Погляд · “Якщо Захід похитнеться та обере умиротворення, ми все одно будемо захищати себе, своє право на існування і власне майбутнє”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Україна повертає світові гідність
Слово Просвіти, №10–14 за 2022 рік
Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світо# вого українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор Західний світ, який за свою історію створив не одну ім# перію, благополучно їх усіх позбувся, досягнувши через де# мократичний поступ значних ус# піхів у розвитку людської цивілі# зації. Розгадані ним таємниці природи використовуються для загального блага, винайдена най# сучасніша зброя стала гарантом стримування агресивних намірів новітніх завойовників чужих зе# мель. Можна припустити, що фак# тично всі, хто зазіхає на чуже, поставлені нині на місце. Не мо# же світ впоратися лише з одним самовпевненим у своїх якихось особливих маніях російським ве# ликодержавним шовінізмом. Йо# го на Заході бояться. І вже так ду# же давно, що цей страх переда# ється століттями через гени, особливо політикам. Можна було б пояснити все це особливим впливом татар# ського іга, яке найбільше протри# малося саме на угро#фінських розселеннях. Але ж дика озвірі# лість суздальського війська Анд# рія Боголюбського в розгромі от# чого Києва 1169 року проявилася задовго до приходу орди на наші землі. Отже, вже в менталітеті уг# ро#фінських мисливсько#рибаль# ських племен було закладено не# нависть до вищого рівня добро# буту, культури, намагання його зруйнувати, а найбільші цінності – пограбувати. Так сталося тоді й з іконою Вишгородської Божої матері, яка опинилася в далекому глухому Заліссі вже під назвою Владимирской. Доручення ординських ханів щодо упокорення тверського князя Олександра московський правитель Іван Калита виконував 1328 року, коли все там було зрів# няно із землею. Подібним звірс# твом московського війська 1478 року супроводжувалося й підко# рення Великого Новгорода – тоді одну половину його жителів вирі# зали, а іншу – переселили на Волгу, де тепер Нижній Новго# род. А потім було взяття Казані, Астрахані… У ту пору наших предків від подібних оргій порятувало щой# но витворене козацтво, яке само# державна Москва з претензією на Третій Рим уже хотіла поставити собі на службу. Однак засновник Запорозької Січі на Хортиці князь Дмитро Вишневецький, як двоюрідний дядько, змушений був тікати з “білокам’яної” від свого племінника Івана Грозного, котрий у припадках люті нищив навіть найближчих родичів. До цієї інформації про мос#
ковські звичаї, що розходилася Європою, додавалися свідчення східних православних патріархів, котрі після падіння Константи# нополя їздили до Москви за “ми# лостинею”. Особливо вразила ук# раїнських православних владик розповідь Вселенського патріар# ха Єремії ІІ, котрого на півроку ув’язнили тільки за те, що не хо# тів висвятити окремого москов# ського, собі рівного. То якщо з найдостойнішою особою в пра# вославному світі єдиновірний православний цар дозволяє собі ось так чинити, що ж буде з ни# ми, коли сюди прийде “москов# ський мир” – цей острах змусив українських владик на чолі з Ки# ївським митрополитом Михай# лом Рогозою просити покрови# тельства в Папи Римського, ук# лавши з ним Берестейську унію. У справжній суті єдиновірної православної Москви дуже швидко переконався і сам геть# ман Богдан Хмельницький – че# рез два роки після Переяслав# ської ради 1654 він заволав на Чи# гиринській: “Треба відступити від православного царя, підемо хоч під бусурманського…”. Цей запо# віт бралися виконувати його нас# тупники, але через підкупи ко# зацької старшини Москві вдало# ся в Україні розбурхати Руїну, яка поступово виснажувала сили, внаслідок чого царському само# державству вдалося прибрати наш вільний народ до своїх рук. Боже провидіння подарувало тоді українцям Івана Мазепу, кот# рий розробив далекосяжний план визволення рідної землі від московської кормиги. Та зни# щення Батурина восени 1708 ро# ку й поразка союзника – швед# ського короля під Полтавою пе# рекреслила ці плани. Козацькій старшині довелося йти на чужи# ну, або ж накладати головами в петербурзьких казематах і Сибі# рах неісходимих, залишаючи рід# ний народ без політичного про# воду, а відтак і без прав і власного голосу. Сталося те, що могло бути відображено тільки геніальним словом Тараса Шевченка: “Село неначе погоріло, Неначе люди подуріли, Німі на панщину ідуть І діточок своїх ведуть!”. І лише відродження власної гідності наших вояків у 1917 році допомогло українцям перебороти той двохсотлітній страх перед московською ордою. Але не ві# дійшли зашпори від нього в то# дішніх правителів світу сього. Тож вони готові були, не визнаю# чи червону з її небаченим доти варварством, відродити Білу Ро# сію, але не хотіли підтримати не# залежну Україну як справжнього провідника демократичного від# родження після Першої світової війни, коли розвалювалися імпе# рії. А коли більшовицьким дема# гогам у шкірянці й з наганом у руках удалося терором упокорити українців, а за ними й інші поне# волені ще царською Росією наро# ди, Захід поспішив визнавати тих, хто відкрито закликав роз# дмухати всесвітню пожежу. Скажімо, замість засудження страшного Голодомору#геноциду в Україні Президент США Руз# вельт визнає СРСР восени 1933
року собі за рівного. А далі, зас# трашений холоднокровною рі# шучістю Сталіна розправитися з вищим політичним і військовим командним складом свого режи# му в 1937–1938 роках, Захід не наважується запротестувати пе# ред Кремлем щодо його участі з поділу спільно з Гітлером сфер впливу в Європі, який фіксується в таємних додатках до договору Молотова#Рібентропа. Коли ж з нападом Гітлера на Радянський Союз ця змова зазна# ла повного краху, Захід об’єдну# ється зі своїм учорашнім могиль# ником, оскільки нацизм бачився йому тоді страшнішим за анти# людську сутність практичного комунізму, тим паче, що приваб# ливі соціальні ідеї останнього знаходили підтримку в масі нес# відомого населення багатьох кра# їн. Своєю участю в антигітлерів# ській коаліції США, особливо ж реалізацією заокеанського ленд# лізу, Велика Британія, згодом Франція не тільки допомогли СРСР вистояти в Другій світовій, а й прийняли його умови після# воєнного устрою. Серед помил# кових стратегічних поступок За# ходу було й виключення із зав# дань Нюрнберзького трибуналу згадки й засудження участі СРСР у підготовці Другої світової вій# ни.
Цю помилку першим усвідо# мив колишній прем’єр#міністр Великої Британії Уїнстон Чер# чіль, котрий уже в березні 1946 року закликав світ протиставити# ся широкомасштабному наступу комуністичних ідей, що поклало початок Холодної війни. Вона тривала майже півстоліття й за# кінчилася виграшем Заходу тому, що на чолі демократичного світу у 1980#х роках став вольовий по# літик – президент США Рональд Рейган, котрий не тільки зумів дати влучну оцінку “імперії зла”, а й завдав політичну, економічну й ідеологічну поразку СРСР, не вдаючись до прямого викорис# тання збройних сил. Наступники Рональда Рейга# на, як і європейські лідери, наїв# но повіривши в можливість де# мократичних змін у Росії, пішли на поводу кремлівських правите# лів, для котрих в умовах законо# мірного розвалу СРСР було най# важливішим зберегти Україну в сфері свого впливу. Коли ж свого роду добровільним емісарам Москви в особі окремих світових лідерів не вдалося відмовити Ук# раїну від виходу зі складу Радян# ського Союзу, вони стали добива# тися від неї здачі ядерної зброї, яка могла бути гарантом щойно проголошеної незалежної Укра#
їнської державності. А весь наш ядерний потенціал шантажем умовили передати Росії, яка та# кож підписала Будапештський меморандум щодо надання нам гарантій безпеки й територіаль# ної цілісності. Тобто тоді Захід, за підказкою Москви, боявся нас, хоч ми ніко# ли й ні на кого не нападали збройно, а її багатостолітні заво# ювання й погрози Кремля вста# новити свій лад у всьому світі там воліли не помічати. Але той ніби# то переляк від України негайно розвіявся, коли ми не тільки пі# дірвали шахтні установки й порі# зали міжконтинентальні баліс# тичні ракети, а й передали Росії тактичну ядерну зброю, про яку навіть не згадувалося в оповіще# них документах. Від цього задо# волений Захід посміхався, а в нас одразу ж ускладнилися проблеми з Росією щодо поділу Чорномор# ського флоту, закордонної влас# ності тощо. Саме по зневажливому став# ленню нового московського про# воду до Української державності, як і до новопосталих незалежних країн на теренах колишнього СРСР, Захід мав би бачити, що колишня Російська імперія по# вертається до життя з усіма її оз# наками нетерпимості до права ін# шого. Проте ні в Європі, ні за океаном з початком ХХІ століття не виявилося лідерів на зразок уже згаданих Черчилля й Рейга# на, щоб побачити це загрозливе для всієї світової цивілізації яви# ще. І не просто побачити, а й зу# пинити його. Замість цього вда# лися до умиротворення Росії, яка розпочала знахабніло себе пово# дити, оговтавшись після розпаду СРСР. Один до одного було на# слідувано приклад беззубої Євро# пи, котра на тарілочці принесла Гітлеру особливий дозвіл на агре# сію проти сусідів. На жаль, на той час ще не встиг такий вирости і в Україні, а тих, кого вже сама історія визна# чила українцям за провідників, наша влада боялася популяризу# вати, оскільки їхній чин держав# ності й жертовності в ім’я рідного народу далеко не відповідав її рів# ню. Хоч саме мужність і жертов# ність Івана Мазепи, Симона Пет# люри та Степана Бандери пода# вала приклад постави й боротьби для державних діячів всіх наро# дів.
Починаючи з 2014 року, коли Росія здійснили перші акти агре# сії проти України, все, на що спромігся переляканий Захід, – висловлював занепокоєння і ду# же просив київську владу не гні#
вити Москву рішучими діями на захист нашої територіальної ці# лісності й державного сувереніте# ту. Про Будапештський меморан# дум у Європі й за океаном мовча# ли, а заганяли нас у норманд# ський формат, де не було ні США, ні Китаю, ні Великої Бри# танії. Усе це обернулося Мін# ськом, де переговорний процес патронував білоруський “баць# ка”… І протягом багатьох крово# пролитних років йшлося до того, що невдовзі ми могли вже опини# тися сам на сам з так званим старшим братом, що вміє міцно душити в обіймах – з осені 2021 року на кордоні з Україною Мос# ква стала нагромаджувати свої ударні підрозділи. Нас попереди# ли про майбутню війну, та не вва# жали, що Україну як оборонну браму всього цивілізованого світу необхідно негайно по#справ# жньому озброювати – розрахову# вали лише на підтримку парти# занського руху на наших теренах, коли нас окупують рашисти. Тож після чергового “серйоз# ного та предметного обміну дум# ками” Президента США Байдена з господарем Кремля Путіним на голови європейських і заокеан# ських політиків, котрі якраз на# солоджувалися різдвяними кані# кулами, несподівано вилився хо# лодний душ – заява міністра за# кордонних справ України Дмитра Кулеби від 31 грудня 2021 року: “Ми здатні захищатися. Якщо Захід похитнеться та обере уми# ротворення, ми все одно будемо захищати себе, своє право на іс# нування і власне майбутнє”. І сильним світу сього нарешті дійшло, що коли Україна своєю кров’ю відстоїть свою свободу, як це було в 2014 році, то тоді вони остаточно розпишуться у власній безпорадності перед знахабнілим агресором, котрий 8 років дурить світ про те, що “их там нет”. Від# так буде творитися нове НАТО, але вже без них. Відтак розпочав# ся пасивний процес протидії, який не виходив за рамки вже звичних попереджень – рішучих превентивних дій не вживалося. А нерішучість Заходу і далі розпа# лювала азарт агресора – тож 24 лютого 2022 року сталося те, що мало статися... І це нагнало такого страху на Захід, що він тільки й спромігся виділити нам ще лише 72 години на самостійне існування. Але цей визначений нам час вибухнув та# кою величезною українською ре# волюційною енергією – збирала# ся, очевидно, всі тридцять років незалежності, – що весь світ заці# пенів від самопожертви україн# ської нації, і багатьом ще, як і нам самим, доведеться ретельно аналізувати не тільки комплекс своїх прорахунків, а й феномен нашого здвигу. Але саме це й повернуло Захід до усвідомлення власної само# достатності й гідності, й він, на# решті, рішучіше стає на бік укра# їнців. Хоч для декого процес поз# бавлення страху перед Москвою й досі триває в страшних кон# вульсіях. Але він пішов, його вже не зупинити – Україна повертає світові гідність!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
