорічна наукова робота учениці 10 класу Олександри Лучик, яка здобула ІІ місце в ІІІ етапі захисту науково-дослідницьких робіт при Буковинській Малій академії наук учнівської молоді. На основі власного дослідження учениця розповіла про творчий доробок Степана Панчука, продемонструвавши глибокі знання та зацікавлення творчістю свого вчителя-письменника.
У виступі професора, очільника ЧОО
НСПУ Володимира Антофійчука було виокремлено важливість таких досліджень, адже сучасна література формується у складних умовах війни і потребує підтримки та ґрунтовного аналізу. Було відзначено переможців наукових робіт у номінації «Література. Фольклористика» – Олександру Лучик та Анжеліку Данилюк. Крім того, дослід
"З перших років відновлення державності просвітяни · були разом зі Святійшим на шляху до становлення · істинно Української Православної Церкви". Суспільство 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗ "Насущність Шевченківських заповітів" – під такою назвою Всеукраїнське товариство "Просвіта" імені Тараса Шевченка провело в столичній інформаційній агенції "Наголос" ще одну конференцію у змішаному форматі за участі голови ВУТ "Просвіта" імені Тараса Шевченка Павла Мовчана, академіка Георгія Філіпчука, заслуженого юриста України Миколи Голомші, народного депутата України IV, V та VI скликань Петра Ющенка, народного художника України Валерія Франчука, головного редактора тижневика "Слово Просвіти" Ігоря Зоца, професора Петра Чернеги, заслуженого артиста України Кирила Стеценка, народного депутата України V та VI скликань Василя Куйбіди, заслуженого художника України Юрія Нагулка, журналіста Романа Кухарука.
Учасники зібрання тепло привітали з ювілеєм очільника Коломийського міськрайонного об’єднання ВУТ «Просвіта» Василя Глаголюка, а Павло Мовчан оголосив наказ про нагородження Василя Петровича орденом «Нестора Літописця».
Обговорювали нагальні проблеми діяльності ВУТ "Просвіта" в Україні і світі та плани на майбутнє, серед яких – термінове перевидання "Кобзаря" Т. Шевченка і безупинна організаційна робота з поповнення бібліотечних фондів освітніх установ усіх рівнів новими книжками Тараса Шевченка і про Шевченка.
Дякую побратимам-просвітянам за надану можливість висловити свою позицію.
Сергій ПРИСУХІН,
член Головної Ради
ВУТ «Просвіта»
імені Тараса Шевченка
Світлина автора
"З перших років відновлення державності просвітяни · були разом зі Святійшим на шляху до становлення · істинно Української Православної Церкви". Суспільство 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗ Земний шлях Святійшого Патріарха
Філарета завершився на 98-му році життя, 20 березня. Голова Православної Церкви України (ПЦУ) Епіфаній закликав молитися за упокій душі Філарета.
"Ми завжди пам'ятатимемо настанови Патріарха Філарета про важливість підтримання єдності Української Церкви навколо Київського Престолу. Пам'ятатимемо і виконуватимемо також його уроки й настанови про важливість соборності, про смирення перед волею Божою і волею повноти Церкви, про віддане служіння Богу, Церкві Христовій та українському народу", – заявив він.
Молитва та пам'ять про Філарета,
як зазначив голова ПЦУ, залишаться в помісній автокефальній Українській Православній Церкві довіку.
"Нехай світлою і вічною буде пам'ять новопреставленого Патріарха, а душа його нехай радіє на небесах тим плодам, які його добра праця тут, на землі, дала і буде давати! Царство Небесне, вічна пам'ять і вічний спокій спочилому Патріарху Філарету!" – додав він.
Всеукраїнське товариство «Просвіта»
імені Тараса Шевченка долучається до скорботи за Патріархом Філаретом, адже з перших років відновлення Української державності просвітяни були разом зі Святійшим на шляху до становлення істинно Української Православної Церкви. Молимося за упокій його душі.
13 Віра · "Вірність українській традиції громада зберігала до останнього". · с. 13сторінка оригіналу ↗ Наприкінці січня в селі Колонщині Макарівської селищної територіальної громади, що в багатостраждальному Бучанському районі на Київщині, сталася сумна подія – згоріла церква, в якій УПЦ Київського патріархату (згодом ПЦУ) правила від 1996 року. Щоб підтримати громаду, я вирішив написати цей нарис.
Євген БУКЕТ
Як свідчать візитації уніатських митрополитів, перша церква в Колонщині на честь Іоанна Богослова (Яна Теолога) була зведена парафіянами в 1736 році. Належала вона до Фастівського деканату і мала такий вигляд: «…з трьома банями, сосновою дранкою побита; дзвіниця на бабинцю з двома дзвонами і клепалом залізним. Іконостасу немає, тільки чотири образи на стіні».
Першим священником у Колонщині був о. Якуб Рогалинський, рукоположений до церкви Іоанна Богослова уніатським митрополитом Атанасієм Шептицьким 15 липня 1735 року, коли вона ще будувалася.
Після нього священником став Феодор Суський, рукоположений тим же митрополитом 19 червня 1743 року.
У найдавнішій метричній книзі колонської церкви, що зберігається у Центральному державному історичному архіві України (м. Київ), найдавніший запис датується 9 січнем 1759 року: «Аз иерей Феодор Суский парох Колонский в храм преставленный святого Іоанна Богослова… сочетал в брак дервій тленца Карпа сына пристаршаго Токаровскаго с девицею Тариею дочерою Данченковою. З всией Колонщиной при свидетелях. Бывших в церкови Павло Степаненко и Феодор Пащенко жители макаровские».
З 1770 року о. Федора замінив його син Петро Суський, висвячений на колонську парафію уніатським митрополитом Пилипом Володковичем. Отець Петро в 1773–1774 рр. зазнав переслідувань від російських військ, але це не завадило йому завершити будівництво в 1778 році нової дерев’яної церкви, що була зарахована до шостого класу і мала 38 десятин землі.
Після анексії Правобережної України російською імперією, в 1794 році всі церкви силоміць перевели з унії на православ’я. Але в той час багато парафій все ще передавалися, так би мовити, «в спадок». У Колонщині взагалі всі церковні посади утримувала одна родина: паламарем був Микита Петров Суський, а дияконом – Гавриїл Федорів Суський.
З жовтня 1798 року колишньому уніату Петру Федоровому Суському допомагав молодий православний священник Антоній Совинський – і теж не просто так. Киянин, дворянин Антоній Совинський 27 січня 1798 року в Колонщині одружився з донькою Петра Суського Мариною.
Отець Антоній в історії парафії відзначився тим, що в січні 1799 року ініціював збір пожертв для виготовлення іконостасу в церкву Іоанна Богослова. І навіть сам пожертвував для цієї справи «10 гривень» (тоді гривня або гривеник — срібна російська монета, номінальна вартість якої 10 копійок). 27 березня 1801 року колонські мешканці Іван Лещенко і Семен Мажник засвідчили, що громада все зібране передала на іконостас.
Інша донька Петра Суського — Анастасія — була заміжня за паламарем з Музич Антонієм Каушинським, який у 1805 році переїхав до Колонщини і очолив парафію. Це сталося тільки після того, як у 1804 році київський митрополит Серапіон (Александрович) направив Антонія Совинського капеланом у Катеринославський кірасирський полк.
У Колонщині о. Антоній Каушинський служив понад два десятиліття. Наступним настоятелем Іоанно-
Богословської церкви був священник о. Яків Левович Гирич, який прибув до села в 1825 році. Він мав академічну освіту – навчався у Київській академії по класу риторики. Слід зауважити, що в тогочасному селі священник з академічною освітою був неабиякою рідкістю.
Починаючи з 1830 року о. Яків Гирич виконував обов’язки духовного депутата, тобто мав бути присутнім на судових засіданнях у Києві, коли потрібно було приводити до присяги або ж коли розглядалася справа, що
Церква Іоанна Богослова в Колонщині, 1936 рік стосувалася церкви, її служителів чи майна. У ті часи така посада була вельми почесною, на неї призначали кращих священників повіту. Після смерті такого пастиря на надгробку зазвичай обов’язково вказували, що цей священник був духовним депутатом.
Отець Яків був настоятелем храму
Іоанна Богослова до 1874 року, тобто довгих 49 років, майже півстоліття. Служив він у Колонщині до глибокої старості і залишив по собі добру пам’ять, зокрема тим, що заснував у селі першу церковнопарафіяльну школу нового типу з постійним щоденним (крім неділі) навчанням і заздалегідь розробленою програмою.
Церковно-парафіяльна школа в
Колонщині була відкрита в 1860 році. Незабаром парафіяни спорудили для неї окреме приміщення.
У 1863 році довгочасне служіння Якова Гирича було відзначене спеціальною нагородою – набедреником від імені київського митрополита Арсенія (Москвіна), а в 1871 році священника нагородили скуфією – головним убором, яким відзначалися кращі пастирі.
3 1874 р. церковним життям Іоанно-
Богословської парафії став завідувати новий наставник о. Іоанн Іоаннович Білевич. Він після закінчення навчання в духовній семінарії кілька років працював шкільним вчителем і прийняв священний сан вже у зрілому віці. За його каденції в 1875–1878 рр. під церкву було підкладено кам’яний фундамент і прибудовано два приділи.
У 1880 році до місцевої парафії та школи було призначено нового наставника – о. Миколая Петровича Терлецького, а з 1890 р. школою став відати о. Лаврентій Єрастович Мілованов. Останній мав подяки київських митрополитів за успіхи в народній освіті.
Щорічне матеріальне забезпечення школи зростало з 20 рублів у 1871 році, до 125 рублів у 1900-му. Кількість учнів зростала також: у 1871 році тут навчалося 15 хлопчиків, а в 1900-му – 62 хлопчики і три дівчинки.
Останнім дореволюційним настоятелем Іоанно-Богословської парафії села Колонщини був о. Даниїл Омелянович Романовський. Він починав свій трудовий шлях звичайним шкільним вчителем і прибув до Колонщини у 1896 році.
Того року церкву пофарбували всередині і встановили новий іконостас. Дерев’яна дзвіниця була відремонтована в 1889 році: підвішена, покрита залізом і пофарбована. Територія церкви була огороджена дерев’яною огорожею,
а споруди застраховані від пожежі єпархіальною страховкою: церква на 3665 рублів, а дзвіниця – на 299 рублів сріблом. У 1984 рублі сріблом були також застраховані будинок священника 1892 р.б. і школи – 1895 року будівництва.
У 1906 році церковну школу було замінено міністерською, де священники вже не керували навчальним процесом, а лише викладали Закон Божий. Перед Першою Світовою війною ця школа стала двокласною (детальніше про історію освіти в Колонщині можна прочитати в книзі Володимира Перерви «Історія шкільництва в містах і селах Київщини ХІХ – початку ХХ століття», стор. 320).
За успішну пастирську та освітню діяльність о. Даниїл Романовський був нагороджений набедреником.
На початку ХХ століття в Колонщині назріла потреба у зведенні нового храму. В 1911 році громада розпочала збір коштів на будівництво, але завершити розпочату справу завадила Перша Світова війна.
Уже в 1921 році в Колонщині була організована парафія Української
Автокефальної Православної Церкви, священником був о. Володимир Леницький.
Вірність українській традиції громада зберігала до останнього. Безбожна радянська влада закрила церкву у 1936 році. В останні роки службу Божу в ній правили заїжджі священники.
Парафія Святого Апостола і євангеліста Іоанна Богослова Української православної церкви Київського патріархату була зареєстрована (відроджена) в Колонщині 8 квітня 1993 року. У 1996 році в спеціально обладнаному приміщенні в центрі села відновлено постійні богослужіння. Настоятелем парафії упродовж багатьох років є панотець Володимир Головацький.
Але не все в Колонщині добре.
На Різдво 2009 року в село завітали «місіонери» московського патріархату. Того року вони зареєстрували свою громаду і захопили нову церковну будівлю, наріжний камінь якої освячував Патріарх Київський і Всієї Руси- України Філарет.
Попри всі драматичні події, що пережила Колонщина, як і вся Макарівщина в 2022 році, московська церква досі залишається в селі. Може, час уже відновити історичну справедливість і повернути зведений у 2008–2010 роках храм Православній Церкві України?
Горить церква в Колонщині...
24 січня 2026 року
Отець Володимир Головацький біля нового храму, що будується. 2008 рік
«Прагнення щастя також є щастям, · як і прагнення любові – є любов’ю». Про-читання 14 · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
кої лірики можна виховати молоде покоління українських патріотів і пасіонаріїв.
Водночас Ольга Руданець прекрасно усвідомлює, що й зрадників і перекинчиків у нашому соціумі ще багато:
«Привид дихає холодом в спину, Придивлюся уважно: ти хто? Ти людина? Ти справді людина? Чи за маскою, може, ніхто?»
(стор. 231).
Проте вірші, присвячені відомим на
Прикарпатті людям, зокрема Василю Ткачуку чи Степанові Пушику, вселяють надію, що виховані ними когорти українців будуть сильними духом будівничими України. Жаль, що цим пасіонаріям і наставникам не вдалося побачити їх при своєму короткому земному житті. В поезії «Степанові Пушику» Ольга Руданець пише:
«Ще зачекають наші сіножаті, Дозріють, може, й вижнуться не раз. Ще так багато справ, ще так багато – І на обжинки, друже, ще не час. Нехай слова вагітніють, як колос, У переджнив’ї спивши всю росу. Хай Україна слухає твій голос І множить в світі Божому красу»
(стор. 177).
Щирою вдячністю сповнені вірші поетки про рідних їй людей. У спогадах про власне дитинство Ольга використовує діалектні слова, проте вони не затуманюють, а лише увиразнюють сказане:
«Матусин голос: "Брищіє, пора… Пора вставати! Брищіє на сході"»
(стор. 191),
адже, наприклад, лексема «брищіє»
означає «світає».
Авторка книги поезій «Ковчег» здатна на велике кохання. У неї великий потенціал любові, а вірші про кохання настільки делікатні й неповторні, що їх хочеться цитувати, а не аналізувати:
«Мені давно вже дарували квіти Так просто, без пустих, нещирих слів. І раптом ти, як полум’я, як вітер, Душі моєї холод розтопив. І раптом – ти. Далекий і жаданий І вже навіки – рідний і близький… Я, може, не скажу тобі: коханий… І не питатиму, чи ти нічий»
(стор. 224).
Любов, як екзотична квітка, не вічна,
а тому здатна або засохнути марно, або дати плоди. Ось чому діти з великої любові завжди надзвичайно красиві й розумні. Ольга Руданець – благородна душею жінка, здатна прощати й розуміти:
«Відходиш мовчки, не прощаючись, Не спалюючи всі мости. І, безумовно, обіцяючи У спогадах не раз прийти. Не проклинаю і не стримую. Не зможу. А прокльони – гріх… Спасибі, що дверми не гримаєш, Ступаючи за мій поріг. Твоя сторінка вже завершена, Що записалось – то навік! Та хай я буду тою першою, Котру любив цей чоловік»
(стор. 205).
Або:
«Не тобою марю, не тобою сню, В тому, що так сталось, долю не клену. Береги розводить бистра течія, Не твоя я більше, не твоя. Більше не з’єднати спалені мости, В тому, що так сталось, винні я і ти. Хтось під ноги кинув почуттів кришталь, Залишивши в серці біль і жаль. Зацвіли барвінком очі у дочки,
Продовження на стор. 15.
«Прагнення щастя також є щастям, · як і прагнення любові – є любов’ю». Про-читання 14 · с. 14сторінка оригіналу ↗ Руданець Ольга. Ковчег. Коломия: Видавничо-поліграфічне товариство «Вік», 2026. 320 с.
Ольга СЛОНЬОВСЬКА, письменниця, професорка кафедри української літератури Карпатського національного університету імені Василя Стефаника
Ця єдина, велика за обсягом книга віршів могла вийти друком у вигляді кількох поетичних збірок уже давнимдавно. Але не вийшла. Причин було багато: виростали три донечки-зірнички, не давала дихати робота й громадянська активність, мучили сумніви: чи варто? Життя було цікавим, але перевантаженим і наповненим клопотами й справами по вінця. Пригадаймо, Григір Тютюнник казав, що для віршів, як для яблук і жита, погода потрібна. А для видання поетичної книжки потрібен особливий час виваженого спокою. І ось усе-таки – книга. Повнозерна. Вагома. Справжня.
Збірку Ольги Руданець «Ковчег» я читала тричі. Перечитувала ще раз іще, бо розуміла, що на такому, власне, «симоненківському» рівні, сама я б ніколи не написала. Для громадянської, а ще точніше – патріотичної – лірики потрібен життєвий досвід щонайменше трьох поколінь роду автора/авторки. В Ольги Руданець він є, навіть є генетична код-програма, за умови якої поет/поетка отримує право говорити не тільки від імені свого покоління, а від імені нації.
Я це остаточно збагнула, коли прочитала таку її поезію:
«Наснилось мені Дівчатко… Хоч була пора вставати, Прийшло до мого віконця І стало мені казати: "Мені було 9 років, Я схожа була на тебе: З волоссям – кольору сонця, З очима – кольору неба Бачу, що ти не голодна, Бачу, що ти щаслива… 15-ий день сьогодні, Як я нічого не їла. Матуся вже геть опухли, Не можуть відкрити очки… Я знаю, що десь на полі Знайду якісь колосочки. Піду, принесу їх неньці, То, може, її підніму… Хоч пару зернин у жменьці Сховаю я, неодмінно. Та, мабуть, оглухло Небо, І Янголи всі поснули, За ті колоски для Неньки Мене наздогнала куля. Ні, їсти я вже не хочу, – Душа не жадає хліба, Дивлюся у твої очі, – І бачу себе я, ніби. І тішусь, що ти щаслива, Радію, що не голодна! О Боже, яке це диво, Що всі ви живі сьогодні!" Я кинулась до віконця, Я знаю – живу за тебе: З волоссям – кольору сонця, З очима – кольору неба!»
(стор. 133).
За жанром цей вірш – балада. І, здавалось би, про голодомори 1922–1923, 1932–1933, повоєнний голод 1946– 1947 рр. (взимку нестача харчів відчувалася особливо) написано вже цілі томи, що тут ще можна відкрити? Умираюча мати. Дитя, яке не бачило крихти хліба більш, аніж два тижні. Жорстокі реалії, що волають до розуму. Але до серця несподівано достукуються насамперед колоритні, в національному забарвленні, але такі типові для нашого народу портретні риси: «З волоссям – кольору сонця, З очима – кольору неба».
Нинішня російсько-українська війна у книзі віршів «Ковчег» теж присутня.
Але, вкотре наголошую, це дуже оригінальний підхід авторки до всенародних страждань і всенаціонального героїзму. Чи не з цієї причини Ольга Руданець заторкує біблійні сюжети, персонально звертається до Бога, благаючи допомоги з неба:
«Де той Ноїв Ковчег І чи знаєш Ти, Господи, Ноя? Рятівна соломинка Ще, Господи, в Твоїх руках? Світ вкриває пітьма І життя перекреслює зброя, Й наодинці зі звіром Мадонна з дитям на руках… Бо цей ворог – то звір. Він не той, що у нас "воріженьки", Він не має у генах Ніяких вселюдських начал. Сатанинський байстрюк, Що не знає ні батька, ні неньки, Кровопивців орда Із вампірських племен назагал… Милосердя Твого Нам потрібно заради спасіння. У безодню гріха Поринає скривавлений світ. Чи готовий Ковчег Той, що буде для нас воскресінням? Кров’ю пишемо ми Для нащадків останній Завіт»
(стор. 4–5).
Персоніфікований образ матері України, від імені якої веде мову авторка, на диво сучасний і животрепетний:
«Я – Україна. Чуєте, я є! Велика і нескорена держава! Весь світ мене сьогодні впізнає В правдивості, у мужності, у славі! У боротьбі за гідність і права, За рідну землю, віру і свободу. Я – Україна! Чуєте, жива! І сильна духом власного народу! Переживаю нелегкі часи… Світ опинився на краю безодні. Небесних легіонів голоси, – То все мої СИНИ – безсмертні сотні! І все нові ідуть за ними вслід – І кожен – у моєму серці рана… Захоплюється вами цілий світ, Що раптом став заручником тирана… Подайте руки, доньки і сини, З усіх усюд: крізь відстані й кордони, Із ваших душ, із серця глибини Я – Україна! Вільна і соборна! У час випробувань я не сама, Зі мною разом світова родина. Бо іншого в нас вибору нема! Я – є! Я буду вічно! УКРАЇНА!»
(стор. 15).
Закономірно, що без Божої опіки найтяжчих випробувань наша Держава витримати не змогла б. Господь присутній у найтяжчі часи для України завжди:
«Без тебе світ давно програли б в карти,
І не важливо: де король, де туз, Бо в смертоносній оргії азарту Зійшлися психопат і боягуз»
(стор. 18).
Авторка подумки спілкується з Богом, просить у нього поради, захисту для власної нації, мотивуючи свою громадянську позицію болем власного серця, турботою про рідний народ, Україну та її страждання і терпіння з вини «брата»-ката:
«Боже Праведний, не прости Цих дитячих смертей, Цих сирітських очей, Цих ночей у холодних підвалах»
(стор. 36).
Ольга Руданець бере до уваги, що на руках раші кров Чечні, Грузії, Сирії. Протистояти такій упириці може тільки Україна, Держава лицарів-русичів і козаків. Ось чому за мотто (епіграф) одного з віршів Ольга бере пророчі слова Джохара Дудаєва, який збройно повів свій народ боронити Ічкерію-Чечню від «лапотника-московита» (Євген Маланюк): «Згадаєте мої слова: росія зникне з лиця Землі, коли зійде українське сонце» (стор. 59). Прокляття матері України у вірші «За діточок, які вже не виростуть» (стор. 72) ідентичне трактуванню Євгеном Маланюком росії у вірші «Убійниками»:
«В нещасний час, "на зло Європі", ваш божевільний деміург Створив кубло гнилих утопій З туману й крови – Петербург. Та гниль і зло не стали тілом, Незродженого – не створить, І місто марно протремтіло Марою мертвих двох століть. Харчовані невласним хлібом, Ви мріяли – зламать, збороть. І дикунів державна диба Нам люто мордувала плоть. Полуботок, Шевченко, Гоголь – Здушить, скалічить, отруїть! Не лицарство, не перемога, А тільки зрада, підшепт, їдь, А тільки найнята отруя Та куля, куплена за бруд. Страшіться ж! Закінчився суд – І кара йде, і гнів вирує».
Закономірно, що й Маланюкові, а не тільки Симоненкові акценти в оцінці раші в патріотичній ліриці Ольги Руданець звучать й стосовно нашої національної мови:
«Зігріває душу материнська мова – Дух мого коріння, пісня колискова Лагідна і ніжна, наче меч, сталева Мова наша рідна – дума кобзарева… Вже тебе почули нації й народи, Що також цінують волю і свободу, Підхопили пісню, розпізнали слово Й закохались в тебе, рідна наша мово. Хай же закарбує на віки чужинець Горде і величне слово: українець! Дух його незламний і міцна основа – Вічна й незнищенна наша рідна мова»
(стор. 24).
Врешті, у книзі «Ковчег» є вірші, які повинні вивчатися напам’ять у сучасній українській школі:
«Між сиренами і тривогами, Між смертями близьких людей Наближаємо перемогу ми Заповітних своїх ідей. Ми Мазепами, ми Петлюрами, Ми Бандерами були і є. Синами Божими, воями-украми, Зубами вирвемо собі своє. Віками морені, але нескорені, Незламні духом, йдемо у бій. І твердо віримо: таки поборемо. І запанує в нас порядок свій»
(стор. 104).
Чому? Тому що тільки на взірцях та
«Велике щастя – бути обдарованою поетичним талантом і так уміти любити!» Мистецтво 15 · с. 15сторінка оригіналу ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО
На сцені Київської опери (Київського муніципального академічного театру опери та балету) відбувся ювілейний концерт Українського академічного фольклорно-етнографічного ансамблю «Калина», присвячений 45-річчю колективу.
Ансамбль «Калина» – це провідний концертний заклад столиці, який представляє народно-сценічне мистецтво та складається з професійного балету, хору, оркестру народних інструментів та ансамблю «Благовість». Заснований у 1981 році ансамбль багато концентрує як в Україні, так і за її межами. Його програми з захопленням приймали глядачі з 43 країн світу від Канади до ОАЕ.
Маючи широкі творчі можливості та великий репертуар, колектив поєднує відтворення старовинних традицій та обрядів із участю в сучасних проєктах. Зокрема, ансамбль «Калина» виступив на Національному Євробаченні разом із KALUSH, долучився до запису музики у мультфільмі «Мавка. Лісова пісня» та постійно співпрацює з популярними естрадними виконавцями, бере участь у телевізійних шоу.
Нові концертні програми «Калини» –
«Фольклорна абетка», «Стежками Довбуша», «Сила нації», «Оберіг твого роду» – занурюють глядача у світ неповторної української культури та традицій, залучаючи інтерактивні та мультимедійні сучасні засоби, та охоплюють різновікову авдиторію. Особливу увагу колектив приділяє патріотичному вихованню молоді та благодійним заходам для ЗСУ і ОХМАТДИТ.
– 45 років для Всесвіту – це, безумовно, мить. А для творчого колективу це ціла епоха, яка сповнена безмежної любові до української музики та пісні, – наголосив на початку святкового концерту перший заступник начальника Департаменту культури, виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Микола Шуляк. – Дозвольте від себе особисто і від київської міської влади привітати вас з нагоди ювілейної дати.
Ви робите неймовірне, ви зберігаєте традиції, ви збільшуєте, примножуєте українську культурну спадщину. Це дуже важливо саме в цей період, коли українська культура стає тією силою, яка об’єднує націю, підтримує віру, додає мужності.
Велика сердечна подяка за ту багаторічну роботу, яку ви здійснюєте для того, щоб надати невичерпну енергію нам – вдячним глядачам. Недарма у народі кажуть «без верби і калини нема України». Я вірю в ансамбль «Калина», вірю у велич нашої держави – Україна. Нехай ваш подальший шлях наповнюється ще більшими звершеннями і вдячними оваціями глядачів. Нехай історія ансамблю «Калина» продовжується наступними поколіннями талановитих виконавців. Я бажаю процвітання, бажаю здоров’я всім вам, всім вашим близьким. А нам усім якнайшвидшої перемоги. Слава Україні!
Пан Шуляк виконав почесну місію і нагородив представників Українського академічного фольклорно-етнографічного ансамблю «Калина» подяками. Так, за вагомий особистий внесок у розвиток культури та мистецтва, багаторічну сумлінну працю та високий професіоналізм подяками Міністерства культури України нагородили заслужену артистку України, Генерального директора ансамблю «Калина» Анастасію Комлікову та заслужену артистку України, артистку-вокалістку, солістку Олену Кумановську. Також артисти та технічні працівники «Калини» отримали грамоти і подяки від київського міського голови та Департаменту культури КМДА.
Після цього розпочалося саме концертне дійство. На сцені виступали хор, балет і оркестр народних інструментів ансамблю «Калина» та ансамбль солістів «Благовість». Глядачів чекало динамічне шоу з живою музикою, яскравими костюмами, запальною хореографією та емоційною атмосферою, за яку «Калину» так люблять шанувальники. Колектив традиційно залучав публіку до взаємодії, створюючи відчуття справжнього свята української культури.
Розпочали концерт українською народною піснею «Ой, роде наш красний». Невеличкими музичними виставами, що природно увійшли до святкового дійства можна вважати емігрантську історію «Заручини у Канаді», хореографічну новелу «Львівські батяри», дует Одарки і Карася та арію Андрія з опери Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». Була представлена музична спадщина з різних регіонів України: хореографічна композиція «Петриківський розпис», вокально-хореографічна композиція
«Коломийка», лемківська народна пісня «Ой, верше, мій верше», українська народна пісня «Варенички» та ін. Культуру інших народів представили «Циганським танцем» і «Чардашем». Було під час концерту і багато прем’єр: українські народні пісні «Ой, не куй, зозуле», «Висока верба»; мольфарська рапсодія для скрипки з оркестром, вокально-хореографічна сюїта «Довга лоза». Нашим захисникам та захисницям присвятили пісні «Запалю свічу» з репертуару заслуженої артистки України Руслани Лоцман та «Слава нашим ЗСУ» з репертуару народної артистки України Ярослави Руденко.
Музичні номери гармонійно доповнювали відеоінсталяції та розповіді про роль і місце калини в житті українського народу. А завершили ювілейну концертну програму вокально-хореографічною картиною «Гопак».
Ювілейний концерт став знаковою подією для всіх, хто цінує народну музику, танець і живу енергію сцени. Напевне, атмосферу концерту можуть добре передати відгуки присутніх у залі.
Олена Самолюк: «Калині» – 45 років! Ювілейний концерт…
Вечір, що наповнив серце світлом,
відчуттям великої вдячності, любові й приналежності до історії. Калинівської історії.
Майже 10 років мого життя – це сцена, гастролі, творчість, становлення, відданість і любов у складі цього ансамблю. Сьогодні я прийшла як глядач.
Але відчула себе частинкою великої родини, частинкою шляху довжиною в десятиліття. Ніби повернулася додому. У місце, де виростала, як артистка. Де формувався мій голос, характер і сценічна душа.
45 років – це ціла епоха! І сьогоднішній концерт ще раз довів: історія «Калини» продовжується, розвивається, народжує нові прем’єри, нові голоси, нові сенси. Концерт був наповнений улюбленим репертуаром і яскравими, феєричними прем'єрами. Я пишаюся своїми колегами!
Пишаюся, що була частиною цього колективу. Пишаюся, що знаю цих людей – щирих, талановитих, закоханих у мистецтво, українську пісню, сцену і «Калину». Усіх, хто на сцені й за лаштунками щодня творить красу «Калини».
Частина мого серця назавжди має калиновий відтінок. Дякую за роки довіри. За сцену. За досвід. За любов! З ювілеєм, моя рідна «Калина»! Процвітання вам і довгих творчих літ».
Алла Пустовіт: «День народження майже на сцені.
Що може бути краще для артистки?
Цей рік – квантовий стрибок у викладанні вокалу та кар’єрному зрості в ансамблі «Калина». Дуже вдячна Анастасії Комліковій за шанс та можливість творити та реалізовуватись.
А 38-й день народження дуже особливий, бо родина нарешті була на моєму концерті, поки діти відпочивали в іншому місці без нас, за що ми дуже вдячні. Батько взагалі побував чи не вперше на моєму виступі з часів шкільних років.
Дякую Силам Оборони України, що можемо жити в Україні і співати українське, говорити українською та жити. Весна вже чекає на нас!»
У публікації використані видання
Українського академічного фольклорноетнографічного ансамблю «Калина»
та матеріали із соціальних мереж
«Велике щастя – бути обдарованою поетичним талантом і так уміти любити!» Мистецтво 15 · с. 15сторінка оригіналу ↗ Закінчення. Початок на стор. 14.
Все нові сторінки списують роки. На скрижалях вічності стрінемось колись, Може, пошкодуєм, що ми розійшлись»
(стор. 226).
Спогади ліричної героїні вражають свіжістю і тихим смутком:
«Нас покличе той сад, де стежки, наче долі, зустрілися, Як дві посестри рідні, при зустрічі враз обнялись, Де калиновим гроном багаття палке розгорілося, Де об лід недовір’я гарячі серця обпеклись… Знову осінь в саду губить листя і яблука струшує, Знову сиві тумани павутинням по стернях снують, У мій спогад прийти я тебе не прошу, не примушую… Якщо можеш, забудь, якщо можеш забути – забудь!»
(стор. 260).
Навіть через багато років після болючого розриву лірична героїня здатна втамувати біль і сказати собі:
«Ти знаєш, я зосталась в тій весні, Яка для нас була на двох одна, Де ранок починався під пісні, Що линули мені з твого вікна»
(стор. 292).
Талановита авторка здатна задуматися над тим, що в житті нічого нема випадкового, зайвого:
«Чи випадково перетнулися Дві долі серед тисяч доль? На гамірних суєтних вулицях З тобою стрітися дозволь… На перехрестях літ і осеней, Що вихорами пронеслись, Мелодіями суголосними З тобою ми були колись»
(стор. 294).
Час минає. Минає юність, молодість.
Але завжди залишається те, без чого людське життя було би прісним: «Вже та весна громами відгриміла, І з того цвіту з’їдено плоди. У сховку почуттів моїх зотлілих Нові відплодоносили сади»
(стор. 296).
Природа і кохання бувають суголосними. Людина в усі пори свого життя прагне любові й хоче бути щасливою. Це прагнення щастя також є щастям, як і прагнення любові – є любов’ю, на крайній випадок – її різновидом:
«Повітря пахне спілим виноградом, А може, медом, може, чебрецем. Під цим серпневим пізнім зорепадом Нікуди ми з тобою не втечем. А утекти мені б хоч на край світу, Щоб і ні звідки написать листа, Щоби ніким не передать привіту, Бо тільки я, і степ, і пустота… Щоб тільки я, а ще – зірки і небо, І тиха ніч, сполокана дощем. І все ж, я можу утекти від тебе, Але ж хіба від себе утечеш?»
(стор. 238).
Зріла жінка має життєвий досвід,
рани, але й має корони і нагороди:
«А ми з тобою, осене, на "ти", Що в позолоті бабиного літа Прагнемо незбуте віднайти, Щоб своїм теплом його зігріти. Зруйнувати замки-міражі, Що кудись зовуть у сині далі, Відректися тих, що вже чужі, Й дбати лиш про власну досконалість… А ми з тобою, осене, на "ти"!
В нас так тепер багато суголосся. За легкий смуток ти мене прости… У тебе теж. Чи лиш мені здалося»
(стор. 280).
Зріла жінка вміє сприймати світ, себе,
мрії і спогади не як данину, а як нагороду:
«Вже не спішиш – то час спішить за тебе. Вже виважено робиш кожен крок. І все частіш вдивляєшся у небо… Велика притягальність до зірок… Живи, люби, радій на повні груди! Смакуй свій кожен день, немов вино! У тебе шансу іншого не буде, На другу пробу права не дано!»
(стор. 299).
Після прочитання книги О. Руданець залишається тихий щем і солодкий смуток, про який ще Максим Рильський писав:
«Не бійся смутку, що пливе З великої любові».
Це велике щастя – бути обдарованою таким поетичним талантом і так уміти любити!
Ольга СЛОНЬОВСЬКА
Цікаво знати · «Здоров’я – найбільша винагоРОДа Небес за: · Чисті помисли! Чистий глагол! Чисті діяння!» 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
гілочки заливають знову літром окропу. Але вже кип’ятять 5 хвилин. Настоюють ніч, випивають за день. Третього дня беруть нові гілочки. Перебіг лікування – три тижні. Тиждень перерви і повторити. При довгих і виснажливих місячних (у нас їх цнотливо називають «вишнями») 1 столову ложку подрібнених плодоніжок заливають склянкою 300 мл окропу, підкип’ячують на слабкому вогні 5 хвилин. Настояти вкутаним 2 години. Випити за день.
Вишня лікує ті недуги, що важко піддаються офіційній медицині. Це й серцево-судинна мережа, легені, підшлункова, недокрів’я, психічні розлади, епілепсія. Артрит, атеросклероз, подагра, порушення обміну речовин відступлять, якщо протягом місяця щоденно пити по третині склянки свіжого вишневого соку, 3-4 рази на день.
Березень – сакральний місяць новонародження Весни. Пробудження сокотоків – цілющого еліксиру здоров’я. Клен дарує свою силу людині перший. Це чоловіче дерево, адже множить злюбну силу. Містить до 2 відсотків насичених мікроелементами цукрів, вволю аскорбінової кислоти. Саме це потужно «провітрює тіло». Ще лежить сніг, а він уже дарує солодкий сік. Його п’ють лише свіжим, до літра вдень. Цівка – лише з бузини. Посуда – лише скляна.
Не проґавте і березовий сік. Він чудово чистить нирки, виганяє пісок, розчиняє каміння. Лікує нефрит. Проте піст тут обов’язковий. Смакуєте свіжим вволю. Вмивайтесь ним – усуває пігментні плями, вугри.
Саме в цей час збирають кору з молодих гілочок інших дерев. Верба – скарбниця аспірину. Дорогоцінно, що він не подразнює шлунок. Особливо потужно лікує бронхіти, запалення легень, виганяє з тіла всі зимові кім’яхи тління. А ось однолітки шовковиці чорної вибавлять вас від цукриці (діабет). Шість гілочок однолітніх на 1 л окропу. Настояти ніч вкутаним. Випити за день.
Осика – потужне енергетичне дерево. Це смішний анекдот минувшини, що на цьому святому дереві повісився один із учнів Єгошуа Назарянина. Осика – дерево винятково наших широт. А ось повісити на ньому простатит чи аденому – достовірний факт. Осика лікує нетримання сечі у людей хлібного віку, мігрень, нефрит, запалення придатків, панкреатит, мастопатію,
цистит. 100 г кори або ж бруньок на 1 л самогону. Настояти 21 день у темному місці. Вживати по 1 ст. ложці тричі на день за 15 хв до їди, запиваючи теплою водою. А чи на півлітри води 3 ст. ложки подрібненої кори. Кип’ятять 15 хв на слабкому вогні. Настоюють вкутаним 2 години. П’ють по 1 ст. ложці 3 рази на день до їди.
Однолітки дикої груші чудово лікують запалення суглобів, виганяють солі, відновлюють роботу всього тіла. Готувати як при цукриці. Вживати три тижні, навесні та восени.
Проте повсякчас пам’ятаючи Божу заповідь: «Здоров’я – найбільша винаго РОДа Небес за: Чисті помисли! Чистий глагол! Чисті діяння!»
І н д е к с г а з е т и
“Слово Просвіти” — 30617
2 6 0 1 0
Цікаво знати · «Здоров’я – найбільша винагоРОДа Небес за: · Чисті помисли! Чистий глагол! Чисті діяння!» 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Іван ПРОСЯНИК
Літо Ластівки. 2026 – 9660 Ластівка – втілення національного характеру українця. Це рік-будівник. Повернення до рідного дому і до своїх духовних джерел. Широке міжнародне визнання нашої древньої духовної спадщини. Сприятливе для всього, що має традиційні витоки. Для побудови сім’ї. Але й літо хитань, відчайдушного спротиву й випробувань, невиправданих сподівань. Ластівка ревно відстоює своє гніздо. Коли горобець загарбує його, ластівки миттю замуровують отвір і через добу викидають здохлого зайду, на радість вузькоокому котові.
«Батьківщина тобі дарувала життя!
Батьківщина Святая! Тож нехай і поведінка твоя гідна святині буде!» Вісті ізначальні. Родник ІІІ. Заповіт 54.
«Рідна Земля! Рідна Віра! Рідна Мова –
головна генарма будь-якої нації!» В-в Сіверко.
«Українська Мова – Первісний Санскрит». Сір Леонардо Вуллі (Leonard Woolley) – провідний палеолінгвіст
ХХ сторіччя.
Літо 9600 22 березня – 22 квітня. Весняне рівнодення. Місяць Вишні. Сузір’я Риби. Борони. Покровителька Богиня Макоша.
Народні назви: Ладник, Соковик, Березіль, Білояр, Bresen, Marzec.
Рідні імена, благословенні Небесами:
Богуслава, Богівна, Велислава, Гожа, Забава, Милослава. Арей, Дарій, Вродислав, Велигор, Ладомир, Яромисл.
Впровесні 391 року за наказом патріарха Феофіла було остаточно зруйновано засновану ще Олександром Македонським знамениту, названу його іменем, книгозбірню. Під час штурму по-звірячому вбито (спалено) видатну науковицю античности астро-математичку Гіпатію, що відстоювала Геліоцентричну будову нашої сонячної мережі.
20 березня. День святої Матінки Сирої Землиці Макоші (Геї).
20–21 березня – свято Богів – Весняне Рівнодення, Відичне Новоліття.
23 березня літа 1896 наРОДився останній волхв Сіверщини Горасим Вербич.
Березневий 1957 року номер часопису
«Жар-птаха», що виходив у Сан-Франциско, вперше почав публікувати «Велес-книгу» – безцінну пам’ятку давньоукраїнської культури ІV–V ст. н. ч.
5 (16) квітня 1710 року в Тягині (Бендери, Молдова) гетьман Пилип Орлик проголосив козацьку «Конституцію», що майже на сто років старіша від Конституції США.
Вишня – сакральне древо нашої нації.
Ягода Сонця. Як вістить древня кощюна, цей недосяжний людям плід Богів з вогняного полумиска вихопив Півеньмолодець (за «Авестою» – вісник ранкової зорі) і подарував діткам. Вишня оповита магією ще з неоліту (ранньохліборобська трипільська культура). Це дерево Долі – Макоші, Мокрої Богині. По її цвіту на Різдво Сонця гадали про Благополуччя Роду, про заміжжя, врешті, ветхим людям – про «Золотую лодію». Восени викопували молоденьке деревце. В теплі тішили його, аж поки воно не зацвітало. А навесні, як потужний оберіг, висаджували під вікнами. Ось звідки той «садок вишневий коло хати». Саме сузір’я Макоші – велике коло Галактики, Риби – середнє, Борони – її осердя й визначають характері життєвий шлях людей, народжених в березнево-квітневій риті.
Вишні – люди, довершені в усьому:
як в юності, так і в срібному віці привертають до себе увагу вишуканістю, шляхетністю – і зовнішньою, і внутрішньою. Це люди, що своїми знаннями, мудрістю, витонченістю створюють навколо себе гармонію, спокій і умиротвореність. Вони наполегливі. Як би тяжко не було – не відступаються від задуманого. Добре усвідомлюючи, що плоди їхньої праці настають не відразу, а зачасту через роки й роки. Ніжні й легко ранимі за своїм характером. Якщо ви зустріли зразкового педагога – знайте: це обов’язково Вишня. Така людина всипана дітлахами, неначе деревце ягодами. Бережуть родину, аж до крайньої старости дбаючи про вже дорослих дітей.
Вишні повністю віддані своїй справі.
Служіння людям – їх наріжний камінь всього життя. Зачасту без будь-якої вигоди для себе. Хоча вони й легко ранимі, проте не затаюються на образи. Глибоко переймаються негараздами інших.
Цікаво знати · «Здоров’я – найбільша винагоРОДа Небес за: · Чисті помисли! Чистий глагол! Чисті діяння!» 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Якщо ви Вишня, а ці якості у вас відсутні – вони є, коби сплячі бруньки в цьому божественному древі. Пробуйте їх розвивати. Це вдасться. Не відразу, але обов’язково вдасться! І найліпше розпочинати працювати над собою саме впровесні. І затямте: енергетичний Небесний Ключ на повну потужність вмикається саме тоді, коли він підсилений прадавньою радуницею: «РОДе Предвічний Свят-Руси хранителю! Тобі ввіряю Долю свою! Тобі ввіряю Думу свою! Тобі ввіряю Десницю свою! Світлом Твоїм очищаюсь! Силою Твоєю Возрождаюсь! К’ стезям Твоїм Небесним приклоняюсь! Ібо Ти єсть ДобрОМ! Ібо Ти єсть ДобрОМ! Ібо ТИ єсть ДобрОМ! ДобрОМ Істинним!»
Вишня – особливо шановане дерево в магічній практиці українця. При нервових захворюваннях сільські знахарі радять заварити пригорщ вишневих гілочок. Настоєм до схід сонця вимитися й вилити під вишню з такими словами «Вишенько-вишенько! Візьми моє лишенько! Відведи від біди: не на рік, не на два – назавжди!» І не озираючись піти в оселю й виспатися.
22 березня староправославний люд відзначає урочисте свято Богів – Весняне рівнодення, закликаючи Весну- Красну і 40 жайворонків з Ирію-Раю, вшановуючи Воскресіння Пречистого Живи.
«Візьмімо ж во длані пречистії життєдайність нашу споконвічную! Цілуймо ж вустами солодкими Волю нашу жаданую! Прикладаймо ж до сердець радісних дорогоцінність нашу несказанную! І радуймося Днес! І радуймося Днес! І радуймося Днес! Днес Жива Воскрес! Славімо ж Його Благодатного! Славімо ж Його Всемилостивого! Всещедрого! Всеясного! В молодії смарагди вбраного! І радуймося Днес! І радуймося Днес! І радуймося Днес! Днес Жива Воскрес!»
23 березня – Вербова Неділя. Радісне
Засновник:
Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Реєстраційне свідоцтво
КВ № 4066
від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор
Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова),
Павло МОВЧАН,
Микола ТИМОШИК,
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї :
вул. Хрещатик, 10-Б,
м. Київ, 01001
Освячення й садіння верби.
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”,
04073 м. Київ,
вул. Марка Вовчка, 12/14.
Листування з читачами —
тільки на сторінках газети.
Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів.
При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти”
обов’язкове.
Вишня – дерево жіноче. Тому й застосовується в гінекологічній практиці. При міомах, фіброміомах, ендометриозі, що зачасту приводять до безпліддя. Збирають однолітки дикої вишні під час сокотоків (кінець лютого, початок березня). Сушити не обов’язково. 6-8 старанно подрібнених паростків заливають 1 л окропу. Настоюють ніч вкутаним. Випивають за день. Ті ж самі
Звернення до наших читачів,
передплатників, просвітян
Друзі! Тижневик "Слово Просвіти" — один з небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного "сприяння" нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об'єктивним українським словом, можемо допомогти "Слову Просвіти". АТ КБ "Приватбанк" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299), відкрито рахунок: UA 263052990000026004036804116; отримувач ГО Всеукраїнське товариство "Просвіта" ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ 00031756.
Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.