«Велике щастя – бути обдарованою поетичним талантом і так уміти любити!» Мистецтво 15 · с. 15сторінка оригіналу ↗
Ковчег любові й доброти
Слово Просвіти, №10–11 за 2026 рік
Закінчення. Початок на стор. 14.
Все нові сторінки списують роки. На скрижалях вічності стрінемось колись, Може, пошкодуєм, що ми розійшлись»
(стор. 226).
Спогади ліричної героїні вражають свіжістю і тихим смутком:
«Нас покличе той сад, де стежки, наче долі, зустрілися, Як дві посестри рідні, при зустрічі враз обнялись, Де калиновим гроном багаття палке розгорілося, Де об лід недовір’я гарячі серця обпеклись… Знову осінь в саду губить листя і яблука струшує, Знову сиві тумани павутинням по стернях снують, У мій спогад прийти я тебе не прошу, не примушую… Якщо можеш, забудь, якщо можеш забути – забудь!»
(стор. 260).
Навіть через багато років після болючого розриву лірична героїня здатна втамувати біль і сказати собі:
«Ти знаєш, я зосталась в тій весні, Яка для нас була на двох одна, Де ранок починався під пісні, Що линули мені з твого вікна»
(стор. 292).
Талановита авторка здатна задуматися над тим, що в житті нічого нема випадкового, зайвого:
«Чи випадково перетнулися Дві долі серед тисяч доль? На гамірних суєтних вулицях З тобою стрітися дозволь… На перехрестях літ і осеней, Що вихорами пронеслись, Мелодіями суголосними З тобою ми були колись»
(стор. 294).
Час минає. Минає юність, молодість.
Але завжди залишається те, без чого людське життя було би прісним: «Вже та весна громами відгриміла, І з того цвіту з’їдено плоди. У сховку почуттів моїх зотлілих Нові відплодоносили сади»
(стор. 296).
Природа і кохання бувають суголосними. Людина в усі пори свого життя прагне любові й хоче бути щасливою. Це прагнення щастя також є щастям, як і прагнення любові – є любов’ю, на крайній випадок – її різновидом:
«Повітря пахне спілим виноградом, А може, медом, може, чебрецем. Під цим серпневим пізнім зорепадом Нікуди ми з тобою не втечем. А утекти мені б хоч на край світу, Щоб і ні звідки написать листа, Щоби ніким не передать привіту, Бо тільки я, і степ, і пустота… Щоб тільки я, а ще – зірки і небо, І тиха ніч, сполокана дощем. І все ж, я можу утекти від тебе, Але ж хіба від себе утечеш?»
(стор. 238).
Зріла жінка має життєвий досвід,
рани, але й має корони і нагороди:
«А ми з тобою, осене, на "ти", Що в позолоті бабиного літа Прагнемо незбуте віднайти, Щоб своїм теплом його зігріти. Зруйнувати замки-міражі, Що кудись зовуть у сині далі, Відректися тих, що вже чужі, Й дбати лиш про власну досконалість… А ми з тобою, осене, на "ти"!
В нас так тепер багато суголосся. За легкий смуток ти мене прости… У тебе теж. Чи лиш мені здалося»
(стор. 280).
Зріла жінка вміє сприймати світ, себе,
мрії і спогади не як данину, а як нагороду:
«Вже не спішиш – то час спішить за тебе. Вже виважено робиш кожен крок. І все частіш вдивляєшся у небо… Велика притягальність до зірок… Живи, люби, радій на повні груди! Смакуй свій кожен день, немов вино! У тебе шансу іншого не буде, На другу пробу права не дано!»
(стор. 299).
Після прочитання книги О. Руданець залишається тихий щем і солодкий смуток, про який ще Максим Рильський писав:
«Не бійся смутку, що пливе З великої любові».
Це велике щастя – бути обдарованою таким поетичним талантом і так уміти любити!
Ольга СЛОНЬОВСЬКА
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
