Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутній · “Ледь не вся Україна плакала над його “Трудовою книжкою матері”, його поезії та дитячі п’єси вивчають у школі”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Бігли коні без упину крізь палаючу Вкраїну До 85-ліття Миколи Томенка

Слово Просвіти, №10–14 за 2022 рік

Олеся ТОМЕНКО, кандидатка філологічних наук, дочка поета Сьогодні татові виповнило# ся б 85. Він виріс без бать# ка, бо війна (та, що Друга світова) забрала найріднішого. Тато Данило пішов на Фінську війну, коли малому синочкові бу# ло лише два роки. Дитина чекала його – і він повернувся. Мав для малого подарунок – грудку цукру. Та солодка грудочка запам’ятала# ся на все життя, бо стала гіркою. Тато привіз йому новий костюм# чик і грудку рафінаду, якою він і побіг поділитися з друзями, з якими щойно робив гатку у кала# мутному потоці. Але друзі, поба# чивши чистенького Колю, до якого повернувся тато, насупив# шись і не змовляючись, кинули його до того каламутного потоку. Бо ж їхні батьки і досі не повер# нулися... І стояв малий Коля увесь мокрий і брудний, а з#по# між пальців стікав солодкий цу# кор (“Миколко, тато приїхав”). А потім тато Данило пішов другий раз – на ту, що звемо Дру# гою світовою. І більше не повер# нувся. Миколці заледве виповни# лося чотири. Малий чекав його довго, чекав усе своє життя. Че# кав міцних теплих батьківських обіймів, доброго слова, але так і не дочекався. Ота чіпка дитяча пам’ять, пам’ять майбутнього по# ета, забрала тата у поезію, прозу, пісню. Світом і світлом для нього тепер стала Мама, оспівана пое# том: “Я щасливий, бо мав я маму – в цьому слові увесь мій світ”. Але недовгим було і те щастя, бо каторжна колгоспна праця забра# ла її, коли Микола закінчував 10 клас. Лише у 1982 році дізнався, що батько пропав безвісти у бе# резні 1944 року, очевидно у страшному місиві Корсунь#Шев# ченківської битви. А потім Миколі Томенку до# велося 4 роки служити на мінно# му тральщику: тралити та зне# шкоджувати бойові фашистські міни у Балтійському та Баренцо# вому морях, залишені під час Другої світової війни. За 1958–1959 роки бойовий мінний тральщик, на якому служив стар# ший матрос Микола Томенко, зробив 42 бойових виходи… 4 ро# ки – між життям і смертю: Чотири роки ходити по чорних Рогатих головешках мін… Щомиті чекаючи вибуху… Напевне, тому наш тато – Микола Томенко – завжди був до нас добрим, як був він добрим, щирим, товариським до всіх, з ким зустрічався, навчався, прия# телював, працював. Сьогодні онуки Миколи То# менка, які, на жаль, не застали ді# дуся, але знають усі його пісні та дитячі вірші, теж мають 4 роки. Історія циклічна – вони теж діти війни. Такого самого віку, як був малий Коля. Замість колискової вони просять заспівати “Гімн” та “Червону калину”. А ще – най# улюбленішу дідову пісню “Бігли коні через степ”, до якої прики# піли з народження… У 2017 році я взялася упоряд# ковувати книгу малої прози “Білі автографи”, яку тато понад 30 ро# ків носив до різних видавництв і отримував лише обіцянки. Він зробив собі один примірник сам# видаву і дуже тішився ним. А ме# ні хотілося, щоб та проза знай# шла своїх читачів. Татове воєнне і повоєнне дитинство обпікало ду# шу, коли читала ті маленькі ше# деври, але мені здавалося, що війна відійшла далеко і зали# шиться лише у спогадах. Я пере# повідала своїм трирічним діткам захопливу історію, як малий Ми# колка із своїм сусідом Жориком у заметіль полізли в середину тан# ка, який фашисти залишили у Жориковому подвір’ї, і як вони прихопили із собою кольорові олівці та ремені, зі страхом вила# зячи із тої потвори (оповідання “У хуртовину”). Але чи могли ми подумати, що за пару місяців ці потвори знову поповзуть на Ук# раїну і нищитимуть наших дітей? І той сирий і холодний погріб, в якому ховалися вони з братом і мамою, світили гасовою лампою і зрідка вибиралися на сонячне подвір’я, у 21 столітті знову стане зловісним символом і надією на порятунок. Хоча сьогодні ці пог# реби і підвали нерідко перетво# рюються на могили, а тих, хто зних на мить вибігає в пошуках води чи хліба, – прицільно вби# вають снайпери. Але Микола вижив і став ук# раїнським поетом, справді на# родним, бо ледь не вся Україна плакала над його “Трудовою книжкою матері”, його поезії та дитячі п’єси вивчають у школі. За словами Емми Бабчук, однокур# сниці та заслуженої журналістки України “на “Дикій груші” своєї першотворості Микола прище# пив чимало гілочок власних но# вотворів – і дерево його таланту зарясніло збірками “Між берега# ми днів”, “Вишневий цвіт”, “До# рога до хліба”, “Сівба”, книгою народного болю “З трудової книжки матері”, збірками віршів для дітей, драматичними творами і піснями”. 26 книг. Дві з них – книга дитячих поезій “Дядько Вигадько” та книга п’єс “В чіку# ванні зоряного дива” вийшли вже після смерті поета. В архівах залишилися ще вірші на кілька книг. А пісня “Червоних вершни# ків” стала народною. Її друга наз# ва – “Бігли коні через степ”, по# кладена на музику Олександром Білашем. Пригадую, коли до тата дзво# нили композитори (а працював він із Ігорем Шамо, Олександром Білашем, Анатолієм Пашкеви# чем, Анатолієм Гайденком, Віта# лієм Дем’янишиним та іншими), він зосереджено стояв біля теле# фону (того, що стаціонарний, дротовий) і уважно слухав, як з того кінця дроту лунає новоство# рена пісня. Він зводив докупи брови, схиляв голову і поринав у світ нової пісні. Адже коли його вірш ставав піснею – це було як народження дитини, це було свя# то, вибух, піднесення. Ми з ма# мою сиділи тихо і чекали, що ж скаже тато. Іноді він просив ком# позитора заспівати пісню ще раз, щоб запам’ятати мелодію. А тоді наспівував нам, або просив мене підібрати мелодію на фортепіано. І тоді в нас виникла ідея зіб# рати всі пісні і видати їх на диску. Яке було наше здивування, коли у фондах українського радіо нам знайшли кілька варіантів вико# нання пісні “Червоних вершни# ків”. Ми постали перед вибором – яку з них включити до диска, адже виконання були різні, наче різні пісні. І ми включили всі три. Але здивування було ще біль# шим, коли ми дізналися, з інтер# нету, що їх – сотні. Цю пісню ви# конують і аматорські і професійні колективи. А сам поет про це на# віть не здогадувався. І пісню ого# лошують як народну. І все нові і нові колективи беруть її до свого репертуару сьогодні. Найпотуж# ніше перше виконання – Заслу# женої капели бандуристів, а за ним – Поліського народного хо# ру “Льонок”, Ансамблю пісні і танцю Західного прикордонного округу, Українського народного хору ім. Станіслава Павлюченка, а ще – гурт “Мальви”, дитячий ансамбль “Сузір’я”, звучала вона на фестивалі патріотичної пісні у Луцьку в 2021 році у виконанні ансамблю “Любава”, на держав# ному іспиті у Національній му# зичній академії імені Чайков# ського під диригуванням Тетяни Даньшиної у 2021 році. І це лише короткий перелік виконавців. Ще Андрій Малишко звернув увагу на пісенність поезії Мико# ли Томенка і порадив звернутися до Олександра Білаша. Ось як та# то сам згадує той час: “Я відіслав йому “Бігли коні” — це була моя перша пісня. Я був студентом 1 курсу у 1961 році (університету ім. Тараса Шевчен# ка – О.Т.). Дуже захоплювався іс# торією, читав про козаків. Я ішов біля ВДНГ на Ломоносова, там наш гуртожиток був для філоло# гів, і мені якась ритміка в голові, іду, крок за кроком, і так з вистав# ки дійшов аж до Дніпра. Пере# повненим 38 автобусом не поїхав. І мені наче з космосу – раз! – я іду, іду: “Бігли коні через степ”… Далі мене рима приперла: де червоний мак росте... Ось уже два рядки є: Бігли коні без упину / Крізь па3 лаючу Вкраїну”… Я ішов і записував, ставав під дерево і писав. А влітку дізнався від Олеся Лупія, що в Спілці О. Бі# лаш виконував цю пісню”. Ці рядки сьогодні актуально звучать і зараз: Бігли коні через степ, Де червоний мак цвіте, Бігли коні без упину Крізь палаючу Вкраїну. Приспів: А за тином, там за тином Проводжала мати сина... Проводжала, посивіла, Мимо коні пролетіли... Не спинялись ні на мить, Бо земля кругом горить, І блищали шаблі гострі, Не вертались хлопці в гості... Приспів. Не спинити їх ніколи, Червоніють маки в полі, І летять у вічність коні Вже не бліді, а червоні... Сьогодні матері проводжають своїх синів#героїв на захист Укра# їни, багато з них вже зацвіло ма# ками на спопелілих і розтерзаних вибухами “Градів” та “Ураганів” полях, не одна матір вже посиві# ла, оплакуючи тисячі зруйнова# них і скалічених доль, тисячі без# невинно вбитих дорослих і дітей. Миколко, тато приїхав! Нас, малих відчайдушних сільських хлопчаків, ніколи не лякав раптовий дощ... Отож собі – ні з того ні з сього. Мов небо розколювалось навпіл – зашу# мить над житами, над городами, над старою нашою кузнею, у якій, здається, ніколи не гаснув вогонь, над сільмагом, над виго# ном, де ми вранці випасали ко# рів, і над хатами нашими. Добре, в кого надійно вшиті вони. ‹…› Але цього разу ні грому, ні блискавки не було, – лише про# шуміла раптова злива... Дерева, що були в сірій пилюці, аж ожи# ли... зазеленіли, і якось дихати легше стало. Попід тинами, в глибоких рівчаках, несучи на собі сміття, перекидаючись, летіли кудись каламутні потоки... Ми, три#чотирирічні хлопчики, під# ставляли під них “млинки”, і во# ни оберталися в тих потоках, а над нами – через усе небо – висо# кі веселки стояли... Замурзані з ніг до голови, і не помічали, як хутко летів час, як люди, мокрі від дощу, йшли з поля повз наші клопоти – їм не до нас було... Хі# ба здивує дорослу людину те, що ми в дану мить переживаємо? А нас тоді і каламутні потоки диву# вали. Ми раділи. Знаходили для себе утіху від них... Батьки наші були на фінській кампанії. Ми росли з матерями. Нас, хлопча# ків, батьки яких пішли на ту кля# ту війну, було п’ятеро чи шестеро на одній невеличкій вулиці. Най# старшому – шість років. Він і верховодив над нами. Ми жили дружно. Кожен глибоко в душі ві# рив, що скоро повернеться його батько з війни... Уявлялися нам, малечі, міцні татові руки, що під# кидають аж до стелі, бо матерям нiколи було за домашніми клопо# тами бавитися із нами. Вони ли# ше гладили нас по голівках – те якесь особливе тепло відчуваємо й досі... І раптом, як грім з чисто# го неба, мамин голос: – Коля! – це мене кликала мама, – хутчій, синку, до хати, – тато приїхав!!! Для мене то було такою радісною несподіванкою, що я не знав, що робити. Кинув “млинка”, що мені його дядько Іван зробив, сільський конюх, в якого праве око було перев’язане чорною пов’язкою. Кинув у кала# мутний потік, і, витираючи бруд#

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин