«Часом національність не має вирішального значення. А мова спілкування має». 7 Пошта «СП» · с. 7сторінка оригіналу ↗
Чарівна сила діалекту
Слово Просвіти, №10–11 за 2026 рік
Сергій ЛАЩЕНКО
Хотілося б декілька слів сказати про діалекти, що вживаються за межами України. Все далі й далі відходить у минуле моя остання поїздка в Польщу, на південне Підляшшя. Це було на початку 2022 року. На північному Підляшші живуть білоруси, яких Польща не депортувала. Українців потрактували як білорусів, тому також не чіпали. Попри початок важкої та кривавої війни я не забував, що це важлива для українства географічна точка. По-перше, там відразу з’явилися волонтери, які почали допомагати Україні.
Познайомився з кількома приємними людьми. Мала територія і невелика кількість україномовного населення тут компенсується іншими важливими факторами. Скажімо, наявністю часопису «Над Бугом і Нарвою». Плюс та обставина, що українці тут жили споконвіку. Це не Зелений Клин, де перші переселенці з’явилися у кінці ХІХ століття. І не Кубань, де нащадки козаків живуть з кінця ХVІІІ. На Підляшші мешкають автохтони. Тому було цікаво порівняти життя мешканців південного Підляшшя з життям українців у інших країнах. Скажімо, із сусідньою Берестейщиною. Не треба їхати далеко, щоб знайти матеріал для всеукраїнської аналітики.
*** Людмила Романович з Малорити, яка не так давно відсиділа півтора року за білоруську справу, вважає себе етнічною українкою. Любить слухати українські народні та сучасні естрадні пісні. Із сумом констатує, що у берестейців національне усвідомлення сформоване «лише наполовину». А інколи так хочеться поділитися хорошими піснями із земляками! Тоді Людмила відчиняє вікно чи кватирку і вмикає щось українське. Дуже їй подобається Квітка Цісик: «Вона у мене завжди на першому місці. І за якістю виконання, іза ідейністю. Це просто захоплює: виходить, можна жити за тисячі кілометрів від Батьківщини і водночас бути невід’ємною частинкою своєї нації! А ще мені дуже подобається тріо Мареничі. Особливо пісня «Несе Галя воду». Це вже зовсім близько від нас – волинський колектив. Сусіди, можна сказати.
До речі, за стилем виконання Мареничі подібні до деяких білоруських колективів. Михайло Хома теж належить до моїх улюблених виконавців. А пісню «Гей, соколи!» – можу кілька разів підряд слухати. До речі, у нашому регіоні толерантне ставлення до всього українського. Тоді як у Мінську був випадок, коли на добу посадили водія, який увімкнув у автівці українську пісню. У Малориті ж у цьому відношенні все нормально. Дільничний міліціонер дозволив мені вмикати музику, щоправда, тільки в денний час…». Одне слово, це не Кубань, де все українське винищувалося нещадно. Але й тут політика накладає свій відбиток на життя простих людей.
Пані Людмила пригадує час, проведений у колонії. Причому неодмінно заторкує мовний аспект: «Білоруські в’язні боялися розмовляти в колонії білоруською мовою. А ось я розмовляла на своєму діалекті! Заборон ніяких не було, навпаки, була повага – як збоку «політичних», так і з боку суворих оперативників. Вони також ставилися лояльно. Думаю, що саме через свою мову я відчувала певний захисту колонії. Білоруські офіцери, очевидно, читали текст мого звернення до Лукашенка, де я критикувала його за те, що пропустив російські війська воювати на українську територію. Думаю, що вони все розуміли і воювати також не хотіли. Тому по відношенню до мене не було такого цькування, як по відношенню до інших білоруських в’язнів. Якщо останнім часом діставалося за мову з боку наркоманок та алкоголічок, то у моєму загоні подібні люди ставилися до моєї говірки, як до чогось природного. Мовляв, ну що з неї взяти? Ну вона ж така, як є – природна поліщучка. Тому в цьому відношенні я мала спокій. А ось літературна білоруська мова в колонії не мала такої природності. Тут уже все було максимально політизовано…»
***** Звісно, різниця між Підляшшям та
Берестейщиною існує. В радянські часи Підляшшя було відрізане від України, а берестейці вільно їздили на сусідню Волинь. Тому українського тут збереглося більше. На Підляшші кожне нове культурницьке явище було подією. Нещодавно шанувальники музики звернули увагу на підляський гурт «Sw@da I Niczos», який був одним з основних претендентів на представлення Польщі на «Євробаченні – 2025». Але було надто мало інформації про цей дует, аби всенародно порадіти за виконавців, розділити радість з підляшуками. Рівень виконання непоганий, але важливо, ким вони себе відчувають? Яка у них ідентичність – українська, білоруська, польська? Чи потроху всього у певному співвідношенні? Мені це було б дуже цікаво, адже моє родове коріння походить з північної Чернігівщини. У нас там, уявіть собі, також є підляські дифтонги (куонь, вуол, нуож тощо) – хоча від річки Снов до Підляшшя сотні й сотні кілометрів!
Не зустрічав подібного явища на
Волині, Рівненщині, Житомирщині, Київщині… Хоча й обійшов пішки багато північних населених пунктів вищеназваних областей. Отже, там, на українсько-білоруському прикордонні дифтонгів немає, а на Чернігівщині
Людмила Романович є. Як і на Підляшші. Як ця обставина впливає на місцеву ідентичність? Очевидно, формує якесь почуття… особливої спільноти. Чи це впливає на політичні вподобання? Думаю, що впливає, але незначною мірою. Років шість тому на Чернігівщині помітив у водія рейсового автобуса встановлені поряд маленькі синьо-жовтий та червоно-зелений прапор лукашенківської Білорусі. Малоймовірним було б таке поєднання на Полтавщині, Львівщині чи Запоріжжі. Переконаний, що тут спрацював регіональний фактор. То хто ж цей водій: ватник, лукашист? Місцевий мешканець з білоруським сентиментом? Чи приїжджий українець, який прихильно ставиться до сусідів-білорусів? Важко щось стверджувати, оскільки через брак часу не встиг поспілкуватись з водієм. Можна лише робити певні припущення. Є чимало доказів того, що мешканці Городнянського та Ріпкинського районів попри специфічний діалект відчувають себе українцями. Скажімо, відомий політик Левко Лук’яненко, який походив з Городнянського району, відсидів 27 років за Україну. Навіть був засуджений до розстрілу, який потім замінили на тривалий строк ув’язнення. Його українська була трішки особливою, відчувався акцент. Але він жив і дихав Україною! Втім, Чернігівський край нерідко народжував просто… патріотів своєї місцевості. Скажімо, отаман Галака (1885–1921) захищав земляків від більшовицького терору. Коли у 1920– 1921 роках його загін оточували чекісти, він міг переплисти Дніпро і довгий час діяти на білоруській території. Це зайвий доказ того, що чернігівці з білорусами жили дружно. Відомий поеті перекладач Валерій Стрілко, який народився на українській Ріпкинщині, останні роки свого життя провів у Мінську. Зробив багато чудових перекладів з української на білоруську і навпаки. Навіть поезію перекладав! А це означає, що досконало володів обома мовами.
У сусідній з Ріпками Городні я вперше побував у 1981 році. Тоді тут прожива
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
