Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Одну сльозу з очей карих — І... пан над панами!..” · с. 10сторінка оригіналу ↗

ТАРАС ШЕВЧЕНКО В МОСКВІ Березень 1858 року

Слово Просвіти, №10 за 2008 рік

церквою Успіння Пресвятої Бого$ родиці. Цю церкву на Покровці, яку не міг не бачити Шевченко, було побудовано наприкінці ХVІІ століт$ тя. Василь Баженов ставив її в один ряд із храмом Василя Бла$ женного. За переказом, Наполеон, вражений церквою, вигукнув: “О, російський Нотр-Дам!”; імператор наказав врятувати храм від пожежі. Михайло Достоєвський надзви$ чайно високо цінував архітектуру споруди. Академік Дмитро Лиха$ чов якось зізнався, що саме цер$ ква Успіння на Покровці, яку він по$ бачив молодим, визначила його шлях у науці, спонукала зайнятися дослідженням стародавньої росій$ ської історії. Утім, храм Успіння на Покровці був, мабуть, витвором ук$ раїнського майстра. Ось що пише про це москвознавець Лев Колод$ ний: “Колокольня его возвышалась пятью шатрами! А всего над тра$ пезной и храмом колосилось во$ семнадцать глав, созвездие купо$ лов, излучающих сияние божес$ твенной красоты. Кто творец ше$ девра? Неизвестно. Подобные храмы строили на Украине, воз$ можно, оттуда приехал, как едут сейчас на заработки, неиз$ вестный гений, малороссия$ нин-украинец” (виділено мною — В. М.). Додам лише, що україн$ ський архітектор міг приїхати в Москву не “на заробітки”, а разом з однією з офіційних делегацій від гетьмана Івана Мазепи, які зупиня$ лися в Малоросійському постояло$ му дворі на Покровці. Листуючись пізніше з Макси$ мовичем, Шевченко продовжував захоплюватися його дружиною: “Коли б така у мене була жінка — повінчався б да й умер”. Саме Ма$ рію Василівну поет просив ще в Москві допомогти йому одружити$ ся. 22 листопада 1858 року нагаду$ вав їй у листі: “Вельми і вельми ша$ нобная і любая моя пані Мар’є Ва$ сильєвно!.. А ви, мабуть, уже і за$ були мою просьбу? То я ж вам на$ гадаю. Я вас просив, щоб ви мене оженили. Оженіть, будьте ласкаві! А то як ви не ожените, то й сам Бог не оженить, так і пропаду бурла$ кою на чужині”. У цих рядках якась особливо гірка жартівливість, а ще більше — приречена пророчість, бо ж так і сталося… Куди попрямували друзі після зустрічі з Максимовичами? Тарас Григорович відповів на це питання: “Расставшись с милою, очаро$ Т. Г. Шевченко. Портрет М. В. Максимович. Італійський олівець, крейда вательною землячкой, заехали мы в школу живописи, к моему старому приятелю А. Н. Мок$ рицкому. Старый приятель не узнал меня. Немудрено, мы сним с 1842 года не видались”. “Школа живопису” — так Шев$ ченко назвав Училище малярства і скульптури Московського худож$ нього товариства, що з 1844 року було розташоване на М’ясницькій, в будинку Юшкова (тепер — №21). Вдалося встановити, що Аполлон Миколайович Мокрицький жив у бу$ динку училища, де викладачі мали квартири. З 1865 року навчальний заклад отримав права вищого й на$ зивався Училищем малярства, скульптури й архітектури. Будинок Юшкова зберігся, і в ньому тепер міститься Російська академія ма$ лярства, скульптури й архітектури5. Читаємо далі в щоденнику: “Потом заехали в книжный ма$ газин Н. Щепкина, где мне Якушкин6 подарил портрет зна$ менитого Николая Новикова”7. Микола Михайлович Щепкін (1820—1886), відомий російський видавець і громадський діяч, дру$ гий син артиста. Користувався по$ шаною серед московської інтелі$ генції як чесна і порядна людина. Книгарня Миколи Щепкіна була одним із центрів поширення неле$ гальних закордонних видань Гер$ цена й Огарьова в Росії. Політична поліція, яка стежила за Миколою Щепкіним, доповідала: “Во время ярмарки в Нижнем Новгороде и в продолжение зимы, один из сыно$ вей Щепкина уезжал из Москвы и, как говорят, развозил несколько тысяч экземпляров запрещенных сочинений…” Незадовго до зна$ йомства з Шевченком — улітку 1857 року — Микола Щепкін разом з дружиною відвідав Олександра Герцена в Лондоні, мабуть, роз$ мовляли й про відкриття книгарні в Москві. Книгарню Миколи Щепкіна і Кузьми Солдатьонкова відкрито у вересні 1857 року; розташовува$ лася в М’ясницькій дільниці на Ве$ ликій Луб’янці в будинку Михайла Сисаліна (не зберігся); тепер на тому місці будинок №11 з меморі$ альною дошкою, яка розповідає, що тут із квітня 1918$го до грудня 1920 року працював голова Всеро$ сійської надзвичайної комісії Фе$ лікс Дзержинський. У книгарні Миколи Щепкіна продавали передусім книги видав$ ництва “К. Солдатьонков і М. Щеп$ кін”, заснованого ним у Москві 1856 року разом із купцем-меце$ натом, колекціонером Кузьмою Солдатьонковим, який стоїть у часі першим у когорті таких будівничих російської культури, як брати Са$ башникови, Мамонтов і Морозов, Щукіни і Третьякови. Шевченко познайомився з Сол$ датьонковим саме у книгарні Мико$ ли Щепкіна. Тоді в колекції купця$ мецената, який почав збирати га$ лерею російського малярства ще до Петра Третьякова (з 1852 року), була картина Карла Брюллова “Вір$ савія”, з якої 1860 року Шевченко виконав однойменний офорт. При цьому він користувався фотографі$ єю з картини, яку подарував Сол$ датьонков. Поет подарував колек$ ціонерові “Кобзар” і через худож$ ника Василя Раєва передав йому офорт “Притча про виноградаря” з дарчим написом: “Кузьме Терен$ тьевичу Солдатёнкову. Т. Шевчен$ ко. 1858. Ноябрь 10”. У колекції Солдатьонкова поруч із творами П. О. Федотова, В. Г. Перова, І. І. Левітана, Ф. О. Васильєва були акварелі Шевченка “Перерване по$ бачення”, “Сон бабусі і внучки”, “Марія” й “Циганка-ворожка”. У видавництві “К. Солдатьон$ ков і М. Щепкін” на час приїзду Шевченка в Москву в світ вийшло кілька книг, зокрема вірші Олексан$ дра Кольцова, Олександра Поле$ жаєва, твори Тимофія Грановсько$ го. Ці книги були в особистій бібліо$ теці Шевченка, описаній після його смерті Данилом Каменецьким. З книгарні Шевченко і Щепкін повернулися додому: “Потом приехали домой и сели обедать”. Михайло Семенович був гостинним господарем, за столом збиралося чимало гостей, точили$ ся цікаві розмови на теми мистец$ тва, спалахували дискусії, лунав сміх… Гулянок Щепкін не любив, іноді дозволяв собі келих шампан$ ського, наприклад з нагоди зустрі$ чі з Шевченком, але пияцтва не терпів. Якось на початку 1858 року він отримав інформацію про те, що Тарас Григорович у Нижньому Нов$ городі нібито гульнув із друзями. У листі Щепкіна до поета від 6 люто$ го читаємо: “Не вытерплю! Скажу! Ти, кажуть, друже, кутнув трохи? Никакая пощечина меня бы так не оскорбила. Бог тебе судья! Не ща$ дишь ты и себя, и друзей твоих. Погано, дуже погано. Не наб$ расывай этого на свою натуру и ха$ рактер. Я этого не допускаю: чело$ век этим и отличается от живот$ ных, у него есть воля… Не взыщи за мои грубые слова. Дружба стро$ га, а ты сам произвел меня в дру$ зья, и потому пеняй на себя”. Справді, так жорстко і водночас із любов’ю міг осмикнути Шевченка лише близький друг. І Тарас Григо$ рович виправдовувався: “Яка оце тобі сорока-брехуха на хвості при$ несла, що я тут нічого не роблю, тілько бенкетую? Брехня. Єй же бо$ гу, брехня!.. А тобі велике, превели$ ке спасибі за щирую любов твою, мій голубе сизий єдиний”. У сім’ї Щепкіна за скромним, але гостинним столом у пошані бу$ ли чай і кава. Онука Щепкіна, акт$ риса Малого театру з 1877 до 1903 року Олександра Щепкіна-Чернев$ ська згадувала: “Вот я вижу нашу террасу, одним боком выходящую на улицу. Пьют послеобеденный кофе, но тут же стоят и бокалы с шампанским — характерные, ста$ ринные бокальчики с узким дном; из них у меня сохранились два — бокалы, к чьему хрусталю прикаса$ лись уста Гоголя, Белинского, Гер$ цена, Шевченко и многих-многих других незабвенных людей…” Приємно, що в Будинку-музеї М. С. Щепкіна досі зберігають тра$ дицію “Щепкінських чаювань”. Я переконався у цьому, коли їх вклю$ чили до програми “Щепкінських читань”, у яких я брав участь з до$ повіддю “Шевченко і Щепкін”. Пообідавши, поет зробив пер$ шого дня після домашнього запер$ тя, тобто 18 березня, ще один дуже важливий для нього візит — до Осипа Бодянського, який не забу$ вав його в засланні: “Вечером был у О. М. Бодянского. Нагово$ рились досыта о славянах вооб$ ще и о земляках в особенности, и тем заключил свой первый выход из квартиры”. Важливо було встановити, де жив 1858 року професор Москов$ ського університету Бодянський. Виявилося, що на початку Газетно$ го провулку8, в будинку Ігнатьєва (не зберігся). В “Книге адресов жителей Москвы” за 1855 рік чита$ ємо: “Бодянский Иосиф Макс., ст. Сов., (Испр. долж.)9, Твер. ч., в Га$ зетн. пер., д. Игнатьева”. Отже, Бодянський Йосип Максимович, статський радник (займає посаду), Тверська дільниця, в Газетному провулку, будинок Ігнатьєва. В “Книге адресов жителей Москвы” за 1858 рік, коли Шевченко відві$ дав Бодянського, ця адреса під$ тверджується. У той час будинок належав статській радниці Софії Іг$ натьєвій. Недалеко від будинку Бо$ дянського була церква Успіння Бо$ жої Матері, в якій у квітні 1861 року Бодянський організував панахиду на сороковини Шевченка. Упродовж сімнадцяти років, з яких десять випало на Шевченкове заслання, поет зустрічався з Бодян$ ським усього кілька разів, та й лис$ тування не було системним, при$ наймні відомі лише шість листів Шевченка і два — Бодянського. З погляду пересічної людини — це ду$ же мало, але ж ідеться про генія, який обрав Осипа Максимовича у друзі: “друже мій єдиний”; “друже мій добрий”, “мій добрий друже”, “мій друже, Богу милий”… Далі буде. 1 Ішлося про Марію Василівну Мак$ симович (Товбич), з якою Михайло Олександрович одружився 1853 року в Україні. Вона була дочкою небагатого поміщика Золотоніського повіту. Разом з Михайлом Максимовичем, якого за$ просили в Москву редагувати журнал “Русская беседа”, приїхала в місто 1857 року й, почувши про Шевченка, який перебував у Нижньому Новгороді, передала йому привіт через чоловіка. У листі до поета Максимович писав: “Кланяється тобі і моя жінка Маруся”. Шевченко перейнявся до Марії Васи$ лівни теплом ще заочно. 2 Так назвав Шевченко вірш “Садок вишневий коло хати…” (1847 рік). Пе$ реїхавши з чоловіком 1859 року з Мос$ кви в Україну, на хутір Михайлову гору, Марія Максимович привезла туди й ав$ тограф поета, подальша доля якого не$ відома. 3 Поетова захопленість Марією Мак$ симович стала відома в московському товаристві. Зокрема, Віра Аксакова пи$ сала вже 26 березня: “Говорят, Макси$ мовичка особенно мила между хохлов, и Шевченко от нее в восхищении”. 4 Тепер — Дев’яткін провулок у Басманному районі Москви. 5 Докладно про цей візит до Мок$ рицького розповідалося в статті “Заїха$ ли ми в школу живопису” (“Слово Прос$ віти” 24—30 травня 2007 року). 6 Якушкін Євген Іванович (1826— 1905) — російський етнограф, правник, молодший син декабриста Івана Якуш$ кіна. 7 Новиков Микола Іванович (1744— 1818) — російський просвітитель, письменник і видавець. 8 Назва провулку з’явилася у 1780$хі пов’язана з тим, що в ньому була роз$ ташована друкарня Московського уні$ верситету, в якій друкувалася в 1756— 1811 роках газета “Московские ведо$ мости”. Вона продавалася тут же, в “га$ зетній лавці”, а оскільки доставки газе$ ти додому в той час не було, то перед$ платники забирали тут свій примірник. 9 “Исправлять должность” — зай$ мати посаду.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин