Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Тепер Кропивницьке літоб’єднання “Степ” носить ім’я Віктора Погрібного”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Листи у просторі війни (до нинішніх і майбутніх читачів поета і курсанта-нацгвардійця Станіслава Новицького) Станіслав Новицький. Розуміння простору (вибране) – Кропивницький: Центрально3Українське Видавництво, 2022. – 216 с.

Слово Просвіти, №10–14 за 2022 рік

Ірина МИРОНЕНКО, Харківщина На передову і в найближчий до нуля тил пишуть у наші дні листи паперові й електронні. Найчастіше – з дитячими ма# люнками і материнськими мо# литвами. Історія людства зберег# ла чимало послань – від написів на глеках і бересті до паперових фронтових трикутників і остар# байтерських поштових карток ча# сів Другої Світової війни. Тоді покладалися на польову пошту як джерело звісток про найдорож# чих. Загалом, приватні листи – ровесники літописів. Книгодрук і потреба не вою# вати, а мандрувати світом зроби# ли їх літературним жанром. Нес# пішні подорожі з геополітичною чи дослідницькою метою зручно лягали в рамки листування на сторінках журналів і газет. Потім їхні автори з кореспонденцій, до# рожніх чи фронтових заміток ук# ладали книжки. Чи варто у вигляді листів пи# сати відгук на сучасну поетичну збірку молодого автора, який про вихід свого вибраного (і таке бу# ває у 22 роки, якщо йде війна) дізнався під ворожі вибухи? Отож, листи до нинішніх та по# тенційних читачів Станіслава Новицького із вкрапленнями на# шого з ним електронного листу# вання. Лист із літературно-історичними згадками класиків Світова література активно використовувала форму листу# вання для відтворення драматиз# му людських стосунків. Часто відповідь у буквальному сенсі не# можлива, як на щоденні письмо# ві звернення приреченого хлоп# чика до Бога (“Оскар і Рожева па# ні” Еріка#Емманюеля Шмітта), або у випадку сюрреалістичної спроби вислухати маму, яка над# силає меседжі із потойбіччя (“На face із сином” Януша Вишнев# ського). Глибше в часі, хоча й на поверхні асоціацій написаний 100 років тому “Лист незнайом# ки” Стефана Цвейґа. До листу# вання вдаються заради викриття лицемірної та гріховної природи французької аристократії ХVIII століття (“Небезпечні зв’язки” П’єра Шодерло де Лакло, генера# ла, урядовця і скандального ро# маніста). Служба у Збройних Силах Ук# раїни нашого сучасника, поета Станіслава Новицького, а потім і навчання в Харкові в Національ# ній академії Національної гвардії України припали для нього на війну РФ проти нашої країни. Але про нього – вже наступний лист. Лист про рідні місця молодого автора “Вибраного” Станіслав Новицький наро# дився майже під новорічне свято – 27 грудня 2000 року. Рідне село на Одещині – Павлівка (або ще Туманове). До райцентру – 25 кі# лометрів, до найближчої заліз# ничної станції Затишшя (на лінії Одеса – Київ) – 40 км. Кінець XVIII століття – час заснування села на землях поміщика Тумано# ва. Початок століття ХХІ – час підростання тут поета, який до# рослим любить розшифровувати загадки туманів. Але десь же він їх побачив уперше. Можливо, теплим літнім ранком, коли мамай батько збиралися на роботу. Ту# ман повернувся пізніше уже до# рослим відчуттям продовження й переродження усього в цьому сві# ті. “Я той туман, який з небес воскрес”. Із тих павлівських#ту# мановських білокожушних тума# нів батьки із 10#річним Стасом переїхали до Кіровограда (нині Кропивницький). Там є єдина повністю збережена земляна фортеця України і колишній го# тель “Версаль”. Натяк на локаль# ність козацького форпосту на південних межах імперії й таку ж локальність хоча б назвою дотяг# нутися до європейських палаців? Фортеця впритул обступлена спорудами радянського часу, ма# ленька, але чи не її присутність підказувала Стасу його дорогу: “…мав вступати на історичний факультет педуніверситету… Але пішов у армію (добровільно), а потім вступив в Академію на ко# мандно#штабний факультет. Цей вибір я зробив свідомо, поезія завжди у моєму серці. Але армія це мій обов’язок… тут цікавіше. Я отримав такий досвід, що можна тільки мріяти”. Написала Стасу: “Запам’ято# вуйте, щось занотовуйте (що не є забороненою інфою). Чиїсь реп# ліки, короткі історії. Раптом за# хочеться колись писати прозу. Узагальнювати досвід”. Стас: “Колись… Можливо…. у пам’яті закарбувалося багато епізодів. Всім моїм по 18. Лише декілька мого віку. Бо вступали вони з ліцеїв: Танкового, Патріо# та, Кадетський корпус. А я ци# вільний. Ну, вже ні! Спочатку в Києві служив, а потім вступив. Досі пам’ятаю звук метро за на# шими вікнами”. У центрі міста, де Стас ходив до школи (тобто у Кіровограді, а від 2016 року – Кропивницько# му) є вулиця із назвою, ніби з чернетки містобудівного плану – Велика Перспективна. Чому із чернетки? Бо назви ще ніби не придумали, а велика перспектива руху вперед уже вимальовувалася в просторі. Головна транспортна артерія міста зберегла бруківку ХІХ століття. По ній відкрокува# ло чимало офіцерських чобіт із шпорами, бо існувало в тодіш# ньому Єлисаветграді юнкерське кавалерійське училище, яке стало основним постачальником офі# церських кадрів кавалерії в Ро# сійській імперії, зокрема, для ка# валерійських частин Київського, Одеського та Харківського вій# ськових округів. Стас ще підлітком почав від# відувати обласну літературну сту# дію “Степ”. Після школи знову переїхав до села, тепер уже без батьків. Високі Байраки біля Кропивницького, неподалік – заповідне урочище “Сарганів# ський ліс”, який зростає на схилі глибокої балки. За словами фа# хівців, там трапляються популя# ції реліктового виду. Чи така вже реліктова поведінка хлопця, який пише вірші в тихому селі, а не підкорює одну за одною столичні чи хоча б обласні літтусовки? Лист про Стасових учителів “…білі вуста черешні/ всміха# тимуться нам/ коли навіть на мо# єму / віконці / не буде/ малень# кого горобчика...” Вітаюся з вами цими рядками Стаса. Він не ста# вить досить часто розділових зна# ків і одне слово виносить в окре# мий рядок. Так багато хто робить у наші дні в різних країнах. Літе# ратурні студії як форма спілку# вання старших віршувальників з молодшими теж іще не відмерла на тлі численних груп у соцмере# жах, де поширюються й коменту# ються тисячі текстів. Причому, в сусідній Польщі їх частіше нази# вають майстер#класами, коли досвідчений автор багатьох кни# жок у вузькому колі (часто чаєм## кавою з печивом) аналізує напи# сане переважно школярками, студентками і жінками на емери# турі (щоб не писати “пенсіонер# ками”). Іноді до пань поважного віку приєднуються їхні ровесни# ки. Хлопці трапляються там зов# сім рідко. Найчастіше місцями літературних зустрічей стають бібліотеки. У Кропивницькому, на одній з найстаріших околиць міста – Кущівці – розташувалася бібліо# тека № 5. Там любив бувати пос# тійний читач Станіслав Новиць# кий. Колись будинок слугував ро# дині священника і церковнопри# ходській школі, тобто традицій# ним доповненням до церкви. Храм знищили в 1930 роках. У колишній ЦПШ вже містилася бібліотека. Неподалік від неї те# пер працюють Кущівська гімна# зія та школа. Тож можливі Стасо# ві читачі навчаються і працюють ще й там, а бібліотекарі (можли# во, небезпідставно) вважають, що саме вони помітили його літе# ратурні здібності й допомогли їм розкритися. Вплинула на формування смаків і загальну начитаність хлопця поетеса Антоніна Корінь, бібліотекарка на фахом, наукова співробітниця літературно#мемо# ріального музею І. К. Карпенка## Карого. Стас: “Моя землячка Антоні# на Корінь колись навчалася в Харкові… Часто при розмові зга# дувала про нього… Вона Вас знає і вітання передавала Вам! Нехай ця ніч буде тиха…” Знайшла публікацію пані Ан# тоніни, випускниці колишнього Харківського Бібліотечного інс# титуту (нині державна академія культури) про Станіслава Но# вицького. “Крім поетичних, він має й інші здібності: пробує пи# сати прозу, епіграми і критичні статті про творчість письменни# ків Віктора Погрібного, Івана Драча, Наталії Пасічник. Цикл його сатирично#драматичних епіграм було опубліковано на гу# мористичній сторінці “Літера# турно#Кропивницький шарва# рок” у “Першій міській газеті”. З цих мініатюр у 2#4 рядки, прис# вячених Надії Гармазій, Дмитру Павличку, Михайлу Слабош# пицькому, Василю Бондарю, Дмитру Кременю, Петру Мідянці та Вано Крюгеру, Станіслав Но# вицький постає як читач#інте# лектуал. Він знайомиться, листу# ється, радиться, телефонує бага# тьом видатним сучасникам. Його знали ще до першої книги (“Ака# фіст коня”), виданої у дев’ятнад# цять літ. У двадцять, у другій кни# зі, заявив про відчуття поетично# го “полудня” – часу високого сонцестояння, зеніту”. Назва “Полудень” має своє виправдання для вимогливого автора. Ідеться не про вік, коли з полуднем віку вітають на 50#річ# чя. Степовий полудень навіює різні бажання: швидше знайти прихисток, якщо випалює дорогу спека або перемітає її снігова бу# ря; іти, підставляючи обличчя вітру й сонцю; бачити далеко на долоні степу, а лінію життя на своїй долоні не тлумачити ніяк, бо вже не перший рік щодня можна порівнювати на сайті ЗСУ карту бойових дій на Донбасі. 2021 рік. Далі – Харківський зо# шит з війни. Але я поспішаю. Ще був тоді у курсанта Новицького час почитати під полудневим сонцем Маланюкову “Степову Елладу” (бо теж поетичний учи# тель, хоча й віддалений часом і простором, сотник Армії УНР, ад’ютант командувача). Тепер Кропивницьке літ# об’єднання “Степ” носить ім’я Віктора Погрібного. Він наро# дився і помер у Матусівці Кіро# воградської області. Переніс вип# робування війною. Змалечку пас худобу, працював їздовим, при# чіплювачем на тракторі. Найяс# кравіший період життя – навчан# ня на факультеті журналістики Київського державного універси# тету імені Т. Г. Шевченка. Про його студентські роки так пише літературознавець Григорій Кло# чек: “Деякий час Віктор кварти# рував у приміській Боярці разом з Василем Симоненком – майбут# нім лицарем української поезії. Товаришував з Борисом Олійни# ком, Вадимом Крищенком, Лео# нідом Тендюком, Тамарою Коло# мієць, Станіславом Тельнюком, Андрієм Крижанівським. Змагав# ся в майстерності ліричної мініа# тюри з Миколою Сомом. Ходив на засідання університетської лі# тературної студії, якою керував аспірант Юрій Мушкетик”. Газетярська робота у респуб# ліканській та обласній пресі за# лишала мало часу для віршів. Промовиста назва збірки віршів Віктора Погрібного – “Напис на шибці”. Чомусь уявилося не за# пилене скло, на якому хтось вивів пальцем “Помий мене!”, а напис дощовими краплями, які вима# льовують на склі бризки#ієроглі# фи. У поета обмаль часу, щоб їх розшифрувати. Щоб знайти від# луння поезії Погрібного у верліб# рах його літстудійця, процитую “Казку про мову”, написану мо# лодим іще Віктором. “Був собі чоловік та жив собі / великим паном#товаришем, / та попросив у Бога / зрівняти усіх / видами облич, / носами й голоса# ми, / і щоб було / без Польщ і Латвій, / а тим більше – / без Ук# раїн і Францій... / Бо головне, /

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин