“Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю!” · с. 5сторінка оригіналу ↗
ДО ПРОБЛЕМИ «ШЕВЧЕНКО І НАРОД»
Слово Просвіти, №10 за 2008 рік
Борис ОЛІЙНИК
Тяжко ішов, як жнивар, по нужденному полю. Люди йому відвалили на всі терези: Брили кутасті свого невмолимого болю, Солі в саквах, що опала з гіркої сльози.
Шлях починався по вольній чубато і русо! А довершав після хижих пустелей та бур Лисий, як місяць, з тужбою обвислого вуса. Жовто згасав, одинокий на весь Петербург.
…Як переймали його у сап’янцях ґаздині, Як навертали за стіл на меди та куліш! Все приміряли чумарку з дідівської скрині, У вишиванку вдягали нехрещений вірш.
“Господи праведний, що йому, зрештою, треба? Рідний кожух, та і ми жне чужі — земляки! Хатку збудуєм, уділимо отчого неба, Тихо поплачем об тім, як були козаки”.
Гостро позиркував з-під єретичного лоба. Церкву минувши, ішов у сіряцький загал. Вслід йому сито плювався добродій: “Худоба!” Скрушно хитав головою старий ліберал.
Жовчно цідили, дізнавшись про смерть: “Доходився! Маєш тепер, демократе, по всьому і — все. Надто вже з бидлом, чи то пак з народом, носився. Глянем тепер: чи на цвинтар хоч хтось понесе”.
…Люди несли його, збившись у горі докупи. Душі боліли. Пекла порожнеча рукам. Мовчки знімали солом’яні стріхи халупи. Шпиг нюшкував, заглядаючи в очі дядькам.
Раптом осікся, немов приторкнувся до сталі: Вивідав з поглядів, повних жури і скорбот, Що з р о з у м і л и уперше, кого їм не стало, — А зрозумівши, юрба виростає в н а р о д !
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
