Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №10 за 2008 рік

16 с. · 55 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · http://slovoprosvity.org.ua · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 10 (439), 6—12 березня 2008

ПРО НАЙГОЛОВНІШЕ Феодосій Гуменюк. Дивлюсь, аж світає... (Колаж Євгена Букета) бути інакше, коли Україна не стала рідною для його дітей, не стала найважливішим. Україна для нього — не просто місце ге$ ографічне поняття, це великий смисло$ вий і часовий простір. — Повертаючись до теми Шевченко і “Просвіта”, українство… — Організація ця виникає як потреба самозахисту, самоствердження, донесен$ ня слова Шевченка, формування націо$ нальних орієнтирів. Вона дала імпульси для національної боротьби на початку ХХ століття й у визвольних змаганнях. Шев$ ченко був у кожній оселі. Але кожен по$ своєму трактував його. Махно трактував як вольницю, Юрко Тютюнник — зовсім по-іншому: протестно, соціально. Або ро$ ман “Чотири шаблі” Яновського: усе це різні варіанти прочитання Шевченка. Ад$ же він такий багатоаспектний і багатовек$ торний, як і сам український характер. Щойно героїка, а через день — неймовір$ не самоприниження, душевний розпач. Треба дослухатися до Шевченка, вчитися, вдивлятися в його роботи, бачення світу, прочитання національної космологіки. За такий маленький проміжок часу всю Україну окреслити! Скрізь присутність Шевченка: в Галичині, в Почаєві. Він так багато встиг, незважаючи на те, що коле$ со рухалося дуже повільно. Можливо, в цьому й були переваги — побачити, зафік$ сувати, освоїти. У “Щоденнику”, поезіях, замальовках. І який відгук на все! Ось він шкодує, що немає українського “Буква$ ря”: сідає й мережить “Букварик”. Розу$ міє, що треба, аби церковне слово звуча$ ло рідною мовою, щоб не “паки паки”, а “все ще”, і береться до перекладу псал$ мів, перетрактовує їх. Він, зрештою, сформував нам історію. Без Шевченка не$ мислимий Грушевський. Хтось зауважить, що він тяжів тільки до одного історичного періоду — козацтва. Неправда. Він сягає дуже глибоко. того, що є період, який академік Гумільов назвав періодом фаз занепаду, спусто$ шення, а потім з’являється постать, за$ ряджена пасіонарно, заряджена великим духом і великою програмою. Звідки це все? Для мене відповідь однозначна: від Бога. Це програма, яку пишуть на небе$ сах. — Чи не занадто було спрощено образ Шевченка? — Ідучи в маси, треба було спростити Шевченка. З великого провіденційного, метафізичного митця треба було зробити такого, який би улягав у свідомість кожно$ го, як кажуть, пересічного українця. Йому одягли шапку, його омужичили, привели до такого стандарту, який легко сприйма$ ти. Вдивляємося у перші фотографії Шев$ ченка, коли він повернувся із заслання і замовив собі кожух. З-під цього кожуха видно штиблети й костюм, і бачимо справді аристократичну постать, яка має козацьку кров, викристалізувану протягом віків. Те саме — в його погляді з портретів. Шевченко — це величина, яку треба що$ денно тримати в полі зору. Тоді не будемо ритуалістами. — Що вкладаєте в це поняття? — Радянська влада привчила нас до ритуалістики. Двічі-тричі на рік пошануй$ мо Шевченка. 9 березня потішмося вдень народження, 10 — посумуймо. 22 травня приїдемо в Канів. Але Шевченко тим актуальний, що він відчував, перед$ бачав, окреслював навіть сьогоднішні справи. Не лише тому, що ми не на своїй землі, що вона вкрадена; є багато речей, якими він нам дає програму. Чому, влас$ не, у нього українська героїка домінує? Ми ж не вчитуємося в його епічні полотна, коли біблійні сюжети виповнюються гли$ боким змістом. Уманська трагедія в “Гай$ дамаках” — найбільша трагедія в нашій літературі. Це щось подібне до грецьких трагедій. Для мене Гонта — постать неп$ рочитана. Він чинить так, бо як же може Закінчення на с. 4 ІСТОРІЯ ГЕНОЦИДУ
Без мови немає нації! · http://slovoprosvity.org.ua · с. 1сторінка оригіналу ↗

ШЛЯХ ДО ТАРАСА

Чим актуальні сьогодні для нас, українців, ідеї Тараса Шевченка? Чи втілює їх наша влада в державну політику України? Чи осягаємо ми сповна велич і дух Тараса, а чи обмежуємося формальними, ритуальними акціями? Над цими та іншими питаннями розмірковує в інтерв’ю нашій газеті голова ВУТ “Просвіта”, народний депутат України Павло МОВЧАН. — Тарас Шевченко і “Просвіта”, Всеукраїнське товариство, що носить його ім’я. Шевченко і просвітництво. Які асоціації викликає у Вас це поєднання? — Є дві асоціації, пов’язані з такими категоріями, як Шевченко і “Просвіта”. Перша. На підставі ідеології, сформованої словом Тараса Григоровича, почався рух, який започаткував організацію, що зазна$ ла нищівного удару, — Кирило-Мефодіїв$ ське братство. Це був своєрідний прооб$ раз “Просвіти”, та сила, яка за інших обс$ тавин могла б прискорити націєтворчі процеси. Це була спроба сформувати на нових засадах не лише українську еліту, ай українську силу. Не так, як це бачив Квіт$ ка-Основ’яненко, не так, як Гоголь, який шукав кар’єру, “отєчество духа” в Петер$ бурзі. Тарас Шевченко, приїхавши зі своїм паном до Петербурга, почав будувати Ук$ раїну в собі. І не випадково це було пов’язано з епіцентром того, що гнітило, руйнувало Україну. Петербург був росій$ ським мілітарним, церковним, духовним, культурним, мовним центром. З нього викристалізувався Шевченко зі своїм сло$ вом, своїми потаємними думками, які піз$ ніше привіз в Україну. Власне, тоді поча$ лася і перекинулася на всю Україну спра$ ва, підхоплена “Просвітою”. Друга. Будь-яке просвітництво нега$ тивно сприймали і трактували опоненти Шевченка, починаючи від європоцентрич$ ного Панька Куліша. Це вже потім він під впливом Шевченка сформується як ней$ мовірно загострена національна постать. Адже й Панько їхав у Росію, як і більшість, по кар’єру. Він звинувачував Шевченка у надмірному народництві, захопленні на$ родною справою, бо народництво асоцію$ ється у нас із українством. Пізніше з’явля$ ються цілі школи, які й досі опонують Та$ расові Григоровичу, фактично опонуючи українській нації. “Вальдшнепи” Хвильо$ вого — це полеміка з Шевченком. Він на$ зиває Шевченка просвітянином, каже: “І взагалі ці дурні просвітяни”. Революцій$ на хвиля, яка виносила на нові обрії, на ін$ тернаціоналізм, нові принципи світоба$ чення, світобудови, світоладу, заперечу$ вала: “Яка там українізація?” Шаную Ми$ колу Хвильового як людину, що чинила опір тій системі, але ж він її обслуговував. Шевченко був справжнім просвітяни$ ном, організатором. Не зрозуміло навіть, звідки могла взятися така людина тоді, ко$ ли не було до цього жодних підстав, коли ще до появи Поета заявляли, що україн$ ська мова вмерла. І для мене це свідчення ДО ШЕВЧЕНКІВСЬКОЇ ТЕМИ ЛАУРЕАТИ НАЦІОНАЛЬ- НОЇ ПРЕМІЇ 2008 р. НА БАТЬКІВСЬКІЙ ЗЕМЛІ 12–13 Добровільні пожертви “На Кобзареву Церкву”: МБФ “Українська Родина” Р/р №26045200145101 в Подільській філії АКБ “Київ”, МФО 320401 ЗКПО 21709106 УСЬОГО НА РАХУНКУ ТАРАСОВОЇ ЦЕРКВИ — 834 834 грн. 50 коп.
“Ось і відбито в українців будь-яку охоту вступати в партії”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

ПОЛІТИКА

Юрій ШЕЛЯЖЕНКО На “II всеукраїнський з’їзд депутатів всіх рівнів в Сєвєродонєцкє” мене запросили хлопці з “Молодого Руху”. Вони їхали туди, щоб пікетувати, за їхніми словами, “акцію се$ паратистів”. Щоправда, оргкомітет з’їзду організував для журналістів чартерний рейс літаком ЯК$42. На мою думку, це перший і не останній з організаторських хитрих ходів: журналісти приїхали саме на початок з’їзду і не мали змоги відійти від льодового палацу та погля$ нути на мітингові пристрасті під його стінами. Тож пізніше деякі інформагенції розповсюди$ ли дивне повідомлення, начебто у ранковому мітингу брали участь три тисячі “прибічників Януковича” і близько 500 “представників на$ ціоналістичних організацій”, які “влаштували пікет у віддаленні”. Насправді (бачив це на власні очі) патріо$ ти і прибічники “федералізму” стояли майже впритул. За кількістю прапорів можна зроби$ ти висновок, що тих і тих було приблизно по$ рівну — а всього учасників обох мітингів справді було три-чотири тисячі. Очевидно, “реґіонали” змогли привести на свій мітинг далеко не так багато людей, як сподівалися. Це було помітно з величезної колекції неви$ користаних табличок з назвами різних реґіо$ нів у фойє. Впала в око перевернута догори дриґом табличка “г. Киев”… Обравши літак замість автобуса, колеги багато втратили. Наприклад, їм не пощасти$ ло побачити на центральному Гвардейському проспекті “столиці федералізму” десятки біл$ бордів “22 січня — день соборності України”. Час тут наче зупинився, і в цьому є плюси по$ Володимир ФЕРЕНЦ, м. Івано-Франківськ Після проголошення неза$ лежності ми сперечалися про національну ідею, приватиза$ цію і ринок, а про громадянське суспільство не думав ніхто. Вважали, що якщо є суспільс$ тво і громадяни, то суспільство не може бути не громадян$ ським. Поняття “громадянське суспільство” вигадали не укра$ їнці. Це схоже на якусь техноло$ гію, щоб за ознаками “грома$ дянського суспільства” вимірю$ вати ступінь нашої демократич$ ності, демонструвати відста$ лість і в такий спосіб нами мані$ пулювати. Пропаганда возно$ сить цей термін вище будівниц$ тва держави в ранг ознаки но$ вітнього інтернаціоналізму. Це смішно, адже на порожньому місці побудовано чимало гран$ тоїдних структур. Люди, які на штучній темі громадянського суспільства роблять кар’єру і політику, до$ водять: громадянське суспільс$ тво в Україні є, і воно нормально розвивається. Наводять прик$ лади волонтерської діяльності у сфері боротьби зі СНІДом, нар$ команією, пропагують численні фонди і організації. Громадська діяльність кипить, звіти справно пишуть, самореклама гранто$ їдів творить ілюзію потужної громадської активності україн$ ців. Усе це називають грома$ дянським суспільством, але та$ ке суспільство однобоко зорі$ єнтоване — перекошене у бік стандартного “міжнародного набору цінностей на експорт”. Це нагадує підступне месіанс$ тво старого світу з його дзер$ кальцями, намистом і “вогня$ ною водою” для аборигенів. Не$ поганий гумор, якби все не ма$ ло такої потужної фінансової і медіапідтримки. Дехто з українців, щоб не бути відсталим неєвропейцем, починає активно підігрувати цій технології втручання в нор$ мальний розвиток українського суспільства. Кількість прихиль$ ників “громадянського сус$ пільства” зростає, хоч досте$ менно ніхто не знає, що це таке і навіщо. У результаті увага змі$ щується на порожню формулу
“Ось і відбито в українців будь-яку охоту вступати в партії”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

«УКРАЇНА-НЕНЬКА, МАТУШКА РОССИЯ», або НОТАТКИ ЗІ З’ЇЗДУ В СІВЕРСЬКОДОНЕЦЬКУ

ряд з такими мінусами, як з’їзд$ анахронізм. Цей з’їзд настільки не на часі, що його проігнорував навіть головний спонсор Партії реґіонів Ри$ нат Ахметов. Напередодні з’їзду він публічно поскаржився, що, мовляв, радо б поїхав до Сіверськодонецька, але занедужав. Грип. Однак у день з’їзду журналісти видання “Острів” бачили його на футбольному матчі на стадіоні “Шахтар”. Драматургія заходу була тради$ ційною: звезену і проплачену “ма$ совку” розігрівали російською “поп$ сою” північні “зірки”. Назву однієї з пісень, що звучала на мітингу при$ хильників Януковича, винесено у за$ головок цієї статті. Вельми харак$ терно, що ці люди користуються, а точніше, відверто зловживають демократич$ ними правами і свободами у вільній Україні та водночас кличуть наш народ “назад в СССР”. Спробували б вони провести такий з’їзд у “матушке-России”! Їх би втопили в крові, як незалежну Ічкерію… Щодо змістової частини з’їзду, то вона просто потонула між хамських випадів і від$ вертої лайки. Бо якщо лідер парламентської фракції публічно називає Президента своєї країни “сатрапом”, як вчинив Симоненко, то бажання слухати далі його “критику” просто нема. від розбудови суспільства укра$ їнських громадян як міцної і традиційно збудованої тверди$ ні українського народу, держа$ ви. На відміну від мантр на тему “громадянського суспільства”, інформація про гармонійний розвиток нації для більшості ук$ раїнських ЗМІ нецікава. Мало хто переймається тим, що для громадянського суспільства передовсім потріб$ ні свідомі громадяни. Контроль ди, воно житиме ілюзіями і справно працюватиме за неве$ лику платню. Молодь інтуїтивно не бажає такої долі, тому намагається пристосуватись. Основна час$ тина суспільства мусить почи$ нати із засвоєння прав та обо$ в’язків громадянина. Що ро$ биться для правової просвіти зрілого громадянства? Вида$ ють коментарі кодексів, на пер$ шому телеканалі демонструють Не обійшлося без фальсифікацій. Усі жур$ налісти отримали документ під назвою “Хро$ нология насильственной украинизации обще$ образовательных школ”, де були списки яки$ хось законів та законопроектів, графіки та ді$ аграми, тобто все що завгодно, крім обіцяної у заголовку “хронології”. Єдине, про що можна було дізнатися з того документа, — те, що 1990 року, мовляв, шкіл з російською мовою навчання було 4 633, а 2007$го їх лише 1305. Яй не здогадувався, що в Україні так багато ру$ сифікованих шкіл. Цікаво було б дізнатися ана$ логічну статистику щодо шкіл з англійською те громадян, охочих цим зай$ матися, дуже мало — отже, не$ має громадянськи активного суспільства. Нечисленні й фор$ мально підтримувані держа$ вою українські громадські ор$ ганізації практично відлучені від українського інформацій$ ного простору, тому по-сучас$ ному працювати не можуть. Ук$ раїнці не уявляють, як працю$ вати в сучасній громадській організації, мають ще совкову нехіть до такого виду діяльнос$ ті. Все тримається на нечис$ ленних ентузіастах, які крім цього мусять щодня заробляти собі на прожиття. Іти в партії охочих мало, хоч там можуть дещо пообіцяти. Громадська діяльність і активність нічого, крім проблем, не обіцяє. Чи є в Україні політичні пар$ тії як державотворча основа, що формує стрижень грома$ дянського суспільства? Були спроби їх створювати, доки не прийняли закон про вибори за закритими партійними списка$ ми. У владі партій нема — є бло$ ки, але, за Конституцією, гро$ мадянин може стати лише чле$ ном партії. Є кілька партій, але вони чомусь занадто перейма$ ються інтересами сусідніх та ін$ ших держав світу і ще казна$ чим. Ось і відбито в українців будь-яку охоту вступати в партії та громадські організації. Зате громадську активність імітують грантоїдні структури. Українці заспокоїлись і збайду$ жіли до українських організацій, читають і дивляться те, що їм подають. Громадянство втра$ чає організованість, стає зіб$ ранням домашніх філософів і критиків, готових сперечатися на будь-яку тему з будь-якого приводу. Суспільство беззахисних, ледачих, безвольних агресивних демагогів — такий вигляд має примара нашого “перекошеного громадянського суспільства”. За це нас вихвалятиме весь світ. Дали іграшку — демократичну цінність, похвалили, відібрали гроші в обмін на фантики-дола$ ри, знову похвалили за мирний характер та дивовижну праце$ любність — молодці, ви живете в універсальному громадянсько$ му суспільстві! мовою навчання, бо ж враховуючи аг$ ресивні заяви російських лідерів про націлення їхніх ракет на українські міста та інші підступи, найбільш праг$ матичною політикою для української влади завжди було і буде форсування євроінтеграційних процесів. Другий з’їзд у Сіверськодонець$ ку ще більше дискредитував ідеї фе$ дералізму, які пропагував покійний Кушнарьов. Адже нагальними є зов$ сім інші проблеми інститутів місце$ вого самоврядування в Україні. Щоб це зрозуміти, достатньо послухати кілька хвилин суржик мера столиці й той потік свідомості, який він нама$ гається суржиком висловити, зако$ лисуючи київську громаду, що дедалі гучніше обурюється земельним де$ рибаном, беззаконням його команди. Але ідеологи з’їзду пропонують нам не реформу місцевого самоврядування, а лише дати їхнім “реґіонам” достатньо повноважень, щоб за$ жити окремим від усієї України життям не за законами, а по “понятіям” і спілкуватись ли$ ше власною “реґіональною” мовою, яка “вна$ турє” не є мовою Пушкіна. Але український народ не дозволить пе$ ретворити схід нашої держави на “автоном$ ну” кримінальну резервацію, і це, мабуть, чи не єдиний реальний здобуток помаранчевої революції. КОМЕНТАР НА ТЕМИ ДНЯ
“Ось і відбито в українців будь-яку охоту вступати в партії”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

НАШІ Й ЧУЖІ ОРІЄНТИРИ

Петро АНТОНЕНКО Родинна полігамія нині начебто не в моді. А ось політична — популярна. Свідчення цього — проведений днями в Києві форум “Україна— Європа”. У промові нашого Президента йшло$ ся про європейський і водночас російський орієнтири України. Тобто знову — багатовек$ торність. Що ж, річ не нова для української політики. Починаючи від гетьманів, які, іноді блукаючи між трьома-чотирма “векторами”, натрапляли чомусь на свою (і народу) голову саме на ро$ сійський. Або наші соціал-демократичні вожді початку XX століття, що завели нас у вектор ко$ муно-більшовицької імперії. Традиція продовжилась у незалежній Ук$ раїні. Перший Президент Кравчук добре почу$ вався не те що поміж векторами, а й міг, як ві$ домо, проскочити поміж краплями дощу. Про Кучму й говорити нічого, бо не відбувалося НІ$ ЧОГО. Це ж треба, встановивши рекорд прези$ дентства, пустити в нікуди понад десятиліття зне такої ще й тривалої історії нової України. Ко$ лись історики з’ясують, що логічніше називати застоєм — СРСР 70—80$х чи Україну 1994— 2004 років? Традиція прижилася. З новими мотивація$ ми багатовекторності. Приміром, турбота про єдність держави, недопущення її розколу. Цеб$ то побігли по векторах — і всі єдині. Ще одна мотивація — треба жити дружно з сусідами. Наступна — сусіди-друзі тримають нас на га$ зовому повідку (зашморгу). І так далі… Чудово розумію. І з сусідами треба дружи$ ти (правда, не розумію, чому, наприклад, вступ до СОТ чи ЄС означає кінець нормальних, ді$ лових відносин із сусідами). І газовий зашморг — річ серйозна, тим більше, що влада не пос$ пішає його розірвати. Ось тільки муляє один давній політичний афоризм: “Шлях на Варша$ ву веде в Європу, шлях на Москву — в Сибір”. Політична полігамія іноді завдає клопотів. Ось — Косово. Визнати його як державу — не догодиш східному вектору, не визнати — не догодиш західному. Тому є третій, геніальний вектор — не робити НІЧОГО. Поки що. Наліво сказати — колись визнаємо, направо — бачи$ те, не визнаємо. І так може тривати довго. А між тим, розумні люди визначаються. Ось сімейство одного з українських мільярдерів щойно встановило рекорд купівлі хатинок. За західним вектором. До речі, саме там, де вихо$ дить Книга Гіннесса, в Англії, у столиці. Рекорд цей — усього 80 мільйонів фунтів стерлінгів. До речі, ті самі, зі східного вектора, що тягнуть нас туди, до Росії, самі давно вже примостилися на західному векторі. Знаєте, хто там, у Лондоні, в престижному королівському районі, сусіди на$ ших українських новоселів? Роман Абрамович, Борис Березовський, мер східновекторної Москви Юрій Лужков. Гарна компанія.
“Ось і відбито в українців будь-яку охоту вступати в партії”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

«ПЕРЕКОШЕНЕ» ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

діяльності влади, допомога бід$ ним чи захист меншин — це по$ хідне, якщо є діяльні й відпові$ дальні громадяни. У “переко$ шеному громадянському сус$ пільстві” держава існує окремо від громадян, які не знають, як бути справжніми громадянами. Цього в СРСР не вчили, а моло$ дих вчать ті, що знають про гро$ мадянство із західної пропаган$ ди як теорію. Що робиться для форму$ вання громадян з постсовково$ го конґломерату і молодого де$ зорієнтованого сучасного поко$ ління? На рівні держави і сус$ пільства системної просвіт$ ницької дії в цьому напрямі не достатньо. Освіта як слід не ви$ ховує українських громадян з пошаною до держави, держав$ ної мови, знанням обов’язків і прав, баченням своєї ролі в сус$ пільстві і головне — не вчить го$ товності конкурувати за власне місце під сонцем. Цим перей$ маються тільки деякі школи для багатої еліти. Загальна школа зорієнтована випускати у світ інертного, байдужого і ледве$ мовного, нікому не потрібного в Україні українського молодого громадянина. А щоб у перспек$ тиві українські громадяни ніко$ му не заважали порядкувати на нашій землі, соціаліст Нікола$ єнко планував запровадити уроки “толерантності”. Такому суспільству хоч по головах хо$ нудний показовий суд — і все. Пересічний громадянин перед сном не читає коментарів, не має терпіння дивитися показо$ вий суд на забутому державою державному телеканалі. Він ди$ виться на інших телеканалах політичні шоу, де політики дуже часто відверто перекручують сенс статей законів і навіть Кон$ ституції. Біда в тому, що дер$ жавне Міністерство юстиції досі не має практики офіційно реа$ гувати на всі публічні перекру$ чення законів. Адвокати не кожному по ки$ шені. Чи є в Україні нормальні правозахисні організації, які могли б безкоштовно надавати правову допомогу громадя$ нам, якщо цього не робить держава? Формально є і з ве$ ликим успіхом переймаються правами біженців та стандар$ тним імпортованим набором проблем в обмін на міжнарод$ ну похвалу та гроші зарубіжних фондів. Їм вигідно не бачити порушень прав звичайних ук$ раїнських громадян. Ось якби вони були біженцями, нарко$ манами, сексменшинами! Про підтримку справжнього націо$ нального правозахисного руху ніхто не дбає і не дбатиме — навіщо зайвий клопіт владо$ можцям і олігархам? Так, гро$ мадською діяльністю, зокрема і правозахисною, повинні опі$ куватися самі громадяни. Про$
“Через сім десятків літ постає у своїй повноті Правда”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

лодомору 1932—1933 років геноцидом ук$ раїнського народу. Не проголосував ні сам Янукович, ні його син, ні Ахметов, ні Рибак, ні Азаров, ні Чечетов, ні Касьянов, ні Зв’ягільський, ні Раїса Богатирьова, ні Бол$ дирєв, ні Єфремов, ні Тихонов, ні Вєчорко — ніхто з донецьких. Тож хай послухають ці по$ літичні невігласи чесного представника ін$ шого народу, дуже далекого від нас япон$ ського історика Гіроакі Куромію. І бодай по$ каються, якщо мають трохи совісті. Не пе$ ред нами, а перед мільйонами донецьких небіжчиків, що відійшли на той світ із мрією
“Через сім десятків літ постає у своїй повноті Правда”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

ГЕОПОЛІТИКА

проходив повз станцію, ідучи на роботу, і бачив цих одягнених в лахміття, брудних, спухлих від голоду людей з усім пожитком, запханим у мішки. Вони підходили до мене і просили хліба чи чогось поїсти. Міліціонер весь час відганяв їх від станції, але вони завжди повертались. Дехто вішався на деревах чи в сараях залізничників, які жили в місті. Навесні наплив голодних збільшився. Уже в березні вони, чорні, як привиди, блукали не лише по станції, а й по всьому Харцизьку. Приміщення вокзалу і платформа не могли їх усіх вмістити. Вся підлога була пок-
“Через сім десятків літ постає у своїй повноті Правда”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

ДОНБАС ОЧИМА ЛЮДИНИ З КРАЇНИ СОНЦЯ

Володимир ЯВОРІВСЬКИЙ Продовження. Початок у ч. 50, 51 за 2007 р., ч. 6, 8 за 2008 р. ПЕРЕХОДИМО ДО БОЛЮ Переходимо до болю. Такого велетен$ ського болю і смутку, що навіть японець Гіро$ акі Куромія, здається, ледве витримує, пере$ казуючи моторошну правду про геноцид над українцями шляхом винищення нашого на$ роду штучно створеним голодом. Навіть че$ рез сім десятків літ тупого, каторжного мов$ чання, трагічної німоти, стримування душі, після того, коли найголовніші свідки, які ди$ вом вижили на лободі, кропиві й макусі, на щасливому випадку і випадковій крихті хліба, відійшли в інший світ, де нема голодоморів і геноцидів, де нема космополітичних більшо$ виків і запопадливих стукачів — усе одно постає у своїй повноті Правда. Бездержав$ ність України створювала комуністичному режиму унікальні умови для того, щоб прихо$ вати від світу цю велетенську трагедію, сві$ домо спрямовану на знищення українського народу. Голодна, вже напіввимерла, закопа$ на в ярах і яругах, як худоба на скотомогиль$ никах, доведена до канібалізму Україна була оточена по всьому периметру військовими загонами, щоб жодна людина не вихопилася з території приречених на страшну, велико$ мученицьку голодну смерть. Військові не ли$ ше не випускали жодної живої душі зі смер$ тельного кільця, а й не впускали туди сторон$ нього людського ока. А в той час єдиний куп$ лений Сталіним журналіст-мерзотник із “Нью-Йорк таймс” Уолтер Дюранті, жируючи в Москві, знаючи, що Україна конає від голо$ ду, посилав у світ супероптимістичні “лубоч$ ки” про “хепі-хепі” життя в Радянському Сою$ зі. Цей цинізм страшний ще й тим, що у при$ ватній розмові брехливий американець го$ ворив: “Україна стекла кров’ю… у Радян$ ському Союзі від нестачі продуктів чи пов’язаних з цим причин померли, імовірно, 10 мільйонів осіб”. Обмануті американці при$ судили йому Пулітцерівську премію за ре$ портажі з Москви. І лише зараз Національна спілка письменників України звернулася до американського комітету, що присуджує цю премію, з вимогою через сімдесят п’ять ро$ ків, коли правда про Голодомор в Україні постала на повен зріст, скасувати своє рі$ шення стосовно аморального сталінського лакузи Уолтера Дюранті. Варто й новій укра$ їнській владі подати свій голос за встанов$ лення справедливості. Комуністична орда перетворила Україну на герметично закриту резервацію смерті. Єдиний, хто серцем, усіма інстинктами від$ чував страшну біду, яку чинять над україн$ ським народом, і подавав свій голос на його захист, — українська політична еміграція за кордоном. Вона з усіх сил намагалася допо$ могти нам. Ось слова голови Національної Української Ради професора Софії Русової: “Українські жінки, об’єднані на еміграції в На$ ціональній Жіночій Раді, безсилі подати не$ щасному населенню жодну допомогу. Укра$ їнська еміграція відгороджена від свого на$ роду страшними більшовицькими загорожа$ ми — ні звідти до нас, ні від нас на Україну не перелетить і пір’ячко. Наша кореспонденція з рідними накликає на них жорстокі переслі$ дування”. А ось тогочасна львівська газета “Нова зоря”. Цитата зі статті “Нищать українську націю. Боронімося!”: “Східна сторона Збруча виглядає на справдешню воєнну лінію, за котрою фізично винищують наш нарід до са$ мого кореня. Хто втікає на сей бік, той паде трупом на границі, тільки рідкі виїмки добіга$ ють сюди, як живі кістяки”. Та тільки за цю правду варто шанувати галичан, яких, до ре$ чі, буржуазний польський уряд Пілсудського (за всієї зневаги до українців!) не посмів мо$ рити голодом. Японський історик Гіроакі Куромія — аб$ солютний антипод продажного американ$ ського писарчука Уолтера Дюранті. Отож слухаймо його. “Питання кількості жертв голодомору досі є предметом дискусій, і можливо, ми ніколи не дізнаємося точного числа жертв; ясно лише, що кількість загиблих обчислюється мільйонами. Найтяжче постраждали саме зернові реґіони (за винятком Казахстану, де основною причиною смерті була брутальна політика утвердження осілості серед кочових народів). Різні реґіони постраждали по-різному; умисний геноцид, особливо українців (виділення моє — В.Я.), був політичною метою голодомору. Голод був, як влучно назвав свою книжку Роберт Конквест (узявши назву зі “Слова о полку Ігоревім”), жнивами скорботи, що тяжко вдарили по Донбасу. У Москві знали, що країна під загрозою голоду. Повернувшись з України, Молотов доповідав Політбюро, що “ми справді зіткнулися з привидом голоду, причому у важливому районі, з якого мали би брати зерно”. Цей привид не злякав Сталіна. Сталін хвалився, що 1931 р. вдалось експортувати рекордну кількість зерна й борошна — 5,2 млн тонн; але навіть у голодні 1932—1933 рр. 1,8 млн тонн зерна й борошна продано на заморських ринках. У ці голодні роки продукти тваринництва також експортовано у великих кількостях”. Я додам до сказаного Куромією ще деякі факти: літні львів’яни наприкінці сімдесятих таємничо, огледівшись, чи ніхто не підслухо$ вує, розповідали мені, що в тридцять третьому на власні очі бачили, як під магазинами, на ву$ лицях лежали у стосах мішки з зерном та бо$ рошном, на яких красувався жирний серп і мо$ лот. Хліб у Галичині, що перебувала тоді під Польщею, був дуже дешевим, стверджували вони. Документи доводять, що лише до Німеч$ чини з СРСР було експортовано майже два мільйони тонн високоякісного зерна. Є нові свідчення і з польського боку: 1932—1933 рр. поляки годували українським зерном і українськими буряками свиней, бо все це було дуже деше$ вим. Є задокументовані свідчення очевидців про те, що в той час, ко$ ли в Україні помирало двадцять п’ять тисяч людей щоденно, в тій$ таки Україні працювали на повну потужність спиртзаводи, звідки експортували за кордон і спирт, і горілку. “З весни до літа 1932 р. Сталіно було під загрозою тифу й дизентерії, які, спалахнувши, швидко поширювалися; це був ще один наслідок голоду, бо смерть забирала не лише людей, а й коней, чиє м’ясо потім з’їдали голодні люди”. Олексій Кейс, який тоді жив на Донбасі, згадує: “32 року — страшний суд. Розпочався страшний голод. Тоді вже на дорогах бачили мертвих. А як весна 33-го року настала, то вже була весна смерті. На залізницях, на шляхах. Оце йшов потяг Зверєво — Київ. Люди всі виходили до поїзда. Думають, може, хто кине кусок хліба. То понад дорогою, як снопи лежать — люди”. На мить перерву Куромію, щоб нагадати українцям, що Єнакієве — батьківщина лі$ дера реґіоналів і двічі глави уряду України Віктора Януковича. Нагадаю й інше: жоден із представників Донбасу від Партії реґіонів (опріч двох галичан, що прибилися до них) не проголосував за закон про визнання Го$ про крихту хліба, яку сталінські посіпаки вирвали з рук. “Одного разу він (Олексій Кейс — В.Я.) зі своїм братом ішов по вулиці в Єнакієво і: “…дивимося — під парканом лежить жінка… Івона не лежить, а так напівсидить, напівлежить. Мертва. Ми підійшли, й біля неї дитинка. Жінка мертва, а дитинка жива, до року. І воно витягло в мами грудь і смокче. А мати ж мертва. Ми з братом стали і плачемо. Не так нам шкода тієї мами, як шкода дитини, що вона не знає. Смокче й не розуміє, що там же нема нічого. І тут їде санітарна машина, яка підбирає трупи. А вони там їздили постійно, бо дуже багато було трупів. Хапають за ноги ту жінку, і дитину туди ж, де мертві лежать. Повезли на цвинтар мертву жінку й живу дитину… В Єнакієві з-під поли продають хліб і м’ясо… Того, хто продає м’ясо, міліція зразу забирає. Беруть м’ясо на аналіз — чи воно не людське і чи не собаче. Бо були такі, що хотіли на тому нажити капітал… Продасть м’ясо, а купить собі кусок хліба”. У селі Шапарське в Новопсковському районі було 212 родин колгоспників і 18 родин одноосібників; з них 190 зовсім не мали харчів. П’ятсот чоловік лежали хворі від голоду. З 1 січня до 20 лютого 1933 р. сімдесят чотири особи померли від голоду; більшість померлих — дуже молоді та старі. Скільки ще померло після 20 лютого, невідомо. У селі біля Луганська не залишилось жодної тварини: собаки, коти, птахи — усі були з’їдені. Велику рогату худобу часто викрадали і їли навіть мертвою. Мертвих тварин поїдали голодні собаки й птахи, а їх, своєю чергою, поїдали голодні люди. Деякі коні були заражені сапом. Усе це спричиняло багато захворювань. Поширення тифу на Донбасі мало характер епідемії. В Маріуполі, розташованому на узбережжі Азовського моря, багато людей померло від споживання мер- Художник Віктор Гонтарів. Останній кобзар. 2006 р. твої риби, знайденої на пляжах. У Донецькій області всього за п’ять днів (27 лютого—3 березня) зареєстровано чотири тисячі смертей. Голод навіть не подавав ознак згасання. Василь Мівутенко казав, що Донбас був “Меккою і Надіром для голодних”. У лютому 1933 р. в Харцизьку, найбільшому залізничному вузлі Донбасу, вокзал був забитий людьми, що тікали на Донбас з різних районів України: Києва, Вінниці й Полтави: “Я щодня рита ними, а ті, хто не міг вміститися, лежали й помирали на вулицях під огорожами парків. Щоранку о сьомій я помічав купу брудних уже мертвих тіл, тоді як поряд їхні родичі сиділи абсолютно байдужі до того, що діється навколо. Міліція розганяла місцевих робітників, щоб вони не бачили тіл і не говорили з голодними, а іноді збирала трупи і кудись вивозила їх. Щодня з вагонів, які прибували на станцію, теж виносили трупи померлих. У квітні голодні заполонили увесь Харцизьк. Вони лежали на кожній вулиці, на кожнім перехресті, з витягнутими руками просили милостиню: “Ви ж самі бачите, чому ми просимо”. Голодні люди помирали просто на вулицях, і далі затискаючи в руках поодинокі монети, що їх вдалося вижебрати”. Мівутенко розповідає про жахіття, свідком яких був у радгоспі “Горняк 5” біля Харцизька: “Одного дня, йдучи туди, я почув стогін з чагарника біля дороги. Підійшов і побачив великого вродливого чоловіка з сивим волоссям, близько шістдесяти п’яти років. Він лежав на голій землі, накритий селянським піджаком, з широко розтуленими вустами і заплющеними очима. Обличчя йому обліпили мухи. Я відігнав мух, озирнувся, чи ніхто не бачить, і запитав: “Діду, ви звідки?” — “Я з Вінниччини… Чув, що тут, на Донбасі, є хліб… Я приїхав, щоб врятуватись від голоду… Дайте, будь ласка, трохи ріденького супу, не хліба, бо помру, якщо з’їм зараз хліба”,— прошепотів у відповідь старий. Я прийшов у радгосп і розповів усе це адміністрації. Вони пообіцяли послати старому суп, але знаю, що ніхто не простежив за тим, щоб йому занесли суп, бо всі боялися брати на себе відповідальність: адже тим, хто перебував на офіційних посадах, забороняли допомагати голодним. Наступного дня міліціонер з Харцизька знайшов тіло старого в кропиві”. Ці розповіді бліднуть проти багатьох жахливих актів насильства, що тоді траплялися. Наприклад, у Маріуполі 1933 р.: “Одного дня, чекаючи в черзі за хлібом, я помітив дівчинку-селянку років п’ятнадцяти, в лахмітті, з дуже голодним поглядом. Вона простягала руки до кожного, хто купував хліб, просячи кілька крихт. Нарешті вона дійшла й до крамаря. Цей чоловік, мабуть, недавно приїхав з іншої республіки, бо не вмів чи не хотів говорити по-українському. Він почав лаяти дівчину, кажучи, що вона занадто лінива і має йти працювати в колгосп, потім вдарив її витягнуту руку тупим краєм ножа. Дівчина впала і випустила крихту хліба, яку тримала в руці. Тоді крамар підійшов ближче, копнув її ногою і закричав: “Вставай! Іди додому і працюй!” Дівчина застогнала, потягнулась і померла. У черзі почали плакати. Крамар-комуніст помітив це і пригрозив: “Дехто стає занадто сентиментальним. Зараз ми побачимо, хто тут ворог народу!” В іншому місці Донбасу чоловіка, що не встояв перед спокусою вкрасти огірок на залізничній станції, розстріляли на місці”. Прийми, Господи, хоч зараз їхні невідмо$ лені священиками душечки. Десять мільйо$ нів. Десять… Далі буде.
“Шевченко був нашим і послом, і консулом, і повноважним представником, коли в нас ще не було держави”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «ШЛЯХ ДО ТАРАСА», с. 1

ШЛЯХ ДО ТАРАСА

Закінчення. Поч. на с. 1 — Які завдання просвітян, виходячи з духовної спадщини Шевченка? — Вони зрозумілі. Але можли$ вості наші не такі, які хотілося б ма$ ти громадській організації, що на$ родилася 140 років тому. Оцій по$ літизовано-партійній домінантнос$ ті у жертву принесено весь гро$ мадський рух. Ми ще існуємо, але якщо подібні тенденції тривати$ муть, нас весь час випихатимуть з поля, де ми перебуваємо. Виштов$ хують громадський рух, Шевченка, все українське або звужують його. У Шевченка громада — категорія надзвичайно вагома і вирішальна. Ми повинні домагатися того, щоб усе, що ми започатковували на по$ чатку 90$х, розвивалося. Дуже шкода, що вже відійшов в інший світ видатний режисер Олександр Клименко, який устиг зробити 11 серій “Заповіту”. Автори сценарію — Іван Дзюба, Борис Олійник і Павло Мовчан. Це ми робили ще в радянські часи. Але не можемо ба$ гато чого реалізувати вже в неза$ лежній Україні. — Чому так відбувається? Чому, Ви сказали, виштовхують дух Тараса? — Якщо ми так байдуже спос$ терігатимемо за тим, що формує свідомість (маю на увазі електрон$ ні мас-медіа, радіо, телебачення), так і триватиме. Якщо вони будуть від нас дистанційовані, не націо$ нальні, не насичені словом Шев$ ченка, а будуть словом Гордона, баєчками про красиве життя Кате$ рини Осадчої… Немає національ$ ного каналу, є лише комерційні проекти. Це національна справа — виховання нації. І “Просвіта” зму$ шена відстоювати програми, які сформував Шевченко. Хотілося б, аби представники нашої влади, насамперед у куль$ турній, освітній сфері у Шевченків$ ські дні відволіклися від “новин”. Бо чим прикре сьогодення? Тим, що ми живемо новинами. Спожи$ вання скороминущого — все це марнота. А є те, що викристалізу$ ване і називається вічністю. Шев$ ченко — це категорія вічна. — І ще про одну ініціативу Всеукраїнського товариства “Просвіта” — Тарасову церкву в Каневі, біля могили нашого генія. — Тільки великих воїнів і полко$ водців, імператорів із таким за$ гальносуспільним осмисленням перепоховували, як Шевченка. Ми над цим чомусь не замислюємося. Він обрав місце. Міг би й досі ле$ жати там, у Санкт-Петербурзі, бо коли виникла ініціатива перепохо$ вання, вона була фантастичною, нереальною. Але ж її було зреалі$ зовано. На тій Чернечій горі. Тобто Фото Олеся Дмитренка вона схимницька, та гора, Богом позначена. Перебуваючи в Каневі, я не раз запитував себе: чому могилу увін$ чано цим партикулярним бетоном? Мармуром, хоч це не має значення — для мене все радянське було бе$ тоном. Це все стоїть на грудях лю$ дини — живої. Де хрест? Знище$ ний колись хрест відновили, але посунули до музею. Тому цілком логічно нам, які ставлять Україну одразу після Бога (Бог і Україна!) приходити до Шевченка через церкву. Запалити свічку, послухати передзвін у глибині простору й іс$ торичного часу, бо Шевченко — це не лише ХІХ століття чи наш час, це і біблійні, й добіблійні часи. Тому, порадившись із членами правління “Просвіти” й Патріархом Всієї Руси-України Філаретом, ми й вирішили ініціювати будівництво Тарасової церкви. Але нам заборо$ нили ставити хрест біля Чернечої гори, а виштовхали до ярка. Ми поставили там хрест, розуміючи, що влада змінюється, політики не вічні. А в перший рік президентства
“Шевченко був нашим і послом, і консулом, і повноважним представником, коли в нас ще не було держави”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

ПОЖЕРТВИ НА ТАРАСОВУ ЦЕРКВУ

В. Ющенка, 22 травня 2005 року, ко$ ли він здійснив ходу від Успенського собору до могили Шевченка, ми ос$ вятили камінь там, де має бути над$ брамна церква. Та досі влада, ніби$ то вже українська, не дала дозволу на будівництво. А отримати його можна лише тоді, коли відведено землю. І ось я починаю другий тур боротьби за Тарасову церкву. Спо$ діваюся, цього разу вдасться подо$ лати інерцію, байдужість чиновни$ ків. Хтось зауважить, що церква по$ винна бути позаконфесійною, ніби$ то Тарас Григорович усе життя мрі$ яв, щоб над ним відспівували мос$ ковські священики, московською мовою служили молебні, панахиди. Це ж абсурд! І тому на питання, чия це церква, відповідь — Тарасова. Її можна дуже швидко збудувати. Як сказав Патріарх Філарет, можемо зробити недорогу церкву. — Важлива ж не помпезність? — Не обов’язково, щоб усе бу$ ло в золоті й сріблі. Важлива сама присутність цієї сакральної спору$ ди. І ми інакше сприйматимемо і Продовження. Поч. у 2003—2007 рр. Чупрій М. Я., м. Київ 50,00 Ординарцева Л. М., м. Черкаси 20,00 Погоріла (ім’я не вказано), м. Київ 100,00 Овчаренко Л. А., м. Дніпропетровськ 10,00 Лящова Н. П., м. Дніпропетровськ 20, 00 Чорноштан Е. П., м. Харків 50,00 похід на гору. Це своєрідна дорога до сповіді. Маємо достатньо кош$ тів для початку будівництва. Але самі просвітяни цього не зроблять. Лише спільно з владою, зокрема, з Мінкультури. Уже готовий вівтар, вирізьблений у Львові. Більш того: хочу, аби церква була складовою всього комплексу національного заповідника. Починаємо сходжен$ ня на Чернечу гору, пройшли над$ брамну церкву, помолилися Богу. — Отже, вівтар є, церкви нема, нема навіть дозволу на її спорудження. А просвітяни ж організували збір коштів на церкву. — Так, уже є майже мільйон, який ми зібрали. Прізвища офірува$ чів, що внесли пожертви, будуть на стінах храму. Звертаюся до всіх, хто читає “Слово Просвіти”, хто чує наші програми на радіо: Тарасова церква буде, кошти акумульовані на рахун$ ку, він відомий, друкується в газеті. Долучайтеся до нашого проекту. Розмову вів Петро АНТОНЕНКО
“Шевченко був нашим і послом, і консулом, і повноважним представником, коли в нас ще не було держави”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

КІЛЬКА ШТРИХІВ ДО ЦІЄЇ НЕВИЧЕРПНОЇ ТЕМИ…

ЕКСКЛЮЗИВ Іван ДРАЧ Катерина Дорошенко, одна з уславлених директрис Шевченко$ вого Музею в Києві, любила розпо$ відати про те, як плакав Джон Стей$ нбек після огляду експозиції. “А в мене такого ніколи не буде!” — на$ че так він пояснював своє несподі$ ване розчулення — це було по-ди$ тячому дуже наївно і по-дорослому дуже точно… Книжка Євгена Нахлі$ ка “Доля—Los—Судьба” справед$ ливо розмежовує межі впливу трьох геніїв трьох слов’янських на$ родів — Шевченка, Пушкіна, Міцке$ вича. Колись Вадима Скуратівсько$ го погнали зі “Всесвіту” за нама$ гання вивищити сина кріпака і вну$ ка гайдамаки за рахунок камер-юн$ кера африканського походження. Неможливо зважити значення і вплив генія, народженого тим чи ін$ шим етносом, на життєвий нурт світової історії. Шекспір в англо$ мовному, Ґете в німецькомовному, Сервантес в іспаномовному світах лише починалися, щоб згодом роз$ просторитись на всі межі засягу Британської імперії, іспанської ар$ мади чи тевтонського багнета. Пе$ реклади і культурне всотування йшло за потугою націй. Ті спромог$ лися агресивною захланністю пос$ тавити Господа Бога перед фактом свого поширення. Та англійці вижи$ ли б без свого Шекспіра, генія з ге$ ніїв, німці — без універсального Ґе$ те (відразу напохваті був би Шіл$ лер!), росіяни — без Пушкіна (бла$ городний Лермонтов надався б на заміну!), поляки — без Міцкевича (не забули про Словацького!?), а що ми, українці, робили б без Шев$ ченка?! Скажуть високочолі турис$ ти і єхидні інтелектуалки, що я за$ надто по-спортивному витворюю обрахунки тих субстанцій, які на це не надаються, і тому вислизають з моєї зухвалості. Та в цьому і біда, що ми — за$ надто шевченкоцентрична нація. Універсальний Куліш (знову ж при$ вітаймо двотомник Євгена Нахліка!) і всеобійменний Костомаров, нез$ ламний Гулак та інші кирило-мефо$ діївці давно вже чекають на окре$ мішній музей бодай в одній школі на Подолі — там вчителював Панте$ леймон Олелькович. Найголовніше — вони мають бути прописані густо і яскраво в концепції українського державотворення — тоді й Шевчен$ ко буде і яскравішим, і зрозумілі$ шим, і не виглядатиме одинаком “среди долины ровныя…”, а могут$ нім деревом в оточенні могутніх де$ рев. Але тоді його вивищення в колі сучасників і соратників буде орга$ нічним і само собою зрозумілим. Наше незнання і небажання долати апатію і лінивство міцно вкоренило$ ся навіть у масштаби наших планів на майбутнє. Мені довелося в різні часи і при різних оказіях виступати біля пам’ятників Шевченкові в різних широтах. У Вашингтоні й Торонто, у Москві й Алма-Аті. У Казахстані мене послали відкривати пам’ят$ ник, а ось у Буенос-Айресі 1995 року ситуацію переінакшив Леонід Кучма біля пам’ятника роботи Лео Мола: “І чому це я маю тут висту$ пати — хай виступає поет!..” Так мене самого підсаджували на п’єдестал, аби я відмовився тоді від супротивного політичного ходу — створення Конґресу української інтелігенції. Лео Мол (він же Лео$ нід Молодожанин) ще 1939 року допомагав Манізеру створювати пам’ятники Шевченкові у Харкові й Києві, щоб уже у наш час пробити його крізь неймовірний політичний асфальт у Санкт-Петербурзі. Та найтяжче, мабуть, було виростати Шевченкові у Варшаві — це вже надзусилля Павличка, тодішнього Посла, зробили неймовірне. Пам’ятаю, стояв тоді на відкритті зі скульптором Анатолієм Кущем, тримався за нього як за амбразуру дзота і чув схвильоване дрижання його могутньої статури. Згодом російськомовний екскурсовод по$ яснюватиме туристам з СНД: “Сейчас проезжаем мимо памят$ ника замечательному украинско$ му поэту Дмитру Шевченку”. Як каже наш народ, хоч стій, хоч па$ дай, але пам’ятник стоїть… Отож Шевченко був нашим і послом, і консулом, і повноважним представником, коли в нас ще не було держави, а коли тепер розро$ дилося на цілі грона посольств і консульств, то маємо добиватися, аби були культурні інститути укра$ їнського штибу в кожній країні на зразок німецького “Ґете-центру”. Шевченкові роботи вистачить, аби лише нам вистачило вміння і муд$ рості, звинності й віртуозності впроваджувати українську культу$ ру в світ. Перед цікавою книжкою Воло$ димира Мельниченка про перебу$ вання Шевченка в Москві колись прочитав дослідження діаспорного Юрія Бойка-Блохина “Шевченко і Москва” і зафіксував для себе його висновки: “У своїй ворожості до московського імперіалізму в усіх його формах поет був неприми$ ренно послідовний. Ця його поста$ ва властива всьому його життєво$ му шляху. Зустріч зі складною дій$ сністю кінця 50$х, в якій москов$ ська імперіалістична духовість зна$ ходила форми свого маскування, примусила Шевченка переборю$ вати це маскування і гартувала по$ ета в зрілого політичного діяча. Ні писання російською мовою, ні його російські знайомства нічим не по$ рушують повноти й суцільності йо$ го націоналізму. Духова спадщина нашого національного пророка і великого генія залишається для нас і тепер невичерпним джере$ лом наснаги в нашій боротьбі про$ ти одвічного московського імпері$ алізму”. (Юрій Бойко, Вибране, том ІІІ, с. 61, Мюнхен, 1981). Я, напевно, ніколи не виберусь із первопочатків освоєння Шевчен$ кового шляху. Ось тепер зачепився за Тарасового діда-гайдамаку і об$ читую масу історичної та літерату$ рознавчої літератури аж до Коден$ ської книги, яка так і не дочекалася в бібліотеці Інституту історії дослід$ ників гайдамацької теми. Колись, може, В’ячеслав Медвідь візьметь$ ся за історію власного села такої моторошної слави (“Бодай тебе ли$ ха Кодня не минула!”) …Моя перша новела студентських літ була про чорні стрічки в косах лисянських дівчат як згадку про Коліївщину… Якось у київському музеї Шевченка виставляли документи — мене приголомшило сусідство присяги кожного миколаївського солдата (а таким був і рядовий Шевченко!) на вірність царському дому і мале$ сенької захалявної книжечки з вір$ шами. Ото драматургія!.. Або намір поета помістити в свій “Буквар” (а він не хотів користуватися послуга$ ми навіть найближчих друзів і со$ ратників, які інтерпретували його на свій лад і склад, на своє євро$ пейське розуміння!), намагання за$ фіксувати в простесенькому на$ родному резюме своє згорьоване ставлення до людей і вічних стосун$ ків між ними: А де добрі люде, Там і правда буде. А де кривда буде, Там добра не буде… Завершити можна це коро$ теньке слово таким любим мені листом Пантелеймона Куліша до Шевченка: “Здоров, здоров, брате Тарасе! Ось і ми, слава Богу, на Вкраїні. У гостях добре, а дома ще лучше. Що ж ти думаєш із своїми думами і пое$ мами чинити? Чи не можна б їх огла$ сити мирові? Присядь же, братику, да помізкуй над ними своєю здоровенною головою, щоб було так охайно та оглядно все, як у того Пуш$ кіна, щоб чистим зерном одсипать духовної пашні землякам, а не з по$ ловою. У нас бо родить Господь хліб на всяку душу вдосить, то й не при$ викли наші уста до висівок. Поша$ нуй, брате, громаду і себе самого перед громадою. Лучче дещо при$ держ у себе пушкінським звичаєм, аніж брать нижчим ладом од себе самого. Раджу тобі, ревнуючи по твоїй славі і по красоті нашого голос$ ного слова, а проте надіюсь і на твою широченну спереду голову. Напиши до мене, як ся маєш, як жи$ веш. А я живу так собі, не дуже праз$ никуючи. Ото б мені було велике свято, якби з нас лиху цензуру знято. 1858, червця 7, х. Мотронівка Твій душею П. Куліш”. Отож разом з Паньком Кулішем в нас і досі найбільша надія — на його широченну спереду голову! х. Конча Озерна, 3.03.2008 р.
“Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю!” · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

лубих українських просторів, білих хаток, левад… У петропавловській одиночці, пев$ не, легше було б йому коротати дні, ніж тут, на краю світу, в похмурім безлюдді, де ніщо не росте, де на всьому мовби лежить пе$ чаль Божої кари”. 24.04.1975 Аполлон Григор’єв колись сказав про$ рочі слова: “Шевченко — останній Кобзарі перший поет майбутньої великої літера$ тури”. 14.03.1976 Розповідають, в Інституті фізкультури водній з груп перед початком занять, як тіль$ ки зайшов до аудиторії викладач, піднявся студент: — Сьогодні день Шевченкових роковин, прошу всіх встати. І встали. Багато про це розмов. 10. 02.1989 Написав на відкриття мовного товарис$ тва вступне слово “Саморозквіт нації”. Думаю про народ наш. Шевченко, як ніхто, сприяв вихованню мужності в нації. Шевченкова зоря світила і Симоненко$ ві, і Василеві Стусу. Тим, що на Соловках. 11.02.1989 Історичний день! Створено Товариство Української мови імені Тараса Шевченка. Делегати зі всієї України. Мені випала честь відкривати конференцію. Давно не бачив такої мужньої одностайності, такого благо$ родного ентузіазму. І що особливо радує: багато молоді. 19.02.1993 Не кожен культ варто руйнувати. Культ Сталіна, скажімо, це був культ зла, тут відо$ мо, як слід повестися… А культ Бога? Культ Шевченка? Культ бджолиної матки? О, це ж зовсім інша річ! Культ Шевченка врятував цілу націю, бо дав їй життя, дав ідеал, дав віру! Це — як культ Сонця, образ світу Божого, найвищої справедливості — без цього світла знов настала б ніч атеїзму, яка панувала в нас понад 70 років і ледь не перетворила людей у хробаків… Ось я за такий культ: за той, на якому тримається життя! Завдяки Тарасові і в без$ крилих виростають крила! 04. 06. 1993 “Кобзар” — це суцільна розмова з Бо$ гом. Поетові — Бог — співрозмовник, най$ вищий порадник і найвищий суддя. До ньо$ го звернені поетові болі, скарги, жалі, до нього — молитва і сповідь. У цьому суть “Кобзаря”. Тільки треба читати душею, ду$ шею!
“Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю!” · с. 5сторінка оригіналу ↗

КОНТЕКСТ

Перші лауреати Шевченківської премії П. Тичина, О. Гончар, П. Майборода. 9 березня 1962 р.
“Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю!” · с. 5сторінка оригіналу ↗

ДО ПРОБЛЕМИ «ШЕВЧЕНКО І НАРОД»

Борис ОЛІЙНИК Тяжко ішов, як жнивар, по нужденному полю. Люди йому відвалили на всі терези: Брили кутасті свого невмолимого болю, Солі в саквах, що опала з гіркої сльози. Шлях починався по вольній чубато і русо! А довершав після хижих пустелей та бур Лисий, як місяць, з тужбою обвислого вуса. Жовто згасав, одинокий на весь Петербург. …Як переймали його у сап’янцях ґаздині, Як навертали за стіл на меди та куліш! Все приміряли чумарку з дідівської скрині, У вишиванку вдягали нехрещений вірш. “Господи праведний, що йому, зрештою, треба? Рідний кожух, та і ми жне чужі — земляки! Хатку збудуєм, уділимо отчого неба, Тихо поплачем об тім, як були козаки”. Гостро позиркував з-під єретичного лоба. Церкву минувши, ішов у сіряцький загал. Вслід йому сито плювався добродій: “Худоба!” Скрушно хитав головою старий ліберал. Жовчно цідили, дізнавшись про смерть: “Доходився! Маєш тепер, демократе, по всьому і — все. Надто вже з бидлом, чи то пак з народом, носився. Глянем тепер: чи на цвинтар хоч хтось понесе”. …Люди несли його, збившись у горі докупи. Душі боліли. Пекла порожнеча рукам. Мовчки знімали солом’яні стріхи халупи. Шпиг нюшкував, заглядаючи в очі дядькам. Раптом осікся, немов приторкнувся до сталі: Вивідав з поглядів, повних жури і скорбот, Що з р о з у м і л и уперше, кого їм не стало, — А зрозумівши, юрба виростає в н а р о д !
“Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю!” · с. 5сторінка оригіналу ↗

ГОЛОС ДУШІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

Ніна ГНАТЮК Знову й знову перечитую “Щоденники” Олеся Гончара, дбайливо впорядковані й видрукувані його вірною Берегинею Вален$ тиною Данилівною. Скільки у цьому тритом$ нику болю за свій народ, скільки віри в його безсмертну душу, козацьку непокору, скіль$ ки любові до рідного слова, його найкращих творців! І, звичайно ж, найщиріші, найсер$ дечніші слова синівської вдячності й поваги — Тарасу Шевченкові. Ось кілька щоденни$ кових записів різних років. 19 травня 1957 року Олесь Гончар впи$ сав до щоденника такі рядки про геніально$ го Кобзаря: “Невідділимий від рідного краю, Великий поет далеко поза Україну розкинув могутні, повні квіткових пахощів віти свого генія. Великий Шевченко тим, що він поет української нації, але ще сильні$ ше тим, що він поет народний”. Микола ЖУЛИНСЬКИЙ Слово в благоговійному величанні та спраглому осягненні його духовної сили — особлива любов і особлива турбота Шев$ ченка-поета. На Слово він покладає великі надії, пориваючись уберегти українську душу від мутації, яка невблаганно набли$ жає націю до прірви знеособлення і розчи$ нення в іншому слові, в іншому етнічному просторі. Шевченко вірить, що його слово спро$ можне уберегти націю від моральної дег$ радації, яка неминуче розвивається в умо$ вах національного поневолення. Але сло$ во повинно дійти до народу, бо воно праг$ Заносить видатний майстер пера до своїх записників і різні життєві історії, ціка$ ві зблиски народного гумору. Ось рядки, записані 17. 08. 1964 р. “У Моринцях. До Шевченківських свят 1964 року селянам шевченківських сіл відпустила держава бу$ дівельних матеріалів, села причепурились: де були стріхи — з’явився шифер, прокла$ дено асфальтовану дорогу, і моринські дядьки повеселішали. На запитання “Як живете”? — відповідають: — Спасибі Тара$ су за шифер і трасу!” А ось запис, датований 30.05.1971 р. “Летимо на Гур’єв походити слідами батька Тараса. Під крилом зовсім не наша плане$ та. Пустеля понура, чорна, тільки де-не-де мертве око соляного озера — в небо. Як із дна кратера. Край Тарасових страждань. Тільки тут розумієш, що багато з його поезій народи$ лися з контрасту, із спраги, з видів отих го$
“Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю!” · с. 5сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

З КНИГИ «ВІДСТАНІ»

нуло волі, рвало поетове серце, сміялося і плакало — “виливало мову”. І ту мову, ті думи свої, “квіти мої, діти”, які поет і “ви$ ростав, і доглядав”, посилає в Україну, в нашу Україну. Там найдете щире серце І слово ласкаве, Там найдете щиру правду, А ще, може, й славу… Шевченко воліє і мріє, щоб його слово прийняв у своє серце не лише впокорений великодержавним шовіністом кріпак, а й “потомок гетьмана дурного” “презавзятий патріот”, який У свиті ходить меж панами, І п’є горілку з мужиками, І вольнодумствує в шинку. Ці нащадки давніх українських родин козацько-старшинського походження, які втратили почуття національної гіднос$ ті та моральної відповідальності перед своїм народом, заражені задавненою іс$ торичною хворобою — малоросійством, своїм зрадництвом, своїм запроданс$ твом присипляють національну свідо$ мість народу, знесилюють його дух та во$ лю до боротьби і цим віддаляють ви$ страждану поетом щасливу мить звіль$ нення України. Чи не їх, оцих “дядьків отечества чужо$ го”, мав на увазі Шевченко, коли застері$ гав, перебуваючи в казематі Петропавлов$ ської фортеці, від лукавства злих людей, здатних приспати Україну і потім її, окраде$ ную, в огні збудити? Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять… Ох, не однаково мені. Тарас Шевченко заради майбутнього України, заради звільнення свого народу від колоніального уярмлення готовий простягнути руку й тим “народолюбцям” і “патріотам”, які хизувалися ліберальними поглядами і лише обережним словом і па$ фосним жестом тулилися до свого краю, його історії і культури. Він закликає їх до національної єдності, прагне консолідації всіх патріотичних сил України, бо чудово усвідомлює, до яких національних катас$ троф призводили внутрішній розбрат, чва$ ри, непомірні амбіції і чванство національ$ ної еліти. Тому Шевченко благає і національно свідоме панство, тогочасну панівну верхів$ ку уярмленої України прихилитися серцем до свого “найменшого брата” заради Укра$ їни-матері. Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата… Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю! Це ж своє “дружнєє посланіє” Тарас Шевченко надсилав нам, землякам своїм “в Украйні і не в Украйні”, мабуть, сподіваю$ чись, що в наші часи вже минулася “срамот$ ня давня година” і розкувалися “заковані люде”, братаються між собою і не шукають в чужому краю “того, що немає і на небі…”
“Жодна історична постать не породила такої кількості неймовірних легенд”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

рішила перечитати його тво$ ри. Дуже подобається нове$ ла “Художник”. 2) Я дуже хотіла б побу$ вати в музеї Т. Г. Шевченка, тому що він мене також ціка$ вить як художник. 3) Найголовніше те, що у своїх творах Тарас Шевчен$ ко ділиться з нами, нащад$ ками, своїми патріотичними настроями. А ми їх відчуває$ мо і сприймаємо. Марія Рєпіна: 1) Востаннє читала Шев$ ченка у школі; дуже поважаю цього поета. Оскільки навча$ юсь на архітектурному фа$ культеті, то більше зверта$ юсь до його малярської спадщини. 2) Ще в дитинстві була у Моринцях, і це справило на мене неабияке враження, адже бачила те, що колись бачив Шевченко. У Києві ма$ ла можливість побувати в музеї, побачила там багато цікавих робіт і можу сказати, що його картини — незрів$ нянні. 3) Тарас Григорович лю$ бив Україну так, як має лю$ бити її кожна високопатріо$ тична людина. Він — прик$ лад для нас усіх.
“Жодна історична постать не породила такої кількості неймовірних легенд”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

МОЛОДА КРАЇНА

VOX POPULI Андрій Садляк: 1) Звертався до творів Шевченка протягом усього шкільного курсу. А нещодав$ но згадував усе, що читав, адже це твори мого дитинс$ тва. У творчості Кобзаря мені подобається вдала характер$ ність образів, те, що він вкла$ дає душу в кожний рядок. Із найулюбленішого — поеми “Відьма”, “Гайдамаки”, “І мертвим, і живим”, “Сон”. 2) Ні. Про життя Шевчен$ ка, на жаль, дізнавався тіль$ ки з літературних джерел. 3) Т. Шевченко — сильна, колоритна, неоднозначна і навіть легендарна особис$ тість. Дуже ціную його як всебічно розвинену людину. Костянтин Комаровський: 1) Якраз учора перечиту$ вав дещо із Шевченка, а ча$ сом читаю улюблене і вва$ жаю, що це друга Біблія для кожного українця. Мій улюб$ лений твір — “Гайдамаки”. 2) На жаль, столичні му$ зеї не відвідував. Але двічі бував на могилі Т. Г. Шевчен$ ка в Каневі на Чернечій горі. 3) Вважаю, що це геній, людина, яка розказала укра$ їнському народові, хто він і чого вартує. Саме Тарас Гри$ горович уперше чітко від’єд$ Каріна ВОСТРЯКОВА, Олена МОРОЗОВА Фото Каріни ВОСТРЯКОВОЇ Бульвар Сен-Жермен$ де-Пре з’явився в Парижі лише наприкінці XIX століття. На цьому ж бульварі, у под$ вір’ї іншої середньовічної будівлі, у 70$х роках XX сто$ ліття українська діаспора Франції встановила пам’ят$ ник Тарасу Шевченкові. Йо$ го іменем було названо сквер, в якому досі залюбки
“Жодна історична постать не породила такої кількості неймовірних легенд”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

СЛОВО ПРО КОБЗАРЯ

У контексті Шевченківських днів “Слово Просвіти” завітало в Київський національний університет будівництва і архітектури до друзів та однодумців — доцента кафедри українознавства Марії Іванівни Сметанської та її студентів з архітектурного, будівельного та санітарно-технічного факультетів. Активністю і патріотичністю цих людей можна захоплюватися, адже вони влаштовують творчі вечори, присвячені мові, літературі, мистецтву, вечори пам’яті жертв Голодомору. Юнаки й дівчата об’їздили пів-України і щороку заохочують до своєї високої благородної справи нових студентів. Саме про Тараса Шевченка ми запитали у студентів КНУБА, намагаючись з’ясувати, чи живе він і сьогодні у наших душах та помислах: 1) Коли Ви востаннє зверталися до творів Тараса Шевченка? Ваш улюблений твір. 2) Чи бували Ви у столичних музеях Т. Г. Шевченка або у Національному заповіднику в Каневі? 3) Як оцінюєте значення Кобзаря і його спадщини у сучасному світі? нав українців від малоросів. Він підкреслив, що україн$ ський народ — великий на$ род, що треба не цуратися свого, завжди вчитися, не боятися ворогів. Саме це я ціную в його творах. Євгенія Казакова: 1) У шкільні роки зверта$ лася до творчості Шевченка. У нього багато геніальних творів, і в кожному він закли$ кає любити Україну. Найбіль$ ше враження справила пое$ ма “І живим, і мертвим, і не$ нарожденним…”. 2) Була у музеях Шев$ ченка у Києві й Каневі. 3) Остап Вишня влучно сказав, що Шевченко один може врятувати цілу націю. Вважаю, що для українсько$ го народу Шевченко — свя$ тиня і національна гордість. Людмила Юцкевич: 1) Востаннє читала у шкільні роки. Після закінчення школи більше зверталася до Шевченка не як до поета, а як до художника, тому що закін$ чила школу мистецтв і сьогод$ ні він мені ближчий як живопи$ сець. Мені подобається, як Шевченко зображає природу, його картини надихають. 2) Була у столичному му$ зеї, і він справив на мене ве$ лике враження своєю кра$ сою. У Каневі поки що не бу$ ла, але плануємо з подругою поїхати туди навесні. 3) Тарас Шевченко свого часу дав поштовх до неза$ лежності України, до ниніш$ нього пробудження самосві$ домості українців, яке, спо$ діваюся, збережемо у май$ бутньому. Володимир Баглай: 1) До творів Шевченка звертався і в школі, і в уні$ верситеті. Зараз, наприк$ лад, ми зі студентами і вик$ ладачем Марією Іванівною Сметанською проводимо вечір Шевченка. Мені подо$ бається поема “Катерина”, поезія “Заповіт”. 2) Поки що не довелося побувати у столичних музеях. 3) Багато його творів розкривають сучасні теми, тому актуальні досі. Оксана Іщук: 1) У школі постійно чита$ ла “Кобзар”, і зараз не шко$ дую часу на те, щоб перечи$ тати улюблені твори. Думаю, що і в майбутньому зверта$ тимуся до поезії Шевченка. 2) У столичних музеях Шевченка поки що не була, тому що живу в Києві тільки півроку, але дізнавалася в ін$ тернеті інформацію про них і планую обов’язково відвіда$ ти. 3) Ціную Кобзаря не ли$ ше як поета і художника, для мене він насамперед грома$ дянин, сильна особистість. Він основоположник україн$ ської літературної мови та поезії, і завше залишається українським Прометеєм. Софія Дзюба: 1) Нещодавно придбала книжку про маловідомі сто$ рінки з життя Т. Шевченка. Мене зацікавило багато фактів, які не вивчали у шкільній програмі, тому ви$ Владислав Рудзинський: 1) Коли навчався у школі, то часто читав Шевченка, особливо у старших класах. Вражає реалізм, із яким Т. Г. Шевченко описав життя українських кріпаків. 2) На жаль, ще не бував у жодному музеї Т. Г. Шевчен$ ка, але обов’язково відвідаю їх найближчим часом. 3) Завдяки своїм ради$ кально-патріотичним погля$ дам ця постать неодноразо$ во надихала український на$ род на боротьбу проти гноб$ лення. Вважаю, ми багато навчилися у Кобзаря. Вадим Мухорін: 1) До творчості Шевчен$ ка звертався неодноразово. Востаннє це було на першо$ му курсі, а до цього — у шко$ лі, ліцеї, в університеті Шев$ ченка й тут, у КНУБА. 2) Був тільки у Націо$ нальному музеї Шевченка, але планую відвідати і націо$ нальний заповідник у Каневі. 3) Тарас Шевченко — справжній патріот, патріо$ тизмом сповнений кожен його твір. Отже, ми маємо дуже цінний спадок і тему для роздумів. Опитувала Марія СКРИННИК Фото С. МІЗЕРНЮКА Шевченки запевняють: ті$ шитися чужою славою — справа не складна, варто й самим прагнути здобутків, якими б могла пишатися Ук$ раїна. У найближчих планах одноклубників — святкові за$ ходи з нагоди річниці народ$ ження Кобзаря та благодійні акції. Адже організатори пе$ реконані, що носити прізвище геніального поета — не лише приємно, а й відповідально. Ми поцікавилися у наших співвітчизників Шевченків, як прізвище впливає на їхнє життя, долю чи свідомість. Костянтин Шевченко, пенсіонер: — Пишаюся своїм пріз$ вищем. Цікаво, що воно вод$ ночас і поширене, і знакове для нашої держави. Юлія Шевченко, студентка київського ВНЗ: — Завжди приємно представлятися за кордо$ ном! Торік в Італії мені всюди надавали знижки, тільки-но бачили мій міжнародний сту$ дентський квиток. Не хочу змінювати прізвище, хіба що чоловік матиме таке саме.
“Жодна історична постать не породила такої кількості неймовірних легенд”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

ЄДНАЙМОСЯ, БО МИ ТОГО ВАРТІ!

гуляють і корінні парижани, й туристи. — Не всі французи зна$ йомі з творчістю Тараса Гри$ горовича, — розповідає пуб$ ліцист Олександр Моска$ лець. Однак це швидше ви$ няток — прізвище Шевченко відоме в усьому світі. Що$ правда, на Сході краще зна$ ють поета, а на Заході — футболіста. Торік улітку до Києва прибула італійська кінема$ тографічна група знімати документальну стрічку про батьківщину зірки футболу — Андрія Шевченка. Тільки тут режисери дізналися про життєвий шлях Кобзаря, і це настільки вразило емоцій$ них італійців, що вони вирі$ шили створити фільм про Тараса Григоровича. Однак чи справді ми зна$ ємо Шевченка? Геніальний поет, талановитий худож$ ник… Знахідки його робіт досі стають сенсаціями та викликають палкі суперечки. Надто багатогранною була ця дивовижна особистість, аби вкласти її біографію у сторінку шкільного підруч$ ника чи псевдоісторичний опус Олеся Бузини. — Почасти через нашу систему освіти “справжній” Шевченко не достукався до нас, — вважає Ольга Кар$ пенко, старший науковий співробітник літературно$ меморіального дому-музею Т. Шевченка. — Тарас Григо$ рович був не лише поетом, ай державотворцем. Він зумів домогтися того, що не було під силу навіть тодішнім зверхникам. Ще за життя його називали не інакше, як “батьком”, а “Кобзар” на$ пам’ять знали навіть бідні неписьменні селяни… Коли ж Шевченка поховали, Укра$ їною розійшлася чутка, ніби$ то в могилі поета лежить не його тіло, а гайдамацькі но$ жі. Кажуть, приходили листи Ігор Шевченко з Сибіру, у яких Тарас Григо$ рович сповіщав співвітчиз$ ників, що живий і скоро по$ вернеться на батьківщину… Мабуть, жодна історична постать не породила такої кількості неймовірних ле$ генд. Розповідають, що коли під час перепоховання поета співробітники КДБ відкрили труну, Кобзар лежав у ній мов живий. Разом із тим Шевченко — не лише найвідоміше, а й одне з найпоширеніших ук$ раїнських прізвищ. Лише в Києві живуть кілька тисяч Шевченків. Один із них — юрист Ігор Шевченко, зас$ новник Шевченко-клубу. Членом цього незвичай$ ного товариства може стати будь-хто за двох умов: від$ повідне прізвище та активна громадянська позиція. До клубу вже приєдналися полі$ тики Віталій та Андрій Шев$ ченки, тележурналіст Артем Шевченко, директор музею Т. Шевченка Ольга Шевчен$ ко та ще сотня видатних і звичайних українців, які пи$ шаються своїм славетним прізвищем.
“Збереглося єдине дерево, яке пам’ятає Шевченка, — 200-літня шовковиця”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Святослав МІЗЕРНЮК Фото автора Мандруючи вулицями Києва — Хрещатиком від Бессарабки чи Во$ лодимирською від метро “Золоті ворота” або “Театральна”, — кия$ нин чи гість столиці неодмінно опи$ ниться на бульварі Шевченка. Цій магістралі понад 170 років “від ро$ ду”. Бульвар “носить” нинішню назву з 1919 року. Першими зеле$ ними насадженнями тут були липи і каштани. Нині ростуть пірамідаль$ ні тополі. На розі з Володимир$ ською, біля Червоного корпусу Ки$ ївського національного універси$ тету ім. Т. Г. Шевченка, розкинувся пишним гіллям тінистий Універси$ тетський парк, закладений всере$ дині ХІХ століття. Відтоді, як до 125$річчя з дня народження, 1939 року навпроти головного корпусу університету відкрили пам’ятник Поетові, парк називається Шев$ ченківським. Бронзову постать Шевченка заввишки 6 метрів 64 сантиметри роботи скульптора М. Погруддя Шевченка. Постамент потребує термінової рестав2 рації (Будинок2музей) Манізера, архітектора Є. Левінсо$ на відлито на Ленінградському за$ воді художнього литва. Постамент заввишки 7,3 метра виготовлено з червоного граніту. Ім’я Тараса Григоровича Шев$ ченка присвоєно й Оперному теат$ рові столиці; 1959 року площу Киє$ ва, а пізніше і станцію метро назва$ ли на честь Поета… На фасаді Червоного корпусу університету є меморіальна дошка Шевченка з бронзи (барельєф ро$ боти скульптора О. Ковальова, ар$ хітектора В. Гнєздилова), відкрита 1961 року. Недалечко від парку, на буль$ варі — Національний музей Тараса Шевченка. Колекція музею — це й оригінали мистецьких творів Тара$ ліття з його розміреним, неквапли$ вим життям… Старовинні дерев’яні сходи ве$ дуть у будівлю. І там відвідувача зустрічає бандура, обрамлена ча$ рівним вишитим полотняним руш$ ником. Іще крок — і перед вами сходи, якими колись ходив Тарас у свою майстерню. Та зупиняють експозиції музею. Після реставрації будинку у 1925—27 роках, 1928 р. було від$ крито Літературно-меморіальний музей Тараса Шевченка. До юві$ лейної дати — 80$річчя з дня від$ криття музею — тут готують велику виставку, залучають матеріали Інс$ титуту літератури, Національного музею Шевченка. Співробітники постійно працюють в архівах: дос$ ліджують той період, коли Поет жив у цій оселі. Цікавляться не ли$ ше людьми знаними, а й звичайни$ ми мешканцями, які тої пори жили
“Збереглося єдине дерево, яке пам’ятає Шевченка, — 200-літня шовковиця”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

ОЧЕВИДЕЦЬ І ЛІТОПИСЕЦЬ

Виставковий зал Національного музею Т. Шевченка Робочий стіл Т. Г. Шевченка са Григоровича, його особисті ре$ чі, документи, рукописи поезій, рідкісні фото Поета, першодруки його творів. У фойє на великому телеекрані, змінюючи одна одну, відвідувачів зустрічають репродук$ ції творів Шевченка. Експозиції в залах, створені працівниками му$ зею, максимально відтворюють зоровий образ тих давніх часів життя і творчості поета і художни$ ка. Переважна більшість його мис$ тецьких творів, виконаних олією, — постійна експозиція музею. До свята 9 березня готують но$ ву експозицію графічних автопор$ третів. Оригінальні ікони з Шевчен$ ківського краю доповнюють ін$ тер’єр виставки. Живописні полот$ на Шевченка експонують постійно. Можна полинути уявою і в куточок майстерні художника у Петербурзі, де головний експонат — гасова лампа, яку Тарас Шевченко разом з приятелем Василем Штернбер$ гом дуже довго мріяли придбати, а коли купили, то палили її на радо$ щах цілісінький день та зібрали то$ вариство на посиденьки… А твори графіки у музеї вистав$ ляють позмінно, оскільки після пев$ ного періоду експонування їм пот$ рібен “відпочинок”. Цікавість відві$ дувачів викликає станок, подібний до того, на якому створював офор$ ти Шевченко, і працівники долуча$ ють до роботи охочих — зробити власними руками офорт на згадку. З майдану Незалежності вихо$ димо у провулок Шевченка. Тут збереглася старовинна садиба 1835 року. В одноповерховому де$ рев’яному будинку Тарас Шевчен$ ко жив і працював у 1846—47 рр. У мансарді — дві кімнати, де була майстерня Шевченка і художника Михайла Сажина. Залишивши по$ заду столичну метушню, одразу потрапляємо у домашній затишок — в атмосферу позаминулого сто$ Офортний верстат (початок ХХ століття) на вулиці, що називалася Козине болото. Тепер на фасаді цього будинку, в якому оселився Шевченко, є ме$ моріальна дошка, відкрита 1974 ро$ ку. Виготовлена вона з бронзи, ба$ рельєф роботи скульптора Г. Каль$ ченка, архітектора А. Ігнащенка. Найцінніші колекції музею — особисті речі Шевченка: одяг (бі$ лий парусиновий костюм, у якому Тарас Григорович ходив вулицями Києва влітку 1859 року, солдатська сорочка, яку одягав на засланні), малярське та гравірувальне при$ ладдя (пензлі, олівці, тюбики з фарбою), унікальні видання його творів, гравюри, офорти, стільчик для етюдів, етюдник. Особлива гордість музею — п’ять примірників “Кобзаря” 1860 року видання з автографами Поета. Жоден музей не може похвалитися такою кількістю цих неймовірно цін$ них книг. Адже у них — живий голос Шевченка, биття його серця. Ось, наприклад, напис: “Чистому сер$ цем, доброму козакові Олександру Лазаревському. 6 лютого 1860 р. Кобзар Тарас”. Бачимо й со$ лом’яний брилик, у такому Тарас хо$ див на Дніпрові кручі малювати. А також робочий стіл, а на ньому — Та$ расова ручка, чорнильниця і люлька зі слонової кістки, оздоблена сріб$ лом. Її подарував Шевченкові Мико$ ла Костомаров. Є і фісгармонія, що теж була тут за часів Кобзаря. Приємно дізнатися, що нині не існує проблем і з відвідувачами. Приходить освічена молодь: учні, студенти. Маленькі дітки ставлять дивовижні запитання про Кирило$ Пам’ятник навпроти університету Солдатська сорочка Поета Мефодіївське братство. Бувають іноземні дипломати. Їх кличе від метушні на вулицях особлива аура музею: світ нашого національного генія і пророка Шевченка. Як відомо, Тарас Григорович жив у Києві у багатьох місцях, од$ нак ті будинки не збереглися дони$ ні. У творчому доробку митця є за$ мальовки Куренівки, Видубицького монастиря, Аскольдової могили, Олександрівського костелу. Шев$ ченко сподівався видати і присвя$ тити Києву альбом. Його було призначено викладачем малюван$ ня в Київський університет Св. Во$ лодимира, але арешт 5 квітня на$ довго розлучив з Україною.. А був щасливий рік творчої пра$ ці! Поета зустрічав тінистий сад на вулиці Козине болото, коли він ра$ ненько йшов малювати руїни Золо$ тих воріт. Збереглося єдине дерево, яке пам’ятає Шевченка, — 200$літня шовковиця. Біля будинку був сарай і льодовня. Тоді садиба була чима$ лою, але традиційно у цій частині міста городину не вирощували, ли$ ше тримали худобу: кіз і корів. Дуже смачну воду купували у водовозів чи водоносів або набирали у фонтанах, бо криниці у дворі не було. Уявімо — ось цими східцями, якими обережно ступаємо, підій$ мався у свою майстерню, що вгорі, сам Шевченко! Ніби виразно чуємо його кроки. Бачимо, як він бере пензлик, олівці, етюдник… P. S. Редакція висловлює подяку керівництву і всім працівникам музеїв, які своєю працею та щирим словом допомагають відвідувачам осягти велич Шевченка, а також за їхню шляхетну допомогу в написанні цього матеріалу.
“В мені дзвеніли пісні зелені”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

що знетямилася від неї, прийняла дзеркало за велику шибку і довго по ньому повзала, залишаючи слід від перги на блискучому ви$ ду. Дівчинка, яка саме влетіла в кімнату, почула бджолу і, підій$ шовши до дзеркала, легенько струснула її на долоню, щоб виз$ волити, але раптом стала, як укопана: з дзеркала на неї дивилася круглими очима дівочка у легенькій ситцевій сукенці з двома чималими кісками, перекинутими на$ перед, і там, під кісками, щось злегка випиналося й кругліло! Вражена, вільною правою рукою злегка відве$ ла одну, потім іншу кіску над ветхим від прання ситчи$ ком… Бджілка відчула, що теплий човник, у якому вона опинилася, стає вологим, стурбувалася і, вигнувши золотисте тільце, встроми$ ла жало між середульшим і підмізинним пальцем. Дзер$ кало сито заколивалося, на$ лите медовими слізьми, і легко відпустило дівчинку з мертвіючою бджілкою на лі$ вій руці. Біжуча гладь не відчула звичайного спожаління: дівчинка мала неодмінно повернутися. Уривок з роману “Епізодична пам’ять”
“В мені дзвеніли пісні зелені”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

ЛАУРЕАТИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРЕМІЇ 2008 ШЛЯХ ДО СОНЯЧНИХ ЛЮДЕЙ

Любов ГОЛОТА Дзеркало поволі буденніша$ ло, його святковий блиск притлу$ мився, воно наче збайдужіло і до дівчинки, й до кімнати, в якій нічо$ го нового не відбувалося: вранці мимо нього лопотіли босі ноги, потім дівчинка крадькома зази$ рала в його око, обсмикувала на собі шкільне коричневе плаття, з якого щодня виростала все біль$ ше, в обід мимо дзеркала пролі$ тав шкільний портфель, влучаючи просто під стіл, увечері мимохідь зазирав батько і питав, чи дочка вже повчила уроки, з’являлась із ганчіркою мати і старанно проти$ рала срібну поверхню, просто по своєму відбитку. Разом з дівчин$ кою в кімнату заходив вільглий дух осені чи холодний — зими, і тоді на дзеркалі осідала майже невидима крапелька вологи, по$ волі закочувалась за його край, але, не встигши добратися гли$ боко, випаровувалася. На Новий рік дівчинка зробила витинанку — білу мережану сніжинку і, пова$ гавшись, приліпила її на дзерка$ ло, вгорі, праворуч, — шкло стало святковішим, хоча сніжинка й за$ тулила йому вишневий край ки$ Віра ВОВК АВТОПОРТРЕТ Мої батьки — старого роду, Та кров моя — червона кров. Гуцульсько-бойківська порода Одвертий погляд шле з-під бров Низьких і рівних, як бувають Над Рибниць зеленню кладки; Чоло пряде думки й ховає, На віно, за тонкі рядки. Каштани хвилями спливають На готику вузькавих пліч, І щось дитяче промовляє В устах округлих; з ясних віч Дме простір від Карпат по Анди: Там знайдеш таїнство розет, Там чайні виплекав троянди Мій дід — священик і поет. ВОЛОШКОВИЙ РУКАВ Взяла я грудку землі у жменю, Перехрестилась, пішла у світ. В мені дзвеніли пісні зелені, Горіло сонце — червоний квіт. Ще мерехтіло з сіней у хаті, Як волошковий рукав мені, І так хотілось мій світ лишати, З плачем припасти до рідних ніг. Та плай — мов леґінь — простяг до мене Рамена дикі від сонця й бур; Валерій Франчук. “Краєвид рідного села” лима та голівку цвяха, на якій бу$ ло настромлено вирізку з газети — портрет Че Ґевари в чорному береті. Сніжинку мати відмила водою з оцтом, але дзеркало не могло чути ні запаху, ні смаку, за$ те побачило, що замість Че Ґева$ ри на гвіздку висить інший шмат газети — Юрій Гагарін, широко посміхаючись, навіть не помічав якогось там сільського люстра. З розчинених навстіж дверей тягло теплом, випарами землі, шуміло дощем і гриміло громами — нас$ Батьки письменниці — Василь Мефодійович і Ольга Григорівна Голоти тало літо і, зманута протягом і зе$ леним духом надкушеного яблу$ ка, білого наливу, що влежувався на вікні, в кімнату залетіла моло$ да бджілка; вона вмостилася на яблукові, але набила таку оскому,
“В мені дзвеніли пісні зелені”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

У ЦЕНТРІ РОДОВОДУ

Петро ПЕРЕБИЙНІС * * * Тато косить конюшину, а я несу через поле горщики-близнята з гарячим обідом. Горщики не прості — золоті. Що в одному горщику — борщик, що в другому горщику — каша. А хліба, каюся, немає. Дістався приблудному песику. Тато усміхається: “Не біда. Позичимо в зайця…” Обідає нашвидку. Гладить мене по чуприні пахучою долонею і знову береться за косу. Пахне зеленим борщем. Пахне кашею і скошеною пашею… Миттю засинаю на конюшиновій подушці і прокидаюся в синіх сутінках. Вечір. Тиша. Поруч тато, а в зоряному небі — Близнята. * * * Стою у центрі родоводу. О ні, не центр я. Це Господній час, допоки мозок не погас, мене тримає на планеті. Стою серед усіх калинокровних родичів моїх. Одних — уже немає, інших — ще немає. А я живу. Єднаю небо і траву. “Хто ви, прапрадіди?” — гукаю. “Хто ви?” — і повертається луна. І тайну Лета поглинає. Ані душі… Лише моя вина, мов сирота між полинами. Стою, допоки Всесвіт не погас, — праправнук і прапрадід водночас. ВЕЛИКОДНЯ ХОДА Сходить паска у хаті. Ми запалюємо свічки, беремо шуварові кошики з крашанками і виходимо в зоряну ніч. А ніч — як день. Як Великдень. Дорога до Храму мережиться свічками. Горби і косогори, долини і левади мерехтять, переливаються вогняними віночками. Чумацький Шлях струменіє у величальному сяйві Великодньої ходи. Вогники в небі. Вогники на землі. Всесвіт — як писанка. Христос воскрес! Душі предків засвітились восковими сузір’ями і линуть між нами дорогою до Бога. Сходить паска у небі. КОБЗАРЕВА ЗОРЯ Вечір вишитий зірками. Сидимо під рушниками. Квітне вишня-подолянка. Тітоньки у вишиванках. Я між ними вичитую: “Зоре моя вечірняя”… Над моєю душею, над листком “Кобзаря” захід сяє вишнево. Тиша. Вечір. Зоря. Зі збірки “Пшеничний годинник”. Київ, 2005
“В мені дзвеніли пісні зелені”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

В КАРТАСТИХ БЕСАГАХ ГАЛЯВИ

— Пішла я тихо, як наречена, І волошкову взяла журбу. ОЛЕНЬ-КРАСЕНЬ Олень-красень над кручею Несе писанку між рогами: Писанка небом покотилася, Упала у човник місяця. Ходить хвоя навшпиньки, Кладе палець на губу губок, Щоб тихо ріс боровик Між світлом і тінню В картастих бесагах галяви. ФЛОЯРА Листки дрижать дримбами, Граб обтрясається з червінців, Черемош — сумом по ріні. Буковинські ліси спалахують Страшними пожарами, Кривавлять давніми ранами. Десь бродить флояра: Нерозкаяною душею Б’ється об скелі Сокільського. У ЦІМ ЛІСІ У цім лісі я була мавкою: Танцювала в шелесті вітру З шишками в косах, Малювала губи суницями, Світила очима барви дикого меду Ведмедям і бджолам з дуплянки. У цім плесі я була русалкою З жабуринням волосся, Срібнолуским сміхом І ковзькою рибою серця. Це я тебе заманила під скелю У чорні тенети Ґреджина. З книги “Поезії”. Київ, 2000 Василь Сідак. З мистецького циклу “Дерев’яна скульптура”
“Українська книжка повинна бути гарна”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

присутні воїни-афганці. Незабут$ нім був вечір-реквієм “Ще довго пам’яттю болітиме стражденний 33$й рік”, приурочений 75$літтю Го$ лодомору в Україні. — Надіє Іванівно, які книжки нині читають діти? Адже від цього залежить, яким буде суспільство через чверть століття: черствим, жорстоким чи доброзичливим, недоумкуватим чи інтелектуально розвиненим? — Наша бібліотека (оскільки вона науково-дослідний, інформа$ ційний і культурний центр з питань культурного розвитку дітей) прово$ дила бліц-опитування вивчення попиту дітей на українську книжку на тему “Твоя скарбничка україн$ ських імен і томів ХХІ століття”. Ре$ зультати дослідження засвідчили, що юні читачі потребують значно більше навчальної та галузевої лі$ тератури. Підвищився попит на книжки з історії України, краєзнав$ чу літературу з української та іно$ земних мов, інформатики тощо. А книжковий ринок (ніде правди ді$ ти) досить бідний. Майже немає видань, передбачених новими нав$ чальними програмами загально$ освітніх шкіл, гуманітарних ліцеїв, гімназій, не вистачає творів україн$ ських та зарубіжних авторів при$ годницького жанру для дітей. Особливо не задовольняється по$ пит на сучасні енциклопедичні та науково-популярні видання з галу$ зей знань для різних вікових груп читачів-дітей. Ми відчуваємо по$ требу в літературознавчих і мово$ знавчих книгах. Бракує етногра$ з-поміж інших, які лежать поруч. Багато приватних видавництв, вважаючи бізнес головною спра$ вою, часто видають книжки з по$ милками, подають сюжети казок скорочено, змінюють їхній зміст. Усе це свідчить про те, що опікува$ тися виданням дитячої літератури повинна держава, тоді й книжки матимуть високоякісний ідейний, художній та науковий зміст. Є, щоправда, видавництва, які друкують гарні у поліграфічному плані книжки. Це передусім “Маха$ он-Україна”, “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА$ ГА”, але вони коштують дорого і не$ доступні пересічній українській сім’ї. — Сьогодні, на жаль, багато дітей надає перевагу Інтернету, а не живому спілкуванню з книжками. Що можете сказати з цього приводу? — У нашій бібліотеці діти мають змогу все це поєднувати. За фінан$ сової підтримки Київської міської державної адміністрації наприкінці 2003 року ми відкрили Інтернет$ клас. Головна мета проекту — за$ безпечити безплатний доступ ко$ ристувачів бібліотеки до всесвітньої інформаційної мережі. Інформація — одна з найголовніших цінностей, її обсяг щоденно зростає. Завдання бібліотек — вчасно надати доступ до інформаційних ресурсів. Тому можливість входження у глобальну мережу — обов’язкова умова існу$ вання сучасної бібліотеки як скар$ бниці знань, накопичених цивіліза$ цією за всю історію існування. Кожний наш читач, попередньо записавшись, може впродовж 45 хвилин безоплатно мандрувати Ін$ тернетом. Щоправда, перевагу на$ даємо найактивнішим читачам, учасникам конкурсів, переможцям літературних фестивалів. — А чи мають змогу сьогодні бібліотечні працівники впливати на видавничу політику? — На жаль, нині для багатьох видавництв головне — комерційні проекти. Ми не маємо змоги впли$ вати на видавничу політику. Однак подаємо свої зауваження, резуль$ тати опитувань окремим видав$ ництвам, та не всі до них дослуха$ ються. Зокрема, яким має бути те$ матичне спрямування української дитячої книжки, подаємо заува$ ження щодо її якості. У розумних суспільствах книж$ ки для дітей не тільки не оподатко$ вуються, а їхні видавці користують$ ся пільгами, що дає змогу здійсни$ ти якнайкраще поліграфічне офор$ млення. Розмовляла Зоряна НАГІРНЯК
“Українська книжка повинна бути гарна”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

ДИТЯЧЕ ПИТАННЯ

Пам’ятаєте слова Ліни Костенко: “Лиш храм збудуй, а люди в нього прийдуть”? Своєрідний храм знань та духовності, куди не заростає стежина ось уже майже 90 років, — Центральна бібліотека ім. Т. Г. Шевченка для дітей м. Києва, якою незмінно понад тридцять літ керує Надія Іванівна БЕЗРУЧКО. У перший рік незалежності нашої держави Надії Безручко присвоїли звання заслуженого працівника культури України, а 2000 року нагородили грамотою Кабінету Міністрів України. З 1999-го Надія Безручко — віце-президент Всеукраїнської асоціації працівників бібліотек для дітей. Ми попросили Надію Іванівну поділитися секретами невичерпного джерела натхнення, здобутками у просвітницькій роботі та проблемами, які найбільше турбують її як бібліотечного працівника. — Надіє Іванівно, Ви присвятили себе благородній професії бібліотекаря, передаєте духовні надбання, створені віками, наймолодшим нашим громадянам. Це дуже відповідально. Розкажіть коротко про створення вашої бібліотеки. — Згадалися слова Андре Мо$ руа, що молоді держави повинні створювати бібліотеки, зокрема і для формування національної са$ мосвідомості. Не виняток і наша бібліотека для дітей, статус якої визначено урядом України як нау$ ково-дослідного, інформаційного та консультативного центру з пи$ тань культурного розвитку дітей Києва. Бібліотеку створено 1918 року зусиллями інтелігенції міста і передусім Павла Тичини, а 1920$го за його клопотанням названо ім’ям Тараса Шевченка. Павло Тичина деякий час пра$ цював тут бібліотекарем. Пред$ ставники передової інтелігенції то$ ді скуповували книжки у приватних осіб, облаштовували каталоги. Свого часу при бібліотеці створили літературні та хоровий гуртки, пер$ шим керівником одного з них був Григорій Верьовка, видатний укра$ їнський композитор, керівник ук$ раїнського народного хору. З кожним роком збільшувався книжковий фонд. Нині Центральна бібліотека ім. Т. Г. Шевченка для ді$ тей — основне книгосховище, нео$ ціненна скарбниця, база для підви$ щення кваліфікації бібліотекарів, що працюють у школах та бібліоте$ ках столиці й інших міст України. — Які заходи проводить ваша бібліотека для національного та військово-патріотичного виховання юних читачів? Щоб виростали вони захисниками свого роду й отчого краю… — Уже став традиційним кон$ курс дитячої творчості (поезія, проза, малюнки) “Київ та кияни очима дітей”. Кожна дитина пере$ дає свої відчуття краси і неповтор$ ності старовинного та сучасного Києва. Вернісаж малюнків вистав$ ляємо у нашій бібліотеці, а найкра$ щі роботи друкує всеукраїнський журнал “Веселка”. Багато теплих відгуків надійшло після свят “А я просто українка, україночка”, “Посвята в кобзарята”. Всеукраїн$ ський конкурс “Найкращий читач України$2007” (ІІ тур) теж відбувся у стінах нашої бібліотеки. Пере$ можцями стали 40 школярів, які от$ римали нагороду — поїздку до Львова. З 1994 р. у спеціальному відділі естетичного виховання, що тісно співпрацює з театрами, музеями, художніми і музичними школами, діє Мала академія мистецтв. Вона використовує нетрадиційний під$ хід до вивчення національної куль$ тури, ознайомлення школярів із фольклором. Окремо хочу назвати заходи, які виховують у дітей такі риси ха$ рактеру, як мужність, силу, честь, патріотизм. Це свята до Дня Укра$ їнського козацтва, як, приміром, торік і позаторік “Україна — слав$ ний край козачий”, “Встань, ко$ зацька славо! Засвіти знамена!” Цього року ми організували вечір до 100$річчя від дня народження генерал-хорунжого і головного ко$ мандира УПА Романа Шухевича “Натхненний лицар рідної землі”, до Дня Перемоги “Тих днів у пам’яті не стерти і сьогодні”. Плід$ но працює клуб “Досвіт”, він про$ водить презентації книг, зокрема книги спогадів поета, письменни$ ка, інваліда Великої Вітчизняної війни Миколи Лебединського “Од$ не поранене життя”, експедиції “Пам’ять” маршрутами визволен$ ня від німецько-фашистських за$ гарбників. Цього року організували історико-патріотичний вечір, при$ свячений Героям Крут, “Понад усе вони любили свій рідний край”. На$ ші читачі зустрічалися з воїнами$ фронтовиками, які ділилися спога$ дами про побратимів і свій бойо$ вий шлях. На патріотичному вечорі “День захисника Вітчизни” були Директор бібліотеки Н. І. Безручко з юними читачами фічних видань, книжок про україн$ ську дитячу пісню, українські думи, літописи тощо. І все ж у своїх фондах ми нама$ гаємося мати найцікавіші підруч$ ники нового покоління, найновішу художню й науково-популярну лі$ тературу, ті книжки, які формують естетичні смаки, моральні засади й творчі нахили дітей. — Ми не бачимо на прилавках крамниць жодного видання з української класики для дітей. Як поповнюєте фонди цією літературою? — Справді, на книжковому рин$ ку України дуже мало таких видань. Зокрема, київське видавництво “Веселка” у серії “Шкільна бібліо$ тека” випустило твори І. Котлярев$ ського, О. Кобилянської, І. Франка, В. Стефаника. Ще деякі видавниц$ тва — “Наукова думка”, “Школа” (м. Київ), “Ранок” (м. Харків), Ви$ давничий центр “Просвіта” (м. Ки$ їв) — теж активізували свою діяль$ ність у цьому напрямі. Щодо творів Марка Вовчка, то востаннє збірку “Народні оповідання” було видано 2001 року в “Науковій думці”. Твір “Маруся” окремим виданням ви$ друкувано дуже давно — 1993 року у видавництві “Поклик сумління” (м. Львів). Нас дуже непокоїть, що мало видають творів Тараса Шев$ ченка для дітей. Лише деякі видав$ ництва випустили збірку “Кобзар”, зокрема Видавничий центр “Прос$ віта”, “Веселка”, “Фоліо”, “Стал$ кер”, і то невеликими накладами. Наша бібліотека, яка носить ім’я Шевченка, ставить за мету по$ пуляризувати його твори. “Кобзар” повинен стати настільною книгою для нашої дітвори. Дошкільнятам доносимо віно$ чок віршів від Тараса Шевченка, використовуючи книжки видавниц$ тва “Веселка”: “За сонцем хма$ ронька пливе” (1990), “Садок виш$ невий коло хати” (1995), “Тече во$ да з-під явора” (1976). — Яка Ваша думка про якість нинішньої дитячої друкованої продукції? — На жаль, не тільки тематичне спрямування української дитячої книжки, а й її якість не досить висо$ кі. Нікого не треба переконувати, що лише яскрава, змістовна, гарно оформлена книжка може відволікти дитину від комп’ютерних ігор, без$ кінечних серіалів. А чи може захо$ пити дитину книжка у м’якій неяс$ кравій обкладинці з текстом на га$ зетному папері? Діти не хочуть ро$ зуміти, чому ми бідні, і що є проб$ леми в економіці. Українська книж$ ка повинна бути така гарна, щоб дитина власноруч вибирала саме її
“Українська книжка повинна бути гарна”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

РОЗДУМИ ПРО ЛІТЕРАТУРУ ДЛЯ ДІТЕЙ

Ірина КОВАЛЬ-ФУЧИЛО У приміщенні книгарні “Є” від$ булася зустріч журналістів і всіх, хто цікавиться книжкою для дітей, із відомою сучасною письменни$ цею Ірен Роздобудько. Зустріч розпочалася інсценізацією опові$ дання про дитинство Катерини Бі$ локур “Що може пензлик”, надру$ кованого в серії “Дитинство видат$ них людей” (видавництво “Грані$ Т”). Сценку підготувала театраль$ на група 3$А класу школи №170. Ірен розповіла про свій шлях до дитячої книги, чому пише для дітей, про свої плани. “Яка ти ди$ тина, що у тебе заклали до десяти років, такою будеш дорослою лю$ диною. Тому треба в дітей закла$ дати якомога більше”, — ствер$ джує письменниця. Вона поділи$ лася з присутніми, як виникла ідея серії “Дитинство видатних лю$ дей”, що нині налічує 14 томів. Ірен розказала про першу книжку, що її захопила. Це “Приго$ ди Альфонса Циттербакі” німецько$ го письменника Хольца-Баумерта (коштувала колись 47 коп., видана українською мовою і куплена в До$ нецьку). Це оповідь про хлопчика, який щоразу потрапляв у халепу. Присутніх цікавило питання: яка мораль літератури для дітей, про що має бути книжка для маленького читача? На мою думку, книжка для дитини мусить бути не лише ціка$ вою, динамічною, інформативною — вона повинна нівелювати дитячі страхи, допомагати їх переборюва$ ти. Читаючи про інших дітей, ма$ ленькі громадяни порівнюють чужі вчинки зі своїми, а це дає змогу об$ думати власну поведінку, замисли$ тися над життям. Діти полюбляють обговорювати книжки з дорослими, вони частенько ставлять питання, на які непросто відповісти. Ірен зізналася: “Мені хочеться тихо писати, і щоб у мене були чи$ тачі… Хочу говорити до людей і бачити, що мене чують і мені ві$ рять”. Письменниця поділилася деякими таємницями написання творів для дітей: “Дитина не може сприймати довгих речень, через дві коми. Треба писати коротко. Дитина не сприймає сухої біогра$ фії”. “Діти завжди талановиті, не талановиті ми, дорослі”, — ствер$ джує пані Роздобудько. Батькам вона радить купувати книжки Лесі Ворониної, Зірки Мензатюк, Гали$ ни Малик та інших сучасних укра$ їнських майстрів слова.
“Одну сльозу з очей карих — І... пан над панами!..” · с. 10сторінка оригіналу ↗

ЖИТТЯ СЛАВЕТНИХ

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, генеральний директор Культурно$ го центру України в Москві, доктор історичних наук Продовження. Початок у ч. 6, 7, 9 за 2008 р. ТАРАС ШЕВЧЕНКО: “ПОЇХАЛИ МИ З МИХАЙЛОМ СЕМЕНОВИЧЕМ У МІСТО” 18 березня 1858 року Шевчен$ ко і Щепкін уперше після поетової хвороби разом виїхали з дому. У щоденнику Тараса Григоровича читаємо: “В первом часу поехали мы с Михайлом Семеновичем в го$ род. Заехали к Максимовичу. Застали его в хлопотах около “Русской беседы”. Хозяйки его не застали дома. Она была в церкви. Говеет. Вскоре явилася она, и мрачная обитель ученого просветлела. Какое милое, прекрасное создание. Но что в ней очаровательнее всего, это чистый, нетронутый тип моей землячки1. Она проиграла для нас на фортепьяно несколько наших песен. Так чисто, безма$ нерно, как ни одна великая ар$ тистка играть не умеет. И где он, старый антикварий, выко$ пал такое свежее, чистое доб$ ро. И грустно, и завидно. Я на$ писал ей на память свой “Ве$ сенний вечер”2, а она подарила мне для ношения на шее киевский образок. Наивный и прекрасный подарок”. Ключові слова у цьому записі: “И грустно, и завидно”. У сім’ї 54$ річного Михайла Максимовича, який був на десять років старший за поета, але мав молоду, вродли$ ву, чисту й душевну дружину, зго$ рьований і змарнілий в засланні Шевченко з усією гіркотою відчув, які справжні земні радощі обійшли його стороною. Тарас Григорович усе життя страждав від самоти, яку могла за$ повнити лише вірна дружина. Зга$ даймо його поетичні рядки: “Одну сльозу з очей карих — І… пан над панами!..” Недавній епізод із Кате$ риною Піуновою в Нижньому Нов$ городі свідчив не стільки про чер$ гове розчарування поета в коханні, скільки підтверджував його жагуче людське бажання кохати та бути коханим і мати власну сім’ю. Ось чому глибокий, пронизливий сум і тепла, щемлива заздрість огорну$ ли його після знайомства з сім’єю Максимовичів, з “привабливою для Шевченка парою” (Іван Драч). Тепле й захоплене ставлення до “щирої землячки” відчувається й у щоденниковому записі від 21 бе$ резня: “Вечер провел у своей ми$ лой землячки М. В. Максимович. И несмотря на Страстную пятни$ цу, она, милая, весь вечер пела для меня наши родные задушев$ ные песни. И пела так сердечно, прекрасно, что я вообразил себя на берегах широкого Днепра. Восхитительные песни! Очаро$ вательная певица!”3 Скільки у цих словах притише$ ної туги за домашнім вогнищем і жіночим теплом! А ще більше — за рідною Батьківщиною, за Украї$ ною, за Дніпром… Де жив Михайло Максимович, який приїхав з України в Москву? “Адрес-календарь жителей Мос$ квы” за 1857 рік стверджує, що в Дев’ятинському провулку4 М’яс$ ницької дільниці, в будинку Гофма$ на, недалеко від церкви Успіння Пресвятої Богородиці на Покров$ ській вулиці (знесена 1936 року). Перевіряємо інформацію за мало$ відомим “Алфавитным указателем к плану Мясницкой части”. Справ$ ді, будинок надвірного радника Льва Гофмана був розташований у Дев’ятинському провулку, що ви$ ходив на Покровську вулицю. Пря$ муючи до Максимовича, Шевченко і Щепкін проїжджали Маросєйкою — вулицею, назва якої пов’язана з Україною. Вірогідно, що церква, яку зга$ дує Шевченко в щоденнику та яку відвідувала під час його першого приїзду Марія Максимович, і була
“Одну сльозу з очей карих — І... пан над панами!..” · с. 10сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

ТАРАС ШЕВЧЕНКО В МОСКВІ Березень 1858 року

церквою Успіння Пресвятої Бого$ родиці. Цю церкву на Покровці, яку не міг не бачити Шевченко, було побудовано наприкінці ХVІІ століт$ тя. Василь Баженов ставив її в один ряд із храмом Василя Бла$ женного. За переказом, Наполеон, вражений церквою, вигукнув: “О, російський Нотр-Дам!”; імператор наказав врятувати храм від пожежі. Михайло Достоєвський надзви$ чайно високо цінував архітектуру споруди. Академік Дмитро Лиха$ чов якось зізнався, що саме цер$ ква Успіння на Покровці, яку він по$ бачив молодим, визначила його шлях у науці, спонукала зайнятися дослідженням стародавньої росій$ ської історії. Утім, храм Успіння на Покровці був, мабуть, витвором ук$ раїнського майстра. Ось що пише про це москвознавець Лев Колод$ ний: “Колокольня его возвышалась пятью шатрами! А всего над тра$ пезной и храмом колосилось во$ семнадцать глав, созвездие купо$ лов, излучающих сияние божес$ твенной красоты. Кто творец ше$ девра? Неизвестно. Подобные храмы строили на Украине, воз$ можно, оттуда приехал, как едут сейчас на заработки, неиз$ вестный гений, малороссия$ нин-украинец” (виділено мною — В. М.). Додам лише, що україн$ ський архітектор міг приїхати в Москву не “на заробітки”, а разом з однією з офіційних делегацій від гетьмана Івана Мазепи, які зупиня$ лися в Малоросійському постояло$ му дворі на Покровці. Листуючись пізніше з Макси$ мовичем, Шевченко продовжував захоплюватися його дружиною: “Коли б така у мене була жінка — повінчався б да й умер”. Саме Ма$ рію Василівну поет просив ще в Москві допомогти йому одружити$ ся. 22 листопада 1858 року нагаду$ вав їй у листі: “Вельми і вельми ша$ нобная і любая моя пані Мар’є Ва$ сильєвно!.. А ви, мабуть, уже і за$ були мою просьбу? То я ж вам на$ гадаю. Я вас просив, щоб ви мене оженили. Оженіть, будьте ласкаві! А то як ви не ожените, то й сам Бог не оженить, так і пропаду бурла$ кою на чужині”. У цих рядках якась особливо гірка жартівливість, а ще більше — приречена пророчість, бо ж так і сталося… Куди попрямували друзі після зустрічі з Максимовичами? Тарас Григорович відповів на це питання: “Расставшись с милою, очаро$ Т. Г. Шевченко. Портрет М. В. Максимович. Італійський олівець, крейда вательною землячкой, заехали мы в школу живописи, к моему старому приятелю А. Н. Мок$ рицкому. Старый приятель не узнал меня. Немудрено, мы сним с 1842 года не видались”. “Школа живопису” — так Шев$ ченко назвав Училище малярства і скульптури Московського худож$ нього товариства, що з 1844 року було розташоване на М’ясницькій, в будинку Юшкова (тепер — №21). Вдалося встановити, що Аполлон Миколайович Мокрицький жив у бу$ динку училища, де викладачі мали квартири. З 1865 року навчальний заклад отримав права вищого й на$ зивався Училищем малярства, скульптури й архітектури. Будинок Юшкова зберігся, і в ньому тепер міститься Російська академія ма$ лярства, скульптури й архітектури5. Читаємо далі в щоденнику: “Потом заехали в книжный ма$ газин Н. Щепкина, где мне Якушкин6 подарил портрет зна$ менитого Николая Новикова”7. Микола Михайлович Щепкін (1820—1886), відомий російський видавець і громадський діяч, дру$ гий син артиста. Користувався по$ шаною серед московської інтелі$ генції як чесна і порядна людина. Книгарня Миколи Щепкіна була одним із центрів поширення неле$ гальних закордонних видань Гер$ цена й Огарьова в Росії. Політична поліція, яка стежила за Миколою Щепкіним, доповідала: “Во время ярмарки в Нижнем Новгороде и в продолжение зимы, один из сыно$ вей Щепкина уезжал из Москвы и, как говорят, развозил несколько тысяч экземпляров запрещенных сочинений…” Незадовго до зна$ йомства з Шевченком — улітку 1857 року — Микола Щепкін разом з дружиною відвідав Олександра Герцена в Лондоні, мабуть, роз$ мовляли й про відкриття книгарні в Москві. Книгарню Миколи Щепкіна і Кузьми Солдатьонкова відкрито у вересні 1857 року; розташовува$ лася в М’ясницькій дільниці на Ве$ ликій Луб’янці в будинку Михайла Сисаліна (не зберігся); тепер на тому місці будинок №11 з меморі$ альною дошкою, яка розповідає, що тут із квітня 1918$го до грудня 1920 року працював голова Всеро$ сійської надзвичайної комісії Фе$ лікс Дзержинський. У книгарні Миколи Щепкіна продавали передусім книги видав$ ництва “К. Солдатьонков і М. Щеп$ кін”, заснованого ним у Москві 1856 року разом із купцем-меце$ натом, колекціонером Кузьмою Солдатьонковим, який стоїть у часі першим у когорті таких будівничих російської культури, як брати Са$ башникови, Мамонтов і Морозов, Щукіни і Третьякови. Шевченко познайомився з Сол$ датьонковим саме у книгарні Мико$ ли Щепкіна. Тоді в колекції купця$ мецената, який почав збирати га$ лерею російського малярства ще до Петра Третьякова (з 1852 року), була картина Карла Брюллова “Вір$ савія”, з якої 1860 року Шевченко виконав однойменний офорт. При цьому він користувався фотографі$ єю з картини, яку подарував Сол$ датьонков. Поет подарував колек$ ціонерові “Кобзар” і через худож$ ника Василя Раєва передав йому офорт “Притча про виноградаря” з дарчим написом: “Кузьме Терен$ тьевичу Солдатёнкову. Т. Шевчен$ ко. 1858. Ноябрь 10”. У колекції Солдатьонкова поруч із творами П. О. Федотова, В. Г. Перова, І. І. Левітана, Ф. О. Васильєва були акварелі Шевченка “Перерване по$ бачення”, “Сон бабусі і внучки”, “Марія” й “Циганка-ворожка”. У видавництві “К. Солдатьон$ ков і М. Щепкін” на час приїзду Шевченка в Москву в світ вийшло кілька книг, зокрема вірші Олексан$ дра Кольцова, Олександра Поле$ жаєва, твори Тимофія Грановсько$ го. Ці книги були в особистій бібліо$ теці Шевченка, описаній після його смерті Данилом Каменецьким. З книгарні Шевченко і Щепкін повернулися додому: “Потом приехали домой и сели обедать”. Михайло Семенович був гостинним господарем, за столом збиралося чимало гостей, точили$ ся цікаві розмови на теми мистец$ тва, спалахували дискусії, лунав сміх… Гулянок Щепкін не любив, іноді дозволяв собі келих шампан$ ського, наприклад з нагоди зустрі$ чі з Шевченком, але пияцтва не терпів. Якось на початку 1858 року він отримав інформацію про те, що Тарас Григорович у Нижньому Нов$ городі нібито гульнув із друзями. У листі Щепкіна до поета від 6 люто$ го читаємо: “Не вытерплю! Скажу! Ти, кажуть, друже, кутнув трохи? Никакая пощечина меня бы так не оскорбила. Бог тебе судья! Не ща$ дишь ты и себя, и друзей твоих. Погано, дуже погано. Не наб$ расывай этого на свою натуру и ха$ рактер. Я этого не допускаю: чело$ век этим и отличается от живот$ ных, у него есть воля… Не взыщи за мои грубые слова. Дружба стро$ га, а ты сам произвел меня в дру$ зья, и потому пеняй на себя”. Справді, так жорстко і водночас із любов’ю міг осмикнути Шевченка лише близький друг. І Тарас Григо$ рович виправдовувався: “Яка оце тобі сорока-брехуха на хвості при$ несла, що я тут нічого не роблю, тілько бенкетую? Брехня. Єй же бо$ гу, брехня!.. А тобі велике, превели$ ке спасибі за щирую любов твою, мій голубе сизий єдиний”. У сім’ї Щепкіна за скромним, але гостинним столом у пошані бу$ ли чай і кава. Онука Щепкіна, акт$ риса Малого театру з 1877 до 1903 року Олександра Щепкіна-Чернев$ ська згадувала: “Вот я вижу нашу террасу, одним боком выходящую на улицу. Пьют послеобеденный кофе, но тут же стоят и бокалы с шампанским — характерные, ста$ ринные бокальчики с узким дном; из них у меня сохранились два — бокалы, к чьему хрусталю прикаса$ лись уста Гоголя, Белинского, Гер$ цена, Шевченко и многих-многих других незабвенных людей…” Приємно, що в Будинку-музеї М. С. Щепкіна досі зберігають тра$ дицію “Щепкінських чаювань”. Я переконався у цьому, коли їх вклю$ чили до програми “Щепкінських читань”, у яких я брав участь з до$ повіддю “Шевченко і Щепкін”. Пообідавши, поет зробив пер$ шого дня після домашнього запер$ тя, тобто 18 березня, ще один дуже важливий для нього візит — до Осипа Бодянського, який не забу$ вав його в засланні: “Вечером был у О. М. Бодянского. Нагово$ рились досыта о славянах вооб$ ще и о земляках в особенности, и тем заключил свой первый выход из квартиры”. Важливо було встановити, де жив 1858 року професор Москов$ ського університету Бодянський. Виявилося, що на початку Газетно$ го провулку8, в будинку Ігнатьєва (не зберігся). В “Книге адресов жителей Москвы” за 1855 рік чита$ ємо: “Бодянский Иосиф Макс., ст. Сов., (Испр. долж.)9, Твер. ч., в Га$ зетн. пер., д. Игнатьева”. Отже, Бодянський Йосип Максимович, статський радник (займає посаду), Тверська дільниця, в Газетному провулку, будинок Ігнатьєва. В “Книге адресов жителей Москвы” за 1858 рік, коли Шевченко відві$ дав Бодянського, ця адреса під$ тверджується. У той час будинок належав статській радниці Софії Іг$ натьєвій. Недалеко від будинку Бо$ дянського була церква Успіння Бо$ жої Матері, в якій у квітні 1861 року Бодянський організував панахиду на сороковини Шевченка. Упродовж сімнадцяти років, з яких десять випало на Шевченкове заслання, поет зустрічався з Бодян$ ським усього кілька разів, та й лис$ тування не було системним, при$ наймні відомі лише шість листів Шевченка і два — Бодянського. З погляду пересічної людини — це ду$ же мало, але ж ідеться про генія, який обрав Осипа Максимовича у друзі: “друже мій єдиний”; “друже мій добрий”, “мій добрий друже”, “мій друже, Богу милий”… Далі буде. 1 Ішлося про Марію Василівну Мак$ симович (Товбич), з якою Михайло Олександрович одружився 1853 року в Україні. Вона була дочкою небагатого поміщика Золотоніського повіту. Разом з Михайлом Максимовичем, якого за$ просили в Москву редагувати журнал “Русская беседа”, приїхала в місто 1857 року й, почувши про Шевченка, який перебував у Нижньому Новгороді, передала йому привіт через чоловіка. У листі до поета Максимович писав: “Кланяється тобі і моя жінка Маруся”. Шевченко перейнявся до Марії Васи$ лівни теплом ще заочно. 2 Так назвав Шевченко вірш “Садок вишневий коло хати…” (1847 рік). Пе$ реїхавши з чоловіком 1859 року з Мос$ кви в Україну, на хутір Михайлову гору, Марія Максимович привезла туди й ав$ тограф поета, подальша доля якого не$ відома. 3 Поетова захопленість Марією Мак$ симович стала відома в московському товаристві. Зокрема, Віра Аксакова пи$ сала вже 26 березня: “Говорят, Макси$ мовичка особенно мила между хохлов, и Шевченко от нее в восхищении”. 4 Тепер — Дев’яткін провулок у Басманному районі Москви. 5 Докладно про цей візит до Мок$ рицького розповідалося в статті “Заїха$ ли ми в школу живопису” (“Слово Прос$ віти” 24—30 травня 2007 року). 6 Якушкін Євген Іванович (1826— 1905) — російський етнограф, правник, молодший син декабриста Івана Якуш$ кіна. 7 Новиков Микола Іванович (1744— 1818) — російський просвітитель, письменник і видавець. 8 Назва провулку з’явилася у 1780$хі пов’язана з тим, що в ньому була роз$ ташована друкарня Московського уні$ верситету, в якій друкувалася в 1756— 1811 роках газета “Московские ведо$ мости”. Вона продавалася тут же, в “га$ зетній лавці”, а оскільки доставки газе$ ти додому в той час не було, то перед$ платники забирали тут свій примірник. 9 “Исправлять должность” — зай$ мати посаду.
“Просвіта” була центром усього культурологічного життя українців”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ченка і ми (з двома хлопцями з Тер$ нополя) прочитали по кілька віршів Кобзаря. Прибіг комендант гурто$ житку, зірвав портрет, а на зборах нас “проробили”. Пам’ятаю дідусеву розповідь, як російські солдати 1914 року би$ ли його нагайками за те, що на па$ радній арці будинку “Просвіти” ви$ сіли жовто-сині прапори і портрет Шевченка в рушниках. Молодь ро$ зігнали, коням під ноги кидали просвітянські книжки й українські прапори. Дідусь з односельцями їх збирав, за що дістали нагайками. Просвітянська бібліотека розташо$ вувалася в родинному будинку Ло$ бодинських. У липні 1944 року з приходом радянських військ “Про$ світу” закрили, а книжки вивезли в гай і підпалили. Дещо вдалося за$ ховати на горищі в мішки і приси$ пати половою. Повоєнна молодь збиралася в клубі, де ставили п’єси і Шевченка, і Франка, але 1948 року завідувати клубом став контужений моряк, який п’яним кричав під час кіносе$ ансів “Полундра” і вихваляв вождів комунізму, а всі стіни в клубі були обвішані портретами Леніна—Ста$ ліна. А скільки перетерпів директор Заставненської школи Григорій Гончар, який очолив ініціативну гру$ пу зі збору коштів на пам’ятник Шевченкові. Його звинуватили в націоналізмі, зняли з роботи. Ми вчилися в цій школі, і добре па$ м’ятаємо його розповіді про Украї$ ну, її героїв. Він говорив: “Дочекає$ мось вільної України”. Зібрані на пам’ятник кошти передав у сусіднє село Куровичі, де головою сільської ради був українець, який упродовж кількох років добивався дозволу встановити пам’ятник Шевченкові. Люди зібрали понад 40 тис. руб. і досі пам’ятник Шевченкові, спо$ руджений величезними зусиллями, — окраса цього села. ман Українського Козацтва при$ своїв йому козацьке звання пол$ ковник. Був ініціатором й органі$ затором створення Спілки офіце$ рів України, зокрема й Запорізької обласної організації. У травні 1995 року його обра$ ли головою секретаріату Запо$ різької обласної організації, а з січня 2000 року — головою Прово$ ду Запорізького ОО КУН. Активну роботу проводить наш побратим як член правління обласного об’єднання ВУТ “Прос$ віта” імені Тараса Шевченка, зас$ тупник голови Товариства “Украї$ на Світ” та заступник голови За$ порізької Кошової Управи Брат$ ства ОУН-УПА. Автор статті про відродження Запорізького козац$ тва в нашому краї в Енциклопедії українського козацтва. З роси і води, шановний Друже! Провід Запорізького ОО КУН, Запорізька Кошова Управа Братства ОУН-УПА, Запорізького ОО ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка «ПРОСВІТА»
“Просвіта” була центром усього культурологічного життя українців”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

КНИГИ — КОНЯМ ПІД НОГИ

Степан БОЙКО, учасник хору “Червона Калина” Івано-Франківської “Просвіти” “Просвіта” — найдавніше укра$ їнське громадсько-культурне то$ вариство, яке будило національну свідомість, поширювало світло знань серед народу. У нашому се$ лі Вижняки (за 25 км від Львова) ще до Першої світової війни кілька разів ініціаторам заснування осе$ редку “Просвіти” відмовляли Пе$ ремишлянський повіт та місцевий війт. При владі були поляки, які не хотіли, щоб “Просвіта” існувала, бо в українських селах разом з УГКЦ вона була центром усього культурологічного життя українців. У народній чотирикласній школі лише двічі на тиждень вивчали ук$ раїнську (інші дні навчання вели польською). Як розповідав мій ді$ дусь Гнат Процишин, у клуні Івана Лободинського сільські хлопці й дівчата грали п’єсу “Назар Стодо$ ля”, доки жандарм з військової ко$ манди зачинив її на замок. Був 1903 рік. 1905 року, коли збудували нову церкву, біля неї в березні святкува$ ли день народження Тараса Шев$ ченка. На дзвіниці висів Тарасів портрет у вишиваному рушнику. Ді$ ти декламували “Тече вода в синє море”, “Думи мої, думи мої”, “Ми$ нають дні, минають ночі”. Я часто їздив з дідусем у поле по снопи, картоплю, і дорогою він мені читав вірші Шевченка, нарікав на Хмеля за Переяславську угоду. Не все ще я тоді розумів. Уже після війни дід подарував мені маленьку книжечку “Тарас Шевченко”, яку видала “Просвіта” ще 1933 року у Львові. Там було 50 віршів (уривків з творів), які старший брат Ярос$ лав, я, брат Григорій і сестра Надія вчили по черзі. І в неділю, коли з церкви проходила родина, читали їх уголос. Уже в радянській школі читав “Садок вишневий коло хати”, “Мені тринадцятий минало”. А за вірш “Розрита могила”, який я читав на перерві й це почув капітан-відстав$ ник Віктор Філін, мені заборонили декламувати Шевченка. Та найбільше я постраждав під Феодосій Гуменюк. “Кобзар” час навчання у Львівському буді$ вельному технікумі. Коли я був на першому курсі, помер Сталін. Він помер у березні, тому Шевченків$ ські свята відмінили, всюди була жалоба. Студенти жили у колиш$ ньому монастирі; у трапезній хтось повісив невеликий портрет Шев$
“Просвіта” була центром усього культурологічного життя українців”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

ПРОДОВЖУЄМО СЛАВНІ ТРАДИЦІЇ

Тетяна ЗЕЛЕНКО, м. Хмельницький 8 грудня 2008 року найповажні$ шій громадській організації України — Товариству “Просвіта” виповню$ ється 140 років. Для просвітян Хмельницького цей рік проходитиме під знаком “Просвіти”, адже засноване у ХІХ столітті, товариство було матір’ю всіх наших організацій. Хмельницьке об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка гід$ но продовжує великі справи істо$ ричної матері. В основу своєї діяль$ ності воно ставить утвердження ук$ раїнської національної ідеї, україн$ ського національного відродження, розвиток національної культури. Заплановано низку заходів, приурочених до поважного ювілею “Просвіти”. У травні, за попередньою зго$ дою з режисером Василем Вітром, відбудеться мистецька акція “Гра долі” — показ циклу документаль$ них фільмів про загадкові, таємничі та інтригуючі історії кохання славет$ них діячів української культури, роз$ повідь про маловідомі факти з жит$ тя відомих людей (студія “ВІАТЕЛ”). Хмельничани вже знайомі з цим проектом, презентація якого відбу$ лася саме у нашому місті з ініціати$ ви Хмельницької міської “Просвіти” за участю управління освіти Хмель$ ницького міськвиконкому. У вересні відкриється виставка робіт сучасного художника-графіка Миколи Стратілата (м. Київ). Значне місце у творчому до$ робку М. Стратілата належить ілюс$ траціям до книг видатних україн$ ських письменників: Т. Шевченка, Лесі Українки, М. Рильського, В. Симоненка, Б. Олійника. Особливе місце у ньому також займає шев$ ченківська тема та шевченківські місця в Києві. Зокрема, втрачені пам’ятки Києва, мальовничі куточ$ ки України, які так любив зображу$ вати Шевченко. Цього ювілейного року Хмель$ ницька міська “Просвіта” планує надрукувати низку видань, серед них книжку про Пересопницьке Євангеліє. Усім, хто цікавиться історією та діяльністю “Просвіти” в Україні, стане у пригоді постійно діюча книжкова виставка в читальні На$ родного Дому “Просвіта” — світло, знання, добро і воля українського народу”. Тут представлено матері$ али, що розповідають про діяль$ ність Товариства. Чільне місце займають роботи молодих просвітян Б. Грищука, М. Засаднюк, К. Нижньої, які до$ сліджували діяльність “Просвіти” в Хмельницькому та нашій області.
“Просвіта” була центром усього культурологічного життя українців”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

НА БИСТРИНІ ЖИТТЯ

Голові Запорізької обласної організації Конґресу Українських Націоналістів Василеві ТИМЧИНІ у святковий день Стрітення виповнилося сімдесят п’ять років. Народився Василь Тимчина в селі Смолин Немирівського району на Львівщині у багатодітній сім’ї, виховувався на традиціях української народної школи, якій притаманне бажання розвивати природні здібності дитини. Паростки творчого і бойового бунтарства від батька, Федора Івановича, Січового Стрільця Армії ЗУНР, ад’ютанта головнокомандувача берегової оборони Чорноморського флоту УНР (1918—1920 рр.). Початкову освіту Василь здобув у Смолинській неповній середній школі, після закінчення якої 1948 р. вступив на навчання до Львівської зооветеринарної школи. Після де$ мобілізації навчався у Мелітополь$ ській агропромисловій академії. Згодом працює на відповідальних посадах: провідним інженером$ конструктором СКБ Херсонського комбайнового заводу (1963— 1965 рр.), начальником конструк$ торського бюро, головним механі$ ком цеху Роздольського гірничо-хі$ мічного комбінату, головним конс$ труктором, головним інженером Ка$ ховського дослідно-експеримен$ тального заводу, начальником уп$ равління, головним технологом тресту “Запоріжводбуд”, а з 1992 до 1995 рр. — уповноваженим комітету соціального захисту військовослуж$ бовців при Кабінеті Міністрів України в Запорізькій області. З 1989 року активно займаєть$ ся громадсько-політичною діяль$ ністю. Василь Тимчина був одним із організаторів відродження ук$ раїнського козацтва, тривалий час виконував обов’язки кошово$ го писаря “Війська Запорозького Низового “Запорозька Січ”. На підставі Указу Президента України від 5 січня 1995 року Геть$
“Просвіта” була центром усього культурологічного життя українців”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

ВШАНОВУЮЧИ ПАМ’ЯТЬ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ

Голові ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Мовчану П. М. Шановний Павле Михайловичу! У виконавчому органі Київради (Київській міській державній ад$ міністрації) розглянуто Ваш лист щодо сприяння у проведенні по$ шукових робіт з метою виявлення безіменних захоронень, віддання їм шани за християнським звича$ єм та означення могил хрестами. У межах компетенції відповідні структурні підрозділи міської та районних у м. Києві державних адміністрацій готові сприяти Ва$ шій організації у проведенні вка$ заної роботи, а також залучати представників Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка до діяльності робочих груп щодо виявлення жертв Голо$ домору та збирання свідчень оче$ видців Голодомору 1932—1933 років з метою подальшого фор$ мування реґіональної Книги па$ м’яті. Принагідно інформуємо, що розпорядженням від 08.11.2007 №1444 у виконавчому органі Ки$ ївради (Київській міській держав$ ній адміністрації) затверджено склад Координаційної ради ум. Києві з підготовки заходів у зв’язку з 75$ми роковинами Голо$ домору 1932—1933 років в Украї$ ні, до складу якої входите і Ви, шановний Павле Михайловичу. Щиро вдячні за Вашу активну громадянську позицію, бажання здійснити конкретні кроки щодо співпраці з міською владою та не$ байдуже ставлення до трагічних сторінок історії нашої держави та українського народу. З повагою С. РУДИК, заступник голови КМДА
“Просвіта” була центром усього культурологічного життя українців”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

ДЖЕРЕЛО ТАЛАНТІВ

Марія БАЙРАЧНА, голова Костянтинівської міської “Просвіти”, Миколаївська область “Як підняти національну свідо$ мість у пересічних мешканців міста Костянтинівки” — така тема зустрі$ чі членів міської “Просвіти” та чле$ нів дебатного клубу учнівського са$ моврядування міста. Діти запропо$ нували членам “Просвіти” започат$ кувати роботу літературної вітальні з подальшим випуском невеличких збірок творів. За тиждень до цього пройшов міський фестиваль ав$ торської пісні “Україна єдина, со$ борна”. П’ятеро переможців фес$ тивалю отримали книжки від прос$ вітян. Сьогодні готуємося до участі у шостому Міжнародному конкурсі “Джерело талантів”. А 9 березня костянтинівці приймуть у себе гос$ тю зі Львова — Л. Горову. Будемо дуже раді, якщо у нас з’являться друзі у всіх куточках України.
“Просвіта” була центром усього культурологічного життя українців”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

ДЕРМАНЬ ДАВНІЙ І СУЧАСНИЙ

Микола ФЕДОРИШИН, голова Рівненського ОО “Просвіти” За рік Літературний музей Уласа Самчука у Рівному став справжнім національним патріо$ тичним закладом, де збирається творча інтелігенція Рівненщини на різноманітні культурологічні акції. Наприкінці лютого до музею заві$ тали письменники, художники, краєзнавці, історики, студенти ВНЗ. Серед гостей зустрічі були ті, чиї батьки знали Самчука. Вони поділилися з присутніми спогада$ ми батьків. Письменники говорили про сьогодення — про проблеми кни$ говидавництва і книгорозпов$ сюдження. Чиновники пропону$ ють видавати художню літературу на 50 % за кошти авторів, бо з бюджету виділяють надто мало — на 2008 рік лише 27 тис. грн. Іш$ лося й про те, що на батьківщині письменника в селі Дермані є пам’ятка культурної спадщини національного значення — мо$ настир-фортеця XV ст., де нині розмістився жіночий православ$ ний монастир УПЦ Московського патріархату. Монахи на дворищі монастиря будують споруди без дозволу Державної служби охо$ рони культурної спадщини, пору$ шуючи Закони України “Про охо$ рону культурної спадщини” та “Про охорону археологічної спадщини”. Органи державної влади чомусь цих порушень не помічають. Наприкінці заходу всі учасники скуштували освячену проскуру та поклали квіти до пам’ятника.
“Екологічна криза має в основі кризу етичну, кризу людських стосунків, взаємовідносин людини і природи...” · с. 12сторінка оригіналу ↗

РІДНИЙ КРАЙ

Володимир ГЕТЬМАН, Державна служба заповідної справи Мінприроди України ПРО ГУМАНІСТИЧНО-РЕКРЕАЦІЙНІ РЕСУРСИ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНИХ ТЕРИТОРІЙ Одна з таких ще не до кінця усвідомле$ них суспільством цінностей — гуманістична, що властива територіям та об’єктам при$ родно-заповідного фонду України, зокрема національним природним та реґіональним ландшафтним паркам, в яких охороняють природні та історико-культурні комплекси. Ці “оази” заповідної природи служитимуть святій справі патріотичного виховання, особливо молоді, яка шануватиме рідну природу та історію. Заслуговує на увагу приклад сусідньої Польщі, де в законі про охорону природи (1991) в частині, що стосується реґіональних ландшафтних парків (яких тут понад 120), ідеться: “…землі та інша нерухомість, що розташовані в межах ландшафтного парку, мають рекреаційне значення і служать для виховання молоді в дусі шанування рідної природи, культури та історії”. Для реалізації такої високодуховної мети в Україні треба створити свою модель національного парку, яка може базуватися на трьох концептуальних субстанціях: при$ рода — краса й унікальність природного ландшафту, історія — характерність та не$ повторність історичного середовища, релі$ гія — сакральність, святість місцевих пам’яток архітектури, культових закладів (релігійних храмів). Це, без сумніву, слугу$ ватиме самоутвердженню національної ідентичності, розквіту та збагаченню націо$ нальної ідеї. У наш час глибокого занепаду духовнос$ ті й моралі, зокрема молодого покоління, особливо актуальною стала освітньо-вихов$ на проблема, яку розв’язують у галузі світо$ глядної функції екології й практично реалізу$ ють у науково-пізнавальному освоєнні при$ родного й гуманістичного потенціалу запо$ відних та рекреаційних ландшафтів. ПРАВО НА СПІЛКУВАННЯ З ПРИРОДОЮ У цьому контексті особливої уваги заслу$ говує теорія гуманістично-ресурсного потенціалу ландшафтів. Та спершу зазна$ чимо, що для вивчення і виокремлення тако$ го потенціалу потрібні передумови, зокрема психологічні, екологічні, етнологічні тощо. Психологічні передумови передбачають здатність дослідника сприймати довкілля ці$ лісно (холістично), у складних суб’єкт$ об’єктних взаємозв’язках. Позитивному чи негативному сприйнят$ тю природи сприяють (чи не сприяють) різні стани людини (настрій, самопочуття тощо). Так, від емоційності людини залежить цінніс$ не сприйняття природи. Почуття місця в її сприйнятті переплітається з почуттям прос$ тору, батьківщини; почуття часу — з почут$ тям історії; почуття прекрасного — з усві$ домленням неповторності звичайного. Зви$ чайне, але глибоко особистісне, стає особ$ ливим і набуває цінності поряд з видатним, знаковим. Екологічні передумови потребують усві$ домлення обмеженості та вразливості при$ родних цінностей. Власне, екологічний під$ хід потрібний для збереження природних та історико-культурних, матеріальних і духов$ них цінностей, субстратом вияву яких є ет$ нічно-ландшафтний. Етнологічні передумови виділення гума$ ністичного ресурсного потенціалу природ$
“Екологічна криза має в основі кризу етичну, кризу людських стосунків, взаємовідносин людини і природи...” · с. 12сторінка оригіналу ↗

НА БАТЬКІВСЬКІЙ ЗЕМЛІ

Природно-заповідні території — святиня, місце для усамітнення, очищення від буденного бруду, суєти. Там народжуються високі почуття, величне, вільне світосприйняття, там думка сягає найвищих вершин. Актуалізація проблеми збереження природної і культурної спадщини України особливо гостро відчутна в контексті гуманістичної цінності ландшафтних об’єктів заповідної природи та розміщених у їхніх межах історико-культурних пам’яток. Заповідна природа має ще багато непізнаних людиною цінностей. Через неповноту та поверховість сучасних знань їх не можна виявити одразу. Багато в нашому житті — за межами людського досвіду. них ландшафтів полягають у позитивному духовно-моральному, етико-естетичному ефекті, що випливає із взаємодії людини і природи. Наслідком такої взаємопов’яза$ ності природи, етносу та його історії відпо$ відно стають ментальні цінності народу, а та$ кож існуюча в країні система державної вла$ ди. Під гуманістично-ресурсним потенці$ алом ландшафтів розуміють їхні природні особливості (звичайні й значні), здатні вик$ ликати людські почуття, пізнавальний або науковий інтерес, впливати на формування особистості. Сутність гуманістично-ресурсного по$ тенціалу ландшафтів багатопланова. Вона виявляється як естетична, меморіальна, ін$ формаційна цінність ландшафтного ком$ плексу (ідеальна сутність потенціалу) або як краєзнавча, етноісторична, наукова цінність ландшафтного комплексу (матеріальна сут$ ність потенціалу). Вивчення гуманістично-ресурсного по$ тенціалу ландшафтів сприяє гуманізації дій$ сності (наближення довкілля до потреб лю$ дини). На гуманістичному тлі ландшафту від$ бувається таїнство творення духовності лю$ дини, її громадянської позиції, екологічно грамотного світогляду, виховання почуття відповідальності перед сучасниками і на$ щадками за свою малу батьківщину, свій край, за Україну та планету загалом. Сучасні наукові природоохоронні кон$ цепції розглядають людину лише в аспекті економічних (виробничих) відносин, не бе$ ручи до уваги нації, етноси, природу, культу$ ру. Раціональну чи релятивну установку на свідоме формування тенденційно тран$ сформованого світогляду “запрограмова$ ної” на бізнес людини слід виправляти. Один із шляхів подолання кризового стану люд$ ської душі — пізнавальне освоєння націо$ нальних святинь. Оптимальною формою такої потуги мо$ же бути екотуризм з його романтичним (ей$ форійним) ставленням до ще відносно збе$ режених (заповідних) природних та істори$ ко-культурних територій та об’єктів. Однак, забігаючи наперед, підкреслимо, що права на спілкування з заповідною природою та сакральним історичним середовищем зас$ луговують люди зі здоровою мораллю й ви$ соким інтелектом. Авторові вбачається, що одне з основних функціональних завдань соціальних інститу$ тів і владних структур — витворення в людей інтелектуально-гуманістичного світобачен$ ня, патріотичного ставлення до при$ родної й культурної спадщини, істо$ рії великої і малої батьківщини, вростання і злиття життєвої долі кожної людини з долею землі, на якій вона живе. За словами відомого французького вченого, філософа П. Тейяра де Шардена це називається народженням Духу Землі. Інтелектуально-гуманістичне світобачення екологічне, бо забез$ печує контроль суспільства над при$ родним середовищем, втрата якого, за свідченням англійського дослід$ ника історії Арнольда Дж. Тойнбі, могла призводити до зникнення ці$ лих цивілізацій. ГЛОБАЛІЗАЦІЯ, ЩО УНІФІКУЄ ОСОБИСТОСТІ, ЦІЛІ НАРОДИ Традиційно актуальною залиша$ ється проблема збереження чисто$ го і здорового довкілля “для людини і від людини”. Ми в Україні кажемо про європейський вибір, про європейську інтеграцію, але з сумом споглядаємо розпи$ сані стіни й паркани, закидані пляшками й папірцями сквери та газони, загиджені не$ докурками, лушпинням та обпльовані троту$ ари і громадські місця. У чому ж причина? Певно, не лише у ВВП. Можна вважати, що, крім усього загаль$ новідомого, екологічна криза має в основі кризу етичну, кризу людських стосунків, вза$ ємовідносин людини і природи, а, можливо, і кризу інтелектуальну (забруднення розу$ му). В головах людей — “сміття” масової (космополітичної, американської) культури. Де поділася споконвічна народна мудрість, звичаєва культура? Тут напрошується лапідарна репліка: екологічна руїна спричинена розумовою депресією, розладом мозку (дебілізацією) людей, а в стереотипі поведінки — духов$ ною, моральною розпустою. Усе це ніяк не узгоджується з думками В. І. Вернадського про ноосферу... Чи є вихід? Український учений-археолог М. О. Чми$ хов, згідно з “Махабхаратою”, запропонував схему періодизації нашої історії (слов’янсь$ кого язичництва): Крита-юга (перша, золота доба), Трета-юга (друга, срібна доба), Два$ пара-юга (третя, мідна доба), Калі-юга (чет$ верта, залізна доба). З неї випливає законо$ мірна послідовність погіршення людського індивідуума. Навіть у назвах періодів за ме$ талами видно тенденцію до поступового збіднення людських якостей і життя сус$ пільства. “Із кожною югою, — йдеться в “Ма$ хабхараті”, — зменшується тривалість жит$ тя, послаблюється мужність, розум, сила, духовна міцність людей”. Щоправда, загальна тривалість юг — дванадцять тисяч років. Зокрема, Крита-юга триває чотири тисячі років, Трета-юга — три тисячі років, Двапара-юга — дві тисячі років, Калі-юга — тисячу років. На їхнє становлен$ ня і згасання припадає, відповідно, по стіль$ ки ж століть. Після закінчення Калі-юги знову починається Крита-юга. Отже, за принци$ пом циклічності, треба чекати нового Від$ родження. Якщо подивитися на проблему глобалі$ зації з позиції національної ідентичності, то між ними видно причинно-наслідковий зв’язок: ідентичність породжена глобаліза$ цією. Тобто маємо вияв фізичного закону дії і протидії. Такий “контрнаступ” на глобалізацію, як встановлення ідентичності, насправді дру$ гий бік медалі: пошук ідентичності — побіч$ ний продукт глобалізації, її природне пород$ ження. Вони — дзеркальне відображення одне одного. Сучасні природні ландшафти водночас є історичними ландшафтами. У кожному лан$ дшафтному комплексі, на кожному п’ятачку нашої землі зберігається історична пам’ять народу, отой Дух Землі (за П. Тейяром де Шарденом). Там кістки, могили славних ді$ дів-прадідів. Кожний клаптик нашої землі просякнутий кров’ю справжніх лицарів, на$ родних героїв, завдяки яким ми ще звемося українцями. Існуюче нині інтегроване розуміння лан$ дшафту як цілісної природно-культурної системи, що знаходить дедалі більше при$ бічників серед природознавців і гуманітаріїв, дає змогу говорити про територіальну су$ місність природної й культурної спадщини українського народу. Сучасний ландшафт поряд з природни$ ми елементами поєднує історико-культурні, включаючи людину та сліди її життєдіяль$ ності (городища, кургани, ділянки історич$ ного культурного шару тощо). У ландшафті закарбувалась пам’ять про минуле, у ньому живі добро, мораль, інтелект. Інакше кажучи, теперішні ландшафти (етнічні, національні) можна трактувати як системи асоціативні, інтегральні, водночас історичні, а в основі — природні. Втім, подіб$ не розуміння ландшафту відображено у Єв$ ропейській ландшафтній конвенції (Флорен$ ція, 20.Х. 2000), ратифікованій Верховною Радою України. Ця конвенція визначає лан$ дшафт “як необхідний компонент людського середовища, відображення різноманіття культурної і природної спадщини та основи ідентичності”. І, відповідно до неї, він сприй$ мається таким, яким є насправді. Якщо природа — основа матеріального (фізичного чи біологічного) життя людини, то культура й історія народу створюють за$ сади його духовного життя. Тому матеріаль$ не і духовне життя людини як живої істоти і соціуму невіддільні. Прикметно, що там, де ще збереглися найбільш цінні та мальовничі природні міс$ цевості, закопано пуповину історичної ми$ нувшини народу, красуються своєю позоло$ тою церковні бані, чути голос наших пращу$ рів, що зринає з високих могил і курганів. На сторожі таких святих для нас, україн$ ців, місць стоїть закон. Згідно зі статтями 6 і 7 Закону України “Про природно-заповідний фонд України”, території та об’єкти, що ма$ ють особливу екологічну, наукову, естетичну, господарську, а також історико-культурну цінність, підлягають комплексній охороні і належать до земель природоохо$ ронного та історико-культурного призначення. Люди творять довкілля засо$ бами культури, адаптуючись до нього. Одним з таких шляхів пристосування до постійно змі$ нюваного природного середови$ ща постає науково-пізнавальне освоєння національної природної та культурної спадщини. Враховуючи вищезазначене про ландшафт як природне та іс$ торико-культурне утворення, можна говорити про ландшаф$ тно-гуманістичні ресурси як іде$ альну складову ландшафтно-рек$ реаційних. Ландшафтно-гуманістичні ре$ сурси включають естетичну при$ вабливість (атрактивність), роз$ маїття (барвистість) пейзажу, уні$ кальність, мальовничість, звуко$ ве різноманіття (вранішнє бага$
“Крим продовжує втрачати свої унікальні соляні водні басейни, а з ними й потужну сировинну базу для різних галузей економіки”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

тоголосся пташиного співу, жаб’яча “сим$ фонія” надвечір’я, шелест листя і шум лісу перед грозою, дзюрчання гірського струмка і клекіт водоспаду тощо), інші ландшафтні властивості та ознаки місцевості (гра кольо$ рів веселки у променях сонця після літнього дощу, тривожний подих вітру, таємниче ми$ готіння і відблиск зоряного неба тощо). Вивчення цих ресурсів пов’язане з рек$ реаційним освоєнням територій, з розвит$ ком ландшафтознавства (сприйняття лан$ дшафтів). Адже через вивчення ландшафту звершується наукове дослідження природ$ ного довкілля. З поняттям ландшафтно-гуманістичних ресурсів перегукується суб’єктивна катего$ рія набутої гуманістичної цінності ландшаф$ ту, яка поєднує археологічну, історичну, ет$ нокультурну, меморіальну та інші значущос$ ті. Саме поняття цінності місткіше, об’ємні$ ше за об’єктивну категорію ціни, а також включає суб’єктивні поняття значущості, важливості тощо. Вперше категорії ціни і цінності виокремив видатний український учений-економіст М. І. Туган-Барановський. Для певного усвідомлення згадаймо загаль$ новідомий парадокс цінності першого “кла$ сичного економіста” А. Сміта: цінність води більша за цінність алмаза, хоч алмаз має більшу ціну, ніж вода. Загальним еквівалентом та водночас суттєвою компонентою природної та куль$ турної спадщини будь-якого народу можна вважати естетичну категорію краси. Та спершу, щоб вести розмову про красу загалом і красу заповідних ландшафтів зок$ рема, домовимося дотримуватися положен$ ня критичної філософії Іммануїла Канта про те, що естетичне відчуття прекрасного мож$ ливе лише від об’єктів, які не мають для лю$ дини практичного значення. Іншими слова$ ми, за англійцем Едмундом Берком, — те, чим ми володіємо, не може бути величним. ГАРМОНІЯ ПРИРОДИ — ГАРМОНІЯ ДУШІ Що ж таке краса? В естетиці красу розу$ міють як інтегральне поняття, що розкрива$ ється через конкретніші категорії: мальов$ ничість, гармонійність, довершеність, дос$ коналість, величність, елегантність, природ$ ність тощо. Одна з найвиразніших естетичних кате$ горій — гармонійність (гармонія), що есте$ тика трактує як найвищий рівень впорядко$ ваного різноманіття, хаосу. До слова, хаос в античних греків був ідеалом краси. Окремо гармонія як явище, як динаміч$ ний стан суспільних і природних процесів передбачає порядок, відхилення від якого викликає дисонанс. Найбільш “ландшафтною” категорією ес$ тетики вважають величність. Величний, гран$ діозний своєю природною красою ландшафт викликає піднесені емоції. Саме визнання ве$ личності природи як її естетичного виразу привело європейців у ХІХ ст. до звеличення, захоплення гірськими ландшафтами. Загалом усі етноси виробляли свій, властивий кожному “часовому зрізу” ідеал краси як такої, що змінювався за історични$ ми періодами. Тобто це поняття просторо$ во-часове, національне, індивідуальне. Ні$ мецький учений А. Геттнер у праці “Геогра$ фія, її історія, сутність і методи” пише: “Ідеа$ лом краси ландшафту були в минулі часи за$ тишні місця, як, наприклад, у Франції, ще в часи Людовика XIV — ландшафт на Луарі, який зараз здається нам нудним. Альпи були протягом століть предметом жаху і тільки вкінці XVIII століття стали предметом захоп$ лення. Іще пізніше було завойовано визнан$ ня краси степу і моря; загалом можна сказа$ ти, що з підвищенням культури, особливо міської, красу культурного ландшафту ціну$ ють менше, а краса дикої природи, що раніш не визнавали, дедалі більше завойовує наші симпатії” (1937, с.192). Російський географ В. П. Семенов-Тян$ Шанський пішов далі А. Геттнера і навіть описав “естетичну цінність пейзажів” різних реґіонів північної частини Євразії. Ідеал краси природи конкретизується та оформлюється у понятті ідеального лан$ дшафту як абсолютно естетичної цінності довкілля (як еталону ландшафту), виступаю$ чи мірою відповідності реальних пейзажних ознак суб’єктивним уявленням спостерігача. Британський географ ХХ ст. Воган Кор$ ніш у своїх унікальних працях “Пейзаж і зо$ рові відчуття” (1936), “Красоти пейзажу: гео$ графічні дослідження” (1943), вивчаючи ес$ тетичні якості ландшафтів Великої Британії та свої враження, ставить наскрізне питан$ ня: чому одні місця красивіші за інші? Професор Джей Епплтон з північної Анг$ лії у книзі “Переживання ландшафту” (1975) доводить, що природний ландшафт потріб$ но не лише споглядати, а відчувати. А це не кожному дано, це від Бога — бути причетним до високої краси. З цього приводу видатний англійський філософ і культуролог ХІХ ст. Джон Рескін вважав, що тільки чутливі люди можуть бачити красу пейзажу. Тобто у яких почуття краси вроджене. Хоч є й другий бік медалі — до високого і прекрасного, до ве$ ликого мистецтва, за словами Оскара Уай$ льда, не можна допускати кого завгодно. Так само і з історією. За твердженням Арнольда Д. Тойнбі (1995), історію треба не просто читати, розуміти (цього замало!), а переживати — психологічно, всіма фібрами душі. Також великі цінителі краси природи — всесвітньо відомі: Девід Овенталь, Х’ю Прінс, Родерік Неш, Альдо Леопольд, Генрі Давид Торі, Джон Муір (більшу частину жит$ тя подорожував самотою горами на заході Америки), а також Д. Лінтон, Р. Емерсон, Р. і С. Каплани та ін. Саме Г. Торі належить зна$ менита фраза “Дика природа врятує світ”. Окремого розгляду заслуговує книга Р. Неша “Дика природа та американський розум” (1967). Зазначимо, що для амери$ канців сувора дика природа, її незаймана краса, величність — предмет національної гордості. Завдяки величності символами краси американського ландшафту стали Ні$ агара, Великий каньйон Колорадо, Йосеміт$ ська долина (Незрівнянна долина) у Калі$ форнії. Чого тільки варта “Країна чудес” або Йєллоустон у самому серці Скелястих гір бі$ ля витоків Міссурі! Корінні індіанці іменували тутешні місця “Країною криги, вогню, води і диму, що обертається”. Вони відмовляли мандрівникам бути провідниками, розпові$ даючи, ніби у Скелястих горах є скам’янілий ліс і там живуть злі духи… Вважають що пейзажні властивості лан$ дшафтів відображуються при їхньому спог$ ляданні у візуальних образах людини, в яких акумулюється не лише інформація, що до$ помагає їй орієнтуватися у довкіллі, а й важ$ ливі для неї цінності, формуючи відповідне світосприйняття. Отже, красивий пейзаж містить високий виховний потенціал. Його естетика виховує, вражає. Людина, вбираючи в себе враження від споглядання прекрасного, збагачується духовно. У такому “діалозі” здійснюється й інформаційний контакт людини з природою. Серед негативних наслідків “сучасної” антропогенізації природи — зменшення ін$ формації про цінність ландшафтів, що нега$ тивно позначається на життєвій активності й соціальній позиції людини. Можливо, зіп$ соване, “глухоніме” навколишнє середови$ ще вносить корективи і в національний мен$ талітет. Можна припускати, що незаймана краса земної природи впливає та впливатиме в майбутньому на релігію, філософію, мистец$ тво, науку і, певно, визначатиме матеріаль$ ний і духовний розвиток людства, що стане ще одним підтвердженням афоризму Ф. Д. Достоєвського про те, що краса врятує світ. Загалом краса, мистецтво — фактори формування культурного ландшафту, науко$ ве трактування якого ще 1920 року запропо$ нував О. Шлютер, або культурного пейзажу, в якому візуально “прочитуються” антропо$ генні, штучно створені складові. Сучасна гу$ маністична концепція культурного ландшаф$ ту як ціннісної категорії передбачає визнан$ ня за ним цілісної природно-культурної сис$ теми, без якої людина не може відчувати се$ бе гармонійною особистістю, здоровою не тільки фізично, а й духовно. Чомусь усі кинулись, бо, пробачте, мод$ но (хоч коли за щось береться більшість, то це свідчить не про високу мудрість, а про по$ середність) вивчати англійську мову, начеб$ то підсвідомо згодившись балакати пере$ вернутими щелепами. Водночас стидаються милозвучної української (бо не передано її з маминим молоком). А чого тільки нам не ві$ домо з того, що знали наші пращури? Чому не вивчати у школах (чи навіть у дитячих сад$ ках) якомога глибше ті рослинки, пташок, назви яким давали не латиною науковці, а з прадавніх часів наші предки. Щоб діти знали їх змалечку, щоб не зникли вони з лиця зем$ лі. Хоч якась буде спорідненість з прадавні$ ми витоками, першоджерелами. Опісля не$ хай буде англійська, російська, комп’ютер… Сила відчуття власної батьківщини, високоемоційне ставлення до рідного краю, рідної хати, до всього, що називається своїм, посідає чільне місце в системі загальнолюдських цінностей. Якщо доля землі стає долею людини, тобто відбувається ідентифікація етносу з природним середовищем, звершується розквіт краю, інакше відбувається втрата контролю над природним середовищем і зникнення нації, про що свідчать численні приклади з багатовікової історії цілих народів і навіть цивілізацій. ЕКОЛОГІЯ
“Крим продовжує втрачати свої унікальні соляні водні басейни, а з ними й потужну сировинну базу для різних галузей економіки”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

ЛІКУВАЛЬНІ ОЗЕРА КРИМУ: ПОЛІГОНИ ЧИ КАНАЛІЗАЦІЯ?

Загрозлива ситуація склалася навколо найбільшого в Криму солоного озера Сасик-Сиваш, розділеного штучною аварійною дамбою, весняні й осінні розмиви якої загрожують екологічною й техногенною катастрофою. Більшість кримських солоних озер занедбано. А це ж справжній природний скарб з родовищами лікувальних грязей і ропи. Ще півстоліття тому вчені-природознавці налічували на півострові майже 300 озер, 45 з них були солоні. Сьогодні їх усього 26. Віктор ХОМЕНКО, Крим ХІМІЗУЄМО МОРЕ? Північнокримський про$ мисловий комплекс за остан$ ні сорок років знищив систе$ му озер Перекопської групи. У початковому природному стані рівень цих озер був ниж$ чим рівня моря на два метри. Тепер їх наповнено вже не ро$ пою, а відходами хімічного виробництва. У зоні потенцій$ ного підтоплення стічними отруйними водами опинили$ ся села Карпова балка, Про$ летарка і П’ятирічка. Нині ці три озера вже викреслили з переліку водних об’єктів Ук$ раїни. Новий їхній статус — хімвідстійники. 1970 року в Армянську й Красноперекоп$ ську з’явилися гіганти хімічної промисловос$ ті. Тепер береги озер засмучують пусткою. А фахівці міркують, куди подіти промислові стічні води. Одні вийшли з проектом скеру$ вати їх із Красного в Киятське озеро, потім руслом Ішунської балки у ще чисту Каркініт$ ську затоку, до рибних нерестилищ і природ$ ного заповідника “Лебедині острови”. Інші розглядають можливість відводу хімічних стоків у ще не забруднені Карлеутське й Агульське озера, на узбережжі яких гніз$ дяться птахи. За підрахунками самих нау$ ковців, об’єм промислових стоків, які надхо$ дитимуть у море, щороку складатиме від 2,5 до трьох мільйонів кубометрів. Тим часом Кримський содовий продовжує нарощувати обсяг продукції, і кількість відходів переви$ щує проектні об’єми. КОЛИСЬ БУВ ЦІЛЮЩИЙ ЧОКРАК… В озерах Чокраку, Узунларі, Кояшу й Та$ бечику міститься понад 70 % кондиційних лі$ кувальних грязей Криму. Сьогодні не викли$ кає стурбованості лише стан озера Кояш, яке належить до Опукського заповідника. Озеро Узунлар колись визнавали найбіль$ шим родовищем сульфідних лікувальних грязей. Дослідження підтвердили: велетен$ ське плесо опрісняється так стрімко, що вже через кілька років почнеться процес опріс$ нення водойми. Його чекає доля іншого вже колишнього солоного озера Кизил-Яр, яке перетворилося на прісноводне. Узунлару “пощастило” опинитися на території вій$ ськового полігону Чорноморського флоту, орендованого Росією до 2017 року, де три$ вають бойові навчання. Плесо стало мішен$ ню для стрільб і бомбометань з літаків. Грязі нашпиговані осколками снарядів й уламка$ ми гірських порід, вкриті численними глибо$ кими вирвами. Сумна доля цілющого озера Чокрак, на березі якого з 1859 до 1936 р. був грязеліку$ вальний курорт. У післявоєнні роки видобу$ ток грязей для санаторіїв Феодосії, Судака й Севастополя вела тут Феодосійська ГГРЕС, яка… збанкрутіла, “сидячи на золоті”. При$ леглу до берега безгоспну територію з дже$ релами сірководневих лікувальних вод міс$ цеві жителі й “дикі” туристи перетворили на звалище. Зоною накопичення відходів і побутового сміття стало безстічне солоне озеро Джа$ рилгач в Західному Криму, яке містить запа$ си лікувальних грязей. Тонкий шар цінного чорного мулу змішано з нижчими сірими му$ ловими шарами, які цінності не мають. Озе$ ро Аджиголь, де колись добували грязі для феодосійського курорту, сьогодні втратило лікувальне значення. Його “вбили” стоки по$ бутової каналізації. Не витримали техноген$ ного тиску озера Акташ і Чурубаш. Акташ замкнули й затисли земляним валом “стра$ теги мирного атома” Кримської АЕС. Чуру$ баш засипали шламами збанкрутілого Ка$ миш-Бурунського гірничо-збагачувального комбінату. Тож Керченський півострів зали$ шили без жодного “здорового” солоного озера. САКСЬКИМ ГРЯЗЯМ ЗАГРОЖУЄ КАНАЛІЗАЦІЯ Єдине природне родовище на півостро$ ві, де видобувають лікувальні грязі, — Сак$ ське озеро. Але і воно перебуває на межі ви$ живання. У часи “хімізації всієї країни” обабіч спорудили гіганти хімічної промисловості, авіагарнізон, а морський пересип, за доку$ ментами, охоронну зону, забудували блока$ ми приміщень санаторно-курортного ком$ плексу. Уздовж озера, за кілька метрів від урізу ропи, протягли напірний каналізацій$ ний колектор. Нині він загрожує знищити “озеро здоров’я” — змішати води й грязі ці$ лющого плеса з нечистотами. Невже діждемося долі не менш знамени$ того цілющістю Мойнакського озера, остан$ ню лікувальну грязь якого викопали лопата$ ми ще 1934 року? Сьогодні ванни санаторію “Мойнаки” заповнюють грязями, привезе$ ними з Сак, бо століття вибирали ропу в над$ мірних обсягах, тож озеро опріснюється. ПЕРЕЛІК ЦІЛЮЩИХ ОЗЕР СТАВ МАРТИРОЛОГОМ Перетворено на прісноводні водойми й озера Богайли і Кизил-Яр. Перше ще в кінці минулого століття зробили відстійником навколишні господарства й птахофабрики. Друге опріснила фільтрація дніпровської во$ ди крізь карстові породи з Міжгірного водос$ ховища. Фахівці стверджують: більшість озер можна використовувати для отримання си$ ровини хімічної промисловості, біологічно цінних харчових і кормових добавок, компо$ нентів фармакологічних препаратів. А вже опріснені басейни Сакського озера, Сасик$ Сивашу, Денузлаву, Панського озера, Ки$ зил-Яру, Тобечика, Богайли придатні лише для розведення риби. Крим продовжує втрачати свої унікальні соляні водні басейни, а з ними й потужну си$ ровинну базу для різних галузей економіки. Фахівці вважають: врятувати озера ще мож$ на. Сьогодні загальні запаси ропи й ліку$ вальних грязей Криму складають понад 28 млн куб. м, а сумарні запаси родовищ міне$ ральних вод мають витік близько 30 тис. ку$ бометрів щодоби. Це могло б забезпечити функціонування курортно-рекреаційного комплексу півострова на перспективу. Слід скласти матеріали з відведення зе$ мель, винести кордони водоохоронних і сані$ тарних зон, кордони земель водного фонду. Наші побіжні нотатки дозволили лише пунктирно окреслити масштаби екологічної біди. Тим часом, матеріали заслуженого пра$ цівника курортів і туризму автономії Олега Гулова, зібрані в товстелезній теці “Екоцид кримських соляних озер”, припадають пилом в Постійній комісії Верховної Ради Криму з аграрних і земельних питань, екології та ра$ ціонального природокористування.
“Я знаю силу слова”. В. Сосюра · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

образ рідної землі, де живе непе$ ребутня мрія ратая про СВОЮ ЗЕМЛЮ. Перший повний переклад тво$ ру Якуба Коласа українською здій$ снив українсько-білоруський пись$ менник-перекладач Валерій Стріл$ ко, член Національної спілки пись$ менників України і Союзу білорусь$ ких письменників, лауреат Міжна$ родної літературної премії ім. І. Франка і літературної премії ім. К. Крапіви. Родом В. Стрілко зі старо$ давнього села Любеча на Чернігів$ щині, на межі з Білоруссю, яке зга$ дується за 1000 років до появи на світ Коласа й Купали. Перекладач Валерій Стрілко, як засвідчує поет Анатоль Вертин$ ський, заслужений діяч культури, лауреат Державної премії Респуб$ ліки Білорусь, — людина незвичай$ ної творчої долі: будував кораблі в Херсоні, служив на Чорноморсько$ му флоті, закінчив Новосибірський електротехнічний інститут, працю$ вав в інститутах ядерної фізики, гідродинаміки в Сибіру, у проек$ тно-технологічних інститутах біло$ руської столиці. І хоч пізно, але стрімко, енергійно увійшов в літе$ ратуру, має неабияке філологічне чуття — працює на ниві художнього поетичного перекладу. Видання “Нової землі” україн$ ською приурочене до 100$ліття пое$ тичного дебюту Якуба Коласа та 125$річчя з дня народження. З цієї нагоди до Києва прибула делегація з Білорусі: Анатоль Вертинський, Лідія Дорошко, Сяргей Законніков, Вєра Міцкевич, Валерій Стрілко. У Будинку письменників України від$ бувся вечір “Мой родны кут, як ты мне мілы” (“Мій куте рідний, серцю милий”), на якому обговорювали український переклад Валерія Стрілка книги “Нова земля” Якуба Коласа — найкращого твору біло$ руської епічної поезії ХХ століття. Онука Якуба Коласа Вєра Міц$ кевич подякувала письменникові Валерієві Стрілку за талановитий переклад поеми українською, щи$ ре захоплення ним висловлювали і гості з Білорусі. Пісню пісень білоруського на$ роду — поему Якуба Коласа “Нова земля” Валерій Стрілко переклав, плекаючи мрію, щоб Білорусь ста$ ла по-справжньому новою землею і вільною серед народів.
“Я знаю силу слова”. В. Сосюра · с. 14сторінка оригіналу ↗

НАША КНИГА

Святослав МІЗЕРНЮК Фото автора “Нова земля” — поема-епопея класика слов’янської літератури Якуба Коласа (Костянтина Михай$ ловича Міцкевича, 1882—1956 рр.) Її справедливо називають рапсоді$ єю білоруської землі. Бо так, як у рапсодію віртуозно вплітають на$ родні мелодії, наспіви і переспіви, зіткано й поему “Нова земля” — з народного епосу, фольклору, з ос$ піваної поетом рідної природи, се$ лянської праці. Поема — енцикло$ педія життя співвітчизників поета, а також їхня велика пісня-мрія про Волю. Слов’янською невільницею$ наймичкою зустріла ХХ сторіччя Бі$ лорусь, яку царизм щільно запаку$ вав у казенну шинелю і заборонив ім’я, рідну мову… Страждаючи над долею понево$ леного краю, славетний Адам Міц$ кевич у розпачі звертався до Бога: “Odezwij sik,..” ( “Імпровізація” в ІІІ частині “Дзядів”). І небеса відгукну$ лися! Третього листопадового ве$ чора 1882 року “приніманські вито$ лочені опілля” спородили ще одно$ го Міцкевича — Костуся. Всевишній подарував Білорусі генія, який заго$ ворив зі Всесвітом материнською, рідною мовою! Великий пісняр Кос$ тусь Міцкевич зостався у білорусь$ кій літературі під земним псевдоні$ мом Якуб Колас, розпочавши поему “Нова земля” ще 1911 року — в цар$ ському острозі. Але через трагедії 1920$х і в подальші роки, коли осо$ биста трагедія стала загальнонаціо$ нальною, 40$річний поет-пісняр за$ кінчив своє мистецьке полотно на ХХХ пісні. Комуністи готували смертні ви$ роки, сибіри для тисяч білорусів. Шукаючи зброю, ставили обличчям до стіни й поета, “ніби перед роз$ стрілом”. Навіть найближчих роди$ чів Якуба Коласа заарештували в його присутності вночі з 5 на 6 лю$ того 1938 року і репресували. “1/6 частка планети Земля крутилася навколо власної осі маркса-леніна$ сталіна, прокладаючи жахливий ко$ муністичний курс у Галактиці зем$ лян…” І на цьому Кривавому Шляху, замість казок і легенд, білоруської земельки (цього “зерняти в горісі”), тисяч озер і річечок залишалися на$ щадкам лише полинні згірклі пожа$ рища, пограбована білоруська ха$ тина, вистуджена рекрутчиною і проклятим Сибіром, ріки крові й мільйони безневинних офір. Устами Якуба Коласа, наче всьому світові, розповідала про себе сама Біло$ русь, талановита і принижена, бага$ та духовно і невизнана як нація: “Гай талантів ізвелося! // Скіль$ ки їх і де лежить, // Їх, не визнаних на волі, // Не оплаканих ніким, // Лиш відспіваних у полі // Вітру пос$ вистом пустим!” (Якуб Колас. “Си$ мон-музика”). Визначний поет Білої Русі, Якуб Колас у “Новій землі” геніально створив гімн-хвалоспів білорусь$ кому краю, гімн селянській праці, Валерій Стрілко, Анатоль Вертинський
“Я знаю силу слова”. В. Сосюра · с. 14сторінка оригіналу ↗

ВІРНІСТЬ БОГОВІ Й УКРАЇНІ

Нещодавно до 100-річного ювілею від дня народження Євгена-Юлія Пеленського в Музеї книги і друкарства України відкрито виставку. Представлені на ній книги, документи, світлини, інші матеріали яскраво висвітлюють подвижницьке життя і діяльність вірного сина рідної землі. Микола ГЛАМАЗДА Далеко не повний список дру$ кованих робіт Євгена Пеленського складає понад 400 назв. Переду$ сім слід відзначити його бібліогра$ фічну працю “Ucrainica в західно$ європейських мовах” (англій$ ською, німецькою, французькою та італійською), що вийшла як 158 том Записок Наукового товарис$ тва імені Т. Шевченка. У ній 12 роз$ ділів: загальна характеристика гео$ графії, демографія, антропологія, історія, мова, етнографія, культу$ ра, право, соціологія, народне здоров’я, освіта, господарство, еміграція. Вони охопили понад 2600 публікацій вітчизняних і зару$ біжних авторів. Цінні за використаними мате$ ріалами першоджерел, змістом, аргументацією наукові праці Є. Пе$ ленського “Культура й культ укра$ їнської книги”, “Українська книга”, “Початки друкарства”, в яких він обґрунтовує думку, що українська друкована книга з’явилася в 90$ті роки XV ст., а не 1574 року, коли “москвитин” Іван Федоров у Львові видрукував “Апостол”. Той, як відо$ мо, “повскресил” тільки підупале тоді в Україні друкарство. Правда, відтоді воно набуло безперервно$ го розвитку. Зародження української літе$ ратури Є. Пеленський знаходить у VI ст. не лише у фольклорі, витоки якого ще глибші. Різноманітність проблематики, тематичне багатство його дослід$ жень і публікацій вражають. Це й історія української та зарубіжних Ніна ГНАТЮК У драматичній поемі “Дівчина з легенди” про Марусю Чурай відо$ ма українська поетеса Любов За$ башта вустами своєї героїні звер$ талася до нас: “А якщо дійде пісня хоч одна / До вас, нащадки, в ра$ дості, в привіті, / як серця незрад$ ливого луна, / то значить, я жила не марно в світі”. Тепло, зворушливо говорили про українську поетесу, вірну бере$ гиню таланту русоволосого Проме$ тея — Андрія Малишка — на літера$ турно-мистецькому вечорі з нагоди 90$річчя від її дня народження. До центрального архіву-музею літера$ тури і мистецтва України прийшли поети, літературознавці, артисти, земляки Любові Забашти з Прилуч$ чини, щоб вшанувати пам’ять про дорогу людину, авторку багатьох десятків поетичних книг, драматич$ них поем, пісень. Було презентова$ но збірку пісень на слова поетеси “Дзвонкова криниця”, впорядкова$ ну сином Ігорем Забаштою. У передмові до цього видання, написаній Дмитром Луценком ще 1968 року, є такі рядки: “Справжня поезія насичена земною красою, веселковими кольорами неруко$ творної природи, шумом дібров і ароматом запашних квітів, тихим воркуванням закоханих і весняним щебетом солов’їв, переплеском оксамитових хвиль великих і малих річок і грозовим громом великого бою, людськими радощами і боля$ ми. Вона проситься в пісню, бо є рідною сестрою музики. Лягає на музику і краще слово Любові Забашти. Мелодійне і со$ ковите, запашне і прозоре, скроп$ лене сонцем і розумом, воно вли$ вається в людські серця проникли$ вою, як жайворонкове щебетання, піснею, бо взяте з глибин народу, з невичерпної скарбниці нашої ба$ гатої на відтінки і нюанси рідної мови”. літератур, розвиток загального процесу і своєрідність окремих напрямів, а також характерні від$ мінності в жанрах, індивідуальних стилях тощо. А ще своєчасні відгу$ ки на вихід у світ прикметного тво$ ру того чи іншого письменника в Україні та за кордоном. У полі його зору — питання культури, літератури, мистецтва далекого минулого і сучасності. Переконливе свідчення цього — “Бібліографія української книги”, “Бібліографія Шевченківської біб$ ліографії”, “До питання про бібліо$ графію стародруків”, “Бібліографія української мовознавчої бібліогра$ фії”, “Українська краєзнавча бібліо$ графія Галичини й Волині”, “Захід$ ноєвропейське українознавство”, “Матеріали до бібліографії виз$ вольної боротьби України”, “Об$ московлюють українську мову”, “Антологія сучасної української по$ езії”, “Українська загальна енцик$ лопедія. Книга знання”, “З історії українського юмору (Від І. Котля$ ревського до О. Маковея)”, “Нау$ ково-дослідча робота Національ$ ного музею у Львові” (там автор певний час працював), “Конфрон$ тація літератури з життям”, “Літе$ ратурний Київ сьогодні” (1936) то$ що. Незмінною була його зацікав$ леність феноменом Т. Шевченка: “Шевченко-класик”, “Як писав Шевченко поезії?”, “Чар Шевчен$ ка”, “Шевченко й Західна Україна”, “Сад Т. Шевченка в азійському сте$ пу”, “Шевченко і Вовчок”, “Шев$ ченко й одруження”, “Останнє пое$ тичне слово Шевченка” — майже 30 публікацій про великого поета. У Кракові 1940 р. Є. Пеленський здійснив мініатюрне видання пер$ шодруку “Кобзаря” 1840 р. зі сво$ єю передмовою. Так він відзначив 100$ліття цієї безсмертної книжки. Невтомному Є. Пеленському вдалося видати цілу бібліотеку творів української літературної класики ХІХ—першої половини ХХ ст. Здається, ніхто з видатних майстрів слова не залишився поза його увагою, і все це у 30—40$ві роки — дуже складний період для української еміграції. Та дослідник докладав усіх зусиль, аби ознайо$ мити співвітчизників з тим, що бу$ ло на той час найкращого в Україні та за її межами. Мешкаючи у Льво$ ві (до вересня 1939 р.), він активно співпрацював з Науковим товарис$ твом ім. Т. Шевченка (НТШ), з ре$ дакціями українських видавництв, часописів, газет. Ініціював ство$ рення нових видавництв, спонукав своїх однодумців до наукової, просвітницької роботи. Завдяки йому стали популярними видання “Дажбога”, “Вогнів”, “Просвіти”, “Українського видавництва” у Львові, а згодом у Кракові, “Нового часу”, “Бистриці”, “Вільної думки”.
“Я знаю силу слова”. В. Сосюра · с. 14сторінка оригіналу ↗

СЕРЦЯ НЕЗРАДЛИВОГО ЛУНА

Заслужений діяч мистецтв Ук$ раїни Софія Майданська, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка Микола Шудря, поете$ са з Прилук, перший лауреат пре$ мії ім. Л. Забашти Ніна Ткаченко, голова Прилуцької міської ради Юрій Беркут, відомі поети Микола Сом, Петро Засенко та інші шану$ вальники творчості незабутньої майстрині слова з любов’ю, трепе$ том відтворювали образ цієї небу$ денної особистості, високоталано$ витої поетеси, вимогливої вихова$ тельки творчої молоді, вірної дру$ жини одного з найвидатніших ук$ раїнських поетів XX століття Андрія Малишка. Яскравою, різноплановою була мистецька палітра вечора. Нат$ хненно звучали вірші Любові За$ башти з уст ведучої, заслуженої артистки України Лариси Недін. Прекрасно виконала пісні на слова дорогої серцю людини артистка оперети Олеся Забашта. “Моя дзвонкова кринице, ди$ вися ж, не обмілій”, — лунав у ви$ сокість неба, понад святе золото Софії сильний, чаруючий го$ лос внучки поетеси. І думало$ ся про те, що маємо не забу$ вати усіх тих, для кого Україна була не просто місцем прожи$ вання, а криницею любові й життя, головною точкою болю, дорогою материзною. І коли Любов Забашта писала про Марусю Чурай і Роксолану, Олексу Довбуша та Івана Сір$ ка, Лесю Українку та Івана Франка, Олександра Довжен$ ка і Максима Рильського, Анд$ рія Малишка і Платона Майбо$ роду, Василя Стуса і ще бага$ тьох інших справді великих ук$ раїнців, то цим вона розкриле$ но і гордо утверджувала без$ смертя України, устами не$ ложними співала славень лю$ бові й красі, вносила і свою частку у виборювання неза$ лежної національної держави. “Буду Берегинею рідного народу” — писала Любов За$ башта. Тож низький уклін їй за це і моя довічна вдячність, адже саме вона 1967 року написала мені ре$ комендацію до вступу в лави Спіл$ ки письменників України, тепло відгукувалася про мої збірки, писа$ ла зворушливі листи, разом з Анд$ рієм Самійловичем запрошувала на хліб-сіль додому. І останні вірші мережила її рука на моїй Вінниччи$ ні, де й завершилася земна дорога поетеси. Тож хай рясним благодат$ ним дощем спадає у людські серця її добірне слово. І не міліє дзвонко$ ва криниця пам’яті.
“Щасливі прикмети сили, здоров’я, розуму й шляхетності”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

любляють соковиті трави, й африканські се$ ляни переслідували їх за шкоду, завдану по$ сівам. А надто — європейські мисливці зара$ ди коштовної слонової кістки або задля вга$ мування звичайного “спортивного” запалу. Навіть в Індії, Цейлоні та інших країнах, поп$ ри високу повагу до слонів, їх ловили, жор$ стоко вражаючи, у пастки — глибокі ями. Ду$ же багато тварин помирало від ран, заподія$ них розривними кулями, що стали новітнім засобом убивства. Ці “змагання” були га$ небно нерівними, бо слони не переслідують нападника, обмежуючись спробою затопта$ ти його на місці замаху… На щастя, цей сло$ ноцид було заборонено міжнародними уго$ дами, і сьогодні на обох континентах його чинять лише злісні брако$ ньєри. Попри те, що коїли зними вигнанці Божого са$ ду, два види слонів дожи$ ли й донині. Сучасні місця поширення цих велетнів збігаються з їхніми назва$ ми: а ф р и к а н с ь к и й та а з і й с ь к и й, чи то ін$ дійський. Та давньогрець$ кі природознавці їх не розрізняли. Першим ан$ тичним письменником, хто дізнався про слонів нез чуток, був Аристотель, якому 325 р. до Р. Х. по$ щастило бачити індій$ ських слонів, здобутих у походах Александра Ма$ кедонського. Єгиптянам же були добре відомі аф$ риканські, оскільки фара$ они одержували данину дорогоцінною слоновою кісткою, яку греки назива$ ли е л е ф а с. Під порога$ ми Нілу були острів і місто Елефантида, куди й над$ ходив з африканської гли$ бинки екзотичний товар… В Україні ж, де повага до “греки та латини” була особливою, аж до позаминулого сто$ річчя слонів називали е л е ф а н т а м и, а левів — л е о н т а м и. Найбільшу тварину з усіх, що ходять, бі$ гають чи повзають по землі, не тільки знищу$ вали, а ще й саму примушували вбивати… Підкоривши значну частину Близького Схо$ ду, цар Селевкії Антіох IV Епіфан вирішив зміцнити свою владу. Він, як свідчить І Книга Макавеїв (1 : 41 — 42), написав до всього царства, щоб усі стали одним народом та щоб кожен покинув свої звичаї. Як доводить Трикутник між ромбом та лініями вишивали навскісними лініями — завитками (тип орна$ менту “баранячі роги”). В орнаментах переважають чорний і чер$ воний кольори (ознака хліборобської культу$ ри, любові, землі й сонця, печалі й радості, матеріального і духовного, життя і смерті) з украпленням синього, зеленого, жовтого (золотого). Такий тип орнаменту міг симво$ лізувати не лише хліборобську працю на чорноземі в зоні лісостепу з річками, озера$ ми чи журливість вдачі, любов, цілеспрямо$ ваність подолянина в досягненні мети, а й певну гармонійність у стосунках людини з природою й у людських взаєминах; фізичну силу, міць духу; зростання, часом запліднен$ ня тощо (слід розглядати конкретний зразок призначення вишивки). Із зображенням ромба й двох ліній могли пов’язувати певні уявлення про календар, пори року, буття між народженням і смертю. Народ ставився до вишиванки як до свя$ тині. Такі сорочки передавали з покоління в покоління, з роду в рід, берегли як реліквії. Закодована родова генетична інформація оберігала нащадків від ударів долі, захища$ ла від злих сил, поганих очей, негативних енергій. Образ-символ сорочки-вишиванки час$ то трапляється в народних піснях про кохан$ ня, сімейне життя, а також соціально-побу$ тових (козацьких, чумацьких, бурлацьких, наймитських), жартівливих тощо. За народ$ ною традицією, дівчина, готуючи посаг, мала вишити нареченому сорочку: Шовком шила, шовком шила, золотом рубила — То для того козаченька, що вірно любила. Сорочка (особливо чоловіча) була сим$ волом кохання, вірності. У давньому замов$ лянні сказано: “Якою білою є сорочка на тілі, таким щоб і чоловік до жінки був”, звідки
“Щасливі прикмети сили, здоров’я, розуму й шляхетності”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

ЦІКАВО ЗНАТИ

Монумент Кулішівському мамутові історія, подібну зухвалість Господь карає за всіх часів, і цар наштовхнувся на відчайдуш$ ний опір хоч і поневолених, та духовно не зламаних народів. Негідну справу Епіфана успадкував його син, Антіох Евпатор, при$ йшовши з війною у Святу Землю. У його вій$ ську було 32 вишколені до війни слони. Кож$ ного елефанта під час битви супроводжува$ ла тисяча вояків у броні сітчастій, та 500 кра$ щих вершників на конях. Ці їздці випереджа$ ли кожен рух тварини: куди б вона не йшла, вони йшли разом з нею (І Макавеїв, 6 : 36). І — лише один індієць, якого й слухався мо$ гутній звір-невільник. Виходить, що погонич слона керував цілим полком вояків! Проте вся ця міць не допомогла, і цар змушений був укласти мир. Та запізно: по$ ки він тішив свою імперську пи$ ху, більшу частину Селевкії вже захопили перси з мідянами… Африканський слон більший від свого індійського родича. Пара його бивнів завдовжки по$ над людський зріст може важи$ ти центнер. Величезні вуха вкривають потилицю і навіть ле$ жать на плечах. Навіть голос йо$ го потужніший і викликає жах, коли тварина розгнівана. Вва$ жають, ніби успішно навчати можна лише індійських слонів, та карфагенці дресирували й африканських. Ще за сторіччя до подій, змальованих у Свято$ му Письмі, великий воїн Ганні$ бал провів їх вузькими стежками крізь Альпи на пострах римля$ нам. Останні поступово оговта$ лися і після перемоги над Кар$ фагеном зуміли примусити сло$ нів битися з іншими звірами у цирках та потішати публіку інши$ ми способами. При своїй силі й кмітливості слон — на диво мирна істота: часто поступаючись дорогою слабшому, він ніколи не нападає першим, хіба що для захисту молоді. Цей незлостивий, сумирний, терплячий і навіть слухняний звір не тільки в Едемському саду може жити поруч з людиною, що й відбува$ ється в Індії та країнах Південно-Східної Азії, де його давно приручили, слушно вважаючи вищим створінням, не схожим на звичайну худобу. Особливо поважають його за розу$ мові здібності. Мабуть, сім іграшкових слоників у кімна$ ті — не простий забобон, а традиційна, щас$ лива прикмета сили, здоров’я, розуму й шляхетності. видно, що “білий — милий”. У деяких народ$ них піснях, зауважував О. Потебня, образ не пояснюється, але його можна зрозуміти на основі символічних значень: Ой коби я була знала, що я твоя буду, Випрала би-м сорочечку від чорного бруду. (тобто покохала б, поєдналася з тобою за умови обов’язкового майбутнього заміжжя); Заковала зозуленька на жовтім пісочку. А хто ж мому миленькому випере сорочку? У другій половині ХІХ ст. в європейській фольклористиці побутував сюжет про гра$ фа, який потрапив у полон до невірних, і про його дружину. Біла сорочка, що її дала дру$ жина чоловікові, — символ вірності: доки со$ рочка біла, доти жінка вірна. Випрати сорочку в чумацьких піснях оз$ начає полюбити чумака, навіть якщо він од$ ружений. Характерно, що чумак не завжди погоджується на любовні стосунки з випад$ ковими жінками (в піснях це переважно дів$ чина або молода шинкарка-здирниця), не дозволяє будь-кому “прати сорочку”, хоч во$ на й не біла, бо “сьома неділя”. Чумак збері$ гає вірність коханій дівчині (дружині), до якої має повернутися. Сорочку-вишиванку оспівано, зображе$ но в багатьох жанрах народної творчості (зокрема жартівливих, пародійних), долучи$ лися до цього і сучасні поети. Вона символ українця і України, проте в ХХ ст. престиж ви$ шиванки як одягу занепав під гнітом радян$ ської тоталітарної системи, згубними впли$ вами шовіністично-космополітичних, кому$ но-фашистських, екстремістських та інших тенденцій. Із здобуттям Україною державної неза$ лежності 1991 р., особливо нині, на початку ХХІ ст., спостерігаємо відродження тради$ ційного вбрання. Жіноча й чоловіча виши$ ванки набувають не лише ідентифікаційного статусу, репрезентанта в діалозі культур, а й органічного одягу високої мистецької есте$ тики, родового оберега, предмета націо$ нальної гордості українців.
“Щасливі прикмети сили, здоров’я, розуму й шляхетності”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

«З БОЖОГО САДУ»

Погонич на слоні. Книжкова графіка 1604 р. Німеччина Фото Олеся Дмитренка ка на Сумщині. Ця показна ча$ вунна споруда вражає доверше$ ністю класичних обрисів і свід$ чить про те, що Україну зовсім не жартома можна вважати батьків$ щиною якщо не слонів, то вже напевно мамутів. Слон важчий від вантажного автомобіля, а що вищий — то вже напевно. Він може нести на спині п’ятьох людей. А якщо якийсь не втримається, то слон підхопить його гнучким хоботом. Вільно долає густі хащі, повалив$ ши своїми бивнями дерева. Доб$ ре плаває і ходить по дну, немов$ би водолаз, дихаючи крізь хо$ бот… Ці таланти віддавна ціну$ ють в Азії, де слони й досі вико$ нують різні важкі роботи. Довгий хобот, яким слон розрізняє запа$ хи і пробує їжу, служить йому ще й рукою. Хапає ним гілки, листя й плоди з дерев. Єди$ ним пальцем цього “рукогубоноса” слон обережно бере з долоні хліб, і маленькі, хит$ рувато примружені очі велетня якось по$ людськи світяться вдячністю. У слона миролюбна вдача, але не дай Боже його розлютити! Тоді страшними ста$ ють не тільки його важезні, мов колони, но$ ги, сильний хобот і гострі бивні, а й навіть го$ лос, яким слони виражають тонкощі своїх різноманітних почуттів. Це і загрозливе сур$ мління, і задоволено-ліричне белькотіння. Багата й палітра жестів — плескання вухами, помахування хоботом або биття ним об зем$ лю. А спантеличений індійський слон тримає кінець хобота у роті, наче дитина — пальця. Така подібність до себе викликала подив та повагу спостережливих і побожних індійців. Те, що слоненя, як і дитина, понад півроку вживає тільки материнське молоко, підси$ лювало ці почуття, і вони надали слонам по$ чесне місце у своїх міфах, легендах, літера$ турних творах. Наприклад, сина Шиви, бога мудрості Ганешу народні художники зобра$ жують у вигляді слоненятка. На волі ці “соціальні” тварини живуть гур$ том, а приречені на самотність вигнанці — явище нетипове, як і в людському суспільс$ тві. Інакше слони, мабуть, давно б повими$ рали. А ось наприкінці ХІХ сторіччя їм і справді загрожувало зникнення. Ці мирні велетні по$ (тваринні), орнітоморфні (птахи). Іноді типи орнаментальних форм поєднувалися: орна$ ментально-рослинний з переважанням пер$ шого чи останнього. Символіку форм кон$ кретизувала символіка барв. Наприклад, по$ дільська кольорова мережка, виконана хрестиком і низзю з декоративним швом-ка$ чалкою (качалочкою), подає ромб, розміще$ ний поміж двома горизонтальними лініями.
“Щасливі прикмети сили, здоров’я, розуму й шляхетності”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

ЩО МОЖЕ ЕЛЕФАНТ

Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ Продовження. Початок у ч. 3, 5, 8 за 2008 р. На кожнім слоні була для захисту укріплена дерев’яна башта, прив’язана до нього поясами, а в кожній башті чотири вояки, що з неї билися, і його погонич — індієць І Макавеїв, 6 : 37. Коли Адамові нащадки ще не встигли нагрішити стільки, щоб їх поглинув Усесвіт$ ній потоп, ці велетенські тварини були воло$ дарями суходолу. Спорохнявілі за мільйони років кістки м а с т о д о н т і в, можливих предків сучасних с л о н і в, знаходять по кручах над лиманами та у степових байраках нашого Півдня. А близькі родичі слонові, во$ лохаті м а м у т и, були перебиті кам’яними сокирами та списами первісних мисливців. Учені-зоологи вважають, що це сталося яки$ хось 10 тисяч років тому. Та, може, все ж та$ ки винен Всесвітній потоп? Принаймні слово “допотопний” викарбувано на пам’ятнику, що ним 1841 року професор Харківського університету Іван Калениченко увічнив місце знахідки мамутового скелета в селі Кулішів$ Микола ДМИТРЕНКО ВИШИВАНКА — символ здоров’я, краси, щасливої долі, родової пам’яті, націо$ нальної гордості, порядності, чесності, любові, святковос$ ті; оберіг. Вишита національна жі$ ноча та чоловіча сорочка… Символіка вишивки залежа$ ла від того, кому призначало$ ся вбрання: парубкові-наре$ ченому, чоловікові, хлопчико$ ві; дівчині, заміжній жінці. Традиційні вишиванки виго$ товляли з лляного чи коноп$ ляного полотна домашньої роботи. Було чимало типів традиційних сорочок за фор$ мою, використанням матері$ алів, а також за семантикою кольорів: подільський, га$ лицький, поліський, волин$ ський, наддніпрянський, пол$ тавський, гуцульський, буко$ винський, лемківський тощо. За традиційною вишивкою безпомилково можна визна$ чити реґіон: блакитні кольори Волині, зелені — Буковини, білим по білому — Полтав$ щина… Символіка вишива$ нок збігається з символікою орнаментів предметів мате$ ріальної трипільської культу$ ри. Знайдені на Черкащині срібні бляшки з фігурками чоловіків (датують їх VІ тися$ чоліттям) ідентифікують з узорами вишива$ нок ХVІІІ—ХХ ст. Символіка вишивки склада$ лася з двох частин-оберегів: історичної (ро$ дової) та прогнозуючої доленосної (загаду$ вання майбутнього, продовження роду). У вишиванці використовували традиційні символічні орнаменти: геометричні (вважа$ ють найдавнішими), рослинні, зооморфні
Сторінка · с. 16сторінка оригіналу ↗

Національний музей Тараса Шевченка запрошує на відкриття виставки творів (живопис та графіка) лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка Феодосія Гуменюка, присвяченої 194Lй річниці народження Т. Г. Шевченка. Презентація — 6 березня 2008 року о 17.00.

9 березня, 11.00. Мітинг і покладання квітів до пам’ятника Т. Шевченку в Києві. Концертна програма “Вінок Кобзареві” за участю лауреата Всеукраїнських хорових конкурсів та Міжнародних фестивалів студентського народного хору ім. Миколи Аркаса Миколаївського філіалу Київського національного університету культури і мистецтв. 9 березня, Колонний зал ім. М. Лисенка Національної філармонії України (Володимирський узвіз, 2). Початок о 19.00. України, харківським професором Євгеном Єгоровим (1917—2005 рр.). А завершить його лот з портретом молодо$ го Тараса Шевченка — це робота народного ху$ дожника України профе$ сора Віктора Ковтуна. На участь в аукціоні дали згоду відомі в Укра$ їні меценати, колекціо$ нери, представники де$ путатського корпусу, банківських структур, страхових, будівельних компаній, провідних під$ приємств та комерцій$ них фірм України. Імена фундаторів встановлен$ ня пам’ятника Тарасові Шевченку в Оттаві буде оголошено в україн$ ській діаспорі Оттави через пред$ ставників Посольства України в Ка$ наді. Власники лотів отримають відповідні сертифікати про їхню участь у благодійній акції. Передаукціонна виставка від$ крилася в галереї Київського місь$ кого будинку вчителя. Автор про$ екту — громадська організація “Мистецький курінь” та організа$ тор творчого забезпечення акції художня студія “Раритет-Арт” — презентували каталог аукціону. Га$ зета “Слово Просвіти” долучилася до благодійної акції як інформацій$ ний спонсор. де учасників шляхами Та$ расової долі. Художники з Черкащини представили краєвиди Моринців, Кири$ лівки, Вільхівця. Відомо, що Тарас Шевченко спіль$ но з художником Миколою Сажиним започаткував се$ рію акварелей і офортів усіх діючих на той час київ$ ських храмів. Тому мецена$ там і колекціонерам запро$ поновано серію сучасних офортів циклу “Святині Ки$ єва” та екслібриси відомих українських авторів, пов’язаних з іменем Тара$ Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ літератури Уляна ГЛІБЧУК 270$55$57 Відділ мови Святослав МІЗЕРНЮК 279$39$55 Відділ коректури Ірина СТЕЛЬМАХ Олена ШУЛЬГА 278$63$69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Олег БЕССЬКИЙ 278$63$69 Інтернет-редактор Євген БУКЕТ 279$39$55 Микола Шелест “Вечірня риболовля поблизу Моринців” Черговий редактор Уляна ГЛІБЧУК Бухгалтерія 279$41$46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org.ua Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301210 Наклад — 22000 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 3,94 грн. на 3 місяці — 11,32 грн. на 6 місяців — 21,64 грн. 0 8 0 1 0 4 820095 780016 са Шевченка. Є поміж творів уні$ кальні, як графіка Олени Кульчиць$ кої (1877—1967 рр.) та Володими$ ра Заузе (1859—1939 рр.), присвя$ чені Тарасові Шевченку. На аукціо$ ні знайшли місце лоти з жанрови$ ми картинами за мотивами творів Кобзаря. Улюблена тема україн$ ських художників — київські міські пейзажі, пов’язані з іменем Шев$ ченка — сквер з пам’ятником, уні$ верситет, бульвар, музеї, оперний театр. І, звичайно ж, краєвиди Чер$ нечої гори, Тарасової церкви на Поштовій площі в Києві. Відкриє аукціон графічний пор$ трет Кобзаря, написаний 1961 ро$ ку заслуженим діячем мистецтв
Сторінка · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Олена Кульчицька “Возвеличу малих...” Валентина ДАВИДЕНКО Фото Олеся ДМИТРЕНКА Сім років тому на вулиці Боччеа в Римі я переживала перші вра$ ження від зустрічі з Вічним містом і, розглядаючи пам’ятник Тарасу Шевченкові у патриціанській тозі на подвір’ї Українського католиць$ кого університету, почула рідну мо$ ву. Чоловік представився: “Я — Лео Мол”. Пізніше не раз переко$ нувалася, що Рим — справді місто чудес, бо на кожному кроці відкри$ ваєш величні імена не лише митців Ренесансу, а й сучасників. Лео Мол — усесвітньо відомий скульптор, канадієць українського походжен$ ня Леонід Молодожанин, автор ба$ гатьох монументів і скульптур ус$ лавлених діячів та митців. Шевчен$ ківська тематика — особлива сто$ рінка його біографії. Про пам’ятник Кобзареві у Києві він сказав так: “Я для нього теж глину місив”. Новий проект художника — пам’ятник Та$ расові Шевченку в Оттаві. Ця подія набуває знакових рис у культурних зв’язках України і Канади ще й то$ му, що в Києві презентовано бла$ годійну акцію на підтримку вста$ новлення пам’ятника в Оттаві. Це Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Ш е ф $ р е д а к т о р Павло МОВЧАН
Сторінка · с. 16сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

АНОНС

чи не вперше меценати з материкової України до$ поможуть діаспорі у ви$ сокій просвітницькій ак$ ції. З ініціативи голови Шевченківської райдерж$ адміністрації Віктора Пи$ липишина 15 березня відбудеться аукціон мис$ тецьких творів, пов’яза$ них з іменем Тараса Шевченка, кошти від якого підуть на споруд$ ження пам’ятника. Аукці$ он представить дослід$ ження провідних мис$ тецьких шкіл України — Київської, Кримської, Львівської, Одеської, Харківської. Тарас Шев$ ченко був академіком Пе$ тербурзької академії мис$ тецтв як художник-гра$ фік, та й викуплено його було з крі$ паків Енгельгардта завдяки аукціо$ ну живописного полотна Карла Брюллова. Пам’ятаючи про це, і сам Тарас частину гонорарів за ви$ дані книжки віддавав на розвиток сільських шкіл. Тож нинішній аукціон продов$ жить історію життєвого шляху Коб$ заря. Крок за кроком аукціон прове$ В . о . г о л о в н о г о р е д а к т о р а Валентина ДАВИДЕНКО Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА, Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Перший заступник головного редактора Ніна ГНАТЮК 279$49$47 Заступник головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279$49$47 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278$01$30 (тел/факс)
Емблема «Просвіта»Просвітянин