Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ У 161-шу річницю повернення Тараса Шевченка в Україну Чернечу Гору відвідала делегація на чолі з головою НСПУ Михайлом Сидоржевським: Павло Мовчан, Анатолій Паламаренко, Петро Засенко, Іван Заєць, Василь Нечепа, Борис Пономаренко, Інна Ковальчук, Сергій Пасько і Микола Томенко з командою “Рідної країни”. Митці та громадські діячі взяли участь у презентації “Антології творів письменників Черкащини”, а також обговорили питання збереження культурної спадщини. Це був діалог справді сторожових українського духу. Герой України Анатолій Паламаренко поглибив силове поле Святині читанням поезії Шевченка, а кобзар Василь Нечепа заспівав “Думу про Тараса”.
ВАСИЛЬ ЧЕПУРНИЙ
ІРИНА МИРОНЕНКО
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Валентина КОВАЛЕНКО, письменниця, літературознавиця, в. о. генерального директора Шевченківського національного заповідника
Перепоховання Тараса Шевченка з Петербурга в Україну, у наш Канів, на Чернечу гору, 161 рік тому, сьогодні осмислено називаємо “поверненням”. Поверненням не лише в лоно рідної землі, чиєю кров’ю і молоком він був згодований, а й поверненням до свідомості українців: “Хто ми? Чиїх батьків діти?” Свою національну місію Тарас Григорович вбачав у тому, щоб дарованим йому Всевишнім талантом образного слова будити приспані невольницькою долею українські душі. Ту духовну місію поет не завершив, бо ж і досі його слово бунтує: …Схаменіться недолюди, діти юродиві… Його слово докоряє: …Нема на світі України, Немає другого Дніпра… Його слово змушує діяти: …Треба миром Громадою обух сталить… Його слово продовжує вести свій народ від неволі до незалежної сильної країни. І зараз воно правдиво допомагає боротися з ворожою навалою російської імперії та внутрішніми колаборантами,
що намагаються усіляко збути ворогові нашу духовну твердиню: землю, мову, віру. Вам Бог помагає! – За вас правда, за вас слава І воля святая! – переконує Поет, бо йому “не однаково”, як “Україну злії люди присплять, лукаві, і в огні її окраденую збудять”. Шевченко виріс у Поета-Пророка світового рівня із самого щирця українського села, його духовно-культурного глибу, тому саме проста людина вчуває в ньому свою рідність, потужний батьківський захист і опіку. Геній слова вживив у себе те, чим була обважена душа і дух земляків, став виразником цього духу. Тож коли щоразу актуалізується Шевченкове слово, то й ми актуалізуємося, доростаючи до нього. “Всеобіймаюче око України” – Іван Нечуй-Левицький – у трактаті “Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини” означує Поета як “українського генія”, бо “…Хто перший раз брав у руки Шевченка, той помилявся, думаючи, що то народні пісні. Більше бути народним поетом вже нема куди!”. Народний, а, значить, правдивий. Час правди, на яку сподівався Шевченко, до якої закликав і якій подвижницьки служив сам, поступово має приживатися у нашому щоденному житті: І день іде, і ніч іде. І голову вхопивши в руки, Дивуєшся, чому не йде Апостол правди і науки! Це перший український митець-націоналіст, який піднявся на відкриту боротьбу з Російською імперією. Шевченкове слово було бичем у руках захисників-українців на ворога у часи Помаранчевого майдану і Революції Гідності, а в матерів – молитвою за своїх синів і чоловіків. Шевченко, як ніхто інший, підважив український народ на світову видноту. Геній Поета в тому, що він у всіх переломних часах існування України залишається в постійному діалозі з українцями, тому на його риторичні запитання, на його звернення ми мусимо дати відповідь: що саме в ті чи інші слова-коди він заклав? Що хотів нам сказати? Від чого застерегти? Він – це постійне нагадування нам нас самих. Тож доростання до Шевченка ще триває. Нині Тарасова могила, як місце сили, тримає на прикорні свідоме українство. Дай, Боже, щоби воно множилося і повносило вело Україну до Перемоги.
10–11
ОЛЬГА СЛОНЬОВСЬКА
НЕЗАБУТНІЙ МИКОЛА ТОМЕНКО
14–15
Суспільство · “Щоби народжувати, виховувати відданих Україні Воїнів, Провідників, Просвітників”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Війна завжди розколює світ, який і без того ніколи не буває єдиним. Життя й смерть, добро й зло, правда й брех# ня, героїка й зрадливість, людяність і вар# варство крокують у рівночассі. Між цими душевними станами та вимірами людсько# го “я” також відбувається війна. Вона – в собі, з собою, з “іншими”. Усе це в думках, непередаване, почуттєве, однак якісь мит# тєвості часу фіксуються в слові. Зазвичай ділишся пережитим здебільшого з друзями та близькими, суголосними по духу, світо# відчуванню. А вже завтра буває ніяково, бо не так, помилився, твій внутрішній нас# трій щодо чогось та когось, оцінка, розми# сел та передбачення виявилися хибними. Не дивно. У цьому апокаліптичному хаосі, з неймовірним нагромадженням інформа# ції, кожен блукає на свій лад. Упевнено “правильними” залишаються тільки кабі# нетно#диванні експерти, радники та ще “вічно шановані” народом політики. Ім# перативні, безальтернативні, безгрішні, безпомилкові, а тому нудні й “несмачні”, немов дистильована вода. Зате живучі, які перебувають, як завжди, на поверхні кон’юнктурної політики, тромбуючи сус# пільний кровообіг речитативами, чим за# бавляють “вухатих” господарів. Сподіва# юсь, що не вічно. Бо війна з її жертвами й трагедіями зде# тоновує, немов протуберанцевий спалах, етичне очищення. З’являється найбільша суспільна затребуваність – говорити з на# родом правдою, чинити справедливо. Тоді варто робити крок назустріч заповітам Святого Письма. Адже війна завжди нага# дуватиме нам про власне єство, запитува# тиме про що думали, співпереживали, за кого і за що боролися, які цінності обсто# ювали в часи смертельного двобою за Сво# боду України. Плин життя віднесе твої внутрішні болі й надії в забуття. Але окре# мі зарубки пам’яті збережуться для тебе в нашвидкуруч написаному. Це вже “фей# сбучна” історія. Але незграбна, розкуйов# джена думка та почуття також вартісні, бо не припудрені й обертаються навколо на# шої вічної цінності – України.
********** 9 травня. Сьогодні на одному кінці світу, в болотах мокви, відбувся парад кремлівського мракобісся, на якому нацист путлєр цинічно “подякував” рашистам за вбитих, пограбованих і зґвалтованих мирних людей в Україні. На іншому континенті очікується під# писання президентом США Джо Байде# ном закону про ленд#ліз. Допомога Украї# ні для досягнення спільної Перемоги над фашистською московією. Протилежні цілі та цінності. Людина й диявол, Світло й темрява, Добро й зло. Та# ким “непричесаним” виглядає нині Світ. І кожен українець, бажаючи Перемоги над московією, мусить долучатися до цієї доленосної місії. З найдрібніших справ складатиметься фундамент нашого успіху. Воювати, мурувати, творити, виховувати, любити… Заради України. Запеклі бої на Сході та Півдні нашої держави, здійснюються варварські ракетні обстріли міст і сіл, а люди вибудовують плани на майбутнє. Як далі жити, якій бу# ти Україні? Але очевидною є одна річ. Ук# раїнці остаточно переконалися ціною не# помірних жертв, трагедій та пролитої кро# ві в головному – хто наш друг, побратим, а хто – ворог і недруг. Через покоління, на генетичному рівні, свідомо й підсвідомо передаватимемо заклик до Нації – ніколи з москвином, рашистом, московією, кацап# станом. Зло московщини відповідно Зако# ну Божого і Природи має згинути в пе# кельному вогні. Бо звірства та насильства “глубінного народа” позбавили нас права толерувати інші думки, почуття, бажання. Хоча не лише справедлива помста виз# начає сутність нашого душевного стану. Українці, випереджаючи реальність, жи# вуть світлими мріями. Це добре, що праг# нення миру, відбудови особистого, загаль#
нонаціонального, державного життя глибоко вмостилися в людських по# чуттях, емоціях, надіях, незважаючи на канонаду снарядів та бомб, сирени тривоги. Але найважче долати три# вожні передчуття в очікуванні май# бутнього. Адже в стократ різко збіль# шились загрози, виклики, проблеми, завдання. Нагальні й надскладні. По# чинаючи від сім’ї, побуту й до безпе# ки держави. Усе болюче, значуще. Се# ред цієї гами є особливий пріоритет, що не втрачає своєї значимості. Люд# ський капітал! Бо саме людина за Конституцією є найвищою соціаль# ною цінністю. Тож якою має бути якість цього “капіталу”, як формува# ти надалі державну соціально#економічну, культурно#освітню, інформаційну, науко# ву, безпекову політику України, щоби за# безпечити належний розвиток Людини, Суспільства, Держави, роблячи їх стійки# ми й конкурентоздатними в жорстоких умовах глобального світу? Не знайдеться одразу відповідей для адекватної реакції. Тому затребуваним ни# ні стає активний (не формальний) суспіль# но#державний діалог, особливо з профе# сійними середовищами, не очікуючи за# вершення в Україні воєнного стану. Адже громадянське суспільство також наділено правом та обов’язком висловлю# вати позицію щодо тем, які носять загаль# нонаціональний, регіональний, корпора# тивний характер, торкаються проблем на# ціональної безпеки. Особливо інноваційного підходу пот# ребують людинотворчі сфери освіти, куль# тури, науки. Їх розвиток залежить від бага# тьох складників, починаючи з дуже три# вожної демографічної ситуації, масової втікачки “мізків” і до бюджетної політики держави, областей, громад. Війна посили# ла гостроту питання. Навіть оптимальна науково#освітня політика не в змозі зупи# нити тенденцію скорочення вчителів, вик# ладачів, учених. За чверть століття (після прийняття Конституції) в Україні відбу# лось різке зменшення учнів І#ХІ класів – понад 3 млн, спричинивши природну втрату студентів, викладачів вишів. Ситуа# ція нині ускладнюється, адже в умовах вій# ни 5,8 мільйонів українських громадян ви# мушено покинули країну. А цей демогра# фічний удар не зупинити декларативними намірами та “реформами”, оскільки його причини знаходяться у площині здорової соціально#економічної політики, міжна# родної співпраці. Перспектива вимагає ак# тивної людиноцентричної політики, обе# рігаючи кожне життя українського грома# дянина, дорожачи талантами, вченими, освіченими фахівцями, митцями. Бо навіть розрекламовані й створювані стартапи та технокластери зможуть стати ефективним інструментом тоді, коли вони не “замість”, а “разом” із наукою опирати# муться на її потенціал. Так само “модним” менеджером не можна підмінити науко# вість, організацію наукової праці. Бо, пос# тавивши науку на “госпрозрахунок”, зро# бивши пріоритетом формальне “зароб# ляння” грошей, наукові інституції пере# творюються в комерційні установи. Не зовсім виправданою стала орієнтація на пріоритет прикладної науки з її “швид# ким” результатом, недооцінюючи (недо# фінансуючи) фундаментальну. Хоча, оче# видно, перша без другої не відбудеться. Війна з особливою силою окреслила проблему домінуючого чинника – високо# технологічного озброєння. Оскільки саме сучасна високоточна зброя здатна бути визначальним складником успіху в часи воєнного протистояння. Чим вища освіче# ність суспільства, ефективніша діяльність наукових, конструкторських установ, на# явність надійних джерел фінансування, тим більше шансів створювати сучасну зброю. Належна підтримка науки держа# вою та великим бізнесом має здійснювати#
ся не тільки щодо наукових сегментів, пра# цюючих на обороноздатність країни, але й суміжних напрямів та галузей, зокрема й гуманітарних. А тому не варто відроджува# ти післявоєнну Україну на пострадян# ських, позавчорашніх підходах. Осучас# нення державної наукової політики зумов# лене також нашими євроінтеграційними устремліннями, світовими стандартами ставлення до “розуму”. Отже, галузь “нау# ка” в державному бюджеті не може задо# вольнятися традиційно низькими показни# ками: 0,16% ВВП (2017 р.), 0,2% (2018 р.) чи 0,23#0,25% (в останні роки, напередодні повномасштабного вторгнення роzії). Ад# же західний світ, куди прагнемо, зорієнто# ваний на якісно інші пріоритети. Для прикладу, Японія витрачає на науку близь# ко 7% від ВВП, Швеція, Ізраїль – 4,5%. Неможливо мати успіх в світовій та регіо# нальній змагальності, коли на одного ук# раїнця друкуватимемо лише 0,3 книги (ра# зом з підручниками), а Європа – 10#15! Оскільки практика засвідчує, що “ненау# кові” країни знаходяться, зазвичай, у від# стаючій компанії “третього світу”. Водночас просте збільшення не гаран# тує успіху. Необхідна стратегія науково# технологічного прориву, значно посилив# ши статус університетської науки та ефек# тивність академічної, формуючи перспек# тивне державне замовлення для науки згідно інтересів національної безпеки, принципів сталого розвитку. Наукові інституції, насамперед акаде# мічні, мусять оцінюватися не за формаль# ними ознаками “скопусних” різнодруків, проплачених зубожілими науковцями, а за Ідеї, які затребувані суспільством, світом, галузевим чи корпоративним інтересом. Адже найбагатшою, прогресивною нацією є не лише та, що виробляє сучасні техно# логії, але передусім та, що творить креа# тивні ідеї. Зазвичай, такі держави створю# ють (відповідно запитам науки) й адекват# ні освітні системи. Одна із них, що поши# рена в світовій практиці, – освіта “4К”. Критичність, Креативність, Комунікацій# ність, Колективність (уміння працювати в команді). У цьому контексті Україна ще зберігає потенціал для інноваційного зросту. Адже війна показує високу функці# ональну здатність наших воїнів ефективно навчатись, швидко опановувати складні системи сучасної західної зброї. Збереження та розвиток українців та ідей, талантів, науково#дослідницьких, культурних установ, архівів, бібліотек, ре# зультатів досліджень та винаходів стає зло# боденною і нагальною проблемою. У пла# нах щодо відбудови України з допомогою світового співтовариства цей напрям має вважатися ключовим. Не слід забувати, що нинішня, ймовірно й наступні війни, но# ситимуть гібридний характер, адже відбу# ватимуться в різних формах і напрямах. Дуже виразним проявом (без метафор) ха# рактеру таких воєн, їх варварської всео# сяжності є, наприклад, розстріляний ра# шистами пам’ятник Тарасу Шевченку в се# лищі Бородянка, знищення Національно# го музею імені Григорія Сковороди на Хар# ківщині, історико#краєзнавчого музею в Іванкові з унікальними творами Марії
Приймаченко, Драматичного театру Ма# ріуполя, в якому загинули сотні жінок та дітей, грабіжництво новітньої Централь# ної аналітичної лабораторії в місті Чорно# биль, руйнування храмів та культурно#іс# торичних пам’яток. Нацистські вандали здичавілої московії вбивають усе живе, ду# ховне, людське. Навіть тоді, коли вже не відбуватиметься війна в її гарячій фазі, во# на продовжуватиметься ними (допоки не згинуть) в гуманітарній, духовній, інфор# маційній, науково#освітній сферах. І як завжди, їм потакуватимуть “наші” домо# рощені колаборанти, зрадники, дрібні по# літичні служки, різномасті “толочкознав# ці” від науки, проповідуючи глибинність “єдінородства”, частина журналістів#збо# ченців. Але на цей раз не вийде по їхньому, бо незабаром це сміття виметуть, дуже на# діємося, назавжди з українського подвір’я. Однак замало лише боротися проти зла московщини, необхідно скрізь і всюди, в усіх життєвих сферах, безперервно, гідно й переконливо утверджувати своє особисте, національне, державне “Я”. Слід настій# ливо посилювати присутність України в світовому геополітичному та культурному просторі. “М’яка сила”, культура, наука, мистецтво, освіта, спорт разом із високо# технологічною економікою мають стати кращими провідниками українського пос# тупу. Ба більше, героїзмом наших Воїнів доведені до світу ті високі критерії щодо цінностей, якими варто послуговуватися Людству та Українському народові заради безпеки, прогресу, свободи. Проте українська “впізнаваність” не є лише завданням зовнішньої затребуванос# ті, вона конче необхідна нам для внутріш# нього розвитку людини, суспільства й дер# жави. Щоби народжувати, виховувати відда# них Україні Воїнів, Провідників, Просвіт# ників, Духівників; щоби Народ прагнув “чути себе українцями”. Великими Укра# їнцями! Переможцями!
********** 18 травня. Україна – унікальна, незбагненна, благодатна. Чи не єдина в Європі та Світі, що має своєрідну мапу#вишиванку, на якій кожний край, земля наділені особливою розквітненою красою життя. Різнобарвність, близькість, суголосність і єдність. Соборність у візії, місії, почуттях. А над цією вишиваною українською землею витає духовний доробок Кониського#Лисенка “Молитва за Україну” під назвою “Боже, великий єдиний, нам Україну храни”. Пригадую, що саме в такі минулорічні дні в Краматорську до Дня вишиванки Та# раса Шевченка (пам’ятник) вбрали в укра# їнську сорочку, вишиту народним автен# тичним орнаментом. У таку колись одя# гався Поет. А нині там війна з лютим воро# гом… У цьому році талановита майстриня з Донеччини пані Тетяна Зез на День Виши# ванки буде демонструвати в Чернівцях чу# довий твір, сорочку#вишиванку Степана Бандери. Згадується і той далекий в історії трав# невий місяць 1916 року, коли відійшов у вічність Іван Франко. Тоді весняне повіт# ря, як і сьогодні, було наповнене порохом, тривогою, війною. 28 травня великого Ук# раїнця проводили в останню дорогу. Але такою є людська доля, що славний муж не зумів “настарати” для цього дня навіть святошної одежі. Виявилося, що в нього не залишилося жодної вишиванки, які за життя завжди носив і так любив. Хоча чи# мало відомих жінок України часто дарува# ли Поету за доброю традицією вишиті со# рочки. Олена Пчілка, Алчевська, Кобрин# ська, Кравченко, Бохенська… У будні та свята він зазвичай одягав вишиванку. При# чому разом із європейським костюмом, сформувавши своєрідний образ україн# ського інтелігента.
Суспільство · “Здорова Нація не народжується сама по собі, вона виховується в борні та праці”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Однак за іронією долі Іван Франко, який любив вишиванки, виховавши в цій традиції своїх дітей і родину, був похова# ний у чужій сорочці (чоловіка Герміни Шухевичевої), в яку вдягнули його студен# ти. Цей нібито й побутовий епізод лише підкреслює контрасти життя – від звичай# ного людського нестатку (немає в чому по# ховати) і до сакрального благоговіння Франка, його родини перед цим націо# нальним символом. Очевидно, щоби краще зрозуміти зна# чимість для українців цінності національ# ної вишиванки, то треба краще знати та вміти читати життя Франка, відчути це особливе ставлення блискучого європей# ського інтелектуала до двох визначальних народних цінностей – української Мови та української Вишиванки. У них був закла# дений глибокий культурно#історичний, генетичний код Народу. Прагнення “Чути себе українцями” стало для Франкової ро# дини не формальним правилом, а щиро# сердною поведінковою нормою. Син Та# рас, згадують, “купував виключно в укра# їнських крамницях, говорив всюди по#ук# раїнському, приятелював виключно з ук# раїнцями, належав до українських органі# зацій”. Дух та образ вишиванки проникав в усі життєві пори творчості Івана Франка, його сім’ї, громадсько#політичної роботи. Вона розбурхувала в ньому щемливе по# чуття святості отчого дому, пошани до Батька й Матері, свого Роду, Народу, Укра# їни. Узори вишиваної сорочки на якомусь підсвідомому, ірраціональному рівні сприйняття світу закладали міцний, чут# ливий підмурівок для виховання родин# ності, шляхетності, патріотичності. І нині, через покоління, вишиванка олюднює Людину естетично, етично, історично, уможливлює відчуття перегуків Часу, По# колінь, Традицій, Вірності, Відповідаль# ності за “все живе”. Українське! Безперечно, кожен із нас по#різному сприймає цей національний образ, сим# вол, який, упевнений, має бути в пошано# ваному ряду наших народних і державних святинь – Прапор, Гімн, Герб, Українська Мова, Українська Церква, Українська Піс# ня, Українська Вишиванка. За її художньою красою, святковою традиційністю міститься глибокий, непіз# наний, нескінченний світ. У ній закладені національна Ідентичність, Національна пам’ять, Історична Правда, стрижневі принципи історизму та культуровідповід# ності, завдяки яким твориться Нація. Вишиванка, яку так ненавидять крем# лівські ординці та доморощені зрадники й колаборанти, також в борні. На мілітарно# му, духовному, гуманітарному фронтах. Ад# же впродовж кількох століть від нас кра# дуть, цуплять силою національну історію, культуру, традицію, державність. Москов# щина всує згадує про Київську Русь, Воло# димира чи Ярослава Мудрого, не перестаю# чи грабувати та відбирати все українське – від історії до церкви, мистецтва, культурної традиції, яка для них завжди була чужою. Українська вишиванка нагадує цим зайдам, що перша школа вишивки в Київ# ській Державі була створена ще в ХІ сто# літті, заснувала її сестра Володимира Мо# номаха – Анна; що мати визначного геть# мана Івана Мазепи – черниця Києво#Пе# черської Лаври Марія#Магдалина Мазепи# на – була прекрасною вишивальницею. Традиції людей, які населяють нинішні ук# раїнські степи, оздоблювати свій одяг ви# шивкою, описував ще Геродот. Роль та місія вишиванки вписується в контент провідної світоглядної думки ви# датних національних будителів Україн# ської Нації, зокрема й у концепцію троїс# того пізнання світу Григорія Сковороди. Справді, у Вишиванці ми пізнаємо себе: 1) як сини й доньки свого батьківського роду, родини, малої батьківщини; 2) як частин# ка великого українського Народу; 3) як Людина, що вплетена у вінок соборності, всеукраїнськості, загальнолюдськості. Вишиванка є нашою духовною, інте# лектуальною зброєю. Там наша Історія, Правда, Краса і Сила! Унікальний код бут# тя Народу. Нехай сьогодні й навічно вона слугує нам святим Оберегом. Для Захисту й Перемоги над клятим московитом! Укра# їнці, що на материзні, що розійшлися в світах, будьмо РАЗОМ! У ВИШИВАНЦІ! Чинімо так, як закликає нас щирим словом українська поетеса: “Одягни вишиванку і нею пишайся, Українець же ти, краю рідного син! Бути гідним народу свого намагайся, Одягни вишиванку і йди до вершин!”
********** 20 травня. Щойно завершилась всеукраїнська просвітянська конференція: “Тарас Шевченко в нашому сьогоденні”, присвячена Дню перепоховання великого національного будителя українського Духу. У такі дні, коли особливо гостро й чутливо сприймається Шевченкове Слово, годиться, щоби звучало воно високим штилем. Однак не завжди вдається. Війна поспіхом “перекладає” Високе Слово на сувору й прозаїчну реальність. Хоча Шевченко з нами скрізь, в усьому. У наших розмислах, запитаннях, прагненнях. А ще в діях та чині обов’язку. Безперечно, нині найбільш близькими до Його істини є українські Воїни. Бо саме вони в умовах ординської навали чесно, без славослів’я відповіли на зболений запит Поета – “Чиї сини? Яких батьків?”. Жертовна, щира і безстрашна ця відповідь. Ми – Українці! Не малороси, не “єдинородці”, а горді сини свого Роду й Народу. Котрі знають “ким? За що закуті?” були їхні батьки та прадіди. Вони вже ніколи не захотять бути вкотре уярмленими, для них Свобода стала найвищою цінністю і візією життя Вільного Народу. Вірні Шевченковому заклику “кайдани розкуйте”, вони мечем віри гідно зустріли московських зайд, що ввірвалися в український дім, на українську землю з “новими#старими” кайданами. Ціною власного життя, кров’ю, горем своїх матерів і батьків, непоправними українськими втратами і славними звитягами переконали Світ, мужньо доводячи, що “Не вмирає душа наша, Не вмирає воля”. Водночас Шевченко не тільки об’єднав Народ в борні проти супостата, але він ще й “проявив” його та суспільство, правдиво розділивши його на тих, а “хто ми?” і на тих “ніщо ми?” Оце мізерне “ніщо”, яке “неправді поклонилось!..”, миттєво пере# родилось (хоча таким і було) на колабо# рантів, зрадників, хапуг, котрі стали прав# дою торгувати (бо окремі крадуть навіть гуманітарну допомогу). Такі наввипередки пішли служити москалям, запопадливо до# водячи, що вміють “добре ходити в ярмі, Ще лучше, як батьки ходили”. Слава Богу, що їх значно менше. Війна відригнула цю нечисть. Надіюсь, що навічно. Але вона щоразу нагадуватиме нам, що це зло, ці виразки та метастази в дияволь# ських образах царьових#колісниченків# медведчуків не з’явились нізвідки. Адже мали свій поживний ґрунт в Україні. Рока# ми подібних сатанистів не тільки не чіпа# ли, їх терпіли, а ще більше – на різних не# чистоплотних ток#шоу, олігархічних теле# каналах, з найвищих державних трибун їм чомусь (?!) надавали право промивати ук# раїнцям мізки та душі на догоду кремлів# ським сатрапам. Бо це вони та їхні попліч# ники стверджували, що Шевченка “заба# гато”, він “заскладний”, “не модерний”, з ним і в Європу незручно “ходити”. А тому його всіляко оптимізовували, обрізували, розвантажували виховний процес, освітні програми, підручники, вивільняючи від нього соціокультурний, інформаційний простір, який ставав помалу безшевченко# вим. Куди не глянь, то все виринали митці, художники й купці, які продавали Шев# ченкову правду. Але найгірше, коли таки# ми ставали владці. Пам’ятаймо, як ще не# давно в судах навіть відкривалися кримі# нальні справи на Шевченка та його Слово. Яка ж знайома, аж до мізинця, ця калігра# фія, коли нині кремлівська орда також зух# вало, цинічно намагається “судити” укра# їнських Воїнів, воїнів “Азову” за “на# цизм”, вигаданий та інспірований тим же московським фашизмом. Тоді у “справі” з Шевченком суспільство спало та ковтало цей сором, а владоможці, котрі мали б ре# агувати, мовчали, потурали та “мовчки чу# хали лоби”. Очевидно, що ця заготовка, які всі інші, були “сдєлані в крємлє”, а вірно# піддані малороси, звироднілі українофоби та внутрішня кацапня лише впроваджува# ла їх на практиці. Безкарно, безхмарно, зухвало. Ба більше, ця корозія роз’їдала й частину нашої доморощеної інтелігенції, не тільки допотопних толочкознавців – глашатаїв “єдінородства”, але й “нормаль# них” (на вигляд). Бо саме вони також по# чали підспівувати, а хто й гугнявити, що в Європу краще “йти” без Коліївщини, Гай# дамаччини, без національних історичних Героїв, а якщо й з Шевченком, то “приче# саним”, “напомадженим”, “прилизаним”. Тобто ні з чим і ні з ким. Без його енергії, правди та віри в нездоланність і перемогу України над чужинцями й чужизною. Пе# реконуючи, що так буде “комфортніше”, “цивілізованіше”. Отак і “роздягали” Шевченка, таким було їхнє ставлення до його слова, так відповідали на шевченкове протестне запитання – “що ми?”. Насправді, ці блудливі “сини сердешної України” з усієї сили, як запопадливі служ# ки, так і перлись роззброїти український Дух, догоджаючи московитам навіть тоді, коли їх вже не просять. 1. Гіркі уроки шевченкознавства. Ни# нішня війна змушує, зобов’язує не лише їх знати, пам’ятати, але й “вчитись так, як треба”. Адже здорова Нація не народжу# ється сама по собі, вона виховується в бор# ні та праці. Передусім на її духовний, мо# рально#етичний стан впливає, насампе# ред, соціокультурне середовище з його складниками освітніх, інформаційних, по# літичних, церковних, соціальних інститу# цій, сім’ї; з його світоглядною ідеологією. І будь#яка гнилизна в суспільному, культур# ному, політичному середовищах одразу ж породжує збоченців. 2. Сьогодні йде запекла війна на всіх фронтах. На гуманітарному, духовному ми зобов’язані викинути, вичавити всю “ро# zійськість”, “руzьмірство”, а разом з ним і всіх навіжених, відкритих та закритих пла# кальників за вєлікой культурой, за магучім язіком, за фарисейською гундяєвською церквою московитів. 3. Прикро, що до цього часу на акаде# мічному рівні та в міністерських відомс# твах не вироблено стрижневих програмних напрямів подолання цього зла. Не обґрун# товано (методологічно, ідеологічно, полі# тично), виходячи з інтересів національної безпеки і розвитку Української Нації, а чим Україна збирається компенсувати, за# мінити чорну цю діру “руськаго міра”. Не одними ж стихійними побажаннями на кшталт хто що хоче, хто що може, чи роз# пливчатими, мов медуза, виховними годи# нами та іншою навчальною “гульнею”. 4. Бо, йдучи в Європу, необхідно доко# рінно змінювати хибну усталену практику вивчення іноземних мов, значно вдоско# наливши освіту всіх рівнів – від дошкілля до університетів. Російську варто не прос# то заборонити, а замість неї ефективно вивчати іноземні мови та культури. Але го# ловне – замінювати україновбивчу руzьку культуру та язік на українську державну мову та літературу, національну культуру, щоби сказане Байденом два місяці тому у Варшаві: “Україна надихнула весь світ. Ми живемо в епоху україноцентризму”, ставало реальністю в науці, освіті, культурі, інфор# маційному просторі. “Не дуріте людей”, звертаюсь Шевчен# ковим Словом до стурбованих любітєлєй “руzкой класікі”, вчіться в Шевченка та Гердера і не слухайте рабіновича. Нехай молодь сміливо йде та пізнає вершинність світової культури, яку нас, українців, зас# тавляли століттями сприймати через фаль# шиві “петер#московські” окуляри. 5. Нехай утверджується громадянська позиція, просвітянська пропозиція, що все московитське необхідно замінити народ# ним, духовним, націєукраїнотворчим яви# щем – ШЕВЧЕНКОЗНАВСТВОМ! Його ніколи не буде забагато. Ні в Словах, ні в Ді# лах. Будуймо, творімо Шевченкову Україну! З нею наша Перемога!
Суспільство · “Здорова Нація не народжується сама по собі, вона виховується в борні та праці”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Наталя ГУМНИЦЬКА, м. Львів
Жорстока війна у XXI ст. без правил, що триває на території України, потрясла весь світ. Але не агресора, який напав на нашу мирну країну лише тому, що йому не до вподоби обраний нами шлях демократії і свободи. Хвалена російська загадкова ду# ша, культура, месійність розбилися вщент о 4#й годині ранку 24 лютого 2022 року, ко# ли неофашистська Російська Федерація ві# роломно напала на нашу землю. Про що це говорить? Яка причина? Як можна поясни# ти це безумство? І чому багатомільйонний російський народ мириться з таким рішен# ням свого президента? Невже у цьому по# лягають цінності “великого русского наро# да” з його “могучим русским языком”? Думаю, що причина справді в ціннос# тях, у ментальності, сформованій багато# літнім імперським пануванням над поне# воленими народами. Якщо інші народи впевнено крок за кроком опановували ци# вілізаційний шлях з його духовними цін# ностями і високими сенсами, то імперська Росія залишилася у дрімучому ментально# му просторі середньовіччя попри позірний зовнішній блиск і претензію на високу культуру. Країна досі перебуває у феодаль# ному рабстві. А раб не може бути вільним і творити нові сенси. Україна попри роки своєї бездержав# ності, складних історичних випробувань, Голодомору, Репресій, Депортацій довела, що вона є гідною спадкоємицею Княжої Русі, на чолі із престольним Києвом і ду# ховним центром – храмом Софії Київ# ської. Український народ з пісенною укра# їнською мовою дав світові багато прекрас# них духовно культурних постатей, серед яких самобутній філософ Григорій Сково# рода, трьохсотліття якого цього року від# значатиме увесь світ, з його знаменитими постулатами “пізнай себе”, “сродної пра# ці” чи філософії серця, Тарас Шевченко з його “Раз добром нагріте серце вік не охо# лоне”, мислитель Іван Франко з його “дух, що тіло рве до бою” і “Мойсеєм”, чи Леся Українка з її геніальною драматургією і Мавчиним “своїм життям до себе дорівня# тись” з неперевершеного світового шедев# ру — драми#феєрії “Лісова пісня”. Не мож# на оминути і таких духовних велетів, як Андрей Шептицький, Йосиф Сліпий, Ва# силь Липківський. Перелік такого масшта# бу духовних і мистецьких постатей можна продовжувати і продовжувати. Саме на їх# ній духовній спадщині виростав з рабства український народ. Ми мали і маємо добрих Вчителів. Ми завжди духовно і ментально були Євро# пою, а сьогодні відновивши Незалежність ми твердо маємо намір повернутися у її ло# но. А РФ ніяк нас не хоче відпустити, бо саме ми єднаємо і її з Європою. Без нас во# на втрачає статус європейської держави. Даний цивілізаційний розлам і є справ# жньою причиною цієї страшної безпощад# ної війни, яка є справжнім геноцидом ук# раїнської нації у XXI ст. у центрі Європи! А погрози підірвати наші ядерні станції і за# сипати радіаційним попелом усю Європу, держави Чорноморського басейну, саму Росію та її сателіта Білорусію остаточно ут# вердили РФ як країну#терориста, що по# грожує ядерною кнопкою усьому світові. Але Україна не злякалась! Вона зробила виклик цьому психопату#терористу і муж# ньо чинить опір, на жаль, несучи втрати своїх найкращих синів і дочок, а також мир# ного населення і нічим не винних дітей. Ук# раїна переживає справжній Армагедон. Са# ме Україна зі своїм героїчним народом є ду# ховним форпостом усього цивілізаційного світу. форпостом, який боронить духовну сутність, духовні цінності, на противагу ма# теріальним цінностям, які заволоділи біль# шою частиною світу. Ера золотого тільця панує у дуалістичному світі людини сьогод# ні. Україна взяла на себе Місію відстояти найцінніше для людини – волю, яка є га# рантом духовності, творчості, цивілізацій# ного поступу, гармонії, а, значить, краси. Дорога Європо, дорогі народи світу, які розділяють духовні цінності, підставте Укра# їні у цей відповідальний час своє плече. Ад# же ми з вами в одному цивілізаційному чов# ні та маємо його захистити разом! До пере# моги Світла над темрявою разом у нашому спільному “цивілізаційному човні” для по# рятунку нашої прекрасної планети Земля!
«Просвіта» сьогодні · с. 4сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
“Шевченко – це магнітне національне поле, яке зміц$ нило українську єдність, наділило її національною іден$ тичністю і сформувало програму національного буття”.
«Просвіта» сьогодні · с. 4сторінка оригіналу ↗ Петро ЧЕРНЕГА
Українська нація, – писав француз Проспер Меріме, – перша в Європі під проводом Богдана Хмельницького “ви# найшла боротьбу національностей за свою державу, а не за королівські династії”. Ця жорстока боротьба за волю з Московією триває і понині. Шевченко найяскравіше виразив своїм життям і творчістю непереборне прагнен# ня до свободи й відродження держави ук# раїнського народу, кращі риси його вдачі, характеру. Його поезія – це потужній засіб перетворення аморфної етнічної маси, що завдяки гнобленню москалями втрачала розуміння й усвідомлення своєї ідентич# ності, на свідому європейську націю: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. “Досить було одного Тараса Шевченка, писав Остап Вишня, щоб урятувати цілий народ” впродовж століть. Творчість поета стала втіленням духовної культури нації, її душею, національною ідеєю. Він першим усвідомив і розкрив смертельну загрозу для України з боку Московії після угоди, укла# деної Б. Хмельницьким 1654 року: “І моги# ли мої милі москаль розриває. Нехай риє, розкопує, не своє шукає!”. Москаль не по# ділився добром і лихом з козаком, а “зане# пастив вбогу, сироту Україну!”. Вболіваючи за свій знедолений народ, наш геній попереджає нас, що від москалів – нащадків угро#фінських племен (андро# фагів), за оцінкою батька історії Геродота, “добра не жди, не жди сподіваної волі”: “Погибнешь, згинешь Україно, Не стане зна# ку на землі. А ти пишалася колись В добрі і розкоші! Вкраїно!”. Не прислухалися гетьмани, козацька старшина, ні Грушевський з Винниченком у 1917#1921 рр., ні Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Віктор Янукович, Петро Порошен# ко. Одумався і схаменувся нинішній Пре# зидент та його “слуги народу”, проте лише після того, як через два дні москалі намага# лися взяти в облогу Київ. Наш Пророк усвідомлював, що держава побудована звірством, “в якій від молдова# нина до фіна на всіх язиках все мовчить”, тримається на насильстві, грабіжництві і брехні. Московські царі і так звані велико# роси впродовж століть грабували, знищу# вали і асимілювали поневолені народи,
особливо український. Коли один із голов# них ідеологів загарбницької політики ца# ризму О. Пушкін писав “Покорись, Кав# каз. Сдайся на милость России”. То Шев# ченко прославляв боротьбу народів Кавка# зу. “І вам слава, сині гори, Кригою окуті. І вам лицарі великі, Богом не забуті. Борітеся – поборете, Вам бог помагає. За вас правда, за вас слава і воля святая!”. Як гімн виз# вольної боротьби проти “катів, які знуща# ються над нами”, сьогодні звучать слова із поеми “Кавказ”, які надихають українців на боротьбу з ворогом: “Не вмирає душа на# ша, не вмирає воля, І не ситий не виоре на дні моря поле. Не скує душі живої, і слова живо# го, Не понесе слави Бога, Великого Бога”. Шевченко і сьогодні тримає над нами небеса, де літає хижий чорний російський орел. Збувається і його пророцтво про те, “що лукаві люди свої і чужі приспали” на# ше прагнення, активну боротьбу за волю, рішучість і безкомпромісність у відрод# женні держави, бо “Де нема святої волі – не буде там добра ніколи!”. Життя і твор# чість одного із найбільших у світі співців свободи і волі, апостола правди, захисника всіх пригноблених і знедолених людей і народів, дарували йому пророче безсмертя. Набатом звучать для нас його пророчі сло# ва із Заповіту: “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте, І вражою злою кров’ю волю окропіте”. Так і лише так, а не прагненням авто# номії, соціалістичної федерації чи спів# дружності з Московією, можна здобути во# лю. 25 грудня 1859 року в Петербурзі у тво# рі “Осії. Глава XIV” Шевченко ставить пе# ред українським народом проблему, яка актуальна і сьогодні: “За що тебе господь кара, Карає тяжко?”. Відповідь нашого Пророка актуальна і єдино правильна. За зради твої поводирів від Богдана, козаць# кої старшини, “за гріховну їх утробу”, ма# лоросійство лідерів української інтеліген# ції, громадських і політичних рухів. Устами поета Бог попереджає Україну “Сини твої тебе уб’ють, Оперені, а злозачаті, Во чреві згинуть пропадуть, Мов недолежані курча# та”. Україна дійсно “втомилася гріхи си# новні несучи”, наслідком є і війна 2014# 2022 рр. Саме Шевченко, його творчість дали підстави діячам культури зробити висновки, що москалі – це “сатанинський народ, виродки людські, душегуби і злодії,
звичайна відбудова, відновлення, транс# формація, модернізація чи перезаванта# ження України після війни цю ситуацію не змінить, бо відтворить те, що ми мали до війни, а значить, тільки відтермінує її руй# нування в майбутньому. Потрібно провес# ти перезаснування України, як держави, а модернізовувати державу відповідно до во# єнних умов треба негайно. Альтернатива цьому – поразка у довгій війні, геноцид та зникнення України і українців. Москови# ти своїх намірів знищити нас не прихову# ють. А після війни державу потрібно пере# засновувати, щоб вона, маючи нові якості, могла вистояти в поствоєнному протисто# янні з Московією (війна є найгострішою частиною довготривалого конфлікту і за# вершення бойових дій не означає, що кон# флікт завершився, а забезпечити довготри# вале стримування Московії може тільки добре озброєна Україна, здатна розгроми# ти її чи завдати серйозної шкоди) і конку# рентоспроможною серед інших держав у світі, що зміниться. Для цього повинні мати не лише мо# дель майбутньої України, вільну від сьо# годнішніх вад, тобто якісно відмінну від сьогоднішньої України (політичну, адмі# ністративну, судову, безпекову, економіч# ну, соціальну системи; зміну суспільних відносин, щоб уможливити реалізацію цієї моделі, зміну відносин між державою і гро# мадянином, зрештою нове розуміння гро# мадянства), а й маємо правильно розуміти і сучасну ситуацію в Україні, світі, проце# сів, які в них відбуваються, і внутрішніх та зовнішніх факторів впливу на процеси, на# ших можливостей впливати на ці фактори. Вироблення моделі майбутнього Украї# ни потрібно проводити публічно, щоб за# безпечити мобілізацію народу на її реаліза# цію. Тому не можна віддавати цю роботу на відкуп якійсь групі людей чи уряду. Майбутня Україна має будуватися на не народ, а історичне прокляття людства”. Навіть сьогодні російський політолог Д. Шушарін стверджує, що “московські нацисти найтупіші, найзліші українофоби. Загарбництво – їх ідентичність”. Шевченко як Поводир, Совість, Честь нації попереджає нас, що не Московія, су# часні її царі, бог є нашою надією, а що “ли# ше правда оживе” і заклик до боротьби за волю і свою державу, “меж людьми криком пронесе, і люд окрадений спасе, од ласки царської”. Проте, нашій владі за 30 років не вдалося, та вона й не занадто прагнула, окрім Віктора Ющенка, донести цю прав# ду до народу, те, що за неї потрібно бороти# ся, а не наживати багатства на торгівлі га# зом і нафтою, та інших злочинних опера# ціях з Московією. Нинішня влада після перемоги над во# рогом має завершити процес очищення суспільства від наслідків москвофільства, об’єктивну люстрацію державних органів, декомунізацію, дерусифікацію суспільно# політичного життя народу. Творчий спадок нашого генія, найвидатнішого творця у світі, геніального поета, за визнанням між# народної спільноти, якому поставлено по# над 143 пам’ятники у Світі, та прізвище якого займає перше місце в інформаційній мережі Світу серед діячів культури, нади# хає нас на формування і розвиток сучасної європейської держави. Натомість, до сих пір влада не позбавилася наслідків впливу ідеології “русского мира”. Ідеолог російського імперіалізму Пуш# кін займає друге місце, після Шевченка, за числом пам’ятників, назв вулиць і парків в Україні, зокрема в Києві. Влада не створи# ла культурний міжнародний центр – “Інс# титут Тараса Шевченка”, як це зробили народи Франції, Іспанії, Німеччини та Ве# ликобританії. Необхідно наповнити твор# чістю Шевченка навчальний процес в зак# ладах освіти, прибрати з навчальних пла# нів і освітніх програм творчість ідеологів російського імперіалізму і фашизму – Дос# тоєвського, Пушкіна, Лєрмонтова, Тол# стого, Тютчева та інших. Виконання владою й інститутами сус# пільства цих завдань сприятиме не лише єднанню народу, зміцненню ідентичності українців, а й перемозі над кровавим воро# гом – супостатом Московією, та своїми нікчемними земляками – запроданцями.
засадах духовної, політичної та економіч# ної свободи, забезпечуючи баланс інтере# сів особи, суспільства та держави. Мета геополітичної стратегії – реаліза# ція власного етико#гуманістичного ідеалу та формування інноваційної моделі роз# витку українського суспільства для утвер# дження України як системоутворюючого елемента універсальної світової духовної цивілізації, що парадоксально поєднує в собі здобутки західної та східної цивіліза# цій. Реалізація українського цивілізацій# ного проєкту повинна передбачати вико# ристання стратегії випереджувального розвитку. У пошуках місця України в завтраш# ньому світі необхідно поєднати вітчизняну наукову теорію та національний міф з ме# тою формування власного духовного, культурного, етичного просторів і побудо# ви особливої системи світогляду та світос# прийняття, яка здатна сформувати, як для світового українства, так і для людства за# галом нову (екстериторіальну) ідеологію, що складається із сукупності відповідних символів, звичаїв, правил життя і поведін# ки людей. Україну тоді можна уявити як синтезований духовний простір з відповід# ним набором характеристик, який має свої межі, що можуть і не збігатися з її держав# ними, політичними межами. Відтак, поєд# навши етноісторичні стереотипи, ідеоло# гічні конструкти і моральні настанови, ук# раїнську національну ідею можна предста# вити як проєкт та стратегію формування феномену українськості, як певної ексте# риторіальної надкультури із власною сис# темою артефактів і символів, здатних тво# рити “світову ідеологію”. І тут Тарас Шевченко, з його розумін# ням гідності, волі, любові, правди і готов# ністю за них заплатити найвищу ціну, по# переду нас долає кордони і об’єднує наро# ди. Ідімо за ним!
«Просвіта» сьогодні · с. 4сторінка оригіналу ↗ Світлана ФЕЩЕНКО
20 травня 2022 року з нагоди дня пе# репоховання Тараса Шевченка відбулася онлайн конференція “Тарас Шевченко в нашому сьогоденні”, організована Все# українським товариством “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Учасники заходу обговорили акту# альні питання, зокрема реалії та наслід# ки війни в Україні, роль Тараса Шевчен# ка як символу незламності духу україн# ського народу. Модератором заходу був Павло Мовчан – український громадський діяч, політик, лавреат Національної премії ім. Т. Шевченка, Заслужений діяч мис# тецтв України, голова ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка, шеф#редактор тиж# невика “Слово Просвіти”. У своїх доповідях відомі українські діячі зосередили увагу на актуальних питаннях сучасного стану культури, ос# віти, історії. Виступили: Георгій Філіпчук, доктор педагогічних наук, професор, дійсний член НАПН України, почесний доктор Інституту педагогічної освіти і освіти до# рослих імені Івана Зязюна НАПН Украї# ни; Петро Чернега, доктор історичних на# ук, професор НПУ імені М. П. Драгома# нова; Василь Куйбіда, відомий україн# ський політик, громадський діяч, науко# вець; Степан Волковецький, державний та громадсько#політичний діяч, дипломат, голова Івано#Франківського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка; Кирило Стеценко, український скрипаль, композитор, культуролог, педагог, гро# мадський діяч, народний артист України, голова Київського міського об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка; Василь Глаголюк, культурно#просвітній діяч, голова Коло# мийського міськрайонного товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка; Святослав Васильчук, відомий громадський діяч, голова Житомирського обласного об’єднання “Просвіта” імені Тараса Шевченка; Дмитро Ломачук, український кінорежисер, голова правління Об’єд# нання кінематографістів “КІНОЛО# ГОС”, доктор культурології, лавреат На# родної премії ім. Т. Шевченка, заслуже# ний працівник культури України; Ігор Якубовський, український композитор, музикант і виконавець. У своєму вступному слові Павло Мовчан, зокрема, зазначив, що Шев# ченко – це фокус національного бачен# ня, оптика, через яку заломлюється на# ша національна свідомість. Це магнітне національне поле, яке зміцнило україн# ську єдність, наділило її національною ідентичністю і сформувало програму на# ціонального буття. Шевченко, за відо# мим висловом І. Я. Франка, “потужні# ший за армії”. Але, на превеликий жаль, це усвідомлення не присутнє в політич# ному житті українців у сьогоденні. І ця тенденція була започаткована не сьогод# ні. Україна без Шевченка? Це абсурд, недалекоглядність, політична сліпота. А сьогодні, в час найвизначальніших ви# пробувань, коли слово Шевченка дорів# нюється до кулі, ми маємо слоган про “рускій корабль” замість настанови Шевченкової “Борітеся – поборете!”, яку свого часу нагадував нам президент США Клінтон. Тут кожне слово важливе, бо воно продиктоване нам з неба, ретрансльова# не нашим Пророком. Бо за що, як не за волю, правду, славу б’ються наші вої# ни?! Принагідно треба згадати програму, яку заповів нам Тарас Григорович Шев# ченко: “І вражою злою кров’ю волю ок# ропіте!”
«Просвіта» сьогодні · с. 4сторінка оригіналу ↗ Василь КУЙБІДА
…Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять… – писав Тарас Шевченко 175 років тому, немов описуючи події в Україні останньо# го року. Влада нас запевняла, що війни не буде, у травні шашлики смажитимемо, а якщо і буде, то шапками москалів закидаємо. Ар# мію не фінансували, а робили дороги, щоб, як виявилося, москалі за один день добралися до Запоріжжя. І тільки завдяки звичайним українцям# воїнам зараз несе з України ...У синєє море Кров ворожу... …І вражою злою кров’ю ми кропимо во3 лю, наближаючи той день, коли ...І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі. Та утвердиться В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля. Якою ж має бути наша воля і наша ха# та, щоб там була наша правда? І що є сьо# годні нашою правдою? Війна фактично поставила з конечною необхідністю питання проведення глибо# ких якісних змін у державі. Розуміємо, що при збереженні домінуючих практик, які зробили нас слабкими, побудувати сильну державу не можливо, а слабка держава не здатна захистити ні себе, ні суспільство, а відтак вони приречені на зникнення. Тому
«Просвіта» сьогодні “Борітеся – поборете!”. Нам випала ця місія”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
рядках, було бачення Шевченком майбут# нього України: “Встане Україна, І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помо# ляться на волі Невольничі діти” (“Стоїть в селі Суботові…”); “І повіє огонь новий з Хо# лодного Яру” (що й сталося на початку 1920#х!!!) – (“Холодний Яр”); “І на оновле# ній землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі” (“І Архімед, і Галілей…”). У великому й світло# му майбутньому своєї Батьківщини Тарас Григорович не сумнівався, а на наших очах у суворий воєнний час збуваються його пророцтва й виконуються заповіти. Дар пророцтва є однією зі знакових особливостей генія Шевченка, що виріз# няв його з#поміж інших європейських просвітителів ХVIII#XIX ст. Іншою зна# менною рисою Тарасової особистості й творчості була його щира віра в Бога. Релі# гійність Шевченка різко виділяла його се# ред сучасників#волелюбців та інтелектуа# лів різних країн. Адже за доби, в яку йому випало жити, релігія вважалася “прогре# сивними” діячами від Маркса до Черни# шевського атрибутом реакції й пережит# ком минулого. Поезія Тараса Шевченка явила живе, не офіційно#церковне, хрис# тиянство, що виразно пронизує весь “Кобзар” – від першого твору до остан# нього: “Така її доля… О Боже мій милий! За що ж ти караєш ЇЇ, молоду?” (“Причин# на”); “За кого ж Ти розіп’явся, Христе, Си#
не Божий?” (“Кавказ”); “Молітесь Богові одному, Молітесь правді на землі…” (“Нео# фіти”); “Помолимось Богу, Та й рушимо ти# хесенько В далеку дорогу…” (“Чи не поки# нуть нам, небого…”). Вірою в Бога на# скрізь просякнуті і його прозові твори, зокрема “Журнал”, численні записи в яко# му є тому підтвердженням. Шевченко як віруюча людина фактич# но став фундатором нового напрямку у визвольному русі європейських народів – попри переважне поширення в револю# ційному середовищі якщо не атеїзму, то, принаймні, скептичного ставлення до ре# лігії, Великий Кобзар чи не першим ціл# ком органічно поєднав соціальну револю# ційність із національним консерватизмом і християнством як його духовною осно# вою. А хіба сьогодні Церква – ПЦУ, УГКЦ – не стоїть у перших лавах боротьби за свободу й незалежність України? Цілком природно, що багато священників є капе# ланами й духівниками наших воїнів, які наближають переможний мир. Ще одним наріжним каменем Шевчен# кової творчості та ідеології є націоналізм, який зближує Тараса з видатними пред# ставниками сучасного йому слов’янства – Міцкевичем, Шафариком, але контрастує з багатьма західноєвропейськими діячами, що потрапили під вплив інтернаціонально# го марксизму. І яка ж доля марксизму, реві# зованого Леніним, Сталіним і К° на бать#
ківщині рашизму? Шлях у новітнє рабство й кріпацтво. Воістину, благі наміри ведуть до пекла… Натомість, саме ідея нації, сти# хійно висунута Шевченком і згодом науко# во сформульована Франком, Міхновським та іншими мислителями, й сьогодні нади# хає на відсіч кремлівському окупантові! Усе сказане свідчить про незамінність Тараса Шевченка сьогодні, хоч уже 161 рік минув від часу перепоховання його, згідно із безсмертним заповітом, на Чернечій го# рі. У Шевченковому слові – дороговказ до творення майбутньої вільної України, яку нація вже будує, попри воєнні полум’я й вибухи, й ще завзятіше будуватиме після Перемоги. Неможливо збудувати справді незалежну державу на ліберальних ціннос# тях – приклад багатьох європейських кра# їн, що виявили анемічність у справі зупи# нення новітнього путлера, це яскраво під# тверджує. Продуктивними для держави й народу є засади національні, яких сьогодні дотримуються Польща, Туреччина, Ізраїль та інші країни, що успішно стають регіо# нальними лідерами, й де нині у великій пошані Пілсудський, Ататюрк, Бен#Гуріон – творці сучасних національних держав. Тож і ми завжди пам’ятаймо Шевченка й шукаймо в його творах, його заповіті від# повіді на доленосні питання. І будьмо вдячні Тарасові, який просив: “…В сім’ї вольній, новій Не забудьте пом’янути Не3 злим, тихим словом”.
шафу з Бородянки з керамічним півни# ком на поличці тепер знає весь світ. Сим# волічно. І кицю з очима, які пропікають наскрізь душу, – її врятували волонтери, тваринка близько двох місяців пробула на сьомому поверсі зруйнованого після ра# шистських бомбардувань будинку. І ви# жила. Символічно. Ми в усі часи повторювали, щоразу знаходячи потрібні акценти, що для нас творчість Тараса Шевченка звучить акту# ально. Сьогодні вона актуальна як ніколи. Ми вже ніколи не читатимемо свого Про# рока поверхово, замовчуючи те, що кри# чить до нас в його рядках і поміж рядків – аби не образити “старшого брата”. Не брат і тим паче – не старший. Лідія Міщенко, бібліотекарка із села Студеники на Київщині, написала вірш про розстріляне погруддя Кобзаря, де є рядки: Та хто такі ви, щоб убить Тараса? Він на своїй землі, корінням вріс. Ви – зайди, безголова, ница маса, Народ, що горе у мій край приніс. Тарас – Пророк. Він знав про вас напевно, Що ви тупі, безжалісні кати. Заповідав нащадкам дуже ревно Від вас свою Вкраїну берегти… Ми сьогодні сповна виконуємо “Запо# віт” нашого Шевченка. 161 рік тому забра# ли тіло Пророка зі Смоленського кладови# ща у Санкт#Петербурзі й перепоховали на Чернечій (тепер Тарасовій) горі – як він хотів, на Вкраїні милій, де видно Дніпро і чути, як реве ревучий. А нині, 2022 року, стали на захист рідної України від спокон# вічного лютого ворога, агресора, ненасит# ного загарбника і вбивці – з його підтрим# кою: “Борітеся – поборете!”. Нам випала ця місія.
«Просвіта» сьогодні “Борітеся – поборете!”. Нам випала ця місія”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Юрій КИСЕЛЬОВ
У нинішню новітню гарячу фазу росій# сько#української війни мимоволі по#ново# му осмислюються постать і творчість генія й пророка української нації Тараса Шев# ченка. Реалістично сприймаються сцени боїв козаків із загарбниками України. По# збавляються зайвої абстракції та символіз# му нищівні Тарасові характеристики най# лютішого ворога України – Москви (“Мос# каль любить, жартуючи, Жартуючи, ки# не…” – “Катерина”), так само, як і заклики Великого Кобзаря до жертовного протис# тояння поневолювачам (“…вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте” – “Як умру, то поховайте…”). Шевченко тому і є генієм і пророком, оскільки за своє досить коротке життя не# мовби пережив усю тисячолітню історію України разом із її майбутнім на кілька сто# річ наперед. Козаки часів Наливайка і Са# гайдачного, Хмельницького та Мазепи для нього були не в минулому, він ніби був су# часником і сподвижником кожного з них. А про гайдамаків, у чиїх лавах бився рідний дід Тараса, годі й говорити. І наскільки ж ясним, часто сконцентрованим у кількох
«Просвіта» сьогодні “Борітеся – поборете!”. Нам випала ця місія”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Лідія ВІЦЕНЯ
Настав час називати ворога його справ# жнім ім’ям, як і Тарас Шевченко називав: москва, московщина, москалі. Він, як пи# сав у 2018 році колишній президент Світо# вого конгресу українців Аскольд Лозин# ський, “не визнає узурпації назви Русь та її спотворення, як не визнає московські пре# тензії до Київської Русі. Немає Росії, нема росіян. Натомість всюди являється у твор# чості поета Москва, Московщина, моска# лі. Мабуть, для підкреслення того, що не# має споріднення між українцями та моска# лями, поет пише: “А до того – Московщи# на, / Кругом чужі люде…” …Москва чужа, москалі не брати, а гнобителі”. Наш Кобзар розповідав і про те, Як Січ руйнували, Як москалі срібло, золото І свічі забрали у Покрові… – у пограбованій Покровській церкві Січового Війська. Хіба не так сьогодні ра3 шисти грабують і знищують усе на своєму шляху? Церкви, музеї, школи, виші, теат3 ри, людські помешкання… Так, ракетою зруйнували Національний літературно# меморіальний музей Григорія Сковороди в селі Сковородинівка Харківської області, біля якого і похований наш земляк, зруй3 нували у рік 300#літнього ювілею всесвіт3 ньо відомого українського філософа. Це і є елементи геноциду українського народу, і наш ворог заплатить за це – руй# нування об’єктів культурної спадщини кваліфікується як воєнний злочин за Га# азькою конвенцією 1954 року. А москалі і світ Божий В путо закували, – пише Шевченко в поемі “Невольник”. І нам сьогоднішнім світ Божий вони “в путо закували”, ми позбавлені нормального людського існування, нам виють сирени, на міста й села летять ракети, падають бом# би, скоєно тисячі вбивств і тортур, сотні зґвалтувань мирних громадян, сотні загиб# лих невинних дітей. І щодня наші найкращі воїни віддають своє життя за нашу свободу. Ми побачили справжнє обличчя воро# га, бо ж досі самі себе стримували в озна# ченнях, читаючи Кобзаря, його послання українцям: “Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава. І воля святая!”. З ким – борітеся? Ми апелювали до жорстокої кріпаччини, злодійств росій# ської імперії, економічної і соціальної не# справедливості, в Катерині бачили скрив# джену дівчину (Кохайтеся, чорнобриві, / Та не з москалями, / Бо москалі – чужі люде, / Роблять лихо з вами), а не поневолену мос# ковщиною Україну, ми остерігалися назва# ти ворогом росію, називаючи росіян бра# тами. Хоч і відчували на генетичному рів# ні, про що і про кого нам казав Тарас, від чого застерігав і за що він був засланий у солдатчину в далекий Казахстан без права писати й малювати. Десять втрачених ро#
ків! Російсько#комуністична влада бояла# ся його Слова так само, як і царська, ім# перська. Його “Кобзар” видавали з купю# рами, Пророка називали пролетарським бунтарем і змальовували ледь не атеїстом, бо ж то він волав: Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю! “Ці вогненні рядки Шевченко написав у віці Ісуса Христа. Кобзар ніби хотів за# вершити формулювання головної макси# ми свого життя, піднести її до найвищої, незнаної досі вершини духовного самозре# чення, – наголошує доктор історичних на# ук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимир Мель# ниченко. – Пам’ятаймо, що це написав поет, “чиї глибоко християнські переко# нання не підлягають ані найменшому сум# ніву” (Олесь Гончар), написала віруюча людина, для якої Бог уособлює правду, во# лю і славу на всім світі: Не нам на прю з Тобою стати! Не нам діла Твої судить! Але, говорячи словами В’ячеслава Чорновола, “любов до України сягала в Шевченка таких верховіть, коли задля її кращої долі можна було ставати на прю із самим Богом…”
А ми так довго цього боялися, не сміли називати, принаймні вголос, речі своїми іменами, нам і в Бога вірити заборонялося, і Шевченка, Пророка свого, не дозволяло# ся пізнати. Мені випало навчатися в Києві якраз у ті часи, коли нам, студентам, було суворо заборонено 22 травня не те що до пам’ят# ника підійти, а навіть у парк Шевченка но# гою ступити – таких відстежували і вига# няли з університету його імені. Записували в націоналісти, насправді ж пильнували: чи не пробудив душі наші Тарас, чи не прозріли, чи не збагнули – Чия правда, чия кривда І чиї ми діти, про що насправді його “Заповіт”? І вражою злою кров’ю Волю окропіте. Аж тоді …на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син і буде мати, І будуть люде на землі… Пророцтва збуваються – мабуть, Богом судилося саме нам, нині сущим, не уник# нути цієї долі – кров’ю Героїв омити свою незалежність, щоб у своїй державі запану# вали “своя правда, і сила, і воля”. Свою Україну любіть, Любіть її… Во время люте, В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть. Ці рядки Тараса Шевченка було ви# карбувано на пам’ятнику в Бородянці. Кулями розірвано скроню і чоло Проро# ка, його голова похилилася, але пам’ят# ник устояв. Символічно. І здається, що то від страшного душевного болю поет схи# лив голову, бо перед ним – страшні за# димлені руїни двох висотних будинків, де загинули люди. На той час зазначалося, що найбільше жертв серед цивільного на# селення унаслідок дій російських вій# ськових зафіксовано саме там, у Бородян# ці. Селище, в якому до війни проживало 13 тисяч людей, майже повністю зруйно# ване. І там же, через кілька днів, російські окупанти обстріляли пам’ятник арханге# лу Михаїлу. Хрест упав, але меч архангела залишився в його руці! Символічно. Якесь обране місце, бо затим у Бородян# ці, в зруйнованому будинку під завалами наш військовий знайшов ікону Спасите# ля, яка дивом уціліла. Символічно. А ще
Йому стріляли у скроню і чоло – такі поранення не залишають шансу вижити, вони смертельні. Для живої людини. Проте цієї весни вороги розстрілювали пам’ятник – погруддя Тараса Шевченка у стражденній Бородянці на Київщині. Стріляли, як у живого, бо ці зайди знають, при( наймні проінструктовані рашистським керівництвом, що наш Кобзар завжди з нами, і розуміють, що сьогодні ми вже справді виконуємо його “Заповіт” – І вражою злою кров’ю Волю окропіте…
Погляд · “Якщо Захід похитнеться та обере умиротворення, ми все одно будемо захищати себе, своє право на існування і власне майбутнє”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світо# вого українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор Західний світ, який за свою історію створив не одну ім# перію, благополучно їх усіх позбувся, досягнувши через де# мократичний поступ значних ус# піхів у розвитку людської цивілі# зації. Розгадані ним таємниці природи використовуються для загального блага, винайдена най# сучасніша зброя стала гарантом стримування агресивних намірів новітніх завойовників чужих зе# мель. Можна припустити, що фак# тично всі, хто зазіхає на чуже, поставлені нині на місце. Не мо# же світ впоратися лише з одним самовпевненим у своїх якихось особливих маніях російським ве# ликодержавним шовінізмом. Йо# го на Заході бояться. І вже так ду# же давно, що цей страх переда# ється століттями через гени, особливо політикам. Можна було б пояснити все це особливим впливом татар# ського іга, яке найбільше протри# малося саме на угро#фінських розселеннях. Але ж дика озвірі# лість суздальського війська Анд# рія Боголюбського в розгромі от# чого Києва 1169 року проявилася задовго до приходу орди на наші землі. Отже, вже в менталітеті уг# ро#фінських мисливсько#рибаль# ських племен було закладено не# нависть до вищого рівня добро# буту, культури, намагання його зруйнувати, а найбільші цінності – пограбувати. Так сталося тоді й з іконою Вишгородської Божої матері, яка опинилася в далекому глухому Заліссі вже під назвою Владимирской. Доручення ординських ханів щодо упокорення тверського князя Олександра московський правитель Іван Калита виконував 1328 року, коли все там було зрів# няно із землею. Подібним звірс# твом московського війська 1478 року супроводжувалося й підко# рення Великого Новгорода – тоді одну половину його жителів вирі# зали, а іншу – переселили на Волгу, де тепер Нижній Новго# род. А потім було взяття Казані, Астрахані… У ту пору наших предків від подібних оргій порятувало щой# но витворене козацтво, яке само# державна Москва з претензією на Третій Рим уже хотіла поставити собі на службу. Однак засновник Запорозької Січі на Хортиці князь Дмитро Вишневецький, як двоюрідний дядько, змушений був тікати з “білокам’яної” від свого племінника Івана Грозного, котрий у припадках люті нищив навіть найближчих родичів. До цієї інформації про мос#
ковські звичаї, що розходилася Європою, додавалися свідчення східних православних патріархів, котрі після падіння Константи# нополя їздили до Москви за “ми# лостинею”. Особливо вразила ук# раїнських православних владик розповідь Вселенського патріар# ха Єремії ІІ, котрого на півроку ув’язнили тільки за те, що не хо# тів висвятити окремого москов# ського, собі рівного. То якщо з найдостойнішою особою в пра# вославному світі єдиновірний православний цар дозволяє собі ось так чинити, що ж буде з ни# ми, коли сюди прийде “москов# ський мир” – цей острах змусив українських владик на чолі з Ки# ївським митрополитом Михай# лом Рогозою просити покрови# тельства в Папи Римського, ук# лавши з ним Берестейську унію. У справжній суті єдиновірної православної Москви дуже швидко переконався і сам геть# ман Богдан Хмельницький – че# рез два роки після Переяслав# ської ради 1654 він заволав на Чи# гиринській: “Треба відступити від православного царя, підемо хоч під бусурманського…”. Цей запо# віт бралися виконувати його нас# тупники, але через підкупи ко# зацької старшини Москві вдало# ся в Україні розбурхати Руїну, яка поступово виснажувала сили, внаслідок чого царському само# державству вдалося прибрати наш вільний народ до своїх рук. Боже провидіння подарувало тоді українцям Івана Мазепу, кот# рий розробив далекосяжний план визволення рідної землі від московської кормиги. Та зни# щення Батурина восени 1708 ро# ку й поразка союзника – швед# ського короля під Полтавою пе# рекреслила ці плани. Козацькій старшині довелося йти на чужи# ну, або ж накладати головами в петербурзьких казематах і Сибі# рах неісходимих, залишаючи рід# ний народ без політичного про# воду, а відтак і без прав і власного голосу. Сталося те, що могло бути відображено тільки геніальним словом Тараса Шевченка: “Село неначе погоріло, Неначе люди подуріли, Німі на панщину ідуть І діточок своїх ведуть!”. І лише відродження власної гідності наших вояків у 1917 році допомогло українцям перебороти той двохсотлітній страх перед московською ордою. Але не ві# дійшли зашпори від нього в то# дішніх правителів світу сього. Тож вони готові були, не визнаю# чи червону з її небаченим доти варварством, відродити Білу Ро# сію, але не хотіли підтримати не# залежну Україну як справжнього провідника демократичного від# родження після Першої світової війни, коли розвалювалися імпе# рії. А коли більшовицьким дема# гогам у шкірянці й з наганом у руках удалося терором упокорити українців, а за ними й інші поне# волені ще царською Росією наро# ди, Захід поспішив визнавати тих, хто відкрито закликав роз# дмухати всесвітню пожежу. Скажімо, замість засудження страшного Голодомору#геноциду в Україні Президент США Руз# вельт визнає СРСР восени 1933
року собі за рівного. А далі, зас# трашений холоднокровною рі# шучістю Сталіна розправитися з вищим політичним і військовим командним складом свого режи# му в 1937–1938 роках, Захід не наважується запротестувати пе# ред Кремлем щодо його участі з поділу спільно з Гітлером сфер впливу в Європі, який фіксується в таємних додатках до договору Молотова#Рібентропа. Коли ж з нападом Гітлера на Радянський Союз ця змова зазна# ла повного краху, Захід об’єдну# ється зі своїм учорашнім могиль# ником, оскільки нацизм бачився йому тоді страшнішим за анти# людську сутність практичного комунізму, тим паче, що приваб# ливі соціальні ідеї останнього знаходили підтримку в масі нес# відомого населення багатьох кра# їн. Своєю участю в антигітлерів# ській коаліції США, особливо ж реалізацією заокеанського ленд# лізу, Велика Британія, згодом Франція не тільки допомогли СРСР вистояти в Другій світовій, а й прийняли його умови після# воєнного устрою. Серед помил# кових стратегічних поступок За# ходу було й виключення із зав# дань Нюрнберзького трибуналу згадки й засудження участі СРСР у підготовці Другої світової вій# ни.
Цю помилку першим усвідо# мив колишній прем’єр#міністр Великої Британії Уїнстон Чер# чіль, котрий уже в березні 1946 року закликав світ протиставити# ся широкомасштабному наступу комуністичних ідей, що поклало початок Холодної війни. Вона тривала майже півстоліття й за# кінчилася виграшем Заходу тому, що на чолі демократичного світу у 1980#х роках став вольовий по# літик – президент США Рональд Рейган, котрий не тільки зумів дати влучну оцінку “імперії зла”, а й завдав політичну, економічну й ідеологічну поразку СРСР, не вдаючись до прямого викорис# тання збройних сил. Наступники Рональда Рейга# на, як і європейські лідери, наїв# но повіривши в можливість де# мократичних змін у Росії, пішли на поводу кремлівських правите# лів, для котрих в умовах законо# мірного розвалу СРСР було най# важливішим зберегти Україну в сфері свого впливу. Коли ж свого роду добровільним емісарам Москви в особі окремих світових лідерів не вдалося відмовити Ук# раїну від виходу зі складу Радян# ського Союзу, вони стали добива# тися від неї здачі ядерної зброї, яка могла бути гарантом щойно проголошеної незалежної Укра#
їнської державності. А весь наш ядерний потенціал шантажем умовили передати Росії, яка та# кож підписала Будапештський меморандум щодо надання нам гарантій безпеки й територіаль# ної цілісності. Тобто тоді Захід, за підказкою Москви, боявся нас, хоч ми ніко# ли й ні на кого не нападали збройно, а її багатостолітні заво# ювання й погрози Кремля вста# новити свій лад у всьому світі там воліли не помічати. Але той ніби# то переляк від України негайно розвіявся, коли ми не тільки пі# дірвали шахтні установки й порі# зали міжконтинентальні баліс# тичні ракети, а й передали Росії тактичну ядерну зброю, про яку навіть не згадувалося в оповіще# них документах. Від цього задо# волений Захід посміхався, а в нас одразу ж ускладнилися проблеми з Росією щодо поділу Чорномор# ського флоту, закордонної влас# ності тощо. Саме по зневажливому став# ленню нового московського про# воду до Української державності, як і до новопосталих незалежних країн на теренах колишнього СРСР, Захід мав би бачити, що колишня Російська імперія по# вертається до життя з усіма її оз# наками нетерпимості до права ін# шого. Проте ні в Європі, ні за океаном з початком ХХІ століття не виявилося лідерів на зразок уже згаданих Черчилля й Рейга# на, щоб побачити це загрозливе для всієї світової цивілізації яви# ще. І не просто побачити, а й зу# пинити його. Замість цього вда# лися до умиротворення Росії, яка розпочала знахабніло себе пово# дити, оговтавшись після розпаду СРСР. Один до одного було на# слідувано приклад беззубої Євро# пи, котра на тарілочці принесла Гітлеру особливий дозвіл на агре# сію проти сусідів. На жаль, на той час ще не встиг такий вирости і в Україні, а тих, кого вже сама історія визна# чила українцям за провідників, наша влада боялася популяризу# вати, оскільки їхній чин держав# ності й жертовності в ім’я рідного народу далеко не відповідав її рів# ню. Хоч саме мужність і жертов# ність Івана Мазепи, Симона Пет# люри та Степана Бандери пода# вала приклад постави й боротьби для державних діячів всіх наро# дів.
Починаючи з 2014 року, коли Росія здійснили перші акти агре# сії проти України, все, на що спромігся переляканий Захід, – висловлював занепокоєння і ду# же просив київську владу не гні#
вити Москву рішучими діями на захист нашої територіальної ці# лісності й державного сувереніте# ту. Про Будапештський меморан# дум у Європі й за океаном мовча# ли, а заганяли нас у норманд# ський формат, де не було ні США, ні Китаю, ні Великої Бри# танії. Усе це обернулося Мін# ськом, де переговорний процес патронував білоруський “баць# ка”… І протягом багатьох крово# пролитних років йшлося до того, що невдовзі ми могли вже опини# тися сам на сам з так званим старшим братом, що вміє міцно душити в обіймах – з осені 2021 року на кордоні з Україною Мос# ква стала нагромаджувати свої ударні підрозділи. Нас попереди# ли про майбутню війну, та не вва# жали, що Україну як оборонну браму всього цивілізованого світу необхідно негайно по#справ# жньому озброювати – розрахову# вали лише на підтримку парти# занського руху на наших теренах, коли нас окупують рашисти. Тож після чергового “серйоз# ного та предметного обміну дум# ками” Президента США Байдена з господарем Кремля Путіним на голови європейських і заокеан# ських політиків, котрі якраз на# солоджувалися різдвяними кані# кулами, несподівано вилився хо# лодний душ – заява міністра за# кордонних справ України Дмитра Кулеби від 31 грудня 2021 року: “Ми здатні захищатися. Якщо Захід похитнеться та обере уми# ротворення, ми все одно будемо захищати себе, своє право на іс# нування і власне майбутнє”. І сильним світу сього нарешті дійшло, що коли Україна своєю кров’ю відстоїть свою свободу, як це було в 2014 році, то тоді вони остаточно розпишуться у власній безпорадності перед знахабнілим агресором, котрий 8 років дурить світ про те, що “их там нет”. Від# так буде творитися нове НАТО, але вже без них. Відтак розпочав# ся пасивний процес протидії, який не виходив за рамки вже звичних попереджень – рішучих превентивних дій не вживалося. А нерішучість Заходу і далі розпа# лювала азарт агресора – тож 24 лютого 2022 року сталося те, що мало статися... І це нагнало такого страху на Захід, що він тільки й спромігся виділити нам ще лише 72 години на самостійне існування. Але цей визначений нам час вибухнув та# кою величезною українською ре# волюційною енергією – збирала# ся, очевидно, всі тридцять років незалежності, – що весь світ заці# пенів від самопожертви україн# ської нації, і багатьом ще, як і нам самим, доведеться ретельно аналізувати не тільки комплекс своїх прорахунків, а й феномен нашого здвигу. Але саме це й повернуло Захід до усвідомлення власної само# достатності й гідності, й він, на# решті, рішучіше стає на бік укра# їнців. Хоч для декого процес поз# бавлення страху перед Москвою й досі триває в страшних кон# вульсіях. Але він пішов, його вже не зупинити – Україна повертає світові гідність!
Просвітянське віче · “Нас захищають найкращі, найсміливіші та найсильніші”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ 3(го березня перестало битися серце доцента кафедри образотворчого мистецтва Полтавського національного педагогічного університету Олександра Кириловича Тара( сенка. Він загинув унаслідок отриманих поранень, захищаючи Україну від російських окупантів.
У перші ж години народної війни за незалежність проти ро# сійських загарбників Олександр Тарасенко записався снайпером до лав територіальної оборони. Під Охтиркою на Сумщині отри# мав тяжке осколочне поранення, лікувався у Полтавському вій# ськовому шпиталі. Але, попри зу# силля лікарів, врятувати захисни# ка не вдалося. “Олександр Кирилович – ви# датний художник і педагог, непе# ревершений майстер рисунку та живопису, палкий патріот Ук# раїни, дбайливий господарі сім’янин, закоханий у свій ма# ленький “рай” на Диканщині. Нас захищають найкращі, най# сміливіші та найсильніші. Справ# жній воїн та влучний стрілець із загостреним відчуттям справед# ливості, людина непохитних пе# реконань з вірою у світле майбут# нє України та наш народ”, – так відгукуються про полеглого Героя його колеги з педуніверситету. Сповнені гіркоти слова напи# сав й очільник обласного об’єд# нання товариства “Просвіта” Микола Кульчинський. “Прий# шло повідомлення про смерть Сашка Тарасенка після тяжкого поранення, і я довго не міг себе опанувати. Душа ридала, і не міг стримати сліз. Будьте ви прокля# ті, криваві московські убивці! Прощай навіки, дорогий друже”. Пан Микола розповів про неза# бутні миті їхнього спілкування. “Коли він був завідувачем кафед# ри образотворчого мистецтва ху# дожнього факультету Полтав# ського технічного університету,
Володимир САБАДУХА, доктор філософських наук, член Правління Луганського об# ласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
В Івано#Франківській “Про# світі” з першого дня російсько# української війни працює волон# терський пункт Штабу оборони Прикарпаття. І з перших днів війни на цьому пункті працюють два юних волонтери Костянтин Пахомов (учень 8 класу СШ № 12) і Владислав Кантурак (учень 10 класу СШ № 13). Хлоп# ці на рівні з дорослими викону# ють усі роботи: розвантажують машини, сортують продукти і ре# чі, а потім їх знову вантажать. Під час перепочинку не бай# дикують. Так, якось я побачив, як Костик читає книжку. Я неабияк здивувався, бо сьогодні всі від малого до пенсіонера “перебува# ють” в інтернеті. Підійшов, пи# таю, що читаєш, і був вражений. Здивуєтесь і ви. Підліток читав вірші Василя Стуса. “І тобі зрозу# міло?” – спитав я. – “Це мій улюблений поет”. Якщо у моло# дої людини Стус улюблений поет, то я вирішив, що людина готова до сприйняття таємниць люд# ського буття. З часів стародавнього Китаю та Греції існує концепція ступенів духовного розвитку. Філософи виокремлювали, як правило, три ступені духовного розвитку: ті# лесна (ница) людина, яка живе потребами свого тіла й не вихо#
ми разом у 1995 році провели перший у Полтаві пленер для ке# рамістів та художників з усієї Ук# раїни. “Просвіта” забезпечила усіх (близько півсотні) учасників Пленеру з багатьох міст України харчуванням, житлом, фарбами, пензлями полотном, а на терито# рії факультету збудували ще й ке# рамічну піч для великих кераміч# них форм. Для цього запросили майстра зі Львова. Для менших форм на кафедрі були електричні керамічні печі. Не забути мені ве# чірніх розмов біля вогнища непо# далік від тієї збудованої львів# ським майстром печі. Затятий мисливець, Сашко усіх нас часту# вав олениною, і вона на диво гар# монувала з добрим сухим черво# ним вином. Які ж ми були впев# нені у розквіті українського мис# тецтва, як любо мені було слухати розмови мистців – і художників, і керамістів, їхні дискусії…”. Кажуть, зовні та за своїм сильним, бунтівним характером Олександр Тарасенко був схожий на свого старшого родича – ле# гендарного генерал#майора, пра# возахисника, одного із засновни# ків Гельсінської групи, активного учасника руху за повернення кримських татар Петра Григорен# ка. “У 1999 році до мене звернув# ся Голова Меджлісу кримських татар Мустафа Джемільов з про# ханням поговорити з Сашком про створення погруддя генерала Петра Григоренка, рідного дядь# ка Тарасенка. А він же ніколи ме# ні про це ані словечком не прохо# пився! “Так от якого він роду”, — подумалось тоді мені. Сашко по# годився відразу. Погруддя було створене вчасно, і до нас приїха# ли декілька кримських татар на чолі зі спадкоємницею ханського роду хануми (Пані, імені не пам’ятаю) забрати погруддя до# рогої для них людини, яка все життя захищала їхні права. Я роз# міщував їх по квартирах рухівців, а Пані поселив у нашого панотця Миколи (Храпача), бо він мав се# ред нас найкращі житлові умови і їй відвели окрему кімнату. Ось та# ке вийшло братерство мусуль# манки і православного панотця та його паніматки. Порозумілися вони з перших слів. А вже гости# ти — то наші жінки вміють непе# ревершено. Прощалися вони, як добрі діти України. Нас обох Джемільов запросив на відкриття пам’ятника у травні 1999 року у Сімферополь. Я поїхати не зміг за своїми справами, а Сашко поїхав, і приймали його там з великою повагою”, – розповідає Микола Кульчинський. Олександр Тарасенко наро# дився 1960 року у с. Борисівка За# порізької області. У 1980 році за# кінчив Харківське державне ху# дожнє училище. Здобув кваліфі# кацію – викладач креслення і ма# лювання. Випускник Харківсько# го художньо#промислового інс# титуту, де у 1985 році опанував фах художника#графіка. З 1985 року працював на кафедрі архі# тектурного проєктування Пол# тавського інженерно#будівельно# го університету імені Юрія Кон# дратюка на посаді асистента, із 1988 року старшого викладача. З 1994 року Олександр Тарасенко працював доцентом кафедри ди# зайну архітектурного середовища та образотворчого мистецтва Полтавського національного тех# нічного університету імені Юрія Кондратюка, завідував кафедрою образотворчого мистецтва. Лю#
бив студентів, ті любили і шану# вали свого викладача. Він для ба# гатьох був наставником і творчим батьком, мудрим і світлим, по# рядним і самовідданим. Тарасен# ко допоміг у становленні тисяч молодих художників. “Він і справді був твердий, які його дядько, у відстоюванні справедливості, – пригадує Ми# кола Кульчинський. – Викладачі та студенти його кафедри були активними учасниками Пома# ранчевої революції. Коли мініс# тром освіти став Табачник, керів# ництво технічного університету почало звільняти викладачів# учасників Помаранчевих подій та Революції Гідності. Сашко Тара# сенко твердо став в обороні своїх колег#однодумців. Писав звер# нення в усі можливі інстанції, влаштовував публічні акції про# тестів. Зрештою, наказом ректора Онищенка була розформована кафедра та звільнено й самого Та# расенка”. У Полтавському офісі Україн# ського інституту національної пам’яті (УІНП) відзначають вне# сок Олександра Тарасенка у справу увічнення пам’яті видат# ного полтавця, головного отама# на військ УНР, голови Директорії УНР Симона Петлюри. В УІНП розповіли, що Тарасенко входив до журі відкритого всеукраїн# ського конкурсу на кращий про# єкт пам’ятника Петлюрі у Полта# ві, фахово і безкомпромісно від# стоював саме ту проєктну пропо# зицію, яка й перемогла, отримав# ши під час таємного експертного голосування найбільше балів. Ві# римо, що після перемоги над ро# сійськими окупантами мрія Олександра Тарасенка збудеться, у Полтаві неодмінно постане сий). Були дискусії на тему: “Як треба викладати історію?”, щоб ми виховували особистостей, а не посередностей. Реакція на кон# цепцію була витриманою, не та# кою яскравою. Я намагався до# вести, що школа має орієнтува# тися не на посереднього учня, як було в радянській школі, а на найкращих учнів. “Чому молоді люди легше сприймають істину про людську сутність?” – був наступний предмет моїх розду# мів. Дійшов висновку: молоді люди розуміють істину серцем, як пропонував Сковорода. Обговорювали причини вій# ни. Зійшлися на тому, що причи# ни війни не лише у кремлівсько# му карлику, вони полягають у за# гальній деґрадації москалів. Деґ#
пам’ятник видатному борцю за незалежність у 20 столітті Симо# нові Петлюрі. Із 2015 року Олександр Тара# сенко працював доцентом на ка# федрі образотворчого мистецтва Полтавського національного пе# дагогічного університету імені В.Г. Короленка. Талановитий ми# тець і педагог був нагороджений Знаком “Відмінник освіти Украї# ни”, почесними грамотами Мі# ністерства освіти України, Пол# тавської обласної ради та Полтав# ської міської ради. Пан Олек# сандр не стояв осторонь інших громадських та мистецьких про# цесів. Полтавці знали його як прихильника Народного Руху, ак# тивіста товариства “Просвіта”, члена постійно діючих міської архітектурно#художньої ради при Управлінні архітектури Полтав# ської міської ради та обласної ко# місії по збереженню пам’яток іс# торії та культури при Управлінні культури Полтавської облдерж# адміністрації. Олександр Тарасенко створив іконостаси храму Симона Богоп# риїмця у с. Михайлики на Ши# шаччині (2017) та Троїцької цер# кви у селі Великі Будища на Ди# канщині (2019). Тарасенко голо# вував у журі міжнародних моло# діжних гончарських фестивалів вс. Опішне (2016#2019), а також у десятках образотворчих конкур# сів (“Світ навколо нас”, “Герої сьогодення очима дітей” та ін.). “Й ось Сашка не стало, загинув за незалежність України, яку лю3 бив безмежною любов’ю, хоч ніколи цього не афішував. Я не сумніва3 юсь, що саме Тарасенку буде і ме3 моріальна дошка, і його іменем наз3 вуть вулицю”, – переконаний Микола Кульчинський. Світла пам’ять видатному митцю, народному Герою і обо# ронцю землі української!
Полтавський офіс УІНП радований лідер і деґрадований народ взаємно доповнюють одне одного. Росіянам бракує особис# тостей на всіх рівнях. Оцінка ро# сійського поета Михайла Лєр# монтова: “Страна рабов, страна господ” сьогодні стала очевид# ною. У цьому контексті молоді волонтери Костик і Владислав постають як опозиція російській нації рабів. Які мають бути висновки із російсько#української війни? Військова й економічна потуга без моралі – це ніщо. Найвищий по# тенціал нації – це критична маса особистостей у державі, які здатні мислити й діяти з позиції націо# нальних інтересів та національних цінностей. Особистості – це запо# рука національної безпеки.
Просвітянське віче · “Нас захищають найкращі, найсміливіші та найсильніші”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
дить за ці межі; людина обов’язку (з золотими здібностями), яка не відмежовує себе від проблем сво# єї держави, яку з часом християн# ські філософи назвали особистіс# тю; і між ними посередня люди# на, яка завжди шукає вигоди. Та# кий ієрархічний підхід до люд# ської сутності зберігався до Вели# кої французької революції. Утім після революції запанував підхід, що кожна людина є особистістю. Посередня людина є особливо небезпечною, коли опиняється при владі, бо перетворюється на чорну, абсолютно аморальну лю# дину, яка готова на будь#які зло# чини. Про все це я розповідав хлоп# цеві, а сам слідкував за реакцією: розуміє чи ні? Почалися запитан# ня, і я побачив, що розуміє. Врешті я спитав: “А тобі подоба# ється концепція?” І був враже# ний. “Подобається”, – була впев# нена відповідь. Для перевірки уточнив: “А Путін особистість?” Відповідь була абсолютно пра# вильна: “Путін – чорна людина”. Мої колеги#філософи, психоло# ги, педагоги, як правило, крити# кують мене і звинувачують у ан# тигуманізмі, що, мовляв, мені ніхто не давав права ділити людей на рівні#касти. До нас приєднався Влади# слав. Я йому теж розповів про та# ємниці людської душі й запропо# нував крізь призму концепції по#
дивитися на себе й своє оточен# ня. “Мої погляди на багатьох лю# дей змінилися”, – була його від# повідь. Все зрозуміло. Підлітки мають розвинене особистісне на# чало, інакше не займалися б во# лонтерством. І я зрозумів, що хлопцям треба давати знання, про які не хочуть чути вчителі, кандидати й доктори наук. У пе# рервах я провів з моїми молоди# ми співавторами (так я їх став на# зивати) кілька “уроків” на такі теми: “Структура людських здіб# ностей”, “Основні характеристи# ки знеособленого й особистісно# го навчально#виховного проце# су”. Виявилося, що у хлопців є певні проблеми в школі, які по# чалися з того, що вони ставили запитання, на які вчителі не мог# ли дати відповіді. Як відомо, наші вчителі люблять слухняних дітей, а не тих, хто ставить дуже розум# ні запитання. Наявність в Україні таких молодих людей свідчить про духовний, а точніше, особис# тісний потенціал нашої нації. З певного моменту я до хлопців став звертатися на “Ви”. Особис# тість треба цінувати незалежно від віку. Моє спілкування не обмежу# валося Костиком і Владиславом. У перервах проблеми людських якостей обговорювали з іншими волонтерами, а серед них було двоє кандидатів історичних наук (Валерій Островський, Ігор Ли#
Щоденник · “Чернігів виявився фортецею української стійкості, бо його не змогли взяти окупанти”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ник Роман Грибов – автор всесвітньовідомого хіта про російський корабель. Нагадаю: на острові Зміїному він послав корабель окупантів. І наша інформполітика мала б багато розповідати про цього нащадка холодноярських отаманів. Але натомість канали “Прямий” та “П’ятий” виключено з пулу, бо вони розповідали про справжніх героїв – про Головнокомандувача ЗСУ Залужного, про командирів на війні, а не про пустозвонів типу Арєстовіча та посмішечки Кіма... І ще про Росію – від геніальної Ліни Костенко: Ця чорна прірва з хижою десницею, Смурна від крові, смут своїх і свар, Готова світ накрити, як спідницею Матрьоха накриває самовар. ...І ранок пах весняною вологою та надією на мир. Бо берези пускали сік — прозорий, як сльози українців, але ті – гіркі й солоні. Та українці Сіверщини не спішили в ліси і посадки за березовим соком, бо боялися мін та нерозірваних снарядів, залишених “па-братскі”. І був 35-й день Широкої української війни, і Україна не плакала, а боролася. І з неба не було сліз вологи, а збиралася Господня мста на хижу, брехливу і криваву Московію.
*** Дядько з райцентру якимось чином пробрався в Чернігів з наплічником, у якому металева кружка, ложка, мило тощо. У його райцентрі тихо, не стріляють, але в нього душа болить за Україну і він проник в обложений Чернігів, щоб записатися в армію! Йому 52, але виглядає на всі 62. Іу військкоматі йому сказали: “Діду, йди онуків глядіть!”. Не взяли. Дядько страшно засмучений... А другого взяли – той теж так 50+, але в нього досвід служби в гарячих точках. Він прийшов у військкомат зі словами: “У мене оце все, що на мені, бо дом розбили. Добре, що сім’я встигла виїхати”. Ще одна свіжа історія. Джерела, звісно, назвати не можу. Отже, тероборонівці прийшли на окраїну міста, бо була ймовірність наступу кац...ів. Стали копати окопи і до них прийшов дід – каже, мовляв, ось моя хата поруч, ось ключі, коли треба — зайдете помитися чи чаю попить, а самому кудись треба було піти. Так і зробили. Доки пили чай, а вже був вечір, підійшла ДРГ ворожа, побачили свіжі окопи і закидали гранатами. І ждуть – що буде. Ну, хлопці з дідової хати їх і поклали. Мінус 5 окупантів. ...Безумовно, в цій війні, як і в будь-якій, повно боягузів, панікерів, дезертирів, всьопропальщиків, але про них розповідати нецікаво. Натомість отакі немудрящі і непридумані історії показують: ця війна дійсно Широка, бо весь народ воює (ну, а всяких мажорів, панікерів та пропальщиків ми до народу, може, й відносимо, але такого собі, біологічного...).
36-й ранок Широкої війни Він прийшов з дрібнесеньким дощем і радісними звістками про втечу російської армії з Чернігівщини – звісно, не вся і не зовсім, але вчора вони, побиті під Києвом, тікали з піджатими хвостами двома колонами через лосинівський та ічнянский напрямки по 300 і 150 одиниць техніки. Їх Чернігівщина зустріла гаряче – був бій в районі Нової Басані, а ось Стара Басань була дуже понищена окупантами. Залишили вчора Ковпиту під Черніговом, забравши в селян що
Щоденник · “Чернігів виявився фортецею української стійкості, бо його не змогли взяти окупанти”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Їх було, звісно, більше – зараз, коли я ладнаю цю добірку, уже минуло дев’яносто днів Широкої війни, але з ласки редакторки Любові Голоти я вибрав сім днів своїх фейсбучно щоденникових записів, щоб передати читачам свої тодішні відчуття, які, на жаль, ще й зараз лишаються актуальними. Війна не відходить від України, а викривлює її на півдні та сході. Я називаю цю війну, з 24 лютого, Широкою, бо і фронт був широким, як ніколи, – від Житомира до Одеси, і зачепила ця агресія широко всіх українців та й увесь світ починає робочий день з новин про Україну. Широка війна як елемент російсько української війни, що кривавить з 2014 року. Чернігів виявився фортецею української стійкості, бо його не змогли взяти окупанти. Попри вбивства, обстріли, диверсії, попри винищення причерні гівських сіл, які витримали на собі найбільшу наругу російських “братішек”. Власне, ми тут, на Чернігівщині, не здивовані – бо це в нас були і Крути, і Батурин…
Василь ЧЕПУРНИЙ, м. Чернігів
31-й ранок Широкої війни Крихка тиша воєнного ранку. Мовчать навіть півні і пси, мовчить людська техніка, ще не тече березовий сік, бо земля глибинно змерзла. Російські окупанти поширюють на Сіверщині листівки, де знову обзиваються до нас братьямі. Вовки тамбовські – брати ваші! А в листівках обіцяють... свободу слова і тут же просять видавати їм на розправу “націоналістічєскіє елємєнти”. У бібліотеках окупованих північних районів Чернігівщини викидають і знищують книжки про гетьмана Мазепу, воїнів УПА, про Василя Стуса, – ага, свобода слова по-рашистськи... Літаки російські приходять, яко тать в нощі, а натомість на землі окупанти бояться кожного українського кущика і окопуються. Рухаються тільки вдень. Щодня в Чернігові, за словами міського голови Владислава Атрошенка, ховають 40-45 людей – виривають траншею і ... Розбито не тільки автомобільний міст через Десну, але й пішохідний – можливо, дякуючи і недолугим журналістам з президентського пулу, які стали обговорювати по радіо пішохідний міст, підказуючи агресору, куди бити. Чернігів у блокаді. Звісно, не повній, бо ми на своїй землі і знайдемо шляхи-доріжки, але фури не заїдуть... Взагалі, про інформполітику нашої влади треба говорити щодня, бо дурість зашкалює. Скажімо, сьогодні Українське радіо о 6-й годині дає новини: загибель сотень людей у маріупольському театрі, удари по Вінниці і Житомиру, спростування про нестачу в рашистів ракет – спасибі, втішили! І тільки шостою йде новина, що мала би бути першою – про знищення на Харківщині комплексу радіоелектронної боротьби, гвинтокрила і купи окупантів та про розбитий танк біля Охтирки. Звісно, не треба лакувати війну, але ж треба давати інформацію, яка мотивує до боротьби, до виживання, а не підбирати інформацію, яка допомагає вбивати нас самих. Невже це важко зрозуміти Офісу президента, який цензурує? Чи це так нас готують до здачі українських позицій – спершу “просто перестать стрілять”, тоді заглянути в очі Путіну, а тепер “треба говорити”? В Україні вирішується доля світу – це сказав президент. Але його прізвище Байден... Апостольський нунцій Ватикану говорить про порозуміння (з ким?), а українці – про перемогу. І сьогодні зачищають казан Буча – Гостомель – Ірпінь, та почекаємо зведень Генштабу. ...І ранок прийшов неодмінно, і настав тридцять перший день Широкої української війни. Закривавлена Україна молила про мир, повторюючи слова почесного патріарха Філарета: нам потрібен мир, але мир після перемоги! І благословляв Пан Бог мужні серця, які обороняли Божий світ від дикої орди нащадків кочівника Каїна.
32-й ранок Широкої війни Ранок таки виборсався, хоч і з натугою, з-під чорнющого хмаровиння, начиненого сніжною крупою і тримаючи в пам’яті нічні видива пожарищ древнього Чернігова. І то були не древні сни про пожарища орди монгольської, а таки свіжі – орди московської. “Тихое, долгое, красное зарево каждую ночь над становьем твоим” – писав російський поет Блок про свій кочовий народ, який хоче і в хліборобську, осідлу Україну перенести свої “кочевья”, які випалюють вогнем наші ЗСУ. На Чернігівщині, біля села Вишневе, наші дочекалися скупчення цього завойовницького, здичілого росіянства і багато понищили. У Славутичі ж окупанти вийшли з міста, але збираються провести обшуки в адмінбудівлях. І що шукатимуть? Українські прапори для омріяної Путіним денацифікації? Удари по Львову – це персональний привіт Путіна президенту США Джо Байдену, щоб він не був Сонним Джо, а швидше рятував світ від здичілих росіян. До речі, екс-міністр Польщі уже заявив претензії на Калінінградську область, окуповану совєтами після Другої світової, – це Східна Пруссія, і Польща на неї має ефемерні права. Але доки мовчить Німеччина, до якої Пруссія належала, поляки підсуєтилися... Як і Азербайджан, що зайняв два села в Нагірному Карабаху, оскільки вірмени побігли допомагати Путіну в Україні. На окупованих Курильських островах Росія проводить демонстративні навчання, бо Японія реально хоче їх повернути. Фінляндія припиняє з Московією залізничне сполучення, хоча ще й не має духу вимагати повернення Віпурі (Виборга) та всієї Карелії, окупованої Росією. ...І був ранок, і був 32-й день Широкої української війни з вічним ворогом. І линула в небо ради Хрестопоклінної неділі молитва: “Спаси, Господи, людей Твоїх і перемогу на супротивників подай!”
*** Чистий четвер цього року закривавлений, не відмитися. І на очах всього світу знищується Маріуполь, а світова демократія нічого не може вдіяти... Триста мирних маріупольців – жінки і діти досі під завалами після надпотужної бомби, скиненої росіянами на лікарню. Розібрати завали неможливо через бомбардування та й особливо розбирати нема кому – азовці та морпіхи відбивають атаки. Навіщо було робити тиждень тому заяву про скоре вирішення проблеми Маріуполя, для чого такі обіцянки, за якими – телевізійна пустота? У Чистий четвер Ісус обмивав ноги апостолам. Цього року Він обмиватиме ноги загиблим захисникам Маріуполя... Росія відкинула пропозицію ООН про великоднє перемир’я. Що ж, очікувано — росіяни, які в Страсний тиждень кидають надпотужну бомбу на маріупольців, які отримують у Попасній наказ про вбивство військовополонених, які обстрілюють мирні житлові квартали Миколаєва і Харкова – такі люди не можуть бути справжніми християнами. Нагадаю слова їхнього Фьодора Достоєвського – росіяни від православія взяли єдине: перехреститися перед тим, як вас зарубають сокирою... Тому й акція 400 чи скільки там священників УПЦ Московського патріархату про суд над московським патріархом Кірілом Гундяєвим важлива, але далеко не вирішальна, адже замість Кіріла може бути Степан, Роман чи Іван, а суть не зміниться – вона в ідеології рашизму в пишній парчі аляцерковності. До речі, з Чернігівщини, наскільки я знаю, цю заяву підписав тільки один... У Чистий четвер Церква журиться навіть за Іудою, бо сьогодні він йде зрадити Ісуса, йде взяти 30 срібняків, але я скажу, що Іуда був набагато більш віруючим, ніж патріарх Кіріл і всі його служки з єпископськими панагіями. Адже Іуді пекли пеком ті срібняки, а Кіріл не переймається ні тютюном, ні горілкою, якими торгував, як і диявольською службою режиму Путіну. Іуда повісився, бо совість мучила, а ні в Кіріла, ні в Онуфрія Березовського проблисків совісті ми не
Чернігівщина – картопляний край
Музей українських старожитностей Василя Тарновського бачимо. “Сьогодні Іуда покидає учителя...” – співає Церква, а віряни йтимуть увечері з храмів із запаленими свічками, щоб на сволоках хат і лутках вхідних дверей випалити хрести Господнього захисту. ...А Україна воює, захищаючи Європу від диявольщини, мерзотою якої переповнена Росія, що воює, і Росія, що мовчить, уподібнюючись Іуді зі срібняками.
35-й ранок Широкої війни Він тихий. Трагічно тихий. І з блювотним запахом Росії – підступної, хижої і брехливої. Бо після заяви про відведення частини військ з київського та чернігівського напрямків вечір і ніч росіяни гатили по Чернігову й Ніжину. Є пожежі в центрі Чернігова, про інші наслідки ще не оголошено. Власне, брехня – суверенна риса росіян, нічого нового. Саме ж так зване відведення – це насправді ротація військ, які крепко побиті ЗСУ під командуванням генерала Залужного. Вони будуть відсовуватись, щоб зализати рани. При цьому знову ж-таки брешуть, мовляв, завдання першого етапу “спецоперації” виконані. Хіба що вважати завданнями руйнацію наших міст і сіл, знищення українців... У Ніжині містяни мішками з піском рятують пам’ятник Гоголю. Рятують пам’ятник письменнику, що його росіяни називають російським, українці рятують від російського питомого дикунства. У Чернігові росіяни вдарили ракетою по черзі за молоком – це сталося на вулиці, яка носить ім’я російського генерала часів Другої світової. Відірвані руки і ноги, контужені і поранені – черговий злочин росіян. А ота теледіва Овсяннікова, якою наївні українці захоплювалися, бо вона в ростелеефірі вискочила з плакатом “Ні війні!”, уже на Заході блеє про утиски російськомовних та русофобію в Україні. Коли ж притомні люди говорили, що ота вискочка – проєкт ФСБ, ті ж наївні українці заперечували... Шведський завод підшипників закрився в Твєрі. Експорт нафти з РФ за місяць впав на 26%. А зросТВ активно звільняються пропагандисти путінського кодла – пропагандони, як і щурі, першими тікають з тонучого корабля. А в Україні СБУ заарештувала агента Москви, який числився політологом і роками тряс бородою на телеефірах Коломойського – Пінчука во ім’я Росії та її ставленика Медведчука – мова про Погребинського. А в Україну повернувся після обміну прикордон-
Щоденник · “Боронили, гинучи, своє. Своє ім’я, свою натуру, свої душі і свою землю”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
цінніше, як то килими. Мародери. В мого доброго знайомого, в материнській хаті, днювали і ночували, а наостанок вивалили стіну лазні, щоб добре встановити кулемети. Взагалі, деяких старост треба було оголошувати в розшук, бо побрали автомати і спали з ними замість жінок, та ще й понатягували броніки – від кого ви захищалися в неокупованих селах? Після перемоги треба буде пильно проаналізувати, як вели себе старости і голови громад. А світ починає приходити до тями – що для нього значить Україна. Бо, виявляється, через війну росіян з українцями світові загрожує голод. У Туреччині, скажімо, уже черги за соняшниковою олією, бо 55% світового експорту – з України. Ось що нищить наші ґрунти і які би ми були багаті, якби агрохолдинги не жерли всі прибутки від того виснажуючого нашу землю експорту! А Ліван, Єгипет, Ємен, Лівія, Сирія тощо взагалі критично залежні від нашого зерна, курятини, яловичини. Зараз в Чорному та Азовському морях росіяни заблокували біля 100 кораблів з продукцією – це судна різних країн, в тому числі й тих, які не вводять санкцій. У Бердянську кац...и просто вкрали три кораблі українські із зерном. Ну, злодійство – питома російська риса, нічого нового. Це знаємо ми, має зрозуміти і світ. Наразі в ООН створена міжнародна комісія з розслідування воєнних злочинів Росії в Україні. ...І був умитий Божою вологою ранок, і прийшов 36-й день Широкої української війни. І чув Пан Бог молитви зраненої землі і наближав героїчним синам її й донькам перемогу над Каїновими нащадками, що прийшли з краю Гога і Магога.
*** Ударом російської бомби знесло у Чернігові на Болдиній горі альтанку, збудовану на честь візиту в місто у 1911 році царя Ніколая II. Росіяни б’ють і по своїх, бо темні. Мені альтанки не шкода – після перемоги збудуємо альтанку на честь захисників Чернігова від рашизму. Але шкода чотири українські хати, що згоріли біля підніжжя Болдиної гори. Як повідомив завідувач відділу печер Національного архітектурно-історичного заповідника “Чернігів стародавній”, голова міського товариства “Просвіта” Андрій Глухенький, могили Коцюбинського і Марковича не постраждали, натомість в Іллінській церкві вибито вікна. Андрій, до речі, з міста не виїздив. Антонієві печери витримали удари руzzкого міра. “Символічно, – каже він, – що осколками російського снаряда посічено цифру “1941” на меморіалі Слави. Росіяни так носилися з тою війною, що побили і пам’ять про неї”. Постраждала від ударів росіян і пам’ятка XVIII століття козацька Катерининська церква – вибито частину вікон, покоцано осколками вівтарну частину.
40-й ранок Широкої війни Він прийшов нарешті сонячним, але від того не стала відтаювати душа, бо вчора до макабричної інформації про геноцид росіян у Бучі додалася і про злочин у Ягідному. Я знав цю інформацію від військових раніше, але до останнього не хотів вірити, аж доки не підтвердили її в обласній військовій адміністрації. Отже, 3 березня окупанти в Ягідному зігнали у підвал школи 370 (надіюсь, що хоч цифра менша насправді! Що не міняє суті) місцевих мешканців. І тримали їх там 27 діб! Найменшому було два місяці. Там спали, мусили там же справляти природні потреби... Коли наші відкрили підвал – разом із ледь живими людьми звідти винесли й померлих. Точніше сказати – убитих росіянами. Що це, якщо не геноцид українців?! Сподіваюсь, прокуратура вже задокументовує цей злочин. Я ж не можу уявити, як жити зі шрамом отакої муки мешканцям Ягідного – симпатичного до війни села на трасі Чернігів – Київ. Там, власне, й хат уцілілих майже не лишилося... Викраденої окупантами старости найпівнічнішого села України – Грем’яча – досі нема вдома, її чоловікові сказали росіяни, що вона у Погарі (це райцентр Стародубщини, окупованої більше 100 років тому), в лікарні після інфаркту. Але до неї не допустили. Радує, що Чернігівщина уже звільнена від окупантів. А ось вам історія з Донбасу від воїна, якого назвемо Віктором. “Спершу пішли на нас професіонали – спецназ, і ми їх поклали. А тоді бачимо якихось незрозумілих вояк і від них приходять два парламентері: хочемо здатися. Ок. Приходить їх ціла сотня! Форма якась жебрацька, автомати держать як попало... Розпитуємо: виявляється, це мобілізовані на окупованих територіях Донбасу. Учитель ішов із магазину, схопили, відібрали телефон і в армію. Слюсар вийшов після зміни із заводу – також під ружжо. Один день для них провели інструктаж і кинули в бій. Дали їм одного з бойовим досвідом. Питаємо: де він? Кажуть: утік”. У Новій Каховці на поки що окупованій Херсонщині містяни вийшли на мітинг за Україну і росіяни стріляли по них, є поранені. Мітингували і в Херсоні. А на Харківщині наші збили новенький Су-35. ...Хтось би сказав цензорам з Офісу президента, щоби припиняли агітацію за виштовхування українців з України. Адже крім евакуацій, умовно кажучи, зі Снігурівки у Василівку, тепер уже стали рекламувати еміграційні поїзди і за кордон! Для чого ви робите оце обезлюднення нашої землі, якщо є безпечні регіони в самій Україні? Тим паче, що знаємо: на Заході з радістю приймають білих молодих людей, особливо з дітьми, щоб вони там і лишалися назовсім. А Україну будуть заселяти інші? До речі, уповноважена з прав людини Денісова повідомила про примусове вивезення з України в Росію 400 тисяч наших громадян. То до них треба ще й вивезення на Захід? ...І засвітився над побитою землею 40-й ранок, і настав новий день Широкої війни. І плакала північ України над вбитими і закатованими, і горіли вогнем південь і схід України. І бачив Бог, які українці завзяті і лихі до ворога, і розумів Господь ту природну ярість, яку ще Василь Стус озвав: “Ярій, душе моя, ярій, а не ридай!”
46-й ранок Широкої війни Смурний ранок не від погоди – від війни. Так, вона відійшла від Чернігівщини, отримавши розгром, але палить наші міста й села на Слобожанщині, на Донбасі, у Таврії і Приазов’ї. У Гомелі росіяни концентрують техніку і війська при білорусах, що відводять очі... Сіверщина очищається від російських мін і снарядів, але цієї роботи вистачить ще надовго. Тільки зачищено Михайло-Коцюбинське, але ще ні – Седнів,
де стояли росіяни і звідки обстрілювали Чернігів. Несподівано до Києва прибув прем’єр Великої Британії Борис Джонсон, якого українці не без гумору прозвали Нечесою. Не знаємо, яка причина раптового візиту, можливо, щоб стримати нашу владу від капітулянтських переговорів, які чомусь веде уродженець Абхазії, який тільки недавно став громадянином України. Але дякуємо за протикорабельні комплекси, які нам поставляє Британія. Взагалі Борис Нечеса є лідером антипутінської коаліції, на відміну від лякливих і лукавих лідерів Франції та Німеччини. У Макарові на Київщині уже знайдено 133 тіла вбитих українців, підтверджені два факти зґвалтування дітей. І розбори завалів тривають – на жаль, Буча не єдина... Будуть і нові факти про звірства росіян в окупованих селах та містах Чернігівщини. Ми ще будемо багато плакати, гартуючи наші серця від лукавих посилів про “брацкій народ”. Бо те, що роками і десятиліттями говорили рухівці та просвітяни – не сприймалося, а ми були екстремістами, бандерівцями тощо. Хоча ще 1911 року російський монархіст з українським прізвищем Савенко у газеті “Кієвлянін” писав: “Польский, финский, армянский и другие вопроси – это все вопроси по существу окраинние, то есть второстепенние. Мазепинский вопрос бьет Россию в самую голову ее великодержавия”. У мене нема російської розкладки, звідси – відсутність у цитаті деяких букв. Мазепинський – слід читати як український. ...І ранок обхопив українську землю, і прийшов 46-й день Широкої війни, і билися українці за себе, за свою землю, за право любити своє. І в неділю, що є останньою перед Вербною неділею, навіть до російськомовних почало доходити, що в росіян мало би бути Івовоє воскрєсєньє, адже у них нема слова “верба”. І усміхався Пан Бог з висот неба, і наповнювався повним змістом український Гімн:”Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону, в ріднім краю панувати не дамо нікому!”. І наближалася українська Перемога, бо “камінь, що його занедбали будівничі, став во главу угла. Від Господа це сталося”. І камінь той — Україна.
*** У Чернігові майже поруч дві черги: одна – більша, за гуманітарною допомогою, друга – до поліції, для подачі заяв про зруйноване і вкрадене росіянами. Обидві черги, в принципі, трагічні. Але мужньо цвітуть абрикоси і набирають сили вистрілити миром каштанові свічки. Навіть біля зруйнованого кацапами готелю із символічною назвою “Україна”...
Готель “Україна” у Чернігові
80-й ранок Широкої війни Він прийшов, як заведений – у білопінні вишневого та яблуневого цвіту, у проминанні цвіту грушевого, у жалкуванні за побитим морозом цвітом абрикосовим – цього року вперше зацвіла посаджена вже мною абрикосинка, але ніт – не спробуєш... Що змінилося в ході війни за 10 проминулих днів? Світ переформатовується через/завдяки Україну – вже й фіни зі шведами наважилися проситися в НАТО. Ось і проблема курдська через це виникає і Україна мимовільно до неї навертає: Ердоган, що по-турецьки нуртує між Заходом і Сходом, торгуючи із Росією, і продаючи “Байрактари” Україні, вже заявив, що він проти вступу Швеції і Фінляндії, бо в цих країнах діє бойова Робітнича партія Курдистану. То він ще не читав вірша Василя Симоненка “Курдському братові”... Українці ж продовжують ставити рекорди, дивуючи переляканих німців і французів – ЗСУ збили 200-й рашистський літак! А ще недавнечко і третього, найбільш навороченого російського гелікоптера МІ-28 з ракетами, що кілька мільйонів коштує. Про знищені танки та інші смертоносні залізяки уже навіть і писати нудно... А про знищених російських окупантів і нецікаво: Росія ніколи не жаліла гарматного м’яса, бо, як казав маршал-катафалк Жуков, баби єсчьо наражают. Проте, з цим уже давно на Росії проблеми – тому кацапи викрадають тепер українців і вивозять у свої сибіри. Уже близько 1,2 мільйона, серед яких до тисяч 300 – діти. Обезлюднення України триває! Проте програш стратегічний Росії уже очевидний і для багатьох росіян. Недарма ж щойно вони заявили про потребу переговорів з Україною та Заходом. Мовляв, для широкої угоди. Ну, цінність угод з Росією визначив ще Бісмарк, але прикро, що зразу вискакують неголені людці, які вже хочуть від імені України прямих переговорів з Путіним та ще й один на один. Що це за манія позаглядати в очі Путіна? Що ти там хочеш побачити? Тим часом за межами розуміння героїзму тримаються захисники Маріуполя. І все голосніше звучать незручні питання — хто наказав розмінувати Кримський перешийок, замінований владою Порошенка? Хто здав Каховку і Херсон, Мелітополь і Енергодар? Чи варто вдовольнитися заспокійливим від слащавого Арєстовіча: “Ми проє...”? Росіяни не порахувалися із затратами, щоб послати літака і вдарити по мирному Новгороду- Сіверському, який, було, Широка війна обминула. Загинули 5 і поранені 19 людей, постраждали гімназія, школа та гуртожиток. Ав Н.-Сіверському чи не третина ж населення були за Росію, саме сюди вчащав лідер фракції ОПЗЖ Юрій Бойко, тут пили за дружбу Кучма і Лукашенко з Путіним... Сьогодні – день пам’яті українців, які рятували євреїв. Не стану повторювати про підтримку Ізраїлем Росії, хочу тільки, щоб був колись і день пам’яті євреїв, які рятували ...українців... Італія ж у єврея Соловйова забрала посвідку на проживання в своїй країні і він тепер не зможе потрапити у дві свої вілли на озері Комо, зароблені брехнею про Україну. Невже буде тікати в Ізраїль, коли українці судитимуть рашистську верхівку? ...А ще в ці 10 днів знову стала явною (для всіх, крім влади) антиукраїнська суть так званої УПЦ московського патріархату – щойно їх синод заявив, що причиною війни стала ...ПЦУ. Недарма вже 10 парафій на Чернігівщині вийшли за ці два місяці з-під московського берла... ...Я дочитав роман Володимира Ворони “Навала” – це частина трилогії “Хоробор”. Дуже вчасний роман. Бо знову навала. “Жили колись люде, раділи й сумували, любили та страждали; прийшов час — в один день полягли вони в рідну землю за те лиш, що не впокорились ворожому племені, бо хотіли жити по власній, не чужій волі”, – пише Володимир Ворона. “...Хто б там що не казав, кінця не існує: смерть неминуча, проте й не кінечна; сміло поглянь їй у вічі – там угледиш жаринку нового життя. Прихід її означає лише, що на зміну старому заступить нове – в цьому єдина правда нашого буття”. ...І був буйний ранок весни, і був 80-й день Широкої української весни, і благословляли Пан Бог та наші героїчні предки своїх нащадків, що боронили, гинучи, своє. Своє ім’я, свою натуру, свої душі і свою землю. Бо були вони русичами-українцями і ніколи не скорялися навалі захланної орди.
Замітки на полях щоденника Україна ліквідувала міф про непереможну російську армію. Лишилося ліквідувати міф про велику гуманістичну російську культуру. Вигнання з української землі – це проміжна перемога. А повна – розпад Росії на кілька держав, бо інакше провести денацифікацію неможливо. Звісно, з позбавленням решток Росії ядерної зброї. А Україна матиме зону відповідальності – Кубань, Стародубщина, Східна Слобожанщина, Курщина та Зелений Клин. Це не щоб правити, а щоб вони самі себе там не повбивали. Нема ніякої загадки “русской души” – для українців нема, бо ми її розгадали в сибірах і на сахалінах, ми її вивчили в Соловках іна Бєломорканалі, ми її пробували окультурити козацьким барокко і літературою (вся російська література вийшла з “Шинелі” нашого Гоголя – казав Достоєвський), ми її цивілізували Іннокентієм Іркутським і Іоаном Тобольським – не вийшло... Але загадки лишились для Заходу, хай спитають у нас — ми розкажемо... Від моєї дачі у Святому після прямого попадання лишилась тільки грубка, складена покійним тестем – святий був чоловік... А ще лишились спогади – вони не підвладні російським снарядам. Воює Україна, а в НАТО приймають Швецію і Фінляндію. Воює Україна, а гостро постають проблеми Придністров’я, Курдистану, Курил, Східної Пруссії. Воює Україна, а голодує Ємен. Воює Україна, а автокефалію отримує Македонська церква. Воює Україна, а розпадеться Росія. Фото з соціальних мереж
Про-читання · “Тепер Кропивницьке літоб’єднання “Степ” носить ім’я Віктора Погрібного”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
казав пан#товариш, / щоб люди# на мала / два вуха й живіт, / і кру# жало, / в якому сало лежало б... / І послухав Бог чоловіка, / і зро# бив для нього благо. / Але одразу не зрівняв / носи і голоси – /об# лич не чіпав. / Він, для початку, / в усьому світі залишив / лиш одну квітку – білу ружу, / яку любив чоловік”. І написано те в часи, коли всі в Союзі мали рівнятися на одну мову#квітку, а голову ма# ти, аби було у що ковтати. Цікаво, що кружало – це не тільки круг (наприклад, гончар# ний), а ще й шинок, корчма, де “кружляли” горілку. На Харків# щині кружалами називали айстри – круглоголові променисті квіти# зорі, що ростуть по українських селах не тільки у дворах, а й уз# довж стежок на городах. На тижні їхнього одцвітання, 1 жовтня 2017 року Віктора Олек# сійовича не стало. Доктор філо# логічних наук Григорій Клочек так прощався з другом у просторі позанекроложних слів: “Сам по собі він не сторінка, а цілий розділ, а точніше, окре# мий том у багатотомній історії лі# тератури та журналістики нашого краю. Шістдесятник, і цей дух шістдесятництва він приніс у провінційний Кіровоград. Залюблений у степовий край іу свою рідну Матусівку, що непо# далік Арсенівки. В останні роки більшість часу проживав у бать# ківській хаті, у якій господарюва# ла його племінниця. В Арсенівці він з величезними зусиллями створив меморіальний музей Іва# на Тобілевича (Карпенка#Каро# го) – саме тут на березі Великої Висі зберігся будинок поміщика, маєтком якого управляв Карпо Тобілевич, батько драматурга. Я часто гостював в Матусівці. При# їжджав сюди з дружиною весною, влітку восени. Годинами говори# ли про Україну, її проблеми, про літературу. Осиротіла Арсенівка, осиротів викоханий, доглянутий ним “Степ”, з якого пішли у літе# ратуру десятки його вихованців”.
Лист про доцільність “Вибраного” Тихого неба над головою тій людині, яка читає мої спроби на# писати ескіз літературного пор# трета молодого поета, який серед літераторів Кропивницького дру# кується в українських журналах чи не найчастіше. Сторінку його у соцмережі супроводжує фото обкладинок тих видань: “Вежа”, “Степ”, “Дніпро”, “Чернігів”, “Німчич”, “Буковинський жур# нал”, “Дзвін”, “Золота пекто# раль”. Отак і мені в 20 років хоті# лося надрукуватися в усіх літера# турних журналах України. При# родний максималізм молодості. Тепер журнали швидше зника# ють, аніж народжуються нові. І листування з редакціями зникло, як майже розчинилася в часі й просторі рубрика “Листи чита# чів”. Так і тягне пробігти погля# дом кілька сторінок Гоголя, його “Выбранные места из переписки с друзьями”. Процитую мовою оригіналу: “Я как рассмотрел всё то, что писал разным лицам в последнее время, особенно нуж# давшимся и требовавшим от ме# ня душевной помощи, вижу, что из этого может составиться кни# га, полезная людям страждущим на разных поприщах…” Чи так само у ХХІ ст. поети чекають відгуків на свої книжки, особливо на “Вибране”, ніби слово уважного (професійного) читача тотожне душевній допо# мозі? Чи це прагнення підвести риску під певним періодом свого життя й рухатися далі іншим або й тим самим, уже второваним, шляхом? Не уявляю, бо на власне “Вибране” досі не спромоглася. Про “Вибране” Наталки Па# січник “Стрічка контролю” Ста#
Про-читання · “Тепер Кропивницьке літоб’єднання “Степ” носить ім’я Віктора Погрібного”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Ірина МИРОНЕНКО, Харківщина
На передову і в найближчий до нуля тил пишуть у наші дні листи паперові й електронні. Найчастіше – з дитячими ма# люнками і материнськими мо# литвами. Історія людства зберег# ла чимало послань – від написів на глеках і бересті до паперових фронтових трикутників і остар# байтерських поштових карток ча# сів Другої Світової війни. Тоді покладалися на польову пошту як джерело звісток про найдорож# чих. Загалом, приватні листи – ровесники літописів. Книгодрук і потреба не вою# вати, а мандрувати світом зроби# ли їх літературним жанром. Нес# пішні подорожі з геополітичною чи дослідницькою метою зручно лягали в рамки листування на сторінках журналів і газет. Потім їхні автори з кореспонденцій, до# рожніх чи фронтових заміток ук# ладали книжки. Чи варто у вигляді листів пи# сати відгук на сучасну поетичну збірку молодого автора, який про вихід свого вибраного (і таке бу# ває у 22 роки, якщо йде війна) дізнався під ворожі вибухи? Отож, листи до нинішніх та по# тенційних читачів Станіслава Новицького із вкрапленнями на# шого з ним електронного листу# вання.
Лист із літературно-історичними згадками класиків Світова література активно використовувала форму листу# вання для відтворення драматиз# му людських стосунків. Часто відповідь у буквальному сенсі не# можлива, як на щоденні письмо# ві звернення приреченого хлоп# чика до Бога (“Оскар і Рожева па# ні” Еріка#Емманюеля Шмітта), або у випадку сюрреалістичної спроби вислухати маму, яка над# силає меседжі із потойбіччя (“На face із сином” Януша Вишнев# ського). Глибше в часі, хоча й на поверхні асоціацій написаний 100 років тому “Лист незнайом# ки” Стефана Цвейґа. До листу# вання вдаються заради викриття лицемірної та гріховної природи французької аристократії ХVIII століття (“Небезпечні зв’язки” П’єра Шодерло де Лакло, генера# ла, урядовця і скандального ро# маніста). Служба у Збройних Силах Ук# раїни нашого сучасника, поета Станіслава Новицького, а потім і навчання в Харкові в Національ# ній академії Національної гвардії України припали для нього на війну РФ проти нашої країни. Але про нього – вже наступний лист.
Лист про рідні місця молодого автора “Вибраного” Станіслав Новицький наро# дився майже під новорічне свято – 27 грудня 2000 року. Рідне село на Одещині – Павлівка (або ще Туманове). До райцентру – 25 кі# лометрів, до найближчої заліз# ничної станції Затишшя (на лінії Одеса – Київ) – 40 км. Кінець XVIII століття – час заснування села на землях поміщика Тумано# ва. Початок століття ХХІ – час підростання тут поета, який до# рослим любить розшифровувати загадки туманів. Але десь же він їх побачив уперше. Можливо, теплим літнім ранком, коли мамай батько збиралися на роботу. Ту# ман повернувся пізніше уже до# рослим відчуттям продовження й переродження усього в цьому сві# ті. “Я той туман, який з небес воскрес”. Із тих павлівських#ту# мановських білокожушних тума# нів батьки із 10#річним Стасом переїхали до Кіровограда (нині Кропивницький). Там є єдина повністю збережена земляна фортеця України і колишній го# тель “Версаль”. Натяк на локаль# ність козацького форпосту на південних межах імперії й таку ж локальність хоча б назвою дотяг# нутися до європейських палаців? Фортеця впритул обступлена спорудами радянського часу, ма# ленька, але чи не її присутність підказувала Стасу його дорогу: “…мав вступати на історичний факультет педуніверситету… Але пішов у армію (добровільно), а потім вступив в Академію на ко# мандно#штабний факультет. Цей вибір я зробив свідомо, поезія завжди у моєму серці. Але армія це мій обов’язок… тут цікавіше. Я отримав такий досвід, що можна тільки мріяти”. Написала Стасу: “Запам’ято# вуйте, щось занотовуйте (що не є забороненою інфою). Чиїсь реп# ліки, короткі історії. Раптом за# хочеться колись писати прозу. Узагальнювати досвід”. Стас: “Колись… Можливо…. у пам’яті закарбувалося багато епізодів. Всім моїм по 18. Лише декілька мого віку. Бо вступали вони з ліцеїв: Танкового, Патріо# та, Кадетський корпус. А я ци# вільний. Ну, вже ні! Спочатку в Києві служив, а потім вступив. Досі пам’ятаю звук метро за на# шими вікнами”. У центрі міста, де Стас ходив до школи (тобто у Кіровограді, а від 2016 року – Кропивницько# му) є вулиця із назвою, ніби з чернетки містобудівного плану – Велика Перспективна. Чому із чернетки? Бо назви ще ніби не придумали, а велика перспектива руху вперед уже вимальовувалася в просторі. Головна транспортна артерія міста зберегла бруківку ХІХ століття. По ній відкрокува# ло чимало офіцерських чобіт із шпорами, бо існувало в тодіш# ньому Єлисаветграді юнкерське кавалерійське училище, яке стало основним постачальником офі# церських кадрів кавалерії в Ро# сійській імперії, зокрема, для ка# валерійських частин Київського, Одеського та Харківського вій# ськових округів. Стас ще підлітком почав від# відувати обласну літературну сту# дію “Степ”. Після школи знову переїхав до села, тепер уже без батьків. Високі Байраки біля Кропивницького, неподалік – заповідне урочище “Сарганів# ський ліс”, який зростає на схилі глибокої балки. За словами фа# хівців, там трапляються популя# ції реліктового виду. Чи така вже реліктова поведінка хлопця, який пише вірші в тихому селі, а не підкорює одну за одною столичні чи хоча б обласні літтусовки?
Лист про Стасових учителів “…білі вуста черешні/ всміха# тимуться нам/ коли навіть на мо# єму / віконці / не буде/ малень# кого горобчика...” Вітаюся з вами цими рядками Стаса. Він не ста# вить досить часто розділових зна# ків і одне слово виносить в окре# мий рядок. Так багато хто робить у наші дні в різних країнах. Літе# ратурні студії як форма спілку# вання старших віршувальників з молодшими теж іще не відмерла на тлі численних груп у соцмере# жах, де поширюються й коменту# ються тисячі текстів. Причому, в сусідній Польщі їх частіше нази#
вають майстер#класами, коли досвідчений автор багатьох кни# жок у вузькому колі (часто чаєм## кавою з печивом) аналізує напи# сане переважно школярками, студентками і жінками на емери# турі (щоб не писати “пенсіонер# ками”). Іноді до пань поважного віку приєднуються їхні ровесни# ки. Хлопці трапляються там зов# сім рідко. Найчастіше місцями літературних зустрічей стають бібліотеки. У Кропивницькому, на одній з найстаріших околиць міста – Кущівці – розташувалася бібліо# тека № 5. Там любив бувати пос# тійний читач Станіслав Новиць# кий. Колись будинок слугував ро# дині священника і церковнопри# ходській школі, тобто традицій# ним доповненням до церкви. Храм знищили в 1930 роках. У колишній ЦПШ вже містилася бібліотека. Неподалік від неї те# пер працюють Кущівська гімна# зія та школа. Тож можливі Стасо# ві читачі навчаються і працюють ще й там, а бібліотекарі (можли# во, небезпідставно) вважають, що саме вони помітили його літе# ратурні здібності й допомогли їм розкритися. Вплинула на формування смаків і загальну начитаність хлопця поетеса Антоніна Корінь, бібліотекарка на фахом, наукова співробітниця літературно#мемо# ріального музею І. К. Карпенка## Карого. Стас: “Моя землячка Антоні# на Корінь колись навчалася в Харкові… Часто при розмові зга# дувала про нього… Вона Вас знає і вітання передавала Вам! Нехай ця ніч буде тиха…” Знайшла публікацію пані Ан# тоніни, випускниці колишнього Харківського Бібліотечного інс# титуту (нині державна академія культури) про Станіслава Но# вицького. “Крім поетичних, він має й інші здібності: пробує пи# сати прозу, епіграми і критичні статті про творчість письменни# ків Віктора Погрібного, Івана Драча, Наталії Пасічник. Цикл його сатирично#драматичних епіграм було опубліковано на гу# мористичній сторінці “Літера# турно#Кропивницький шарва# рок” у “Першій міській газеті”. З цих мініатюр у 2#4 рядки, прис# вячених Надії Гармазій, Дмитру Павличку, Михайлу Слабош# пицькому, Василю Бондарю, Дмитру Кременю, Петру Мідянці та Вано Крюгеру, Станіслав Но# вицький постає як читач#інте# лектуал. Він знайомиться, листу# ється, радиться, телефонує бага# тьом видатним сучасникам. Його знали ще до першої книги (“Ака# фіст коня”), виданої у дев’ятнад# цять літ. У двадцять, у другій кни# зі, заявив про відчуття поетично#
го “полудня” – часу високого сонцестояння, зеніту”. Назва “Полудень” має своє виправдання для вимогливого автора. Ідеться не про вік, коли з полуднем віку вітають на 50#річ# чя. Степовий полудень навіює різні бажання: швидше знайти прихисток, якщо випалює дорогу спека або перемітає її снігова бу# ря; іти, підставляючи обличчя вітру й сонцю; бачити далеко на долоні степу, а лінію життя на своїй долоні не тлумачити ніяк, бо вже не перший рік щодня можна порівнювати на сайті ЗСУ карту бойових дій на Донбасі. 2021 рік. Далі – Харківський зо# шит з війни. Але я поспішаю. Ще був тоді у курсанта Новицького час почитати під полудневим сонцем Маланюкову “Степову Елладу” (бо теж поетичний учи# тель, хоча й віддалений часом і простором, сотник Армії УНР, ад’ютант командувача). Тепер Кропивницьке літ# об’єднання “Степ” носить ім’я Віктора Погрібного. Він наро# дився і помер у Матусівці Кіро# воградської області. Переніс вип# робування війною. Змалечку пас худобу, працював їздовим, при# чіплювачем на тракторі. Найяс# кравіший період життя – навчан# ня на факультеті журналістики Київського державного універси# тету імені Т. Г. Шевченка. Про його студентські роки так пише літературознавець Григорій Кло# чек: “Деякий час Віктор кварти# рував у приміській Боярці разом з Василем Симоненком – майбут# нім лицарем української поезії. Товаришував з Борисом Олійни# ком, Вадимом Крищенком, Лео# нідом Тендюком, Тамарою Коло# мієць, Станіславом Тельнюком, Андрієм Крижанівським. Змагав# ся в майстерності ліричної мініа# тюри з Миколою Сомом. Ходив на засідання університетської лі# тературної студії, якою керував аспірант Юрій Мушкетик”. Газетярська робота у респуб# ліканській та обласній пресі за# лишала мало часу для віршів. Промовиста назва збірки віршів Віктора Погрібного – “Напис на шибці”. Чомусь уявилося не за# пилене скло, на якому хтось вивів пальцем “Помий мене!”, а напис дощовими краплями, які вима# льовують на склі бризки#ієроглі# фи. У поета обмаль часу, щоб їх розшифрувати. Щоб знайти від# луння поезії Погрібного у верліб# рах його літстудійця, процитую “Казку про мову”, написану мо# лодим іще Віктором. “Був собі чоловік та жив собі / великим паном#товаришем, / та попросив у Бога / зрівняти усіх / видами облич, / носами й голоса# ми, / і щоб було / без Польщ і Латвій, / а тим більше – / без Ук# раїн і Францій... / Бо головне, /
Про-читання · “Будемо триматися за слова, як альпіністи за мотузку. Сізіф – за камінь, а ми – за слова”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ніслав Новицький написав: “Вибране – це (особливо для по# ета) узагальнення пройдешнього, роздуми над тим, що вже було на# писано та сказано. Кожен читач обирає для себе щось одне з того чи іншого автора, перетворюючи його у своїй уяві у якесь надзви# чайне божество”. Ой, відносно божества – невже сам у таке ві# рить?! Молоде вибране – це ще й випробування для старшого авто# ра передмови. Надто велика різ# ниця у віці та й темпах насичення книжками, людськими стосунка# ми і власними засвоєними штам# пами й самоповторами. У Стаса одна із збірок має назву “Полудень”, автор перед# мови – головний редактор жур# налу “Літературний Чернігів” Михась Ткач свою прозу задовго до народження Стаса, 1979 року, назвав “Сонячний полудень”. Випадковий збіг чи прагнення обох авторів, які дебютували в різні десятиліття, до високої творчої планки? Щоб сонце в зе# ніті над головою і видно аж до не# бокраю й хороше, й лихе. Михайлу Михайловичу 84 ро# ки. Живе в Чернігові. Й тут для Стаса спрацював необмежений віковими чи географічними умовностями простір пошуку лю# дини, яка перечитає рукопис і оз# веться передмовою. Процитую фрагмент перед# мови до “Вибраного”. Михайло Михайлович назвав її “До моло# дої яблуні схилюсь”. Він порів# нює поезію С. Новицького з мо# лодим весняним громом. Додала б, що тим громом автор не нама# гається приголомшити, оглуши# ти. Це грім, який поступово до# кочується#підступає зі степу, ба# виться з далекими блискавками на обрії. “Вона сучасна, не обтяжена римою, справжня, хвилююча, як степовий вітер, запахуща, як по# линовий цвіт, мелодійна і глибо# ко національна. Бо в ній – нез# багненне диво природи, яке пос# тає у слові у міфопоетичних обра# зах, де ліс відчуває нас краще, ніж люди, де осінь закохується в зиму, а весна одягає брунькате намис# то, де „вітер пробуджує степ”, „ і мружить ніч свої печальні очі”, де все довкола дихає, думає, діє, бо воно живе...” Не обтяжена римою – звучить для мене двозначно. Кажемо про того, кого не особливо поважає# мо, як про людину, не обтяжену інтелектом. Точніше було б ска# зати, що рима не стримує, не диктує мелодики співзвучності слів, якої іноді Стасу бракує, ко# ли береться за традиційні строфи. Рима # не тягар для поезії, але йне канон, від якого не варто від# ступати. Неримованого, неритмізова# ного стає все більше, а читачів, які самі не пишуть і не мають рід# них чи друзів серед віршувальни# ків, усе менше. Не виникає у по# тенційних читачів відчуття “я б так не зміг” , а навпаки, зловтіш# не глузування “Тю, такі тексти і я можу писати, просто не хочу”. Стас Новицький пише іноді без самовимогливості. Часом виглядає, ніби вправа у душевній каліграфії: повторю в черговий раз про туман чи цвіт – і нарешті буде неперевершена метафора. Йому пощастило на перекла# дача. На мою думку, уже вісімде# сятники замолоду самі бралися за переклади, а у відповідь їх перек# ладали різними мовами тодіш# нього Союзу. Соцтабір (найчасті# ше – Польща, НДР, Болгарія) з’являлися для більшості цього літпокоління пізніше, на межі Союзу й незалежності. Якщо тебе переклали англійською мовою для Великої Британії або США – то особливе визнання. Ще існу# вали гонорари за публікації, тоб#
то переклади в газетах, журналах, антологіях і колективних збірни# ках були додатковим шматком хліба з маслом. Поети, які наро# дилися на межі тисячоліть, дяку# ючи інтернету й соцмережам, швидше знайомляться зі світом літератури різними мовами, час# то перекладають самі себе англій# ською. З текстом без рим і ритму не дуже й складно влаштовувати лінгвістичне тренування. Ось із таким поясненням для молодших підступаю до післямо# ви “Вибраного”. Її подали у книжці тільки польською мовою, як і переклади. Правда, занадто уважний читач знайде, що, нап# риклад, вірш “kiedy wracasz do swojej rodzinnej krynicy” (фіналь# ний у добірці перекладів та й за# галом у всій збірці) є українською мовою у “Вибраному” раніше, у розділі “Повторення”. Чому не подати дзеркально оригінал і пе# реклад, а не розсипати їх у різних частинах збірки, мені не вдалося знайти для себе і вас пояснення. Читати вільно будь#якою слов’янською мовою може не ко# жен. Розраховувати, що книжка буде поширюватися у Польщі – тоді її треба було робити повніс# тю двомовною, як, наприклад, робила свого часу Lucja Dudziсska (?уція Дудзінська). Вона мешкає в Познані, На обкладинку свого “Вибраного” винесла дві назви – польською і болгарською: ME# TAmorfozy. Wybrane і МЕТАмор# фози. Ще раніше ця представни# ця середнього покоління поетів Польщі видавала в Україні свою польсько#українську збірку. Але повернімося до “Вибра# ного” Станіслава Новицького. Автор символічного роздуму над прочитаним польський поет і перекладач Тадей Карабович наз# вав свою післямову “Przebudzenie gal№zek” (?робудження пагонів). Він живе у Любліні, тобто майже поряд із польсько#українським кордоном. Пише про українських поетів різних поколінь (Ігор Ка# линець, Леся Степовичка, тепер і Станіслав Новицький). Найваж# ливіше, що виділила з його тек# сту: “Пояснюючи сутність пое# тичної мови автора, варто зверта# ти увагу на свіжість і піднесеність його віршів… вони шепіт і крик про правду і свій час”. Підсумко# ве твердження відгуку#післямо# ви: “Користуючись власним дос# відом, вводить нову семантику в тканину віршів. Твори поета лег# ко читаються як і з точки зору композиції, так і за змістом. Звіс# но, автор занурюється у свій мі# фічний простір, щоб передати нам своє особисте розуміння по# езії”. Додам ще думки двох поетес – написані з іншого приводу, по# ширені в соцмережах навесні 2022 року і співзвучні з моїми листами до “Вибраного” Станіс# лава Новицького. “Він має секрет заклинання слів. (Відомо про заклинання ву# жів, заклинання коней). Метафо# ри можуть наближати і віддаляти. Поет, як планета, кружляє навко# ло суті, кружляє навколо сенсу” (Луція Дудзінська, Познань, Польща). “Пустельне місто, та проте довершеним здається простір. І ллється світло з високості, де Бог невидимий іде” (Надія Позняк, Суми, Україна).
Лист про знахідки “Прочитай і передай товари# шу”. Замість привітання писали на листівках Другої світової вій# ни. Отак і я визбирую цікаві об# рази у книжці, щоб вам захотіло# ся прочитати її повністю, а вже зараз можете передавати друзям: Стас Новицький, почули! Варто знайти у соцмережах чи бібліоте# ках. “Вибране” ділиться на чис#
ленні розділи або точніше життє# ві глави. Іноді вони дублюють назви попередніх книжок Стаса (наприклад, “Акафіст коня”), іноді протокольно вказують на місце написання (“З харківсько# го зошита” з конкретикою весня# них дат весни#війни 2022 року). “Ой, чий то кінь стоїть…” Став, ніби молиться траві. Мож# ливо, у всього живого є свої ака# фісти, свої безсловесні поеми, які служаться стоячи. Акафіст дуба і коня. Так Всесвіт молиться щод# ня. Найнесподіваніший акафіст трапився мені в ранній юності. Наприкінці того потертого моли# товника, на кількох вільних сто# рінках невідома мені жінка 1942 року у моєму рідному селищі на Харківщині вела щоденника. За# писи були короткі: якого дня сад# жала картоплю, коли пограбува# ли сусідів, про товари на ринку. Але один день врізався у пам’ять рядками: “Прилітали ворони на Шпаківку. Дуже гуло. Ховалася в погріб”. Оте “прилітали ворони” про бомбардування нагадувало баладу або історичну пісню. “…ліплені голови з попелу” накладаються на нинішні репор# тажі з територій бойових дій. Як читатиметься текст після війни – ніби про страшний сон? “тінь одягнула мою сорочку і хоче бути справжньою людиною...” Образне коло першого розді# лу не таке й широке (сорочка, кінь, могила, трава), але вибудо# вує неоромантичну баладну кар# тинку, де ніяк не обійтися без че# кання і смерті: “хтось запросив до нас пітьму що не стукає у две# рі / біля її ложа долоні гріє трава / Десь поряд: /село у якому стара мати чекає свого сина / з далеко# го поля /вона вишила для нього сорочку / з весняних квітів які ростуть /на могилі батька...” Трирядкові поезії “Багряна вода”, “Срібні хати” могли б пе# регукуватися із хоку – жанром японської лірики ще ХV століття, але написані вони без суворої до# вершеності образу, а ніби етюд із відкритим фіналом. Мовляв, обирайте самі, як далі потече думка. Вірш “Туман який малює” – позачасове чаклування з білим кольором, білим кожухом і білою чаркою. Розділ “Полинова кров” про# довжує варіації на теми туману. “Не розумію: /хто хоче бути птахою? /хто хоче бути туманом / хто хоче бути кам’яною сті# ною /можливо, тільки я...” Несподівано з’являється ри# мований “Оковитий дзвін”. Со# ціальна картинка з відділення, де лікують алкоголіків. Фінал очіку# ваний і овіяний безнадією: “сто грам” в медсестри молю – / “Уж випіла! – взялі моду!” У якому часі, в якій країні пострадянського простору (зга# даймо назву Вибраного, там теж ховається слово “простір”) відбу# вається фінальний діалог. “Уж випіла!” – це медичка про себе? Згадалася історія харківського психіатра, який задовго до війни і навіть розпаду Союзу потрапив працювати галасвіта за Урал та лі# кував від алкоголізму росіянок, зокрема й колишню медсестру ті# єї лікарні. У неї був індукований, тобто навіяний психоз як реакція на негатив її повсякдення. То бу# ла медсестринська “мода” – ви# пити на нічній зміні. Наступні римовані вірші не додають оптимізму (рими в них досить посередні, вгадувані), страждають на вигуки “нам тре# ба, люди, душу зберегти”. Та й листя сараною злітає на свіжу, бо пухку могилу. Черговий цвинтар для роздумів про скоромину# щість життя. Можливо, третій розділ зазву# чить інакше? Назва до пари
“Акафісту коня”, зачіпає очевид# ністю несподіваного: багато хто обігрував образ змарнованих зу# силь Сізіфа, але чи хто помітив його виснажене, навіть скуте роз# пачем лице. “Обличчя Сізіфа”. Марнота марнот талановито вписана у 4 рядки вірша “Проми# наючи осінь”. Тільки викотив ка# мінь на гору літа, а вже йому зно# ву котитися до мертвого підніж# жя холоду. Чи порятує безкінеч# ник живого життя, як візерунок на писанці чи внутрішній напис на шлюбній обручці? “стало мен# ше туманів у яких можна схова# тись від світу”. Сізіф у тумані особливо сумний. Але він буває й закоханим. Тоді камінь лежить під горою і можна фантазувати про вічне: “торкнуся губ твоїх / і перего# мін диких птиць / замовкне / наздогнавши спокій... Але знову заповзає в серце ту# ман. Осене / скажи мені / як побудувати місток через /річку / яку я не бачу...” Розділ “На березі кохання і жури” мимоволі відсилає до “Бе# рега любові” Олеся Гончара і “Вогника у степу” Григора Тю# тюнника. У Станіслава Новиць# кого “ще горить мій вогник у сте# пу”. Але у “Вибраному” просторо, тож наступний розділ “Сива ада# машка” знову дістає із словнико# вих глибин не кожному читачеві знайоме слово. “Адамашка” – це і шовкова тканина, і вироби з неї, і навіть у деяких діалектах – да# маська шабля чи рублячо#колюча турецька шабля з сильно викрив# леним лезом. “сива адамашка сповзає як туман з дерев / і прямує до гирла річки / а все таке млосне як ніч”. У розділі “Зимове воскресін# ня” знайдете вірші про молоде кохання, яке вже відчуває: двоє людей можуть нагадувати дві то# полі, між якими холодний вітер ворушить жовте листя. І в нас# тупному розділі “Повторення” – осіння елегійність: “Тобі сниться білий туман нашої осені”. Кожен розділ все#одно залишає свою знахідку. Так відбувається і з “Тінню весни”. “на княжій горі / простели# лась трава / і тихо зітліла як горе / на княжій горі / простелила# ся тінь як білий рушник неозорий”. Трава чи війна тліла на сході України, коли Станіслав Новиць# кий обрав військовий фах і писав (розділ “Передчуття”): “не бійся патрона в патрон# нику / не бійся що хтось переста# не дихати / кожної миті обираємо щось чуже / коли немає надії /не# має шансів побачити нове світан# ня /коли ти прощаєшся зі своїми рідними / Подумки”. Так за туманами і навіть без# надією підводиться на повен зріст у просторі, де і слово – зброя, поезія розділу “З харків# ського зошита”. Найболісніша і найнасичиніша образами й асо# ціаціями частина книжки. Мож# на довго розшифровувати бага# тозначність майже кожного ряд# ка чи речення. Хоча розділових знаків немає. Тільки великі літе# ри на початку рядка натякають, що це вже нова думка. “Воскресни із полум’я / і не# хай біля цього вогнища /виросте калина / нехай вона буде висо# кою / нехай вона щовесни /сниться мені своїм / білим цві# том / Нехай я згадаю про тебе / як про мить мого життя / поміж са# дом і терновим / гіллям”. 6 берез# ня 2022 року, Харків. Уже пала# ють багатоповерхівки Салтівки, агресор вдарив по майдану Сво# боди, Палацу праці. Цей вірш – ніби звернення до втраченого друга, але й до міста, яке стало відданим другом. Від ліплених з попелу голів до спопелілих зна# мен рухається “Вибране”. Буди# нок рад у Харкові, атакований ра# кетою рашистів, теж мав над фа# садом кам’яні прапори. “полине попіл втрачених знамен / і возро# дивши душу ти не зможеш / забу# ти втрачене тобою на землі”. Але особисте розуміння прос# тору (внутрішнього і спільного) тримається на парах#антонімах: втрата#здобуток, поразка#пере# мога, ненависть#любов. Причому кожне друге слово у цих парах потребує захисту й розуміння вусі часи, а особливо, коли поет і бронежилет – це не приклад із електронного словника рим, а наша дійсність.
P. S. Дещо із весняного листування між І. М. та С. Н. Ірина. Зустрітися після пере# моги на творчому вечорі автора і повернутися додому з підписа# ною книжкою – чудовий план. Стас. Мені дорогі такі слова! Бо з Харкова дружив тільки з Ми# колою Возіяновим. І захоплював# ся покійним Анатолієм Перер# вою… І. Ним справді варто захоплю# ватися. Не вистачає його. Досі не віриться. Ніби десь у своїй Вер# бівці мовчить, а потім озветься – віршем, пародією, телефонною розмовою. Ох... Будемо жити! Ви не в Х? С. Були. Але ж люди ми вій# ськові. Надійшов наказ… І. Дякую за години, проведені з Вашою книжкою. Переважно нічні, з планшетом у повній тем# ряві. Дуже точна у Вас знайшлася назва. Відчувала фізично, як простір то ховається у квітку че# решні, то розкочується вільною степовою хвилею ковили, течією Сіверського Дінця. Навіть літ# ньою спекою безмашинного й майже безлюдного довоєнного майдану Свободи. Читала#вчиту# валася, занотовувала. Раділа й журилася, як то буває із справ# жнім. У наступній збірці менше тримайтеся за рими. Вільний вірш у Вас гойдається за незбаг# ненною сторонньому погляду амплітудою настрою і короткого змісту. На повторах і туманах, ніжності й болю. С. Мало хто писав про ці книжки… Про ці вірші… Зараз Ви зігріли мені душу! Чесно! Дякую! І. Ваші рядки берегли мене від нічної паніки. Малувато # одна незнайома Вам людина. Але теж... С. Ви мені не чужі …Нас об’єднує слово…А це дуже рід# нить … І. Будемо триматися за слова, як альпіністи за мотузку. Сізіф – за камінь, а ми – за слова. С. Мій друг із Польщі надіс# лав цей фільм. І. Такі знайомі свистки поль# ських залізничників, а далі сире# ни і постріли. У перші дні нападу в Харкові на телеканалі мій раді# околега, який свого часу воював в Афгані, начитав текст про повіт# ряну небезпеку. Потім канал роз# чинився у марафоні новин. Його б голос до цього фільму – просто розрив був би. С. Я сам вражений від його глибини. В перші дні велись бої на Кільцевій. Вони підійшли ду# же близько. Крили “градами”. Декілька танків прорвались. І їха# ли проспектом. Але їх гупнули. Винищувачі їхні були як у себе вдома. ДРГ їхні ходили по Харко# ву. Ситуація була складна. Дамбу зі сторони Вовчанська в Старому Салтові було підірвано. Ми їх від# різали. Готувались на те що увій# дуть. І будуть вуличні. Але зупи# нили на Кільцевій. Ми були учас# никами і свідками цих подій. Вистояли, значить так захотів Господь!
Першодрук в “СП” · “Безсмертні ви – і мертві, і живі – У променях звитяги, духу, слави!” · с. 12сторінка оригіналу ↗ *** Минеться ніч, страшна рашистська ніч, Затихне бій останній правочинний. Мужі з античним профілем облич І хлопчики з орлиними очима, А ви ж таки урятували світ! Ви там змогли, де інші зброю склали! Безсмертні ви – і мертві, і живі – У променях звитяги, духу, слави! Ви нітитесь від вдячності й хвали, Бо просто хлопці, бо – вчорашні діти, І від всієї нації уклін, Вам поки що не просто зрозуміти. Та внуки возноситимуть ваш клич, І вашу доблесть як ознаку чИну, Мужі з античним профілем облич І хлопчики з орлиними очима!
*** Глобальна нація: по всьому світі є, Та України не віддасть нікому. Історія – не тільки житіє, А й спів дівчат і відгоміння грому. І те, що не вміщається в слова, Але звучить, як вишивки сакральність, Як краю неба барва палевА, Як шепіт лану, джерела дзюрчання. Чи щось таке, як мамине тепло, Як хліб із печі й вишні поміж листям, Як місяцем побілене село І вранішнє чистеньке#чисте місто! Зоря зорить. Кричать перепелИ. СтрумИться золото світЕл від вікон. Ми тут од віку вічного жили І жити будемо до скону віку! А хто сказав, що це не наш Едем, Хто посягнув на наш Донбас й Одесу? Ми – вічні тут. Нікуди не підем. Не вступимось! Це наші рідні креса! Ні сумнівів, ні муки, ні вагань! Не грай, Москво, свого дурного кІна! Мов крайка, ясно світиться Кубань! Пройдисвітко, це також Україна! 24.02.2022
*** Російська жінко, Люсько, Машко, Анько, Із юних літ обута у кирзу, Твого синка чи мужа (Ваньку#встаньку) Й щоб поховати, вже не привезуть. Так, ти завиєш, заголосиш – й звідти Твої страждання вітер рознесе На сто світів і в космос на пів світу – Оце й усе, що станеться. Усе. Й ти щось збагнеш, і проклянеш іуду, І усвідомиш, що мовчання – гріх, Ще й обпечуть тебе, як лялька вуду, Тих кільканадцять тисяч “гробових”. 06.03.2022
*** “Межі моєї мови – це межі моєї держави” (Богдан Хмельницький) Розмовляйте УКРАЇН# СЬКОЮ МОВОЮ, Навіть якщо її знаєте поки що слабо! Наша мова – для них похоронне коливо Від якого вИздихають до останньої лаби Всі, без винятку, абсолютно, Хто приніс окупацію і війну без причини І хто молиться на фашиста Путіна Дозволяючи те, що він чинить! Ми – єдиний народ. В нас найкраще військо. Їхні ж думки людожерські. Їхні мізки – іржаві. Розмовляймо мовою українською: Генетично нам рідною, політично – державною! Бог – високо, бачить – далеко. Ми – народ героїнь і героїв. На щО ворог сьогодні здатен? Плодити фейки? В час війни НАША МОВА – убивча зброя! 08.03.2022
*** Ти – маленька серйозна дівчинка: Ані плачеш, ані смієшся. У кишеньці твоїй на папірчику Номер мобільного і як ти звешся. В тебе все вже відібрано, вкрадено, Крім України, статі і зросту. Твої очі, як виноградини, А косичка, як мишачий хвостик. Ти нічого не кажеш нікому. Ти не граєшся, як всі діти. Ти ведеш себе дуже скромно. Ти не просиш ні їсти, ні пити. І нічого на тебе не діє: Ні цукерки, ні лялька, ні светрик з бобрами. ...Ти живеш однією надією: Що тебе розшукає мама. 10.03.2022
*** Уже весна. Ось бузьки прилетіли. Цвіте по зАкутках колюча алича. Зелений пролісок набрався сили І також білим землю заквітчав. З’явилися сережки, а край стежки Трухлявий пень обсох і засвітивсь. Гімнастка#білка дуже обережно Шугнула з гілки, як прозора тінь. Усе кругом і радісне, й не раде (Безкровні лиця талої води). Циліндри нерозірваних снарядів Угору тичуть пальцями. Куди? Сидить оса на тятиві розтяжки: Граната мокра й від роси рясна. Ще йде війна! Та в’є гніздечко пташка, Бо вже весна. Бо вже весна! Весна. 19.03.2022
*** Вона, звичайно, жила десь Инде ЗвАлась як звАлась – з’явилась просто. Тепер вже наша красуня Муринда – Кремова кицька з сіреньким хвостиком.
Мордочка мила, очі блакитні, Ще й підколінки на кожній ніжці. Така чистюля, як клумба в квітні, Така гарнезна, як фото в книжці. У бомбосховищі, у підвалі Дитину в пальчик поцілувала, Потерлась спинкою до матусі, Наша Муринда, киця#котуся. Сирена виє страшним дифтонгом, Сирена гнеться вже евкаліптом – Моститься киця на підвіконнику (Богиня миру, мабуть, з Єгипту). Світ у тривозі, як комп завислий: Хапай, вдягайся – немає часу! Передні лапки до скла притисла Киця Муринда – і робить пАси! Та – стоп, відбій вже, кінець тривоги: Стихають хвилі, вмирають звуки. Стає на лапки киця Муринда Стрибає вниз і біжить до люльки. Припнуті вушка, хвоста калачик, Блакитний погляд – душа здригнеться. Цілує лялю в маленький пальчик Й лягає спати межи колесами. 24.03.2022
*** Це наша земля! Це наша земля. Це наша земля, Навіть якщо вона вИпалена, чорна, і вся в руїнах. А ворог – це ворог: чи ожив, чи охляв – Рано чи пізно амінь йому зробимо неодмінно! Це наша земля. Це наша земля. Це наша земля, Що вчора стікала багатствами – “молоком і медом”. Що завжди прекрасна і зблизька й здаля, Що корчиться нині від болю, як жінка в переймах. Народжує націю на всі майбутні віки, Велику, потужну, яку не ввіпхати в раму. Ми, русичі, – ми. Ми – козачки і козаки! Це наша земля і це наша Вітчизна! Мама! 28.03.2022
*** Цієї ночі сніг мене збудив, Останній сніг із холоднющим вітром: Роздерлось небо на сімсот хустин, Крізь тридцять сит просіялось повітря. Весна сховалась, як мала синичка (Лиш тільки дзьобик блискає крізь вічко). Але на ранок всі сніги стеклИ: Ні людям зла, ні Богові хули! Аби ще так москаль навік ізслизнув З вкраїнських піль, із нашої Вітчизни, Чкурнув у власні плісняві “покої” І пив гірку. Бо як він без гіркої? 28.03.2022
*** Бджоли – не звірі. Мирна громада. Гарно живе і ґараздує до ладу. Тільки напрОвесні – клята погода! – Бджілки слабенькі, бджілки голодні, Пасічник завжди на це має раду! Але приперлась кацапівська банда. Стала постоєм на місяць і днину: Бджіл не дають годувати людині! Зіроньки Божі, бджілоньки злоті, Тихо гудуть – ще немає роботи! Грітися треба тілом об тіло, Аби хоч їстоньки так не хотілось! П’яний москаль виліз танку на дуло: “Будєт на каждава нашева улєй! В каждом как мінімум пол кіло мьода!
Во! – как нажрьомса! Пашлі на ахОту!” Бджоли як бджоли. Також українські – Напад сприйняли як кадрове військо! Як налетіли, як обліпили! “Вєчная память” московським дебілам! 01.04.2022
*** Господи, кари! Кари і кари! Скинь їх Росію гнилу в Тартарари! Сіллю присип і вогнем запліши! “Це плем’я умерло”, – з небес напиши. Господи! Ти передбачливо мудрий, Знищ кацапур – вони зовсім не люди! Навіть не звірі, не гадь, не потвори, Не Вавілон, не Содом й не Гоморра! Господи, кари! Благаєм всенощно! Те, що вони натворили, – без прощень. Те, що вони ще виносять у планах, Буде їм цвяхом у трунві останнім. Господи, кари! Кари і кари! Скинь оцю нечисть живцем в Тартарари! Ти – Всемогутній! Ти – Справедливий! Господи Боже, вчини таке диво! 04.04.2022
*** Більше нічого. Одна порожнеча. Днина похмура, та сонячний вечір. Сонце вилизує чорні руїни, Сонце жахається: “Це Україна?” Кате московський, ти ще не контетний? Досі чекаєш Везувію, Етни? Думаєш, збрешеш – і знову повірить Ангела Меркель (і всі проводИри)? Думаєш, світ досі в тихому трансі? Бог упирям не дає жодних шансів! Сонце сідає за обрію купол. Вік двадцять перший. На вулицях трупи Місяць не прибрані, не погребЕнні. В білому смерть ходить тінню вербени. В чорному – погань, безмозгла, запекла, П’яна у стельку – виходці з пекла. Сонячний захід. Картина болюча: “Вечір весняний під Києвом. Буча”. 05.04.2022
*** У Криму доцвітали магнолії І весна утішалась шансом. Називав мене ніжно Ольвією, Бо на Олюшку я ображалася. Ми не з’їли три пуди солі – Пахлаву запивали соком, Й ще не знали, що вітер долі Нас розкИдає в різні боки. Ми студенти були, філологи. Ми кохали – і не признавалися. Море хвилі котило під ноги, Море гралося теж без галасу. Принагідно все рідше бачились – Крадькома ніби, сором наче. Крим відплив, наче сонячний зайчик. Київ кликав – тримала дача. (Тобто я почувалась ображеною: Та забудь мене, друже#враже! Будь щасливий – зловив жар#птицю: Я – провінція, ти – столиця). Прикарпаття цвіло шипшиною! По всіх схилах – рожево, корОнками. А сьогодні твоя дружина В трубку мовила: “Похоронка”. І – тебе вже нема. Немає! А війна є! Війна є! Війна є! Й ще ніде не цвітуть магнолії. Й вже ніхто не прошепче: “Ольвіє...” 07.04.2022 м. Івано3Франківськ
Воїни світла · “Якщо можеш щось віддати, то віддай. І цим ти збагатишся”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО
Анатолій ГНАТЮК, народний артист України, позивний “Джавелін”: “Сьогодні кожен на своєму місці повинен робити все можли# ве і неможливе для нашої спіль# ної перемоги. Я разом зі своїми побратимами, акторами Націо# нального академічного драма# тичного театру імені Івана Фран# ка Олексієм Паламаренком та ак# тором із позивним “Франко” всередині березня самоорганізува# лися і почали давати концерти для наших воїнів. Допомагає наму цьому добровольчий батальйон “Сектор безпеки Бориспіль 1” – вони забезпечують транспортом і апаратурою. Звичайно, коли ми збираємося туди, де гаряче, йдуть бої й ракетні обстріли, то маємо бути готовими до будь#яких ситу# ацій. Тому ми йдемо зі зброєю. Виступати у прифронтовій зоні і волонтерити для мене – по# чесна робота, що триває вже вісім років. Але тепер йде повномас# штабна війна і жодної безпечної поїздки немає. Проводимо концерти і веземо гуманітарну допомогу не лише для військових, а й для цивільно# го населення, яке постраждало від ракетних обстрілів і тепер на звільнених територіях потребує невідкладної гуманітарної допо# моги. Я пережив, побачив і почув те, що й у жахливому сні не на# сниться. Нелюди руйнують мою Україну, вбивають моїх співвіт# чизників. Війна – це страшний час, коли ховають молодих. Але я не дозволяю собі розпачу і сліз. Сьогодні вже всі знають, як постраждала Київська область. Саме на Київщині ми провели найбільше концертів#зустрічей, часом по чотири концерти на день. У самому Борисполі, де сфор# мовано згаданий вище баталь# йон, ми виступали і для ЗСУ, і для ТРО, і для волонтерів, і для меш# канців міста. У середині березня все трималося на волосинці, і ук# раїнці проявили себе як найкра# щі люди планети Земля. Це не пафос, це правда. Ті наші зустрічі були кришталево чистими, людя# ними і залишили в душі високу любов. Переконаний, що такі кон# церти дуже потрібні. Завдяки їм ми можемо подарувати хвилини звичайної людської радості на# шим славним героям, зробити так, аби вони розслабилися і хоч трохи усміхнулися. Зізнаюся, це непросто. На початку виступу треба знайти ключик до тих, хто просто зараз був під ракетами і, можливо, мав небагато надії ви# жити. Однак вижив, та душа ще напружена. Але недовго, бо коли ми разом, коли один одному до# помагаємо, то врешті#решт тепло повертається і ми разом співаємо “Смереку”. Їхні усмішки та оп# лески – це найвища оцінка нашої роботи. Згадую наш виступ у бомбо# сховищі шпиталю. Серед гляда# чів були лікарі та воїни. Саме в цей час розпочалася повітряна тривога. Медперсонал став хви# люватися, а бійці заспокоюють: “Ми подивимося, що там на горі, а ви продовжуйте дивитися кон# церт і відпочивайте”. Ще пригадується концерт на# передодні Великодня у місті Чу# гуєві, що на Харківщині. Це було 22 квітня. Ми привезли з собою гуманітарну допомогу та 1400 смачних і запашних пасок. Доро# гою проїжджали Харків, де я бага# то разів виступав із концертами, а також гастролював з нашим теат#
ром. Було боляче дивитися на по# рожнє місто, зруйновані будинки. А в самому Чугуєві нас вже чека# ли. Разом із бійцями ми розванта# жували гуманітарну допомогу. Для нас тут теж підготували пода# рунок – кожному по пасочці. Свою я привіз додому. Разом з ро# диною їв її на Великдень і згаду# вав цих прекрасних людей. Крім воїнів у Чугуєві нас зустрічали звичайні жителі міста. Відчувало# ся єднання українців, те, що ми підтримуємо один одного. Ніхто нікого не залишив у біді. Давали концерти і в Києві – у Центральному військовому шпи# талі, на залізничному вокзалі, ди# тячій лікарні “Охматдит”, навіть у метро. Вони відбувалися в бе# резневі дні, коли в Києві була особливо напружена ситуація. Добре пам’ятаю свій перший концерт, який відбувся в бомбо# сховищі. Велика подяка київ# ській поліції, яка допомогла його організувати. Неможливо забути тих діточок, які там жили разом зі своїми матерями. І коли напри# кінці вони танцювали під “Сме# реку”, для мене це була найбіль# ша радість. Не буду приховувати: коли почалася війна – я відчув внут# рішній злам. Не вкладалося в го# лові, що таке могло статися. Пе# реслідували страх, хвилювання, навіть паніка. Після першого концерту у мене сорочка була мокра, хоч викручуй. Але відбу# лася також дивна і прекрасна річ – страх, хвилювання і паніка ку# дись зникли. Натомість з’явило# ся відчуття, що ти комусь потрі# бен. Саме з цим розумінням ми їздимо і даємо свої концерти. Вже відбулося близько трид# цяти виступів. Про кожен можна довго розповідати. На концертах звучать гумор, весела пісня, теат# ральні байки, поезія. Я роблю ак# цент на ліричних піснях про ма# тір, рідний дім. Не обходиться без української класики – “Гуцулка Ксеня”, “Я піду в далекі гори” та ін. У фіналі ж обов’язково зву# чить “Смерека”, яку виконуємо всі разом”. Актор із позивним “Франко”: “Мої сольні виступи перед ук# раїнськими воїнами розпочалися ще у 2014#2015 роках. Приїздити з концертами на схід запрошували друзі. Потім до мене приєднався Олексій Паламаренко, а згодом – Анатолій Гнатюк. Коли починали робити спільні концерти, то в нас
Олексій Паламаренко та Анатолій Гнатюк була єдина умова, щоб вони від# бувалися на самій передовій (у 2015#2021 роках це були Авдіївка, Красногорівка та інші міста сходу країни). Саме тоді у нас з’явилося багато друзів, з якими спілкуємо# ся і тепер. Після одного з нещодавніх концертів до нас підійшов ко# мандир підрозділу і сказав: “Ви навіть не уявляєте, скільки на# ших життів ви зберегли своїм концертом і забрали життів воро# га”. Завдяки таким словам відчу# ваєш себе дуже потрібним своїй країні. Наш девіз – “Роби те, що ти можеш, і роби це максимально якісно”. Не маємо жодних амбі# цій. Наше завдання – принести якомога більше користі Батьків# щині, суспільству. Хтось ходить з автоматом, хтось рятує життя. Але нам трьом уже за п’ятдесят і стрільці з нас не найкращі. Було відчуття, що не можемо повністю інтегруватися в цю війну. Але потім зрозуміли, що бійці після наших концертів йдуть на фронт не помирати, а жити. Про це нам кажуть самі во# їни і їхні командири. Завдяки та# ким словам відчуваєш, що своєю творчою діяльністю ти робиш хо# ча б маленький внесок у нашу майбутню спільну перемогу. Кожен концерт унікальний. Звісно, маємо програму, але зав# жди багато імпровізуємо. Згаду# ється один з крайніх на сьогодні виступів на передовій. Розпочався обстріл, і ми з бійцями сховалися в підвалі будинку. Я сказав: “Має# мо трохи часу, тож до вашої уваги концерт від Театру Франка”. Програми наших виступів пе# реважно розважальні. Ми відчу# ваємо, що потрібно бійцям на пе# редовій. Пишемо фронтові коло# мийки. Вже вийшло десять ви# пусків. У них оперативно відгуку# ємося на воєнні події. Нам ка# жуть, що по цих коломийках можна буде вивчати історію вій# ни. Зізнаюся, вони досить гострі. Також розповідаємо театральні байки про те, що відбувається за лаштунками сцени. Такі розпові# ді дуже подобаються бійцям. Ми бачимо, як сяють їхні очі. На війну не можна йти поми# рати за Батьківщину. На неї треба йти, щоб перемагати. Це та ідея, яку ми несемо своїми концерта# ми”. Олексій ПАЛАМАРЕНКО, за# служений артист України, позив# ний “Поет”:
“Коли почалася війна, я од# разу відчув, що потрібно робити щось корисне для рідної держа# ви, для армії, яка чинить спротив ворогові. Разом із колегами по сцені створили фронтову брига# ду. До речі, тут немає нічого но# вого. Такі бригади франківці створювали ще під час Другої світової війни. До них входили найкращі актори театру. Ці бри# гади дуже тепло зустрічали бійці. Вони несли мистецтво, яке пот# рібне людям завжди. А під час трагічних подій таке мистецтво набуває особливої ваги. Адже ко# ли йде війна – загострюються почуття. Наша концертна бригада має назву “РПГ” за першими літера# ми прізвищ виконавців. Кожен з нас має власний позивний. Так само, як було і в запорізьких ко# заків: коли вони приставали до кошу, їм давали прізвиська. Зі# знаюся, наш перший спільний концерт був найважчим. Аби нас послухати, бійці відклали похо# вання своїх побратимів. Для нас це було надзвичайно відповідаль# но. У них дуже велике психоло# гічне навантаження, а ми намага# ємося допомогти їм відволіктися, розважитися, надихнути на нові подвиги. Після концерту коман# дир підрозділу сказав, що тепер його бійці “порвуть кацапів”. Це була найвища відзнака нашої праці. Після цього було багато різ# них концертів перед різною ауди# торією. Вважаю, що ми знаходи# мося в хорошій творчій бойовій формі. Мій покійний дідусь колись вчив: якщо можеш щось віддати, то віддай. І цим ти збагатишся. Людина багата, коли вона віддає іншим людям. Під час концертів я читаю лі# рику Василя Симоненка, Воло# димира Сосюри. Ці вірші ми вчи# ли ще в школі, але сьогодні вони набувають нового звучання, но# вого змісту. Також виконую влас# ні поезії про нашу майбутню пе# ремогу, про територіальну оборо# ну та ін. Намагаюся передати свої відчуття простими словами. У моїх віршах немає якогось лу# кавства чи краси заради краси. З великим інтересом публіка сприймає театральні байки, вони цікаві, яскраві і кумедні. А коли українці сміються – це не просто сміх, а сміх бойовий, в саме об# личчя ворогу”.
Нині ми всі своїми справами намагаємося наблизити День Перемоги. Не стоять осто( ронь і актори Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Отож їм слово.
Воїни світла · “Якщо можеш щось віддати, то віддай. І цим ти збагатишся”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Євген БУКЕТ
Події в Україні настільки вражають набожних європей# ців, що українські пісні співа# ють під час богослужінь, а за мотивами світлин із бомбос# ховищ малюють ікони. Образ “Київської Мадон# ни”, яка ховається в метро від бомб створила художниця з Дніпра Марина Соломенни# кова. Прототипом стала світ# лина угорського фотографа Андраша Фьольдеша, зробле# на в один із перших днів вій# ни. Жінку з фотографії звуть Тетяна Близняк. 25 лютого во# на разом із чоловіком, двомі# сячною донькою Марічкою та мопсом сховалися на станції метро “Театральна”. Як розпо# віла сама Тетяна, вони мали евакуюватися 26 лютого, але не змогли виїхати. Зрештою, їм вдалося дістатися до Льво# ва. 14 березня “Київську Ма# донну” на мільйонну аудито# рію запостив консультант ва# тиканського Секретаріату у справах комунікацій Джеймс Мартін. Цього було достатньо для того, щоб майже точну ко# пію образу відтворили в імп# ровізованій капличці на вули# ці при школі сестер#францис# канок у Неаполі. Архієпископ Неаполя До# меніко Батталья наприкінці минулого тижня відслужив службу перед образом “Київ# ської Мадонни”. А всі віряни, що були присутні на богослу# жінні, отримали й спеціальні маленькі образки із зображен# ням. Ікона з’явилася в тій кап# личці невипадково. Саме в цей куточок Неаполя приїхали 50 родин#переселенців з Укра# їни, зокрема з Києва, Маріу# поля, Бучі. Їхні діти вже пішли до українського класу при школі сестер#францисканок. А в Польщі, де перебуває найбільша кількість вимуше# них переселенців з України, водному з костелів Варшави під час меси парафіяни з ксьон# дзом виконали пісню “Ой у лузі червона калина”. У ХХІ столітті відбувають# ся неймовірні речі: звичайна киянка та її маленька донечка стали іконографічним обра# зом сили та незламності укра# їнського духу. До нього меш# канці італійського Неаполя та вимушені переселенці з Украї# ни постійно приносять квіти та запалюють лампадки, моля# чись про закінчення війни в Україні. У той же час гімн Ук# раїнських січових стрільців співають у католицькому кос# телі, також його виконує один із найуспішніших гуртів Вели# кої Британії – Pink Floyd. Весь світ вірить у Перемогу Украї# ни, а ЗСУ невпинно наближа# ють момент капітуляції воро# га.
Незабутній · “Ледь не вся Україна плакала над його “Трудовою книжкою матері”, його поезії та дитячі п’єси вивчають у школі”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Олеся ТОМЕНКО, кандидатка філологічних наук, дочка поета Сьогодні татові виповнило# ся б 85. Він виріс без бать# ка, бо війна (та, що Друга світова) забрала найріднішого. Тато Данило пішов на Фінську війну, коли малому синочкові бу# ло лише два роки. Дитина чекала його – і він повернувся. Мав для малого подарунок – грудку цукру. Та солодка грудочка запам’ятала# ся на все життя, бо стала гіркою. Тато привіз йому новий костюм# чик і грудку рафінаду, якою він і побіг поділитися з друзями, з якими щойно робив гатку у кала# мутному потоці. Але друзі, поба# чивши чистенького Колю, до якого повернувся тато, насупив# шись і не змовляючись, кинули його до того каламутного потоку. Бо ж їхні батьки і досі не повер# нулися... І стояв малий Коля увесь мокрий і брудний, а з#по# між пальців стікав солодкий цу# кор (“Миколко, тато приїхав”). А потім тато Данило пішов другий раз – на ту, що звемо Дру# гою світовою. І більше не повер# нувся. Миколці заледве виповни# лося чотири. Малий чекав його довго, чекав усе своє життя. Че# кав міцних теплих батьківських обіймів, доброго слова, але так і не дочекався. Ота чіпка дитяча пам’ять, пам’ять майбутнього по# ета, забрала тата у поезію, прозу, пісню. Світом і світлом для нього тепер стала Мама, оспівана пое# том: “Я щасливий, бо мав я маму – в цьому слові увесь мій світ”. Але недовгим було і те щастя, бо каторжна колгоспна праця забра# ла її, коли Микола закінчував 10 клас. Лише у 1982 році дізнався, що батько пропав безвісти у бе# резні 1944 року, очевидно у страшному місиві Корсунь#Шев# ченківської битви. А потім Миколі Томенку до# велося 4 роки служити на мінно# му тральщику: тралити та зне# шкоджувати бойові фашистські міни у Балтійському та Баренцо# вому морях, залишені під час Другої світової війни. За 1958–1959 роки бойовий мінний тральщик, на якому служив стар# ший матрос Микола Томенко, зробив 42 бойових виходи… 4 ро# ки – між життям і смертю: Чотири роки ходити по чорних Рогатих головешках мін… Щомиті чекаючи вибуху… Напевне, тому наш тато – Микола Томенко – завжди був до нас добрим, як був він добрим, щирим, товариським до всіх, з ким зустрічався, навчався, прия# телював, працював. Сьогодні онуки Миколи То# менка, які, на жаль, не застали ді# дуся, але знають усі його пісні та дитячі вірші, теж мають 4 роки. Історія циклічна – вони теж діти війни. Такого самого віку, як був малий Коля. Замість колискової вони просять заспівати “Гімн” та “Червону калину”. А ще – най# улюбленішу дідову пісню “Бігли коні через степ”, до якої прики# піли з народження… У 2017 році я взялася упоряд# ковувати книгу малої прози “Білі автографи”, яку тато понад 30 ро# ків носив до різних видавництв і отримував лише обіцянки. Він зробив собі один примірник сам# видаву і дуже тішився ним. А ме# ні хотілося, щоб та проза знай# шла своїх читачів. Татове воєнне і повоєнне дитинство обпікало ду# шу, коли читала ті маленькі ше# деври, але мені здавалося, що війна відійшла далеко і зали# шиться лише у спогадах. Я пере# повідала своїм трирічним діткам захопливу історію, як малий Ми# колка із своїм сусідом Жориком у заметіль полізли в середину тан# ка, який фашисти залишили у Жориковому подвір’ї, і як вони прихопили із собою кольорові олівці та ремені, зі страхом вила# зячи із тої потвори (оповідання “У хуртовину”). Але чи могли ми подумати, що за пару місяців ці потвори знову поповзуть на Ук# раїну і нищитимуть наших дітей? І той сирий і холодний погріб, в якому ховалися вони з братом і мамою, світили гасовою лампою і зрідка вибиралися на сонячне подвір’я, у 21 столітті знову стане зловісним символом і надією на порятунок. Хоча сьогодні ці пог# реби і підвали нерідко перетво# рюються на могили, а тих, хто зних на мить вибігає в пошуках води чи хліба, – прицільно вби# вають снайпери. Але Микола вижив і став ук# раїнським поетом, справді на# родним, бо ледь не вся Україна плакала над його “Трудовою книжкою матері”, його поезії та дитячі п’єси вивчають у школі. За словами Емми Бабчук, однокур# сниці та заслуженої журналістки України “на “Дикій груші” своєї першотворості Микола прище# пив чимало гілочок власних но# вотворів – і дерево його таланту зарясніло збірками “Між берега# ми днів”, “Вишневий цвіт”, “До# рога до хліба”, “Сівба”, книгою народного болю “З трудової книжки матері”, збірками віршів для дітей, драматичними творами і піснями”. 26 книг. Дві з них – книга дитячих поезій “Дядько Вигадько” та книга п’єс “В чіку# ванні зоряного дива” вийшли вже після смерті поета. В архівах залишилися ще вірші на кілька книг. А пісня “Червоних вершни# ків” стала народною. Її друга наз# ва – “Бігли коні через степ”, по# кладена на музику Олександром Білашем. Пригадую, коли до тата дзво# нили композитори (а працював він із Ігорем Шамо, Олександром
Білашем, Анатолієм Пашкеви# чем, Анатолієм Гайденком, Віта# лієм Дем’янишиним та іншими), він зосереджено стояв біля теле# фону (того, що стаціонарний, дротовий) і уважно слухав, як з того кінця дроту лунає новоство# рена пісня. Він зводив докупи брови, схиляв голову і поринав у світ нової пісні. Адже коли його вірш ставав піснею – це було як народження дитини, це було свя# то, вибух, піднесення. Ми з ма# мою сиділи тихо і чекали, що ж скаже тато. Іноді він просив ком# позитора заспівати пісню ще раз, щоб запам’ятати мелодію. А тоді наспівував нам, або просив мене підібрати мелодію на фортепіано. І тоді в нас виникла ідея зіб# рати всі пісні і видати їх на диску. Яке було наше здивування, коли у фондах українського радіо нам знайшли кілька варіантів вико# нання пісні “Червоних вершни# ків”. Ми постали перед вибором – яку з них включити до диска, адже виконання були різні, наче різні пісні. І ми включили всі три. Але здивування було ще біль# шим, коли ми дізналися, з інтер# нету, що їх – сотні. Цю пісню ви# конують і аматорські і професійні колективи. А сам поет про це на# віть не здогадувався. І пісню ого# лошують як народну. І все нові і нові колективи беруть її до свого репертуару сьогодні. Найпотуж# ніше перше виконання – Заслу# женої капели бандуристів, а за ним – Поліського народного хо# ру “Льонок”, Ансамблю пісні і танцю Західного прикордонного округу, Українського народного хору ім. Станіслава Павлюченка, а ще – гурт “Мальви”, дитячий ансамбль “Сузір’я”, звучала вона на фестивалі патріотичної пісні у Луцьку в 2021 році у виконанні ансамблю “Любава”, на держав# ному іспиті у Національній му# зичній академії імені Чайков# ського під диригуванням Тетяни Даньшиної у 2021 році. І це лише короткий перелік виконавців. Ще Андрій Малишко звернув увагу на пісенність поезії Мико# ли Томенка і порадив звернутися до Олександра Білаша. Ось як та# то сам згадує той час: “Я відіслав йому “Бігли коні” — це була моя перша пісня. Я був студентом 1 курсу у 1961 році
(університету ім. Тараса Шевчен# ка – О.Т.). Дуже захоплювався іс# торією, читав про козаків. Я ішов біля ВДНГ на Ломоносова, там наш гуртожиток був для філоло# гів, і мені якась ритміка в голові, іду, крок за кроком, і так з вистав# ки дійшов аж до Дніпра. Пере# повненим 38 автобусом не поїхав. І мені наче з космосу – раз! – я іду, іду: “Бігли коні через степ”… Далі мене рима приперла: де червоний мак росте... Ось уже два рядки є: Бігли коні без упину / Крізь па3 лаючу Вкраїну”… Я ішов і записував, ставав під дерево і писав. А влітку дізнався від Олеся Лупія, що в Спілці О. Бі# лаш виконував цю пісню”. Ці рядки сьогодні актуально звучать і зараз:
Бігли коні через степ, Де червоний мак цвіте, Бігли коні без упину Крізь палаючу Вкраїну.
Приспів: А за тином, там за тином Проводжала мати сина... Проводжала, посивіла, Мимо коні пролетіли...
Не спинялись ні на мить, Бо земля кругом горить, І блищали шаблі гострі, Не вертались хлопці в гості...
Приспів.
Не спинити їх ніколи, Червоніють маки в полі, І летять у вічність коні Вже не бліді, а червоні...
Сьогодні матері проводжають своїх синів#героїв на захист Укра# їни, багато з них вже зацвіло ма# ками на спопелілих і розтерзаних вибухами “Градів” та “Ураганів” полях, не одна матір вже посиві# ла, оплакуючи тисячі зруйнова# них і скалічених доль, тисячі без# невинно вбитих дорослих і дітей.
Миколко, тато приїхав! Нас, малих відчайдушних сільських хлопчаків, ніколи не лякав раптовий дощ... Отож собі – ні з того ні з сього. Мов небо розколювалось навпіл – зашу# мить над житами, над городами, над старою нашою кузнею, у якій, здається, ніколи не гаснув вогонь, над сільмагом, над виго# ном, де ми вранці випасали ко# рів, і над хатами нашими. Добре, в кого надійно вшиті вони. ‹…› Але цього разу ні грому, ні блискавки не було, – лише про# шуміла раптова злива... Дерева, що були в сірій пилюці, аж ожи# ли... зазеленіли, і якось дихати легше стало. Попід тинами, в глибоких рівчаках, несучи на собі сміття, перекидаючись, летіли кудись каламутні потоки... Ми, три#чотирирічні хлопчики, під# ставляли під них “млинки”, і во# ни оберталися в тих потоках, а над нами – через усе небо – висо# кі веселки стояли... Замурзані з ніг до голови, і не помічали, як хутко летів час, як люди, мокрі від дощу, йшли з поля повз наші клопоти – їм не до нас було... Хі# ба здивує дорослу людину те, що ми в дану мить переживаємо? А нас тоді і каламутні потоки диву# вали. Ми раділи. Знаходили для себе утіху від них... Батьки наші були на фінській кампанії. Ми росли з матерями. Нас, хлопча# ків, батьки яких пішли на ту кля# ту війну, було п’ятеро чи шестеро на одній невеличкій вулиці. Най# старшому – шість років. Він і верховодив над нами. Ми жили дружно. Кожен глибоко в душі ві# рив, що скоро повернеться його батько з війни... Уявлялися нам, малечі, міцні татові руки, що під# кидають аж до стелі, бо матерям нiколи було за домашніми клопо# тами бавитися із нами. Вони ли# ше гладили нас по голівках – те якесь особливе тепло відчуваємо й досі... І раптом, як грім з чисто# го неба, мамин голос: – Коля! – це мене кликала мама, – хутчій, синку, до хати, – тато приїхав!!! Для мене то було такою радісною несподіванкою, що я не знав, що робити. Кинув “млинка”, що мені його дядько Іван зробив, сільський конюх, в якого праве око було перев’язане чорною пов’язкою. Кинув у кала# мутний потік, і, витираючи бруд#
Творчість просвітян · “В грізну годину будь воїном кожний – Духом і серцем повстань!” · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Орест КНЯЗЬКИЙ. Марші, народжені у дні війни ні руки об полотняні штанці, по# лопотів босими ногами аж до ха# ти. Хлопці – мої друзі – тільки переглянулись, і чи то радість, чи сльози засвітилися в їхніх очах... Вони, мабуть, збагнули у ту мить, що мій тато уже дома, а їхні бать# ки ще на війні... Вони стояли над каламутним потоком, і кожен ду# мав про щось своє. Тато мій як стояв посеред хати у сірій шинелі, то так і кинувся до мене. Я єдине помітив: як у нього сльози зблиснули в очах... Поду# мав, що татові стало жалко мене від того, що я такий брудний, не# стрижений... Він, певне, там, на війні, уявляв мене не таким... Імама плакала, і сусіди витирали сльози... Усе це я пам’ятаю. А тато радісно уже підкидав мене аж до стелі і все цілував, цілував у чуб# чик, щічки, мокрі від дощу і того каламутного потоку... І все тато розпитував мене, розпитував... А старший мій брат Євген був у цей час десь на конюшні і не знав ще, що тато приїхав. Мама якось теп# ло, без докору сказала: – Та він же тобі он шинелю забруднив, – і, витерши руки об фартух, дістала рогачем із печі борщ у великому казанку. Потім виймала де# рев’яною лопатою із печі хліб, що пах на всю хату... Виймала під# рум’янені пиріжки з капустою. Готувала мама стіл для тата, для гостей. А тато, притиснувши мене до грудей, відповів мамі: – Шине# ля ця ще й не таке бачила, правда, синку? Тато так довірливо запи# тав мене, що можна було повіри# ти: я й справді знаю, що бачила сіра татова шинеля, мов і я був там разом з татом... ...Хлопці ще стояли коло брудного потоку, який уже не з такою силою дзюрчав у рівчаку. Видно було, що вони і не збира# лися нікуди йти. Їм не вірилося, що прийшов мій тато з фінської кампанії. Гадали – гукала мати так, аби заманити до хати. Мені ж хотілося вилетіти із цих білих, з рушниками, стін, помчати до своїх друзів#однолітків і розказа# ти, як тато теплими долонями підкидав мене високо#високо, як цілував мене в чубчик, щоки, як притискав до грудей своїх. Розка# зати хлопцям, як пахне димом іще чимось особливим сіра татова шинеля. Розказати, який краси# вий у мене тато. І не подумав то# ді, що саме цим я завдам їм ще більшого смутку, не вигойного болю, гіркої досади... Мій тато прийшов, а чому це їхні не прий# дуть? Вони і думати про це не хо# тіли, бо ж їхні батьки такі ж, як і мій. І все ж я вийду до хлопців піс# ля того, як тато вимиє мене в цинкових ночвах пахучим ми# лом, якого я ніколи не бачив, витре цупким полотняним руш# ником, розчеше мені голівку і одягне в білу сорочечку і темно# синій костюмчик, який привіз для мене. На мені буде такий же темно#синій беретик, нові шкар# петки і красиві сандалики. Я вий# ду до хлопців з великою, аж світ# ло#синьою грудкою рафінаду, що тато в речовому мішку привіз із фронту, і поділюся із своїми дру# зями. Хай попробують і вони того солдатського рафінаду і за# пам’ятають нехай, якого смачно# го гостинця привіз мені тато з фронту... Коли я прийшов до сво# їх друзів, вони мене чомусь не впізнавали чи не подали виду, що впізнали... і мені зробилося боля# че... Вони відвернулися від мене: мовляв, звідки ти тут такий узяв# ся?.. Щойно ж у каламутному рівчаку в “млинка” з нами грав, а зараз, бач, паничем став... А я ж поспішав до них з найкращими намірами: поділитися радістю і солодким#пресолодким солдат# ським рафінадом. Хлопці й далі гатили рівчака, щоб зупинити во# ду, а вона, як на те, валяла ту їхню загату і продовжувала текти собі. Хлопці чомусь не розмовляли зі мною. Ні про що не розпитували. Ніби й не було мене серед них, ніби я ніколи з ними не товари# шував, не пас телят, не лазив ра# зом по деревах, не рвав штани об сучки сухі, не бігав із самокатом по селу, здіймаючи стовп куряви, не їв розмочені у воді сухарі, по# сипані зверху сіллю, чи в холодні морозяні зими не сидів разом із ними на гарячій печі і не лузав гарбузові зернята прямо із дека... А зараз я був для них чомусь чу# жим... Але чому? Це залишилося для мене загадкою. Я не міг збагнути, чому вони від мене відвернулися. Важко сопіли і, стоячи на колі# нах, продовжували гатити гатку... Потім, видно, у них увірвався терпець, бо я і далі стояв і спосте# рігав, як вони хочуть зупинити воду, бо ж і сам не так давно пов# зав на колінах коло цього ж рів# чака. Але сталося найнесподіва# ніше, те, у що я й досі не можу повірити. Оту їхню раптову мов# чазну злобу прорвало, як вода прориває загатку. І мої ж друзі, з якими я облазив не одне дерево, не один ярок чи вибалок, стали не моїми, далекими, чужими... Певне, подумали, що я їх зрадив, одягнувшись у новенький кос# тюмчик, і що я вже ніколи не бу# ду їхнім, тобто – своїм, таким, які вони, – обірваним, замурзаним. Та ще й беретик на мені. Такого не було ні в кого на все село. Але ж я ніс їм рафінаду із відкритим серцем, щирою душею. Не зрозу# міли вони моєї радості, не розді# лили її разом зі мною. Той стар# ший, що весь час стояв на колі# нах і в якого руки були по лікті в грязюці, щось шепнув їм – і во# ни, не гаючи ні секунди, вхопили мене за руки і ноги і, розгойдав# ши, кинули в новенькому темно# синьому костюмчику і в такому ж темно#синьому беретику у той каламутний потік... а самих – як вихором знесло. Поховалися по хатах, у повітках, на горищах... Я лежу у тому рівчаку, а через мене каламутна вода несе сміття, тріс# ки, паліччя, недоїдки качанів, бур’ян, віхті соломи... В очах моїх потьмарився світ, і відчуття ра# дості зустрічі з татом заступили сльози... Я ледве вибрався з того рівчака, що йшов попід самим нашим тином, і, тримаючись од# нією рукою за стару лату, в другій все ще тримав розмоклу грудку рафінаду, відчуваючи, як він тікав кудись крізь мої липкі, брудні, мокрі пальці... Капає солодка во# да у каламутний потік...
Кіт Я вже більше не сидів у тому глибокому сирому погребі. На другий день, як тільки вигнали німців із села, повернувся до хати наш великий сірий кіт. Щоправ# да, я його ледь упізнав – поста# рів, схуд, був з підбитою перед# ньою лапкою. Це той самий сі# рий наш кіт, якого фашист уда# рив чоботом під живіт, коли той шкрябав коло дверей солом’яно# го “дідка” – просився на вулицю. Я дивуюся: і як тільки кіт відчув, що вже й духу фашистського не# має?.. Це для мене ціла загадка. Коли ми виходили з погреба, у нас на порозі лежав наш рідний Мурчик, зібгавшись у калачик...
Зрадів, узяв його на руки, міцно притис до грудей і гладив, гла# див... – Як довго не було тебе, Мурчику, я думав, що замело десь, – говорив до нього так, ніби він усе розумів. А мабуть, таки розумів, бо очі у нього розумні, імені хотілося усе йому розповіс# ти... Мій котик діставав кігтями аж до тіла, і тільки вуркотів від за# доволення. Отак і блукав він десь у диких степах, звиклий до вибу# хів, холоду й голоду... Один#одні# сінький. І все ж не забув про хату. Мама знову побігла в лікарню до Жені. Знову не буде цілу ніч її. Мені страшно самому в хаті з по# битими вікнами. Я беру Мурчика і йду з ним до сусідів, до Петі, до Жорика. Там веселіше. Ми ціли# ми днями граємось на теплій пе# чі. Непомітно і день пролітає... А від тата нема та й нема звісток... Де ж він, де?
Батьків плуг Здається, батьків плуг ішов найглибше. Батько клав скибу на скибу так, ніби обережно пере# гортав аркуші найдорожчої йому книги... Ніколи не бив коней, не кричав на них. Знав: так далеко не поїдеш. Ото й ішов зранку й до самого вечора бронзовочолий, обвітрений, із латочками солі на лопатках. Ішов красиво, натруд# жено, а гарячі лемеші заплітали вслід за ним чорну косу неговір# кої ниви...
Іди, сину Іди, сину, нехай хурделить, нехай курить, хай з ніг збиває. Нехай, аби повернувся тільки. Там, за ворітьми, там, за білими, там, де проводжала і зустрічала я, гарцюють коні – копита збиті геть, гриви посічені, сідла поз# човгані, їсти не їсться їм, пити не хочеться, а відв’язатися уже не в силі. Син не вертається. Стоїть і досі він, стоїть з гвинтівкою, сто# їть і дивиться, чи там ніхто не йде, злобу ховаючи. Стоїть, вдив# ляється, щоб перетнути шлях на# віки зайшлому...
Ви так далеко вже Над вашою вічністю, тату, жу# равлі летять. Кур#ли, кур#ли! Так високо, так далеко, як ви від ме# не. Кур#ли, кур#ли... Зелене в спориші подвір’я і Ви тримаєте мене на руках... Тонесенькі мої рученята обнімають Вашу шию і досі чую те тепло. А чорним воро# ном над нашим подвір’ям уже кружляла війна. І Ви вже так да# леко від мене, тату, як журавлі в осінньому небі... – Кур#ли, кур# ли...
Як ім’я твоє, солдате? У ярку, куди сповзали вечірні сутінки, дотлівав вогонь. Пахло печеною картоплею, осіннім лис# тям і гірким полином... На висо# кому горбі, з якого видно було все село, стояв підбитий танк з чорним хрестом, пошматовани# ми гусеницями і стволом, що ди# вився тупо в землю... З того ство# ла випурхували сірі горобці, що мостили там гнізда собі... Від чи# єї ж гранати укляк той танк у мо# єму селі? Як ім’я твоє, солдате? Ця тупа потвора не доповзла до вулиці мого дитинства всього з якийсь кілометр#два... Заревіла, мов дикий звір, крутнулась на місці, і зарив той звір самого себе на віки#вічні. Тут, на цьому висо# кому горбі ганьби своєї... І від то# го ми маємо змогу пекти картоп# лю в ярку, пасти череду, купатися в річці і наздоганяти павутинку, що летить з бабиного літа... Як ім’я твоє, солдате?
Український марш перемоги Слова і музика Ореста Князького
Вставаймо, вкраїнці, на битву святу, Вставаймо! Вставаймо! Вставаймо! Трикляту, захланну московську орду Громити нещадно не гаймось!
Приспів: Браття#вкраїнці, Правда за нами, З нами у Правді Господь! Правда нас кличе в бій з ворогами, Правда волає: – Виходь!
А сльози дітей, матерів як наказ Сьогодні козацькому роду: Громіть безпощадно московських зараз, – Лиш так Бог дарує свободу!
Приспів.
Вставаймо, вкраїнці, день судний настав На битву іти з московитом, Хай знайде його, браття, праведна мста За кров за невинну пролиту!
Приспів.
Марш українських волонтерів Слова і музика Ореста Князького
В судну годину вставайте мільйони, Вершиться праведний суд, Кличуть нас мужні, що вслід батальйонам Хліб, ліки й пісню несуть.
Приспів: В хлібі вкраїнським з рук волонтера, Що у бою підоспів, Вчуєш, козаче, біль безперервний І молитви матерів.
Благословляє Бог проти розбою Душ волонтерських красу, Хліб і набої у розпалі бою Службу священну несуть.
Приспів.
В грізну годину будь воїном кожний – Духом і серцем повстань! В дружнім пориві є острах ворожий Й праведність наших діянь.
Приспів.
16 Столиця · “Починаємо думати про майбутні концерти і вистави”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Національний академічний театр опери та балету України імені Тараса Шевченка після тривалої паузи відновив свою роботу. І хоча наразі вистави тут лише денні (початок о 14.00) та винятково у вихідні дні, а кількість глядачів обмежена (лише 300 осіб), театр своєю афішею гарантує радість від зустрічі з улюбленими виставами й артистами.
Едуард ОВЧАРЕНКО
Як запевнив головний режисер театру, народний артист України Анатолій СОЛОВ’ЯНЕН- КО, весь колектив Національної опери сьогодні сповнений натхненної енергії. Актори надзвичайно щасливі, що знову мають можливість працювати для рідного київського глядача та гостей столиці. А оскільки цього дня Україна разом з усім світом відзначала День Європи, то для показу обрали одну з перлин європейської оперної спадщини – комічну оперу Джоаккіно Россіні “Севільський цирульник”, що належить до найвідоміших у своєму жанрі і ось вже понад двісті років залишається не тільки у діючому репертуарі світового оперного мистецтва, а й користується незмінною прихильністю слухачів. Її герої потрапляють у досить химерні ситуації, окреслені дотепним сюжетом лібрето, створеним за мотивами безсмертного твору французького драматурга П’єра Бомарше. В осучасненій версії Анатолія Солов’яненка ця опера стала однією з найулюбленіших серед шанувальників Національної опери України. – Коли їхала на виставу, то відчувала, наче у мене сьогодні прем’єра, – зізналася виконавиця ролі Розіни, заслужена артистка України Ольга ФОМІЧО- ВА, – хоча насправді співаю цю партію вже багато років. Цього дня все дуже зворушливо і хвилююче. Війна торкнулася кожного з нас. Я змушена була свого одинадцятирічного сина відпустити з бабусею і дідусем за кордон. З початку березня вони у Німеччині. Нещодавно мала щасливу нагоду їх побачити. Ми були з благодійними гастролями у цій країні. Тут українські актори виступали разом з німецьким оркестром та хором. Ми побачили щиру підтримку закордонних колег. А ті відчуття, коли ти виходиш на уклін із синьо-жовтим прапором і тебе супроводжують десятихвилинними оваціями, неможливо передати словами. І ось я знову у Києві. Надзвичайно щаслива, що маю можливість грати у першій виставі нашого театру після такої довгої перерви. – Щойно повернувся зі
Сцена з вистави “Севільський цирульник”
Львова, – розповів виконавець ролі вчителя музики Дона Базіліо, народний артист України Сергій МАГЕРА, – у цьому місті взяв участь у кількох благодійних концертах. Також долучився до великого заходу в Тернопільському музично-драматичному театрі, всі зароблені на цьому заході кошти пішли на потреби Збройних сил України. З радістю сприйняв новину, що частково відновлює свою роботу Національна опера України. Відразу з потягу приїхав до театру грати в одній зі своїх улюблених вистав. Нас багато років знищували,
зокрема, українську культуру. Я думаю, що сьогодні в Україні має бути бойкот на виконання творів російських композиторів. Особисто у мене був контракт з Варшавою, де я мав у червні виконувати партію в “Євгенії Онєгіні”. Я відмовився від цього контракту… Наступного дня на сцені Національної опери України показали перлину українського оперного мистецтва “Наталка Полтавка” Миколи Лисенка. Композитора привабив сюжет однойменної п’єси Івана Котляревського щирим розкриттям життя простого народу, реалістичним відображенням народного побуту. Головний персонаж опери – полтавська дівчина Наталка, яка тужить за коханим Петром, який перебуває в далекій стороні і невідомо коли повернеться. Через волю матері вона
Сцена з вистави “Наталка Полтавка”
змушена погодитись на заручини з Возним. – Керівництво театру нам запропонувало повернутися до Києва, знову поринути у творчість, – зазначила виконавиця ролі Наталки, заслужена артистка України Наталка НИКОЛАЇ- ШИН. – У лютому жорстока війна знищила всі наші плани, а сьогодні ми намагаємося наскільки це можливо повернутися до повноцінного життя, починаємо думати про майбутні концерти і вистави. Допомагаємо киянам, прагнемо підтримати їх духовно, дати українцями більше віри у майбутнє. Сподіваємося, що вже скоро почуємо гарні новини про нашу перемогу!.. На наступні вихідні у театрі обіцяють показати опери Дж. Верді “Ріголетто” та Дж. Б. Перголезі “Служниця-пані”. А в червні афішу театру почнуть прикрашати і балетні вистави. Хочеться побажати, щоб надалі з головної оперної сцени країни поруч з італійською частіше звучала і наша рідна українська мова.
П П ЕЕ Р Р ЕЕ Д Д П П Л Л А А ТТ А А — — 22 00 22 22 ВВааррттііссттьь ппееррееддппллааттии ((зз ддооссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии))::
16 Столиця · “Починаємо думати про майбутні концерти і вистави”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Поштовий індекс — 30617. Сторінка у каталозі — 66 ннаа 11 ммііссяяццьь 28 грн 14 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 79 грн 42 коп. ннаа ппііввррооккуу 152 грн 84 коп. ннаа 1111 ммііссяяцціівв 276 грн 54 коп.
16 Столиця · “Починаємо думати про майбутні концерти і вистави”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Відповідальна за випуск
Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова),
Павло МОВЧАН,
Микола ТИМОШИК,
Георгій ФІЛІПЧУК
Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел./факс)
16 Столиця · “Починаємо думати про майбутні концерти і вистави”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ культури
Едуард ОВЧАРЕНКО
279-39-55
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК,
Володимир ЖИГУН
Черговий редактор
Едуард ОВЧАРЕНКО
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.