“Шевченко був нашим і послом, і консулом, і повноважним представником, коли в нас ще не було держави”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
КІЛЬКА ШТРИХІВ ДО ЦІЄЇ НЕВИЧЕРПНОЇ ТЕМИ…
Слово Просвіти, №10 за 2008 рік
ЕКСКЛЮЗИВ
Іван ДРАЧ
Катерина Дорошенко, одна з уславлених директрис Шевченко$ вого Музею в Києві, любила розпо$ відати про те, як плакав Джон Стей$ нбек після огляду експозиції. “А в мене такого ніколи не буде!” — на$ че так він пояснював своє несподі$ ване розчулення — це було по-ди$ тячому дуже наївно і по-дорослому дуже точно… Книжка Євгена Нахлі$ ка “Доля—Los—Судьба” справед$ ливо розмежовує межі впливу трьох геніїв трьох слов’янських на$ родів — Шевченка, Пушкіна, Міцке$ вича. Колись Вадима Скуратівсько$ го погнали зі “Всесвіту” за нама$ гання вивищити сина кріпака і вну$ ка гайдамаки за рахунок камер-юн$ кера африканського походження. Неможливо зважити значення і вплив генія, народженого тим чи ін$ шим етносом, на життєвий нурт світової історії. Шекспір в англо$ мовному, Ґете в німецькомовному, Сервантес в іспаномовному світах лише починалися, щоб згодом роз$ просторитись на всі межі засягу Британської імперії, іспанської ар$ мади чи тевтонського багнета. Пе$ реклади і культурне всотування йшло за потугою націй. Ті спромог$ лися агресивною захланністю пос$ тавити Господа Бога перед фактом свого поширення. Та англійці вижи$ ли б без свого Шекспіра, генія з ге$ ніїв, німці — без універсального Ґе$ те (відразу напохваті був би Шіл$ лер!), росіяни — без Пушкіна (бла$ городний Лермонтов надався б на заміну!), поляки — без Міцкевича (не забули про Словацького!?), а що ми, українці, робили б без Шев$ ченка?! Скажуть високочолі турис$ ти і єхидні інтелектуалки, що я за$ надто по-спортивному витворюю обрахунки тих субстанцій, які на це не надаються, і тому вислизають з моєї зухвалості. Та в цьому і біда, що ми — за$
надто шевченкоцентрична нація. Універсальний Куліш (знову ж при$ вітаймо двотомник Євгена Нахліка!) і всеобійменний Костомаров, нез$ ламний Гулак та інші кирило-мефо$ діївці давно вже чекають на окре$ мішній музей бодай в одній школі на Подолі — там вчителював Панте$ леймон Олелькович. Найголовніше — вони мають бути прописані густо і яскраво в концепції українського державотворення — тоді й Шевчен$ ко буде і яскравішим, і зрозумілі$ шим, і не виглядатиме одинаком “среди долины ровныя…”, а могут$ нім деревом в оточенні могутніх де$ рев. Але тоді його вивищення в колі сучасників і соратників буде орга$ нічним і само собою зрозумілим. Наше незнання і небажання долати апатію і лінивство міцно вкоренило$ ся навіть у масштаби наших планів на майбутнє. Мені довелося в різні часи і при різних оказіях виступати біля пам’ятників Шевченкові в різних широтах. У Вашингтоні й Торонто, у Москві й Алма-Аті. У Казахстані мене послали відкривати пам’ят$ ник, а ось у Буенос-Айресі 1995 року ситуацію переінакшив Леонід Кучма біля пам’ятника роботи Лео
Мола: “І чому це я маю тут висту$ пати — хай виступає поет!..” Так мене самого підсаджували на п’єдестал, аби я відмовився тоді від супротивного політичного ходу — створення Конґресу української інтелігенції. Лео Мол (він же Лео$ нід Молодожанин) ще 1939 року допомагав Манізеру створювати пам’ятники Шевченкові у Харкові й Києві, щоб уже у наш час пробити його крізь неймовірний політичний асфальт у Санкт-Петербурзі. Та найтяжче, мабуть, було виростати Шевченкові у Варшаві — це вже надзусилля Павличка, тодішнього Посла, зробили неймовірне. Пам’ятаю, стояв тоді на відкритті зі скульптором Анатолієм Кущем, тримався за нього як за амбразуру дзота і чув схвильоване дрижання його могутньої статури. Згодом російськомовний екскурсовод по$ яснюватиме туристам з СНД: “Сейчас проезжаем мимо памят$ ника замечательному украинско$ му поэту Дмитру Шевченку”. Як каже наш народ, хоч стій, хоч па$ дай, але пам’ятник стоїть… Отож Шевченко був нашим і послом, і консулом, і повноважним представником, коли в нас ще не було держави, а коли тепер розро$ дилося на цілі грона посольств і консульств, то маємо добиватися, аби були культурні інститути укра$ їнського штибу в кожній країні на зразок німецького “Ґете-центру”. Шевченкові роботи вистачить, аби лише нам вистачило вміння і муд$ рості, звинності й віртуозності впроваджувати українську культу$ ру в світ. Перед цікавою книжкою Воло$ димира Мельниченка про перебу$ вання Шевченка в Москві колись прочитав дослідження діаспорного Юрія Бойка-Блохина “Шевченко і Москва” і зафіксував для себе його висновки: “У своїй ворожості до московського імперіалізму в усіх його формах поет був неприми$ ренно послідовний. Ця його поста$ ва властива всьому його життєво$ му шляху. Зустріч зі складною дій$ сністю кінця 50$х, в якій москов$ ська імперіалістична духовість зна$ ходила форми свого маскування, примусила Шевченка переборю$ вати це маскування і гартувала по$ ета в зрілого політичного діяча. Ні писання російською мовою, ні його російські знайомства нічим не по$ рушують повноти й суцільності йо$ го націоналізму. Духова спадщина нашого національного пророка і великого генія залишається для нас і тепер невичерпним джере$ лом наснаги в нашій боротьбі про$ ти одвічного московського імпері$ алізму”. (Юрій Бойко, Вибране, том ІІІ, с. 61, Мюнхен, 1981). Я, напевно, ніколи не виберусь із первопочатків освоєння Шевчен$ кового шляху. Ось тепер зачепився за Тарасового діда-гайдамаку і об$ читую масу історичної та літерату$ рознавчої літератури аж до Коден$ ської книги, яка так і не дочекалася в бібліотеці Інституту історії дослід$ ників гайдамацької теми. Колись, може, В’ячеслав Медвідь візьметь$ ся за історію власного села такої моторошної слави (“Бодай тебе ли$ ха Кодня не минула!”) …Моя перша новела студентських літ була про чорні стрічки в косах лисянських дівчат як згадку про Коліївщину… Якось у київському музеї Шевченка виставляли документи — мене приголомшило сусідство присяги кожного миколаївського солдата (а таким був і рядовий Шевченко!) на вірність царському дому і мале$ сенької захалявної книжечки з вір$ шами. Ото драматургія!.. Або намір поета помістити в свій “Буквар” (а він не хотів користуватися послуга$
ми навіть найближчих друзів і со$ ратників, які інтерпретували його на свій лад і склад, на своє євро$ пейське розуміння!), намагання за$ фіксувати в простесенькому на$ родному резюме своє згорьоване ставлення до людей і вічних стосун$ ків між ними: А де добрі люде, Там і правда буде. А де кривда буде, Там добра не буде… Завершити можна це коро$ теньке слово таким любим мені листом Пантелеймона Куліша до Шевченка: “Здоров, здоров, брате Тарасе! Ось і ми, слава Богу, на Вкраїні. У гостях добре, а дома ще лучше. Що ж ти думаєш із своїми думами і пое$ мами чинити? Чи не можна б їх огла$ сити мирові? Присядь же, братику, да помізкуй над ними своєю здоровенною головою, щоб було так охайно та оглядно все, як у того Пуш$ кіна, щоб чистим зерном одсипать духовної пашні землякам, а не з по$ ловою. У нас бо родить Господь хліб на всяку душу вдосить, то й не при$ викли наші уста до висівок. Поша$ нуй, брате, громаду і себе самого перед громадою. Лучче дещо при$ держ у себе пушкінським звичаєм, аніж брать нижчим ладом од себе самого. Раджу тобі, ревнуючи по твоїй славі і по красоті нашого голос$ ного слова, а проте надіюсь і на твою широченну спереду голову. Напиши до мене, як ся маєш, як жи$ веш. А я живу так собі, не дуже праз$ никуючи. Ото б мені було велике свято, якби з нас лиху цензуру знято. 1858, червця 7, х. Мотронівка Твій душею П. Куліш”. Отож разом з Паньком Кулішем в нас і досі найбільша надія — на його широченну спереду голову!
х. Конча Озерна, 3.03.2008 р.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
