Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Слово многоцінне 6 · «У V–VI ст. н. е. проявилися · виразні особливості української мови». · с. 6сторінка оригіналу ↗

Постання української мови, українського народу і п е р ш о ї у к р а ї н с ь к о ї н а ц і о н а л ь н о ї д е р ж а в и

Слово Просвіти, №10–11 за 2026 рік

Дмитро ЧОБІТ Закінчення. Початок у ч.ч. 2–6, 9 за 2026 р. Серед названих праць академіка НАН України Г. Півторака нас найбільше цікавили питання, пов’язані з витоками української мови. «Для висвітлення історії української мови, – писав Г. Півторак, – першорядне значення мають свідчення давньоруських і староукраїнських писемних пам’яток, наукова цінність яких визначається насамперед їх часовою близькістю до досліджуваних діалектних процесів і мовних явищ»150. Звідси видно, що для пошуків давніх діалектних процесів і мовних явищ основним, визначальним способом у мовознавців було дослідження давніх писемних пам’яток: літописів, творів церковного і світського характеру. Тобто надзвичайно копітка робота. Саме так за допомогою фонології досліджував витоки української мови і Ю. Шевельов. Однак історико-літературні пам’ятки були написані не розмовною народною мовою, а старослов’янською, яку ще називають церковнослов’янською. Її створили у 860-х роках брати Костянтин (Кирило) і Мефодій, вони переклали своєю рідною говіркою міста Солуна (тепер Салоніки на півночі Греції) християнські тексти для церковних богослужінь, призначених для слов’ян. В основі цієї писемної мови лежав македонський діалект староболгарської мови, її називають церковнослов’янською, або старослов’янською. На період VI ст. (час остаточного розпаду праслов’янської мови) і ІХ ст. (поява перших слов’янських текстів) припадає 300 років. «Внаслідок очевидного, – на підставі відомих фактів, – зауважив відомий мовознавець Костянтин Тищенко, – слід прийняти як непохитну безсумнівну аксіому, що кілька початкових століть слов’янської мовної історії залишилися без будьякої письмової фіксації з боку самих слов’ян»151. Отже, «без будь-якої письмової фіксації» слов’яномовних пам’яток залишився період української історії, який передував VI ст. н.е.; сюди якраз хронологічно входить ранній період антів ІV–V ст. н.е. Звідси випливає, що для цього часу чисто фонологічні методи не можуть дати належного і достовірного результату, тому слід застосовувати дані з інших галузей знань, зокрема фольклористики, етнографії, топонімії тощо. Найдавніші твори, написані старослов’янською мовою на території України, належать до ХІ ст. Звідси видно, що період, у якому відсутня письмова фіксація мови слов’янського населення межиріччя Дністра й Середнього Дніпра, тобто протоукраїнський (ранньоукраїнський) час, становить пів тисячі років. До того ж на книжній церковнослов’янській мові солунських братів народ Наддніпрянщини, Волині та Прикарпаття ніколи не розмовляв, через що писемні пам’ятки не відображали тогочасного народного мовлення. З цього приводу видатний український мовознавець Леонід Булаховський писав: «Традиційне письмо, староболгарський склад словника, книжно-церковне коло понять та способів висловлення думки – все це великою мірою закриває від нас живу народну стихію південноруської мови того часу, даючи їй виступати на поверхню лише більш-менш випадково»152. Під запровадженим ще в часи царизму терміном «південноруська мова» мали на увазі українську мову. Щодо вислову «більш-менш випадково», то він стосується вкраплень у літописи та церковні пам’ятки розмовної мови Наддніпрянщини й Волині при написанні творів місцевими авторами чи переписувачами. З цього приводу Г. Півторак писав: «При фронтальному обстеженні церковнослов’янських пам’яток другої половини ХІ ст. і пізніших, таких як Остромирове євангеліє 1056–1057 рр. Збірники Святослава 1073 і 1076 рр. Архангельське євангеліє 1072 р. та інших книг київського походження, створених церковнослов’янською мовою, знаходимо серед церковнослов’янської мовної стихії десятки і сотні прикладів відбиття мовних рис, характерних для живої української мови»153. Таким чином мовознавці видобували з писемних пам’яток княжих часів крупинки народної мови і по них відстежували постання і розвиток мовних процесів минулих часів, що, звісно, не могло дати повний і всебічний, а тому точний у хронологічному відношенні результат. Таке й відзначив у своїй праці Ю. Шевельов. Питанням витоків, становлення і розвитку української мови присвячена перша частина книги Г. Півторака «Українці: звідки ми і наша мова». Уній автор розглянув мовно-історичні джерела минулого України та дослідив виникнення найважливіших діалектних рис, що стали характерними особливостями української мови. Сама українська мова вділилася безпосередньо із праслов’янської мови. Батьківщиною праслов’ян був простір від Одера до Середнього Дніпра. Тобто територія нинішньої України входила до прабатьківщини слов’ян. Саме тут із праслов’янської спільності виокремилася українська мова. Мовні явища у праслов’янській мові дозволили Г. Півтораку зробити висновок: «Південний протоукраїнський етномовний масив сформувався на початку VI ст. в лісостеповій смузі Середньої Наддніпрянщини…»154 Терміни із визначенням «протоукраїнські» Г. Півторак вживав неодноразово: «протоукраїнські племена у VIІІ–ІХ ст.»155, «протоукраїнські землі»156, «протоукраїнські особливості у давньоруській лексиці»157, «протоукраїнські говірки»158, «протоукраїнські говори»159. Спільнослов’янський (або праслов’янський) період тривав від ІІІ тис. до н.е. до середини І тис. н.е. Розпад праслов’янської спільноти тривав у кілька етапів; на початку нашої ери вона розпалася на західну і східну гілки слов’ян, їх розділили правічні лісові масиви, болота і річка Західний Буг. Остаточний розпад праслов’янської спільноти відбувся у V–VI ст. н.е. З цього часу вже існували західні слов’яни (поляки, чехи, словаки, верхні і нижні лужичани, полаби, кашуби, сілезці) і південні слов’яни (серби, хорвати, болгари, словенці, македонці, чорногорці). Для східних слов’ян ще в часи царської Росії придумали так звану давньоруську народність – нібито спільну попередницю росіян, українців і білорусів. Головна причина полягала в тому, що в серці пізнішої Росії – межиріччі Оки й Середньої Волги тоді ще не було слов’ян; від Північно-Східної Балтики до Уралу там проживали угро-фінські народи. Народ, який згодом став називатися російським, почав формуватися значно пізніше – у Х–ХІІІ ст. Тобто росіяни є наймолодшим слов’янським народом, щоб приховати цей факт, вигадали «давньоруську народність» і тим привласнили давню історію українців. У своїй наступній праці, присвяченій походженню українського народу і його мови, Г. Півторак наголосив на надзвичайно важливій обставині: «Східнослов’янський ареал після його відмежування від західнослов’янського ареалу ще п’ять століть являв собою досить стійку етномовну спільність, у якій у IV–VI ст. н. е. стали виразно виділятися два масиви – північний і південний. Вони співвідносилися з двома історичними угрупованнями слов’ян – склавинами (північний масив) й антами (південний масив), території яких простягалися далеко за межі сучасної України на захід і південний захід. Особливо слід наголосити на тому, що ареал ранньої східнослов’янської етномовної спільності цілком збігався зі східною частиною прабатьківщини слов’ян між Верхнім Дністром, Прип’яттю, Середнім Дніпром і південним Степом, отже, повністю вкладався в межі протоукраїнської (тобто ранньоукраїнської) етномовної території. Північніше Ясельди – Прип’яті (територія сучасної Білорусі) у той час жили балтські племена, південна межа яких пролягала по Прип’яті, Середній Десні та Сейму, а величезні простори на північному сході (нинішня Європейська Росія) були заселені численними фінно-угорськими племенами»160. Подібну думку Г. Півторак висловив і в журналі «Мовознавство», де він писав: «Східна частина прабатьківщини слов’ян ще в останній період праслов’янської спільності (у ІІ– VІ ст. н. е.) поділилася на два регіони: Полісся і прилеглі південніші території заселяли слов’янські племена склавинів, а лісостеп – анти»161. До цих слів можна додати: візантійські джерела неодноразово писали про те, що склавини і анти розмовляли однією мовою. Ці спільноти, мабуть, отримали свої назви не за етнічними, а за географічними ознаками. Все свідчить про те, що то був один народ. Звідси можна зробити висновок: склавини і анти розмовляли однією мовою, можливо, з деякими діалектними особливостями, але вони були прямими і генетичними пращурами пізніших українців. Така думка узгоджується і з іншим висновком Г. Півторака: «Як свідчать сучасні наукові дані, етнографічні риси українців формувалися протягом багатьох віків на найдавніших східнослов’янських територіях Наддніпрянщини, Полісся, Галичини та Прикарпаття серед корінного слов’янського населення цього ареалу, історія якого відзначається спадкоємністю, наступністю, відсутністю будь-яких глобальних природничих чи суспільних катаклізмів, які могли б зруйнувати безперервний історичний ланцюг етномовного і культурного розвитку наших предків»162. «Таким чином, – наголошував Г. Півторак в іншій праці, – у східнопраслов’янському ареалі праукраїнці були єдиними спадкоємцями праслов’янської етномовної спадщини, якою вони ніколи і ні з ким не ділилися, та зрештою на неї ніхто й не претендував аж до останньої чверті ХVІІІ ст., коли російська імператриця Катерина ІІ поставила все з ніг на голову, абсолютно безпідставно проголосивши історію давньої України-Руси історією Російської імперії. Протягом VІ–VІІ ст. на території склавинів та антів, знову ж таки у межах майбутньої України, виникли нові племінні союзи — літописні бужани, волиняни, поляни, деревляни, сіверяни, уличі, тиверці, білі хорвати та ін., яких є всі підстави називати праукраїнськими»163. Г. Півторак зазначив, що саме в V– VI ст. н.е. проявилися виразні особливості української мови: «Значна частина специфічних для української мови фонетичних рис (а деякі з них виявилися спільними для української та інших сусідніх мов) почали формуватися безпосередньо від праслов’янської мови, тобто від V–VI ст. н. е. Протягом другої половини І тис. н. е. виникли такі фонетичні особливості: 1) вибуховий задньоязиковий приголосний g перетворився у фрикативний γ (кінець VI – перша половина VII ст.), і замість goлoвá, нogá, gopoдъти стали вимовляти γоловá, ноγá, γородúти»164. Григорій Півторак навів дуже цікавий факт, який проливає чимало світла на розмовну мову населення давніх українських земель того часу, що передував Великому переселенню народів IV– VI ст. н.е. З цього приводу він писав: «Цікавий результат дає також вивчення лексики сучасних південнослов’янських мов. Наприклад, український дослідник О. Стрижак звернув увагу на наявність у сербській та українській мовах низки семантично майже тотожних слів, якот: вáтра (вогонь), вýлиця, гúнути, голóта, гýска, дúхати, жвáкати, збірка, квóчка, лáгодити, лáяти, людство, люлька, маснúй, млúво, мочáр, мýляти, нáпад, нáступ, неук, óбрис, окрáяти, óнде (там), пáша (пасовисько), плéтиво, плúнути, пóслуга, прáля, пýзо, себé, сúрник, слúна, снагá, сýкня, тин, тýга, улучúти, яринá та багато інших. Вони свідчать про те, що в мові населення Середньої Наддніпрянщини й Прикарпаття (тобто праукраїнців), звідки предки сербів і хорватів прийшли на Балкани майже 1500 років тому, всі ці слова вже були в V–VI ст. н.е. Щодо походження хорватів саме з цих місць сумніватися не доводиться: на це чітко вказують географічні назви на території нинішньої Хорватії: хорват. Kijev, Kijevo (зафіксовано 5 назв), Kijani, Žitomir, Malin, Bolarka та ін.»165. Ці мовні факти свідчать, що предки українців, сербів і хорватів мають спільний відрізок історії, бо прожили на спільній прабатьківщині – у межиріччі Дністра й Середнього Дніпра. Отже, сербсько-українські лексичні паралелі чітко вказують на те, що перед міграцією з прабатьківщини слов’ян на Балкани і в Подунав’я, тобто у ІV– VI ст. н.е., або, очевидно, ще раніше, предки переселенців, які до того проживали у Наддніпрянщині та Прикарпатті, розмовляли мовою, наближеною до української. Тут слід зауважити, що мова мігрантів зазнає на нових місцях значно більших змін, ніж у жителів покинутої Батьківщини. _________________________ 150 Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. К.: Наукова думка, 1993. С. 17. 151 Тищенко К. Всеслов’янськість мови українців // Український тиждень. 2012. 28 вер. С. 24. 152 Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. К.: Наукова думка, 1993. С. 18; Булаховський Л. А. Питання походження української мови. К., 1956. С. 50. 153 Півторак Г. Українці: звідки ми та наша мова. Походження української та російської мов: міфи та історична правда // День. 2011. 3–4 черв. С. 8. 154 Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. К.: Наукова думка, 1993. С. 61. 155 Там само. С. 68. 156 Там само. С. 71, 92, 131. 157 Там само. С. 131. 158 Там само. С. 104. 159 Там само. С. 105. 160 Г. Півторак. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов: Міфи і правда про трьох братів слов’янських зі «спільної колиски». Київ: Академія, 2001. С.23. 161 Півторак Г. Ще раз про вік української мови // Мовознавство. 2025. № 3. С.12. 162 Г. Півторак. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов: Міфи і правда про трьох братів слов’янських зі «спільної колиски». Київ: Академія, 2001. С. 37. 163 Півторак Г. Ще раз про вік української мови // Мовознавство. 2025. № 3. С.12. 164 Г. Півторак. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов: Міфи і правда про трьох братів слов’янських зі «спільної колиски». С. 44; Він же. Українці: звідки ми та наша мова. Походження української та російської мов: міфи та історична правда // День. 2011. 3–4 червня. С. 8. 165 Г. Півторак. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов: Міфи і правда про трьох братів слов’янських зі «спільної колиски». С. 48; Стрижак О. Серби й Україна // Україна. Наука і культура. К., 1993. С. 257–258.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин