«Достукатися до сердець можна тоді, · коли музика, пластика й слово · складаються в одну емоційну хвилю». Подія 8 · с. 8сторінка оригіналу ↗
Лесине слово вийшло із книжки до моря…
Слово Просвіти, №10–11 за 2026 рік
Цього року присутність Лесі Українки на Одещині, яка дедалі виразніше і впевненіше говорить українською не лише в мовному, а й у світоглядному сенсах, відчувалась особливо виразно.
Ярослава РІЗНИКОВА, м. Одеса
Символічним стартом ювілейного місяця стало оголошення результатів Всеукраїнського конкурсу на кращу проєктну пропозицію пам’ятника Лесі Українці в Одесі. Журі рекомендувало до подальшої реалізації роботу, запропоновану авторським колективом архітекторів Андрієм Корструбою, Марією Матушенко та Олександром Вовком на чолі зі скульптором Миколою Біликом.
І хоча результати конкурсу викликали палкі дискусії, які в нашому суспільстві майже неминуче супроводжують кожне рішення, пов’язане з пам’яттю, символами та культурним простором, сам факт проведення цього конкурсу важить не менше, ніж його результат. Бо пам’ятник для Одеси, з її складною пам’яттю, багатошаровою історією і суперечливими символічними ландшафтами, – це не лише про майбутній об’єкт у міському просторі, а передусім про те, кого місто визнає своїм моральним і культурним співрозмовником.
За сім років, що минули з моменту,
коли ми з Сергієм Савченком, Галиною Могильницькою, Романом Кракалією, Тарасом Гончаруком, Віктором Вербицьким, Василем Дяченком, Світланою Клец, Ларисою Дем'янишиною та Ольгою Нагорнюк ініціювали збір підписів і подали перше офіційне звернення до Одеського міського голови про необхідність встановлення пам’ятника Лесі Українці, зроблено багато. Вже майже нікого не потрібно переконувати, що зв’язок Лесі з Одесою є глибоким і тривалим – вона щонайменше вісімнадцять разів бувала тут, жила й творила, лікувалася, входила в одеське інтелектуальне й культурне середовище, зустрічалася з друзями та однодумцями. На карті міста вже з’явився проспект та парк її імені, де визначено місце встановлення пам’ятника. Тепер потрібно акумулювати кошти й завершити те, що вже визріло в суспільній свідомості, – перетворити ідею на доконаний культурний факт.
Налаштувавшись на Лесю як на спільний внутрішній камертон, місто й регіон почали відкривати їй свій простір. Лесине слово стало особливою смисловою й емоційною нотою ІІІ Південного фестивалю рідної мови, який об’єднав представників Одещини, Миколаївщини та Херсонщини. У межах мого кураторського блоку живих читань «Південні розмови про Лесю» звучали українською, гагаузькою, болгарською, німецькою, польською, кримськотатарською та грузинською мовами.
У день народження Лесі Українки на сцені Одеського Національного академічного театру опери та балету був показаний балетний перформанс LISOVA за мотивами драми-феєрії «Лісова пісня». У балетній формі Лесин текст, перекладений на рух, жест та музику, створену молодим українським композитором Тимофієм Старенковим, ніби проходить крізь людину, минаючи раціональні бар’єри, й відкривається в іншому вимірі – як драма живого й мертвого, органічного й механічного, як історія, в якій кохання з простої сюжетної колізії переростає в іспит на вірність собі. А модерна хореографія, візуальні технології, 3D-ефекти та анімаційні рішення, не підміняючи змісту, допомагають знайти нові акценти в трактуванні образів.
І Лукаш тут постає вже не просто героєм, що вагається між двома жінками, а людиною, яка почула справжню музику буття, але не змогла жити за її законом, зрадила найтонше в собі заради спокою і зручності. І Мавка, на яку цього разу перевтілилась балетмейстерка-постановниця балету, киянка Олеся Шляхтич, вже не лише персонаж українського поетичного міфу, а образ самого життя – вільного, тонкого, неутилітарного. І присутність її у світі людей стає випробуванням не тільки для неї самої, а й для тих, хто поруч. Бо зустріч із красою ніколи не буває нейтральною – вона або підносить людину, або викриває її нездатність жити на висоті власного серця. Як писала колись поетеса Галина Могильницька у вірші «Крамольне»: «Любіть! Лиш ... будьте гідні власної любові!».
А ще, як мені видається, LISOVA, народжена в епоху воєнної реальності, виснаження, тривог й постійної потреби бути сильними та практичними, ніби застерігає нас, що вистояти – це не тільки вижити фізично, а й не збанкрутувати духовно. Адже наша стійкість вимірюється також і тим, чи здатні ми не втратити вміння чути музику світу, бачити красу, берегти в собі те, що не можна перевести в категорії утилітарності.
Цього ж дня – ніби на іншому березі тієї ж ріки – йшла «Лісова пісня» на сцені Одеського театру юного глядача. Тут теж відчувалося, що постановка не зводить тексти Лесі до “обов’язкової класики”, а бере їх як живий матеріал для сучасної сцени. Водночас саме це робить її цікавою і юним глядачам, і дорослим.
За задумом режисера-постановника,
заслуженого діяча мистецтв України Сергія Павлюка вистава тримається на контрасті двох світів – лісового й олюдненого. Причому це не просте протиставлення «гарного лісу» і «грубого села», не театральна опозиція світлого й темного, чарівного й буденного. Тут два світи зіткані так, що один підсвічує справжню природу іншого.
І Ліс тут не є категорією «пейзажу» чи простого тла, він існує як стихія, що дихає, рухається, кружляє, наступає. У ньому є щось первісне, майже обрядове. І навпаки – Село в цій постановці не зводиться до побутової замальовки, не існує лише «для сміху», хоча комедійність тут, безумовно, працює й часом дуже влучно. Але за цією зовнішньою впізнаваністю стоїть значно жорсткіша правда. Село тут уособлює механіку виживання, у якому діє проста й безжальна логіка: що корисно – тей істинне; що дає лад господарству – те й правильне; що «не як у людей» – те мусить бути виправлене, втиснуте у звичний порядок, підкорене усталеному способу життя.
І саме в цій логіці, такій зрозумілій,
такій земній, поступово народжується справжня драма. Бо саме тут Мавку починають «перешивати» під загальноприйнятний фасон. І в цьому місці вистава влучає в саму серцевину не лише Лесиної п’єси, а й нашого досвіду загалом.
Страшне тут не те, що Мавка – «не людина». Страшне те, як легко людина може не прийняти іншого у його власній сутності, як швидко починає виправляти, переробляти, приземляти те, що спершу її вразило саме своєю інакшістю! Те, що було дивом, раптом стає «незручністю». Те, що викликало захоплення, починає дратувати. Те, що було свободою, оголошується недоречністю. І ця внутрішня, майже непомітна жорстокість побутового світу в «Лісовій пісні» завжди болить сильніше, ніж будь-яка відкрита ворожість.
У сценічному просторі ця історія,
розказана акторами Одеського академічного театру юного глядача, знову доводить, що «Лісова пісня» – це щось значно більше, ніж історія нещасливого кохання Лукаша і Мавки, – це драма про саму природу людського вибору і про те, що зрада іншому виявляється, насамперед, зрадою самому собі.
Цього ж дня на ще одній сцені було показано музично-пластичний перформанс «Нехай ніхто не плаче по мені». Актори Одеського академічного музично-драматичного театру ім. В. Василька запропонували формат «глядач на сцені», і це створило майже приголомшливий ефект. Глядачі співпереживали Лесиним непростим стосункам із матір’ю; мучилися разом із нею від нерозділеного кохання; плакали, коли їй боліло – так по-справжньому, аж фізично. І коли на сцені п’ять молодих актрис та одна старша ніби втілили різні сутності Лесі – її юність і зрілість, силу й вразливість, порив і тишу, – стало очевидно, що перед нами не “класика”, не “канон”, а справжня людська доля у всій її складності, красі й драматизмі.
Наприкінці лютого в Одеському культурному центрі UNION відбулася ще одна зустріч із «Лісовою піснею». Тут відкрилася виставка Олени Мартинюк «Лісова: свобода бути собою» – візуальна драма, де повноправними героями стали і професійні актори-васильківці, і ландшафти Одещини. Вона прозвучала як продовження Лесиного внутрішнього сюжету – про право на власний голос навіть тоді, коли він незручний для світу, але перевела цю тему в інший, тихіший регістр зорових образів.
У ці ж дні в Одеському літературному музеї відкрилася виставка «Хто не жив посеред бурі, не збагне журби безсилля…», а в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М. Грушевського відбулися культурно-просвітницька подія «Сила її слова: Леся Українка в культурній пам’яті Одеси» та виставка-інсталяція «Нерозквітла “блакитна троянда”». Одеська кіностудія провела культурно-мистецький вечір поезії і кіно «Леся. Сеанс» із переглядом фільму «Лісова пісня» (1961), а в Одеському обласному центрі української культури пройшло поетичне рев’ю «Я маю в серці те, що не вмирає…» та відкрилася виставка майстрів Одещини «Поезія в орнаменті та образі». Хвиля подібних заходів прокотилась по всіх населених пунктах регіону.
Але, мабуть, найзворушливішим у всій цій багатоголосій картині було те, що Лесині поезії звучали біля моря – на Ланжероні в одному з найулюбленіших місць Лесі Українки в Одесі. І в цих читаннях було щось дуже символічне: слово, що вийшло із книжки до моря, до відкритого неба, де його можна було і почути, і буквально вдихнути.
Я дивилася на глядачів, і мені було особливо радісно бачити серед них багато молоді. Їхні емоції були спільними й проживались разом, а це зовсім інший досвід, ніж шкільне знайомство з “письменником по програмі”. І, мабуть, один із головних висновків цьогорічного одеського вшанування Лесі Українки саме в цьому: достукатися до сердець можна тоді, коли музика, пластика й слово складаються в одну емоційну хвилю, що пробуджує не лише інтерес, а й гордість, співпереживання, бажання пізнавати та відроджувати своє коріння не з обов’язку, а з внутрішньої потреби.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
